Персоналії

17 листопада народився Микола Пекарський (1879–1931), підполковник ветеринарної служби Армії УНР. У період Першої світової війни служив ветеринарним лікарем. З квітня 1918 р. був головним ветеринарним лікарем Одеської військової залоги, в кінці цього року став ветеринарним інспектором 3-го Херсонського корпусу Армії УНР. З лютого 1919 р. завідував ветеринарною частиною штабу Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, потім був начальником відділу в Головному військово-ветеринарному управлінні Військового міністерства УНР. У березні 1920 р., напередодні українсько-польської операції з визволення України від більшовиків, підполковник Пекарський зайняв посаду дивізійного лікаря у славетній 3-й Залізній дивізії Армії УНР. У липні 1920 р. він очолив Ветеринарну управу Військового міністерства УНР і водночас виконував обов’язки начальника ветеринарної частини всієї Дієвої армії, відповідаючи за організацію лікування коней та худоби на фронті й у тилу, а також за забезпечення армії ветеринарним майном. У листопаді 1920 р. підполковник М. Пекарський енергійно взявся за розбудову ветеринарної служби у військах, не зважаючи на те, що він був єдиним працівником Ветеринарної управи. Проте поразки на фронті звели нанівець його працю. Микола Пекарський жив в еміграції у Варшаві, де і завершив свій життєвий шлях.

 

Матвій Гадзінський, підполковник Армії УНР. Народився 16 листопада 1894 р. Учасник Першої світової війни. З березня 1918 р. – полковий ад’ютант 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. У 1919 р. командував кулеметною сотнею в 2-му Чорноморському полку Дієвої армії УНР. Під час українсько-польського походу на Київ у 1920 р. очолив курінь в 1-й Кулеметній дивізії Армії УНР, згодом перейшов на штабну посаду в 5-й Херсонській дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

 

Дмитро Одрина, начальник санітарної управи Армії УНР. Народився в 1892 р. в Телешівці на Київщині. Закінчив медичний факультет Київського університету Святого Володимира. Брав участь у Першій світовій війні – керував санітарним потягом.
У 1917 р. влився в український військовий рух: був учасником ІІ Всеукраїнського військового з’їзду, де був обраним членом Українського Генерального військового комітету. У часи правління Павла Скоропадського займався політичною діяльністю, був заарештований. Після приходу до влади Директорії УНР став начальником санітарної управи. Займався організацією медико-санітарної служби в Армії УНР, брав участь в організації Українського Червоного Хреста. У червні 1919 р. став Міністром народного здоров’я і заступником голови уряду УНР. Восени 1919 р. виснажену в боях українську армію охопила епідемія. У листопаді цього року небоєздатними виявилися щонайменше три чверті військовослужбовців. «У Кам’янці-Подільському віддавав багато сил на організацію шпиталів, бо та велика повінь військових, хворих на плямистий тиф, примушувала до негайного утворення більшої кількості шпиталів. У той час руїни уряд не розпоряджав достатньою кількістю ні медичного персоналу, ні медикаментів. Не було харчів, ні білизни, ні одягу. Треба було все добувати з великими труднощами, і тут він вкладав всі свої сили. Майже увесь час їздив по шпиталях і допомагав організувати більше ліжок для хворих», – згадувала про Дмитра Одрину його дружина Олена. Там, у Кам’янці-Подільському Дмитро Одрина помер 6 листопада 1919 р. від тифу, ускладненого тяжкою формою запалення легенів.

 

Віктор Кущ (1878–1942), генерал-хорунжий Армії УНР. Учасник Першої світової війни, під час якої був контужений та отруєний газами. В українському війську займав посади начальника оперативного відділу штабу 1-го Волинського корпусу Армії Української Держави (1918), начальника організаційного відділу Головного управління Генштабу УНР, начальника частини розвідки розвідчого відділу штабу Дієвої армії УНР (1919), був начальником штабу 1-го дієвого корпусу, 1-ї Північної дивізії та Запорізької групи Дієвої армії УНР (1919). У 1920 р. виконував обов’язки начальника мобілізаційного відділу Головного управління Генштабу, потім очолив організаційну управу Генштабу та був начальником 1-го генерал-квартирмейстерства штабу Армії УНР.
Генерал-хорунжий В. Кущ продовжував військову службу і тоді, коли перестала існувати армія – в еміграції він займав посаду начальника Генерального штабу УНР в екзилі. Чимало зробив В. Кущ для розвитку військової науки на еміграції: з 1927 р. він був головним редактором військово-наукового часопису "Табор", що видавався українською у Польщі до початку Другої світової війни, співорганізатором Українського воєнно-історичного товариства у Польщі, автором публікацій про війну України за незалежність у 1917–1921 рр. Генерал-хорунжий Віктор Кущ завершив свій життєвий шлях в Польщі. "Не може бути старшини без освіти, армії без старшини, а без армії не може бути у народу і державного існування", – стверджував Віктор Кущ.

 

Михайло Душенко, полковник Армії УНР. Народився 6 листопада 1875 р. Учасник російсько-японської та Першої світової війн. У 1917 р. став командиром 615-го піхотного Ківерецького полку. З липня 1918 р. командував 1-м Луцьким полком Армії Української Держави, перебував на цій посаді і після приходу до влади Директорії УНР. З травня 1919 р. перебував у резерві старшин Армії УНР. Восени 1919 р., під час українсько-білогвардійської війни, потрапив у полон до денікінців. До України зумів повернутися лише в серпні 1920 р., і майже одразу був призначений начальником постачання Армії УНР. Вибув із списків старшин Дієвої армії УНР у 1921 р. Подальша доля невідома.

 

Василь Кучабський (1895–1971), четар УСС, сотник Армії УНР, український військовий історик. Навчався в Академічній гімназії у Львові та Львівському університеті. Перед Першою свтовою війною був учасником січово-стрілецького та пластового руху. У серпні 1914 р. одним з перших вступив до лав Легіону Українських Січових стрільців, де служив командиром чети, а потім сотні. Відзначився в обороні Болехова та бою біля Семиківців. Під час боїв за г. Лисоню (1916) потрапив до російського полону. На початку 1918 р. Василь Кучабський втік з полону і прибув до Києва, де відбувалося створення Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. Василь Кучабський командував запасною сотнею куреня та входив до складу Стрілецької ради, головою якої був Євген Коновалець. У листопаді 1918 р. В. Кучабський підтримав повстання Директорії та керував одним з відділів у її штабі. У грудні того ж року очолив 1-й полк Січових стрільців Дієвої армії УНР. Брав участь у боях проти більшовиків, поляків та денікінців. У червні 1919 р. був призначений командиром Коша Січових стрільців, який тренував новобранців. Навесні 1920 р. Василь Кучабський виїхав до Чехословаччини. Згодом повернувся до Львова, де став одним із співзасновників Української військової організації. Мріючи про визволення Галичини, В. Кучабський вважав, що «застосування зброї — це засіб політичної боротьби, до того ж найкращий». Водночас, вважаючи спроби Польщі поглинути західноукраїнські землі безперспективними, Кучабський називав спільною загрозою для обох народів більшовизм. За підпільну діяльність його неодноразово заарештовувала польська влада. Зрештою Василь Кучабський виїхав до Німеччини, де займався публіцистичною, викладацькою і науковою діяльністю. Хоча у своїх працях Кучабський був критичним до гетьмана Павла Скоропадського, в еміграції в Німеччині він зблизився з гетьманцями, насамперед з В’ячеславом Липинським. Сучасник згадував так про В. Кучабського: «Сміється з війни, шуткує зі смерті, і здається, що у вогні гарматних громів почувається щойно у своїй стихії, у своєму середовищі. Шумний, бурливий, дивиться на світ очима старого філософа й молодого юнака». Визначним був внесок Василя Кучабського у військово-історичні дослідження. Він був автором перших підручників з військової справи, за якими навчалися українські стрільці: «Теорія стрільби», «Сигналізація», «Розвідувальна служба» та ін. У Німеччині написав низку історичних і військово-історичних досліджень, зокрема «Січові стрільці. Воєнно-історичний нарис», «Західна Україна в боротьбі з Польщею і більшовизмом» (німецькою мовою) та багато інших.
Після Другої світової війни Василь Кучабський припинив будь-які контакти з українською діаспорою. Причиною цьому було те, що місто Бланкенбург, де він мешкав у той час, потрапило до радянської зони окупації, і В. Кучабський не міг видати себе каральним органам. Там він і помер 28 червня 1971 р.

 

Володимир Кубійович, український географ, історик, енциклопедист, громадсько-політичний діяч, ветеран Галицької армії. Народився у 1900 р. Роки Першої світової війни провів з родиною у Відні. У жовтні 1918 р. приїхав на навчання до Краківського університету, проте у зв’язку з виникненням Західно-Української Народної Республіки переїхав до Коломиї і вступив до лав збройних сил ЗУНР – Галицької армії. Навчався у старшинській школі артилерії, але через бойові дії не завершив навчання і був призначений у батарею в Бережанській бригаді Галицької армії. Брав участь у Чортківській офензиві. Під час переходу галичан за Збруч захворів на тиф і був демобілізований. Восени 1919 р. відновив навчання. Згодом працював у Польському географічному товаристві, викладав у Краківському університеті, співпрацював з Науковим товариством ім. Т. Шевченка. Через проукраїнську позицію в 1939 р. був позбавлений польською владою права викладати в університеті. З початком Другої світової війни налагодив співпрацю з Організацією Українських націоналістів. У 1940 р. очолив Український центральний комітет, який координував діяльність українських громадсько-культурних організацій під німецькою окупацією. Володимир Кубійович вів переговори з німцями про відкриття Інституту українознавства та відродження Наукового товариства ім. Т. Шевченка, організував Науковий фонд, що надавав матеріальну допомогу науковцям, опікувався біженцями з СРСР. Став одним з організаторів Військової управи, що займалася формуванням дивізії "Галичина", пізніше підтримував формування Української Національної армії. У період загострення протистояння українського і польського підпілля на Волині Володимир Кубійович виступив із закликом про необхідність примирення. Після завершення Другої світової війни мешкав у Німеччині. Через звинувачення в колабораціонізмі від українських організацій у еміграції В. Кубійович відійшов від активної громадської діяльності. Викладав в Українському Вільному університеті, займався виданням "Енциклопедії українознавства", був головою Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Європі. Помер 2 листопада 1985 р. у Сарселі (Франція).

 

Марко Безручко (1883–1944). Був учасником Першої світової війни, на фронтах якої дістав поранення та контузію. У 1918 р. займав посаду помічника начальника персонального відділу Головного управління Генерального штабу Армії УНР, згодом – Української Держави, а з грудня цього року очолив відділ. В березні 1919 р. очолив штаб Окремої Запорізької бригади, у квітні 1919 р. – штаб Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. У 1920 р., після інтернування на території Польщі, Марко Безручко став на чолі 6-ї дивізії Армії УНР, яка за результатами боїв проти більшовиків отримала згодом назву Січової. У складі польської армії 6-а стрілецька дивізія визволяла навесні 1920 р. Україну від більшовиків. Марко Безручко разом з командувачем 3-ї польської армії Едвардом Ридз-Смігли приймав переможний парад у визволеному Києві 9 травня 1920 р. Під час оборонних боїв літа 1920 р. 6-а дивізія під командуванням М. Безручка завдала поразки знаменитій 25-й "Чапаєвській" радянській дивізії. "Більшовики позалишали свої шинелі, гармати з набоями, покидали всі кулемети", згадував очевидець наслідки бою, що відбувся 23 червня 1920 р. біля с. Рудня Кованка (тепер – Кованка у Житомирській області). Згодом, маючи у своїх лавах лише 800 осіб, дивізія М. Безручка успішно відбивала атаки значно сильнішої 58-ї радянської дивізії.
Одним з найважливіших боїв, якими командував Марко Берзучко, була оборона Замостя. Під час контрнаступу Червоної армії улітку 1920 р. 1-ша Кінна армія підійшла під стіни міста-фортеці Замостя, гарнізон якого складався з польських та українських підрозділів. Очолив залогу Замостя найстарший офіцер – тодішній полковник Марко Безручко. Під його керівництвом було облаштовано три лінії оборони фортеці, відбито кілька спроб штурмів та витіснено ворога від стін міста. В результаті 1-ша Кінна армія зазнала великих втрат і підірвала свою боєздатність. Під час українського контрнаступу восени 1920 р. Марко Безручко вже в чині генерал-хорунжого командував центральною групою Армії УНР, що зуміла відтіснити ворога на схід в районі Бара. Після завершення боїв М. Безручко був членом Вищої військової ради УНР, мешкаючи на території Польщі. Пізніше був головою Українського клубу в Польщі, редактором та видавцем військово-історичного збірника "За державність". Помер та похований у Польщі. Почесне найменування – імені генерал-хорунжого Марка Безручка – 24 серпня 2022 року було надане 110-тій окремій механізованій бригаді.

 

Анатолій Силін (1880–1960), полковник Армії УНР. З січня 1919 р. очолював розвідку Корпусу Січових стрільців – найбільш дієздатного з’єднання Армії УНР того часу. За місяць полковник Силін очолив оперативний відділ штабу Східного фронту, який вів запеклі бої з Червоною армією. Надалі служив на інших штабних посадах у Дієвій армії УНР. У листопаді 1919 р. перейшов на службу в "Збройні Сили Півдня Росії", з якими перейшов навесні 1920 р. на контрольовану поляками територію. Тут полковник Силін знову вступив до лав українського війська. З червня по листопад 1920 р., у період кривавих боїв за Україну, Анатолій Силін займав посаду начальника штабу 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії. Після завершення боїв очолив штаб Окремої кінної дивізії Армії УНР. Мешкав в еміграції у Західній Німеччині.

 

Аверкій Гончаренко (1890–1980), полковник Армії УНР, учасник бою під Крутами. Брав участь у боях Першої світової війни. У 1917 р., під час творення українського війська, тодішній капітан Гончаренко викладав у 2-й Київській школі прапорщиків. Він розпочав українізацію свого курсу, завдяки чому було здійснено перший у ХХ ст. випуск українських офіцерів. На базі школи у листопаді 1917 р. виникла 1-а Українська військова школа ім. Б. Хмельницького, де навчалися юнкери (юнаки в тогочасній українській термінології) – майбутні офіцери (старшини) української армії. Вже наприкінці 1917 – на початку 1918 р. юнакам військової школи довелося зі зброєю в руках захищати Україну від більшовиків. Аверкій Гончаренко став на чолі куреня 1-ї Української військової школи, що вирушив на фронт. Більшовицький наступ відбувався уздовж залізниць, і однією з вузлових станцій, де можна було їх затримати, була ст. Крути. Тут наприкінці січня 1918 р. опинилися 1-а сотня допоміжного Студентського куреня (студенти і гімназисти-добровольці) та курінь 1-ї Української військової школи під командуванням сотника Гончаренка. На початку бою за Крути більшовики понесли втрати, проте згодом у оборонців не стало набоїв, до того ж на поле бою прибув панцерний потяг більшовиків. У таких сотник Гончаренко дав наказ відступати. Вже було темно, тому деякі вояки Студентської сотні заблукали і потрапили в полон, де їх стратили більшовики. Юнаки же і решта сотні відступили до ст. Бобрик, де з’єдналися з Гайдамацьким кошем Слобідської України. Після цих подій Гончаренко служив у Військовому міністерстві УНР та Української Держави, а в 1920–1921 рр. повернувся до викладання, цього разу в Кам’янецькій юнацькій школі. Як і 1-а Українська військова школа, під час кампанії 1920 р. Кам’янецька школа теж була змушена відправляти на фронт юнаків. Лише на інтернуванні у 1921 р. вона змогла здійснити перший випуск українських старшин. Після поразки війни за незалежність України Гончаренко завершив службу, і з 1922 р. мешкав у Станиславові (нині – Івано-Франківськ). Залишив спогади про бій під Крутами, опублікований в часописі "За державність". У 1943 р. Аверкій Гончаренко вступив до лав дивізії "Галичина", де знову зайнявся звичною справою – керував підготовкою молодих солдатів. У травні 1945 р. Гончаренко вивів близько 2 тисяч українських бійців до британської зони окупації, і таким чином вони уникли смерті в радянському полоні. Решту життя Аверкій Гончаренко провів в еміграції у Великій Британії та США.

Гауптштурмфюрер А.Гончаренко з іншими старшинами дивізії "Галичина "після прориву з-під Бродів.

 

Всеволод Змієнко (1886–1938), генерал-хорунжий Армії УНР. Був начальником штабу Одеської гайдамацької дивізії (1917р.), військовим комендантом Одеси, начальником штабу 3-го Херсонського корпусу (1918р.), в.о. командувача Південно-Східної групи Дієвої армії УНР та командувачем Східного фронту цієї групи (1919р.). Інтернований у Польщі, де виконував обов’язки начальника штабу 6-ї стрілецької дивізії (яка згодом отримала назву Січової). Разом з цією дивізією брав участь у спільному українсько-польському поході на Київ у 1920р. Помер у еміграції в Польщі

 

Генерал-хорунжий УНР Наум Никонов(1873–1925). За спогадами, його перше прізвище - Курочка, яке він змінив на Никонов з дозволу царя. Закінчив Полтавську духовну семінарію, Чугуївське піхотне юнкерське училище. З початком Першої світової війни у 1914 р. вирушив на фронт командиром батальйону. Восени 1917 р. перевівся до 1-го Українського корпусу, де очолив 3-й Український козацький полк, згодом - бригаду. У 1918 р. став на чолі 1-ї Української дивізії Армії УНР (згодом Армії Української Держави), а в грудні 1918 р. очолив 1-у пішу (1-у Волинську) дивізію Армії УНР. З травня по жовтень 1919 р. був помічником командувача Волинської групи Дієвої армії УНР, потім очолив 4-у Сірожупанну дивізію. Брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР. У 1920 р. виконував обов’язки начальника Збірної Волинської дивізії, з вересня 1920 р. – командувача запасних і місцевих військ УНР. В еміграції мешкав у Польщі.

 

Олександр Греків (1875–1959), генерал-хорунжий Армії УНР, військовий міністр УНР, головнокомандувач Галицької армії. Народився на Чернігівщині, походив з дворянського роду з грецьким корінням. Закінчив Московський університет, Московське піхотне юнкерське училище та Миколаївську академію Генштабу. Учасник Першої світової війни. У грудні 1917 р. вступив на українську військову службу. Був начальником 2-ї Сердюцької дивізії, начальником штабу Київської військової округи (1917), помічником військового міністра Української Народної Республіки (1918). Після приходу до влади Павла Скоропадського пішов у відставку, але в листопаді повернувся до війська, був призначений начальником Головного штабу Армії Української Держави. На цій посаді він пробув лише 5 днів, до початку протигетьманського повстання. З грудня 1918 р. командував Південною групою військ Директорії УНР та проводив переговори з французьким командуванням на Півдні України, а в січні 1919 р. очолив військове міністерство УНР. Під час більшовицького наступу на Київ УНР Олександр Греків був прихильником оборони столиці. Наприкінці січня він заявив: "Якщо ми не утримаємо Київ, то ми не утримаємо і свою державу, і ніхто з нами не буде більше рахуватись". Був звільнений з армії через політичні інтриги в березні 1919 р. У червні 1919 р. Олександр Греків був призначений головнокомандувачем війська Західно-Української Народної Республіки. Галицька армія у той час відступала під натиском польського війська, і керівництво ЗУНР звинувачувало в цьому командувача, генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Тому очолити військо довірили О. Грекову. У день свого призначення генерал Греків повів Галицьку армію у наступ – розпочалася Чортківська офензива. Галичанам вдалося перейняти ініціативу ведення бойових дій у поляків та звільнити велику частину свого краю, проте сили бійців вичерпалися, і офензива в кінці червня змінилася на оборонні бої. На нараді 5 липня керівництво ЗУНР вирішило знову поміняти головнокомандувача. Тим не менш, Олександр Греків запам’ятався сучасникам з позитивного боку: "Генерал Греків уособив в собі всі риси Начального вождя: послідовний, з далеким стратегічним взором і енергійний, узискав він відразу симпатії армії", – згадували вони, – "В Галицькій армії серед старшинства генерал Греків користувався великою повагою й популярністю. Його усунення боляче відбилося на настроях Галицької армії". Протягом 1920–1930-х рр. генерал мешкав у Відні. У 1939 р. він став членом місцевої "Української громади" і намагався створити власну організацію під назвою "Українське козацтво". Після окупації Австрії радянською армією радянські каральні органи викрали Олександра Грекова у 1948 р. та вивезли до Києва, де він був засуджений за свою боротьбу за Україну до 25 років таборів. У 1956 р. літній генерал був звільнений з табору і повернувся до Австрії. Помер та похований у Відні. Олександр Греків захистив дисертацію з історії військового мистецтва. Він є автором спогадів про війну за незалежність України у 1917–1921 рр. та про своє перебування у радянських таборах.

 

Юліан Головінський (1894–1930), сотник Галицької армії, крайовий провідник ОУН. Закінчив Львівську академічну гімназію, проходив військову службу в австро-угорській армії, в складі якої у 1914 р. відправився на фронт. У 1918 р. повернувся до Галичини.
Під час українсько-польської війни 1918–1919 рр. сформував бойовий підрозділ, що вів партизанські дії в районі Любачева, згодом став начальником штабу в 6-й Равській бригаді Галицької армії, а в лютому 1919 р. очолив її. Брав участь у протидії травневому наступу Війська Польського та Чортківській офензиві збройних сил ЗУНР. Після об’єднання з Армією УНР сотник Головінський повів свою бригаду у наступ на Київ, куди її бійці вступили одними з перших 30 серпня 1919 р. Юліан Головінський відзначився як вправний командир і під час боїв українсько-білогвардійської війни у жовтні – листопаді 1919 р. У цей час, однак, бригада була повністю знекровлена і на початок 1920 р. налічувала в бойовому стані всього лише 103 особи. Під час союзу з Червоною армією Юліан Головінський був одним з організаторів розриву відносин з більшовиками, закликавши галичан "скинути ярмо опікунів, опертися на власних силах й бити всіх ворогів". Під час українсько-польського наступу 1920 р. Ю. Головінський потрапив у полон до поляків, але зміг утекти до Чехословаччини. Сотник Головінський брав участь в установчому з’їзді Української військової організації, на чолі якої став Євген Коновалець. Після арешту Крайового коменданта УВО Андрія Мельника у 1924 р. Ю. Головінський був призначений на його місце. Він особисто займався організацією замаху (невдалого) на президента Польщі Станіслава Войцеховського. Після арешту і ув’язнення Юліан Головінський повернувся до розбудови УВО. У 1930 р. він став крайовим провідником Організації Українських націоналістів. Напередодні пацифікації Галичини він був заарештований польською владою та застрелений, за офіційною версією, при спробі втечі з-під арешту.

 

Іван Литвиненко – полковник Армії УНР, розвідник УПА. Народився 16 січня 1891р. у с. Хоружівка на Полтавщині. У 1915 р. був мобілізований до російської армії, в якості рядового солдата брав участь у бойових діях Першої світової війни. У 1916 р. закінчив 1-у Житомирську школу прапорщиків, після чого служив прапорщиком, згодом підпоручиком в ополченні. У грудні 1917 р. Іван Литвиненко приєднався до українського війська, вступивши до 1-го Українського вартового полку військ Української Центральної ради, очоливши в ньому сотню. Брав участь в усіх трьох Українських військових з’їздах, що сприяли формуванню в Україні своїх збройних сил. У січні 1918 р., під час важких боїв за Київ, Іван Литвиненко командував сотнею Полку імені Петра Дорошенка. В лютому він очолив сотню в 1-му Запорізькому курені (згодом – 1-му Запорізькому полку) Армії УНР. В Армії Української Держави Іван Литвиненко став помічником командира цього полку, а після приходу до влади Директорії – командиром 1-го (згодом 16-го) Запорізького полку.
Іван Литвиненко брав участь в Першому Зимовому поході, командуючи зведеним Запорізьким загоном. У січні 1920 р. командував 2-м Запорізьким кінним полком, а з червня цього року – 2-ю Запорізькою бригадою Армії УНР. У серпні 1920 р. Іван Литвиненко очолив військову місію, скеровану командуванням до Петра Врангеля для переговорів про спільну боротьбу проти більшовиків. На початку жовтня 1920 р. Іван Литвиненко повернувся до війська й очолив знову свою бригаду. За час збройної боротьби за українську незалежність Іван Литвиненко отримав три поранення і контузію. В міжвоєнний період Іван Литвиненко мешкав на Волині. Він не полишив боротьби за Україну, яка в мирний час набула інших форм – Іван Литвиненко (під псевдо «Морозенко») був співробітником розвідувального відділу Українського Генерального штабу, а в 1928 р. очолив розвідувальний відділ у м. Рівне. Іван Литвиненко перекинув в СРСР з території Польщі десятки агентів. Він був постійним об’єктом уваги радянських спецслужб, які вважали його одним з найбільш авторитетних діячів уряду УНР в екзилі. Свою розвідувальну діяльність Іван Литвиненко продовжив під час Другої світової війни. Він спершу очолював розвідувальний відділ штабу «Поліської Січі» Тараса Бульби-Боровця, а в вересні 1943 р. очолив відділ розвідки Крайового Військового Штабу Української Повстанської армії – Північ. Іван Литвиненко (повстанське псевдо «Євшан») також викладав у старшинській школі УПА «Дружинники». У листопаді 1944 р. за завданням штабу оселився у м. Львів, де намагався легалізуватися під вигаданим ім’ям.
Радянські спецслужби, однак, викрили Івана Литвиненка у 1945 р. і почали стежити за ним. У 1946 р. він був заарештований і вивезений до Лук’янівської в’язниці у м. Київ. Тут через відмову в співпраці він був засуджений до смертної кари, а 17 лютого 1947 р. Іван Литвиненко був розстріляний. Тарас Бульба-Боровець дав таку характеристику полковнику Литвиненку: «Полковник Іван Данилович Литвиненко був одним з найактивніших членів нашої організації з-посеред старшої генерації. Військовою мовою – він був наче начальник штабу... Це палкий патріот трудової України, відважний вояк, далекозорий політик, найщиріший товариш і батько вояка».

 

Сава Білодуб, підполковник Армії УНР. Народився 24 січня 1888р. Сава Білодуб походив з с. Мала Салтанівка на Київщині. З 1909р. був призваний до російської армії, проходив службу в фортечній артилерії. У 1914р. закінчив школу прапорщиків, після чого брав участь у Першій світовій війні, займаючи різні посади в артилерійських підрозділах. У грудні 1917р. поручник Білодуб повернувся до України. З березня по травень 1918р. Сава Білодуб навчався в Інструкторській школі старшин, після чого служив у 7-й легкій гарматній бригаді Армії Української Держави. Під час повстання Директорії став на чолі батареї 1-го гарматного полку Окремого Чорноморського коша. Надалі брав участь у боях з більшовиками. У лютому 1919р. Сава Білодуб очолив 12-у батарею Січових стрільців Армії УНР, на чолі з якою відступив на територію Румунії. Після повернення з Румунії повернувся до Армії УНР, але наприкінці 1919р. був інтернований у Польщі. Сава Білодуб взяв активну участь у поході на Київ у 1920р. З березня цього року він займав посаду командира 3-ї батареї Вишкільного гарматного полку Армії УНР. З вересня 1920р. Сава Білодуб командував батареєю в 17-му (згодом – 16-му) гарматному курені 6-ї стрілецької дивізії. Разом зі своїм підрозділом був інтернований у Польщі, перебував у таборі у м. Александрув Куявскі. В еміграції мешкав у Чехословаччині і Польщі. У 1929 р. завершив Українську господарську академію в Подєбрадах. Помер у 1952р. у Польщі.

 

Володимир Сінклер, генерал-поручник Армії УНР. Народився 24 січня 1879р. в м. Новий Маргелан (нині – Фергана, Узбекистан). Предки Володимира Сінклера по батьківській лінії походили зі Швеції, а його мати була українкою. Його українська ідентичність сформувалася після 1917р. Володимир Сінклер закінчив Оренбурзький Неплюєвський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище і Миколаївську академію Генерального штабу. Брав участь в російсько-японській війні 1904–1905 рр. і Першій світовій війні на штабних посадах, у 1917р. отримав звання генерал-майора. У цей час він був начальником штабу 2-го гвардійського корпусу на Південно-Західному фронті, владу в якому наприкінці 1917р. захопили більшовики. Наприкінці 1917р. генерал Володимир Сінклер опинився у Києві, де пережив першу більшовицьку окупацію, а після повернення української влади вступив до лав українського війська. Він служив у Генеральному штабі Української Народної Республіки та Української Держави. Після зміщення Василя Тютюнника генерал Сінклер тимчасово (у вересні 1919р.) виконував обов’язки командувача Дієвої армії УНР. У 1920р. він став учасником переговорів із Польщею, а 24 квітня підписав від імені армії українсько-польську військову конвенцію. За її умовами Польща мала допомогти звільнити територію УНР від більшовиків та постачати українські війська зброєю, амуніцією, спорядженням і одягом. В розпал більшовицько-польсько-української війни, у червні 1920 р. Володимир Сінклер став начальником Головного управління Генерального штабу УНР, а в липні – начальником Генштабу. «Це чесна людина, досвідчений, здібний старшина, знавець військової справи. Лагідний, усидливий і акуратний. Добре розбирався в обставинах», – згадував про нього генерал Микола Капустянський. Після поразки боротьби за українську незалежність Володимир Сінклер мешкав у Польщі. Працював маркером на вугільній копальні й кондуктором на залізниці. З 1942р. був членом Українського Національного об’єднання в Німеччині. Навесні 1945р. тяжко хворого Володимира Сінклера заарештував СМЕРШ. Він був вивезений до Лук’янівської в’язниці Києва у розпорядження НКВД. Військова прокуратура Київського військового округу пропонувала засудити українського генерала до 10 років виправно-трудових таборів за антирадянську діяльність. Але 16 березня 1946р. Володимир Сінклер помер у тюремному лазареті від інфаркту, не дочекавшись вироку.

 

Павло Пащевський, протопресвітер Армії УНР. Народився 27 січня 1874р. у с. Великі Пріцьки на Київщині. Навчався у Київській духовній семінарії та на юридичному факультеті Київського університету Святого Володимира. Прийняв хіротонію у 1894 р., після чого служив священиком на Вінничині та благочинним на Херсонщині. У червні 1917р. був делегатом від Української Автокефальної Православної Церкви на І Всеукраїнському Церковному З'їзді у Києві. Тоді ж Симоном Петлюрою був запрошений на службу до українського війська. З липня 1917 р. отець Павло був капеланом у Сердюцькому полку ім. Петра Дорошенка, у 1918р. – в Чорноморському коші Армії Української Держави, а у 1919р. – у Запорізькому корпусі Армії УНР. У березні 1919р. був висвяченим у сан протоієрея. Павло Пащевський брав безпосередню участь у воєнних заходах, супроводжуючи військовиків своїх підрозділів у боях з більшовиками і денікінцями, а також у Першому Зимовому поході. За останній похід у липні 1920р. отець Павло отримав окрему подяку від Головного Отамана Симона Петлюри за «релігійно-моральну допомогу». Пізніше він був нагороджений спеціальним капеланським хрестом, виготовленим за зразком бойового ордена Армії УНР «За зимовий похід і бої». У листопаді 1919р. протопресвітер Павло Пащевський очолив Головну управу військового духовенства Армії УНР. Призначення відбулося після смерті від рук білогвардійців попереднього головного військового священика Антонія Матеюка. Це була найвища священицька посада у війську – протопресвітер підлягав в адміністративному плані самому військовому міністру, а в церковному – митрополиту УАПЦ. Павло Пащевський був відомий ледь не в усіх військових частинах Армії УНР. У своїй анкеті на питання «хто зі старшин, не нижче командира окремої частини армії УНР, знає автора картки» він без зайвої скромності відповів: «Знає вся стара Українська Армія». Після поразки війни за незалежність УНР перебував у таборі в м. Пьотркув. За ініціативою командирів дивізій та згодою міністра віросповідань УНР професора Івана Огієнка та митрополита Юрія Ярошевського Павло Пащевський організував у таборі курси військових священиків. Одночасно був Головою Ради «Братства Кирила та Методія» та «Братства св. Покрови». Після ліквідації таборів для інтернованих був викладачем в Українській Гімназії ім. Лесі Українки у м. Луцьк. Другу світову війну у 1939р. Павло Пащевський зустрів у Варшаві, де був настоятелем переданого УАПЦ собору Святої Марії-Магдалини. Помер 26 січня 1942р. Похований на православному цвинтарі «Воля» у Варшаві.

 

Сотник УГА Герман Фрухтер, син Юліуса. Римо-католик, українець. Народився 18 серпня 1874 року в Снятині (побратими в некролозі написали, що був «родом з Кут...»). Закінчив 6-ть к класів реальної Чернівецької гімназії та військову школу в місті Грац (Австрія). Кадровий офіцер австро-угорської армії – капітан. «Як старшина сталого місця побуту не мав». За української влади служив рахунковим старщиною в Державний жандармерії у Станиславові. В червні 1919 року відступив разом з УГА до Чехословаччини. Перебував в таборах інтернованих в Німецькій Яблонній та Йозефові. Намагався перекваліфікуватись на цивільну професію – навчався на молочарських курсах. Помер в Судетах, «у Книжанах коло Ліберця, у червні 1929 р.».

Джерело: Народній ілюстрований калєндар товариства ”Просвіти” на звичайний 1931 рік. – Львів, 1930. – С. 240.

 

Підполковник Армії УНР Варфоломій Євтимович народився у 1889р. на Київщині. Закінчив Київську художню школу та Чугуївське військове училище. Брав участь у Першій світовій війні. Варфоломій Євтимович був одним з організаторів Українського військового клубу ім. П. Полуботка. Займався переважно вишколом майбутніх старшин української армії: з жовтня 1917р. керував курсом юнаків у 1-й Українській військовій школі ім. Б. Хмельницького, у грудні того ж року перейшов до військово-шкільного відділу Українського Генштабу, пізніше служив у Головній шкільній управі Армії УНР та Української Держави. Учасник боїв проти більшовицьких заколотників у Києві наприкінці 1917р. Наприкінці 1918р. тимчасово керував 2-ю Київською юнацькою школою. У 1919–1920рр. займав штабні посади в Дієвій армії УНР. У міжвоєнний період мешкав у Львові. Був одним з провідних діячів гетьманського консервативного руху. На початку Другої світової війни у 1939р. виїхав до Німеччини. У 1943р. вступив до дивізії «Галичина», у 1945 р. був заступником начальника старшинської школи Української національної армії. Разом з іншими бійцями УНА Варфоломій Євтимович потрапив до табору для переміщених осіб у Міттевальді, де і помер 8 лютого 1950р., не дочекавшись виїзду до США. Варфоломій Євтимович залишив по собі спогади і публіцистичні праці. В одній з них («Можливости й конечности», 1924р.) він написав слова, що не втратили своєї актуальності і через майже сто років: «Головним елементом збройної боротьби все була і є людина. Яких би велетенських успіхів не осягла техника воєнна, як нові зміни не внесла б вона в форми та методи збройної боротьби, та все ж незмінними лишаться ті лише з них, що випливають із незмінних властивостей людини… А тому й перемоги відноситимуть завжди ті армії, що, не нехтуючи значіння величезного техники, високо піднесуть підготовку моральну своїх бійців…»

 

Полковник Армії УНР Аркадій Русанов. Народився 3 лютого 1875р. Походив з м. Єлисаветград (нині – Кропивницький). Закінчив Михайлівський Воронізький кадетський корпус, 3-тє Олександрівське військове училище, після чого проходив службу в 15-й артилерійській бригаді в м. Одеса. Учасник Першої світової війни, під час якої командував батареєю. Був двічі контужений. З жовтня 1917р. полковник Аркадій Русанов (також у документах згаданий як Русанів) – командир дивізіону 12-ї артилерійської бригади, що воювала на Румунському фронті. У грудні 1917р. бригада «при урочистій обстановці» була оголошена українізованою. Після розпаду фронту українізована 12-а артилерійська бригада була виведена в Україну, перебувала у м. Проскурів (нині - Хмельницький) та увійшла до складу Армії Української Народної Республіки. У жовтні 1918р. полковник Русанов очолив 7-й легкий гарматний полк Армії Української Держави. З грудня того ж року – командир 4-го кінно-гарматного полку Дієвої армії Української Народної Республіки. З червня 1919р. – командир 1-го гарматного рекрутського полку Дієвої армії УНР. З червня 1920р. – начальник 4-ї гарматної бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР. У листопаді 1920р. разом з бригадою перейшов на західний берег Збруча. Станом на березень 1921р. все ще був командиром 4-ої гарматної бригади 4-ї Київської стрілецької дивізії, що перебувала у таборі для інтернованих українських вояків у м. Александрув (Польща). Подальша доля невідома.

 

Полковник Армії УНР. Архип Кмета. Народився 31 січня 1891р. Походив з м. Ічня Чернігівської губернії. Закінчив Олександрівське військове училище. Брав участь у Першій світовій війні, був поранений. У 1917р. керував процесом українізації 2-ї стрілецької дивізії. Був помічником командира 121-го пішого Українського полку. У березні 1918р. навчався в Інструкторській школі старшин та був курсовим офіцером у ній. У травні 1918р. виїхав до Одеси для організації там школи старшин. У червні того ж року був призначений командиром сотні 4-го Сердюцького полку. Під час протигетьманського повстання Архип Кмета був ініціатором переходу сердюків на бік повстанців. У грудні 1918 р., після переходу полку до складу Січової дивізії Армії УНР, Архип Кмета проходив службу в ньому. З січня 1919р. був помічником командира 4-го Січового (колишнього Сердюцького) полку, а в березні став його командиром. У жовтні 1919р. Архип Кмета перейшов до Головного управління Генштабу Армії УНР, у березні 1920р. очолив відділ статутів Генерального штабу. В еміграції мешкав у Чехословаччині та Польщі. Закінчив Українську Господарську академію в Подєбрадах. У 1928р. став контрактним старшиною в польській армії, проходив службу у м. Вільнюс. На початку Другої світової війни, у 1939р. був інтернований у Литві. Наступного року переїхав до окупованої Польщі. У 1942–1943 рр. співпрацював з німецьким командуванням щодо створення Українського визвольного війська в складі Вермахту. З 1944р. Архип Кмета мешкав у Західній Німеччині, у 1950р. переїхав до США. Помер у 1978р. Похований у Саут-Баунд-Бруці.

 

Євген Маланюк, видатний поет, сотник Армії УНР. Народився 1 лютого 1897р. Євген Маланюк був мобілізований під час Першої світової війни до російської імператорської армії. Пройшов прискорений курс 1-го Київського Костянтинівського військового училища. Проходив службу в 2-му Туркестанському стрілецькому полку, що воював на Південно-Західному фронті на території України. Під час війни дослужився до поручника, був ад’ютантом у полковника Євгена Мишківського – пізнішого начальника штабу Армії Української Народної Республіки. У 1918–1919рр. Євген Маланюк перебував на різних штабних посадах в Армії Української Держави і Армії УНР: діловода та т.в.о. обер-старшини оперативного відділу Головного управління Генштабу, старшини для доручень помічника начальника Генерального штабу, ад’ютанта помічника начальника штабу, ад’ютанта самого начштабу та ад’ютанта командувача Дієвої армії УНР. З грудня 1919р. був інтернований у м. Рівне і м. Ланьцут (Польща). Під час українсько-польської кампанії 1920р. повернувся до служби: був приділеним до штабу 4-ї запасної бригади, а в жовтні 1920р. Євген Маланюк став старшиною для доручень організаційного відділу штабу Армії УНР. Свою творчість Євген Маланюк почав у таборах для інтернованих у Польщі, де опинився після відступу Армії УНР за Збруч у 1920 р. З 1923р., як і велика кількість старшин Армії УНР, Євген Маланюк мешкав у Чехословаччині. Тут він закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах, після чого працював інженером. У 1929 р. Євген Маланюк виїхав до Польщі, мешкав у м. Варшава. Весь міжвоєнний період Євген Маланюк писав вірші, видав кілька поетичних збірок, і вже тоді став відомим поетом. У 1944р. через прихід до Польщі радянських військ Євген Маланюк був змушений емігрувати до Німеччини, а у 1949р. виїхав до США. Ту він продовжив свою творчу діяльність , а також працював у галузі публіцистики й літературознавства. Помер у 1968р. у м. Нью-Йорк. Похований у Саут-Баунд-Бруці.

 

Іван Рембалович, підполковник Армії УНР, УПА. Народився 9 лютого 1897р. Походив з м. Городня на Чернігівщині. Навчався у Віленському воєнному училищі, брав участь у Першій світовій війні (у 1917р – помічник дивізійного інженера). На початку 1918р. командував сотнею Вільного Козацтва у рідній Городні. Пізніше перейшов до Армії УНР. На початку 1919р. Іван Рембалович проходив службу в 20-му Павлоградському кінному полку, згодом – у Кінному полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. У березні 1919р. очолив зв’язок у Запорізькій бригаді, а в травні – відділ зв’язку у штабі Запорізької групи Армії УНР і перебував на цій посаді до ліквідації регулярної армії у грудні 1919р. У 1920 р. – у 2-й (згодом 6-й) стрілецькій дивізії Армії УНР, у серпні того ж року очолив відділ зв’язку в штабі Армії УНР. Був на інтернуванні у Польщі (м. Александрув). Під час Другого Зимового походу Іван Рембалович очолював оперативний відділ штабу Київської дивізії, що входила до складу «Української Повстанської армії» Юрія Тютюнника. Під час походу в бою біля с. Чайківка 12 листопада 1921р. Іван Рембалович дістав поранення. У катастрофічному для повстанців бою під с. Малі Миньки разом з іншими бійцями Іван Рембалович потрапив до більшовицького полону, але зміг утекти й уникнути розстрілу. У міжвоєнний період мешкав у м. Корнін в Галичині, що перебувала у складі Польщі. У 1943р. Іван Рембалович вступив до дивізії «Галичина», очоливши у ній саперний курінь. Дістав важке поранення у битві під Бродами, числився навіть у списках полеглих. Там само загинуло двоє його синів. У подальшому Іван Рембалович воював у складі Української Повстанської армії проти більшовицьких окупантів. 6 листопада 1949р. біля с. Космач був захоплений у полон, і в наступному році засуджений до розстрілу і вбитий.