Отаман Галака: жорстока вiдповiдь на нелюдськi знущання Ще раз, ще раз. Пiддать набiй! Хай це останнiй стрiл... Та кинуть зброю ворогам нiхто не має сил. Леонiд Мосендз, поет-повстанець. Вчергове вирушаємо до села Пилипча Рiпкинського району — батькiвщини отамана Галаки (Iвана Васильчикова, або, як написано в деяких офiцiйних документах, Васильченка). На душi найрадiснiшi почуття, незважаючи на негативнi публiкацiї проти особистостi отамана, надрукованi в органi обласної ради «Гарт» та газетi єврейської громади Чернiгiвщини «Т’хiя». Цього разу їдемо автобусом разом із гостями з Києва: iсториком Романом Ковалем, козацьким гуртом «Гайдамаки», представниками громадської органiзацiї «Доля», поетесою Антонiною Литвин. Повстанське село — надiї нема Село Пилипча в минулому багатолюдне повстанське село, наповнювали його український молодечий дух, дух непокори. Сьогоднi дiтей можна побачити тiльки влiтку, коли вони приїжджають до бабусь, востаннє дитина народилась 5 рокiв тому, але й то потiм батьки переїхали до сусiднього села Грабова. Село виглядає як нежиле, вiдстань вiд хати до хати — метрiв сто, через усе село повзе пiщана дорога — грузька, бiла. «Населення» кладовища набагато бiльше населення села — 80 чоловiк. Через усе кладовище, вiд братньої могили воякiв, що загинули пiд час переправи через Днiпро у роки радянсько-нiмецької вiйни, до могили отамана Галаки тягнуться столи. На «гробки», 9 травня, все село збирається за цими столами, вшановують покiйних. Помiчаємо й позитив вiд наших вiдвiдин села: тепер дерев’янi електричнi стовпи замiненi на бетоннi. За це треба подякувати районнiй адмiнiстрацiї та головi Грабовської сiльради Олександру Свистуну. Мама сказала: скiльки кровi на твоїх руках, синочку! Прямуємо на кладовище — тут уже зiбрався чималий гурт пилипчан, гостей із Чернiгова. Першим виступає Роман Коваль — iсторик, президент iсторичного клубу «Холодний Яр». — Iван Галака — неоднозначна постать. Проте ця людина захищала свою землю, свiй народ. Можливо, якби не такi методи, українцiв би на цих землях уже й не було б. Ворог не мав жалю до українських селян. Не знав жалю i їхнiй захисник отаман Галака: смертю за смерть платив вiн кривдникам українського народу. Послухати «Думу про Україну», «Гайдамакiв» пiдiйшла i Зоя Фiлiпович — вона мешкає поблизу кладовища, жiнка повнiстю слiпа. — Як же ви їсти готуєте собi? — цiкавлюся в неї. — Навпомацки розпалюю пiч, ось думаю влiтку операцiю робити, ще рiк тому трохи бачила, зараз — нi. — Бабусю, ви щось знаєте про Галаку, можливо, знаєте когось, у кого його фотографiя збереглась? — Так, ще мама розповiдала про нього. Їхня хата за магазином була, зараз тiльки грушка залишилась. Фотографiї мо’ й були в кого в селi, так попалили, зберiгати їх було страшно. Хоча вони можуть бути в нащадкiв його сестри — до Херсонщини вони виїхали. Коли його ховали, недаремно його мама сказала: скiльки кровi на твоїх руках, синочку! Заїдьте до його племiнника Федора Вороб’я, вiн дуже гордий буде з того. Живе вiн в останнiй хатi на виїздi з села, бiля забору побачите лавочку. «Святий i страшний» Знаходимо хату двоюрiдного племiнника Iвана Васильчикова — Федора Вороб’я, 1919 року народження. Це повнiстю дерев’яний будинок. Окрiм дiда Федора, з ним проживає ще його жiнка. На столi лежить газета «Комунiст». — Дiдусю, розкажiть, будь ласка, про свого дядька. Що ви про нього знаєте? — Красивий чоловiк був. У Пилипчi вiн нiкого не вбив. А євреїв багато. Колись покохав вiн одну дiвчину — єврейку, а вона йому зрадила, так вiн посадив її у дупло i вбив. Табличку з таким написом прикрiпив бiля неї: «Кому какоє дело, что я на вербу села». Прохвост великий був! Колись їхав вiн на Польщу i на будцi мостовiй бiля «Чорного мосту», на залiзницi, що вела на Гомель, оточили його чекiсти. Вiн — у будку, потiм у пiч i через трубу вилiз. Чекiсти в будку, потiм назад, а вiн їх з кулемета, i кричить: «Здавайтеся!» Цiлий загiн у полон взяв. А то ловили його в селi, цiлий ескадрон у засадi лежав за клунею. Приїхав Галака додому на конях з багатством, грошима, спiваками, гармонiстами. Грабував вiн євреїв, у них завжди грошей багато, а там — засiдка. Вiн на своїй воронiй кобилi, а їздив вiн гарно, тiкати! Завiв їх у лiс, вони збилися до кучi, куди їхати далi — не знають, вiн їх з кулемета — трр-р-р. I все, нема ескадрону. — Вiн допомагав людям? — Так, захопив Рiпки, всiх iз в’язницi звiльнив, сказав: хто хоче до мене в загiн — приєднуйтесь, хто нi — йдiть додому. Хотiв вiн i чернiгiвську тюрму захопити, та не вийшло. А тодi у в’язницi хто сидiв? Хто в колгосп не захотiв пiти, хто про Лєнiна щось погане сказав, потрапити було легко. Нi за що люди сидiли. Хоча через нього мiй батько ледь епiлептиком не став. Сховав раз батько знайомих євреїв вiд нього, а вiн напався — де вони, зброєю трясе! Мати в плач, всi в плач. Вiн плюнув i пiшов. Кривава бійня в Радулi Андрiй Лiндфорс переховувався вiд бiльшовикiв у знайомої лiкарки в полiському мiстечку Радуль, що над Днiпром. Це поселення, в якому вiддавна мешкали «кацапи-старовiри». Отож Андрiй i лiкарка жили в Радулi як на засланнi. Селяни радульцiв ненавидiли, тi ненавидiли селян так само палко. Радульцi називали українцiв «хохлами», а тi їх — «кацапами». У той час на Чернiгiвщинi господарював мiсцевий повстанець Iван Галака. Хлопцiв мав небагато, з пiвсотнi. Серед них вирiзнявся старшина «iз Петлюрiвського вiйська», дуже талановитий вiйськовик. «Галака був повстанець нацiональний, — стверджував Андрiй Лiндфорс, — але в бiльшостi був проти всiх комунiстiв та жидiв. Всi його повстанцi були козаки в повному розумiнні цього слова». Одного лiтнього дня 1921 року Андрiй Лiндфорс iз кiлькома знайомими купався неподалiк пристанi Радуля. Чекали на корабель iз Києва. Пароплави по Днiпру курсували, незважаючи на вiйну. Доступ до них мали, стверджував Лiндфорс, лише «люде партiйнi i просто жиди». Звичайно, кожний пароплав мав озброєну охорону — чекiстiв та червоноармiйцiв. Ось над рiчкою вдалинi з’явився чорний дим. А над мiстечком у цей час несподiвано пiднялась курява: через Радуль мчали вершники. Було їх небагато — чоловiк iз п’ятнадцять. «По строю та списах, — згадував Андрiй Лiндфорс, — ми зараз же впiзнали, що це галакiвцi». За хвилину-другу конi вже лежали за хижкою вартового пристанi. Заховалися й хлопцi. Якраз у цей момент iз-за повороту виглянув пароплав. Над Днiпром розляглося його тривожне ревiння. Нарештi мiстки з’єднали пароплав i пристань. Нараз почулося «Слава!». Бiльшовики незчулися, як повстанцi вже були на мiстках, «вони скочили на ворогiв, як дикi коти». Хвилину торохкотiла стрiлянина, потiм усе стихло... Серед мертвої тишi рiзко пролунав голос: «Православнi — направо, жиди — налiво». Повстанцi стояли на мiстках i пропускали наших. Потiм Галака почав вичитувати комунiстiв та жидiв, рiч його була жахлива, страшна, всi онiмiли од його слiв». Закiнчив вiн так: — Тепер всi марш у каюти! Семене! По три чоловiки на палубу! Хлопцi, за мною! Галакiвцi виводили на палубу по три пасажири. Руки в них були зв’язанi. Людей ставили за перегородку. Лунав залп... Над Днiпром летiли нелюдськi крики. Та плескiт води гасив передсмертнi зойки. За кожним разом днiпрова вода ставала червонiшою i червонiшою. А в мiстечку — «наче всi вимерли». Розстрiл тривав безмежно довго... Згодом казали, що в той день загинуло 217 осiб. Наступного дня в Радулi з’явилися червонi каральнi загони i почали свої кривавi жнива». (З книги Романа Коваля «За волю i честь») Галака мовою документiв «Уповноваженому окремого вiддiлка по Городнянщинi. За повiдомленням волвиконкома т. Яковенко, в нiч з 16 на 17 цього березня в с.Невкля з’явилось декiлька озброєних чоловiк, що назвалися галакiвцями, i почали виловлювати залишившихся там євреїв. Пiсля затримки цими бандитами декiлькох чоловiк, євреї були пограбованi, а потiм звiльненi, а будинки були їх спаленi бандитами». Примушує замислитись, що не все так було однозначно, наступний документ. «16 лютого Галака з загоном у 150 — 160 чоловiк та 80 пiдводами о 12 год. вечора нападає на мiсто Рiпки, i до 7 год. вечора при пасивностi i навiть спiвучастi єврейського населення вбито бiльше 20 чоловiк, пограбовано i спалено багато будинкiв». Дiї Галаки настiльки подобались селянам, що навiть репресiї не могли примусити селян виступити проти нього. Так, зберiгся документ про виключення з комiтету незаможних селян жителiв села Лемешiвка, які вiдмовились боротися iз загоном Галаки. Та все-таки зрадник убив отамана Ось як про це пишеться в офiцiйних документах, звiтi Губ ЧК: «15 червня 1921 року. Пiсля його вбивства представником Губ ЧК партизани запанiкували й почали розстрiлювати один одного, пiдозрюючи у зрадi. Загоном червоноармiйцiв, що пiдiйшов, був вiдкритий кулеметний вогонь. Вбито лише декiлька повстанцiв». Та й пiсля смертi отамана боротьба тривала, продовжив її отаман Ющенко. «18 сiчня 1922 року. В Городнянському повiтi 2.01.1922 помiчено невiдому «банду». Висланi для отримання iнформацiї комунiсти були захопленi та розстрiлянi». Олександр ЯСЕНЧУК
Ось вiднайдена його свiтлина . Спекотним було теє літо, В полях нескошена трава, На горло, що кричало «Слава!» Рука кістлява вже лягла. В лісах не буде більше тихо, В колоди загнані клини, Свої шаблі відточать гостро Полісся славнії сини. Під пильним оком командира Зростав, міцнів козацький стан - То встав на захист України Селянський син козак Іван. Галака - звали його люди... Щоб відстояти чесний труд Зі зброєю і Богом в серці Повстав поліський Робін Гуд. Звернувся він до Бога у молитві Продовжити життя на мить, Щоб плуг не в рідну землю, А в тіло ворога встромить. Карав, не знаючи спочину, Максим і Гонта, шанував, Банкет їх в Умані та в Ріпках Галака чесно відбував. Йому б ще жити, та не сталось – Серед ночі злодійська рука Надію у народу відібрали Бандити з більшовицького ЧеКа... Не знайдеться такої плати Щоб притупила нашу біль, Не простимо катів Держави І струсимо з багнетів пил! Володимир Компанець, студент. Бiльше про знахiдку свiтлини тут: Очі Галаки дивляться на нас. Знайдено фотографію отамана. http://siver.com.ua/news/ochi_galaki_divljatsja_na_nas_znajdeno_fotografiju_otamana/2010-08-19-5546
один мій товариш (зі славного міста Чернігова) спитав свого діда (з Ріпкінського району), що він про ту війну пам'ятає, та дід згадав і про Галаку - "Ех, синку, якби зараз був Галака, то поїзди не тільки б зупиняли, а і рейки б на метал здавали б" (цитую близько по тектсу).
Цiкаво скiльки дiду рокiв?)) Для укр.повстанцiв 20-х рр.,одним iз важливих ( в тому числi) завданнь було знищення й будь-якої большевицької iнфраструктури.Залiзниця була однiєю з найважливiших з них,ще й тому що слугувала як головним засобом для перевезення вiйськ. Потяги спиняли в першу чергу для знищення активiстiв. А щодо, металу,я думаю якби були в той час шарашкинi кантори по прийому чормету.,то повстанцi залюбки звiсно здавали,бо харчуватися якось треба. Жарт звiсно.Проте з долею правди.
на "сусіднім" форумі http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=2&t=2303&start=45&hilit майже суцільний лемент про нетолерантного отамана
Толерантнiстю в тiй боротьбi нiхто не вiдрiзнявся в масi.Скорiше було вийнятком,якщо хтось був толерантним,але тих отаманiв ця толерантнiсть й губила тому досить швидко.Такi вiдомi ватажки повстанства 20-х рр. як Трейко,Гальчевський,Заболотний,Завгороднiй,Галака,Струк,Орлик саме тому довго протрималися в боротьбi,а головне дуже вдалися взнаки ворогам,що тi зламали не один оскал,тому що якраз були нетолерантнi та безкомпромiснi в боротьбi.
Всім привіт, дякую за підняту тему про Галаку, беспосередньо знаю автора цього вірша, знайомий з людьми, які відновлювали могилу Галаки, збирали про нього матеріали, вшановують його пам"ять ось пару фото. на першому фото дід з тростиною - племінник Галаки, про якого згадувалось вище. http://newvv.net/politics/region/191454.html http://newvv.net/politics/region/186720.html http://newvv.net/sport/region/198233.html
Привіт! Вам дякую! Що вшановуєте та незабуваєте! Якщо будуть плануватися якісь ще заходи по вшануванню Галаки чи вишколи його місцями.То повідомляйте,в цю тему.
Предупреждение: В эту только ссылку, а про мероприятия подобного хорактера в соответствующий раздел. Уж будьте так добры!
ВІДНАЙДЕНО ТЕКСТ ОТАМАНСЬКОЇ ПІСНІ Ентузіасти-краєзнавці з Чернігова випадково віднайшли текст пісні, яку співав, коли заходив в села борець за права селян Іван Васильчиков (отаман Галака). За словами краєзнавців, пісню випадково почули із вуст старих мешканців Ріпкінщини, звідки, власне, походив і де боровся проти євреїв та комісарів Іван Васильчиков. До недавна було лише відомо назву пісні. Тепер стали відомими і її слова. Зі слів дослідників отаманів Сіверянського краю, один з місцевих музичних гуртів вже виявив бажання оранжувати мотив пісні. Очевидно, згодом слід чекати появи народної обробки пісні та її рок-версії. Нагадуємо, раніше дослідники знайшли місце поховання та фото отамана Галаки, яке їм в руки передала його двоюрідна племінниця,чим розвіяли багато міфів недоброзичливців, якими і до сьогодні окутана його постать. Нижче наводимо текст пісні, назва якої "Гей, тугенька борозенка": Гей, тугенька борозенка, Січа лютая була. І сьогодні на погості Хлопця земля прийняла. Гей, густенька борозенка, Дівча ждало козака. Заридала, заплакала, Бо не стало вояка. Гей, тепленька борозенка, В ній хлопчина вічно спить І по степу широкому Йому більше не гулять. Гей, буренька борозенка Кров’ю змочена вночі, Коли в бою оголили Хлопці гострії мечі. Коротка історична довідка: Іван Васильчиков (Галака) у свідомості населення та й в офіційних документах тієї доби характеризується як палкий ненависник євреїв. Це ж підтверджує і ріпкинський дослідник А. Жагловський у своїй книзі, що вийшла на початку 2009 року за кошти єврейської громади Чернігівщини. Проте давайте спробуємо розібратися. За оцінками дослідників, які наведені у книзі «Нариси з історії та культури євреїв України» (Видавництво «Дух і літера», Київ, 2008, с. 128 – 135), під час громадянської війні з 1919 по 1921 рік зафіксовано 1236 погромів у 524 населених пунктах. Кількість загиблих становила від 30 до 60 тисяч. Причетними до цієї трагедії були всі діючі тоді сили: білі, червоні, селянські вожді. Антисемітські настрої зросли серед українського населення за доби впровадження більшовиками політики військового комунізму. Хоча переважна більшість євреїв лишалася під час громадянської війни аполітичною, проте непропорційно висока їхня частка у складі більшовицького керівництва, серед політкомісарів, командирів продзагонів і особливо в ЧК (більшовицькій таємній поліції) не могла не розпалювати антисемітських пристрастей у розбурханому громадянською війною українському суспільстві». І це правда: у селянському середовищі більшовицька влада асоціювалася перш за все із євреями. Наприклад, нещодавно до моїх рук потрапили спогади літературного критика Г. Лілевича (Лаборі Гілелевича Калмансо́на), на совісті якого — ідеологічний погром Анни Ахматової та Сергія Єсеніна, з описом походу проти галаківців гомельських комуністів на чолі із керівником лоївського відділення Комуністичної партії Меєром-Іудою Волинським. Хоча варто також зазначити, що за Галакою полювало та постраждало від його рук чимало слов’ян -апологетів нової радянської влади. « …Успіх поодиноких євреїв, — писав 1923 року теоретик соціалізму Карл Каутський, — що обіймають важливі державні посади в Росії, єврейській нації нічого не приніс, і не принесе нічого нового… Дійшло до того, що широкі маси починають вбачати в більшовицькій державі єврейську». Проте раз сказав «А», потрібно й казати «Б». Повертаючись до стосунків Івана Васильчикова та євреїв, варто згадати, що свого часу він командував ескадроном у щорсівській дивізії, в якій знову ж таки було чимало євреїв серед керівного складу. Згадаймо ж ту саму Фруму Хайкіну, дружину Миколи Щорса, керівника дивізійної ЧК, яка «вогнем і кров’ю» очищала від «українських елементів» Стародубщину, наводила порядок розстрілами в ідеологічно нестійкій частині революціонерів. Саме про ці більшовицькі з’єднання йдеться у вищенаведеній книзі «Нариси з історії та культури євреїв України»: «Навесні 1919 року в погромах в Україні брали участь вояки Богунського і Таращанського полків, очолювані польовими командирами Щорсом і Боженком». Нагадаю, що покинув червоні війська Іван Васильчиков після взяття Чернігова. Таким чином, стосунки Галаки та євреїв не такі вже й однозначні. Так, він був погромником, але він був «плоттю від плоті» продуктом того часу, тих подій. Та й великою мірою євреї, що, покинувши свій народ, пішли робити революцію, стали його вчителями. "Сіверський Інформаційний Портал"
У нас на Городнянщине о нём по разному говорят, одни говорят что бы не он то с голоду умерли другие говорят что последнее забирал. Есть на старом кладбище большой обелиск работникам милиции, говорят что отправили группу задержать Галаку а назад возы пришли с мертвимы работниками милиции.
