Українська дивізія Військ СС / 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (ukrainische Nr. 1)

Ще один цікавий момент від Олега Пушкара..

 

Цікавий момент. Хотілось би дізнатись чи піднятий даний боєць?

 

Цікава доля людини - українець в Французському Іноземному Легіон - з нього в СС Галичину, з неї до французської партизанки і назад до легіону.

Український Партизанський загін пор. Осипа Круковського
Було б помилкою не згадати партизанський загін під керівництвом поручника Осипа Круковського. Часи бойової активності цього партизанського загону припадають приблизно на аналогічний період, орієнтовно 1944-1945 рр, а географічним районом були околиці міста Тур та терен західної частини середньої Франції. Історія цього українського підрозділу така ж героїчна як і доля самого провідника. Особа Круковського була відома українській діаспорі у Франції ще задовго до подій Другої світової. До Франції він приїхав як сільськогосподарський робітник. За цією професією, власне, й трудився сумлінно в околицях міста Санс, департаменту Йон. Одразу по розв’язанню війни, 7 вересня 1939 року він записується добровольцем в лави французької армії і разом зі своїми друзями з Сансу і Мелєну виїжджає до Легіону. В ступені сержанта бере участь у всіх боях французької армії на північному фронті. Демобілізований в кінці 1940 року , повертається на старе місце праці на фермі. З вибухом німецько-совєтської війни пробивається в Україну. В 1943 році вступає до лав дивізії “Галичина”. Незважаючи на те, що дивізія готувалась виключно до боїв з більшовиками, три курені були відправлені до Франції. З куренями й Круковський опинився в місті Тарб під Піринеями. В цьому районі міцно діє французьке підпілля, з яким Круковський доволі швидко наводить зв’язки. Три українські батальйони дивізії “Галичина” готуються до переходу на сторону французів. Але цим планам не судилося збутись. Про задум дізнаються німці. Круковського та його однодумців миттєво арештовують. Арештантів разом з куренями залізною дорогою гарячково транспортують на північ. Під час транспортування ешелон атакують аліянтські літаки. Користуючись загальним замішанням Круковський і горстка його друзів арештанів утікають, забираючи з собою 4 коней, 4 кулемети, 25 крісів, 10 автоматичних пістоль, 80 ґранат, 15 біноклів і відповідну кількість амуніції. Згодом, після недовгих поневірянь, загін все ж виходить на зв’язок з силами французького руху рпору. Згодом, українську формацію включено в групу ФРО-Тур як самостійну бойову одиницю, під загальною командою парашутованого з Англії, майора Лєґранда.

Український відділ брав участь у всіх операціях даної групи. Головним завданням підрозділів було атакувати німецькі воєнні транспорти, що під наступом союзних військ в Нормандії, відступали на схід.

Однією з найуспішніших бойових операцій українського відділу, виконаних самостійно, було звільнення містечка Льош, коло Туру. У цьому бою загинуло двоє українців. В свою чергу відділу вдалось взяти в полон 20 німецьких вояків, 8 возів, наладованих всяким воєнним добром та звільнити містечко Льош.

В жовтні 1944 року, відділ було включено до лав Іноземного Легіону, де піхотинці Круковського зустрілись з богунівцями. На фронті у Воґезах Круковський був поранений у ногу, внаслідок чого опинився у шпиталі. Звідти був остаточно демобілізований.



В партизанці група поручника Круковського діяла з 4 серпня до 30 вересня 1944 року.

http://synytsia.com/2020/12/28/ukra...RwQ4OMLzQ5WmtIK78TqciYoeJEP0HuJiyuIEygYct47u8

 

На мото Слободян В. ( світлина від родини) 1945 Італія

 

Пізняк (Тризуб)

 

Ось така інфа з нету....
Цікаво чи залишив він спогади про те як вступив в ДГ, вишкіл і про Броди?

Народився 17 квітня 1924 р в селі Тростянець, Добромильського повіту, що на Львівщині. Батьки Дмитро і Варвара Врущак.

Вже в молодих літах, коли починається війна, покійний входить до сітки ОУН, а у 1943 році зголошується до дивізії «Галичина», щоб здобути військовий вишкіл, отримати зброю, та йти далі обороняти Україну.

Після 11-місячного вишколу, весною 1944 року, дивізію кидають на східний фронт під Броди.Після битви попав на територію яка була вже була під "совєтами" УПА ще зв’язків не мав. По довгих маршах, йому вдалося прийти в своє рідне село, де застав всіх пригніченими, бо село вже було долучене до земель під Польщею. Молодь переважно вже жила в лісі, хлопці втікали в ліси, де переховувались. Там було створено кущ самооборони, до якого його долучили.

В квітні 1945 року в його терен прийшла сотня УПА «Бурлаки» з рейду по Станіславщині. Його радо прийнято до сотні, даючи йому псевдо «Чумак» і зброю, а вже коли сотня почала рости в силу, надано йому під командування роя. Зістав поранення. Лікувався в криївці – шпитальці. Коли став на ноги, повертається до своєї сотні та перебирає назад свій рій. За поранення дістає відзнаку, а відтак назначено його булавним УПА. Праця в УПА була тяжка і відповідальна, але його це не лякало.

1947 року курінь дістає наказ вищого командування відійти на захід в пропагандивний рейд. Але не пощастило дійти всьому куреню. Кожна сотня прямувала окремо. Маршрут на захід вів через терени Чехословаччини. Командир «Бурлака» рішив розділити сотню на сім груп. Його подано до третьої групи. Кожна група дістала наказ командира самостійно продиратись до американської зони.

Йшли вони три місяці маршем та в листопаді 1947 прибули до американської зони біля міста Пассау. Але після переходу до американської зони журба вояків не скінчилася. Ще не знали, чи їх американці не видадуть большевикам. Тож залишає вояків на становищі, а сам іде з одним другом на розвідку. Вдалося їм скомунікуватися з американською військовою жандармерією, з якою договорились, щоб їх завезли до табору інтернованих, де вже бували інші члени УПА. Був цей табір американських вояків в місточку Декендорф. Американці перевозять всіх до українського табору в Лайцтум. По кількох днях перевозять його до табору в Новому Ульмі. В 1949 році записується з іншими на виїзд до Австралії. До Сіднею прибуває в липні 1949 року.

В Австралії зустрів гарну дівчину Катерину, яка приїхала до Австралії з Голландії. Побираються вони в лютому 1954 року. В 1955 року народилася дочка Діана, а опісля син Андрій. Крім будування родинного життя, мріяв про подорож в Україну. Його ніколи не покидала надія побачити свою рідну батьківщину, зокрема їй столицю Київ. Мрії сповнилися 1992 року, коли разом із Станицею Вояків УПА, зі своєю дружиною Катериною мав нагоду поїхати на святкування в Києві 50-ліття УПА. Мав нагоду не тільки марширувати вулицями Києва, Львова та інших міст України, але і вклонитись пророку Тарасу Шевченку в Каневі. Його мрії сповнилися, бо побував також на відзначеннях першої річниці незалежності України, за яку боровся в рядах УПА.

Складаємо родині друга «Чумака» наші найглибші співчуття з приводу втрати мужа, батька, дідуся… Співчуваємо з друзями та подругами, котрі в рядах ОУН і УПА спільно з покійним боронили правду, честь і славу України. Складаємо покійному другові нашу щиросердечну подяку за готовність віддати все за волю України та за величезний вклад на ниві громадської, СУМівської, та церковної праці на терені Австралії.

Нехай чужа австралійська земля буде йому легкою!

 

1. Ще фото з Італії

2.-3. Ще по темі

 

https://4studio.com.ua/novyny/na-lvivshhyni-pomer-kombatant-dyviziyi-galychyna-ivan-fialka/

Сьогодні на 98 році життя відійшов і вічність Комбатант дивізії “Галичина” Іван Фіалка.

Про це повідомив сьогодні Василь Бучко на своїй сторінці Facebook, пише “Четверта студія” з посиланням на Варта-1.

Відомо, що Іван Фіалка народився 15 вересня 1923 року на Тернопільщині в селі Давидів. В дивізію “Галичина” він зголосився добровольцем в травні 1943 року. Вишкіл проходив в підстаршинській школі в Мюнхені. Отримав звання десятника (Untersharfuhrer ).

В боях під Бродами знищив один совєцький танк та два літаки. Попав у полон, а відтак сталінські табори. Проживав в Стрию.

Працював викладачем спецтехнології та креслення у Стрийському ПТУ № 8.

 

Десь років 5/7 тому отримав добрі скани альбому одного дивізійника,багатьох впізнав фото,решта поки невідомі, і от випадково натрапивши на одну публікацію в неті, маю вже одного з невідомих.... фото в неті "засвітили" так що викладу тут також

фото Брно 1944
......У руках у неї фото дядька її матері — Петра Мельниковича. Світлину знайшли лише кілька років тому за одвірком.
Вже кілька років родина шукає хоча б якісь відомості про його дружину Анну (у дівоцтві — Дрозд) родом з Калущини та сина Михайла, орієнтовно 1942-1945 років народження. Лише відомо, що Анну Петро привіз (познайомився) із Німеччини. Вони разом були в УПА, у бою її контузило. Анна була освіченою і мала якусь посаду станиці чи у проводі.

"Була така інформація, що Анні із сином вдалося повернутися до Німеччини. Але це так чи ні, нам не вдалося довідатися", — каже пані Наталія.

Наталія Карпович просить всіх калушан, жителів району, особливо тих, хто має прізвище "Дрозд", розпитати своїх старших родичів, чи їм щось відомо про Анну Дрозд та її сина Михайла.

 

Італія
Фото датоване 1950

 

Роман Дмитрович Висоцький
Фото з книги "Спогади дивізійника"

Ось коротко про долю Висоцького з 1943 -1953 р.
Фото його товарища Міхеля додаю


Нині історія німецьких військовополонених на Чернігівщині у 1944 – 1948 роках стала поступово розкриватися . Чернігівці почали дізнаватися про цю невідому сторінку історії міста, а саме про те що полонені виконали великий об’єм робіт по відбудові міста у складний післявоєнний час.
Сьогодні я хочу розказати про двох полонених, котрі перебували в Чернігівському таборі №177 та представити їнхі портрети того часу. Насправді, один з цих «іноземних військовополонених» був українецем, саме з нього ми і почнемо.
Роман Дмитрович Висоцький народився 15.10.1923 року у місті Станиславів ( Нині Івано – Франківськ ) закінчив школу та пізніше місцеву гімназію у 1943 році. На долю цього юнака випало пережити радянську окупацію під час якої він зі своїми рідними лишився рідної домівки та був змушений шукати нове житло. Після приходу німецької влади він побачив своїми очима більше двох сотень закатованих більшовиками своїх земляків у місцевій тюрмі, де рідні цих людей приходили щоб забрати тіла. Того ж року його батьки переїхали до Відня де мешкала їхня донька.
Хлопець мріяв про вільну Україну, гадаючи, що цього можливо досягти за допомогою німецької армії, отож 17 липня 1943 р. вступив до лав «Української Дивізії». А вже через рік - 23 липня 1944 року, після тяжких боїв проти Червоної Армії під Бродами, в селі Княже, Роман потрапив в полон. Разом з іншими полоненими Висоцький був направлений пішим маршем до перевалочного табору, звідки залізницею їх відправили до Києва, де 16 серпня 1944 року відбувся марш переможених.
Після маршу його розподілили до Чернігівського табору військовополонених, він потрапив до першої партії тих полонених, що прибули до Чернігова у табір №177 біля села Яцево. Вже у Чернігові полонених почали анкетувати і він, щоб зберегти своє життя, видав себе за громадянина Австрії, оскільки у Відні в нього мешкала сестра, і він планував з нею зв’язатися при можливості.
З настанням осені Висоцький був залучений до команди «Фінські будинки», потім на лісозаготівлю, відбудову Чернігова та на будівництво знаменитого залізничного вокзалу.
Увесь час полону Роман Висоцький боявся свого викриття, оскільки не дуже добре знав німецьку мову та залишив справжні своє ім’я та прізвище. Як фізично так і морально було тяжко кожного дня, ранком коли йшла перекличка та доходила до Висоцького, він дуже нервував, через те що серед німецьких прізвищ було лише одне його зовсім слов’янське , так кожний день проходив тривозі. З часом перекличку прибрали і розраховували на кількість як і раніше.
Вже раніше з Чернігова 11 дивізійників було викрито поляками, котрі повідомили про це НКВДистам, серед них були його товариші по дивізії Радловський та Козаченко, після чого їх відвезли до Харкова та засудили на 10 років тюрми, про це Роман дізнався від шофера з числа полонених, котрий відвозив їх на судове засідання.
Кінець війни Висоцький застав десь недалеко від Чернігова у команді лісозаготівлі. Того дня всі зраділи та почали думати що скоро їх відпустять додому, але цього не сталося. Повернувшись до Чернігова в таборі він познайомився з австрійцем Міхелем Сонеґом, який став його ліпшим товаришем в полоні, з котрим вони пройшли майже увесь шлях полону. Майже одразу вони знайшли спільну мову, почали приятелювати та потрапили разом на роботу до команди «Вокзал». Ось що Роман згадує про цю роботу, «Праця поза табором для всіх була однаково тяжка. Чи це команда "Вокзал", чи будь яка інша, - всі ми мусили тяжко працювати, відбудовувати Чернігів. Довкруги ціле місто лежало в руїні. Спалені, розбиті будинки були свідками німецького наступу. Праця була ще й тому важка, бо не будо знаряддя для праці, а те, що було на руках, - було занедбаним, принищене. Тут, на вокзалі, найбільш уживаним знаряддям були носили, лопати, ломи. Коли ранком ми приходили на місце праці і майстер відкривав кімнату з інструментами для роботи, всі ми кидалися, щоб поскоріше захопити його»
Весь час у полоні хлопець хотів вести щоденник, роздобув олівець та шматки паперу від мішків з цементом, але при обшуку кожного разу все відбиралося, тому не мав змоги та полишив цю справу.
Влітку 1946 року почалися перегляд справ ув’язнених. Вів їх з капітаном НКВД Цева, саме це «переслуховування» викликало страх, і не дарма, як тільки НКВДист побачив прізвище та ім’я Романа то одразу засумнівався в його німецькому походженні. Висоцький знав не дуже добре німецьку мову і це було помітно, тому капітан Цева намагався усіляко його спіймати на брехні та задавав складні питання різного роду, а також почав звинувачувати його у вбивстві жінки, але хлопець навіть не знав цієї людини. У НКВДиста нічого так і не вийшло зі звинуваченням , і він його відправив в карцер, а потім на повторний допит, де відбувалося все те саме, але другий допит закінчився сильним побиттям . Нічого не добившись Висоцького відправили назад до табору, а звідти назад до роботи в команду «Вокзал».
В 1946 році полонені отримали перші поштові картки від Червоного хреста і Висоцький написав перші листи додому але нажаль відповіді на них так і не отримав поки був у Чернігові.
І знову для нього сталася біда, зібрали комісію яка шукала татуювання, його ставили під лівою рукою тим хто служив в СС, саме таким чином виявляли солдатів цього підрозділу. Капітан Цева старався усілякими способами піймати Висоцького на брехні, і тут помічник Цеви підійшов до нього і повів в кабінет до комісії без черги, поки його вели до кабінету він згадав що під Бродами була також 361-а артилерійська дивізія, і він вирішив приписати себе до цієї дивізії, і так він пояснив своє татуювання тим, що проходив рекрутський вишкіл при СС, а потом був розподілений до 361-ї артилерійської дивізіі, котра також брала участь в боях під Бродами, після цього до нього вже не мали ніяких претензій, від цього він сам був дуже здивований та насторожений. І відчуття його не підвело, приблизно з початком жовтня 1946 року на вечірній перевірці відчитали 52 прізвища, серед яких були Роман Висоцький та Міхель Сонег, їм пояснили що вони мають готуватися до транспортування, куди саме вони не здогадувалися, але пізніше стало все зрозуміло. Вже коли вони потрапили у штрафний табір військовополонених у Джегестані, обом було ясно, це справа рук капітана Цеви.
У Джегестані разом з Міхелем вони потрапили працювати на цегельний завод де праця була виснажливою, а харчування дуже поганим, через що влітку 1947 року Романа Висоцького признано дистрофіком і він потрапляє в лазарет, а його товариш Міхель далі виконував тяжку працю на цегельному заводі. Через деякий час після виписки його влаштували на кухню опалювачем котлів, там він почав краще харчуватися та поступово набирав вагу. Після повного одужання його знову направляють на тяжку працю, але цього разу він потравляє на роботу в кар’єрі. З Міхелем тепер вони бачаться рідко, оскільки працюють на різних об’єктах, через що починає панувати сум. Через погане харчування та ослаблений організм Висоцький знову потрапляє в лазарет з діагнозом дизентерія, і саме в цей невчасний момент до нього приходить Міхель з радісною новиною про те що частину полонених відправляють додому і прізвища їх обох зачитані у списку. З сумом на душі стає зрозуміло, що через хворобу його репатріація не можлива і він залишиться у таборі, тому попросить Міхеля віднайти його рідних та розповісти де він перебуває та дає йому всі адреси родичів, Міхель пообіцяв стримати слово, ось так двом приятелям котрі пройшли складний шлях полону довелося розлучитися .
Після виписки з лазарету Висоцькому вдається потрапити на більш легку роботу а ніж попередні , потрапляє на пилораму, де працює до від’їзду з Джегестанського табору в котрому пробув 18 місяців, до травня 1948 року. Наступний переїзд стався в Караганду, а потім в знищений війною Сталінград. В кінці грудня 1949 року Роман Висоцький потравляє в партію тих кого відправляють додому, і 9 січня 1950 року колишні полонені у складі 993 осіб, прибувають у Відер Нойнштанд, що в Австрії. Їх радісно зустріли люди та привітав уряд Австрії , також виділено кожному 50 шилінгів в якості допомоги репатріанту. Діставшись до Відня, Роман зустрівся зі своїм дядьком та дізнався від нього що його батьки переїхали в США, побоюючись переслідувань зі сторони радянської влади. Роман на деякий час залишається у Відні жити у дядька. А вже через тиждень він поїхав до місцевого уряду з посвідченням про звільнення з полону, віддав отриману у Відер Нойтштанд допомогу в 50 шилінгів, й зізнався урядовцю що не є Австрійцем. Той перекресливв рубрику про народження Висоцького в Австрії і на цьому все закінчилося.
Прикра новина застала його вже на свободі, тяжко було довідатися що довголітнього товариша по табору в Чернігові та Джегестані не стало. Міхель помер у своїй місцевості Hartmansdorf через зараження крові. Після поганої їжі в полоні нормальне домашнє харчування викликало у нього хворобу, він пішов до лікаря, але вже було пізно, заражена кров дісталася до мозку і скоро Міхель помер. Він був найліпшим товаришем, і коли хотілося його відвідати будучи на волі то не судилося. Ще під час перебування батьків у Відні його батько написав листа та додав фото Міхеля.
Перша праця Романа після полону була на фабриці Schack A.G, зарплатні якраз вистачало на їжу та проживання. Також життя у Відні під більшовиками було тяжким і він вирішує виїхати до Америки та подає документи на дозвіл для виїзду. В 1952 році одержав від сестри листа що мати через хворобу померла. Несподівано 1953 році отримав дозвіл на виїзд до Америки, та 17 листопада 1953 року залишив Європу та виїхав до Нью – Йорка, де його зустрів урядовець ЗУВДКу та надав інструкції. Далі поїхав у Рочестер. Так в кінці 1953 року Висоцький зустрівся зі своїми Батьком та сестрою, радості не було межі. Ось так закінчилася десятирічна мандрівка дивізійника Романа Висоцького.

 

Доброго дня.
Зі статті "Армійці УНР зі Слов’янська. Архівні довідки".

Болдирів Олександр Іванович (28.09.1892, Катеринославська губ., м. Слов'янськ. Тепер - м. Слов’янськ Донецької обл. – 11.08.1964) – підполковник, командир 8- го Запорізького куреня ім. І. Богуна 3-ї бригади 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
З 15.03.1918 р. — командир Запорізького автопанцерного дивізіону. Учасник Першого Зимового походу (сотник). У 1921 рр. — командир 8-го Запорізького куреня ім. І. Богуна 3-ї бригади 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.
У липні 1943 р. вступив добровольцем до 14-ї дивізії військ СС «Галичина», у складі якої воював проти Радянської армії.
З 1945 р. мешкав на еміграції у Західній Німеччині.

 

Доброго здоров‘я! Дякую за розповідь про долю дивізійника та супровідні світлини, молоді хлопці направду пройшли через усі щаблі пекла!..
Запримітив одну неточність у розповіді Романа Висоцького і хочу внести незначні корективи: в складі 13-го армійського корпусу Вермахту, який у липні 1944-го року потрапив у «Бродівський котел», була 361-а піхотна дивізія (обов‘язки командира виконував Герхард Ліндеманн), а вже у її складі був 361-й артилерійський полк! Окремої 361-ої артилерійської дивізії на той момент у «котлі» не було...
Для підтвердження неточності додаю світлину ідентифікатора бійця штабу 4-го дивізіону 361-го артилерійського полку, який особисто знайшов поблизу с. Почапи у 2018-му році. Після «Бродівського котла», 05.08.1944-го року, 361-й арт. полк був повністю розформований і припинив своє існування:

 

Доброго дня.
Певно Роман вже не міг згадати усі підрозділи детально на момент написання книги у 90-х роках, тому написав підрозділ по пам'яті.
Дуже дякую за внесення коректив, тепер усе стало на свої місця.

 

Припускаю, що так все і було, оскільки така похибка на допиті у досвідченого НКВДиста, могла коштувати йому десяти років свободи, здоров‘я, а то і життя...

 

Книжку і фото Висоцького виставляв вже багато років тому....
Так як ви зацікавились, покажу фрагменти фото ( повністю виставляти не буду), яких ніхто не бачив (тільки родина і близькі знайомі)

ці всі світлини зроблені в Гайделягері 1943 році

 

Якщо не секрет, звідки фото?

 

З можї колекції

 

Доброго дня. Підскажіть будь ласка код фельдпост, до якого було приписана дівізія (29 полк )

 

Номер фельдпосту - 01461- фузілерний батальйон (спомини Григорія Бенько в книзі І.Іванькова "Йшла дивізія" ст.210)

 

Інтервю з паном Бенько записував я