Українська еміграція

Пресовий орган Англо-українського товариства.

 

Історія українського моряка Мирослава Медвідя на передовиці квартальника "Smoloskyp". 1985р.

 

Газетна Шевченкіада.

 

Газета "Українське слово", яка виходила в Аргентині, про Конгрес АБН 21-24.11.1985р. в Лондоні.

 

Титульна сторінка табірної газети «Спортсмен».

 

Іван Багряний "Чому я не хочу вертатись до СССР? (уривок)

"Я один із тих сотень тисяч людей українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ.
Я є українець, робітник за походженням, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СССР, що хочуть повернути мене на "родіну".
Я не хочу вертатись на ту "родіну" Нас тут сотні тисяч тих, що не хочуть вертатись. Нас беруть з застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту "родіну". Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав'язане нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину "совітську родіну" і нав'язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СССР.
Вони її величають "родіна" і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас назад на ту "родіну". При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою "родіною".
Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СССР) дивно і незрозуміло, як то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То мабуть, великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед Вітчизною?
Мабуть тому до нас ставляться з такою ворожістю.
Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 року, розкрийте її на букву "у" і прочитайте у рубриці "УРСР", що там написано.
Це документ. А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 році, цебто по 12 роках....28 мільйонів.
Всього лише 28 мільйонів! Де ділися 4 мільйони людей проти 1927 року?
А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6- 7 мільйонів?
Разом це виносить яких понад десять мільйонів. Де ж вони ділися ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні "цвітучого соціалізму"?
Ось через це я не хочу вертатись під більшовизм.
Я пройшов весь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком, де поділись ті мільйони. Того не можна розповісти в короткій статті докладно, але я хочу хоч стисло про те розказати.
Причому підкреслюю, що я робітник (пролетар), цебто представник "панівного" в СССР класу, іменем якого Сталін і його партія здійснююють т.зв. "пролетарську диктатуру". Але я є сином українського пролетаря, а, крім того, мати моя селянського походження- дочка селянина Івана Кривуші з села Куземен на Полтавщині- ось це є нещастя цілого мого життя в "найдемократичнішому" СССР.
І саме через те я був не тільки свідком, де ділися 10 мільйонів українського населення, а й часткою тих мільйонів, що разом з нами була мордована і знищувана послідовно через усі роки більшовизму".

"Чому я не хочу вертатись до СССР?" (інша назва - "Чому я не хочу вертатися на „родіну“?") - лист-памфлет відомого українського письменника та громадського діяча і політика Івана Багряного, у якому він виклав свою позицію щодо СРСР як політичного емігранта. Написаний в 1946 р. у Німеччині, коли особливо гостро постало питання примусової репатріації українців з повоєнної Європи до тюрми народів, і коли українці всіляко боролися за своє право лишитися на Заході, памфлет одразу був перекладений багатьма європейськими мовами — як відповідь на облудні заклики радянської пропаганди і зрадницькі дії західних урядів, котрі сприяли насильницькому "поверненню на батьківщину" (а насправді - відправці до концтаборів на вірну смерть та муки). Українська діаспора по обидва боки Атлантики тиражувала та популяризувала цей твір Івана Багряного, позаяк він якчіткіше показував становище сотень тисяч українців, над якими нависла загроза фізичного і морального знищення московським тоталітаризмом. Лист-памфлет передруковували, зачитували на українських хвилях заборонених в СРСР "Голосу Америки", "Радіо Ватикан" та "Радіо Свободи" аж до розпаду цього квазідержавного утворення. Водночас для кожного українського емігранта лист Івана Багряного був маніфестом національної позиції, гідності й прав людини. Вочевидь, він не втратив своєї актуальності й дотепер.

 

Пам’ятник на кладовищі вояків Армії УНР у м. Каліш. "Тим, що вмерли, але не зрадили Україні. Українська Армія. 1923".

 

Упорядкування могил вояків Армії УНР на цвинтарі Щипйорно біля Каліша в Польщі. 1920-ті роки.

 

Кладовище у таборі в Каліші. Польща. 1921р.

 

Становище української преси поза УРСР. Навіть у Австралії, де жили кілька десятків тисяч українців виходили 32 українські газети. А в РСФСР, де жили мільйони українців - нуль. 1972р.

 

Публікація про свастику з канадської християнської газети "Світло і Голос Правди". Вінніпеґ. 1946р.