Багато хто чув про скарби Довбуша і шукав їх, я теж в їх числі. І я думаю камрадам буде цікаво почитати, хто був такий Олекса Довбуш. Виставляю трохи інформації про нього, пропоную також обговорювати тут цю тему, а також ділитись весіями та легендами про закопані ним скарби, хто що чув Олекса Довбуш. Біографія Карпатське опришківство, як визвольний рух, залишило помітний слід в історії українського народу. Пам'ять про гуцульських повстанців і досі живе у безлічі географічних назв на Прикарпатті, Закарпатті й Буковині. У назвах печер, скель, річок, долин народ увіковічнив борців проти кріпацтва - опришків та їх прославлених ватажків, що боролися за визволення поневоленого селянства. У сузір'ї національних героїв України яскраво сяє образ лицаря-горця Олекси Довбуша, ім'я якого на Гуцульщині стало легендарним. Славний отаман настільки запав у серця простого люду, що його постать поступово міфологізувалася. Ще й до наших днів він живе у піснях і переказах українського народу. Пропоную Вам біографію Олекси Довбуша (Довбущука), підготовану Івано-Франківським державним історико-меморіальним музеєм Олекси Довбуша. Олекса Довбуш 1700 р. – Народився Олекса Довбуш (в актах званий Довбущуком) в убогій селянській сім’ї в Печеніжині (тепер селище Коломийського району). Про бідняцьке походження Олекси Довбуша переконливо засвідчують історичні факти. Так, у Станіславі в 1739 р. добре знайомий родини Довбушів пастух Олекса Жолоб на запитання суддів відповідав, що „старий Довбущук мешкає в мого господаря Твердюка в комірному”. В судових актах записано, що 26 липня 1739 р. перед Станіславівською судовою лавою „був ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердюк, у котрого в комірному мешкає Василь Довбущук”. 1738 р. – Вперше згадується про виступ братів Олекси та Івана Довбущуків. Олекса Довбуш, не маючи великого майна, за прикладом багатьох інших селян, розорених шляхтою, залишив батька, матір і пішов в опришки, щоб боротися за селянську правду. „Зібрався собі Олекса, — говориться в народному переказі, — і пішов розбивати тих панів, що хлопам кривду робили”. Як засвідчують народні оповідання, Довбуш, вступаючи в опришки, заявив: „Отак тепер не буду ґаздувати, але й пан не буде панувати”. Незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша згуртовувалися опришки, з якими він робив успішні наскоки на шляхту й орендарів. За лицарство й чесність народ високо цінував Олексу. Навіть ідеологи Австрійської монархії визнавали, що Довбуш „вважається не за звичайного грабіжника, хоч він убивав і нищив, але прямо за героя, якого народ має у великій пошані...” Згідно з „декретом старших земських в інтересі Солотвино” сказано, що „між опришками” в 1738 р. знаходилося шість осіб: Дранки – два брати, Довбуші – також два брати (Олекса та Іван), Смикайло і Семен Ігнатюк. У 1738 – 1739 рр. Олекса Довбуш розгортає діяльність навколо Печеніжинського ключа, а згодом і всього Яблунівського староства. Спочатку Олекса Довбуш діяв зі своїм братом Іваном. Вони ходили по всьому Покутті, нераз навідувалися в рідне село. Наймит Гаврила Твердюка, у комірному якого перебував Василь Довбуш із сім’єю, розповідав на допиті в 1739 р., що сини Довбуша, озброєні від ніг до голови, часто вночі з’являлися у Печеніжині. Але до хати вони не заходили, весь час були на сторожі, викликали матір і говорили з нею по кілька годин, а відходячи, залишали родичам грошову допомогу. Заходив інколи Олекса з братом і до печеніжинської корчми, де довідувався від селян про життя шляхти і події в околиці. Після розлуки з Іваном навесні 1739 р. Олекса сам очолює загони покутських опришків. Особливо активно діяли опришки О. Довбуша в Коломийському повіті влітку і восени 1738 р. їх опорним центром стали околиці Яблунівського ключа. Вже у ці роки виявився основний характер його діяльності. Головні удари Довбуш спрямовує на найбільш ненависних народові панів. Виступ його набуває масового характеру. Влітку 1739 р. повідомлялося, що опришки Довбуша „повсюди розбивають по дорогах і по лісах”. Олекса Довбуш 1739 р. жовтень – Олекса Довбуш прибуває із загоном на Свірську солеварню, де карає гнобителя-лихваря Лошака, і спалює його боргові книги. У жовтні 1739 р. Довбуш прибуває на солеварню в с. Текучу і розправляється з лихварем Лошаком, про що свідчать зізнання опришка Палейчука. Ці події стурбували коронну княжну Теофілю Яблоновську. Вона була власницею солеварні. Княжна мешкала тоді у Львові, а її маєтками на Яблунівщині управляв відомий орендар Павло Беное. Як тільки звістки про події на солеварні дійшли до Яблоновської, вона написала декілька листів до Павла Беное. Зміст цих листів вказує не лише на пожвавлення опришківського руху на Яблунівщині, а й допомагає з’ясувати причину розправи над Лошаком. Особливо цікавий лист Яблоновської до Беное від 27 жовтня 1739 р., через що подаємо його майже повністю: "До мене: (у Львові) дійшла відомість про жорстокість опришків у Покутському краю, а особливо бушуючих біля Яблунова. Як очевидний документ, показується убивство Лошака і єврейки на Свірській бані, через тих гультяїв і другого орендаря на тих же банях зарубали і скалічили. Я впевнена, що й пану має бути відомо. Для того не лише для моєї шкоди, але й для цілости доходів пана, прошу, щоб ти захотів запобігти тому і наказав сильно розслідувати убивство Лошака, коли ж, як нам повідомляють, люди знають, хто його мав убити. Отже, щоб інші Яблунівські євреї (сподіваючись для себе подібного нещастя) не пішли, прошу вашої милості пана, для них (євреїв) зробив безпеку, так як і самого пана в тому буде цілість" З цього випливає, що перелякана Яблоновська, хоч і не знала ще тоді, що Лошака вбив Довбуш, надзвичайно тривожилась за свої доходи в Яблунівських маєтках, тому, що так наполегливо просила Беное розслідувати справу і запобігти дальшому опришківському рухові, зміцнивши каральні загони, і за всяку ціну просила затримати орендарів-євреїв у маєтках Яблунівщини. Крім цього, Яблоновська власноручно дописала в листі, докоряючи Беное, що за попереднього „державця — пана Кшуцького не зустрічалась подібна акція”, а тільки тепер за його урядування сталися ці події саме в той час, коли Галицька земля і Коломийський повіт має на службі людей, „які той край повинні боронити від опришків”. В кінці хитра шляхтянка запевняє Беное, що „тим самим буде доказ приязні вельможного пана, коли в його руках добра небудуть зруйновані”. Другий лист княжни Яблоновської, написаний 27 січня 1746 р. до Беное, переконливо свідчить, що Довбуш убив Лошака, в якого заборгували майже всі навколишні селяни, і спалив лихварські папери, свідомо захищаючи інтереси розореного селянства. Зміст цього листа такий: „Вельможний і милостивий пане, інстигаторе коронний, мій великий милостивий пане і брате. Я довідалася, що в Солотвинщині, в маєтках вельможного пана спіймані розбійники, які твого Яблунівського підданого вбили і спалили папери, які мав від своїх довжників. Отже, зважаючи на цю справу, спалення паперів вчинено не без людської намови. Тому, прошу пана, щоб не тільки запобіг таким дальшим ексцесам, але й відвернув від іншого убивства і наказав віддати до суду тих виновників, щоб з корпоральних конфесат признались, з чиєї ж намови то вчинили, бо я маю підозріння щодо спалення тих паперів тими гультіями, які на тому не визнаються. Знаю, що той єврей дуже багатий, посідав кілька оренд і кредитував усіх у тому краю. Тоді то убивство мусило виникнути з чужої намови. Більше не чиню пові-домлень, але віддаю на гідне вирішення милостивого пана...” Орендарі і корчмарі швидко зрозуміли силу Довбуша і небезпеку, яка загрожувала їм. 1739 р. – Олекса Довбуш нападає на двір шляхтича Добросільського у селі Вербіж, пана Рушицю у Воскресіннях, спалює майно ясенівського отамана, робить спроби спалити Кути, розправляється з микуличинськими багатіями.
1740 – 1741 рр. - Олекса Довбуш під натиском шляхетських військ змушений був залишити околиці Печеніжина і Яблунівщини, відступити у Верховину й отаборитися на деякий час на Буковецькій полонині, де дав своїм хлопцям відпочинок. Звідси знову почав нападати на шляхетські маєтки не лише на Коломийщині, а й на Буковині. 1741 р. 8 жовтня – Нападає на маєток шляхтича Карпінського в селі Голосків Коломийського повіту і гуманно поводиться з породіллю і немовлям, майбутнім відомим польським поетом Францішеком Карпінським. Про те, яким ввічливим і люб’язним був Олекса Довбуш, розповів згодом у спогадах сам поет: „Того дня, — пише Ф. Карпінський, — трапилась у домі моїх батьків дивна пригода. Сусід і приятель мого батька Козловський перестерігав його (батька) на кілька годин перед тим, коли я мав побачити світ, що славний на все Покуття опришок Олекса Довбуш, який у цих краях немало себе показував, мав напасти на дім моїх родичів з 12 молодцями. В тяжких болях лежала моя мати на ліжку, а батько покинув хату, побоюючись, щоб не втратив життя, забрав наскоро з собою все, що міг, і сховався в недалекому лісі, наказавши при своєму відході, щоб для того страшного гостя і його товаришів поставити на стіл хліб, сир і горілку. Через годину після мого народження прийшов у двір Довбуш зі своїми; застав у всьому домі лише мою матір на ліжку і бабу, що мене мила і на руках тримала, — більше не було нікого. Моя мати не могла говорити з болів і переляку, баба приступила до Довбуша зі мною на руках і каже: „Ось годину тому, як народилася дитина, зважай на Бога і на хвору матір, і на немовлятко і не роби ніякої шкоди, коли тебе приймають, як доброго гостя”. Ці слова зворушили серце ватажка; він наказав своїм молодцям, щоб поводили себе чемно і засів з ними до їжі й до горілки, якої було досить. Бабі дав потім три злотих червоних, а мою матір просив, щоб дала дитині на згадку, що він там був, ім’я — Олекса — бо так звався Довбуш — і пішов зі своїми, не зробивши ніякої шкоди”. 1741 р. – Другий приклад великої лицарської гуманності Довбуша проявлявся навіть до своїх ворогів 25 серпня цього року. Полковник гарнізону Станіславівської фортеці Пшелуський за наказом великого коронного гетьмана Юзефа Потоцького із своїми смоляками вистежуючи загін Довбуша, був оточений на Буковинській полонині. Смоляки опинились у повній владі „чорних хлопців”. Опришки підняли рушниці і направили проти Пшелуського і його смоляків. Але команди „вогонь” не почулося. Довбуш заборонив стріляти і зупинив хлопців словами: „Не губіть його (Пшелуського) в нього є жінка і діти”. Цю подію лицарської гуманності образно відтворив у графіці прикарпатський художник Ярема Оленюк. 1742 – 1743 рр. – Основним місцем перебування Довбуша і його загону була гора Стіг в Чорногорі на пограниччі Галичини, Закарпаття і Буковини. Стрімка і недоступна вершина на найдальшому південному крилі гірського пасма Чорногори серед високих скель, на прикордонні Угорщини, Молдавії та Галичини. Звідси народні месники за допомогою закарпатських опришків завдають дошкульних ударів не лише галицькій шляхті, а й багатіям Закарпаття. 1742 р. – Олекса Довбуш розправляється з багатим отаманом Миколою Дідушком, який жорстоко експлуатував своїх наймитів. Олекса Довбуш Але найбільшого розголосу набула розправа Довбуша над отаманом Миколою Дідушкою у Довгопіллі. Сам отаман був відомий багатій, мав маєток, чимало слуг, а також отари овець та просторі полонини. Дідушко, боячись, аби Олекса Довбуш не зруйнував його маєтку, докладав багато зусиль, щоб упіймати його. Він наказав селянам Довгопілля та інших навколишніх сіл видавати опришків, а за голову самого Олекси Довбуша обіцяв значну грошову винагороду. Звичайно, все це стало відомо ватажкові, і він вирішив розправитися з Дідушком. Про цю операцію Довбуша докладно розповів перед Станіславським судом наймит Миколи Дідушка Семен Волощук, який бачив ці події. Ми доїли під вечір перед заходом сонця вівці, — говорить Семен, очевидець цих подій, — і Дідушків син Іван доїв з нами; аж тут надбіг один опришок та й каже: „Лишайте молоко з дійничками та йдіть до хати”. І вдарив Павла Рябчука, найстаршого Дідушкового наймита, що тоді набіл прятав, а Дідушкового сина взяв за потилицю та й питається: „Де отець?” Той відповів: „Не знаю, чи в Кутах, чи на селі”. Опришок крикнув: „Що брешеш! Де твій отець? Думаєш, що я не знаю? Я від рана вас підглядаю”. І вдарив його балтою (топірцем) по голові так, що той ледве за годину очуняв. Потім загнав нас п’ятьох із кошари до хати і запхав нас під лаву. А відтак зловив дівчину та так її вдарив, що мусила признатись, що Дідушко біля ватри, де стригли вівці. Туди післали вони одного опришка, а цей пішов до нього (Дідушка) та й каже: „Іди до пана, твій пан приїхав з Кут”. Дідушко відповів: „Та йди собі, або мені пан дивний? Не маю часу”. Цей каже знов: „Та ж бо іди, конечно!” Дідушко почав його лаяти, а той ударив тоді Дідушка балтою по голові, аж Дідушко заточився, а відтак ухопив опришка і крикнув слузі: „Не дай мене!” Слуга вхопив опришка за руку, а опришок ударив наймита балтою в плечі. Наймит побачив, що то не жарти, і втік, а опришок взяв Дідушка і привів до хати. Тільки привів, а Довбуш привітав його згірдним словом: „Чи ти тут, пане Діду? А я тобі прислав на знак чепелика (ножа), аби ти мені дав терх сира? А ти сказав, що мою голову даси до Станіслава!” І вдарив його балтою в груди та й каже: „Пізнаєш ти мене, Олексу? На, рубай мою голову! Ти зганяв села, щоб мене ловили і обіцяв панам шапку червоних, щоб мене спіймали”. І вдарив його другий раз так, що той упав і сконав. Однак опришок, чорний, низький, припав з пістолетом і хотів ще в Дідушка стріляти, але Довбуш не дав задля гуку. Дідушка зв’язали із сином плечима докупи і так підняв їх Довбуш одною рукою обох високо вгору і каже: „Ось так-то в’яже Довбуш, пане Дідушку!" 1742 р. 21 січня – Польський великий коронний гетьман Йосиф Потоцький видає у Тернополі універсал в якому наказує селянам під загрозою жорстокого покарання не давати допомоги опришкам, а сам на чолі загону карателів з метою придушення опришківського руху прибуває на Покуття. Очолити каральні загони коронних військ, які негайно були вислані на Прикарпаття, Потоцький наказав досвідченому шляхетському офіцерові Антону Соболевському. Крім цього, наприкінці місяця коронний гетьман з придворними і загонами коронних військ особисто вирушив на Галицьке Підкарпаття в м. Станіслав — головний центр слідств і розправ над опришками. Загони ці налічували близько 2500 солдатів.
1739 – 1744 рр. – Спеціальні каральні загони, звані смоляками, в кількості 150 чоловік на чолі з полковником Пшелуським переслідують Довбуша і схоплюють деяких опришків. 1742 – 1744 рр. – Спійманих побратимів Довбуша – Федора Палійчука, Андрія Лавріва, Василя Дронева, Василя Мельника і Михайла Малярчука піддають у катівнях Станіславівської фортеці жорстоким тортурам і четвертують, а їхні тіла розвішують на головних шляхах Прикарпаття з метою залякування селян. 1744 – 1745 рр. – Період найактивнішої діяльності Олекси Довбуша. Народний герой робить походи на Поділля і Прикарпаття, люто карає гнобителів. 1744 р. травень - Олекса Довбуш здобуває в Борщеві маєток-фортецю і переслідувача повсталих опришків К. Золотницького, вбиває ненависного полковника. Ще десь наприкінці квітня 1744 р. Довбуш із загоном подався на Поділля і перейшов р. Дністер. На початку травня він напав на маєток шляхтича К. Золотницького у Борщеві. Довбуш і опришки Яка причина могла спонукати ватажка подолати таку відстань від Закарпаття до Борщева? Цей вчинок легко пояснити, адже недавно виявлені джерела чітко характеризують К. Золотницького як жорстокого гнобителя селян. Шляхтич — полковник коронного війська гетьмана Й. Потоцького. Його маєтки знаходились у Борщеві. Гетьман Потоцький, утихомирюючи селянсько-опришківський рух і наступи козаків влітку 1739 р. у Галицькій землі, доручив Золотницькому „зі своїм полком увійти на Покуття, на пограниччя та громити свавільні купи козаків”, в тому числі й опришківські загони Довбуша. Крім цього, сам Золотницький дуже погано ставився і до своїх селян у Борщеві. Сучасник дав йому таку характеристику: „Був той пан злий на людей і навіть кількох замучив”. Отже, зрозуміло, чому Довбуш 4 травня напав на маєток Золотницького. Полковник благав пощади, пропонуючи за себе викуп, але народний месник не хотів брати грошей і срібла, говорячи: „Не по гроші сюди прийшов, але по твою душу, щоб ти більше людей не мучив”. Маєток шляхтича був спалений, а шляхтич з усією родиною знищений. 1744 р. літо – Народний герой здобуває Богородчанську фортецю пана Романовського, захоплює заховані тут панами багаті скарби і знищує економічні книги феодалів Прикарпаття. Після цього на скаргу богородчанського економа Й. Шидловського „дня 25 серпня 1744 р. до Богородчанського замку враз зі шляхтою” прибув на обстеження возний з Галицького гроду. З його письмового повідомлення, яке він склав на основі особистого спостереження, бачимо: шкода, завдана шляхті у Богородчанському замку, становила тисячі злотих. У замку знаходилась скарбниця каштеляна Подлянського, пана Косаківського, а також панів Романовських. Опришки розтрощили шляхетську скарбницю, порубали дерев’яні скрині з дорогоцінними речами, інші контуші з багатої матерії, оздоблені соболями, і золотими прикрасами, знищили коштовні речі, привезені з Гданська, забрали зброю, паризькі пістолі, шаблі тощо. В одній із скринь з покоїв, повідомляв возний, „взято монети самими тинерами, менш-більш на 2 тис. злотих”. Як бачимо, Олекса Довбуш пішов у Богородчани не заради здобичі, грошей чи інших дорогоцінних речей, а щоб знищити коштовне майно, закуплене награбованими у селян грішми. 1744 р. жовтень – Після відпочинку в Чорногорі Олекса Довбуш переходить в Західне Прикарпаття, облягає місто Дрогобич, щоб спіймати великого лихваря Зельмана, підходить під Турку – міцну фортецю шляхтича Калиновського і письмово вимагає викупу від пана. Проте інші документи засвідчують: восени 1744 р. Олекса Довбуш продовжував походи. У жовтні цього ж року з повідомлення шляхтича Гаєвського з Корчина довідуємося: „Довбущук після пограбування в Богородчанах пана Романовського перейшов у Перемишльські гори” і підступив під Турку — міцну шляхетську фортецю. Він вночі „виставив на кию перед брамою картку”, де написав, щоб шляхтич Калиновський (власник цих маєтків) від себе і міських лихварів „дав грошовий викуп” у визначеному місці й часі. „Бо коли б не зробив тієї ласки, — попереджував Довбуш шляхтича, — то буде тобі, як пану Золотницькому”. Галицька шляхта після нападу на панську фортецю у місті Турці (Львівщина) змушена була визнати, що загін Довбуша набув такого розмаху, що повсталі крім своїх нападів на феодалів набрали сміливість накладати контрибуцію на шляхту і піднімати гірське селянство до формального повстання. 1744 р. – Олекса Довбуш побував у Перегінську, Скиті Манявському, Устеріках, Росточках, Довгополі, Краснополі, на Буковині, Микуличині, загрожував містам Яблунів і Солотвино, чим викликав переполох серед панівної верхівки. 1744 р. – Народний герой пише письмові звернення до прикарпатської шляхти – т. зв. „Маніфести проти князів”, в яких погрожує карати всіх, хто гнобить і мучить селян. 1744 – 1745 рр. – Переслідуваний польськими, угорськими і молдавськими феодалами, Олекса Довбуш перезимовує зі своїми побратимами в хаті-зимарці у Чорногорі. На початку зими 1744 р. Довбуш знову повернувся на Закарпаття, але не міг зупинитися в с. Ясені у своїх знайомих, тому що виникла загроза переслідування з боку угорського уряду. Обережний ватажок у супроводі найближчих соратників перейшов у Чорногору і там у безпечному кутку Джерджя біля потоку, серед нікому невідомої глухої полонини збудував хату-зимівку і оселився з дружиною та групою найближчих побратимів-соратників. 1745 р. весна – Нарада опришків у Криворівні, де складаються плани майбутніх походів на Прикарпаття, Закарпаття і Буковину. 1745 р. 13 травня – Довбуш із загоном перейшов Дністер і з’являється в околицях Рогатина, чим викликав значний переполох серед панів. Опришки Так перезимував Довбуш з побратимами. Настала весна 1745 р., остання Олексина весна. Він накреслював плани літніх походів, радився з товаришами. Перед Великодніми святами перейшов на польський бік Карпат і в с. Криворівня зустрівся з побратимами. Домовились зійтися після свят і остаточно обговорити свої плани. Рада відбулася в хаті Василя Процюка і Тимка Хоцюка. Звідси опришки перейшли в Угорщину і розділилися. Довбуш повернувся з двома побратимами на Чорногору, інші залишилися в Угорщині. Олекса вирішив знову організувати нові далекі походи. Вже 13 травня 1745 р., як засвідчують нові архівні матеріали, „поширилася звістка про Довбуша” на Поділлі у районі Рогатина. Його загони з’являлися в шумлянських, стратинських та інших лісах Рогатинщини. Шляхтичі бачили 12 опришків біля с. Янушкова. Туди негайно були вислані розвідники, однак і це не заспокоїло місцеву шляхту. Ф. Зущовський з Букачівець 13 травня 1745 р. у спеціальному листі до Павла Беное повідомляв, що „поширена звістка” про загони Довбуша на Рогатинщині збільшує страх, і багато з їх милостей наших землян (шляхти) рушилося з своїх домів і скупчилося в Рогатині”. Іншими словами, переполохана шляхта Рогатинщини, боячись Довбуша, масово покидала маєтки і переховувалася за мурами Рогатина. 1745 р., кінець травня – О. Довбуш перебуває в селі Зелене і готується на Надвірну і Солотвино. Перелякана шляхта й орендарі готують свої фортеці до оборони. Наприкінці травня 1745 р. серед шляхти в околицях Надвірної зчинився переполох, а 23 травня стало відомо, що у с. Зелене побував Олекса Довбуш з десятьма побратимами. Правдоподібно, що сюди приходив Довбуш, повертаючись з Рогатинщини. Для уточнення цих подій шляхта негайно викликала до Надвірної громаду с. Зелене на чолі з сільським отаманом. Очевидці стверджували: Довбуш справді перебував тут, але недовго і „з обережності” не вступав до жодної селянської хати. Довбуш, ймовірно, розмовляв з селянами, щоб ті допомогли забезпечити загін продуктами, але люди приховували це. Надвірнянська шляхта, передбачаючи наступ Довбуша, поспішно готувала місцеву фортецю до оборони. Сюди прибули загони смоляків та коронні війська Потоцького. Знаючи передбачливість Довбуша, шляхта „наказала тримати велику обережність” у місті. У ті тривожні дні з Надвірної до Солотвина повернувся орендар Фішель, який „вчинив немалу тривогу” місцевим солотвинським орендарям. У Солотвині була встановлена військова сторожа, що у шляхетському дворі „пильнувала цілу ніч”. 1745 р., 23 серпня – Олекса Довбуш важко поранений кулею Степана Дзвінчука помирає 24 серпня в Космачі, передавши свою зброю побратимам Василю Баюраку і Павлу Орфенюку. З Микуличина Довбуш ввечері 23 серпня пішов до Космача розправитися зі Степаном Дзвінчуком, котрий готувався вбити ватажка опришків. Про цей випадок ми частково згадували раніше. Однак важливо вияснити до кінця, чому Довбуш пішов саме у Космач. Це дасть нам змогу розв’язати спірне питання про загибель Олекси. Отже, галицька шляхта оголосила у всіх селах: хто спіймає або знищить Довбуша, той буде звільнений від феодальних повинностей. Ф. Карпінський у мемуарах згадує: після того, як ротмістр Пшелуський кільканадцять років ходив за Довбушем і не міг його спіймати, „за згодою наших панів-дідичів, які посідали маєтки в горах у Коломийському повіті, наказано оголосити по всіх навколишніх містечках, що коли б хтось з місцевих селян убив Довбуша, за те мав зі своїми наступниками отримати вільність (маючи на увазі звільнення від феодальних повинностей) і поле, яке тримав, мав навічно посідати як свою власність”. Далі Карпінський пише: „Дзвінчук, для користі, обіцяної від дідичів, вночі засів у сінях з, добре набитою рушницею і під час приходу Довбуша вистрілив у груди з кількох кроків”.
Про поранення, останні хвилини і смерть Довбуша відомо з трьох документів. Перший — це судовий протокол, записаний зі слів убивці за наказом Й. Потоцького 27 серпня 1745 р. у Станіславському суді. „Я, — розповідав Дзвінчук, — у минулий понеділок прийшов з поля з роботи, батько сказав мені, що Довбуш убив чоловіка в Микуличині, і сказав кого. Я, правда, був здивований, що того чоловіка вбили і сказав, що він напевно хотів його (Довбуша) видати. Батько почав мені говорити, щоб я стерігся за себе. Потім полаяв мене, тому що я сказав: як пан Бог дасть. У тій хвилі собака почала уїдати, а вони (опришки) зараз припали до вікон. Я сидів на порозі хати, скочив і зачинив сінні двері. Опришки казали пустити себе до хати. Але я не відзивався. Тільки моя жінка і мати говорили до нього (Довбуша) і не хотіли пустити його до хати, казали: „Не знаємо, хто ти. Чоловіка нема дома, десь на косовиці в полі”. Вони кинулись до дверей і найстарший він (Довбуш) взяв дрюк, підважив двері, трохи відважив, а потім сам собою почав тиснути і лізти до сіней, я його тоді підстрілив. А він тільки вилаяв мене і сказав товаришам: „Паліть хату!” Вони почали кресати вогонь та не могли відразу викресати. А потім Довбуш сказав їм, щоб забрали у нього зброю, говорячи: „Ще звідси можу йти”. Вони забрали у нього зброю, взяли його з собою і пішли в ліс”.Василь Баюрак через дев’ять років розповідав на суді майже подібне: „Ватажок пішов з нами до Ямного і там відвідав із своїм сестрінцем сестру, а я скочив тим часом до Дори, до свого батька. Звідти я вернувся до Ямного, тут переночували ми всі три у Довбушевої сестри і пішли звідти до Микуличина на газду Мочернюка, підданого коритницького старости Цетнера. Мочернюк загиб із наших рук; впіймавши його, ми відтяли йому голову, взяли сім битих талярів, котел, рушницю і деякі фанти та спалили його хату. Доконавши тієї розправи, вибрались ми всі три до Космача до Стефана Дзвінчука і підійшли під його хату вночі, а тому що Дзвінчук нехотів відчинити дверей, то Довбуш ухопив на дворі якесь дерево, вдарив ним у двері і став їх підважувати. Ми оба, я і його сестрінок, стояли при дверях. Ватажок відважив трохи двері і почав тиснутися до дверей. Але саме тоді вистрілив до нього Дзвінчук і вцілив плече. Підстрелений ватажок втікав з нами до лісу, але тому що не міг далі йти, то ми оба занесли його за село в корчі, прикинули ще живого хворостом, а самі пішли в ліс”. В останні години біля Довбуша були його два найближчі товариші — Василь Баюрак і Павло Орфенюк. У народній пісні співається, що Довбуш, умираючи, просив соратників занести його в гори і там порубати, щоб його тіло не дісталось „панам на наругу”: Ой ви, хлопці, ба й молодці, Візьміть мене на топірці. Беріть мене на топори, Занесіть мя в сині гори. В Чорногору занесіть мя І на дрібний мак посічіть мя, Най ся ляхи не збиткують, Моє тіло не чвертують. Далі довідуємося, що Дзвінчук, боячись відплатити за свій злочин, зразу ж після того, як опришки пішли, вибіг з хати і почав шукати в селі допомоги. Він заходив до деяких хат, але нікого не застав, адже господарі ночували на косовиці з двірським отаманом. Однак убивця, його батько і мати не відважувались повертати до хати, „протягом цілої ночі не спали, але ховалися по хащах і бур’янах”. На світанку 24 серпня 1745 р. на заклик Дзвінчука і панського двора зібралася космацька громада (серед них два священики від двох сільських церков) і орендар. Вони спочатку почали шукати пораненого у селі, на сіножатях, але не знайшли. І тільки за допомогою собаки відшукали місце, де „на добрі руські гони від села в хащі під смерековим деревом знайшли ще живого Довбуша”. Особливе зацікавлення викликає такий факт: „Після того, як Довбущука було підстрелено і громада прийшла його взяти, біля нього знайшли коновку з молоком”. З історичних документів не відомо, хто саме приніс це молоко. Правдоподібно, хтось із жителів Космача чи близьких хуторів з прихильності й любові до опришків і, зокрема, Довбуша. Не виключена можливість, що це був хтось із опришків. Пан Романовський з цього приводу „кинув підозріння на космацьку громаду”, говорячи, що хтось із селян приніс молоко Довбушу, бо „він сам не міг приготувати його заздалегідь, не знаючи, що на цьому місці загине”. Яблунівський губернатор Ян Колендовський, підтверджуючи здогад Романовського, „скликав бондарів, питаючи чия б це могла бути коновка”. Але, визнає далі губернатор, „ніхто з них не хотів признатись”. Стефан Дзвінчук запитав пораненого Довбуша, чому він напав на його хату, чи робив це з чиєїсь намови. Довбуш відповів: „Чи мене хто намовляв, чи не намовляв — така мені смерть прийшла”. Священики запропонували Довбушеві висповідатися, але він відповів: „Уже я висповідався і причащався в той час, коли став на цей шлях”. Запитали, „де знаходяться його скарби”, і почули відповідь: „У полонині, у Чорногорі, Бог знає, я знаю, земля тим буде користуватися — не люди”. Наприкінці запитали пораненого Довбуша, які опришки були з ним. Довбуш відповів: „Один Василь Баюрак, а другий — Павло Орфенюк”. Це були останні слова ватажка. Він помирав. „В тому часі, — зізнає вбивця, — коли Довбущук конав, із села Космача над’їхав яблунівський губернатор Ян Колендовський і незабаром той же Довбущук при нім і при людях космацької громади сконав”. „Тіло після смерті взято на віз, везено по селах, оголошувано і публіковано цілому поспільству”. Цим актом галицька шляхта намагалася переконати людей у загибелі опришка, якого селяни вважали невловимим. Через деякий час тіло Довбуша завезли до Коломиї і „помістили в міській ратуші”, мабуть, для проведенняпосмертних судових церемоній. Довбуша четвертовано на дванадцять чвертей і розвішано на палях у Кутах, Косові, Криворівні, Космачі, на Лючках, на Микуличині, на Чорнім Потоці, Зеленій, Вербіжі, Коломиї і у Биткові. Звістка про підступну й несподівану смерть народного героя швидко розійшлася по Західній Україні. Вже 29 серпня, тобто через чотири дні після трагічних подій у Космачі, у м. Бурштин на Поділлі (на віддалі близько 150 км. від Космача) встигло дійти декілька повідомлень про загибель Олекси. Звісно, шляхта поширювала цю звістку, щоб порадувати перелякане панство, з яким не встиг розправитися Довбуш. Селяни ж з тугою передавали від села до села інформацію про передчасну смерть свого улюбленого героя. В умовах жорстокого гноблення рух Довбуша поряд з яскраво вираженим соціальним, антикріпосницьким характером набуває рис національно-визвольного руху. Довбуш, борючись проти шляхти, урядовців і орендарів, тим самим виступав і проти національного поневолення. Наївно було б вимагати від Довбуша, діяльність якого проходила в складний час розгулу шляхетського терору, чітко виражених вимог чи стрункої політичної програми. Олекса Довбуш був виразником стихійних прагнень народу до волі, щастя і соціальної рівності. Він боровся зі соціальною несправедливістю як міг і як знав — карав панів, палив або знищував їхні маєтки, допомагав бідним селянам. Ватажок виявився для свого часу прогресивною людиною з певними поглядами на тодішні суспільні відносини. Збереглися документи, що свідчать про письмові звернення Довбуша до панів. Проте дворянський історик К. Войціцький, намагаючись применшити роль Довбуша, бездоказово стверджував: „Був то простий гуцул, проте народ, бажаючи ублагородити свого героя, оповідав, що умів писати і було це у нього великою справою”. А далі К. Войціцький, заперечуючи собі, пише, що в своєму загоні Довбуш „мав кількох, що вміли читати”, і завжди в суботу і п’ятницю читали опришкам українські євангелія, а опришки молилися з ним спільно”. Гасло — смерть панам! — привернуло до Довбуша багато спільників. Опришки бачили його неабиякий військовий і організаторський талант, довіряли і підкорялися в усьому. Довбуш став улюбленцем не лише карпатських опришків, а й широких мас Галичини, Буковини і Закарпаття. Він був символом мужності і нескореності. Тому про нього складено безліч переказів, оповідань, легенд і пісень.
Матеріал підготував: Івано-Франківський державний історико-меморіальний музей Олекси Довбуша вул. Мазепи, 3 тел.: +3-8(03422)2-57-29 Фото 4 - хата Дзвінки Фото 5 - опришківський хрест
Якщо вам доведеться побувати в Карпатах, то, незалежно з якого боку гiр ви мандруватимете, тутешнi люди обов'язково покажуть вам мiсця, так чи iнакше пов'язанi з героєм карпатських легенд — опришком Олексою Довбушем. Чи в Раховi на закарпатськiй сторонi, чи в Яремче на Прикарпаттi вам розкажуть легенди й бувальщини про цього героя. Довший час Довбуша вважали мiфiчною постаттю, збiрним образом тих «вiльних стрiльцiв», народних месникiв, справедливих розбiйникiв, карпатських робiнгудiв, якi ходили тутешнiми горами триста рокiв тому. Людина з легенди Завдяки старанням прикарпатського iсторика професора Володимира Грабовецького герой народних легенд i переказiв Довбуш з'явився перед нашими сучасниками як цiлком реальна особа, яка жила й дiяла в цiлком конкретний час. Працюючи з архiвними документами, зокрема iз так званими «чорними книгами», де записанi свiдчення допитуваних на судi побратимiв уславленого опришка, професор Грабовецький склав найточнiшу хронологiю та географiю походiв Довбуша у 1738-1745 роках. Але самих задокументованих фактiв iз життя легендарного опришка для людей завжди було замало. Народ потребував бiльше iнформацiї про улюбленого героя i сам брався створювати його бiографiю, внаслiдок чого, протягом трьох столiть, виникло безлiч легенд, пiсень та переказiв, найцiкавiшi з яких, звичайно, стосуються Довбушевих скарбiв. Хоча поважнi науковцi лише нiяково усмiхаються на пропозицiю дослiдити ймовiрнiсть iснування опришкiвських скарбiв, але легенди про Довбушевi пивницi та комори iз золотом, захованi вiд стороннього ока в карпатських лiсах, продовжують бентежити уяву. Часом народнi перекази дивовижно переплiтаються зi свiдченням iсторикiв, тож мабуть, iстина про Довбушевi скарби лежить десь посерединi мiж легендами та iсторичними фактами. У пошуках скарбiв 10 червня 1895 року газета «Дiло» повiдомила, що якийсь старий дiдок iз Угорщини пiдмовив селян гуцульського Пiстиня Косiвського повiту шукати Довбушевi скарби, мiсцезнаходження яких йому начебто вiдоме. Заiнтригованi гуцули взялися за лопати i, керуючись вказiвками старого, викопали довгу нору в кiлька сажнiв глибиною. Скарбiв тодi так i не знайшли. Згодом схожа iсторiя трапилася у селi Рожнiв тодiшнього Снятинського повiту. Але й цi пошуки закiнчилися безрезультатно. Таких шукачiв опришкiвського золота було досить в усi часи. Ще бiльше у Карпатах знайдеться людей, якi перекажуть чутi вiд дiдiв та прадiдiв iсторiї про пошуки Довбушевого скарбу. Причому географiя легенд не обмежується лише Гуцульщиною, де переважно дiяв зi своїми побратимами Довбуш. Розповiдi про скарби можна почути i на Закарпаттi, i в Сколiвському та Старосамбiрському районах Львiвщини, а одну з легенд було записано фольклористами навiть у румунському селi Луг (Лунка ла Тiса) Марамуреського повiту. Легенди дають своє пояснення того, чому Довбуш закопував скарби у землю. Оповiдачi розказують, що, вiдiбравши золото у багатих, Олекса роздавав частину селянам, а те, що залишалося, ховав. До того ж Довбуша надiляли властивiстю розрiзняти праведнi та грiшнi грошi. I коли вiн закопував нечистий скарб, то накладав на нього закляття. Коли ж золото було чистим, то дiстати його мiг кожен, хто того потребує. Зокрема в селi Верхня Рожанка Сколiвського району iснує переказ, що в урочищi Згари схованi нечистi скарби, а в Кривiм — чистi. Мiсце сховку в легендах майже завжди пов'язане з якоюсь прикметною ознакою ландшафту — оригiнальним каменем, старовинною криницею тощо. Такою прикметою колись вважали вiдомий Писаний камiнь — велику скелю з викарбуваними на нiй знаками-«ревашами». Верховинськi чоловiки якось бралися шукати пiд ним скарби, але до кiнця справу не довели. Хотiв добути опришкiвське золото i селянин зi Старунi Богородчанського району, дiзнавшись, що на Хорошiвському полi, на горi Голицi, Довбуш сховав скарб пiд Прокоп'юковим каменем. Але, коли в серединi 60-х тут прокладали дорогу, камiнь-орiєнтир привалили землею. У Рожнятiвському районi розповiдають схожу iсторiю, але iз щасливим кiнцем. Прокладаючи дорогу, бульдозер зсунув до звору камiнь, на якому нiбито була зроблена самим Довбушем помiтка. Тодi з-пiд землi з'явилося трилiтрове горня зi скарбом монет. А на горi Колисцi, що бiля Тухольки Сколiвського району, мiсцезнаходження скарбу пов'язують iз криницею, вiд якої треба вiдiйти на тридцять сажнiв на захiд i копати. Та найцiкавiшою серед таких переказiв виявилася розповiдь селянина iз села Гаврилiвки Надвiрнянського району, яку свого часу записав знаменитий фольклорист та етнограф Степан Пушик. «Так сталося, — розповiдав лiтнiй гуцул, — що проходив раз Довбуш у свята Великоднi через Гаврилiвку. Коли задзвонили в церквi дзвони, опришки вирiшили далi не йти, спинилися, поскидали сакви. Тодi викопали яму i закопали грошi, якi несли з собою. Того року Довбуша вбили, тож скарб вiн не забрав». За легендою, знайти мiсце, де заховано скарб, можна в новорiчну нiч. Там, де закопано золото, має тричi блимнути половiнь (вогонь). Кажуть, що тамтешнiй мешканець, що звався Микола, йдучи понад потiк Сининовець (Синiй потiк), побачив таке полум'я. Вранцi спробував викопати золото i навiть побачив скриню, але розверзлася земля, i скарб зник у глибинi. Що каже iсторична наука? Про побут опришкiв вiдомо досить багато, зокрема, iз тих-таки свiдчень, що їх давали перед судом побратими Довбуша. I треба сказати, що iсторичнi джерела не дають пiдтверджень непомiрних багатств опришкiв. Зрештою, Довбуш нiколи не став би всенародним улюбленцем, якби метою його дiяльностi було примiтивне бажання збагатитися. Вiдiбранi у багатiїв харчi, зброя та грошi були потрiбними опришкам лише для того, щоб проiснувати пiд час лiсової «партизанки». Надлишок здобичi, безумовно, заважав маневрувати опришкiвським загонам. Лишки або роздавалися селянам, або просто закопувалися у горах. Так, опришок Палейчук розказував на судi, що пiсля розгрому шляхетського двору у Воскресiнцях вони подiлили здобич i кожен поховав свою частку в лiсах. Пiсля нападу на кутських вiрмен з вiдiбраним золотом вчинили так само. Ще одне iсторичне джерело вказує: «В Устерiках забрали грошi, полотно, горiлку, 18 кiс, якi потiм закопали в землю». А побратим Довбуша Баюрак згадував, як пiсля Великодня 1745 року на полонинi в Чорногорi Довбуш вiдкопав з потаємного мiсця берберицю бринзи i бочiвку горiлки — запас, зроблений ранiше. Скiльки ще таких сховкiв залишили пiсля себе опришки, i скiльки їх недоторканими простояло протягом столiть — сказати зараз важко. Влiтку 1744 року вiдбувся найвдалiший похiд загону Олекси Довбуша, наслiдком якого стало здобуття Богородчанського замку. Попри те, що фортецю охороняли жовнiри, а не просто слуги, опришки ввiрвалися досередини i здобули велетенську здобич. Пiзнiше возний із Галицького гроду, який прибув на скаргу богородчанського економа Шидловського, пiдрахував, що збитки, завданi шляхтi, становили тисячi злотих. У замку знаходилися скарбницi каштеляна Подлянського, пана Косановського, панiв Романовських. У архiвних документах записано, що опришки заволодiли монетами «самими тилерами, бiльш-менш на 2 тисячi злотих». Як розпорядилися цими скарбами опришки Довбуша — залишається таємницею. Вiдомо лише, що наступну зимiвку Довбуш провiв у Чорногорi, де навiть збудував собi кам'яну хату. «Золота» середина Порiвнюючи iсторичнi факти, географiю походiв Олекси Довбуша з тими легендами, якi стосуються опришкiвських скарбiв, можна прийти до цiкавих висновкiв. Скажiмо, розповiдi про захованi скарби на горi Магурi та Вiльсi Сколiвського району пов'язуються iз походом Довбуша у жовтнi 1744 року до Турки, де вiн вимагав вiд шляхтича Калиновського викуп. Знаючи звичку опришкiв залишати лишки скарбiв у лiсових сховках, цiлком ймовiрно, що якась дещиця там залишилася донинi. Багато легендарних мiсць, де розташованi скарби, збiгаються з опорними пунктами опришкiвських загонiв, якими в рiзний час були околицi Печенiжина, Буковецька полонина, гора Стiг, Ясiня. Загадковою є доля здобичi, захопленої опришками у Богородчанському замку. Вiдомо, що Баюрак сказав на судi: «З богородчанського розбою ми пiшли тiєї самої ночi назад попри Солотвину та Бабче в полонини». Шлях опришкiв, таким чином, неодмiнно пролягав попри село Старуню та гору Голицю. А саме там, на Хорошiвському полi пiд Прокоп'юковим каменем, як стверджує легенда, захованi скарби. Можна також припустити, що з богородчанським золотом опришки дiсталися до Журавлевої Кливи неподалiк Гути. За переказами, саме там зимував Довбуш, а на початку минулого столiття люди бачили в тому мiсцi таємничу кам'яну хату. Але найнеймовiрнiший збiг стосується легендарного скарбу в селi Гаврилiвка Надвiрнянського району, який був залишений Довбушем в рiк своєї смертi на Великоднi свята. У архiвних документах зафiксовано, що у травнi 1745 року опришки Довбуша робили похiд на пiвнiч — попри Рогатин на Шумляни (тепер Львiвської областi). Повертаючись з походу, Довбуш зупинився перед Надвiрною, чим викликав переполох у мiсцевих багатiїв. До мiста були стягнутi значнi вiйськовi сили, тож нападати на Надвiрну опришки не стали. Видається логiчним, що уникаючи переслiдувань, Довбуш справдi проходив через Гаврилiвку. I що найцiкавiше — в легендi та iсторичнiй хронiцi йдеться про один i той же час! Скарби довбуша — в Англiї? З уст мiсцевих краєзнавцiв довелося почути ще одну версiю подальшої долi скарбiв Олекси Довбуша. Кажуть, що пiсля смертi свого ватага побратим Довбуша Iван Бойчук забрав частину опришкiвського золота i вiдвiз його на Запорiзьку Сiч. На тi грошi начебто було озброєно козакiв. А пiзнiше, коли гетьман Полуботок вiдвозив запорiзькi клейноди до Лондона, то разом з ними до туманного Альбiону попливли й залишки Довбушевих скарбiв.
Інформація, що Дзвінчукова була Довбушевою любаскою нічим не підтверджується, а отже, наразі залишається бояном з пісні.
Краєзнавці видно перед тим добре горіляки хильнули: Полуботок був убитий Петром І задовго до опришкування Довбуша. Або то ще ті "краєзнавці"
Емблемою, фірмовим знаком ранніх опришків був Хрест богині Дани — древній український символ, що вважався оберегом території Оратанії — України. Чи опришки знали суть і значення цього знаку? В стародавньому розумінні цей магічний знак несе жіночий аспект — стихію Води (звідки назви рік: Данастр, Данапр, Данай) і використовувався як магічний патерик у древніх жерців. Такий свастичний хрест зберігається і в Коломийському музеї Гуцульщини. У музей цей патерик потрапив з Коломийської церкви 19 ст. Оце вам приклад синтезу християнства і язичництва. В старих книжках згадується, що знак Дани опришкам випікали на грудях, з лівого боку, під час ініціації. Ніхто з чужих не повинен був цей хрест бачити. Це був тогочасний знак-ідентифікатор для своїх. Присутність Хреста Дани в опришківстві підказує, що по аналогії з іншими стародавніми повстанськими рухами початок опришківству міг дати якийсь древній клан жерців-воїнів.
Доброго дня чи ночі браття-панове!Прочитавши все вище написане,добавлю що Довбуш був заговорений від куль,ударів ,шабель,списів за допомогую спеціальних молитов,обрядів які провели над ним мольфари-ворожбити.Також він мав велику фізичну силу,чув що Довбуш відкотив один великий камінь положив скарби і закотив назад цей камінь,зрушити цей камінь лише йому під силу.Що стосується скарбів то не так легко їх буде знайти і взяти-теж заговорені.Коли польська шляхта вирішила ліквідувати Довбуша,відлили кулю з срібла,12 священнослужителів-католиків служили 12 служб Божих над тією кулею,стріляв в Довбуша його товариш,який був підкуплений шляхтою,заодно відомстив Довбушу зате що ходив до його жінки,куля влучила в серце,помер не відразу.Ось такий трагічний кінець життєвого шляху відомого ватажка Довбуша,говорять люди що людини хоч і нема але вона живе,поки згадують і памятають!
Опришок, Ви в 6 пості, в кінці, пишете що частина скарбів дійшла до Полуботка. Він вроді помер на 20 років раніше?!
Не толерантный был дядька. Не любил так сказать библейский народец. А кто знает легенду про "сокиру Довбуша"?
А хто цей "библейский народец" любить, всім під шкіру залізли Про сокиру чув, тіпа десь в горах в камінь забита, хто її найде і витягне, той буде дужий як Довбуш і йому всі його скарби відкриються
Там дело не в сокровищах на сколько я понял, а том что тот кто достанет сокиру тот освободит Украину, как то так понял. Поправте если шо не так.
