Поїхали в Балико-Щучинку. Ми ніколи обидвоє не були на меморіалі Букринському плацдарму — і от пройшлись. І знаєте, що? Якщо у нас буде таке ставлення до одної з найбільших м’ясорубок часів Другої світової війни, де поклали могилу сотні тисяч чоловіків репродуктивного віку — тоді не варто дивуватись, чому ж ми постійно в цьому дикому колесі. На меморіалі нема жодної позначки »Україна». Карти та історична лише радянські і лише р&с1йською мовою. Нема жодної примітки скільки у цій зведеній армії загинуло сотні тисяч українців. Звідки їх мобілізували і відправляли на цю свідомо провальну штуку? Ніяких відомостей про це на табличках нема. А саме це рішення Сталіна підкосило низку регіонів, і досі там відчувається криза демографії і якості людського матеріалу. Чи має цей меморіал право на життя? Має, з огляду, яка там була людська трагедія. Але це місце має бути добре пропрацьоване і українізоване. Мають бути цитати відомих свідків тих подій. Вони є у вільному доступі і про багрові від крові дніпровські води, і про десантників, які летіли прямо на вогонь німецьких солдат. І про те, як арта перемелювала тисячі людей у воді на фарш. Десь збоку меморіалу притулилася замітка — теж на р&сск@м язикє про те, що річка Чучинка і ці схили виконували роль оборонних рубежів і захищали підступи до Києва від кочівників. Її би варто розширити та адаптувати. Великий гріх не знати днів минулих і де можна втратити дофіга якісного населення. Ця місцина з її природніми красотами і правильною історичною трактовкою мала б стати мастхевом шкільних екскурсій та турів вихідного дня для всіх бажаючих. Але щось воно не на часі уже 30+ років. (с)
