Oleg ty shoraz populiarnishijesh Коли оживає історія 29.08.07 Галина Бєлова Кілька разів на рік луцький підприємець Олег Киричок зникає зі свого реального життя, аби, одягнувши форму фельдфебеля 637-ї роти Пропаганди Вермахту, поринути у часи Другої світової. Тоді «товариші по зброї» називають його Інтерес до історії, а саме пошуки документальних фільмів про останню світову війну, привів Олега Киричка на антикварний ринок у столиці. Велика кількість предметів старовини, в тому числі й воєнних, просто вражала. Знавці підказали: глибше пізнати солдатське життя допоможуть клуби воєнно-історичної реконструкції. На той час такі вже існували в Росії, а в Україні відтворенням епізодів війни займалися тільки у Севастополі. Олег Киричок був серед тих, хто п’ять років тому організував молодіжну громадську організацію «Київський клуб «Червона Зірка», де об’єдналися два «ворожі» табори: стрілецька рота Червоної Армії та німецька кампфгрупа «Дніпро» («KampfGruppe «Dnepr»). Відтоді, як правило, у дні святкування Перемоги чи річниці визволення українських міст від німецьких окупантів, члени клубу під час шоу перед глядачами відтворюють епізоди кровопролитних боїв. Зрозуміло, що верх беруть «радянські» солдати. «Німецькі» ж мають можливість відігратися під час тактичних ігор, де рахунок йде на чисту перемогу. — Ви одразу «записалися» до німецької армії? — У радянській я служив, а про німецьких солдат було мало інформації. Саме цікавість до їх життя і побуту «одягнула» мене в їхню військову форму. Став читати відповідну літературу. Накупив стільки книг, що довелося звільнити полиці домашньої бібліотечки. За що, звичайно, дружина досі виявляє невдоволення. Спочатку було дуже мало тих, хто хотів стати «німцем». Тепер таких більше, ніж «червоноармійців». — Чи необхідно під час відтворення епізодів надто перевтілюватися, відчувати «ненависть» до ворога, вигукувати фрази на зразок «русіш швайн»? — Звичайно, ні. Ми ж абсолютно далекі від пропаганди ідей фашизму чи нацизму, наша мета – відтворити образ рядового німецького бійця, його фронтовий побут. Коли нас було мало, з «червоноармійцями» жили в одному таборі. Але це не давало відчуття «занурення в тему», небезпеки, ворога. Тепер живемо окремими таборами на відстані кількох кілометрів. До речі, вживати міцні спиртні напої забороняє статут. Наша фельджандармерія суворо стежить за дисципліною. Кожне відділення займається своєю справою. До кампфгрупи «Дніпро» (насправді такого об’єднання не було) входить рота 98-го гірсько-єгерського полку, мотоциклетний взвод піхотного полку «Велика Німеччина» , рота піхотного полку СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер», відділення розвідки, зв’язку, рота єгерського полку Люфтваффе, група польової жандармерії, транспортне відділення, штабна секція, рота пропаганди, жіночі допоміжні служби. Є свої нагороди, система присвоєння звань. — Яка роль уготована вам? — Належу до роти пропаганди і вважаюся фотокореспондентом. В мої обов’язки входить випуск листівок, озвучення закликів здаватися. Їх перемішую разом із радянськими піснями того періоду і кручу на «їхню» територію. В мене є підсилювач, який колись використовували на демонстраціях, репродуктор. «Червоноармійці» від того в захваті. — І як? Здаються? — Ні, вони стійкі. — Де було перше «бойове» хрещення? — Ми, декілька чоловік, вперше поїхали в гості до Севастопольського клубу, де штурмували Сапун-гору бійці Червоної Армії. Далі були заходи до річниці визволення Києва, Харкова, Хмельницького. Брали участь у спільних «боях» із російськими клубами воєнно-історичної реконструкції. Зокрема, під Москвою. — Чи траплялися травматичні випадки, це ж — «війна»? — Смертельного нічого не було, але подряпин після бою можна нарахувати чималенько. Був випадок на Бородіно, коли ми відіграли свій момент, переправилися на бік радянських військ через річку і «загинули». Це була осінь, і від піротехніки дуже загорілася трава. Довелося знову «оживлятися» і переміщатися далі від вогню. На наших заходах завжди чергують пожежна і швидка. — Перед шоу ви намагаєтеся пройти якийсь сценарій, хто, за яким горбком має бути «вбитим»? — Сценарій є, його обговорюємо в переддень, проводимо репетиції. Але є елементи імпровізації. За п’ять років навчилися грати. Коли бачиш, що в тебе стріляють, змушений падати. І це виходить досить правдиво. На тактичних заходах такий боєць виходить із гри, пересиджує приблизно 30 хвилин у так званому «мертвятнику», а потім знову «йде в бій». — Чи буває страшно на такій «війні»? — Я себе на цьому не ловив. Але, коли танк стріляє холостим, то земля добре здригається, піротехнічні засоби вибухають… В той момент зносить макітру та йде прилив адреналіну. Коли йдеш в атаку, а женуть дуже швидко і на великі відстані, і глядачі сидять на відстані метрів 200–300, поле велике, тяжко фізично, а ще маєш стріляти постійно, і думаєш, аби тільки добігти. А ще, коли несеш на собі кілограми амуніції! — То потрібна добра фізична підготовка? — Особливо «дихалку» треба тренувати. Тепер «воюємо» без нічого зайвого. Але намагаємося відчути всі «принади» воєнного буття: проводимо переходи в десятки кілометрів, переходимо вбрід річки, болота, спимо практично на голій землі і т.д. — Очевидно, такі чоловічі «забави» коштують не дешево? Де берете амуніцію, зброю, військову техніку? — Спочатку німецьке обмундирування купляли в Америці, а років зо два його вже можна придбати в спеціальних столичних магазинах, де є військова форма різних армій. Форма і спорядження для одного солдата коштує більше тисячі доларів. Зі зброєю допомагає кіностудія імені Довженка, або «Мосфільм», якщо «бої» на території Росії. Вони видають зброю, холості патрони, ще часів Другої світової. Міністерство оборони допомагає вибухівкою. Замовляємо танки та літаки. Звичайно, це все немало коштує. Витрати йдуть і на тогочасні атрибути: ложки, миски, консерви, які обклеюємо етикетками 1940-х років. Все має бути максимально наближене до того періоду. — Ваше псевдо — Отто Креєр із Бад Тольца — має прототип? — Ні, це видумане ім’я. Хоча дехто, вибираючи собі легенду, називається німцями, які жили насправді. — Ваше фото потрапило на сторінки «Статусу», коли у Львові знімали фільм «Владика Андрей». Часто клуб запрошують на кіномайданчики? — На жаль, ні. Може, їм дешевше студентів брати, але наша форма найбільш відповідає дійсності. Тоді знімали фрагмент входження німецького війська у Львів. Було знято кілька епізодів на проміжку від Ратуші до оперного театру. — Як реагували львів’яни на незвичну появу? — Ніякої реакції чи здивування. Хіба кидали жартівливі фрази на зразок «Наші — в місті!». — А ветерани не засуджують? — Коли в період 9 травня до Києва в музей приїздять звідусіль ветерани, то дякують, що дозволили їм пригадати юність, що виховуємо молоде покоління. — Хто частіше цікавиться воєнно-історичною реконструкцією? — Серед учасників клубу чимало підприємців, але і багато інженерів, студентів. Прикро, що Західна Україна мало проявляє інтерес. Донедавна я був єдиним представником нашого регіону. Торік з’явилося декілька львів’ян. http://status.net.ua/all/materials/people/502724
Дякую Норман ! Як ти тільки вслідковуєш за всім. Ось як виглядає ця стаття в рідному журналі http://www.kazerne.com.ua/smi/dn1.pdf http://www.kazerne.com.ua/smi/dn2.pdf
