9 лютого виповнюється чергова річниця повстання у застінках Лук'янівської в'язниці видатних повстанців та отаманів Холодноярської організації. Нагадаю,що 1922 року попри нищівну поразку багатьох повстанських осередків,попри величезні втрати серед повстанців,та "усмірєнія" населення. Повстанський рух не згас,а набирав нових обертів навесні 1922 року.Більше того багато отаманів навченні гірким досвідом перейшли до нових методів боротьби,зокрема більше переходили до терористичних методів малими осередками на органи влади та військові частини подалі від сел ненаражаючи їх на розправу.Ще більше посилилася конспірація,всі вели спроби щодо єдиного командування та цілей,не повторюючи прикладів розрізненності в 1920 році. Проте ГПУ запустило ряд таємних операцій щодо знищення відомих повстанських командирів та розконспірації повстанських центрів та організацій. Основну роль в цьому відіграли юди відомі ГПУшні сексоти колишні старшини Армії УНР Терещенко та Трохименко,що повернувшися з Польщі почали працювати в ГПу на знищення петлюрівського підпілля.Влітку 1922 року вони приступили до виконання операцій відомих під назвою "Заповіт" та "Щириє" по схопленню видатних холодноярських отаманів. Через шалені провокації та видаючи з себе емісарів Головного отамана вони вклинилися в повстанчий рух,та перейняли на себе керівництво боротьбою. В останні дні вересня в одному з хуторів Чорного лісу під Звенигородкою, "Завірюсі" Терещенку сексоту вдається організувати таємну нараду начебто для початку загальноукраїнського повстання та координації спільних дій.На ту нараду приїхали отамани – Ларіон Загородній, Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк – та їхні охоронці – Тиміш Компанієць, Василь Ткаченко й Олексій Добровольський .Де й були схоплені.Напередодні, 25 вересня, у Звенигородці чекісти "взяли" Миколу Дмитровича Голуба – секретаря Знам'янського українського повстанського комітету.Також пройшли арешти в трьох губерніях Кременчуцькій, Катеринославській, Миколаївській і Одеській. Арештований був Лященко – служив зв'язковим між Одеською організацією і отаманами Ґонтою, Ільєнко, Лютим, Черненком та іншими. Арештований полковник Здобудь-Воля. (Арештований) штабс-капітан Яковенко, якого розшукували багато органів ҐПУ. Всі ці видатні петлюрівські отамани і підпільники були заключенні в Лук'янівську в'язницю,де до січня проводилося слідство. Звісно отамани намагалися всіма методами викрутитися,Завгородній навіть намагався обхитрити слідчих щоби вирвавшись на волю,наче допомогти зловити Нагірного-отамана з Вереміївки.Проте марно. 16 січня 1923 року слідство у справі холодноярських отаманів було закінчене. Підсумки підбив уповноважений 3-го відділу Повноважного представництва ҐПУ в Правобережній Україні Володимир Курський. Назва документу – "Висновок у справі 446-/7971 від 16 січня 1923 року на громадян Завгороднього Ларіона Захаровича, Голика-Залізняка Мефодія Фоковича, Гупала Дениса Мусійовича, Компанійця Тимофія Архиповича, Ткаченка Василя Федоровича, Добровольського Олексія Трохимовича, за звинуваченням у бандитизмі, організації та участі у збройному повстанні проти Совєтської влади". Ось,що писав Курський: "Дело возникло при следующих обстоятельствах, c момента организации Сов. власти на Украине все упомянутые лица, несмотря на свое пролетарское и полупролетарское происхождение, переходят в лагерь врагов рабочих и крестьян и в течении 18, 19, 20, 21 и 22 годов ведут с Сов. властью активную вооруженную борьбу путем поднятия массовых восстаний, массовых убийств советских работников, грабежей, налетов и разрушений Советского хазяйства, железнодорожных путей и прочее. С первого момента зарождения петлюровщины на Украине эти лица в разное время вступают в армию Петлюры, участвуют во всех боях против Советских войск и после разгрома петлюровской армии они, будучи не в состоянии во время улизнуть в Польшу, направляются по домам и сразу приступают к организации бандитских отрядов, с которыми и оперируют долгое время в районе Кременчугской и Николаевской губ., производя там варварские разрушения и (неясно. – Авт.) зверства. Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма и три рядовых, но не менее активных в борьбе с Советской властью бандита: атаман Завгородний, атаман Зализняк, атаман Гупало, адьютант атамана Завгороднего – Компаниец и два их помощника – Добровольський и Ткаченко. Эти три атамана, начиная с 1918-19 г.г., имели в своем распоряжении вооруженные бандитские отряды и в течение 4-х лет оперировали в районе знаменитого Холодного Яра с прилегающими к нему Чутянскими, Черными, Мотроновскими, Нерубаевскими и Каменскими лесами, ведя беспрерывную партизанско-бандитскую борьбу с рабоче-крестьянской властью. Указанный район в силу его природных условий долгое время являлся бандитским гнездом петлюровских ставленников. Здесь оперировала масса банд, проводя свою варварскую работу, под руководством видных петлюровских деятелей. Длительной упорной борьбой они постепенно, с громадными трудностями ликвидировались, партизанские отряды уничтожались и рассеивались красными войсками. Атаманы Завгородний, Зализняк и Гупало и их отряды, как наиболее живучие, долгое время уходили из под удара красных частей, свили себе гнезда в упомянутых выше лесах и до последнего времени продолжали свой дикий разгул. 4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части територии Украины, лишь к концу 1922 года ПП ГПУ на Правобережье и местным органам удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо этих атаманов, захватить живыми наиболее ярких представителей петлюровского бандитизма. Перечислить все случаи варварской разрушительной работы отаманов Завгороднего, Зализняка, Гупало и их ближайших помощников – Компаниец, Добровольского и Ткаченко не представляется возможным, ибо сами обвиняемые при всем своем желании не могут описать налеты, грабежи и убийства и другие "подвиги", совершенные ими в течении столь длительного периода." 2 лютого 1923 року Надзвичайна сесія Київського губернського революційного трибуналу присудила вирок.Ларіона Завгороднього, Дениса Гупала, Мефодія Голика-Залізняка, Трохима Компанійця, Василя Ткаченка, Костянтина Здобудь-Волю, Івана Ляшенка, Григорія Яковенка, Юрія Дробатковського засудили до розстрілу, а Леонід Мушкет одержав десять років позбавлення волі.
Проте повстанці не стали як смиренні вівці чекати виконання вироку. А 9 лютого 1923 року підняли повстання. Ось рапорт заступника повноважного представника в Правобережній Україні Михайла Фріновського щодо перебігу бою. "Полномочному представителю на П/Б Украине и начальнику Киевского отдела ГПУ… – закарлючував він. – Рапорт. В 8 часов 30 минут 9-го февраля с/г кр-цем внутреннего караула места заключения был подан обычный утренний кипяток в камеру №1, где находилось 14 человек, приговоренных чрезвычайной сессией КГРТ к высшей мере наказания. Вырвав из рук кр-ца кипяток, один арестованный облил им кр-ца, завладел его револьвером, выбежал из камеры. Отступая, кр-ц поднял тревогу. В это время остальные арестованные проникли из камеры в коридор, оттуда в канцелярию Тюрпода, где вооружились находившимися там 5 винтовками и открыли стрельбу из верхнего и нижнего этажа Тюрпода. Завязалась стрельба между караулом, своевременно вызваным, и злоумышленниками. Прибыв экстренно на место происшествия, мною был отдан приказ разстреливать арестованых при первой (же) попытке к побегу. Двое арестованных через верхние окна проникли во двор Тюрпода и бросились бежать, но были тут же убиты на повал. В результате перестрелки оказалось: убит кр-ц 99 Дивизиона тов. Абросимов и ранены кр-цы того же дивизиона Лисин, Семедянкин и Беспамятный. Ранен надзиратель ПП и КОГПУ тов. Щербак. Убиты следующие арестованные при попытке уйти из Тюрпода. 1) Добелас-Панок Эдуард Юрьевич. 2) Пичкулич Петр Петрович. 3) Жуковский Семен Иванович. 4) Пашков Павел Иванович. 5) Заяц Иван Никифорович. 6) Гуменюк Иосиф Павлович. 7) Ранцев Григорий Маркович. 8) Левицкий Иван Иванович. 9) Захаров Сергей Павлович. 10) Левицкий Федор Иванович. 11) Татищев Сергей Сергеевич. 12) Мельник Иван Васильевич. 13) Данилевич Семен Захарьевич. 14) Листопад Илья Трофимович. 15) Красниченко Григорий Харитонович. 16) Ножин Михаил Андреевич. 17) Петренко Дмитрий Иосифович. 18) Певнев Григорий Харитонович. 19) Якубовский Михаил Иванович. 20) Петриковский Николай Адамович. 21) Погуляшенко Петр Ильич. 22) Калитюк-Гейша Григорий Константинович. 23) Завгородний Илларион Захарьевич. 24) Голик-Зализняк Мефодий Фокич. 25) Компаниец Тимофей Архипович. 26) Добровольський Алексей Трофимович. 27) Здобут-Воля Константин Яковлевич. 28) Цап Василий Дмитриевич. 29) Опока Николай Иванович. 30) Турок Михаил Степанович. 31) Гаевой-Грисюк. 32) Дробатковский Юрий Владимирович. 33) Ляшенко Иван Яковлевич. 34) Черкас Корней Тимофеевич. 35) Куница Михаил Антонович. 36) Гупало Денис Моисеевич. 37) Олейник Григорий. 38) Куценко. Начальник ОАЧ 10.02.23 года. С подлинным верно"
Ще одним дуже цікавим свідченням перебігу бою,є "Холодний яр" Юрія Городянина-Лісовського. Коли Юрій перебував у 1926 році у слідчих в'язницях Вінниці,то почув розповідь київського жидф Фіми Салганіка про свої переживання в тюрподі Київського ҐПУ: "– Було їх близько тридцяти. Говорили дозорці, що то були головні бандити Холодного Яру. Не могли їх ніяк виловити, аж поки ҐПУ не піддурило їх. Підіслали їм агента – ніби зв'язкового від Петлюри й Тютюнника. Спритний сексот був інтелігентний, документи відповідні привіз. Призначили збірку ватажків усієї околиці, вночі, десь у хаті серед лісу. А ще звечора до тієї хати прокралася група ударників-матросів із Києва і заховалася там. Як тільки хтось заходив, в'язали і рот затикали. Може, і більше пов'язали б, та один, як кинулися на нього, вистрелив із револьвера. У лісі хтось дві бомби кинув – тривоги наробив. Вихопили пов'язаних і тихцем до Києва вивезли1. Сиділи вони в тюрподі до лютого 1923 року. Сиділи в двох камерах. Надвір їх не випускали, двері відмикали, лише щоб їжу подати та "параші" забрати. Одного ранку дозорець відчинив двері й подав бак із окропом до камери, де самі главарі сиділи. Котрийсь прийняв бак і раптом вилив окріп дозорцеві на голову. Втягнули його до камери, забрали ключі, револьвер, вдушили і – на коридор. Відімкнули другу камеру і всі разом – вниз. На сходах скрутили ще одного дозорця – і так, що той і не писнув. Вскочили у приміщення варти – захопили чотирнадцять рушниць, набої. Та начальник варти, поки вдушили його, встиг ще вистрелити. Варта на подвір'ї повернула кулемет на вихідні двері й, тільки вони до виходу, – відкрила вогонь по дверях. Вискочила з другого будинку вартова сотня, оточила тюрпод. На двері навели ще один кулемет. Вернулися вони назад на поверх. Забарикадували сходи, самі з рушницями до вікон. Як вони уявляли собі ту втечу – важко зрозуміти! Посеред міста у білий день, вартова сотня, касарні близько, чекісти, міліція... А от ризикнули – не мали, правда, що й губити. Наспіло ще військо, оточують тюрпод, а вони з вікон кладуть одного по одному. Стріляють рідко, щоб кожен набій даремно не пішов. Ті по вікнах вогонь відкрили з рушниць і з кулеметів. І в наші камери кулі летять. Полягали ми на підлогу, слухаємо, що діється. Відмикають всі камери: "Виходь, хто хоче, – тюрпод підпалюєм!" Та хто ж на певну смерть із камери вийде?! Лежимо далі. Двері відчинені – видно, що в коридорі робиться. Підпалили сінники з тапчанами у своїх камерах. Почали підлога й вікна горіти. В тюрподі дим – дихнути не можна. Мабуть, думали, що у диму і замішанні вдасться декому прорватися до міста. Тим часом приїхали на авто пожежники і загасили вогонь. Бій продовжувався. Ті, що мали рушниці, стріляли; хто не мав – посідали в коридорі й розмовляли собі, наче не їх смерть дожидала. Майже чотири години серед Києва точився бій. По одному переставали стріляти холодноярці. Один, похмурий такий, що стріляв найуважніше, обернувся. – Чого перестали? – Один набій залишився... – відповідають звідусіль. Зняв рушницю з підвіконня. – Чорт! А про товаришів – забули?! Ну, та я ще маю три набої... Чотири кулі в револьвері... – Я для себе залишив, – одізвався один із тих, що розмовляли, і показав рушничний набій. Похмурий відійшов від вікна і став у кутку. – Ну, хто хоче від своєї, не чекістської – підходь... Вставали і підходили по одному. Цілувалися з похмурим. – Прощай, Андрію... – Прощай, друже! Куди хочеш? – В чоло... Вистрелив у чоло. Підходить другий. – Прощай! Куди бажаєш? – У серце... Вистрелив у серце. Вистріляв усі набої з рушниці й револьвера. А залишилося ще декілька повстанців, що не мали зброї. – Ну, а ви, хлопці, вибачте... Погарячкували – не залишили для вас. Візьмете у нас рушниці й без набоїв кинетеся на чекістів, щоб до льоху не йти... Ну, отамани, – усміхнувся похмурий до товаришів із рушницями, – ставайте. Хай хоч раз вами покомандую. Загородній! У тебе револьвер? – Револьвер і одна... – Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив. Поцілувавшись, стали посеред коридору парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них – інші отамани Холодного Яру, за ними козаки-холодноярці та інші повстанці. Кожний тримав однією рукою свою рушницю, іншою – направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце. – Ну, готово? – радів чогось похмурий. – Увага! Живе Україна! Один! Два! Три! Шістнадцять тіл впало на підлогу. Ті, що залишилися, забрали повстанські рушниці. Тільки чекісти з червоноармійцями вдерлися на поверх – кинулися їм назустріч. Порозбивали кольбами кільком голови, та червоні, знаючи, що набоїв повстанці вже не мають, не стріляли. Пов'язали їх живими. Сильно побиливечері забрали до льоху. Оповідав потім дозорець, що сам комендант Київської ҐПУ Ріхтер повідрубував їм голови сокирою. Вночі вивезли всіх і закопали. Не знаю, чи на Лисій горі, чи на Собачій тропі. І там, і там розстріляних ҐПУ закопує..."
І наостанок в останні дні свого перебування у тюрподі отаман Мефодій Голик-Залізняк написав у віршованій формі лист до України та своїх рідних. У цій сумній сповіді немає й тіні розкаяння чи жалю, що він, захищаючи Батьківщину, доборовся до краю: Прощайте! Прощайте, літа молодії, Прощайте, шановні мої, Прощай же ти, рідно Вкраїно, Прощайте, мамуся, брати і сестра. Немає надії у мене Удруге побачити Вас, Прощайте мене Ви, кохані, Молітеся Богу усі, Нехай Вас Він охороняє, За мене забудьте усі. Прощайте, я вмираю, Я вмираю за те, Що кохав тебе, моя люба Вкраїно. Мені легко вмирати за тебе. Буде любо мені почивати Десь на полі в могилі. А може, укинуть у річку? Все-рівно мені. Мені лиш тоді буде тяжко, Коли в могилу мою Будуть вісті нести, Що на нашій Украйні – Жиди і кацапи. Прощайте мені. Може, кого я обідив, То прошу простити мені. Я усім Вам прощаю. Поховайте мене, Де просив вас усіх, Поховайте Ви так, Як ховають Вкраїнців. Не треба мені рушників, Не треба мені пошани, Але ж треба мені Того, що знаєте самі. Прощайте! Прощайте ви, рідні села, Прощайте, степи, луги і ліса, Прощай же і ти, батьку Дніпро, Прощай же і ти, кохана, Не плач і не плачте ніхто, Прощайте і Ви, добродійці, Найкращого Вам життя. Ви любіть рідну Вкраїну І вмріть, як я ось умру. Не кидайте ви на розпутті Батька і матір, А дбайте про них, Щоб на старості літ Був їм теплий куток. Прощай, мамо, спасибі тобі, Що ти вивчила мене Пізнавати добро. Не плачся ти, мамо, на мене, Що зарані тебе покидаю. Я не погодився, признаюсь по правді, Але умираю спокійно. Прощайте Ви, рідні брати, І ти, моя рідна сестра, Я плачу за вами. Та мури товсті І не видно через них Моїх дрібних гірких сліз. Прощайте. Прощайте. Прощайте. Я всим вам прощаю... Хай живе вільна Вкраїна. СЛАВА ГЕРОЯМ!
