Українці в 1-й Світовій війні

Луканюк Василь Федорович.

 

Петро Шекерико-Дониковий у чині капрала-санітара в 41-му піхотному полку. Краубат (Штирія, Австрія). Травень 1915 року.

 

Леон (Лев) Копчук з Річки під час служби у австрійському війську 1915-1919рр.

 

Похорон стрільця Барабаша в селі Вівсю. Кінець падолиста по битві під Семиківцями поховано в селі Вівсю чотири стрільці.

 

Четар Ів. Іванець, Я. Грех, В. Дзіковський питаються сільських хлопців про стрілецькі могили.

 

...

 

Праворуч на світлині Юліан Миколайович Головінський((1 грудня 1894, Радимно — 30 вересня 1930, с. Великі Глібовичі, нині Перемишлянський район, Львівська область) та його портсигар. Мав псевдо: Дубик. Cотник Української Галицької Армії, командант VI (Равської) бригади УГА, потім ІІ бригади ЧУГА, співорганізатор Української Військової Організації, бойовий референт, крайовий командант УВО (1926-27 рр. та 06-09.1930 р.), крайовий провідник ОУН (06-09.1930 р.).

 

Українські вояки з 58-го піхотного полку у Станиславові. 1917р.

 

Німці створили табір українців-військовополонених у Раштаті та дозволили Спілці Визволення України проводити інформаційну та культурну роботу і видавати для вояків літературу. Приклад, газета від імені гуртка "Самостійна Україна".

 

Петро Готич народився у с. Бистрець на Верховинщині. Артилерійський підстаршина. Воював на галицькому та буковинському фронтах. Відзначився в боях під Верденом. Потрапив до російського полону і був інтернований до Москви. Через деякий час втік з полону і добрався до Галичини. Згодом був відправлений воювати на італійський фронт. Взяв участь в 10-ій битві при Ізонцо. За свою хоробрість та відвагу був нагороджений двічі золотою медаллю «За хоробрість» (Goldenen Tapferkeitsmedaille). Вдруге нагороду 10.04.1917 р. вручив сам імператор Карл І коли прибув на фронт. На світлині Готич стоїть струнко перед імператором, а на його обличчі, як вояки між собою жартома говорили великий «Schmiss» («Дуелянтський шрам»). Дана подія була зафіксована на кінохроніку. Листівки з поздоровленням П.Готича Карлом І пропагандивно розійшлися на декількох мовах (німецькій, угорській), у тому числі і на українській.

У своїй спогадах «Вражіння з мандрівки по Гуцульщині» (газета «Діло» Ч.186 від 25.08.1938 р. стр. 3) український галицький педагог та видавец Осип Залеський так згадує про Готича : «Минаємо нову станицю граничної сторожі, школу, що міститься у бідній, низькій гуцульській хаті, та біля церкви заходимо до туристичної стації в домі Петра Ґотича, Туристична стадія це простора кімната у новій, гарній хаті і можна тут вигідно переночувати і покріпитися чим багата хата Ґотича та сусіднього гуцула-крамаря. Сам Ґотич статечний гуцул, бувалий у світі, вміє багато розказувати про своє військове життя, бо як артилерійський підстаршина воював і під Верденом, і на галицькому та буковинському фронті, був і в полоні у Москві. Московська лайка так роздразнила вражливу душу гуцула, що вирішив смерть собі зробити або втекти з полону. І втік. Перейшов зревольтований російський фронт та дійшов до «своїх», а вони з вдяки за те післали його на італійський фронт у саме пекло. З гордовитістю гуцула оповідає про свої золоті та срібні медалі, за які брав багато «банок» і нині був би брав, якби небіжка Австрія не була небіжкою».

 

Лев Макар зі своїми дітьми Володимиром, Олею та Василем. Саме син Володимир, на псевдо "Вадим", у 1941 р. проголосить у Сокалі Акт Незалежності України. Станиславів, травень 1915р.

 

Народні гуляння мешканців Львова на честь звільнення міста від росіян. 22.06.1915р.

 

Дмитро Семотюк. Село Бучачки Коломийського повіту. 1915р.

 

Чортівець, Городенківщина.