Не мир прийшов Я принести, а меч. Мт. 10:34 Господи, Боже наш! Царю над царями! Царю неба і землі, твердиня мого життя! Перед Тобою, що дозволив мені дожити до дня сьогоднішнього, складаю я звіт. Господи мій, перед Тобою і Твоїм поглядом мої зобов'язання і справи... Дозволь мені бути першим у Святій Битві в цей день, не залишай мене ні в прямуванні по шляху істинному, ні в помислах. Зміцни в мені любов до моєї Нації, щоби міг я в її інтересах і навіть проти її волі рятувати її від Твоїх ворогів. Господи мій, ниспошли мені щастя дожити до Перемоги, але якщо це занадто багато, то сподоби мене козацької смерті, дай мені можливість померти за Тебе й Україну, щоб душа моя могла служити Тобі во віки віків, а моя кров щедро оросила поля моєї Батьківщини; щоб ті, хто прийде після нас, звернувши свій погляд на наші справи і могили, могли сказати: "Вони впали за Бога, Україну, Свободу..." В ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.
Ответ: З Христом у серцi Декілька слів священика про те, що ви вже знаєте і про те, що варто знати. Мало хто не погодиться, що життя - це боротьба. Боротьба не лише видів і класів, націй та держав, чи, просто, окремо взятих людей. Життя - це також протистояння у сфері духовних понять. І це набагато важливіше. Адже ніколи не припиняється непримиренна війна між світлом і темрявою, добром і злом, надією та зневірою, вірою та сумнівом, війна між життям та смертю, Істиною та брехнею. І саме цей двобій св. ап. Павло у своєму посланні до ефесян формулює як боротьбу "…проти духів злоби в піднебесних просторах." (Еф. 6:12) І це стосується кожного, адже боротьба ведеться не лише за матеріальні здобутки чи поширення політичного впливу. Йдеться про безсмертну і нетлінну душу кожного із людей. Бо лінія фронту в цій війні пролягає через серце кожного, а запілля в ній немає. І триватиме вона до кінця світу, а для кожного, хто народився і живе в тілі, до самої смерті та Суду Божого. І в залежності від її результату кожен отримає або блаженну вічність із Творцем у Царстві небесному як нагороду за перемогу, або вічне прокляття в товаристві сатани і всіх тих, хто зазнав поразки в цій війні. А переможе лише той, хто буде стояти, "підперезавшись правдою" (Еф. 6:14). Завданням цього звернення якраз і є озброїти вас цією правдою. Не даремно люди кажуть, що хто поінформований - той озброєний. Ще з часів античних війн і до сьогодні найефективнішою складовою ведення будь-якої війни слушно вважається дезінформація противника та відповідна ідеологічна обробка ворожого війська. Господь наш Ісус Христос свідчить про себе: "Я є дорога, Істина і життя" (Ів. 14:6). Останні 2000 років на боці істини виступає громада послідовників Христа - єдина, свята, соборна і апостольська Церква, котру він збудував на вірі та особі св. апостола Петра. Церква названа святими отцями, воюючою. На противагу їй сатана "князь світу цього" (Ів. 14:30), "брехун і батько брехні" (Ів. 8:44), діє через усіх інших людей, що є, або ворогами істини, правителями цього світу темряви (пор. Еф. 7:12), або є байдужими до неї, що, врешті, є тотожним. Бо так чи інакше, вони, все-одно виступають на боці ворога, навіть, якщо і не беруть активної участі у бойових діях. Адже в цій ситуації пасивне спостерігання по суті є складаним зброї перед ворогом набагато слабшим, але досить вправним у засобах ідеологічного впливу. Глобальний результат війни вже є нанапередзначений, адже Христос переміг цей світ (пор. Ів. 16:33), та й сатана-"Князь світу цього засуджений" (Ів. 16:11), адже для Господа Бога, котрий існує поза часом і простором, все, що було, що є і що буде відоме. Але для людей, котрі живуть зараз, духовна війна триває. Тож розглянемо, бодай у загальних рисах, успіхи, спрощено кажучи, сторін конфлікту. Христова Церква в найвизначальніший момент історії спасіння, та й усієї історії людства загалом, - в момент розп'яття Спасителя, мала з людського погляду, доволі жалюгідний вигляд: стоять під хрестом кілька жінок, котрі оплакують Його смерть, вбита горем Мати і апостол Іван Богослов, котрий мабуть і сам толком не уявляє собі, як жити далі, решта - одинадцять апостолів, - порозбігалися як дезертири з поля бою. Один із них - зрадник Юда - висить на осиці, а інший - Петро - гірко плаче, картаючись за малодушність і триразове відречення… Проте, невдовзі, в день П'ятидесятий, тисячі щирих людей, охрестившись, стають до її лав. І всього лише за життя одного покоління в апостольські часи Христова Церква постає визначальним фактором у житті цілого Середземномор'я та Близького Сходу. За триста років вона спричиняє падіння поганського Риму і невдовзі на уламках імперії, котра в тогочасні здавалася вічною, виникають держави де християнство, є домінуючою релігією. І надалі, в кожному наступному столітті, Церква, а отже і позиція Істини у світі, щораз зростала і ставала могутнішою з будь-якого погляду. На даний момент кожен п'ятий мешканець землі вважає себе християнином, переважна кількість країн є державами християнської культури. Добряче пошукати треба на мапі світі, щоб знайти територію, не охоплену церковними єпархіями та парафіями. І вже ж, напевне, про Христа і Його вчення не чули хіба глухі. Проте, певні успіхи є також і в організованих противників Істини. Хоча й не вдалося зупинити зростання і зміцнення Церкви репресіями і масовими винищенням християн, як не були ефективними і війни проти християнських держав (будь-яка зброя проти животворного хреста безсила). Практично не були успішними ґрунтовані на людській гордині впроваджуванні ворогами Церкви єресі та розколи. Проте в останні часи почав приносити свої гіркі плоди кукіль брехні, щедро сіяний сатаною руками згадуваних правителів цього світу темряви. Воно й недивно: людина ж бо слабка, а зомбуючий вплив засобів масової інформації доволі потужний і уникати його все важче. Арсенал диявола і сьогодні той самий, що й у часи Христа: влада (Мт. 4:8), слава (Мт. 4:6) і багатство (Мт. 4:3). Тому послідовники батька брехні, прагнуть світового панування, слави і контролю над багатством світу. Захопивши контроль над ЗМІ, через безбожних і продажних редакторів та журналістів (поодинокі винятки лише підтверджують правило), промивають мізки, а точніше - засмічують масову свідомість найрізноманітнішими брехнями і забобонами. Щодо України, то в тих регіонах, де Церква належно представлена, ще вдається з горем навпіл, нейтралізувати цю інформаційну отруту священикам, проповідуючи правдиве Слово Боже з амвонів. Але чого сподіватися від зазвичай недовчених, а іноді й "непросохлих" батюшок, не хочеться й гадати. Отже, щоб заповнити цю порожню нішу, змушений я, що звик здебільшого лиш усно промовляти, братися за папір та олівець, і, навіть, освоювати сайти такого, за невеликими винятками, неблагословеного інтернету. Надалі спробую помаленьку, розвінчувати брехні світу цього перелюбного та грішного і посильно допомагати читачам цієї рубрики звільнитися від накинених сатаною забобонів. Боже, поможи.
Ответ: З Христом у серцi Ми не панки на танках і не пацифісти. Ми воїни Світла Вчення Церкви Христової, оперте на Святе Письмо і Святе Передання (тобто традицію святих отців), вимагає від християн адекватного ставлення до кожного із можливих понять, вчинків і речей. А саме: все те, що є в людині божественного, небесного (любов, надія, віра, мудрість, святість, істина і т.п.) християни повинні розвивати, пізнавати, прагнути і примножувати в силу даних їм від Бога можливостей і талантів безмежно. Відповідно все, що є в людині темного і бісівського (ненависть, розпука, сумнів, глупота, гріх в усіх його проявах, а також брехня в усіх її варіантах), повинно бути для нас неприйнятним, підлягає всілякому викоріненню і знищенню зусиллями нашої волі з Божою допомогою. Все ж інше, щоб то не було, у нашому житті повинно бути врівноваженим. Усе, що Церква виразно не визнала гріховним, є для того, щоб ми це вживали, цим користувались, це приймали, бо ж "Господня є земля і її повнота" (1 Кор. 10:26). До всього земного ми повинні ставитись помірковано, оскільки "усе дозволене, але не все корисне" (1 Кор. 10:23), тобто ніщо земне не повинно стати на перешкоді спасінню нашої душі. Ніщо земне не повинно бути для нас важливішим за Бога. На практиці це означає, що ми повинні їсти, але не об'їдатися, пити, але не упиватись тощо. Подібне ставлення у християн мусить бути також і до такого поняття, як влада, і всього, що з нею пов'язане. Адже владою наділені не лише правителі, урядовці, законодавці чи судді. Нею наділена, більше або менше, кожна повносправна людина. Отже, добрі християни, наділені бодай і невеликою владою, зобов'язані її застосовувати, коли треба, як різно ж, уникати того, щоб нею зловживати. Своєю чергою, підлеглі зобов'язані підкорятися вимогам свого керівництва, якщо вони законні і не суперечать Божій волі. "Вона (влада) - слуга Божий, тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо не дарма меч носить; вона Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло" (Рм. 13:4). При чому під словом меч мається на увазі будь-яка смертоносна зброя. І слуги Божі, у тому числі і в першу чергу християни, повинні нею не лише погрожувати порушникам ладу в суспільстві, але й застосовувати для відновлення справедливості. Тому-то, з огляду на те, що у світі, в якому ми живемо, далеко не всі готові добровільно підкорятися законній владі, існує такий інструмент насильства, як держава. Якби не було армії, поліції, в'язниць і тому подібних інституцій, безлад і анархія були б неминучими, а причинами того, що в державі немає належного ладу і порядку, є, по-перше, порівняно низька релігійність, по-друге, слабкість держави і її каральних органів, а також значний відсоток пацифістів. Пацифіст - це такий дивак, котрий стверджує, що злу противитись насильством не треба. Дехто із них цим твердженням просто виправдовує свою фізичну слабкість (якось бачив я їхню демонстрацію - самі здохляки і виродженці, (з кожної дірки стирчать атавізми і рудименти); а якщо й зустрічаються серед цих хлопчиків і дівчаток з печери Тешик-Таш трохи здоровіші на вигляд, то підозрюю що в них, мабуть, чимало проблем із духовним здоров'ям (надто вже багато кульчиків звисають із вух, носів та й не тільки, та ще й волосся у них неприродного ядовито-блакитного, або тепер такого модного яскраво-помаранчевого кольору). Можу собі тільки уявити щоб від цієї демонстрації та її учасників залишилось, якби не було поліції і такого їм ненависного державного насильства. Потрапивши у в'язницю, де захистити їх нікому, вони невідворотно поповнюють когорту найупослідженіших. Тут і уява не потрібна. Запитайте у бувалих. А ось Церква Христова (наполегливо прошу не плутати з сектами) до держави, як і до всіх інших земних явищ і понять має врівноважене і помірковане ставлення. Завжди схвалює і підтримує усі її корисні дії і закони, і завжди осуджує і поборює все те, що суперечить Божій волі і об'єктивному добру загалу. Християнин зобов'язаний бути добрим громадянином своєї національної держави, якщо така є і зобов'язаний її здобувати, якщо його країна окупована агресором. Свого часу я мав нагоду досить добре вивчити світову історію, але не пам'ятаю прикладу, щоб загарбники добровільно і без будь-яких умов виміталися дамой. Найчастіше господарі просто гнали непроханих гостей, застосовуючи усі засоби відновлення справедливості не виключаючи насильство. Недаремно Господь наш Ісус Христос вимагає від своїх наслідників: "Хто має калитку, нехай її візьме…; хто ж не має хай продасть свою одежу й купить меч" (Лк. 22:36), і застерігає потенційних агресорів, що всі вони "…хто візьме меча, від меча і загинуть" (Мт. 26:52). Безсумнівно зброя, як і готовність її застосувати необхідні не лише для того, щоб ворога прогнати, але й для того, щоб ні у кого не виникла спокуса зазіхати на те, що кожному із нас зокрема, або більшій чи меншій спільноті дав Господь. Про Ісуса Христа, котрий для кожного з християн є зразком для наслідування, написано у Святому Письмі: "… полюбив справедливість і зненавидів беззаконня" (Пс. 44:8). Отже і християни, кожен на своєму місці повинні щодня поступати аналогічно. При цьому і любов до справедливості, і ненависть до беззаконня у кожного з нас повинні бути діяльними. Тому ті із нас, хто має належні здібності та покликання не повинні вагатись чи вставати їм у лави воїнів, чи брати в руки зброю для поборення беззаконня, чи вирушати у святий хрестовий похід для відновлення справедливості. А Церква Христова, як і завжди благословить слуг Божих на добрі справи і героїчний чин. І доки в руках наших меч - не похилиться хрест. А з вірою в Того Хто воскрес і саму смерть подолав - ми приречені на перемогу. Амінь.
Ответ: З Христом у серцi Зі статті Даррела КОУЛА БЛАГІ ВІЙНИ Битися, вбивати, воювати. Люди робили це чи не з самого початку своєї історії і не проявляють анінайменших ознак готовності припинити. Багато хто стверджує, що коли мова заходить про війну – навіть про справедливу – християнська традиція лицемірить, оскільки засновник християнства нібито заперечував будь-яке використання сили. І хоча насправді Ісус, звичайно ж, визнавав, що право вдаватися до сили дається Його Батьком (Ін 19:11), потрібно визнати, що засновник християнства – на відміну від засновника ісламу – і справді не носив меча. З ряду причин (що в основному концентруються навколо тієї думки, що відкидання Ісусом сили відноситься лише до Нього Одного, а Його послідовники не повинні Його в цьому наслідувати), відмова Ісуса від меча не перешкодила християнам користуватися зброєю. Почалося це десь в кінці II століття. Не завадила відмова Ісуса і деяким раннім Отцям Церкви захищати використання сили. Назвемо лише четверо – Климент Александрійський, Евсевій, Амвросій і Августин; всі вони недвозначно відстоювали цю позицію. Їх "апології" – перш за все, Августинова – поклали початок християнському вченню про справедливу війну, яке стверджує, що бувають випадки, коли християни повинні підтримувати війну. Жоден з цих ранньохристиянських підходів до війни не відносився до неї як до необхідного зла. Кожен вважав, що людина, що справедливо користується силою, діє відповідно до волі Бога і, хоч і не є таким славетним, як єпископи і клірики, але все таки слідує Христу. Дії праведного солдата на війні вважалися, таким чином, позитивно благими – діяннями, що допомагають йому наблизитися до Бога. Але сьогодні подібна етична оцінка війни вийшла з моди. Небагато з наших сучасників готові стверджувати, що Бог прославляє доблесного солдата, який здійснює подвиги на полі бою. Більшості з деградованих сучасників подібна ідея покажеться гротесковою. Є дві основні причини, по яких багато християн в наші дні вважають за краще відректися від традиційного схвалення війни як потенційно благої справи. Їх коріння – в інтелектуальних течіях, що проникли в християнську свідомість і сформували відношення багатьох сучасних християн до війни. По-перше, існує вплив псевдохристиянського пацифізму. З його позицій стверджується, що людина не може слідувати Ісусові – і, значить, не може бути християнином в повному розумінні цього слова (а то і взагалі ні в якому) – якщо не відкине будь-яке використання сили. Християни, з цієї точки зору, повинні повернутися до практики ранньої Церкви, яка, як нам брешуть, заперечувала силу доти, доки "Константинове гріхопадіння" не поклало-де початок ери християнського імперіалізму. Друга причина, по якій багато-хто з сучасних "християн" відкидає будь-яке насильство, – ліберально-гуманістичні ідеї, що вважають війну нелюдяною, безрозсудною і безцільною, а отже – по суті своїй ганебною, негідною людської природи і застарілою в ході історичного прогресу. Першим, хто виразив таке розуміння війни, був Еразм, що детально пояснив, чому вважає війну протиприродною і неналежною для людини, і вважає, що навіть справедлива війна етично неприйнятна. Але в наступ цей погляд пішов за часів Просвіти, коли філософи стали щиро стверджувати, що війна негідна цивілізації і може навіть вважатися антитезою благого правління. Допомогою цій думці послужило знеособлення війни в епоху механізації, жахливі по своїй жорстокості окопні битви Першої Світової, килимові бомбардування Другої Світової та американське фіаско під час конфлікту у В'єтнамі. Результат – майже всі прийшли до одностайної думки, що війна не може бути благородним заняттям, а тим більше – заняттям, сумісним з дорогою Христа. Дійсно, безславна природа сучасних методів ведення бою дозволила протестантському теологові Карлу Барту (Barth) задоволено відмітити, що з війни, нарешті, "зірвано шлейф" слави і благородства, яким вона була укутана в колишні століття. У своїй великій праці "Церковний догматизм" Барт представляє війну як ultima ratio і, отже, щось суто людське і, звичайно ж, що не може співвідноситися з доблестю і благородством. Подібні погляди не обмежуються рамками протестантизму. Так, католицький моральний "богослов" Чарльз Курран (Curran), наприклад, занепокоївся в своїй суперечці з Полом Ремсі (Ramsey), знаменитим захисником християнського вчення про справедливу війну – тим фактом, що Ремсі не приймає серйозно війну як ultima ratio. Курран заявив, що боїться, як би Ремсі не порахував війну розумною формою людської діяльності (що, насправді, і мало місце). Побоювання Куррана – і його численних однодумців – полягають в тому, що якщо ми визнаємо, що війна може бути розумною, війни траплятимуться набагато частіше. Боявся Курран і того, що Ремсі не розуміє військових реалій, оскільки не так вже багато часу витрачає на обговорення "жахів війни". "Людина може прочитати все, що він [Ремсі] написав про війну, – стверджував Курран, – і не одержати ніякого враження від жахів, з якими пов'язана сучасна військова справа". На думку Куррана, з етичної точки зору найважливіше у війні – це її жахи. Звичайно, починати війну без вагомої причини не можна – особливо якщо йдеться про сучасну війну, таку схильну до використання непропорційних засобів. Немає нічого поганого і в бажанні, щоб держави не затівали війну із-за дрібних провокацій, як, наприклад, мали звичай поступати деякі італійські міста-держави в XVI столітті. Але в іншому Курран глибоко помиляється. Так, скажімо, немає ніяких причин вважати, ніби ми станемо дуже схильні до війни лише тому, що визнаємо, що вона може бути доцільною і розумною. Навпаки – захисники християнського вчення про справедливу війну зазвичай стверджують, що не слід брати участь у війні, якщо вона позбавлена етичного і раціонального виправдання. Захисники цієї традиції жалкують, що ми живемо в світі, де для заборони зла доводиться вбивати людей; іншими словами – вони жалкують про Гріхопадіння. Але ще важчий гріх для християн – стояти і нічого не робити, бачити, як у них на очах нечестивці вбивають і насилують людей. Святий Тома Аквінський, що обговорює війну в своїй "Сумі теології" (III:40), поміщає це питання не в розділ про справедливість, а в розділ про любов, а саме – про любов до Бога. Він ясно дає зрозуміти, що війна не є пороком, який суперечить цій любові. Навпаки: участь у війні – якщо ця війна справедлива – може бути формою любові. Зрозуміло, війна завжди протилежна миру, але іноді це бажано, оскільки мир – не завжди є тим справедливим порядком, який слід підтримувати. Наприклад, нацистська Німеччина забезпечувала мир і порядок більшості завойованих нею країн, які були готові визнати владу нацистів. Але навряд чи хто-небудь стане стверджувати, що нацистський чи комуністичний світ – це той світ, який ми повинні захищати. Для Томи Аквінського війна може бути засобом до досягнення справедливого миру, а також – до порушення миру несправедливого (на зразок того, що був встановлений нацистами). І справедливий мир, і справедлива війна – діяння милосердя. Праведна військова служба, іншими словами, є тим, до чого зобов'язує християнина любов до Бога і ближнього і, значить, при певних обставинах – найбільш "людяний" спосіб життя.
Ответ: З Христом у серцi Продовження "Благi Вiйни"Але якщо Святий Тома вважає, що участь в справедливій війні гідна схвалення, він також і не розділяє сучасне упередження по відношенню до використання сили, на якому засновано багато нинішніх етичних оцінок війни. Тома Аквінський пише: "намір [Старого] Закону був, щоб в ім'я любові до справедливості шукали відшкодування... Так воно залишається і в Новому Законі". Більш того: коли мова заходить про пораду Павла римлянам, що стосується правлячих властей (Рим. 13:1-7), Тома наполягає, що не тільки допустимо, але і позитивно "достохвально для князів з ревністю стверджувати справедливість проти злих людей". У Святого Томи ж ми знаходимо, що "гідно і корисно" для того, хто володіє відповідними повноваженнями, убити людину, небезпечну для суспільства. З його слів можна з упевненістю укласти, що він – супротивник не сили, а несправедливості, і, що ще важливіше, на його думку, в певних обставинах любов не тільки дозволяє, але навіть вимагає вдаватися до насильства. Так, Святий Тома проводить відмінність між тими, хто слідує "порадам досконалості" – єпископами і кліриками – і тими, хто цього не робить. Згідно Томи Аквінського, єпископи і клірики не можуть бути солдатами, оскільки неможливо "одночасно належним чином займатися і тим, і іншим". Святий Тома висуває цьому дві причини. По-перше, військова служба відволікає кліриків від їх служіння; іншими словами, їх участь у війні незаконна не тому, що війна погана, а тому, що заважає їм виконувати свої прямі обов'язки. По-друге, тому, хто приносить Євхаристичну жертву "не личить" проливати кров, навіть якщо це не пов'язано з гріхом (тобто відбувається під час справедливої війни). Тобто, Тома Аквінський вважає обов'язки клірика вищими, ніж обов'язки солдата. Але це не означає, що він взагалі заперечує гідність солдатського служіння. Навпаки – він проводить аналогію, щоб довести протилежне. Так само гідно битися в справедливих війнах і, будучи солдатом, стримувати зло, але ще гідніше служити єпископом, що здійснює Євхаристію заради блага вірних . Проте, клірики повинні забезпечувати військовим духовну підтримку. Святий Тома наполягає, що "вірним слід вважати матеріальні війни, що мають своєю ціллю богоданне духовне благо, якому присвячені клірики. Отже, обов’язок кліриків – схиляти і надихати інших людей до участі в справедливих війнах. Тома Аквінський схвалює також молитви, в яких Бога просять наслати мирські біди на ворогів. Він стверджує навіть, що було б доречно заснувати для військових цілей чернечий орден. Подібний орден не міг би займатися ніякими іншими мирськими справами, а тільки битися в ім'я захисту богопочитанія, забезпечення суспільної безпеки і захисту бідних і пригноблюваних. Святий Тома явно не прагне утримати тих, хто йде за "порадами досконалості" від участі у військових справах – він, навпаки, вважає їх обов’язком участь у справедливій війні. Як вже говорилося вище, багато наших сучасників бояться, що якщо рахувати війну позитивно благою, ми будемо схильні до розв'язування воєн. Але це зовсім не так. Традиція завжди вимагала від християн, перш, ніж погоджуватися на пропоновану війну, упевнитися в тому, що вона відповідає критеріям jus ad bellum. Святий Тома пише про три таких критерії: правомочна влада, справедлива мета і правильний намір. Першому з них відповідає законний суверен. Що ж до другого і третього, Тома Аквінський цитує складені Августином списки: помста за зло, покарання ворожої держави і повернення неправедно захопленого входять до числа справедливих цілей, а забезпечення миру, покарання лиходіїв і підтримка добрих людей – ознаки правильних намірів. Ці здорові критерії того, коли слід битися, залишаються для християн застосовними в будь-яку епоху. Інше питання – як битися. Сам Святий Тома мало пише про те, яких правил (jus in bello) слід дотримуватися на війні. Проте з його праць можна вивести декілька вказівок. По-перше, можна припустити, що, якщо ми повинні зберігати правильний намір, то слід прагнути до покарання лише лиходіїв, а не всіх, кого попало. Також слід намагатися, щоб застосування сили не відволікало нас від обов’язку захисту добрих людей. Зрозуміло, належить всіляко сприяти можливості того, щоб метою ставали лише заслужені покарання, а плани, що складаються, включали більше творчого, ніж руйнівного. Тому, згідно слів Томи Аквінського, правильна поведінка на війні залежить від чеснот солдатів і їх командирів. Етичний підхід Святого Томи до війни може освіжити і укріпити тих, хто знайомий з сучасними думками, які, найчастіше, нездібні пояснити християнам, з яких причин їм слід бути готовими до прямої або непрямої участі в якій-небудь війні. Тома Аквінський же учить солдатів-християн, чому їм слід брати участь в справедливих війнах. З погляду Небес, Бог бажає стримувати зло серед Своїх творінь. Використовуючи для цього службу людей, Бог їх діяннями, в яких вони застосовують силу, зводить їх – якщо це праведні солдати, що б'ються з любові до Бога і ближнього, – до тісніших відносин з Собою. Іншими словами, праведні солдати б'ються на шляху освячення, готуючи себе до єднання з Богом. З людської ж точки зору чеснота милосердя (любов Божа) спонукає праведних солдатів робити все можливе для придушення зла і звершення справедливості, що іноді означає використання сили. Багатьом це здається неспівзвучним. Як, питають нас, насильство може бути актом любові? Відповісти в декількох словах можна таким чином: застосування сили стає актом любові, коли є прагнення наслідувати застосування сили Богом. На практиці це, зокрема, означає, що застосування сили ніколи не повинне включати сутнісне зло – наприклад, не можна навмисно вбивати безневинних людей. Найважливіший аспект морального підходу Томи Аквінського до війни в тому, що він вчить – на відміну від переважаючих в наші дні поглядів – що відмова від участі в справедливій війні це відмова від чесноти, відмова від доброї справи. З цього висновку виходить, що для християн відмова від ведення справедливої війни – більше зло, ніж для невіруючих. Коли невіруючий не йде на війну, причиною цьому може бути брак сміливості, розсудливості або справедливості. Він може бути боягузом або просто людиною, байдужою до зла. Все це – недоліки природних моральних чеснот. Коли ж християни відмовляються брати участь в справедливій війні, це може торкнутися і всіх їх природних чеснот, але неминуче – і це найважливіше – означатиме брак милосердя. Християнин, що відмовляється вдатися до застосування сили заради допомоги своєму ближньому, коли розсудливість стверджує, що сила – кращий спосіб її надати, це християнин немилосердний. Звідси витікає, що ті християни, які свідомо і навмисно відмовляються брати участь в справедливій війні, здійснюють порочне: відмовляють в любові ближньому і Богові!
Ответ: З Христом у серцi ........ Ибо пришёл разделить человека с отцом его, и дочь с матерью её, и невестку со свекровью её. И враги человеку домашние его. Кто любит отца или мать более, нежели Меня, не достоин Меня; и кто любит сына или дочь более, нежели Меня, не достоин Меня; и кто не берёт креста своего и следует за Мною, тот не достоин Меня. Сберёгший душу свою потеряет её; а потерявший душу свою ради Меня сбережёт её. Кто принимает вас, принимает Меня; а кто принимает Меня, принимает Пославшего Меня. Кто принимает пророка, во имя пророка, получит награду пророка; и кто принимает праведника, во имя праведника, получит награду праведника. И кто напоит одного из малых сих только чашею холодной воды, во имя ученика, истинно говорю вам, не потеряет награды своей. И когда окончил Иисус наставления двенадцати ученикам Своим, перешёл оттуда учить и проповедовать в городах их. Афтар, учи матчасть.
Ответ: З Христом у серцi Незнаю хто там що сказав, але християнство це в першу чергу слідування вченню Христа який вчив наступного: Лук.6:27 А вам, хто слухає, Я кажу: Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Матв.5 : 43 Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога. А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, Матв.5:21 Ви чули, що було стародавнім наказане: Не вбивай, а хто вб'є, підпадає він судові. Рим.13:9 Бо заповіді: Не чини перелюбу, Не вбивай, Не кради, Не свідкуй неправдиво, Не пожадай й які інші, вони містяться всі в цьому слові: Люби свого ближнього, як самого себе! Лук.18:20 Знаєш заповіді: Не чини перелюбу, не вбивай, не кради, не свідкуй неправдиво, шануй свого батька та матір.
Ответ: З Христом у серцi ХРИСТИЯНСТВО Е,БУЛО I ЗАЛИШИТЬСЯ РЕЛIГIЕЮ ВОIНIВ,а не блюзнiрських духовних калiк та моральних покручiв якi пляшуть пiд дудку московитських попiв якi в свою чергу за пайку пляшуть пiд дудку iмперськоi банди путiна!
