Моя прабабуся теж колоски збирала. Охороняли поля тоді активісти на конях. Один з них батогом відшмагав бабусю. Через 10 років, мій дід повернувся в рідне село і зустрів активіста на вулиці.. Пару раз вдарив. Побита морда, зі зламаним носом, в міліцію активіст не заявляв..
https://news-24tv-ua.cdn.ampproject...p_js_v=a6&_gsa=1&usqp=mq331AQHKAFQArABIA== Видно ще є паскуди які жалкують за старими порядками.
................................... Наші всі тікали через Дністер до румунів ,завдяки тому й врятувались. А ті ,що залишились ,майже всі померли....
Зараз на підвіконні горить свічка.....А тільки заплющюю очі і чую бабусин голос:"Отут кругом попід тинами людоньки лежали,я до сусідки підійшла,а вона вже не ворушиться,а тільки шепоче"Їсточки хочеться...",а що я могла їй дати,коли навіть яблуні щойно відцвіли і не було нічого,так і відійшла за годину,сусід їжака зловив,з"їв,та й помер одразу....Ходили старцювати до кацапів,там голоду не було..."І плакав я маленькою дитинкоюслухаючи бабусині розповіді і дитяче сердечко вбирало в себе ненависть до тих паскуд які нас так жорстоко винищували....І зараз сльози на очах у дорослого чоловіка від безсилля і люті,що пройшли роки,а ворог нікуди не дівся і продовжує нищити нас......
87 років тому знищили мільйони селян. Працьовитих, добросовісних господарів. 87 років тому в кров українця міцно засів пігмент ментального страху. Бо коли до смерті - крок, неможливо не змінитися. Чи багато поряд з вами багатодітних сімей? Таких, де за стіл одночасно сідає хочби до десяти душ? Українську жінку тоді так перелякали, що навіть зараз, по прошесті трьох поколінь одиниці зважуються на більш, ніж двократне материнство... Світла пам'ять тим, хто пізнав одну з найстрашніших смертей - голодну...
Також запалив свічку Пам"яті і вшанування... Поклав поряд скибку хліба... Також пам"ятаю розповідь бабусі, яка згадувала як втекла від сусідів через вікно, бо ті хотіли її різати і з"їсти... Нама прощення совітсько-комуняцьким катам.
Найпідліше це те, що той ВОРОГ так і не визнав, не визнає і мабуть ніколи не визнає те, що то усе було сплановане отими москалячими фашистами ... сьогодні у маскалоленді популярна "відмазка" ... "єто усьо ніє спієціально ... усьо чієрієз халатность, погібалі ніє только украінці ... ніктьо ніе віноват, тяжкіє білі врімєна для всієх ... і т.п." Тільки чому не було голоду у москві, ленінграді, чому на їхніх вулицях не лежав мертвий з голоду робочий чи чиновник ... що вони жерли, коли хліб на вулицях москви чи ленінграду не росте ? І чому з голоду тоді не сконав жоден жидо-москалячий комуняка із керівництва країною ??? Цікаво чому Голодомор був саме у тих регіонах, що бунтували проти жидо-москалячої влади комуністів ... ? Невже й це СПІВПАДІННЯ ??? ...
У 1932-33 роках моя улюблена Галичина була під окупацією ляхів, ми були через зачинений кордон із Великою Україною ... парадокс, але саме це врятувало Галичан від "цієї гіркої чаші" яку прийшлося випити вам ... Правда вже у 1946-47 році й Галичина відчула "ласку Голодомору" від осьвободітієлієй ... Тому, Друже, і у протилежнім кінці України від твого підвіконня, стоїть і у мене свічка у пам'ять про ...32-33 та ...46-47 рр. ...
Австрійський інженер Александр Вінерберґер фотографував, як люди помирають на вулицях Харкова під час Голодомору 1932-1933 років. Багато місць, зафіксованих на цих кадрах, майже не змінилися дотепер. Ми вирушили на прогулянку разом із харківським істориком Ігорем Шуйським. Він розповів, як вдалося з'ясувати точні координати зображених будівель та які історії виживання ховаються за кожним фото. Майже всі локації розташовані в історичному центрі міста - багато харків'ян бувають там щодня. Матеріал Вікторії Жуган і Дмитра Русанова.
Голодомор 1932-1933 на Харківщині. Пам'ятаймо вічно! ......................................................... Голодомор у Харкові: коло життя, коло смерті, чорні нитки історії Спойлер: Геноцид українського народу. Харківщина... Навколо Харкова була смуга життя — приміська зона, де мешкали працівники промислових підприємств і їхні родини. Тут не було тотального мору. Коло смерті починалося за 40—50 кілометрів від столиці. Олександр Зінченко Історик, публіцист (Київ) "Із величезним піднесенням, демонструючи свою безмежну відданість генеральній лінії партії, відсвяткували трудящі червоної столиці п'ятнадцятиріччя Жовтневої революції", — повідомляла передовиця харківської газети "Пролетар" у листопаді 1932 р. До цієї дати Харків інтенсивно забудовувався. На столичній площі Рози Люксембург виріс конструктивістський ЦУМ. З'явилися нові будівлі Центрального комітету КП(б)У, Палацу залізничників, міської телефонної станції. Харківські газети переможно рапортували про завершення будівництва ДНІПРОГЕСу імені Леніна. З конвеєра Харківського тракторного заводу новий трактор сходив кожні шість хвилин. Перша шпальта харківської газети "Пролетар", листопад 1932 р. Більше фото газет тих часів - у рубриці "Артефакти": Радянська преса 1932-1933: "Голодні бунти на Заході, нові ресторани у Харкові" Заголовки кричали: "Переможний марш мільйонів будівничих соціалізму. Новими досягненнями, новими індустріальними гігантами зустріла Країна Рад велику річницю". "Настрій був хороший! Узагалі-то маю вам сказати, що це був голодний час. Не казатиму, що то були ситі часи! У нас навіть пісенька така була: "Любов приходить і минає, а їсти хочеться завжди…" Проте на демонстрацію ми ходили. На демонстрації — танцювали, на демонстрації співали"… Моя співбесідниця Євгенія Марківна Багалій сидить за столом свого відомого родича — історика Дмитра Багалія. Минуло 75 років, але в забитому книжками кабінеті академіка вона легко й невимушено відтворювала картини листопадових подій далекого 1932 р. Тоді вперше святкові заходи відбувалися на новій площі — площі Держпрому, з першим радянським хмарочосом: "На трибуні були Петровський, Постишев, Косіор, Затонський… Це ті, кого я сама знала!" Євгенія Марківна Багалій. Фото 2008 рік Для Гені ці високі урядовці були насамперед батьками однокласниць. Восени 1932-го їй виповнилося 17 років. У цьому віці мало хто цікавиться політикою. Проте тогочасні політзаняття вона пам'ятає до найдрібніших подробиць. Євгенія Марківна відтворювала їхній зміст, ніби мала перед очима аркуш із написаним текстом: "Нам розповідали, що проводять такі заходи як хлібозаготівля… Що хлібозаготівлі — це такі заходи, які необхідні. Бо наша держава мусить бути індустріально потужною. Треба будувати заводи, фабрики. І для того щоб це будувати, потрібні гроші. А оскільки наша держава була в капіталістичному ворожому оточенні, то про жодну матеріальну допомогу з боку цих держав не могло бути й мови… І тому ми маємо самотужки, всередині своєї держави використати всі наявні резерви, щоб якомога швидше індустріалізувати й озброїти нашу країну. Це був лейтмотив. Це було виправдання того, що коїлося"… З харківським істориком Ігорем Шуйським ми спершу довго тряслися дорогами Богодухівщини, розмовляючи про кілька десятків повстань, що вибухнули в цих місцях у відповідь на спроби колективізації. Потім блукали околицями Баранівки. Ігор шукав якихось упізнаваних прикмет, бо від часу попередньої мандрівки в ці краї на місці покинутих хуторів з'явилися дачі. Далі поміж посивілих від інею полів і холодних яруг виднілися острівці тернових кущів і старих груш. Ми продиралися крізь переплетене гілля. Подекуди поміж зів'ялим листям пробивалися плями вічнозеленого барвінку. Історик Ігор Шуйській у Баранівці на Богодухівщині "Ось бачте — заросло! — каже Шуйський. — Це ознака кладовища… Тут колись були двори. Селянам не ставало сил вивозити тіла, ховали на території садиби … Бачте, ось вони — хрести, могили"… З барвінку стирчали обвітрені сірі дерев'яні хрести. Перекладини подекуди попадали, і стовпи похилилися поганськими ідолищами над невідспіваними могилами. "Що вдалося знайти по Баранівській сільраді — це книжки записів ЗАГСу, де є 72 записи про смерть. Але причини смерті ні в кого не вказано!" — Ігор упевнений, що інформацію приховано цілком свідомо. Щоправда, в деяких випадках зазначити формальну причину смерті було замало. * * * "От я вам скажу, у моїй сім'ї родичі… У мене дядько був Самсон, у нього — троє діток. Ну, це бідняк був… Йому довели норму хліба. А в нього не було чого здавати… То описали й забрали корову. Він узяв та й повісився. А тітка пішла у корівню, дивиться — висить Самсон, і збожеволіла… Так що трагедій тут було багато…" — розповідає Петро Тронько, який жив за 25 кілометрів від Баранівки, у Забродах, поблизу Богодухова. Майбутньому академіку і заступнику Шелеста й Щербицького восени 1932-го також було 17 років. Петро Тронько. Фото кінця 1930-х років "Як ми пережили голод?! — веде далі. — Знаєте, зараз важко собі уявити, як ми взагалі вижили! Що спасало? По-перше ми одержали по 8 кг борошна на місяць на родину. Але що таке 8 кг?! Дуже замало! Але в сусідньому селі Кленовому спиртозавод був — то якимись відходами добавляли. Ставок був — рибу ловили, ворон, конину їли… Так і виживали… Було… Було…" З академіком Троньком ми всілися на призьбі типової для Слобожанщини хати в Музеї народної архітектури в Пирогові. Петро Тимофійович, заглядаючи у прочинені двері, мовив: "Така сама хата, як у нас була!" Питаю, як він ставився до всього того, що бачив у п'ятнадцяту річницю Жовтня? "Яке почуття було?! Я ж комсомольцем був, активістом! Уся преса співала про знищення кулака як класу, про суцільну колективізацію… А з іншого боку — бачиш, як люди вмирають. Душу ятрило: "Що це? В ім'я чого робиться?!" Я відчував, що це було мордування багатьох людей, якась велика несправедливість. Але сказати комусь про свої думки не міг. Та й кому скажеш?! Вижити треба було! Витягнути сім'ю, щоб сім'я не померла". "Пролетар" повідомляв у ці дні: "До ЖОВТНЕВИХ УРОЧИСТОСТЕЙ бригади художників оформлюють площі і центральні вулиці столиці. Кожна площа у діаграмах, плакатах і фото відображатиме досягнення і СРСР, і України за 15 років. Площу Держпрому оформлятимуть на тему: "Досягнення промисловості і сільського господарства…" Святкування 15-ї річниці жовтня. На трибуні — Петровський, Постишев, Косіор, Затонський. Колаж в одному з тогочасних харківських журналів Газети виходили із заголовками на перших шпальтах: "Ліквідувати ганебну проріху у хлібозаготівлі!", "Мобілізувати маси на боротьбу з куркулем, з розбазарюванням хліба!" Писали, що в жовтні річний план хлібозаготівлі виконано лише на 37%. Восени святкового 1932 р. план хлібозаготівлі було зірвано. Він і від початку був нереальним. Знесилені колективізацією селянські господарства виростили й зібрали набагато менше, ніж запланували партія і уряд. Сталін вважав, що селяни зерно приховують. Почалися тотальні реквізиції буквально всього їстівного. У когось забрали курку, в когось — корову… Голодно стало вже у жовтні, перед річницею революції. А після святкування — почався справжній мор. Спочатку над могилами ставили хрести. Потім перестали. Згодом у деяких селах перестали й ховати — не було кому. Але газети про це не писали ні слова… * * * Консул Королівства Італії Серджіо Ґраденіґо вже невдовзі слав зі столичного Харкова до Рима страшні повідомлення: "У Терстаняку, що за 60 км від Харкова, УСІ ПОМЕРЛИ ВІД ТИФУ І ГОЛОДУ. Один лікар, якого послали туди, зайшовши в село, був ошелешений смородом трупів, які гнили у будинках (лікар сам розповідав мені про це). У селі Мохнач під Чугуєвом колись мешкало 1000 душ. Тепер там залишилося 12 чоловіків, кілька жінок і двоє чи троє дітей". Влада встановила навколо столиці й на залізничних станціях справжні кордони. "Крім міліцейських кордонів тоді на залізниці виставляли й санітарні кордони. Обов'язком осіб на санпропускниках було затримувати селян і не пускати їх до столиці. Тому більшість залишалася на платформах", — розповідає Ігор Шуйський. Навколо Харкова була смуга життя — приміська зона, де мешкали працівники промислових підприємств і їхні родини. Тут не було тотального мору. Коло смерті починалося за 40—50 кілометрів від столиці. Харківці біля тіла селянина на одній з вулиці столиці УРСР. Фото Александра Вінербергера, 1933 р. Моя бабуся Ксенія Любченко мешкала всередині того кола життя. Взимку 1933-го їй було вже 12 років, і вона багато що пам'ятала. Тільки не хотіла того згадувати. Якось до їхнього двору приблудився геть виснажений хлопчик, який чи то лісом, чи то яругами проскочив повз кордони. Просив їсти, але не було чого дати. Наступного разу бабуся побачила його вже мертвим. Він лежав у полі купою брудного ганчір'я. Не всі помирали у приміських полях і лісах. Навіть такі внутрішні кордони не могли стримати напливу селян до столиці. Перші групи виснажених селян з'явилися в Харкові вже незабаром після річниці Жовтня. І кожного дня селяни, які прорвалися до столиці через оточення, помирали на вулицях міста. Спочатку — десятками… * * * Історія шита чорними нитками. У сутінках минулого їх часом не розгледіти. Але вони такі міцні, що, навіть доторкнувшись, годі їх розірвати — тільки забринять тихо, як потривожена струна. Весь світ оплетений цим темним павутинням. Одну таку струну, що тягнулася з Харкова, я зачепив у Лондоні. У підвалах аристократичного будинку на Принцес Гейт, 20, натрапили на несподівану знахідку. З папки з написом "Голод на Україні" я вийняв кілька аркушів. На одному з них і на меншій листівочці можна було розібрати підпис Александра Вінербергера. Автограф свідка Голодомору зальцбурзького інженера Александра Вінербергера. З архіву "Українського бюро", фонди Польського інституту-Музею Сікорського у Лондоні Я коротко знав його історію. Австрієць Вінербергер після Першої світової опинився в радянській державі, тривалий час працював інженером-хіміком, і кілька останніх років — у Харкові. Саме він і зробив найповнішу фотозйомку Голодомору. "Українське бюро" — архів саме цієї неурядової організації я переглядав у старовинному будинку на околиці Гайд-парку — потребувало автентичних свідчень з підрадянської України. Тоді українські осередки по всій земній кулі намагалися докричатися до сильних світу цього. Знайдена папка містила багато німих свідчень тих зусиль. "Пане Президенте! Український нарід на Радянщині вимирає з голоду!" — це звертався до президента Сполучених Штатів голова Громадського комітету рятунку України в Чехословацькій республіці Ольгерд Бочковській. "Україна в пазурах смерті. Її населення вижирає голод" — першим під цією відозвою українських єпископів стоїть підпис митрополита Андрея Шептицького. Звернення до Червоного Хреста і Ліги націй, петиції і листи-звернення до британських і європейських газет — усі зусилля були марними. Пулітцерівський лауреат Волтер Дюранті продовжував на сторінках "Нью-Йорк Таймс" виправдовувати Сталіна і заперечувати масові смерті від голоду в СРСР. США щойно встановили дипломатичні відносини з Країною Рад, яку менш ніж за рік приймуть до Ліги націй. Світ проспав смерть мільйонів українців. "НЕ ДЛЯ ПРЕСИ, ДОВІРОЧНО: На запит представників однієї з гуманітарних інституцій у Лондоні про положення на Україні — радянський уряд відповів, що НА УКРАЇНІ НЕМАЄ ЖОДНОГО ГОЛОДУ", — скаржилися представники лондонського Українського бюро до львівського відділення Українського громадського комітету рятунку України. Щоправда, то вже було восени 1934 р. Ясно, що більшість зусиль українського зарубіжжя мали місце постфактум — по суті йшлося радше про встановлення справедливості, ніж про порятунок наддніпрянських українців. Але навіть для цього бракувало автентичних свідчень. Тому коли стало відомо, що Вінербергер у Зальцбурзі має цілу серію фотографій періоду голоду в Україні, їх у нього купили для публікації. * * * Картини харківських жахіть, зафіксовані фотокамерою інженера Вінербергера, є тепер найчастіше відтворюваними ілюстраціями Великого Голоду. Голодні натовпи біля магазинів Торгзіну на Холодній горі й Благбазі, мертві тіла на вулицях у центрі міста й на його околицях, виснажені діти й конаючі старці попід парканами — деякі з харківських перехресть і сьогодні можна легко впізнати, так мало вони змінилися з тих часів. Голодна юрба перед магазином Харторга на перехресті тодішньої вулиці Свердлова (нині — Полтавський Шлях) та Рилєєва. Фото Александра Вінербергера, 1933 р. У червні 1933 р. начальник харківського ОГПУ Зіновій Кацнельсон доповідав голові ГПУ Всеволоду Балицькому про ситуацію з голодом: "Різко збільшилася кількість трупів померлих від голоду селян, яких знаходять і підбирають на вулицях Харкова. Якщо за лютий було підібрано таких трупів 431, за березень — 689, квітень — 477, то травень дає 992 трупи, і перші три дні червня дають 196 трупів". Напівживих на вулицях столиці відомство Кацнельсона нарахувало близько 10 тис. Це тільки дорослі, яких затримали безпосередньо в місті. Дітей і тих, кого затримували на вокзалах, здається, навіть не намагалися обліковувати. Центральна вулиця Харкова — Сумська — не була винятком: вона бачила і черги голодних за хлібом, і померлих на тротуарах, і людоїдів. Свідчення Віри В., що мешкала 1933 р. за адресою: Сумська, 79: "Найбільше мене вразив випадок, пов'язаний із приїздом подружжя В., що були знайомими моїх батьків і мешкали на станції Гути Богодухівського району. Приїхали вони до нас змарнілі, пригнічені, напівбожевільні і без дітей, яких мали троє. Після супу, що ним пригостила мама, гостям стало погано. Коли оговталися, батьки їх запитали: "А де ж ваші діти?" — "Поїли" — "Як поїли?" — не повірили ми своїм вухам. — "По черзі: спершу з'їли маленьких, потім — старшу. Вона сама нам сказала: "Коли всіх, їжте й мене". Різали на шматочки, варили і їли. А якими смачними були їхні пальчики". Це жахливе признання вразило мене на все життя, особливо про пальчики". * * * Гортаючи харківські свідчення Великого Голоду, я раптом знову ніби зачепив якусь струну. Те свідчення стосувалося фактично мого двору, його околиць — Харківського парку Артема, колишнього Кирило-Мефодіївського кладовища. Свідчення Олексія В.: "Якось зі старшими дітьми ми пішли на Кирило-Мефодіївське кладовище, щоб нарвати вишень. Та жодної ягідки не знайшли, все було обірвано. Ми спіймали там кілька ящірок, посадили їх у банки з-під консервів, накрили скельцями і так несли додому. Проходячи повз вулицю, де тепер універмаг "Харків" та дріжджовий завод, побачили кількох чоловіків, пухлих і неголених, які стояли навколішки. Один з них спитав: "Дітки, що ви несете?" — "Ящірок", — пояснили ми. — "Дайте їх мені! Я їх з'їм!" Ми перелякалися і втекли". Вулиця, про яку згадував свідок, — та сама, що вела повз дріжджовий завод до Парку Артема і в ті часи називалася проспект Сталіна. А коли вже я малим у тому парку ловив ящірок і лазив по старих деревах — ця вулиця звалася Московським проспектом. Бувало через парк прокладали якісь міські комунікації, і діти з усіх околиць із цікавістю й переляком водночас збігалися дивитися, як із траншей робітники діставали людські рештки з поховань колишнього кладовища. А 2004 р., під час якихось чергових робіт, з-під лопат землекопів посипалися кістки геть нетипового поховання. Коли його почали досліджувати фахівці, з'ясувалося, що людські рештки лежали в землі без трун, хаотично. Деякі тіла впали у спільну могилу вниз головою. Поміж кістяків дорослих знайшли й дитячі. Тоді, на початку 1930-х, це була далека східна околиця столиці. Далі лежали поля, текла річка Немишля. Десь за обрієм був щойно збудований Харківський тракторний завод і квартали Нового Харкова. Але нічого того з Парку Артема не було видно. Сюди, на територію колишнього кладовища, вивозили тих, кого збирали вдень і вночі на вулицях Харкова. "Судячи з того, що серед останків знайшли радянські копійки карбування не пізніше ніж 1932 р., дата смерті людей із цього поховання припадає приблизно на листопад 32-го, — стверджує Ігор Шуйський. — Їх покидали на вантажівки й вивезли. Не було жодної потреби везти десь далеко — вивезли на вже закрите кладовище, звалили в яму скраю від проспекту Сталіна і засипали землею…" У цій ямі на занедбаному кладовищі похована квітуча країна. Новітня її історія — це історія вчительки, яка забирала хліб у своїх учнів, історія батьків, які вбили і з'їли своїх дітей, історія сусідів, які грабували своїх односельців. За весну й літо 1933-го квітуча країна перетворилася на цвинтар. Межа між колом життя і колом смерті стерлася. Наприкінці травня 1933 р. королівський консул Серджіо Ґраденіґо доповідатиме в Рим: "Один високий чин місцевого уряду і член партії, імені якого я не зміг установити, збожеволів після інспекційної подорожі по селах. На нього довелося вдягти гамівну сорочку. Він був у нестямі і повсякчас викрикував: "Це не комунізм, це — вбивство!" Харківська преса писала про голод іще в жовтні 1932 р.: "Колони голодного походу рухаються зі всіх боків Північно-Американських Сполучених Штатів", "Загони голодного походу в Лондоні. Криваві сутички між безробітними і поліцією". Про ситуацію в українських селах не повідомлялося нічого ані святкової осені 1932 р., ані навесні 1933-го, коли світ знову сумно зазеленів. Повідомлення харківської газети "Пролетар" про голодні походи у Британії На перших шпальтах звично друкували промови Сталіна: "Шлях у колгосп — єдиний правильний шлях!", "Наше найближче завдання — зробити колгоспників заможними". А ще в газетах було чимало реклами: "Всесоюзне об'єднання "Торгзін" здійснює продаж усім зі своїх магазинів різноманітних продовольчих і промислових товарів експортної якості в необмеженій кількості за іноземну валюту, золоту монету старого карбування і за лом побутового золота". Контрасти радянської столиці: газетна реклама повідомляє про кінські перегони на іподромі та джазові вечори в ресторанах. Грудень 1932 року "Держцирк. Великі циркові вистави! За новою програмою!" "4-й іподром Коняртресту СРСР. Рисисті випробування" "Великий ресторан. Сьогодні й щодня з 10-ї тридцяти до 2-ї тридцяти ночі — ДЖАЗ. Естрадні виступи найкращих артистів". * * * Євгенія Марківна захотіла трошки пройтися. Ми йшли повз колишній цирк Муссурі, де в часи її гімназичної юності восени 1932 р. давали переважно оперету і проводили партійні з'їзди. Ми заговорили про тодішні молодіжні розваги, і вона згадувала, що оперети не забороняли, але вистави "не були рекомендовані комсомольцям"… Аж раптом вона зупинилася і жваво повернулася до мене: "А знаєте, ми дуже дружили з Григорієм Івановичем Петровським. Я вчилася в одному класі з його донькою, часто бувала в них удома. Григорій Іванович мав величезну бібліотеку, він був завзятий книголюб, а от діти його читати не любили. Він їх за це весь час сварив. А я, навпаки, — страшенно любила читати і часто позичала в нього книжки. Коли я вийшла за Юрія Володимировича, ми приїхали у Москву. Це вже був 1940-й рік. Я зателефонувала до Григорія Івановича, він дуже зрадів і запросив додому пообідати. Після обіду завів мене у свій кабінет. Йому кортіло чимось поділитися: "Генєчко, уяви — мене Йосип півроку не хотів бачити! — Євгенія Марківна на хвилю замовкла — чи то щоб точніше пригадати інтонації розмови, чи то щоб зручніше зіпертися на мою руку. — …мене Йосип півроку не хотів бачити! І оце днями ми зустрілися. Він мені каже: на допитах оті всі — Косіор і компанія — сказали, що ти був не з ними, але що вони тобі довіряли. Григорію, ти ж розумієш, якщо вони тобі довіряли — я тобі довіряти не можу!" Перед тим Петровського зняли з усіх посад в Україні, але не знищили фізично, як більшість українського керівництва. Колишній "всеукраїнський староста" працював скромним заступником директора Музею Революції. Окрім Петровського, усіх, кого Євгенія Марківна бачила на трибуні 7 листопада 1932 р., розстріляли: Затонського — у липні 1938-го, Косіора і Постишева — у 1939-му. Винуватці. 7 листопада 1932 року Від доторку руки Євгенії Марківни мені стало моторошно: я раптом усвідомив, що від мене до Сталіна — лише три рукостискання. Так само, як і до решти його поплічників. Так само, як і до тисяч і мільйонів людей, що стали їхніми жертвами, — від мене до них не десятиліття, а лише 2–3–4 рукостискання. Я торкався того самого аркуша паперу, що й безпосередній свідок Голодомору Вінербергер. Ступав слід у слід за тим, хто навесні 1933-го ходив Сумською і парком Артема. Цієї миті я відчув, що світ навколо мене наповнюється гулом тисяч і мільйонів струн минулого, які тягнуться від мене до Сталіна, Балицького й Затонського, до катів і жертв, до дітовбивць і святих праведників. Цієї миті я усвідомив: усі ми зв'язані темними путами пам'яті. Історія міцно зшита чорними нитками.
"У меня есть пристрасте отражать все свои переживания в дневниках." Дневник я посвятила своим детям, чтоб они лет через 20 прочли и увидели, как страдал и стонал народ, какой был ужасный голод. В моих записках отражено все. Я не сгущала, я описывала все ужасы", - заявила вчителька Олександра Радченко в останньому слові на суді. Її судили 1945-го, після відновлення радянської влади, за щоденники, які жінка вела із 1926 до 1943-го. В тому числі, описуючи жахи Голодомору 1932-1933 років в Україні. Вирок – 10 років виправно-трудових таборів із конфіскацією майна та позбавленням прав на п'ять років. Так комуняцькі нелюди карали за правду про геноцид українців. На світлині Олександра Радченко. (ГДА СБУ) Спойлер: Страшна правда про Голодомор Голодомор 1932–1933 років, що забрав мільйони людських життів в Україні, комуністичний режим добре спланував, чітко реалізував, а далі будь-що намагався приховати правду про цей злочин, назавжди знищити бодай крихти пам'яті про нього. Небезпечно було писати про це не те що комусь у листі – навіть уприватному щоденнику згадувати було заказано. Такий запис міг зруйнувати життя, обернутися в десятиліття таборів ҐУЛАҐу. Однак попри все, навіть у найважчі часи були люди, які не могли мовчати й намагалися залишити свої свідченнядля наступних поколінь. Зокрема, й у тих страшних 1932–1933-му. Серед сотень тисяч кримінальних справ, що зберігаються в архівах колишніх радянських спецслужб, нами виявлено сім, де серед речових доказів уціліли приватні щоденники (або виписки з них) очевидців Голодомору. Їхніми авторами були звичайні люди: вчителька з Харківщини Олександра Радченко; партієць Дмитро Заволока, завідувач відділу культури і пропаганди Ленінського районного партійного комітету Києва; селянин Нестор Білоусіз села Леб'яжого Печенізького (нині – Чугуївського) р-ну Харківської обл.; сільський вчитель та студент літературного факультету Харківського інституту професійної освіти Олексій Наливайко; політемігрантката літературний редактор "Укрдержнацменвидаву" Дорота Федербуш; педагог, завідувач педпрактикою студентів Всеукраїнського інституту народної освіти Юрій Самброс; викладач Харківського хіміко-технологічного інституту ім. Кірова Михайло Сіньков. Свої нотатки вони робили не сподіваючись, що ті колись будуть опубліковані, що їх прочитають тисячі й тисячі людей. Вони не ставили перед собою цілі написати історії Голодомору, а лише фіксували побачене, почуте, прожите та пережите. Радянські "органи" розцінювали ведення таких щоденників як "контрреволюційну діяльність". За них арештовували йсудили. Як правило, під час слідства та на суді ці нотатки фігурували як один із головних доказів. Для чекістів вони були "вєщдоками" – речовими доказами, промовистими свідченнями "контрреволюційної діяльності" авторів. Тому парадоксально, але зберешлися до наших днів завдяки чекістам. Один із зошитів щоденника Нестора Білоуса ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ Для чого писали щоденники й наражали себе на небезпеку? До кінця 1920-х років в СРСР встановився тоталітарний режим, влада через систему карально-репресивних органів і їхніх агентів влаштувала тотальний контроль за життям громадян. "Радянські люди, що були повноправними громадянами й не підлягали правним утискам і обмеженням, відчували тоді моральну задуху, гніт, безперспективність і тяжко це переживали", –зазначає педагог Юрій Самброс. Запанували страх і недовіра одне до одного, здавалося,що агенти ГПУ були на кожному кроці. За цих умов лише в щоденнику чи нотатнику людина могла не критися зі своїми думками, мріями, страхами.Той ставав чи не єдиним місцем, де можна було поділитися найпотаємнішим. Хоча кожен розумів: щоденник може відіграти й фатальну роль – призвести до арешту, заслання або й смерті. Такі побоювання на якомусь із етапів життя з'являлись майже в кожного з цих сімох. Вони робили перерви в записах і навіть вагалися, чи не знищити свої нотатники, але ніяк не наважувалися: ті були частиною їхнього життя, тож кожен рано чи пізно повертався до своїх записів. "Сколько раз я думала кинуть мой дневник в вагоне и все-таки возвращаюсь к нему, – писала політемігрантка Дорота Федербуш. –- Все от одиночества. Нет друзей. Есть знакомые, которые относятся ко мне, как к легкомысленной девушке… Одним словом нет хорошего друга...". У якийсь момент вирішив був знищити свій щоденник і вчитель-мовник Олексій Наливайко – після того, як на нього донесли в ГПУ. Однак згодом повернувся до своїх записів. "Хай буде свідком пройдених днів": "Зараз в мене погляди на життя далеко не такі, в корні зовсім інакші, протилежні попереднім. Я все ж таки переконався в вірності лінії партії Леніна – ВКП(б), як Секції Комінтерну. Але як кажуть, "Що написано пером, не вирубиш топором". Та і взагалі я вже так собі вирішив, що щоб не було коли записане, ніколи не виривати, не палити і не викреслювати. Хай буде свідком пройдених днів…". Дмитро Заволока ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ Партієць Дмитро Заволока називав свій щоденник "мертвим істориком", із яким ділився іноді геть "крамольними" думками. У якийсь момент, приблизнов грудні 1932-го, Заволока інтуїтивно відчув: "Майже кожний день думаю про свій зошиток й все ж таки до нього не пишу. Мені здається, що він зайвий додаток до мого життя. І напевне колись зіграє вирішну для мене роль. В наш час дуже погано, коли хто читає твоє нутро. Коли хто одержує документ про його стан й починає по-своєму своїми грязними цинічними руками його розвертати". І не помилився– щоденник згодом потрапив до рук співробітників ГПУ і був використаний як доказ "контрреволюційної діяльності" Заволоки. Головний мотив, яким керувався кожен із авторів цих щоденників,– зберегти для себе, розповісти нащадкам або ж ширшому колу людей про пережиті важкі часи "соціалістичного будівництва", а саме голод 1932–1933-го. "Друзям моїм, чиїх життя й долю отут описано, а також синові й дочці, коли вони стануть дорослими і матимуть дітей, – я ці нариси – їм на прочитання й на роздум – присвячую", –нотує Юрій Самбросу передмові до свого щоденника. Ховав його від чужого ока на "горищі та по всіляких таємних закутках". А ще просив дружину, сина й доньку не показувати нікому, аж доки не вимруть усі ті, про кого він найбільше згадував. Учителька Олександра Радченко свій щоденник адресувала передусім своїм донькам. Приміром, 30 жовтня 1932 року занотувала: "Вспомнила я, как вернувшись с лавки, всем с удивлением рассказывала, что привезли массу обуви "аж полторы полки". Нарочно записываю, т.к. дети в будущем не поверят нам о скудности предметов первой необходимости. Не поверят, что месяцами не ели белогохлеба, да и о черном т. ержаном, часто напоминали не разбрасывать кусочки, т.к. голодные потом будем сидеть". Обкладинка слідчої справи Олександри Радченко Джерело: ГДА СБУ Оповідь про голод більшість авторів щоденників розпочинають із 1929 року, коли більшовицька влада взялася за суцільну колективізацію селянських господарств і примусові хлібозаготівлі – фактично пограбування українського селянства. Відтоді щораз дужче затягує зашморг на його шиї, що врешті-решт призводить до масштабного голоду. Щоденникові записи за 1929-1932 роки переповнені фактами примусових хлібозаготівель та колективізації, "ліквідації куркульства як класу", прикладами свавілля представників влади, конфіскації майна, спротиву населення, розпродажів на "червоних базарах" тощо. Перші випадки голоду були зафіксовані в листопаді 1931-го, в грудні частішають. Однак січень 1932-го влада оголошує "ударним, бойовим місяцем завершення хлібозаготівель". Україну ділять на шість територіальних груп, до кожної з них для організації хлібозаготівель скеровують представників політбюро. Відбувається активізація радянських і партійних апаратів на місцях, тиск на селян щораз дужчий. 3 січня 1932-го Білоус ділиться: "Ходили бригады опять по дворах и забирали хлеб, забрали у Мачулы Кирила 2 мешка жита пудов 5ть и фунтов 7 насеня и фунтов 20ть ячменя, а меня десятские выгнали, чтобы я отвез у штаб то зерно". 5 січня буксирна бригада обшукала й господарство Білоуса: "Явилась бригада смотрела в хате в клуне ширяла в солому и в полову… И заставили собрать кукурузу в кочанах и испуд ячменя, отвесть в штаб, так я все этособрал и отвез в штаб. Если-бызнал я, что будет такая хлебо-заготовка, то лучше бы не сеял озимого посева, а отвез в хлебо-заготовку, а у Бутенка Филипа забрали муку всю, горох, квасолю, кукурузу, а им нечиво неоставили". Нестор Білоус. Фото зі слідчої справи ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ На весні 1932-го в українських селах уже лютує голод, у радянських документах зафіксовано тисячі випадків смертей і опухання. Навіть голова Раднаркому УСРР Влас Чубар 10 червня 1932 року інформував Йосипа Сталіна, що в Україні голодує населення 100 районів, зокрема –ціла низка сіл і районів Київської та Вінницької областей. Того ж таки 10 червня викладач Михайло Сіньков нотує у щоденнику: "...То, что на селе положение чрезвычайно тяжелое – несомненно. Такого не упомнит история советской власти. Чем дальше от центра (от Москвы), тем тяжелее. На Украине есть места, которые оставляет население. В связи с этим вновь запахло военной опасностью". Нестор Білоус 19 червня 1932-го пише: "...Много людей пухлых от недоедания так что страшно на тех людей и смотреть". Із початком хлібозаготівель 1932 року, маючи гіркий досвід, селяни, частина колгоспів і навіть деякі райвиконкоми стали відмовлятися від виконання норм хлібозаготівель, розуміючи, що то їм смертний вирок. У відповідь радянська влада ще більш посилює тиск на українське село. Із ініціативи Йосипа Сталіна 7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР ухвалюють постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності". У народі її називають "законом про п'ять колосків". Покаранням за "розкрадання" колгоспного майна і "зрізання" колосків – розстріл із конфіскацією майна, а за пом'якшувальних обставин – 10 років ув'язнення з конфіскацією майна. Наслідки цієї постанови стали відчутними вже у вересні. Білоус нотує: "В селе Печенегах за покражу кукурузы в Артели Зірка г-ми Коротю Петра и Котротю Васыля выездна Сесия Областного суда присудила разстрелять, а Барышпольця Юхыма Юхымовича, молодого учителя 18 годов – на 10 годови з выселением за пределы Украины и из конфискацией его имущества". За даними органів ОГПУ, на 1 жовтня 1932 року за "розкрадання хліба" були заарештовані 44 625 осіб, із них 205 засуджено до розстрілу. Активісти с. Удачне Донецької області з конфіскованими колосками біля сільради. 1932 р. Восени 1932-го українські села й містечка вже виглядали так, ніби пережили масштабне спустошиливе лихо. Епічні картини застав Дмитро Заволока у вересні того року: "Був у Борисполі, їздив по невеличкій персональній справі, пробув всього там всього декілька годин, але й їх було досить, щоб побачити як різко перемінився Бориспіль. Вулиці опустіли, скрізь відчувається якийсь застій, що нагадує місцевість після військових подій, або великої епідемії, або стихійного лиха, що спустошила, як зовнішні ознаки життя, так й внутрішні. Вулиці позаростали бур'янами, людей дуже мало видно. Ті, що зустрічаються по дорозі мають понурий пригнічений вигляд, майже, як правило, всі обшарпані. Погляди кидають на зустричних ворожі, підозрілі і не привітні. Стараються ховатися від очей. Подвір'я запущені. Велика кількість дворів зовсім зруйновані й виглядають пожарищами, але без чорних обгорілих стовпів…". Комуністичний режим нічого не робить, щоб не допустити поглиблення голоду. Ба навпаки, з осені 1932 року вживає щодо українських селян безпрецедентних заходів, що зрештою призводять до катастрофи: 18 листопада запроваджено натуральні штрафи: у селян тепер могли вилучати не лише збіжжя або м'ясо, а й інші продукти (картоплю, квасолю, цибулю, капусту, вивертати горщики зі стравами); 6 грудня занесено на "чорну дошку" перших шісь населених пунктів УСРР, де "злісно саботували" хлібозаготівлі – фактично запроваджено механізм масового вбивства голодом; "Червона мітла" – колгоспні активісти, з яких створювали "буксирні бригади" для пошуку і конфіскації продовольства в селян. Сумщина, 1932 р. 24 грудня починається вилучення в рахунок хлібозаготівель насіннєвих фондів, що могло слугувати як сигнал для вилучення всього збіжжя; 31 грудня запроваджено єдину паспортну систему в УСРР, що де-факто перетворювала українських селян на новітніх кріпаків; 23 січня 1933 року заборонено виїзд українським колгоспникам і селянам по хліб в інші регіони СРСР, що позбавляло їх можливості придбати харчі поза межами України й бодай так урятуватися. Хліб, м'ясо та інші продукти майже зникли з прилавків магазинів у містах Наприкінці січня 1933-го Дмитро Заволока нарікає: "Пішов до Обл. КК, а по дорозі додому заходив у всі продуктові крамниці і хотів що небудь купити, щоб дообідати та заодно повечеряти. Але даремні були мої намагання. Пройшов крамниць 10-15 і ніде не міг абсолютно нічого найти харчового й нарешті в крамниці ЗРК "цукеркової" побачив волову ковбасу по 11 крб за 100 гр. і повидло. Став в чергу і через годину я же був господарем 200 гр. ковбаси і 200 гр. повидла. Підходив додому роздратований, вщерть переповнений думками про наше державне становище". Педагог Юрій Самброс оповідає, що харчування містян цілком залежало від їхньої енергійності та спритності, щоб зуміти прикріпитися до якоїсь із їдалень. Однак таке право мало дуже обмежене коло людей – переважно радянські службовці й інтелігенція. У їдальнях харчування видавали за картками й талонами, які щомісяця треба було продовжувати. Та їдальні теж не покривали всіх потреб у харчах, тому містяни все одно мусили ще шукати продукти. На базарах перекупки заламували ціни за свіжу городину й молоко, у магазинах же продукти тільки-но завозили –відразу розмітали. Сторінка з зошита Юрія Самброса із якої розпочинається його розповідь про Голодомор "Дивну картину являли собою тоді харківські харчові крамниці, – описує Самброс. – Великі їхні залі й помешкання, забиті колись від підлоги до стелі полицями, повними краму, тепер були порожні. На полицях або зовсім нічого не було, або на них густо стояли лише батареї пляшок водки всіх калібрів. Водка – була геть чисто по всіх вітринах, по всіх крамницях так продовольчих, як і промислових; пляшки водки, мов зливою, затопили усе місто. Тільки на одинокому прилавкові по деяких крамницях стояв черговий харчовий "крам": 5–6 таців чи блюдів із нашвидку, бідно зробленою стравою – вінігрет, схожий на силос, із зіпрілою, несмачною кислою капустою; паштет із рибячих огризків з моченою капустою й солоними, різаними, прокислими огірками; зрідка – шматочки якогось холодного м'яса у підливі, схожій на мазь для патинок; мочені зелені помідори з цвілим запахом діжки; холодні, кислуваті, фаршировані печені помідори з переперченим, щоб не воняло, м'ясним фаршем, зробленим із покидькового, підозрілого м'яса; зрідка, нарешті, як ласощі, варені яйця чи будь-які дрібні фрукти – й т. под. Всі ці страви (я так яскраво пам'ятаю їх!) з'являлися на прилавкові в мінімальних розмірах й зразу ж розкупалися покупцями, а крамниця знову на 3–5 годин стояла пусткою, блимаючи лише відсвітом численних водочних пляшок на своїх полицях". Узимку 1932–1933-го в містах масово гинуть люди від голоду, передусім селяни, які дісталися туди в пошуках порятунку. Ще катастрофічнішим становище було в тих селян, у кого вилучили абсолютно все продовольство, а їх самих прикріпили до сільрад, без жодної можливості врятуватися. Як наслідок, на березень-серпень 1933 року припадає пік масової смертності в Україні. Люди вмирали повсюдно: на базарах і вокзалах міст, на вулицях, у хатах і клунях в селах. На ці шість місяців припадає 84% від усіх втрат через над смертність протягом 1932–1934 років. Надлишок смертей у червні 1933-го зріс удесятеро, порівняно з січнем того року. Щодоби від голоду помирали в середньому 28 тис. осіб. Жертви голоду на вулицях Харкова. 1933 р. Голод, масова смертність поступово затінили всі інші аспекти людського життя. Учитель Олексій Наливайко з села Ферната 15 квітня 1933 року пише: "Сьогодні вже скільки заходило до хазяйки прохати милостиню – попухши с голоду. "Країна обільна і багата"". А Олександра Радченко всі записи за квітень 1933-го узагальнила під назвою "Факти голоду", ніби більш нічого не відбувалося: "Люди умирают по несколько человек в день в каждой деревне, и это по все Украине"; "Левадный из Писаревки приехал из Харькова и говорил, что он в течении нескольких часов видел четырех мертвых от голода, один умирал на его глазах"; "Вчера был рабочий Ткачев бондарь, он распух – работает у нас в лесу от выработки. Пайка не хватает и он пухнет". Справжньою хронікою трагедії 1933-го в селі Леб'яжому на Харківщині є щоденник Нестора Білоуса: 8 квітня: "Люди мрут с голоду всех возрастов, а в особенности дети очень мрут, в некоторых семействах вымерли все малы едети от грудных и годов до 10ти"; 17 квітня: "На сегодняшний день хоронить 11 душ умершихизголода"; 31 травня: "Дожди идут все время уже две недели и большие очень полоть уже надо край но невозможно. А люди мрут своим чередом"; 16 серпня: "Из рассказов очевидцев работавших на Полтавщине по уборке хлеба, что там люди так вымерли, что в деревне нет ниодной живой души и у многих хатах вся семья лежит умерша трупы разложились и некому убирать". Автори щоденників іноді дають власні оцінки демографічних втрат в Україні від голоду. Звісно, вони суб'єктивні, базуються здебільшого на припущеннях, чутках, що тоді кружляли, або ж картинах голоду і смертей, свідками яких були. Та водночас вони відображають тогочасне бачення масштабів катастрофи. Зокрема, Олександра Радченко, посилаючись на слова знайомої, яка працювала в статистичному відділі якоїсь із радянських установ, 16 квітня 1933 року пише: "На Украине вымирают целые деревни. Помню рассказывал мне в Харькове (Жутовская, 13) агроном. Он ездил в Полтавскую область заключать договора на посев бурака. Это было раннею весной. Въехали в деревню, мертвая тишина окутывала его. Заходил в хаты со своим спутником, видел мертвых, начавши разлагаться. В дет. яслях видел мертвих детей и няню. Голодні діти на вулицях Харкова. 1933 р. Поля в 32 и 33 год. тысячами гектар остались не засеянными и не убранными. Убирать было некому. Посылали служащих и робочих из городов. В числе приехавших из Харькова была М.К. она работала в статистическом отделе и под секретом сообщила мне позднее, что на Украине умерло 16 мил. чел., т.е. 30% населения. В Москве писали, что на Украине эпидемия, заражаються "водяной болезнью", беда. Ложь и ложь". Політемігрантка Дорота Федербуш 28 червня 1933 року нотує: "80% народа на Украине вымерло от голода, т.е. более 9–10 миллионов, во время мировой войны за 4 года погибло 10 миллионов людей. Не имею никаких иллюзий ни к каким политическим системам. Смешно, чтобы я верила в то, что контрреволюционная организация, действовавшая на Украине, создала такое море нищеты своїй деятельностью в системе земледелия. Прежде всего фальшивой была політика партии, а контрреволюционная организация могла сыграть очень небольшую роль. Наблюдая, все что здесь делается, чувствую прямо органическое отвращение к политике. Не имею никакого уважения ко всем тем людям, что врут в глаза. Никого я не виню, всегда и везде так было и есть в политике. Были только другие формы".
