Оксана Забужко. Завжди дивувала її здатність і уміння нематеріальне перенести на папір. Зробити його матеріальним. Вірш, написаний в 2008 році! Зараз він читається якось по-особливому. Оксана ЗАБУЖКО РОСІЙСЬКИЙ МОТИВ …Що падав дощ, і що старечий голос — уже не чоловічий, не жіночий, а тільки злий і сповнений розпуки — кричав із саду в перекрив гармошці з однаким синкопічним перебором (так мореві кричать поверх прибою, щоб не здуріти!) — все про те, що “много”, і знову — “много, много, много раз”… У мокрих кронах яблука яскріли, немов зірки, розсипані в зеленім, ніжнішав дощ, — і захлинався голос, неначе не співав, а матюкався — і все те много, много, много раз! І в тім була заразність божевілля: посохлих губ, роздертої на грудях казенної смугастої піжами, у п’ястуці затислого ножа — спітнілого руків’я ізоленти… Росіє, я люблю твої пісні! Їх хижу лють, тамовану до часу, холодну лють північного розбою, — як мсти за занапащене життя тому, хто перший трапиться під руку! — Ми вип’єм водки, й ти мене уб’єш. І двадцять, тридцять ножових на тілі: поки рука не втомиться штрикати, — не буде “много”, бо немає “много” у тому ділі, де було вже — раз… . . . . . . . . . . . . . . . . А той кричав, і розтягяв гармошку, і, як циганка, тряс побрязкачами уже-давно-музейних орденів — і падав дощ, і яблука світились, і мокла під дощем чиясь машина, і жаль було, мій Господи, — так жаль, як зроду не було невинно убієнних… РУССКИЙ МОТИВ (перевод НАТАЛЬИ ГОРБАНЕВСКОЙ) И дождь дождил, и старчески-надрывный уже не женский голос, не мужской, а только злой, отчаяния полный, вопил из сада посильней гармошки синкопных переборов монотонных (так морю вопль бросают над прибоем, чтоб не сдуреть!) — и всё про то, что «много», и снова — «много, много, много раз». В промокших кронах яблоки сияли, словно зарницы озаряя зелень, дождь обмякал, захлебывался голос, не пел, не распевал, а матюкался, и снова — много, много, много раз! И тут была безумия зараза: иссохших губ, казенной полосатой и на груди разодранной пижамы, и в кулаке зажатого ножа, и потной рукоятки в изоленте. Россия, твои песни я люблю! Их хищный гнев, зажатый до поры, холодный гнев полночного разбоя — как выместить загубленную жизнь на том, кто первым под руку придется! Мы выпьем водки, ты меня убьешь. И двадцать, тридцать ножевых на теле: покудова рука не утомится, — не будет «много», не бывает «много» в таком деянии, что было — раз. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . А тот вопил, растягивал гармошку, тряслись, как у цыганки, побрякушки уже-давно-музейных орденов, и дождь дождил, и яблоки светились, и чья-то мокла под дождем машина, и жалко было, Господи, так жаль, как сроду не жалелось невинно убиенных.
