статья на русском 26 червня буде 59 річниця придушення Кенгірського повстання засуджених. Вважаю що варто нагадати про цю трагічну і в одночас героїчну сторінку історії У селищі Побужжя Голованівського району, що на Кіровоградщині, цього літнього чоловіка знають усі — не дай Боже, при ньому сказати щось погане про Україну, ніколи не змовчить. І хоч літа вже не ті — на дев’ятий десяток повернуло, але силі духу та енергії — і молодий позаздрить. Колишній вояк УПА Володимир Караташ — не із Заходу приїжджий, а родом із цих же країв, з Голованівщини. Сімнадцятирічним юнаком вступив до ОУН, був стрільцем у сотні Сталевого, що діяла в районах Гайсина, Умані, Гайворона, Голованівська. Німці засудили його разом із батьком до розстрілу. Батька окупанти стратили, а Володимир зумів утекти. Після приходу червоних за ту ж «провину» — що став на захист України — отримав вісім років таборів. У таборах за те, що разом з іншими в’язнями таємно виготовляв зброю, отримав уже інший вирок — розстріл. П’ять місяців провів у камері смертників, звідки вісім разів ночами виводили ніби на розстріл, але щоразу, покружлявши коридорами, просто переводили до іншої камери. Після смерті Сталіна розстріл замінили на 25 років ув’язнення. Відбував їх у спецтаборі суворого режиму «Стєплаг» у селищі Кенгір, що в піщаній пустелі Казахстану. 55 років тому саме там спалахнуло найбільше в історії ГУЛАГу повстання. І пам’ятне воно Володимирові Михайловичу не лише тим, що був його активним учасником, а й тим, що саме в такі ж травневі дні на барикадах Кенгіру зустрів дівчину Ганнусю, з якою вони разом і донині. А тоді — стали «найвільнішими людьми в СРСР». Сорок днів Кенгіру Саме так назвав Олександр Солженіцин опір учасників Кенгірського повстання. Було їх, за різними даними, від семи до 13 тисяч політв’язнів, три чверті яких, стверджує Володимир Караташ, — українці. Повстання спалахнуло через те, що після смерті Сталіна багатьох в’язнів ГУЛАГу влада амністувала, але це не стосувалося тих, хто свідомо боровся з системою, тим більше українських патріотів. Їхнє утримання в таборах не лише не пом’якшилося, а стало ще жорстокішим. Начальство, конвоїри поводилися із в’язнями гірше, ніж із рабами. Тяжка праця на копальнях (десятигодинний робочий день), постійний голод, заборони, за найменший непослух змушували лягати або сідати в болото, великі білі номери на спинах. Під час конвоювання — жодних розмов! На Великдень 1954 року колону дівчат вели з нічної зміни на цегельному заводі в зону. Назустріч їм паралельною дорогою ішла на роботу колона хлопців. Хлопці привіталися: «Христос воскрес!», дівчата відповіли: «Воістину воскрес!» Адже і в жіночій, і в чоловічій зоні були переважно українці! Один із конвоїрів полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні — 13 в’язнів було вбито відразу, п’ятеро з 33 поранених померли потім у лікарні. Звістка про цей випадок збурила концтабір і, очевидно, стала початком визрівання масштабного повстання. Адміністрація, відчуваючи це, перевела в зону політв’язнів 600 кримінальників, сподіваючись спровокувати різанину, аби мати легальну підставу для введення військових частин. Але хлопці, серед яких був і Володимир Караташ, переговорили з урками, пояснивши, що в разі чого зуміють себе захистити, а свої права краще боронити разом. І кримінальники не підвели. За всі 40 днів повстання з їхнього боку не було жодної зради. Повстання почалося 16 травня оголошенням загального страйку. Табірне начальство, ніби поступившись, пообіцяло виконати вимоги, але вже увечері стало зрозуміло — ніхто нічого виконувати не збирається. В’язні вигнали всю охорону й обслугу, зруйнували мури між концтабірними пунктами, захопили господарчий двір. Охорона намагалася перешкодити цьому кулеметними чергами, не обійшлося без жертв, але повсталі хитрощами і маневрами зуміли домогтися свого. На звільненій від чекістів території фактично було організовано самоврядування: на загальному мітингу обрали комісію, яка керувала життям вільної республіки. Вона повинна була спрямовувати хід повстання, підтримувати порядок і дисципліну (про моральність дбали священики, яких чимало було серед в’язнів, вони проводили богослужіння, відспівували померлих, навіть повінчали кілька пар), вести переговори з представниками влади, дбати, щоб усі життєво необхідні підрозділи — харчоблок, лікарня, лазня, склади, майстерні — працювали безперебійно. За всі 40 днів повстання не було жодного випадку грабунку, насильства, злодійства, міжконфесійних чи міжнаціональних конфліктів. Повсталі випускали стіннівки, плакати, складали відозви до солдатів і офіцерів дивізії, яка оточила «вільну територію», листівки. Свої звернення до мешканців селища Кенгір вони потім розсипали з допомогою повітряних зміїв (винахід японців, яких у зоні було з десяток) серед житлових будинків. Багаторічний в’язень, борець за незалежну Україну Михайло Сорока (помер у 1971 році в радянських концтаборах, провівши там понад 30 років) написав гімн повстанців — «У гарячих степах Казахстану». Тим, хто вижив, запам’яталася надзвичайно колоритна постать — гуцулка Параска, міцної статури дівчина, яка могла подужати будь-якого хлопця. Під час тих подій вона як донор віддала багато своєї крові пораненим. Уже 27 травня відбулися переговори з представниками влади, на яких, крім табірного начальства, були присутні тодішній заступник міністра МВС СРСР генерал С.Єгоров і начальник ГУЛАГу генерал І.Долгих. Повсталі вимагали: зняти принизливі номери з одягу політв’язнів, ліквідувати обмеження на листування, посилки, дозволити побачення з рідними, скоротити тривалість робочого дня до восьми годин, зняти замки з дверей та грати з вікон бараків, поліпшити харчування та побутові умови, звільнити неповнолітніх, старих і хворих, притягнути до кримінальної відповідальності охоронців, які розстрілювали невинних людей і, нарешті, почати перегляд справ політв’язнів. Учасники переговорів ніби з усім погоджувалися, але до реальних кроків так і не дійшло. Острівець свободи жив своїм життям. Місцеві умільці налагодили автономне електроживлення, інженери сконструювали радіопередавач, з допомогою якого збиралися сповістити світу про події, що відбувалися в повсталому Кенгірі. Ходила чутка, що 22—23 червня це таки вдалося зробити. Багато хто вважає, що саме це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння влади, — вона не могла змиритися з поширенням цієї інформації. До речі, всі учасники Кенгірського повстання, які залишилися живими, дали підписку про нерозголошення інформації стосовно тих подій. У 1956 році очевидець Кенгіра лікар-угорець Ференц Варконі зумів потрапити на Захід. Він перший розповів світові про повстання. Звісно, ніхто не чекав, що влада застосує танки. Проти них зброя, яку заздалегідь підготували повсталі, виявилася безсилою. Майже 700 трупів, серед яких були й дівочі, стали розплатою за 40 днів волі. Свідчення про ті події разом із власними спогадами і коментарями Володимир Караташ зібрав у книжку «На барикадах Кенгіра», яка торік побачила світ коштом кількох однодумців і самого автора накладом усього 500 примірників. Ця книжка стала цьогорічним лауреатом обласної літературної премії імені Євгена Маланюка в номінації «Публіцистика». Видана більшим накладом, з доповненнями, вона могла б прислужитися і дослідникам цієї теми, і багатьом небайдужим. «Впали мури, що нас розділяли, і зустрілися брат і сестра…» Жіноцтво під час Кенгірського повстання — особлива тема. Спочатку кримінальники рвалися якомога швидше потрапити в жіночу зону, аби добре розважитися. Але хлопці-політв’язні їх попередили, що там не просто «баби», а їхні матері, сестри, землячки, а тому не дадуть їх скривдити. Серед членів комісії, яка керувала життям острівця свободи, було троє жінок. Дівчата брали участь у всіх роботах, навіть стояли на варті. Володимирові Караташу запала в душу дівчина з Рогатина Ганна Людкевич. Її батька замордували в Іркутську в «Озерлазі». Мати була на довічному поселенні в Якутську, а Ганнуся з молодшою сестрою Марійкою — у Кенгірському таборі. І хоча обидві були засуджені на 25 років, після повстання опинилися в різних таборах. Володимир Михайлович усіма засобами намагався тримати зв’язок з коханою. Після неочікуваного звільнення (його справу розглядав сам Леонід Брежнєв, який після щирої розповіді хлопця сказав: «Таких людей надо награждать, а не сажать!») він розшукав Ганнусю в Якутії. Ганна Лук’янівна пригадує яскравий епізод перших днів повстання: — Вранці 17 травня біля нашого барака почалися заворушення — трьом хлопцям якось удалося втекти за зону тюрми, їх, звісно ж, наздоганяла охорона. Дівчата швиденько зорієнтувалися і зробили живу загорожу, взявшись попід руки, а на грудях — долоні в замок. Чекісти наказали розійтися. Побачивши, що ми не слухаємось, гидко матюкалися і страхали, що стрілятимуть. Ми стояли. Почали стріляти понад головами. Стало страшно, але не відступили. Тоді приїхали пожежники і почали з брандспойтів поливати нас холодною водою. Через деякий час автоматники і пожежники відступили... Ця наша маленька перемога додала сил і надії, іще більше згуртувала дівчат. Перших жертв повстання, яких скосив кулемет під час штурму мурів, дівчата обмили, одягли у вишиванки. Серед убитих був один кримінальник і один узбек, їм дівчата теж знайшли вишиванки, щоб не виглядали бідніше. Хлопців, які першими наклали головами під час Кенгірського повстання, на відміну від багатьох в’язнів ГУЛАГу, поховали по-людськи... Після звільнення Володимир Караташ закінчив Одеський університет і 25 років викладав англійську мову в школі. Разом із дружиною звели будинок, виховали двох гарних дітей, мають онуків. Їх і досі єднає любов і спільна пам’ять, а ще — готовність будь-якої миті боронити Україну. http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/nayvilnishi_lyudi_v_srsr.html хороша стаття у Вікіпедії
Жиди верещать про якийсь міфічний голокост, який в порівнянні з лагерями ГУЛАГу просто дєтський лєпєт
Тивер дякую вам за цей урок історії . Про такі події я раніше не знав і читаю вперше . Такий матеріал потрібно друкувати в шкільних підручниках .
Впечатлило. Обнажаю голову перед поступком ЛЮДЕЙ - СИЛЬНЫХ ДУХОМ. "Да, были люди в наше время - не то, что нынешнее племя... (с)" М. Лермонтов, Бородино.
И что ж было в 91м ? Вместо деда комуняки пришел сын "демократ" и внук "либерал". Пришли,как законные наследники,уже без партбилетов а с крестом на пузе,но по нечётным бегающие стучать.Люстрация - это когда о чиновнике,кому я плачу зарплату,я о нём знаю всё.Кому не нравится или кто был замазан - работай где хочешь,но не в выборной должности,не в гос. Десоветизация - это когда памятнику упыря с рукой не только ж... оторвут,а полностью на мусорку,а на том месте клумба.Хотя б вот так: http://ari.ru/news/271450648/print Справились и давно в ЕС и в NATO, раз оно им надо.
В 1991 году 90,3% жителей Украины проголосовали за независимость, фактически против коммунистической идеологии, уже в те времена с сознанием граждан Украины был полный порядок, учитывая что в то время технологии pr и прочие рекламные уловки были неизвестны, референдум можно признать отображающим действительность. Не все так просто, думаете если поломать всех Ильичей чиновники перестанут воровать?
Скоро 100!!! лет,как уголовники правят Украиной. О преступлениях комуняк рассказывать вам нужно? Они и сегодня у власти и не только у донецкого Пэти.Вся сегодняшняя верхушка выходцы из кп.По сути они все те же,деяния их те же. Улицы,переулки,набережные,заводы и пр. носят их имена.Страна молится на них,их помнят.Везде их символы,памятники.И при чём тут,что проголосовали? Мер то никаких не приняли. Их и их деяния не осудили. На форумах возмущаемся ГУЛагами и пр.,а с корнем вырвать не можем.Забыли,кто предков наших убивал,предаём своих.
Чиновник перестанет воровать когда начнёт действовать закон.У этих он не начнёт. Прочтите "Один день Ивана Денисовича",как Солженицин описывает,как в лагере безпредельничали уголовники,издеваясь и убивая политических,в том числе фронтовиков.Продолжалось,пока в лагерь не прислали бандеровцев,которые молча ночами начали уголовных вырезать.Те сразу всё поняли. Так и с нашими чиновниками. До первых реальных сроков с конфискацией.
Никто на них не молится, молодежь вообще про них ничего не знает, среднему поколению не до них, забот и так хватает, старички ностальгируют по брежневскому застою но больше не за ним а за ушедшей молодостью Помнят потому что в последнее время слишком часто напоминают тем самым подкармливая всяких Симоненко Судить некого, ни все мертвы. не можем,
Тема предсказуемо затухает и в принципе это хорошо,что и так всем всё понятно,но вот один ньюанс не выяснен.Вот этот: судить некого,они все мертвы. Любого из сегодняшних героев копните по родне и обязательно всплывут прадеды и деды из 17-го.Любого. На Украине,в прибалтике,на братской Кубе,Россия,Казахстан или закавказье кто то из тех,кого мы изучали в школе.На самом деле их ничтожно мало.Последний скандал по пошинкованным украинцам.Там знаменитая бабушка в кожанке с маузером.Откуда у власти все эти "сироты"? Как игра в пятнашки.Где то человек пропал,а где то взялся из ниоткуда и сразу при власти.Почему и усилия должны быть совместные.Не в объединениях,экономике или территориях.Всё давно устоялось. Что то должно быть типа европол,но настоящее,работающее.Каждый порядок наводи у себя.
Один из конвоиров полоснул автоматной очередью по мужской колонне — 13 заключенных были убиты сразу, 33 — ранены, пять из них потом скончались в больнице дальше не читал. даже солженицын до такого не додумался.
Солженицина *один день* я читал в70-тых или начале 80-х.Как его пропустили комуняки в Роман-газету я не знаю. Журнал через N-ные руки ко мне дошёл в плачевном состоянии,но на то время было взрывным материалом.Это потом они стали "правозащитниками", "либералами" и "общечеловеками".Тогда он был обычным обозлённым ЗК,потерявшим кусок своей жизни.Поэтому думаю тогда он писал правду,с помощью своих соплеменников обнародовавших её.
Народу.в більшій частині все це не потрібне.Рабам давйте цепи.Тільки невелика частина є патріоти.бо в їхніх жилах тече кров.а не гівно.Як у рабів. На сьогодні знаю чимало ряжених.Приймають участь в різних заходах.одягають вишиванки.а як до діла.то в штани накладають.Сумно і страх за майбутньє.Як житимуть наші діти і онуки.в країні.Де править бидлота.
Солженіцин про придушення кенгірського повстання: "Проснулся лагерь — весь в безумии. Одни оставались в бараках на местах, ложились на пол, думая так уцелеть и не видя смысла в сопротивлении. Другие поднимали их идти сопротивляться. Третьи выбегали вон, под стрельбу, на бой или просто ища быстрой смерти. Бился Третий лагпункт — тот, который и начал (он был из двадцатипятилетников, с большим перевесом бандеровцев). Они… швыряли камнями в автоматчиков и надзирателей, наверно и серными угольниками в танки… О толчёном стекле никто не вспоминал. Какой-то барак два раза с «ура» ходил в контратаку… Танки давили всех попадавшихся по дороге (киевлянку Аллу Пресман гусеницей переехали по животу). Танки наезжали на крылечки бараков, давили там (эстонок Ингрид Киви и Махлапу).[73] Танки притирались к стенам бараков и давили тех, кто виснул там, спасаясь от гусениц. Семён Рак со своей девушкой в обнимку бросились под танк и кончили тем. Танки вминались в дощатые стены бараков и даже били внутрь холостыми пушечными выстрелами. Вспоминает Фаина Эпштейн: как во сне отвалился угол барака, и наискосок по нему, по живым телам, прошёл танк; женщины вскакивали, метались; за танком шёл грузовик, и полуодетых женщин туда бросали. Пушечные выстрелы были холостые, но автоматы и штыки винтовок — боевые. Женщины прикрывали собой мужчин, чтобы сохранить их, — кололи и женщин! Опер Беляев в это утро своей рукой застрелил десятка два человек. После боя видели, как он вкладывал убитым в руки ножи, а фотограф делал снимки убитых бандитов. Раненная в лёгкое, скончалась член Комиссии Супрун, уже бабушка. Некоторые прятались в уборные, их решетили очередями там.[74] Кузнецова арестовали в бане, в его КП, поставили на колени. Слученкова со скрученными руками поднимали на воздух и бросали обземь (приём блатных). Потом стрельба утихла. Кричали: "Выходи из бараков, стрелять не будем!" И, действительно, только били прикладами. По мере захвата очередной группы пленных, её вели в степь через проломы, через внешнюю цепь конвойных кенгирских солдат, обыскивали и клали в степи ничком, с протянутыми над головой руками. Между такими распято лежащими ходили лётчики МВД и надзиратели и отбирали, опознавали, кого они хорошо раньше видели с воздуха или с вышек. (За этой заботой никому не был досуг развернуть «Правду» этого дня. А она была тематическая — день нашей родины: успехи металлургов, шире механизированные уборочные работы. Историку легко будет обозреть нашу Родину, какой она была в тот день.) Любознательные офицеры могли осмотреть теперь тайны хоздвора: откуда брался ток и какое было "секретное оружие". Победители-генералы спустились с вышек и пошли позавтракать. Никого из них не зная, я берусь утверждать, что аппетит их в то июньское утро был безупречен и они выпили. Шумок от выпитого нисколько не нарушал идеологической стройности в их голове. А что было в груди — то навинчено было снаружи. Убитых и раненых было: по рассказам — около шестисот, по материалам производственно-плановой части кенгирского отделения, как мои друзья познакомились с ними через несколько месяцев, — более семисот. Ранеными забили лагерную больницу и стали возить в городскую. (Вольным объясняли, что войска стреляли только холостыми патронами, а убивали друг друга заключённые сами.) Рыть могилы заманчиво было заставить оставшихся в живых, но для большего неразглашения это сделали войска: человек триста закопали в углу зоны, остальных где-то в степи." http://book-online.com.ua/read.php?book=4633&page=130
Так в супермаркете скидки и свободная зона вай-фай,некогда с корнем вырывать.Это вам не 17-й(просто для примера)
