Національне питання в ідеології селянського руху в Харківській губернії (1917 – 1921 рр.) У висвітленні селянського повстанського руху під час Української революції 1917-1922 рр. на Харківщині стара комуністична пропаганда називала усіх, хто хоч якось виступав проти червоних - «бандитами». Та навіть зараз дослідження цієї теми є рідкісним явищем і небажаним питанням серед «толерантних» і «неконфліктних» (дивись - антиукраїнських) істориків та політиків. Діаспорянська література минулого століття висвітлювала переважно повстанський рух Наддніпрянщини, - Полісся, Волині та Поділля, зрідка торкаючись повстанців Південної України. Лиш віднедавна, зі іздобуттям незалежності Україною, ретельно почали досліджувати масові повстанські рухи селян. Так, передусім у поле зору вчених потрапили Катеринославська та Таврійська губернії, що протягом 1918 – 1920 рр. перебували під контролем революційної повстанської армії України (махновців, Звенигородський і Таращанський повіти Київської губернії – епіцентр антигетьманського повстання місцевих загонів вільного козацтва у 1918 р., Холодний Яр – район на території Чигиринського повіту Кременчуцької губернії, де до кінця 1922 р. тривали антибільшовицькі селянські повстанські рухи. Ведуться також дослідження інших локальних повстанських осередків, розміщених переважно на Поліссі, Поділлі та Чернігівщині. Однак, існує ряд областей, яким раніше при вивченні даного питання надавалося недостатньо уваги. Зокрема це стосується й Харківщини. На час Української революції 1917- 1922 рр. селянство складало 84% населення Харківської губернії. З них в етнічному плані понад 80% становили українці і 19 % - росіяни. Слід відзначити, що Харківщина посідала перше місце серед українських губерній за кількістю росіян у складі сільського населення. Лютнева революція 1917 р. стала початком національного відродження в селянському середовищі Харківської губернії. Про те, що більшість українських солдат бажали відновлення України свідчать багатосоттисячні демонстрації на Всеукраїнських військових з’їздах. Цікаво також, що створювані протягом 1917 р. українські військові частини на Харківщині в більшості своїй називалися гайдамацькими та козацькими. До найвідоміших із них слід віднести балаклійських та лозівських гайдамаків та харківських козаків. Їх діяльність досліджена до кінця українсько-більшовицької війни 1917-1918 рр., і закінчується у березні-травні 1918 р. Селянство ж поряд із соціально-економічними вимогами почало активно висувати й національно – культурні. Так, наприклад, 22 травня 1917 р. з'їзд селянських депутатів Ізюмського повіту ухвалив наказ про викладання українською мовою в школах Ізюмського повіту. 31 липня 1917 р. Харківська губернська Рада селянських депутатів ухвалила рішення про ведення офіційного діловодства українською мовою. Протягом літа 1917 р. в Харківській губернії відбувається активний процес створення товариств “Просвіта”. Осередки “Просвіти” було засновано в селах Харківського, Вовчанського, Сумського, Ізюмського, Старобільського, Валківського повітів. Однак попередня політика царського режиму та брак коштів, українських підручників і педагогічних кадрів значно сповільнювали процес українізації освіти і громадського життя селянства Харківщини. Так, наприклад, у квітні 1917 р. Харківське повітове земство дало згоду на українізацію шкіл, але виявилося, що з 300 сільських учителів українською мовою бездоганно володіли 10 чоловік. Подібна проблема мала місце й в інших повітах, зокрема у вересні 1917 р. на з'їзді вчителів Валківського повіту було констатовано, що до викладання українською мовою підготовлена незначна частина народних училищ. Джерела свідчать, що сільське населення Харківської губернії розуміло: його економічні, політичні і національно-культурні права може захистити лише власна держава. Селянство Харківщини позитивно оцінило зміст проголошених Українською Центральною Радою І і ІІ Універсалів. Численні документи свідчать, що у селах губернії відбувалися мітинги, на яких ухвалювалися резолюції про підтримку державницьких ініціатив Української Центральної Ради і Генерального Секретаріату. Переломний момент у ставленні сільського населення Харківської губернії до внутрішньої політики УЦР відбувся після проголошення ІІІ Універсалу. Якщо 1 листопада 1917 р. на губернській нараді представників місцевих Рад селянських депутатів було ухвалено резолюцію, що вимагала визнання влади УЦР в Україні, то 6-7 грудня 1917 р. на V з'їзді губернської ради селянських депутатів політика УЦР зазнала гострої критики. В Харківській губернії, де 50% селянських дворів мали не більше трьох десятин землі, значна частина хліборобського населення пов'язувала поліпшення власного добробуту лише з негайним зрівняльним розподілом поміщицьких земель. Але, згідно з ІІІ Універсалом, УЦР залишала остаточне вирішення земельного питання Українським Установчим Зборам. Ситуація в губернії ще більш ускладнилася після скасування 18 січня 1918 р. УЦР права приватної власності на землю. 80 тисяч господарств в губернії належали селянам, що вийшли з общини і працювали на хуторах і відрубах. Їхня діяльність була спрямована на ведення ринкового господарства, і збереження права приватної власності на землю мало для “столипінців” першочергове значення. Перетворення економічного договору з Німеччиною та Австро-Угорщиною на головний компонент внутрішньоекономічного курсу УНР, а згодом Гетьманської держави сприяло остаточній втраті авторитету української влади серед значної частини хліборобського населення в регіоні. Свідченням цього стали події червня 1918 року, коли повстанський загін з Харківської губернії здійснив рейд в Київську губернію, щоб надати збройну допомогу антигетьманському повстанню загонів вільного козацтва Звенигородського і Таращанського повітів. Однак потрібно відзначити, що аграрна політика Центральної Ради і уряду гетьмана П.П.Скоропадського скомпрометувала перед хліборобським населенням Харківщини саме ці політичні сили, а не ідею української державності. В умовах громадянської війни і відсутності єдності українського національно-визвольного руху селянству Харківської губернії довелося сприяти процесу українізації освіти і вести власні, часто інтуїтивні пошуки державницького ідеалу. Так, 25 - 26 лютого 1918 р. майже у всіх школах Богодухівського повіту були проведені читання, присвячені пам'яті Т.Г.Шевченка. Серед населення продовжували активно працювати “Просвіти”, здійснюючи бібліотечну, лекційну та драматичну форму культпросвітництва. Під час окупації Харківської губернії збройними силами Півдня Росії під командуванням генерала О.П.Кутєпова (червень-грудень 1919 р.) всі українські школи були переведені на російську мову викладання, тому навчальний процес в сільських початкових школах майже припинився. Після звільнення Харківщини від добровольчої армії в краї було продовжено боротьбу за українізацію сільської освіти. Як свідчать архівні документи, обговорення мовного питання набуло особливої гостроти під час проведення організованих радянською владою селянських безпартійних конференцій у повітах Харківської губернії на початку 1920 р. 3-6 лютого 1920 р. Богодухівською повітовою безпартійною селянською конференцією було прийнято резолюцію по народній освіті, в якій зазначалося: “Приймаючи до уваги, що український народ, щедро обдарований самою природою, цілими віками не мав своєї рідної школи, (...) проводилась дика і жорстока русифікація всього культурного життя, аби краще панувати над ним, Богодухівська повітова безпартійна конференція визнає необхідним і справедливим в ділі народної освіти розвивати українську духовну культуру тільки на рідній материнській мові. (...) Відділу народної освіти подбати про українські підручники, а також і про те, аби учителі дійсно проводили навчання рідною мовою”. Під час роботи безпартійної селянської конференції Куп’янського повіту було запропоновано резолюцію, в якій вимагалося вживання української мови в офіційному діловодстві, навчанні і “ поступової українізації церкви”. Особливо бурхливі дискусії навколо мовного питання відбулися під час засідань безпартійної селянської конференції Харківського повіту. Асиміляційний вплив зрусифікованого Харкова і присутність 19% етнічних росіян серед сільського населення повіту (найвищий показник серед повітів губернії) зумовили суперечку між російськомовною і україномовною групами делегатів щодо мовного регламенту виступів. Внаслідок тиску з боку російськомовних делегатів гостям конференції – О.Я.Шумському і Д.З. Мануїльському довелось відмовитись від наміру звернутися до селян українською мовою. Однак україномовній групі делегатів вдалося надіслати офіційне привітання українською мовою від президії селянської конференції Жіночій робітничій конференції, що одночасно працювала в Харкові, і провести свою резолюцію по народній освіті.
Re: ]Національне питання в ідеології селянського руху Харківщини. В архівних матеріалах також зафіксовано факти, що свідчать про уважне ставлення селянства Харківської губернії до національної належності представників виконавчої влади на місцях. Так, наприклад, 6-7 лютого 1920 р. під час роботи безпартійної селянської конференції Зміївського повіту більш ніж 200 делегатів вітали оплесками виступи своїх земляків, котрі рішуче виступили проти введення в регіоні хлібної монополії, як специфічно російського явища, заявивши: “Ми, українці, багаті і не бути в Україні монополії”. Напруженість в сферу міжнаціональних стосунків у регіоні внесла також діяльність російських продзагонів. Одним з свідчень є телеграма завідуючого райконторою Шиповитської волості Гаврилова голові продовольчого комітету Вовчанського повіту Родовичу, в якій змальовуються труднощі роботи продзагонів серед українського селянства: “ (...) А червоноармійці з хохлами ніяк не можуть домовитися. Коли були серед кацапів, можна було працювати й одному.(...) Не можу працювати, але спробую випередити усіх”. Вкрай напруженими були також і україно-єврейські стосунки. Від пильної уваги селян було неможливо приховати переважаючої кількості єврейських прізвищ серед «радянського уряду», керівництва надзвичайних більшовицьких продовольчих органів і особового складу надзвичайних комісій, що розгорнули в губернії широкомасштабну кампанію реквізицій і терору. Тому стає зрозумілим, чому найчисленніша безпартійна селянська конференція Старобільського повіту (700 делегатів) відбувалася в атмосфері сильного антисемітизму. Присутній 5 лютого 1920 р. на конференції уповноважений Харківського губернського революційного комітету відзначав, що делегати заперечували будь-які аргументи на захист євреїв і стверджували, що “жиди захопили владу”. Невдоволення місцевого селянства національною політикою державних органів влади знайшло своє відображення у відповідних резолюціях повітових селянських безпартійних конференцій. Зокрема частина місцевого селянства симпатизувала Українській Комуністичній партії (боротьбистів), сподіваючись на її захист від безконтрольної більшовицької експлуатації економічних ресурсів регіону. Тому 7 лютого 1920 р. делегати Валківської повітової безпартійної селянської конференції обрали в президію одного комуніста-більшовика і двох боротьбистів. Делегати вимагали створення незалежних від керівництва РРФСР українських органів виконавчої влади і господарчих структур. Ще більш категоричною була резолюція Богодухівської повітової безпартійної селянської конференції від 6 лютого 1920 р: “ Україна повинна бути окремим народно господарчим організмом і мати власний Український правлячий центр, що буде підпорядкований лише ІІІ Комуністичному Інтернаціоналу і єдиній Українській Комуністичній партії”. Додамо, що кандидатами на IV губернський з'їзд Рад від Богодухівської конференції було висунуто два чоловіка: безпартійний і член УКП (боротьбистів). Майже одночасно Куп’янська повітова безпартійна селянська конференція обговорювала пропозицію визнати рівноправний федеративний зв'язок України і Росії. Поряд з легальними формами виявлення свого ставлення до окупаційних режимів та ідеї української державності селянство Харківської губернії демонструвало й нелегальні та збройні. В Старобільському, Зміївському, Ізюмському та Куп’янському повітах місцеве селянство активно підтримувало повстанські загони Савонова, Каменєва, Сироватського, Колісниченка, що сповідували ідеологію махновського руху. Значна частина селянства південно-східних повітів Харківщини позитивно сприйняла концепцію махновського “вільного радянського ладу” – системи влади, що своєю структурою нагадувала інститути і форми управління козацьких часів, уставлені «козаком Нестором Махно». Так, наприклад, агентура більшовиків протягом 1920 р. повідомляла про ефективну роботу селянських органів місцевого самоврядування у Старобільському повіті, створених за зразком махновських “вільних рад”. Першоджерела свідчать, що на початку 1920 р. в південно – східних повітах Харківської губернії махновцями інтенсивно велася нелегальна агітаційна робота. Саме в цей час махновці у своїй пресі надають національному питанню особливої ваги, закликаючи до “звільнення рідної України від росіян”. Махновці характеризують більшовиків як людей, “що прийшли з Великоросії”, а тому чужих українському народові і закликають скинути “владу московських насильників”. Паралельно в краї діяли селянські повстанські загони, що використовували як ідеологічну основу гасла відновлення УНР. Зокрема у Валківському повіті значну підтримку місцевого населення мали повстанські загони отаманів Білецького, Шатровки, Циглера, Перлика. Одним з найяскравіших проявів національної свідомості хліборобського населення Харківщини стало селянське повстання, що наприкінці квітня – на початку травня 1920 р. охопило Валківський, Зміївський, Богодухівський і Харківський повіти. Центр виступу знаходився у Валківському повіті, в селах Високопілля і Ков’яги. Повстанський штаб почав формування “Українського народного уряду” і висунув ультиматум Раднаркому, в якому вимагалося припинити воєнно-комуністичні заходи, віддати землю селянам і надати незалежність Україні. Подібні вимоги селянство Харківщини висувало й у 1921 р. Так, наприклад, в березні 1921 р. делегати селянської конференції Куп’янського повіту прийняли резолюцію, в котрій наголошувалося на необхідності негайного припинення громадянської війни, скасування державної монополії на реалізацію продуктів сільського господарства, визнання України незалежною народною республікою. Та в переважній більшості дрібні повстанські загони та «політична ідеологія» населення усіх повітів Харківської губернії не була чітко і однозначно визначена. Тому, нерідко, спільно з українськими есерами та «уенерівцями», «махновські» (анархістські) повстанські загони діяли на всій території Харківської губернії протягом 1918-1920 рр., активно борючись як проти червоних окупантів, так і проти білих. Численні випадки збройного опору проти продзагонівців, чонівців та чекістів примушували комуністичних лідерів мінімізувати кількість українців в цих загонах, набираючи до них головним чином «вєлікароссов», китайців (що «уславилися» найбільш жорстокими розправами над мирним населенням) та кримінальних злочинців. В свою чергу, білі для пристрашення «бунтарского духа малоросов» використовували загони чеченців, що безжально вбивали і різали усіх «підозрілих» селян. Таким чином, ми приходимо до висновку про те, що протягом періоду Української революції 1917 – 1921 рр. національне питання мало помітний вплив на ідеологію селянського руху в Харківській губернії. Місцеве селянство, переважну більшість якого становили українці, надавало значну увагу вирішенню питання українізації освіти, роботи громадських установ та усунення від влади у краї чужинської меншості через здобуття незалежності. Суспільним ідеалом селянського руху в регіоні була незалежна українська держава, що мала надати основним соціально-економічним інтересам сільського населення пріоритетного значення. Нездатність УЦР і уряду Гетьманської держави поєднати в своїх аграрних програмах інтереси держави і інтереси селянства зумовило падіння їхнього авторитету серед хліборобського населення Харківщини. Селянство в краї не відмовилося від ідеї української державності, але в умовах громадянської війни розійшлося у поглядах на засоби її реалізації. Частина селянства губернії співпрацювала з УКП (б), але поряд співіснували й дві інші течії селянського руху – “уенерівське” й махновське повстанство, які мали власні суспільні уподобання. Неодностайнісь селянства у поглядах на вирішення національного питання призвела до загострення етнічних протиріч, ескалації збройного конфлікту в регіоні і ослаблення організаційної єдності селянського руху в Харківській губернії. Вакула "П.У."
Селяни села Старовірівка (Харківщина), заарештовані як члени СВУ у 1930 році. Також обвинувачувалися як учасники повстання 1920-го. Місцевий повстанський загін Кириківського р-ну Харківщина.1930 р.
Повстанський рух на Харківщині в 1920-ті роки Реставрація… Саме це слово спливає в пам'яті під час знайомства з працями істориків Клубу "Холодний Яр". Крізь кіптяву пороху та лак облуди проступає правдива історія України, з'являються постаті нескорених лицарів України. Ось засяяли шаблі повстанців Холодного Яру, очищені від забуття й бруду працями Романа Коваля... На іншій сторінці, що її відновив Геннадій Іванущенко, чітко проступили силуети гайдамаків Сумщини. А он із байраку вивів подільських козаків Костянтин Завальнюк, також член Історичного клубу "Холодний Яр". Стараннями дослідників відновлюється наш зв'язок із минулим. Проте багато сторінок так і залишаються замацаними чужими руками. Або залитими кров'ю наших героїв... Однією з маловідомих, напівстертих сторінок є історія Національно-визвольного руху на Харківщині. Мені пощастило познайомитися лише з одним дослідженням українського історика на цю тему. Мова про статтю Євгена Сіваченка "Спалахи гніву народного: з історії селянського повстанського руху на Харківщині". Та ця робота за обсягом невелика і стосується переважно козацького повстання на Валківщині 1920 року. Ми ж спробуємо схарактеризувати повстанський рух на Харківщині в цілому... Козацько-селянський рух на цих теренах можна умовно розділити на дві течії: петлюрівський або "державницький" (загони отаманів І. Перлика, Волоха (або Винника), Циглера, Шатровки, інших) та махновський або "стихійно-повстанський". До останньої належать власне махновські командири (М. Брова, Іванюк, Каменєв, Колісниченко, Сова, Сироватський, Чередняк), що були направлені сюди махновським штабом 1919 року для руйнування денікінського запілля. Поступово ці загони поповнювалися місцевими хліборобами і здобували більшу автономію від Махна (Сироватський навіть приєднався до уенерівської організації В. Кияшка). До махновського напрямку варто зарахувати й отаманів, які визнавали зверхність Махна (Кузнецов, Гуров, Двигун, Стародубцев) [4, c. 21]. За даними совєтських істориків у 1921 році на теренах Харківської губернії оперували 57 повстанських загонів, деякі з яких мали по кілька сот шабель [8, с.212]. Хоча сучасна Харківська область не збігається з кордонами Харківської губернії (включає в себе значні терени Полтавської та Катеринославської), все ж деяке уявлення про масштаби повстанського руху можна зробити. Повстанські отамани оперували, як правило, в межах кількох сусідніх повітів і лише деякі (Махно та його отамани, а також Маруся), діяли на більшій території). Українські повстанці знищували червоних активістів, зводили бої з регулярними російськими військами, чекістами, карателями-чонівцями та загонами місцевих колаборантів (КНС, ревкомів), захоплювали зброю, харчі, спорядження, зривали вибори до окупаційних органів влади. Пересування полегшувала наявність значних масивів лісу і розгалужених ярів. Найвідомішим на Харківщині є Валківське повстання у квітні 1920 року. Воно почалося з того, що великі групи мобілізованих селян Валківщини відмовилися йти до червоного війська й пішли до лісу, у гайдамаки. До них приєдналися мешканці округи, зокрема колишні військові старшини – Сорокін, Макаренко та Джуваго, котрі й очолили повстання. Старшини спішно провели військовий вишкіл хліборобів, розподілили їх на бойові підрозділи й розпочали активні бойові дії. Валківські козаки відбивали насильно мобілізованих до окупаційного війська, роззброювали червоних, захоплювали зброю і спорядження. До повстанців почали масово сходитися селяни навколишніх сіл та сусідніх повітів. Козаки обрали військовий штаб та "Український народний уряд". До штабу і "уряду" увійшли Сорокін (ймовірний керівник повстання), Джуваго, Макаренко... Вони виступили зі зверненням до населення, а червоним надіслали вимогу припинити безчинства, проголосити незалежність України, надати демократичні свободи... Було налагоджено зв'язок із козацькими загонами Білецького та Печня, котрі діяли поблизу. Велися переговори із махновцями, що підійшли на Валківщину з півдня (загони Михайла Брови та Марусі). Повстанців було 1500 – 3500 осіб (можливо й більше), активну участь брали навіть старші люди, жінки й діти. Все ж основу гайдамаків складала молодь 20 – 25 років, погано озброєна (половина мала лише коси та вила). Червоних загарбників у Валках оточили. Карателі були змушені оборонятися. Вони телеграмою прохали у Харкові артилерії ("…оскільки населення боїться розгрому сіл артилерійським вогнем… Необхідні рішучі заходи…"). 30 квітня (чи 1 травня) українці рушили на Валки. Спалахнув запеклий і жорстокий бій, козаки пішли на багнети ворога врукопашну… Ось уже зайнято південні околиці Валок, москалі відступають углиб містечка, а гайдамаки кинулися ламати браму в'язниці, в якій перебувало близько восьмисот безвинних заручників… Але наступ захлинувся, знекровлені повстанські загони відійшли на північ. На Валківщину більшовики терміново кинули значні сили, якими керував Р. Ейдеман. Біля с. Ков'яги козаки зазнали поразки, а їхнього провідника Сорокіна заарештували. Залишки гайдамаків очолив Білецький, котрий вступив у бій із ворогом біля Сніжкова. Валківщина продовжувала палати повстанням, загін Білецького бився ще й наступого року, але московська репресивна система вже почала криваві жнива – арешти, розстріли, позбавлення волі стали буденним явищем [4, c. 22 – 27; 9, арк. 23]. Майже по всій Харківщині з 1918-го по 1921 рік оперували загони Махна. Чорний степовий вихор пронісся селами й містечками, залишаючи за собою зруйновані мости, спалені совєтські установи, порубаних окупантів та їхніх поплічників... Проти махновців застосували панцерні потяги, регулярні армійські частини, ЧК. Але новітні гайдамаки не зважали. В різний час вони захоплювали Лозову, Ізюм, Краснокутськ... У селі Добровілля (нині Близнюківський район) – у бою з махновцями загинув червоний комбриг М. Карпенко [2, c. 144; 3, c. 204, 234, 538, 627]. Діяли на Харківщині і загони отамана Матвія Григор'єва. У кінці травня 1919 р. його частини, що наступали на Харків із Правобережжя, більшовики зупинили під Лозовою [5, c. 39]. Громили росіян і загони Марусі. В українській історії ХХ століття відомі кілька отаманів із таким ім'ям. Ймовірно, це була Марія Каливайко (див. Ісаков П. Чотири отаманші Марусі // Іванущенко Г. Залізом і кров'ю… – Суми: "Собор", 2001). 31 грудня 1919 року вона звела бій із червоними в районі Чугуєва. Нищила ворога до 1921 року [3, c. 205, 891]. Часто співдіяла із махновцями, зокрема з отаманом Михайлом Бровою. Михайло Брова – відомий отаман повстанських загонів на Катеринославщині, командир П'ятої повстанської групи повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. Народився в с. Новогригорівка. Анархокомуніст із 1904 року. Служив на флоті. В махновському русі з 1918 року. Член Реввоєнради Повстанської армії Нестора Махна. Співпрацював з уенерівським табором, а також із Петром Врангелем проти більшовиків. На кінець 1920 року його загін нараховував близько 800 бійців. Рейдував на півдні та заході нинішньої Харківської області. Вбитий на Кавказі. Від серпня 1920 року почав нелегку повтанську працю отаман Н. Савонов. Спершу він командував відділом у отамана Сироватського, потім деякий час був начальником гарнізону Ізюму і повітовим військовим комісаром. Та не витримавши московської "ласки", знову подався у гайдамаки. Восени 1920 року, зосередившись у лісах Червонооскольської волості Ізюмщини, повстанці Савонова здійснювали стрімкі напади на червоних. Так протягом вересня і жовтня 1920 року вони кількаразово атакували Червоний Оскіл, громили волосний ревком, знищили 12 комуністів та їхніх посіпак. На початку 1921 року в Червоному Осколі козаки-савоновці стратили голову КНС. У червні 1921 року проти загону виступили підрозділи Красної армії та місцеві перекинчики. Загін було розбито, ад'ютант Савонова Яків Хмелевий здався, а Савонова видала його ж подруга [3, c. 205, 538, 558; 4, c. 21; 7, c. 104]. Справу Н. Савонова продовжив Володимир Савонов, загін якого оперував на сусідніх із Харківщиною теренах Донеччини [9, арк. 19]. На північно-західній Харківщині (Дворічанський район) громили червоних заброд повстанці отамана Кучми. На початку 1921 року півсотні його гайдамаків увірвалися на станцію Мовчанове й відбили совєтський потяг із харчами та одягом, які роздали місцевим селянам. У загоні час від часу відбувався військово-політичний вишкіл, у жовтні 1921 року відділ зосереджувався на острові посеред річки Оскіл [1]. Серед інших отаманів згадаємо наступних: Каменюк, Фетисов, Чередниченко – оперували на Чугуївщині; Кочубей – на південному заході Харківщини та в районі Чугуєва; Матвієнко взимку 1919 – 1920 разом з отаманом Іванюком заскочив у Зачепилівку (південно-західна Харківщина) й знищив усіх ревкомівців; Перцев – махновець, очолював повстання хліборобів села П'ятницьке на Чугуївщині; Загоруйко громив червону потолоч на Куп'янщині; Маслов – на Зміївщині (в Ленівці, під час бою, масловці вбили червоного командира Мєліхова). Козацький отаман Матвійчук давав чосу ворогові у районі Сахновщини; Циба – на Зміївщині, Чаплій – на Борівщині; Шкарупа – на Ізюмщині. Анархіст Шкіль діяв неподалік села Піщаного на Куп'янщині. Загін отамана "Козла" (Козлова?) розбито у листопаді 1922 року колаборантами біля села Мечебилового на Барвінківщині [див. 3, а також 6, с. 598]. Імена деяких отаманів і досі не вдалося вияснити. Так 19 квітня 1921 року відбувся запеклий бій між невідомими повстанцями і більшовиками на околиці села Шипувате (нині Великобурлуцький район) [3, с. 347]. На півдні Харківщини (Лозівський район) хлібороб села Катеринівки (на жаль ім'я його не збереглося) разом зі своїми синами створив невеличкий відділ (6 – 8 козаків), котрий боровся проти червоних спільно із загоном села Мечебилове [10]. Наприкінці 1921 року на Куп'янщиі діяв Кабанський (за назвою села) повстанський загін [9, арк.10].
Існували на Харківщині й добре організовані підпільні організації. Згадаємо лише деякі. Одна з них виникла на Валківщині, яка нещодавно палала козацьким повстанням. Її зорганізували колишні старшини Армії УНР Бабюк і Захарчук, які працювали виховниками у дитячих будинках. Згуртувавши навколо себе місцевих патріотів, створили нелегальну організацію, встановили контакт із Харківським губернським повстанським комітетом полковника Котелевця. В листопаді 1921 року відбувся загальний збір повстанського комітету та валківської організації, де було визначено напрямки діяльності. Також встановлено контакти із козацькими загонами отаманів Демченка, Юрченка та Лобидовського. Проте організація зазнала тяжких втрат. 1922 року партизанів засуджено [6, c. 597, 598]. Українське підпілля на Куп'янщині започаткував В. Кияшко. Навчаючись у Ростові, він вступив до Кубанської повстанської організації. Від неї отримав завдання підняти на боротьбу проти окупанта своїх земляків. Використовуючи підроблені бланки совєтських установ, офіційно зареєстрував т. зв. "гідротехнічну станцію" в Куп'янську та "трудовий загін" при ній. Останній фактично був легалізованим повстанським відділом, на який В. Кияшко навіть отримував від совєтів різне спорядження. Окрім цього, активно розбудовувалося підпіллля (до нього належали вчителі, службовці, селяни), кияшківці встановили контакти із гайдамаками отаманів Клодія (Колодія), Прими, Данченка, братів Гайворонських (чи Грайворонських), Сироватського та інших. У липні 1921 року усі повстанці Куп'янщини об'єдналися. Отаманом обрали полковника Армії УНР Журбу-"Павлюка" й визначили напрямки подальшої діяльності. Проти українських месників були задіяні чекісти та підрозділи Красної армії. Кияшка арештували 7 вересня 1921 року, але гайдамацькі загони продовжували боротьбу. Багато героїв гинуло у боях, зокрема отаман Данченко та один із братів Гайворонських. Дехто (зокрема отамани Погорілов, Колодій і Гайворонський) після довгих поневірянь здалися більшовикам у 1922 році [6, c. 598 – 600; 9, арк. 19, 43, 49]. Трохи інакше склалася доля колишнього махновця Сироватського. Більше відомий на Донеччині, цей отаман припинив боротьбу восени 1921 року й отримав "амністію". Але вже наступного року гайдамака знову взявся за шаблю і закликав до зброї інших [9, арк. 49, 80]… До осені 1921 року козацько-селянський рух зазнав великих втрат, а тому 22 жовтня совєти скасували військовий стан у Харківській губернії [8, с. 213]. Та боротьба тривала. На півдні області (район Сахновщини) партизани-гайдамаки діяли до 1923 року [3, с. 823]. Окремі виступи проти окупантів продовжувалися й пізніше, сягнувши апогея під час "колективізації". Проте шансів на перемогу хлібороби вже не мали. Нещадні репресії влади, оманливий вплив НЕПу та розпалювана комуністами ворожнеча всередині самого села робили свою справу. Потужне організоване козацтво Харківщини на початку 1920-х років зазнало поразки, історія його боротьби замовчана, оббріхана. Дещо збереглося у народній пам'яті, хоча тут правдиві події перемішані з легендами (як-от оповіді про "скарби Махна"). Проте маємо надію, що харківська сторінка нашої історії "оновиться" і засяє досі прихованими фарбами. Наостанок хочу висловити велику подяку п. Романові Ковалю – за підтримку та цінні поради, а також холодноярцеві п. Павлові Стегнію – за низку важливих поданих документів. Хай благословить їх Бог і додасть снаги Божа Мати у їхній шляхетній праці розбудови нашої України ! Слава Нації! Смерть ворогам! В'ячеслав ТРУШ, Історичний клуб "Холодний Яр" Джерела 1. Виноградов В. Партизанська боротьба на Харківщині // Незборима нація. 2. Волковинський В. Нестор Махно: легенди і реальність. – К.: "Перліт продакшн, ЛТД", 1994. – 256 с. 3. Історія міст і сіл УРСР: Харківська область. – Київ: Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН УРСР, 1967. – 1002 с. 4. Сіваченко Є. Спалахи гніву народного: з історії селянського повстанського руху на Харківщині (1920) // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. – Т. 5. – Харків: Око, 1995. – С. 17 – 28. 5. Герасименко Н. Батько Махно: Мемуары белогвардейца. / Под ред. П. Е. Щеголева. – Днепропетровск: Днепркнига, 1990. – 88 с. 6. Голинков Д. Крушение антисоветского подполья в СССР (1917 – 1925 гг.). – Москва: Политиздат, 1975. – 703 с. 7. Оппоков В. Лев Задов: смерть от бескорыстия (повесть о махновце-чекисте): Документально-художественная повесть. – Петрозаводск: Руди-Барс, 1994. – 288 с. 8. Очерки истории Харьковской областной партийной оганизации. – Х.: Прапор, 1980. – 528 с. 9. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 3204, оп. 2, спр. 11. – Надав Павло Стегній. 10. Спогади Гонтаренка Василя Микитовича, 1906 р. н., уродженця с. Катеринівка (нинішнього Лозівського району Харківської області). – Надав Володимир Лиценко.
Про боротьбу ЧК з повстанським рухом на Харківщині. "Участь ВУНК у боротьбі проти антибільшовицького руху в Харківській Губернії (1919-1921 рр.) http://nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Grani/2010_5/H-5.pdf
Як видно з нижче приведенного,навіть станом на 1922 рік на Харківщині ще був досить сильний повстанський рух УНРівської орієнтації,котрий очолювали прислані емісари УНР які в свою чергу налагоджували стосунки з козаками та старшинами АУНР що втекли з таборів в Польщі. М.: Алгоритм, 2006. Борьба с врагами советской власти на Украине.Правда о врагах народа. Давид Голинков
Петлюрівське повстанство на Куп"янщині . Цікавою особою є згадуваний отаман Журба-полковник Армії УНР. М.: Алгоритм, 2006. Борьба с врагами советской власти на Украине.Правда о врагах народа. Давид Голинков
Так дивився теж.Нема. Ну Тинченко сам казав що в нього не всі увійшли в 1-у книгу. А може Журба себе сам називав полковником.
10 января 1938 г. Украинская националистическая контрреволюция Особое внимание было уделено, в условиях Харьковщины, на вскрытие контрреволюционных националистических формирований. Украинские националисты создали широко разветвленную организацию и развили активную повстанческую работу в ряде районов области. Ведущую роль в этих подпольных формированиях занимали боротьбисты, которые активизировали антисоветскую деятельность участников других украинских антисоветских политпартий (УПСР, УКП, УСД1). Боротьбисты блокировались с польскими и немецкими националистическими организациями и проводили широкую разведывательную работу. Всего арестовано по к.-р. националистической организации — 2034 Из них: За повстанческую деятельность 1314 За вредительство в сельском хозяйстве 106 За вредительство в области ветеринарии 5 За вредительство в промышленности 30 За вредительство на национально-культурном фронте 148 Террористов 200 Диверсантов 33 За связь с украинскими эмигрантскими кругами 3 За связь с польской разведкой 8 За связь с германской разведкой 10 За связь с другими разведками 3 Из общего количества арестованных: Боротьбистов 168 Быв. членов УКП 24 Быв. членов УПСР 77 Быв. членов УСДРП 26 Бывших белых 207 Бывш. политбандитов 542 Кулаков и торговцев 847 По месту работы и должностям: В партийном аппарате 2 Из них: инструктор Обкома 1 культпроп. РПК 1 R советском аппарате 252 Из них: Пред. РИКа 1 Зав. Отд. РИКа 5 Пред. сельсоветов 3 секретарей 6 сов. служащих 237 В земельных органах 285 Из них: директоров совхоза 5 директоров МТС 7 зав. РайЗУ 1 зав. Райлесхоз 3 работн. лесничеств 24 агрономов 23 ветврачей 3 прочих 219 В колхозах 527 Из них: пред. колхозов 11 счетн. работников 17 бригадиров 12 колхозников (из них 313 кулаков, быв. белых и проч. пробравшихся в колхозы). 487 В промышленности 185 Из них: Директоров трестов и объед. 5 директоров заводов 4 нач. цехов 6 инженеров 5 техников 13 рабочих 89 служащих 63 В торгово-кооп. аппарате 133 Из них: директоров объедин. 16 Руководителей сельхозкоопераций 18 прочих 99 В научных учреждениях 20 Из них: Директоров 6 профессоров 2 научн. сотрудников 12 В уч.-пелагогич. зав. 180 Из них: директоров 7 преподавателей 112 студентов 13 служащих 48 литераторов 4 работников ж/д транспорта 14 без определенных занятий 245 В частях РККА 15 Из них: высшего начсостава 1 старшего начсостава 3 среднего начсостава 7 младшего начсостава 1 курсант. и красноарм. 3 Из общего числа арестованных: Быв. членов КП(б)У 154 Быв. кандидатов КП(б)У 6 Быв. членов ВЛКСМ 16 Всего осуждено 1852 Особой Тройкой 1808 Из них: по 1 категории 832 по 2 категории 976 Военной Коллегией 44 по I категории 44 Закончено дел 8 человек Осталось арестованных 8 Центр националистической организации, в лице Любченко П. П., Хвыли и Порайко, руководил организацией на Харьковщине через видных в прошлом деятелей партии боротьбистов — Лазорского, писателя; Лиханского — быв. работника Наркомпроса; Дубко-Белопольского — работника издательства, Запорожченко — быв. управляющего Облпродовощью и Теслю — быв. управляющего конторой «Заготлен». Участникам организации удалось пробраться в партийные, советские, кооперативные органы и развернуть широкую подрывную работу, блокируясь с правотроцкистскими заговорщиками. Основное внимание организация уделяла подготовке вооруженного восстания против Соввласти. Следствием вскрыты крупные повстанческие формирования, созданные организацией в Харьковской области. Повстанческими кадрами были наиболее поражены Балаклеевский, Зеньковский, Богодуховский, Грунский, Кобелякский, Змиевский, Сахновщинский, Опошнянский, Полтавский районы, Харьковская пригородная зона и Петровский район. Созданные в ряде населенных пунктов повстанческие группы объединились, как это установлено, в специальные отряды, руководимые бывш. активными политбандитами — командирами петлюровской армии. Организация стояла на террористических позициях, создавала боевые группы, намечая террористические акты против руководителей партии и советского государства. Ликвидировано несколько параллельно действовавших боевых групп, созданных в основном боротьбистами. Писатель Коряк — быв. член ЦК партии боротьбистов создал террористическую группу во главе с аспирантом института Шевченко — Чупаком Николаем и связал его с Хвылей. Группа готовила покушение против тов. Ворошилова во время ожидавшегося его приезда в Киев в 1935 году. Такую же террористическую группу создал в Харькове Тесля для совершения террористического акта против тов. Ворошилова. Боротьбист Шендра создал боевую группу, подготавливая террористический акт против тов. Косиора во время его приезда в Харьков и снабдил группу оружием. При аресте были изъяты револьвер «Наган» и боевая граната. Две террористические группы в Харькове создал профессор Стрельбицкий — участник националистической организации и агент германской разведки. Писатель Иогансен намеревался совершить покушение против тов. Косиора при его поездке на село. Террористическую деятельность развила также сельская «низовка» организации против колхозного и советского актива. В Савинском районе ликвидирована ячейка организации, которая в течение октября-ноября 1937 г. совершила 10 поджогов в колхозе. В день выборов в Верховный Совет СССР эта группа намечала убить председателей сельсовета и колхоза, для чего приобрела оружие. Диверсионная работа была неотъемлемой частью антисоветской деятельности организации. Бывш. боротьбист Колодько и офицер царской армии Килеберда — активные участники организации, специально устроились на работу в совхоз Роганьской летной школы с тем, чтобы уничтожить строящиеся ангары. В Балаклее, где расположен военный склад и государственный артиллерийский ремонтный завод, была создана быв. членом УПСР Исиченко диверсионная группа. Исиченко был связан с польским агентом Трендициным. Группа готовилась к совершению ряда диверсионных актов на оборонных объектах. Повстанческая деятельность организации (дело «Друзья») Широко разветвленная повстанческая организация охватила ряд сел Балаклеевского и Петровского районов. Организация проводила большую вербовочную работу, подготавливала вооруженное восстание против Советской власти и занималась вредительством в колхозах. В организацию вербовались антисоветски настроенные быв. красные партизаны, которых имели в виду использовать в качестве командиров боевых повстанческих отрядов. Часть членов организации скрывалась в лесу и находилась на нелегальном положении. Участники организации устраивали нелегальные совещания, на которых обсуждали практические мероприятия по восстанию, приняв решение о нападении на Районную Милицию, военный склад и артиллерийский завод в Балаклее, с целью захвата оружия. Члены организации Дробот и Медянский через бывшего служащего германского консульства в Харькове Федченко связались с консульством с целью выяснения отношения консульства к организации и возможности получения материальной помощи. Арестовано 75 участников организации. Организация создана по заданию агента польской разведки, бывшего атамана диверсионной банды, ныне проживающего в Польше Соколовского. Одним из руководителей организации являлся бывший активный политбандит Поминчук. Вскрыты повстанческие группы в ряде районов Житомирской и Харьковской областей. Подавляющее большинство членов организации являлось в прошлом участниками банды Соколовского. Участники организаций, наряду с вербовочной работой, занимались собиранием шпионских данных, переправляя их в Польшу Соколовскому. Контрреволюционная националистическая организация УКП Бывш. секретарь ЦК УКП — Драгомирецкий с 1935 года начал воссоздавать укапистскую организацию, к деятельности которой привлек бывш. членов УКП. Для руководства подпольной работой Драгомирецкий создал «Оргбюро УКП» в составе: его — Драгомирецкого, Замочника — бывш. члена Донецкого Губкома УКП, Кучеренко — бывш. члена Харьковского Губкома УКП, Войтенко — бывш. члена Ханженковского Комитета УКП и Клименко — бывш. секретаря Николаевского Губкома УКП. «Оргбюро УКП» проводило работу по сколачиванию старых укапистских кадров, организовывало повстанческие отряды, создавало диверсионные группы для вывода из строя объектов оборонного значения и подготовляло террористические акты. Следствием вскрыты ответвления организации в ряде районов Харьковской области, Донбассе и Полтаве. В Харькове на ЭСХАРе (районная электростанция), а также в Донбассе на промышленных предприятиях были созданы диверсионные группы для вывода предприятий из строя во время войны. В начале 1937 года Драгомирецкий связался с подпольной организацией боротьбистов через видного в прошлом боротьбиста — литератора Касьяненко Е. И. Архів: ОГА СБУ. Ф. 16. Оп. 31. Д. 38. Л. 54-62. Оригинал. Машинописный документ. «Через трупы врага на благо народа». «Кулацкая операция» в Украинской ССР 1937-1941 гг. Т. 1: 1937 г. М.: (РОССПЭН): Фонд «Президентский центр Б. Н. Ельцина»: Германский исторический институт в Москве, 2010. Стр. 394-399 http://cossack88.livejournal.com/4687.html
