Повстанський рух на Полтавщині

«Красноармейцев ненавидят, как собак».

Антибольшевистское восстание Леонтия Христового

Иван Чайка

ЛЕОНТИЙ ХРИСТОВЫЙ
В мае 1920 года в местечке Лютенка и окружающих селах Гадячского уезда вспыхнули крестьянские выступления. В июне — июле в лютенском отряде уже насчитывалось более 500 повстанцев, и количество их постоянно росло. Лютенский отряд впоследствии формально присоединился к Повстанческой армии Украины (махновцам). Свой гнев они направляли против большевистских продотрядов и органов власти: ревкомов, волисполкомов, комитетов малоимущих крестьян. Подобные отряды (около двухсот) появились в различных уголках Полтавской губернии.

Так, в Кременчугском уезде действовали повстанцы под предводительством Кикотя, Овдиенко, Приходько, Скирды, в Кобеляцком — Левченко. А отряды Кременчугского уезда называли себя штабом 5- й Повстанческой Левобережной армии.

Не меньше повстанческих сел появилось на севере губернии. Кроме уже упомянутого лютенского, в Гадячском уезде вели борьбу отряды Коваля, Крупского, Дмитренко, Буховецкого, которые контролировали север уезда от Розбышивки до Веприка и Липовой Долины, где местные отряды объединились в Повстанческую армию «Казацкая Сечь».

В Зиньковском уезде действовали отряды Мандыка, Масюты, Степенко, Латоха, Антоненко, Левченко, Тимошенко, Турчина, Тютюнника и других.

Большевистская пропаганда не признавала широкого повстанческого движения и называла многочисленные крестьянские отряды бандами. И это неудивительно, ведь любой оккупант стремление порабощенных народов к свободе всегда называл «бандитизмом».

Что же вызвало массовые выступления крестьян, которые не прекращались в течение двух лет и кое-где продолжались вплоть до 1922 года? Ответ на этот вопрос находим в большевистских документах того времени. Так, в протоколе заседания Гадячского ревкома 22 декабря 1919 года сами большевики вынуждены были осудить действия райпродкома Замарина, который «... разослал по селам Гадячского уезда для учета хлеба агентов, которым было поручено оставлять для населения минимальное количество, и этим сильно настраивает население против Советской власти».

Местное население в подавляющем большинстве проявляло нескрываемое недовольство большевистским режимом, который хотел расколоть село, разделить бывших казаков на своих и «чужих».

Так газета гадячской земской управы «Рідний край», редактором которой была Олена Пчилка — мать Леси Украинки, 21 марта 1918 года, писала: «11 марта союзное нам немецкое войско вступило в г. Гадяч и очистило его от большевистских банд, дав тем возможность приступить всем законным учреждениям УНР к работе, оставив граждан в покое и обеспечив всем неприкосновенность и другие простейшие права человеческие и гражданские, которые так жестоко попирались дикой Московской армией...

Большевистские орды бегут, бессмысленно грабя наши села и города, разрушая железные дороги, все, что сделано руками украинского народа, убивая людей; без стыда и без совести все забирают они и вывозят из Украины.

Не жалеют ни бедного, ни богатого, ни старого, ни малого. Найдется ли еще хоть один человек с совестью, который поверит плохой лжи московских и других большевиков о мире, земле, свободе, равенстве и братстве?

Кто еще поверит дворянину Ленину, прохвосту Троцкому, приставу Муравьеву и всей большевистской шайке после всего того, что они сделали? Где их мир, свобода, равенство, братство, хлеб и все прочее, что они обещали?

Оговаривая всех, оговаривая старых защитников народных, настоящих борцов за народные права, темные большевистские шайки бывших каторжан, стражников, дезертиров, воров и других хищников организовали неволю еще худшую, чем самые страшные Московские цари...»

Второй приход российской Красной Армии в Украину в январе 1919 года привел к постепенной ликвидации реальных признаков Украинской государственности. Первые месяцы советской власти вызвали у полтавчан общую ненависть к ней и глухое сопротивление, которое все чаще перерастало в открытые антибольшевистские восстания.

«Большевизм на Украине уже изжил себя, — писал 13 мая 1919 года в своем дневнике писатель В.Г. Короленко, — «коммуния» повсеместно встречает ненависть». Вооруженная борьба против большевистского режима на Полтавщине разгоралась с каждым днем. Особенно ожесточенной она была в 1920—1921 гг. В это время в Гадячском уезде действовало 7 повстанческих отрядов, на территории Зиньковщины — около 40, Полтавского — 55, Кобеляцкого — 36, Миргородского — 18, Лохвицкого — 14 отрядов и т. д.

Летом 1920 года положение власти на Полтавщине было критическим. Об этом свидетельствуют строки «Записки», посланной Гадячским уездисполкомом Полтавскому губисполкому 26 июля 1920 года:

«Уезд весь охвачен волной бандитизма, организованного, Петлюровского, растущего с каждым часом...

Бандитами, в занятых ими волостях, проводится добровольная и принудительная мобилизация населения, и силы банд, насчитывающих в данное время до 3000 вооруженных человек, беспрерывно увеличиваются...

Половина уезда, таким образом, целиком во власти бандитов; в другой половине Советской власти также не сочувствуют.

Советской власти в уезде нет. Неоднократные наши требования в присылке вооруженной силы остаются гласом вопиющего в пустыне...»

На негативное отношение полтавчан к большевистскому режиму отмечали в своих письмах, которые были перлюстрированы военной цензурой, красноармейцы из России, которые находились на Полтавщине в сентябре 1920 года. Вот некоторые отрывки из них: «Жизнь наша преисполнено опасности: все крестьяне борются против советской власти...», «На Украине настоящий саботаж против советской власти. Все хохлы — бандиты...», «Настроение жителей плохое. Красноармейцев ненавидят, как собак...», «Вся Полтавщина против советской власти...», «Вряд ли что-то получится из нашей власти, потому что все против коммунистов...»

Документы свидетельствуют, что большинство населения Полтавщины не признавало мероприятий новой власти. Значительная часть крестьянства разделяла идеологию украинской партии боротьбистов, которая выступала за советскую, но независимую Украину. Советскую власть оно рассматривало как власть всего украинского народа — без классовых и национальных ограничений и было решительно против однопартийной большевистской диктатуры и попыток российских коммунистов навязать силой свою волю и идеологию украинскому народу.

Вот, что писал в своем письме к командиру российского карательного отряда Соболева атаман Александр Коваль: «... мы, украинцы, думали, что общими силами с российскими советскими войсками выгоним Деникина из Украины, рассеем черную стаю контрреволюции и построим советскую Украину на федеративных началах с советской Россией. Программа партии боротьбистов (коммунистов) целиком отвечала моим стремлениям. Мы, боротьбисты, немного просили у центрального правительства: иметь свою украинскую Красную армию и свой политический и экономический центр и только. Но центральное правительство не дало нам, украинцам, 34- миллионному населению, этой автономности и приказало партии боротьбистов (коммунистов) слиться с коммунистами-большевиками. Мириться с таким решением этого дела я не мог и откровенно со своими единомышленниками выступил на борьбу с коммунистическим правительством. Долгое время я мечтал, что мы, украинцы, сможем поладить с коммунистическим российским правительством, но впоследствии убедился, что только силой и пулей мы, украинцы, завоюем для себя право на свободную жизнь...»

Пользуясь присутствием значительных военных сил, большевики решили ликвидировать последнюю преграду, которая мешала им хозяйничать на завоеванной Украине, — партию украинских коммунистов-боротьбистов, которые добивались от Москвы широкой автономии для 34 миллионного украинского народа.

В начале 1920 года боротьбистов силой заставили объединиться с российскими большевиками. 20 марта на драматическом совместном заседании представителей этих партий произошло такое «объединение» и в Гадячском уезде. В знак протеста часть боротьбистов покинула собрание и впоследствии организовала повстанческие силы в селах Ципки и Большие Будища.

Недовольство политикой Центрального правительства передавалось армии, в которой господствовало массовое дезертирство.

Многих офицеров-дезертиров восставшие крестьяне выбирали своими командирами. В Зиньковском уезде к таким относились Пилип Масюта (возглавлял восстание против деникинцев, закончил школу красных командиров в Полтаве, был комендантом города Зинькова, а потом перешел на сторону восставших крестьян) и Максим Мандык (служил в Зиньковский милиции, позже был избран командиром бирковских повстанцев).

Там же, в Зинькове, в начале 1920 года служил командиром кавэскадрона, а впоследствии председателем Зиньковской ЧК Леонтий Христовый.

Во избежание ареста, он в мае того же года бежит в лютенские леса, где скрывалось несколько десятков крестьян и дезертиров, которые называли себя «лесовиками».

«Лесовики» на своих собраниях избрали Христового атаманом. Имея на вооружении несколько винтовок и охотничьих ружей, а также вила-тройчата, косы, палки и другое крестьянское оружие, «лесовики» 24 мая 1920 года разгромили в Лютенке продотряд, который прибыл для сбора продразверстки.

Всех пленных красноармейцев Христовый отпустил в г. Гадяч с условием, что они больше не придут грабить крестьян. На сходке лютенчан для защиты от новых грабежей он объявил мобилизацию. Так небольшой отряд «лесовиков», возглавляемый Христовым, превратился вскоре, как сообщала агентура большевистской военной разведки, «в крупную организованную силу». По этим же данным, доминирующей для повстанцев была политическая ориентация на Петлюру, борьба за независимость Украины.

В отряде было три пехотных, а также кавалерийская и караульная сотни. В штабе значительную роль играли учителя, бывшие офицеры Николай Степовой, Борис Пошивайло, Парфентий Галагуза, Варсинофий Любарец и другие.

7 августа 1920 года повстанцы Христового и Коваля овладели Гадячем. Успешные действия отряда содействовали его росту. В августе в списках лютенских повстанцев насчитывалось более 1500 человек. 12—16 августа просторами Зинковского, Гадячского и Миргородского уездов рейдом прошло многочисленное войско Нестора Махно, который имел встречу с Христовым. Он помог местным повстанцам оружием и боеприпасами, и оставил в Лютенке 14 своих ребят, чтобы учили крестьян воевать по-махновски.

17 августа, как только махновские тачанки оставили Миргород, большевики бросили на Лютенку значительные силы. С востока, со стороны Зинькова, наступали воинские части 185-й бригады ВОХР, а из Гадяча — 226-й батальон.

Христовый заранее подготовил свои сотни к бою. Но когда красные подразделения ударили по окраинам Лютенки из пушек, ее защитники не выдержали и поспешно отступили к лесу на западные окраины. Каратели вступили в село. Начались расправы. Село загорелось. Красные обливали дома темной жидкостью — и хаты охватывало пламя. На месте расстреливали не только мужчин, которые помогали повстанцам, но и женщин, стариков. Нескольких из них они бросили живьем в огонь.

В тот день в Лютенке сгорело около семисот дворов. Через десять дней карательные отряды вновь вступили в мятежное село и опять загорелись улицы...

О тех трагических днях местный кобзарь Петр Гузь пел: ...Вісімсот дворів згоріло: пішов дим за хмари, І не треба тій Лютеньці і страшної кари, І не треба тій Лютеньці і страшного суду — Тут немало й так пропало невинного люду...

О масштабах крестьянского сопротивления на Полтавщине впоследствии стало известно даже в Москве, большевистское правительство стремилось как можно быстрее погасить огонь крестьянских восстаний. По приказу Ленина предусматривалось Лютенку сжечь полностью, остальное население выселить в восточные районы страны, а территорию села перепахать и засеять. Слухи об этих планах докатились до Лютенки. Напуганные таким известием жители немедленно отправили в Харьков свою делегацию. Они просили поддержки у самого всеукраинского старосты Петровского.

Лютенку помиловали, однако не надолго. Через 11 лет, во время Голодомора, ее занесли на республиканскую черную доску...

Так в украинском селе утверждалась советская власть, которая приучала людей жить в атмосфере террора, постоянного страха, подозрительности и ненависти.

Кровавое противостояние повстанцев и власти нарастало. Христовый мстил красным за сожженное село, в котором в пепелище превратилась и богатая усадьба его отца. Он разделил свои многочисленные повстанческие силы на роевые отряды, которые на конях и быстрых тачанках неожиданно нападали на большевистские волости. В сентябре — ноябре 1920 года повстанцы держали под своим контролем не только села Гадяцкого и Зиньковского уездов, но и выходили на просторы Ахтырского и Полтавского. В конце августа отряды Христового прошли рейдом по Миргородщине и захватили села Савинцы, Обуховку, Хомутец, Поповку и другие, не дойдя до Миргорода только 10—15 верст. Но в начале сентября во время нового рейда по Миргородщине до Лохвицкого уезда у села Остаповки главные силы Христового совместно с отрядом Дмитренко попали в засаду, и, понеся значительные потери, отступили через Зуевцы к Лютенке.

После поражения под Остаповкой Христовый распустил половину своего поределого отряда. В нем теперь осталось немногим более 300 человек. И этих непросто было обеспечить боеприпасами. На одного повстанца выдавали не больше десятка патронов. Не лучше были дела и с продовольствием. Силы же красных, которые стремились во что бы то ни стало подавить восстание, росли с каждым днем. Так, в Лохвице, Гадяче, Зинькове разместились 487-й, 488-й, 489-й полки 44-й отдельной кадровой бригады и 64-й полк 22-й бригады ВНУС. Кроме того, для борьбы с повстанцами были созданы специальные маневровые группы.

В середине ноября после неудачных переговоров о сдаче отряда повстанцы Христового были окружены на лугах вблизи села Лютенские Мельницы. Операцией лично руководил командующий вооруженными силами губернии комбриг Воронин. Подразделения 64-го полка совместно с кавэскадроном 24-й бригады 18 ноября прижали восставших к Пслу. Те в отчаянии бросались на тонкий лед и тонули на глазах товарищей. Вместе с другими на Псле погибли начальник штаба Пилип Масюта и командир сотни Ластовина. Только изобретательность Христового помогла ему и остальной части отряда переправиться на противоположный берег под прикрытием «Максима», у которого до последнего патрона сдерживал красных командир кавалерийской сотни — махновец Сергей Кириченко. Его захватили в плен красноармейцы, которые вытянули Сергея из ледяной воды.

После этого боя в лютенском отряде осталось около 50 человек. Христовый применяет партизанские методы борьбы. Он совершает неожиданные террористические акты против советских активистов и исчезает на глухих хуторах и в лесах. В ответ на эти действия большевики объявляют красный террор, расстреливая по 10 заложников в Лютенке и Бирках.

Несмотря на поражения и неудачи повстанцев, им удалось на долгий период затормозить процесс установления на селе Советской власти, принесенной на большевистских штыках.

Почти год в Лютенке не было собрано ни одного пуда продразверстки. Подобной была картина и в соседних селах.

Только 15 июля 1921 года большевистским тайным агентам удалось установить место, где скрывался отряд Христового. У Большой Загруновки Зиньковского уезда повстанцы выдержали свой последний бой.

В те дни Леонтию Христовому едва исполнилось 23 года.

Он родился 29 июня 1898 года в Лютенке, в богатой казацкой семье. С тех пор прошло 110 лет. И до сих пор в нашем крае помнят о нем, пересказывают легенды о борьбе повстанцев. В воспоминаниях свидетелей тех событий — атаман живой. Он спасся с несколькими побратимами. Его якобы видели в 20-х, 30-х, 40-х и даже 1960 хгодах то в родном селе, то в Донбассе, то за Уралом... Возможно, он и не погиб... А может, благодарные его земляки в многочисленных воспоминаниях увековечили своего героя, который защищал их землю, язык, веру и право на свободную жизнь. Потому что как только притих топот копыт повстанческих коней и замерли тачанки атамана Христового, наше беззащитное село было поставлено вне закона. А крестьяне встали перед лицом репрессий и голодоморов, которые загубили цвет украинского крестьянства. Поэтому, несмотря на время и политические бури, личность Леонтия Остаповича Христового занимает заметное место в летописи революционных событий на Полтавщине и в Украине.+

Иван ЧАЙКА, историк, журналист с. Лютенка, Гадяцкий район, Полтавщина

 

Нестор Махно на Полтавщині.
http://bandera.lviv.ua/nestor-mahno-na-poltavschyni/

 

Юрій Кісіль

Матеріали про перебування загонів батька Махна Нестора Івановича на Полтавщині, а саме в Решетилівці та її околицях. Був на Цибулівці пам*ятник М.В.Фрунзе, хотілося навпроти поставити на тачанці
Н.І Махно, але не вийшло...

 

Интереснейший материал!Спасибо авторам!Справедливости ради добавлю-во времена описываемых событий,населения Полтавщины да и других городов и сел Левобережья позиционировало себя исключительно как "православные малороссы" .Ни каких украинцев и в помине не было ...

 

Да все саме так.Отаман Хрестовий ще й візитівки скрізь роздавав де нагадував,що вони малороси православні чтоб нє забилі.

 

Очень интересно упоминание автора о "потомках казаков на Полтавщине",вот по этому поводу интересная ссылка-https://kaminec.livejournal.com/23963.html ,что интересно что даже при большевиках на Полтавщине до 30 годов 20 столетия,выдавались свидетельства о рождении (в простонародии "метрыки") где указывалось-"сын казака","дочь казака" и т.п.

 

6 января махновцы по льду Днепра у Золотоноши уходят на Левобережье Украины. Во время боя, на переправе, махновцы потеряли еще 3 пушки и 50 тачанок с пулеметами. Вышедшая к Полтавщине махновская армия составила 3 тысячи сабель, 1 тысячу штыков на тачанках, 120 пулеметов, 7 пушек и отряд присоединившегося атамана Крестовского с 300 бойцами. У городка Хорол махновцы попадают в новое двойное окружение частями красных, состоящих из 29 тысяч сабель и штыков (конницы трех дивизий 1-й Конной), 4 бронепоездов. Но и из этой практически безнадежной ситуации махновцам удалось выйти и уйти в район Гадяча, где накапливали силы местные повстанцы.

На Полтавщине продолжалось крестьянское восстание, в котором приняло участие до 8 тысяч крестьян, из которых 2 тысячи поддержали махновскую армию, проводя совместные с ней операции. Пройдя Полтавщину и пополняя свои отряды, Махно двинулся на Путивль, стремясь соединиться с повстанцами этого района. Далее путь Махно лежал в Россию. Тогда батька еще не разуверился в плане прорваться на Дон и объединиться с казацкими повстанцами, а впоследствии с атаманом Антоновым{41}.

 

На Полтавщине группа Махно действует в районе между Полтавой и Кременчугом. Фрунзе затрачивает огромные силы, стремясь прижать махновцев к Днепру и уничтожить. Однако махновцы, вырвавшись из окружения, устремились на Запорожье, где уже были расставлены ловушки (9-я кавдивизия). Махно был вынужден распустить свою армию и с отрядом в 500 всадников отойти к Токмаку. Такие действия батьки были вызваны тем, что махновский район лежал на пути маршрута частей 1-й Конной армии, возвращавшейся на Северный Кавказ с Правобережной Украины. Только после ухода 1-й Конной из Запорожья к 25 мая 1921 года Махно собирает армию в 2 тысячи штыков на тачанках и 3 тысячи сабель, 270 пулеметов, 12 пушек. Эта мобильная армия устремилась снова на Полтавщину, подойдя 31 мая на расстояние 8 км от Полтавы. 2 июня Махно захватил Зиньков и далее маневрировал в районе Полтава-Миргород — Гадяч. 3-й конный корпус, Владимирская и Иркутская дивизии красных (20 тысяч бойцов) безрезультатно пытались поймать махновцев. 16 июня махновцы были окружены у реки Ворскла, но смогли снова вырваться, хотя и натолкнулись на сильный заслон на реке Орель. Понимая, что путь на юг отрезан, Махно устремился на север — к Ахтырке, Конотопу, Недригайлову. Он разбил свою армию на мелкие отряды на большой территории, и махновцы, казалось, Находились повсюду.

Тем временем Фрунзе подготовил новую операцию по истреблению махновщины — с помощью не только больших масс конницы, но и броневиков, заслонов из бронепоездов, авиации, отрядов КНС, чекистской разведки и карательных акций. Были вскрыты и обезврежены базовые районы и села махновцев, рассчитаны будущие маршруты махновских рейдов.

27 июня основной отряд Махно натолкнулся на «летучий» отряд, состоящий из броневиков, грузовиков с пехотой и конницы, которым командовал заместитель Фрунзе — Р. Эйдеман. Этот отряд показал свою эффективность в борьбе против Махно. Особый вред махновцам наносили броневики — неуязвимые для махновской кавалерии и пулеметов. С этого времени началось беспрерывное преследование группы Махно. У Недригайлова Махно был окружен группой Эйдемана, в бою полегло до 500 махновцев. Но махновцы все же вырвались и отступили к Гадячу, где снова попали в окружение. 30 июня и 2 июля бои (на Полтавщине) для махновцев были наиболее тяжелыми. Противник бомбил махновскую колонну с самолетов. Отряду Махно пришлось разбиться на мелкие группы и искать спасения в базовом лесу у Новомосковска, где находились отряды Иванюка и Бровы. Рейд на Полтавщину (составил почти 4 тысяч км) привел к потере всей махновской артиллерии, 4/5 бойцов, почти всех пулеметов. За 77 дней рейда махновцы выдержали 69 боев.

Из полтавского рейда махновцы возвращались израненные, сломленные, ощущая бесперспективность борьбы. В связи с большими потерями Махно отказался от тактической борьбы, и его действия (с середины июля 1921 года) были связаны только с выходами из окружения и уклонениями от ударов красных войск. Возобновлению широких операций препятствовал ряд причин: отсутствие боеприпасов в армии Махно, огромная 200-тысячная Красная Армия в Украине, режим жесточайшего террора, разгром базовых сел и местных отрядов, амнистия, предоставленная покаявшимся махновцам. Введение нэпа несколько успокоило крестьянское недовольство, а голод, который обрушился на Украину летом 1921 года, не давал никаких возможностей для содержания больших повстанческих отрядов. Теперь крестьянин не мог добровольно снабжать махновцев продовольствием, и для существования армии необходимо было начать широкие реквизиции, которые оттолкнули бы крестьян от Махно. Махно не пошел по пути реквизиций и решил не форсировать создание большой армии, сохранив только ее костяк — основной отряд в 400–500 бойцов с 30 пулеметами.

 

Отаман Андрій Левченко

Трагічні сторінки української історії 20-х років XX століття — це період становлення на теренах нашої держави окупаційного московсько-більшовицького режиму, що відзначався нестримною ненавистю до самої ідеї незалежності української держави і до тих, хто, власне, відстоював і боровся за цю ідею. Ці трагічні сторінки досі залишаються надзвичайно актуальним та мало дослідженим пластом в сучасній українській науці. Однією із таких найбільш трагічних та водночас славних сторінок історії України вказаного періоду є повстансько-партизанська, антибільшовицька боротьба українського народу, в першу чергу українського селянства, проти московсько-більшовицьких окупантів. Вона була прямим продовженням визвольних змагань 1917–1921 років, але в умовах окупації.
Полтавщина у цій боротьбі виділяється за кількістю повстанських формувань серед тих губерній, де повстанський рух був найактивнішим (32,8%). Як зазначають сучасні українські історики, більшовицька влада однозначно трактувала повстанський рух на Україні як прояв «куркульського бандитизму» або як «буржуазно-націоналістичну контрреволюцію», ігноруючи факт боротьби українського народу за встановлення незалежної Української держави.
Одним із найбільших осередків повстанського руху на Полтавщині у період із 1920 по 1922-23 роки був Кобеляцький повіт, а найзначнішим і найвідомішим отаманом, — ватажком повстанських загонів — Андрій Левченко. Доступ до його кримінальної справи, що зберігається у архіві УСБУ в Полтавській області був відкритий лише у 2005 році.

 

Андрій Іванович Левченко народився 1 жовтня 1895 року на хуторі Перепелиця Кишеньківської волості Кобеляцького повіту у звичайній селянській хліборобській родині.
Після закінчення 6 класів кобеляцької гімназії в 1916 році навчався у Київському військовому училищі. Після цього в чині підпоручика був направлений до царської армії. Під час Гетьманату вступив до Чорноморської дивізії, де був помічником начальника господарської частини 2-го Чорноморського полку. З цим же полком приєднався до повстання Січових стрільців. Брав Київ разом із Облоговим корпусом Євгена Коновальця. У 1919 році воював із Червоною армією та денікінцями у чині сотника кавалерійського полку 2-ї дивізії Української Галицької армії. Згодом перехворів на тиф. Пізніше, за наказом командування Галицької армії, готував повстання проти поляків у польській прифронтовій смузі (Ушицький повіт).
У січні 1920 року, після поразки Галицької армії, аби легалізуватися в умовах радянської влади для організації подальшої боротьби із більшовиками, дістав від коменданта Жмеринки, зайнятої червоними військами, перепустку і прибув у Кобеляки. Тут він обійняв посаду завідуючого мобілізаційним відділом при повітовому військовому комісаріаті.
Роз’їжджаючи по повіту, створив розгалужену підпільну організацію на чолі із повстанським комітетом, до якої увійшли двадцять його однодумців, які ставили своїм завданням боротьбу за відновлення української державності. Враховуючи таку його діяльність можна із упевненістю говорити про те, що дана робота була заздалегідь узгоджена із військовим керівництвом УНР під проводом С. Петлюри.
Кобеляцький повіт був поділений Левченком на чотири райони, до кожного із яких він призначив коменданта. Повстанці називали себе козаками, а Андрія Івановича — «батьком Левченком». Більшу частину їх складали малоземельні і безземельні селяни.

 

Всього лише за півтора місяці організаційної роботи під проводом Левченка зібралося близько п’яти тисяч партизанів, які не сприймали чужу владу і грабіжницьку більшовицьку продрозкладку.
Загальне повстання у Кобеляцькому повіті Левченко розпочав 24 травня 1920 року. Воно охопило практично всю Кобеляччину і поширилося на Кременчуцький та Хорольський. Радянську владу тут було фактично ліквідовано.
Левченко був єдиним отаманом, який, хоч і нерегулярно, підтримував зв’язок і координував свої дії зі Штабом Головного отамана С. Петлюри. Відбірний загін під його командуванням у кількості 600 чоловік піхоти та 150 кінноти в жовтні 1920 року пішов на допомогу армії УНР, яка, притиснута до Західного кордону, боролася проти переважаючих сил більшовиків та поляків. Його повстанці пройшли через Малу Перещепину — Говтву — Хорішки — Решетилівку — Опішне — Білоцерківку, і досяг Переяславщини. На початку листопада вони форсували Дніпро, але зазнали поразки на Київщині від переважаючих сил червоних.
Значні за кількістю та організованістю повстанські загони Андрія Левченка діяли на теренах Кобеляцького повіту до кінця 1922 року. Перехід до НЕПу і значні втрати від каральних загонів чекістів призвели до затухання повстання.
Вирішивши продовжити боротьбу іншими методами, Андрій Левченко, разом із вірними йому повстанцями перебрався на Правобережжя і з фіктивними документами з’явився у Катеринославі, маючи намір організувати там антирадянське підпілля. Проте серед його однодумців виявився зрадник, який і видав повстанців. На допитах у Катеринославській губЧК Левченко визнав себе поборником ідеї незалежної Української держави, за політичним переконанням націонал-соціалістом та ідейним петлюрівцем.
Андрія Івановича Левченка та ще сімох повстанців було розстріляно 8 березня 1923 року. Будь-яка згадка про них цинічно та жорстоко знищувалася радянською владою, а ім’я отамана із тавром «бандита» було викреслено із людської пам’яті на довгі десятиліття. І лише зараз ми маємо можливість відновити історичну справедливість через посмертну реабілітацію багатьох борців XX століття за незалежність України.


Віталій Токовий, студент

 

Левченко Андрій Іванович

 

Спойлер: Атаман Андрей Левченко

Андрiй Іванович Левченко народився на хуторі Гречаному Кишеньківської волості Кобеляцькими повіту в селянській родині (зараз це місце затоплене Дніпродзержинським штучним водоймищем). Після успішного закінчення гімназії в 1914 році поступив добровольцем до російської армії. Згодом закінчив військове училище в Києві, дістав звання підпоручика і служив у кавалерійському полку, який перебував у складі Південно-Західного фронту. В 1917 році пов’язав свою долю з українською армією, з якою пройшов увесь хресний шлях боротьби за волю України. У жодній із політичних партій А.Левченко не перебував, але поділяв програму партії українських лівих есерів (згодом – комуністів-боротьбистів). У документах Чека він значився як “лютий петлюрівець”, чоловік років тридцяти, брюнет.

Повернувшись на початку 1920 року до рідної домівки, А.Левченко влаштувався на роботу до мобілізаційного відділу Кобеляцького повітового військового комісаріату, водночас займався створенням підпільної повстанської організації та налагодженням зв’язків із повстанськими загонами, що діяли на теренах повіту. Після невдалого штурму повстанцями Кобеляк в ніч на 15 червня у місті почалися повальні обшуки і облави з метою виявлення співучасників нападу. А.Левченку вдалося уникнути арешту і перейти на нелегальне становище.

Протягом серпня-вересня 1920 року по селах повіту велася активна протибільшовицька агітація, проходила мобілізація молоді і коней. Повстанці А.Левченка діяли головним чином в районі сіл Переволочної-Мишуриного Рогу- Царичанки-Озер-Бригадівки, а 1-го жовтня вирушили в напрямку Полтави. В рейді взяло участь близько 600 піхотинців і 150 кавалеристів при чотирьох кулеметах. З’єднання мало добре поставлені тилову і санітарну служби, але відчувався брак зброї і набоїв. Ядро з’єднання складали повстанці, які йшли з А.Левченком з Кобеляцького повіту. Решта – постійно змінювалася: одні повстанці гинули в боях, інші – відсівалися по дорозі, бо не хотіли відриватися від рідних місць. Разом з тим, склад з’єднання постійно поповнювався за рахунок селянської молоді і дезертирів з Червоної армії.

Від Малої Перещепини з’єднання А.Левченка повернуло на Решетилівку, яку з боєм здобуло 4 жовтня, але після невдалого бою з 262-м полк ом 30-ої дивізії Червоної армії, в якому повстанці втратили 15 чоловік, залишило село і через Говтву та Хорішки вступило на терени Хорольського повіту. Там повстанці дізналися, що червоні залишили Решетилівку і 11 жовтня знову зайняли її, де перебували протягом трьох днів. Другу половину жовтня з’єднання оперувало на теренах Хорольського та Лубенського повітах. Уникаючи боїв з переважаючими силами кременчуцького гарнізону, які постійно переслідували повстанців, вони весь час міняли місця свого перебування. Завдяки підтримці місцевого населення повстанці мали точні дані про пересування червоних військ і робили напади на радянські установи та червоноармійські частини головним чином ночами, коли їх не чекали, а вдень переховувалися по ярах і хуторах.

30 жовтня в районі Хоцьків Переяславського повіту А.Левченко на короткий час об’єднався із загоном отамана Чорного (Гаврила Куреди), який перебував на той час у Прохорівській волості. Згідно повідомлень радянської військової розвідки об’єднаний загін налічував 500 штиків і 250 шабель. Незабаром до них приєднався і невеликий загін Кашкалди. Повстанці намагалися блокувати рух на залізницях, які проходили через Київ і з’єднували Правобережну Україну з Харковом та Донбасом і тим самим допомогти армії УНР, яка притиснута до польського кордону, вела нерівну боротьбу з більшовиками за волю України.

1-го листопада 1920 року загони А.Левченка і Чорного зайняли село Піщане, де вбили трьох “радянських службовців”. Рота червоноармійців, що стояла в селі, бою не прийняла і втекла до Золотоноші. В місті зчинилася паніка, радянські установи готувалися до евакуації. Наступного дня, реально оцінивши сили червоних, загони відійшли до Богодухівки. Проти них були послані загони чекістів і 65-ий полк Червоної армії. В районі села Чепілки-Жорнокліївки, що за 30 кілометрів на південний схід від Переяслава, їм вдалося наздогнати повстанців і нав’язати бій на невигідних для останніх умовах. Під тиском регулярних частин Червоної армії повстанці відійшли до Великого Хутора і там розійшлися: отаман Чорний спільно із загоном Лошуна залишився на Переяславщині, а А.Левченко через Миколаївку повернувся до Хорольського повіту.

Щоб ввести в оману радянське командування, повстанці діяли в різних напрямках і невеликими загонами, які пересувалися на конях і возах. Так, 5 листопада в селі Горошино несподівано з’явилися 23 вершники із загону А.Левченка і повідомили селянам, що під командою отамана перебуває більше чотирьох тисяч повстанців. В цей же день частина загону разом із штабом перебувала в селі Христинівці Золотоніського повіту, а основні сили – в Буримці Лубенського повіту
Щоб уникнути оточення регулярними частинами Червоної армії, які поверталися з польського фронту, загін А.Левченка швидким маршем пройшов через Миргородський повіт і вступив на терени Полтавського. 7 листопада повстанці несподівано увірвалися до Великих Будищ, де спалили приміщення волосного виконкому, вбили його голову Швеця і старшого міліціонера Лещенка. 11 листопада вони були вже в Опішні. Судячи з офіційних радянських документів, вони розігнали волосний виконком, спалили його документи і пограбували декілька сімей “радянських службовців”, які не встигли поховатися. В Опішні повстанці також перехопили великий транспорт із хлібом, який із Зіньківського повіту рухався до Полтави, і роздали його місцевим жителям

З настанням зимових холодів навколо повстанців А.Левченка все тугіше стягувався зашморг червоних каральних загонів. 13 листопада вони мали бій із загоном чекістів імені Троцького, під час якого втратили близько 40 чоловік, але відірвалися від переслідування і вирушили до Хорольського повіту. В ніч на 14 листопада А.Левченко перейшов залізницю поблизу станції Сагайдак і вирушив у напрямку Білоцерківки, але довідавшись, що там зосереджені значні сили червоних, знову повернувся до Полтавського повіту. 20 листопада повстанці досягли Матвіївки, але наступного дня поблизу хутора Млини їх наздогнав кінний маневрений загін міліції під командою І.Федорченка. Повстанці перебували в цей час на відпочинку і, застигнуті врозполох, кинулися тікати. І хоч втрати були незначними (двоє вбитих), червоні захопили канцелярію штабу, 15 коней, 30 гвинтівок і 4 сідла.

Намагаючись відірватися від переслідування, загін А.Левченка, рухався майже без перепочинку, весь час міняючи напрямки. Люди страждали від холоду, недосипання і недоїдання. Швидкість руху багато в чому залежала від погоди, яка весь час змінювалася, морози і сніг чергувалися з відлигою і непролазною грязюкою. Крім того, повстанці були обтяжені обозом з пораненими і хворими. Не вистачало набоїв, особливо кулеметних стрічок. З Полтавського повіту довелося знову повернутися до Хорольського.

В обідню пору поблизу хутора Варварівки, що неподалік від Білоцерківки, А.Левченка наздогнав загін Полтавської Чека під командою Лякса. Після запеклого бою, який тривав до ночі, втративши 26 чоловік вбитими, повстанці відірвалися від погоні і без перепочинку вирушили за маршрутом Остап’є-Буняківка-Говтва. В ніч на 27 листопада вони вступили до Федорівки. Після кількох годин перепочинку А.Левченко рано вранці, коли ще не світало, залишив село, але неподалік хутора Відерівки, поблизу Великих Кринок, його загін потрапив під удар червоноармійських частин кременчуцького гарнізону. В цих умовах А.Левченко прийняв єдино правильне рішення: розбитися на дрібні групи і пробиратися до Кобеляцького повіту.

Після повернення до рідних місць отаману потрібно було лише декілька днів, щоб зібрати своїх вцілілих побратимів. Оперативні повідомлення радянського командування свідчать, що на початку грудня 1920 року в загоні А.Левченка вже налічувалося більше 100 чоловік, які мали на озброєнні гвинтівки, бомби і кулемети. 2 грудня після тривалого бою вони розбили кобелячківський загін комнезамівців і того ж дня увечері вчинили напад на Озеряни, де стояв ескадрон червоних. Напад був настільки несподіваним, що червоноармійці навіть не встигли осідлати коней. Повстанцям дісталося 30 коней і це багато в чому вирішило питання маневреності загону. Проте вже наступного дня загін А.Левченка. в районі сіл Мотрине-Каленики зіткнувся з переважаючими силами червоних і, не прийнявши бою, зник.

У грудні 1920 року радянське командування декілька разів повідомляло про розгром загону А.Левченка, проте ці повідомлення виявлялися передчасними. За несприятливих зимових умов повстанці за наказом отамана розійшлися: частина відійшла до Новомосковського повіту, а А.Левченко з частиною загону – на правий берег Дніпра і на Полтавщину повернувся лише 15 лютого 1921 року.

Користуючись тимчасовим згасанням в зимову пору повстанського руху, радянська влада посилила вилучення хліба в селян. У лютому 1921 року Кобеляцький повіт було оголошено ударним щодо виконання продрозкладки. Для цього були залучені два полки 7-ої Володимирської стрілецької дивізії, продзагони комнезами і частини Чека. Примусове вилучення хліба перетворилося на звичайне пограбування селян радянською владою. У звіті Полтавського відділення ДПУ про дії червоноармійців говорилося, що “пограбування жителів, наскоки і здирства у кавалерійських частинах... стали звичним явищем”

На початку травня 1921 року за наказом Головного повстанського комітету у Львові А.Левченко одержав мандат на формування загонів у 14-му повстанському районі, куди ввійшли окремі повіти Полтавської і Кременчуцької губерній. Тут були закладені підпільні повстанські осередки за системою “бойових п’ятірок”. Одному з найближчих соратників А.Левченка Петру Погорілому Головний отаман С.Петлюра присвоїв військове звання полковника і видав мандат на формування Першого повстанського Кобеляцького полку. Зв’язок між повстанцями та урядом УНР на вигнанні підтримувався через зв’язкових Антона Кішку та Семена Мигуля.

Піднесенню протибільшовицької боротьби на Полтавщині сприяв рейд махновських загонів, які наприкінці травня – на початку червня 1921 року пройшли через губернію. Загін А.Левченка, який складався з 120-150 шабель, поблизу Решетилівки на короткий час приєднався до махновців, але через ідеологічні розбіжності відійшов від них. Протягом весни-літа 1921 року загони отаманів А.Левченка і П.Погорілого вели боротьбу в Кобеляцькому і Костянтиноградському повітах Полтавської та Новомосковському повіті Катеринославської губернії. Їх тактика полягала в тому, щоб уникаючи боїв з переважаючими частинами Червоної армії, завдавати раптових ударів окремим її підрозділам, а в разі небезпеки розсіюватися на дрібні загони і відриватися від переслідування.

12 липня роз’їзд червоних виявив повстанців А.Левченка поблизу Нехворощі. Їх піша розвідка захопила у передового загону повстанців кулемет, але вчасно підоспіла основна частина загону розбила червоноармійців і повернула його. Відстрілюючись, червоні втекли до Маячки. Під час цього бою було поранено двох повстанців і вбито семеро червоноармійців. На допомогу регулярним частинам Червоної армії були послані загони комнезамівців, які не являли собою якоїсь реальної військової сили, але переважали повстанців чисельно. Щоб уникнути оточення, А.Левченко, маючи 70 шабель і одного кулемета, через Соколову Балку пішов на Дашківські хутори і далі – на Кишеньку. Його переслідували, але безуспішно, два батальйони КНС і піший підрозділ 55-го полку 7-ої Володимирської стрілецької дивізії з двома кулеметами, але безуспішно

Зважаючи на те, що повстанці користувалися підтримкою більшості селянства, радянське командування в липні 1921 року розпочало переговори з А.Левченком. Цьому сприяла оголошена 4-м Всеукраїнським з’їздом рад амністія повстанцям і перехід від продовольчої розверстки до менш обтяжливого для селянства продовольчого податку. Для налагодження контакту з А.Левченком були послані представники невеликого загону Кукші, які нещодавно разом з отаманом перейшли на бік радянської влади.

Переговори розпочалися 5 серпня через посередництво Дениса Погорілого. В них взяли участь з боку А.Левченка Петро Погорілий, а з боку червоних – два уповноважених Кременчуцького і один – Полтавського губернського Чека. Повстанці висунули умови: звільнити від червоних військ охоплені повстанням волості (Кишеньківську, Солошинську, Царичанську, Китайгородську та ін.), припинити переслідування повстанців на час ведення переговорів, розпочати обмін заручниками з обох сторін, для зв’язку з іншими повстанськими загонами гарантувати А.Левченку недоторканість і вільне пересування. У свою чергу радянське командування поставило повстанцям ультиматум: до 9 серпня 1921 року скласти зброю. В разі відмови боротьба буде вестися до повного знищення всіх противників комуністичного режиму

Як і слід було очікувати, переговори ні до чого не привели. Червоні використали їх для перегрупування і концентрації своїх сил навколо охоплених повстанням районів. Військові дії відновилися.

18 серпня підрозділи 55-го полку оточили ліс, в якому перебував загін П.Погорілого. Користуючись перевагою в живій силі і озброєнні, їм вдалося завдати відчутної поразки повстанцям. Згідно повідомлення червоного командування, під час бою було вбито 7 і захоплено в полон 9 повстанців, з яких п’ятьох розстріляли на місці, одного відправили до концтабору і трьох, як насильно мобілізованих до загону, відпустили додому.

25 серпня в пообідній час загону особливого призначення Харківського військового округу і міліції Новомосковського повіту за півтора кілометри від Царичанки вдалося оточити близько 50 повстанців А.Левченка. Бій тривав до самої ночі. Червоні повідомили, що під час операцій вони зарубали 26 чоловік, в тому числі і А.Левченка, але і на цей раз їх повідомлення не підтвердилося. З настанням темряви повстанці зникли.

Вдруге загін А.Левченка, який постійно поповнювався за рахунок селянської молоді, був оточений двома ескадронами червоних поблизу села Бабайківки в сосновому лісі. Червоні цілий день обстрілювали ліс, випустили по ньому 25 кулеметних стрічок і кинули 67 бомб, в результаті чого спалили всю сосну, але не могли здолати оборону загону. На допомогу червоним прибув загін міліцій з Маячки. Разом вони пішли в атаку. Підпустивши їх близько, повстанці дали залп з гвинтівок, від якого двох кавалеристів було вбито і трьох поранено. Дістали поранення і три міліціонери. Наступ червоних захлипнувся, а між тим наступила ніч. На другий день, не зустрівши опору, червоні вступили до лісу, але знайшли там лише 7 вбитих повстанців і трьох коней.

Через декілька днів до Маячки прибув взвод червоноармійців у кількості 30 чоловік, який у степу відбився від свого полку. Побачивши кавалеристів, що наближалися до села, вони прийняли їх за червоний ескадрон і з радістю вибігли назустріч, але то виявився загін А.Левченка. Повстанці розвернули тачанку з кулеметом і пішли в атаку, під час якої 6 червоноармійців і одного міліціонера зарубали, решта – повтікала до села. Оговтавшись, червоноармійці залишили село і вирушили до Кобеляк, шукаючи там порятунку, але по дорозі їх зустріли повстанці і зарубали ще 6.

В середині вересня за шість кілометрів від Кишеньки повстанці напали на загін міліції. При цьому трьох міліціонерів було вбито, одного поранено і одному вдалося втекти. Тоді ж до рук повстанців потрапив комісар військово-дорожнього загону і два співробітники особливого відділу 7-ої Володимирської дивізії, яких роззброїли, роздягнули і відпустили.

Восени 1921 року із 21 волості Кобеляцького повіту в 17 радянська влада була ліквідована і вони перебували під повним контролем повстанців. Навіть в самих Кобеляках представники радянської влади не почували себе в небезпеці, 2-го вересня П.Погорілий з декількома повстанцями захопив у передмісті Кобеляк голову волосного виконкому і голову комнезаму, але з невідомих причин відпустив їх на волю. В ніч на 18 вересня повстанці знову вчинили зухвалу акцію в Кобеляках. На цей раз вони захопили в полон начальника озброєння і декількох червоноармійців 56-го полку 7-ої Володимирської дивізії, вивели їх за місто і розстріляли. У зв’язку з ним, командир дивізії Бахтін наказав заарештувати командира полку Зоммера і комісара цього ж полку Жмаченка. Всьому складові повітової військової наради була оголошена сувора догана.

Восени 1921 року в більшості волостей Кобеляцького повіту були розгромлені партійні і радянські установи, знищені їх документи, розігнані комнезами і продовольча міліція. Повстанці перешкоджали вивезенню продовольства з Кобеляцького повіту, вже охопленого голодом, до Росії, захищали селян від пограбування з боку радянської влади та знищували найбільш ненависних її провідників. Так, були вбиті голови Бродщанського, Озерського і Ляшківського волосних виконкомів.

Проте здійснити цей намір не вдалося, тому що з настанням осінніх холодів повстанський рух пішов на спад, а отаман А.Левченко після тяжкого поранення поблизу станції Галещина протягом тривалого часу лікувався і відійшов від керівництва повстанським рухом. Лише наприкінці 1921 року після одужання він почав готувати нове загальне повстання в південних повітах Полтавської та Кременчуцької губерній.

Згідно наказу Головного повстанського комітету у Львові в підпорядкування А.Левченка переходили повстанські загони Кобеляцького, Новомосковського і Верхнєдніпровського повітів, очолювані отаманами П.Погорілим, Івановим, Шулікою, Петрашем і Білокрисою, – загалом більше 200 чоловік. Об’єднаний загін дістав назву “Запорізька Січ” і став центром селянського повстання. За наказом А.Левченка були виготовлені печатки повстанського полку з гербом УНР. Штаб повстанців розміщувався на хуторі Гречаному і підтримував зв’язок з Головним повстанським комітетом та урядом УНР на еміграції, а також повстанськими загонами на Київщині та українським патріотичним підпіллям у Кременчуцькій, Катеринославській і Чернігівській губерніях.

В новорічну ніч 1922 року на хуторі Дашківці повстанці вбили двох міліціонерів, а в Чорбівці перехопили групу міліціонерів, які супроводжували заарештованих селян до Кобеляк: міліціонерів вони вбили, а селян врятували від розправи. На Різдво в церкві Дашківки повстанці відслужили молебень за своїми загиблими побратимами і дали клятву на вірність незалежній Україні. Таємна агентура Чека сповіщала, що повстанці були одягнуті в українське національне вбрання, а на їх башликах була вишита абревіатура “У.Н.Р.” Того ж дня повстанці знищили документи Чорбівського, Бродщанського, Сокільського та деяких інших сільських виконкомів.

Незважаючи на голод, який в 1921 році охопив південь Полтавщини, продовольчий податок із селян стягувався з неймовірною жорстокістю. Радянська влада тут вперше застосувала такий згодом виправданий метод боротьби з українським селянством, як терор голодом.

Доведені до відчаю селяни бралися до зброї, поповнюючи ряди повстанців. Найближчим помічником А.Левченка був Яків Колісник, в минулому поручик російської армії, за політичними переконаннями – лівий український есер-боротьбист. Ідеологічну роботу в загонах здійснював завідуючий відділом народної освіти Орлицької волості Семен Мигуля – член Української комуністичної партії.

Різні люди, як за політичними переконаннями, так і за майновим та суспільним становищем, брали участь у протибільшовицькій боротьбі, але всіх їх об’єднувала одна мета – боротьба за волю України. Так, селянин Антін Твердохліб разом із сином Іваном та дочкою Степанидою друкували і розповсюджували листівки із закликом до повстання, голова комнезаму Ілько Твердохліб переховував повстанців, начальник Кишеньківської волосної міліції попереджав повстанців про підготовку каральних операцій проти них. Колишній червоноармієць Кость Пархоменко був у повстанців скрипалем, а Наум Клименко, Іван Лях і Олексій Кащенко постачали повстанцям зброю. Студентка медичного факультету Київського університету Марфа Бридж лікувала поранених повстанців, в тому числі і А.Левченка. Антоніна Городецька після закінчення Кобеляцької гімназії працювала у фінансовому відділі повітвиконкому і допомагала повстанцям медикаментами і харчами. Ірина Погоріла, дружина отамана Петра Погорілого, зі зброєю в руках воювала в загонах повстанців, була щирим патріотом України. Свою непохитну волю в боротьбі за незалежність вона викарбувала як клятву татуїровкою на руці: тризуб і напис “У.Н.Р.”

Під час п’ятнадцятигодинного бою в селі Солошине Озерської волості загинули отаман Петро Погорілий, його помічник Стешенко і четверо повстанців. Під час відступу загону загинуло ще двоє, але решта повстанців, скориставшись сніжною бурею, зникла.

Каральні акції проти повстанців проводила 7-а Володимирська стрілецька дивізія та загони чекістів під командою “особоуповноваженого” всеукраїнської Чека К.Максимовича. З метою викорінення повстанського руху 17 лютого 1922 року кобеляцька повітова військова нарада оголосила військове становище в Кустолівській, Бродщанській, Дашківській, Сокільській, Озерській і Кобеляцькій волостях. Жителі сіл і хуторів були обкладені натуральним податком і гужовою повинністю по заготівлі і вивезенні дров. Лише протягом одного тижня червоноармійці 56-го полку забрали в селян 13 329 аршин полотна, 533 ряден, 111 рушників, 497 подушок , 579 пар білизни, 40 пудів печеного хліба, 104 пуди картоплі та ін.

А.Левченку з групою повстанців вдалося уникнути арешту і перейти на правий берег Дніпра.

Позасудові розправи над учасниками протибільшовицького підпілля і повстанцями здійснював польовий військовий трибунал 7-ої Володимирської стрілецької дивізії, повітова військова нарада, якій було надано право “застосовувати в окремих випадках вищу міру покарання”, та повітова “політтрійка” у складі секретаря парткому КП(б)У М.Мотузки, голови повітвиконкому Д.Сердюка, командира 56-го полку Костянтиновича і “особоуповноваженого” Всеукраїнської Чека К.Максимовича. За їх вироком протягом лютого 1922 року було розстріляно 114 чоловік, а в березні – ще 37.

Протягом 1922-1923 років на півдні Полтавщини діяли загони отаманів “петлюрівського забарвлення” “Андрушки” (Якова Андрущенка), ”Премудрого Соломона”, Василя і Андрія Бондаренків, Кіприча, Вовка, Мартинця, Пасічного та ін.

А.Левченко навесні 1922 року перебрався до Катеринослава, але вже 4 травня у Полтаві була одержана телеграма про його затримання: чекісти випадково впізнали його на вулиці. Наприкінці лютого – на початку березня 1923 року у Полтаві відбувся судовий процес над уцілілими учасниками кобеляцького підпілля, повстанцями і тими, хто врятувався від розправи комуністів раніше. До суду було притягнуто близько 40 чоловік. Повстанці на суді трималися мужньо, не приховували своїх переконань і не розкаювалися. Під час судового процесу над ними полтавські патріоти-підпільники розповсюджували серед жителів міста листівки в підтримку А.Левченка та його спільників у боротьбі за незалежність України.

Віктор Ревегук, кандидат історичних наук.