http://www.1.zt.ua/themes/rizne/u-d...osi-govoryat-mizh-soboyu-polskoyu-movoyu.html У Довбиші, «Поліській Варшаві», люди досі говорять між собою польською мовою 9.08.2013 Від Києва до містечка Довбиш можна дістатися за 2,5 години. Сьогодні воно в занепаді. Місцевий фарфоровий завод, заснований в 1923 році поляком Пшебільским, зупинився, і населення живе за рахунок вирубки лісів, пише газета «Сегодня». У наші дні Довбиш не має навіть статусу райцентру. А в двадцятих-тридцятих роках минулого сторіччя він називався Мархлевськ - на честь польського революціонера Юліана Мархлевського. І був адміністративним центром Мархлевського польського національного району, утвореного на землях Житомирської області в 1925 році. На нинішній мапі України Довбиш відокремлюють від кордонів Польщі майже 500 км. Однак, протягом XVIII-XIX століть на ці землі масово переселялися поляки - і ті, хто втік з Подніпров'я від повсталих гайдамаків, і ті, хто приїжджав сюди з Польщі в пошуках вільних земель. Тут будувалися костели і католицькі духовні школи, а поляки грали важливу роль у житті краю. Саме тут, в Житомирі, народився знаменитий генерал Ярослав Домбровський, який командував військами Паризької комуни. А незабаром після революції влада радянської України ухвалила рішення про створення польського району на Поліссі (в народі - Мархлевщина): з польськими школами, журналами та діловодством на польській мові. Ця польська «республіка» проіснувала на території України десять років - до 1935 року, коли національний район був розформований, а більшість його жителів депортували до Казахстану або Сибіру. Серед них була і Галина (Гелена) Трібель, мати колишнього прем'єр-міністра України Юрія Єханурова, яка поїхала до Якутії разом з репресованим батьком. Однак про колишній статус колишнього Мархлевська не забували і в післявоєнні роки. «Ми, коли їхали в Довбиш на велосипедах, говорили - «їдемо до Варшави ». Так у нас жартома його називали, як місцеву польську «столицю», - згадує Олена Сташевич, мешканка села Залужне, яке в часи Мархлевщини іменувалася Людвиківкою. - А коли ми вчилися в технікумі у Полонному, нас іноді дражнили «поляками». Знали про те, що ми з польського району. Хоча образ за це не було». У Довбиші, де, українці живуть через двір від поляків, немає міжнаціональної ворожнечі. Хоча під час війни кілька польських сіл стали об'єктом нападу націоналістів. Літні люди досі пам'ятають про те, що після війни католики боялися вивішувати на Трійцю зелень - щоб бандити не змогли вичислити, де вони живуть. І сьогодні Житомир, куди приїхали після депортації багато жителів Мархлевщини, є одним з найбільш «польських» регіонів України - тут діє пункт прийому анкет для отримання польських віз і навіть є «Польський дім» з польським рестораном, де можна скуштувати справжнього бігосу. Літні люди в селах колишнього Мархлевського району досі говорять між собою польською мовою, змішуючи її з українськими словами, а «карту поляка» отримали близько 100 жителів Довбиша.
