Киевский УР

Німецькі солдати турбувалися за життя про свою гігієну та здоров'я.
Знаходили серед особистих речей: всілякі зубні пасти й порошки в тюбиках та коробочках, шматки мила всередині протигазних коробок,
станки для гоління й запасні леза, небезпечні бритви, різноманітні креми для рук та вазеліни, мазі для догляду за стопами ніг і навіть від обмороження (?).
А ще серед речей небіжчиків зустрічався досить широкий вибір в асортименті німецьких та французьких презервативів, що через стільки років,
легко одягалися на держак лопати, зберігаючи свої властивості та відмінну якість.
Якось треба було відігнати від розкопу настирливих персон пристарілої жіночої статі з ментівської общаги, які трохи не падаючи до виритої траншеї з останками,
репетуючи децебелами високочастотних горлянок, нависаючи над нашими головами з різних сторін та ще намагалися… керувати своїми спостереженнями:
«Ану, скотина, я тобі сказала, ану бистренько показуй та розказуй, що ти там витяг та ховаєш! Люди хочуть все бачити та чути, кажу тобі!»
Саме в цій ситуації вперше були застосовані французські гондони з тальковою присипкою всередині,
показово одягаєш його… ні, не на своє жало… а на держак робочої лопати… прямо перед ніяковіючими писками... але не піськами.... ментівських самок.
Гебіт дайне муті (це робочий гібрид російсько-німецького матюка), якесь диво після цього в момент відбулося, бо жінки враз з вирячиними очима оторопало замовкли,
нібито їхні пельки затичками затрамбували… їхні щелепи з брязкотом відпали… ні, не на землю… а на їхні «арбузные груди», якщо вони і були такими…
міміка на їх обличчях від подиву миттєво перетворювалася в різні емоції від здивування до повного розпачу, їх аж почало викручувати та трясти,
це поки їх мозки намагалися сприйняти та оцінити побачине, а одна, сама активна до цього, похнюплено вичавила з себе: «… ви якісь припижжені… збочинці».
Після побачиного, ментівчанок як вітром здуло з розкопу, бо… як відомо, в тій країні де вони проіснували більшу частину свого життя… «сексу не було»,
але вони це періодично практикували, а цього дня, мабуть, засоромись бідолаги побачиного та й… погребли в свою общагу.
Навіть «фольсбундівчани» реготали, хоча слів діалогу вони на той час ще не розуміли, але щойне дійство оцінили позитивно… бо тихо стало на розкопі.
Якось знайшли невеличкий флакон із парфумами, відкрили й понюхали – аромат зберігся досить тонко, хто знає, як у совдєпівської «Красная Москва».



Фото з фронтового альбому ветерана 71-ї піхотної дивізії: тимчасове місце поховання ефрейтора Отто ЕБЕЛІНГА з 194-го піхотного полку,
який загинув 7 серпня 1941 р. в районі с. Чабани, перепохований в 1942 році на збірний цвинтар «Теофанія».



Сумний випадок: в один із днів було знайдено німецького фельдфебеля, серед особистих речей якого було виявлено товстий,
але доволі компактний кишеньковий блокнот-щоденник – доволі непоганого збереження.
Починаючи з січня і до середини серпня 1941 року, в цьому блокноті робили щоденні записи олівцем від руки,
з почерком автора записів, який можна було досить добре прочитати.
Німецькі колеги побіжно переглянули напівзлиплі сторінки блокнота та порадившись, зробили висновок ламаною мовою:
«Приват писать... фемелі найн... ніхт ідентифікацйон...» і солдатський щоденник...
полетів на дно ділянки траншеї, яку в цей час засипав та планував екскаватор.
Більше таких подібних знахідок у десятирічній практиці не траплялося.

Значний процент загиблих лежав в трунах в сталевих шоломах, а якщо солдата було вбито в голову – обов'язково в шоломі.
Як вдалося з'ясувати пізніше, це робилося для того, щоб не розвалювалася на частини розбита голова мерця.
Розмаїття пробитих, розламаних та розтрісканих шоломів просто вражало,
але фотографувати все це не дозволяли «фольксбундівчани» – такі були їхні робочі інструкції.
Та й наші примітивні камери, якими ми користувалися на той час, а це були дешеві плівкові «мильниці», на яких не можна було зрозуміти,
в якій якості перебуває тільки що зроблене вами фото.
Та головне, що в плівковій «обоймі» вашої камери було тільки 36 кадрів, а з цієї кількості ви могли отримати в якості тільки якусь половину світлин.

Було виявлено цікавий факт у загиблих німців, яких було поховано без шоломів, але водночас на їхніх головах були підшоломники
із застебнутими під підборіддя шкіряними ремінцями – шолом щільніше закріплювався на голові й не з'їжджав у різні боки під час різких рухів.
Під час огляду кісткових останків таких загиблих, як правило, не було виявлено уламково-кульових слідів влучань, які спричинили б смерть солдата.
Як вдалося з'ясувати, саме сталевий шолом у таких рідкісних випадках був убивцею свого власника.
Під час дуже близького артилерійського вибуху сила ударної хвилі била знизу вгору і потрапляла під краї – всередину шолома.
Якби шолом не був пристебнутий ремінцями, то він би просто злетів з голови.
Як ми знаємо, німецький сталевий шолом кріпиться до підшоломника за допомогою трьох алюмінієвих кламерів із загнутими всередину «ніжками».
Виявляється, що ударна хвиля вибуху, зриваючи за лічені частки секунди з голови солдата шолом, спочатку розтискала ніжки кламерів на підшоломнику,
але цьому, в свою чергу, протидіяла вага спорядженої людини із застебнутим на підборідді підшоломником.
У підсумку, сталевий шолом злітав з голови людини, шийні хребці різко розтягувалися, і вона гинула, як за класичного способу повішання,
а застебнутий за підборіддя підшоломник залишався на голові загиблого.

Переважна більшість німців загинула від важких уламкових поранень у ділянку ніг, рук та голову, рідше – по ребрах у ділянці грудей.
Неодноразово зустрічалися загиблі зі слідами влучань від проникаючого удару артилерійської шрапнелі – це жахливе видовище...
а який це мав «свіжий вигляд», можна тільки уявити.
Було всього лише кілька випадків із помітним ураженням паличкоподібною картеччю.
Можна зробити загальний висновок, що основною причиною загибелі німецьких військовослужбовців у боях під час штурму ліній оборони КиУР
послужив саме вогонь більшовицької артилерії.

 

******************************************************************************************
Серед похованих німців було близько 10 осіб, які були завалені землею в окопах під час обстрілів артилерії та з цієї причини задихнулися.
Невелика кількість німецьких солдатів потонула в р. Дніпро і р. Вета – так вказувалося в особистій архівній картці загиблого.
У цих випадках причину смерті загиблого встановити за кістковими рештками було неможливо.

Лише незначна кількість похованих на цвинтарі загинула від кульових влучень стрілецької зброї в бойових умовах.
Близько 30 % – були розірвані на шматки від прямих влучань, серед яких відмічена невелика кількість – у труні набір лише фрагментів
різних уламків кісток скелета з рваними залишками амуніції та шматків одягу.
Більшість німецьких саперів знаходились саме в такому «фольтрефованому» стані.
Навіть у разі прямого влучання, коли від загиблого залишалися лише фрагменти тіла, всі ці частини збиралися однополчанами та захоронювалися
в тимчасовій могилі на місці бою, як індивідуальність – під своїм хрестом та зі своїм ім'ям на ньому.



Фото з фронтового альбому ветерана 71-ї піхотної дивізії: тимчасове місце поховання лейтенанта Віллі ПАСТОРА з 211-го піхотного полку,
який загинув 8 серпня 1941 р. в районі с. Хотів - Пирогів, перепохований в листопаді 1942 році на збірний цвинтар «Теофанія».



Зустрічалися в блоках цілі ряди, які були заповнені тільки виключно померлими в госпіталях 43-го року.
Серед таких загиблих, основна частина була зі слідами часткової ампутації різних частин кінцівок, аж до їх повного видалення.
Трапилися на цвинтарі навіть госпітальні «ляльки» – це був тулуб з головою.
Померлих на операційному столі під час операцій, як правило, загортали в медичну клейонку і в ній же клали мерця в труну.
Усіх без винятку госпітальників ховали без будь-якого одягу та взуття – голими.

Неодноразово приголомшив наявний факт, який спостерігався в трунах померлих після операції з ампутацією кінцівок.
Виявляється, відповідальні санітари разом із капеланом клали в труну з померлим усі ампутовані за час чергування частини кінцівок поранених,
які вижили, а не утилізували їх у «відхідних» ямах, як це робилося в радянських госпіталях.
У такій труні міг лежати померлий ампутант без будь-яких кінцівок, але разом із ним, у суворому анатомічному порядку, могли бути покладені,
як приклад, – п'ять чужих правих рук, дві інші ліві, чотири праві ноги і три ліві.
Ось таку «таємну» відмінність доводилось спостерігати у військових похованнях – в могилах під німецьким хрестом та під... радянською зіркою.

В госпітальних рядах зустрічалися різні ступені гіпсових фіксацій тіла померлих, аж до повної загіпсовки людини з голови і до ніг –
таких колеги жартома називали «космонавтами».
Ці поранені надходили до госпіталю з дуже складними травмами хребта, саме тому їх тіло зафіксовували повністю... але і вони мерли.
Кістки таких «пацієнтів» було доволі важко витягувати з гіпсового «саркофагу» – це була дуже брудна робота з затратами часу.
Крім усього цього, дуже часто зустрічалися різноманітні види шин для фіксації різних частин тіла при переломах, а також:
гумові джгути на поряд з ранами, нержавіючі трубки на місці травмованих трахей в горлі, гумові катеторні трубки різної довжини
для стікання гнійних виділень, бинтові пов'язки та ватно-марлеві тампони з помітними слідами згустків крові.
Так само, як і загиблих у бою, госпітальних померлих загортали в плащ-палатки.
Кріплення на трунах особистих розпізнавальних знаків померлих госпітальників було таким ж, як і у загиблих бойовиків.

******************************************************************************************
ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ:
За багаторічну «слідопицько-пошукістську» практику не доводилося особисто знаходити або чути про знахідки решток німецьких солдатів,
які були б виявлені на бойових позиціях по лініях КиУР боїв серпня-вересня 1941 року.
Добре відомо, що на місцях боїв неодноразово виявляли рештки солдатів вермахту, які загинули під час відступу німців з Києва в 1943 році.

У роки окупації в Києві існував один специфічний цвинтар, де ховали винятково військовослужбовців вермахту,
які вчинили різні способи самогубства – повісилися, застрелилися або отруїлися.
На спеціальній ділянці Байкового кладовища було поховано понад 120 таких осіб.
Де саме знаходився цей цвинтар і що з ним стало після війни – достовірно невідомо.
Найімовірніше, цвинтар самогубців був знищений після повернення до Києва більшовицької влади, за прикладом того, як це було зроблено,
в той самий час, з більшою частиною німецьких поховань біля Аскольдової Могили.

 

Зі спогадів колишнього командира 3-ї батареї 2-го дивізіону 538-го гаубичного артилерійського полку РГК 37-ї армії ПЗФ,
старшого лейтенанта Костянтина ГІММЕЛЬРАЙХА:

«...Потроху ми обжилися на позиціях .
Вкопалися в землю і засипали землею трупи невідомих солдатів із попередніх боїв.
Ніхто не збирав ці трупи, ніхто ними не цікавився, тому ми присипали їх землею, щоб убезпечити себе від смороду, який дедалі більше посилювався.

Багато було розмов напівголосно з приводу цих невідомих трупів.
Але ще більше говорилося про те, що німецьких трупів ми тут не бачили.
Мабуть, німці своїх убитих забирали навіть під час відступу.
(Після війни, на місцях боїв у КиУРі, не було жодного відомого випадку, щоб були знайдені рештки кинутого в окопах німецького солдата!
Усіх своїх німці зібрали і з почестями поховали! – Примітка).

…Так потроху воювали ми, захищаючи Київ. Кожен влаштовувався якомога зручніше.
На моєму кургані було нарито стільки траншей, що можна було не боятися раптового обстрілу. Деякі з наших траншей були навіть покриті шпалами і шаром землі.
Жили ми, так би мовити, як кроти.
Вилізеш з-під землі на світ божий і грієшся на сонечку. Ну а ввечері, час від часу, і чкурнеш на сімейний фронт, як казав Лівшиць.
Можна сказати, без особливих клопотів минав час.

Після кількох невдалих спроб вислати артилерійську розвідку в район розташування ворога ці спроби було припинено.
Далі ніж до передової лінії піхоти нікого не посилали. Там у нас був свій пункт, і командири по черзі ходили на зв'язок із піхотою».

P.S. Описано період часу оборони Києва, коли «героїчна оборона» перетворилась в «героїчне сидіння» в очікуванні клешнів Київського оточення з подальшим розгромом.

 

ПРОТИВАГА ПРАВДІ... зі спогадів колишнього помічника командира взводу 1060-го стрілецького полку 264-ї стрілецької дивізії 26-ї армії ПЗФ,
полкового інтенданта Петра ВЕРШИГОРИ («ЛЮДИ З ЧИСТОЮ СУМОВІСТЮ», 1974 р.):

«...3-тя рота автоматників (рота автоматників в 41-му? - Примітка) під командуванням сержанта Карпенка заслуговує на те, щоб про неї розповісти.
Сержант Карпенко з групою розвідників у серпні 1941 року відстав від своєї військової частини, виконуючи розвідувальне завдання.
Карпенко був розвідником бригади Родимцева, тієї самої, що в Голосіївському лісі
у вересні 1941 року дала жорстокий і рішучий бій передовим дивізіям есесівців
(брехня та дике перебільшення, південний сектор КиУР есесівські підрозділи ніколи не штурмували, ТА ЩЕ В ВЕРЕСНІ 41-ГО! - Примітка), які прорвалися до Києва.
Есесівці котили на мотоциклах, автомобілях і танкетках, думаючи з ходу влетіти на Хрещатик.
Але під Голосіївським лісом їх зустріли десантники Родимцева.
Дві доби тривав жорстокий бій.
Німці лізли в психічну атаку.
Атаки захлиналися, потім повторювалися знову й знову, доки
весь ліс та передпілля до нього, були майже всуціль встелені німецькими трупами
(це вже... всуцільний... ідиотизм! - Примітка)».

 

Звуковий фон 9-годинного цвинтарного робочого дня складався з постійного реву двигуна «Білоруса» та знервованого скрипу гідравліки ковша,
на додачу до цього – постійна смердюча синьо-сіра хмара від вихлопних газів, від прегару солярки.
На початку та наприкінці робочих змін, коли гробокопачі переодягалися або зволіли поїсти в обідню пору,
з відчиненого вікна другого поверху ментівського гуртожитку, постійно репетувала на повну гучність... дискомузика.
Якраз у той час серед молоді був дуже популярним шведський гурт «ASE OF BASE».

Тиждень нескінченного ВИМУШЕНОГО прослуховування, що змінювалося чергою «Wheel of Fortune» та «Happy Nation», на початку ніяких негативних емоційних збуджень не викликали,
але за якийсь час все це почало навіть дуже розбурхувати – спершу стримуваною злістю, а незабаром і відкритим сказом.
Переговори з молодою меломанкою з гуртожитку позитивних результатів не принесли, а тільки її сміх зі словами:
«А як ваш трактор гарчить та смердить!»
Німецькі колеги в занепокоєнні нервували та, скрегочуючи зубами, скиглили: «Білєт... слюшаль тіхоньчік!».
«Білєт» – це слово-мутант, від хибно почутого та при зпаплюженному німцями, загальновідомого та часто вживаного в побуті загальновживаного матюка.
«Бля.... чому ви мовчите... зараз все виправимо в одну мить!» – мовив здивований тракторист, він під'їхав на «Білорусі» задом до будівлі,
якраз навпроти відчиненого вікна на другому поверсі, та врубав на повну жучку... як перекручуючи слова, казали колеги... «польні гас».
Миттю всі вікна в гуртожитку зачинилися, рятуючись від реву та сизих клубів вихлопу працюючого трактора, –
після такого вимушеного акту втихомирювання, музика зі згаданого вікна до кінця робіт звучала занадто... «тіхоньчик».

 

«Овощевоз»(с) - не були ви на «дiскотеке» десь в роках - 93-95… в Ходосiвському клубi, з вiкон якого, частково видно 1-шу лiнiю оборони КIУРа, i де «гоцали» нащадки перших копарiв КIУРа!)))

А зараз прикольно його послухать - рарiтет!

 

На цих світлинах можна побачити ментівську общагу та частину території місця розкопок.
Німецький мікроавтобус «Фольксваген», автівка відчувалася в сотнях поїздок... як механізм жіночої статі, тому її назвали МАРТА КАРЛІВНА.
В кінці листопада 90-х, на швидкості в 120 км... у неї випав двигун, вона людей врятувала, але сама умерла.



Колеги завжди спілкувались з трактористами по-простому... називаючи мехвода «Екскаваторовіч».
На світлині в кабіні трактора саме найкращий з орендованих «Екскаваторовичів», який вмів зубом ковша зачиняти відкриту картонну коробку сірників... не деформуючи її.
Це саме він утихомирював меломанку з вікна другого поверху общаги.

 

*****************************************************************************************************************************************************************

У госпітальних рядах цвинтаря доволі часто зустрічалися поховані з трепанацією черепа після смерті, коли лікарі намагалися встановити справжню причину смерті пораненого –
за рахунок чого набиралися практичного досвіду та навичок для подальшої роботи в майбутньому з важкими пацієнтами.

Як тут не згадати цілковиту маячню необґрунтованих фантазій, які у пресі та й на телебаченні озвучував у 90-ті один із кримських «пошукістів» АсМПОУ,
що мимохідь співпрацював з «Фольксбундом», але був причетний до незаконних розкопок німецьких цвинтарів.
Фантазер стверджував, що за його «особистими польовими» дослідженнями на території Криму та в Севастополі німецькі лікарі з організації «Аненербе»
проводили на головному мозку есесівців таємні досліди та операції з метою створення суперсолдатів із неймовірними фізичними силами та повною відсутністю болю.



На світлинах зліва направо приклад тимчасових поховань після боїв в районі Києва: одиночне та, так названий, «массенграб» – загальна могила траншейного типу,
що було зовсім не схожим на совдєпівський скотомогильник... з навалом хаосу відпрацьованого людського матеріалу.

Божевільний балабол навіть не зміг зрозуміти, що він мав справу не з рештками піддослідних есесівців із розпиляними черепами,
а з рештками звичайних поранених солдатів з армійських госпіталів, які померли внаслідок якихось заражень або ускладнень після отриманих бойових травм та невдалого лікарського діагнозу.

У таких випадках лікарі зобов'язані були провести у покійного трепанацію черепа, щоб спробувати визначити можливу причину, що призвела до смерті пацієнта –
трепанаційне дослідження могло допомогти в їх подальшій лікарській практиці та ефективнішій діагностиці в лікуванні наслідків бойових травм.

Головним аргументом про нібито проведення в Севастополі секретних експериментів «Аненербе» послужили для розумника отвори в розпиляних черепах та присутність катеторних трубок серед останків,
що були виявлені під час мародерських розкопок німецьких цвинтарів... з подальшою спробою продажу останків «Фольксбунду».

Померлих з госпіталів ховали на цвинтарі «Теофанія» під залпи гвинтівочного салюту.
Це було помітно за наявністю стріляних гільз німецьких гвинтівок М98к - гільзи лежали на трунах та між ними.
Чомусь салют проводився бойовими набоями – з «легкими» кулями.
Тільки в низці окремих випадків, мабуть, під час урочистих поховань, у могилу на віко труни акуратно встановлювали сталевий шолом
без будь-яких видимих дефектів – такими були німецькі традиції поваги до загиблих.

 

2017 рік, будівництво на території кладовища ЖК "Кришталеві джерела" тількі почалось... Можно за зрізами бачити де були рови з захороненнями. Попадалися залишкі чобіт з цвяхами і дерево трун... Залишки чобіт етнічний німець, з яким ми туди полізли, забрав з собою "на фатерланд", як частину історії...

 

До речІ, це дуже слушне ваше доповнення до теми.
По німецьких інструкціях під час ексгумаціїї забиралося з трун: кісткові решки, особисті жетони та підписні речі, дуже рідко, дещо з того, що можливо чи умістно передати рідні (?).
В розкопі залишалися: залишки трун, взуття та шкіряна амуніція, в деяких випадках навмисно утилізована холодна зброя, гнилі шоломи та протигазні коробки.
Згадується, коли відбувався контрольний тест на уважність при роботі... німці перевіряли вже в відпрацьованих могилах... і що ви думаєте - взуття небіжчиків.
Перевірка - це пошук та виявлення в кінці носика чобіт чи черевиків самої малесенької фаланги від мезинця... при виявленні - винного гробокопача відсторонювали від процессу та...
розстрілювали лопатими (по сраці!) в кінці відпрацьованої траншеї... на початку робіт, до деяких спеціалістів були неодноразово застосовані саме такі міри покарання.
До речі, в залі Трапезної церкви КПЛ, здається на лівій колонні чи стіні, є настінний розпис... фреска святого Марка-гробокопача - святого духа-контролера за діяніями всякого роду "слідопито-пошукістами".

 

А хтось встиг бути присутнім при будівництві на місці общаги? Проводились розкопки не досліджених траншей?
Бо с початком повномасштабної будівництво було згорнуто, а потім бац! - Вже котлован і забудва... Десь за рік...

 

Доля недокопаної частини цвинтаря, особисто мені, невідома.
Скоріш за все, залишки були знищені при розбудові та продажу... «катастрофічно невистачаючого житла» з ціллю особистого збагачення мафії забудовників.

 

************************************************************************************************
Але повернемося до загиблих та перепохованих з місць бойових дій 41-го року.
Зустрічалися, зважаючи на виявлені «ергкенунгмарки» (особисті знаки), усі роди військ вермахту, за винятком танкістів та льотчиків.
Основна маса загиблих була представлена піхотою - стрільці, кулеметники, сапери, зв'язківці, мінометники… тощо.
Але тут також знаходилися: протитанкісти, артилеристи, кавалеристи, прикордонники, писарі, кухарі, інструктор з альпінізму та гірський офіцер
(«едельвейс» з 99-ї лпд… у своїх важкенних черевиках).
Вдалося за специфічними особистими знаками, які геть відрізняються від німецьких, визначити деяку кількість «залітних» угорців
та одного італійця – за його «медальйоном-пістріно».

Викликала подив дуже велика кількість при загиблих у бою різноманітних простих та розкладних натільних католицьких хрестиків різних розмірів та художнього смаку,
всередині яких зберігалися: листочки з молитвами, крихітними скульптурками святих, Божої матері, святими частками мощей та волоссям мучеників.
Не часто, але зустрічалися срібні нашийні кулончики від хрещених батьків з гравіруванням якихось дат та написів.
Якщо не підводить пам'ять, серед військових було виявлено загиблого в бою капелана – військового священика, який мав спеціфічний хрест, який носився поверх мундиру.

У більш молодших за віком солдатів у кишенях мундирів можна було виявити, можливо, як оберіги або пам'ять про дім та рідних: всілякі пластикові фігурки дитячих іграшок,
пластикові або силумінові фігурки солдатиків, різноманітні сердечка та «божі-корівки», відлиті з пластмаси емблемки гербів різних міст Німеччини та багато інших дрібничок.
Один із солдатів зберігав у своєму портмоне совіцьку гвинтівочну кулю, що пройшла канал ствола, у іншого – у пробитому, кулею або уламком,
гаманці збереглася шовкова носова хустинка з вишитими жіночими (?) ініціалами... навколо отвору були дещо помітні сліди від плями крові.



Досить часто можна було виявити матерчасті погони з номерами і шифровками частин, нашивкита алюмінієві стрічки-галуни звань з комірів,
нарукавні шеврони звань та родів військ, алюмінієві та пластмасові ґудзики мундирів, на деяких із ранньою цифірною нумерацією батальйонів на погонах.
Досить добре зберігалися кручені офіцерські погони зі сріблястого алюмінію із зірочками звань.
Від офіцерських кашкетів зберігалися лише прикріпні емблеми та... пластикові козирки, які часто лежали на грудях небіжчиків.
Дивувала якість пошиття та дизайн німецького військового взуття: у простих солдатів чоботи добротні... ковані з широкими розтрубами халяв,
а офіцерські – високі до колін... красені та й просто заглядіння.

Деякі з похованих на цвинтарі частково муміфікувалися та видавали відчутний сморід.
У деяких випадках місцями зберігалася шкіра зі шматками почорнілого м'яса – у різних місцях, де у труні людська плоть колись стикалася з кольоровими металами.
Не в рідкість, але доводилося часто споглядати висохлі людські мізки завбільшки з кулак – з усіма анатомічними подробицями будови цього людського органу.

Дехто з перетравлювачів цієї інформації скаже – «... ось так бреше сучара, заливає, як підлогу в параші... забитий лайном унітаз»... але...
але все тут описане збереглося не завдяки особистим фантазіям... а завдяки великій глибині щільного глинистого ґрунту, та плюс порожнечі всередині труни з сухих дощок,
де процес гниття, крім людської плоті, проходив дуже повільно, а це практично – на протязі півстоліття.

 

****************************************************************************************************************

Здивував випадок... усіх загиблих, як правило, ховали в стандартних соснових трунах.
Наприкінці одного з рядів траншеї було виявлено від трьох до п'яти (подробиці призабуті) дубових трун великої прямокутної форми - більш схожих на коробки.
Коли відкрили верхні кришки... всі присутні були злегка здивовані побаченим.
Внутрішня частина, з боків у кожній із трун, була ретельно вкладена ялиновими (не сосновими!) гілками-лапами
та переплетена вицвілими чорними та червоними стрічками, більш схожими на шовкову матерію.
Якщо не помиляюся, тільки один із загиблих був представлений у «людській» подобі – його інші однополчани були порвані на шмаття (фольтреффер).
Але навіть ці фрагменти скелетів були правильно, в можливому анатомічному порядку, розміщені всередині труни.
Рештки загиблих були додатково зверху прикриті якоюсь щільною тканиною, скоріше схожою на мішковину.

Пізніше, завдяки німецьким архівним актам поховання, вдалося з'ясувати, що це були сапери одного з підрозділів 111-ї ПД, які загинули в бою
під час розмінування Окунинівського мосту в районі на схід від Горностайполя.

За особистими речами: монетами, трофейними позначками та нагородами, що були при загиблих, можна було простежити, в яких країнах раніше воював кожен із солдатів за життя.
Так дуже часто зустрічалися монети: Франції, Бельгії, Польщі, Югославії, Албанії, Румунії, Болгарії, Чехословаччини, Угорщини.
В поодиноких екземплярах знаходили монети США, Канади та Люксембургу, навіть було кілька японських монет.
Ну і звичайно, велика маса німецьких монет різного номіналу часів третього рейху.
Зрідка зустрічалися європейські та російські монети 19-го, 18-го та навіть 17-го століть.



При загиблих було досить багато сов'їцьких монет, всіляких нагородних позначок, різнорозмірних армійських та міліцейських пілоточних та кашкетних зірочок
(кілька будьонівських післяцарського періоду).

Досить рідко зустрічалися німецькі військові нагороди – здебільшого це були нагрудні спортивні знаки двох видів (один ранній – без свастики), плюс різноступеневі знаки за поранення.
І ніяких тобі... залізних хрестів чи інших поширених солдатських нагород.
Яскраво запам'яталися знахідки кількох нашивних нарукавних зірок більшовицького політскладу – комісарські зірки збереглися в доволі непоганому стані та кольорі –
внутрішня частина шкіряного портмоне зберегла німецький трофей, який траплявся досить і досить рідко.
В одного із загиблих було виявлено більше десятка совдєпівських однокопійчаних монет у збірці довоєнних років випуску – трофейна колекція.

 

****************************************************************************************************************

У деяких німецьких офіцерів та унтер-офіцерів досить часто зустрічалися штатні пластикові сигнальні свистки чорного кольору,
за допомогою яких подавалися умовні звукові команди в гуркоті бою.
Було добре помітно, що більшу частину свистків досить довго використовували їхні колишні власники – плоскі закінчення свистків були сильно обкушені зубами при утриманні їх у роті,
на пластику збереглися чіткі сліди множинних прикусів, що може свідчити про перебування людини в досить сильному психічному стані організму.
Загалом при загиблих було виявлено понад кілька десятків різновидів сигнальних свистків – за кольором пластику, та за формами відливки, плюс до цього один повністю кістяний.
Після невеликого найпростішого чищення предмету способом видмухування внутрішнього бруду – свистки видавали дзвінкий та сильний звук... після 40 років... гробового мовчання з «власником».
Всередині диринчала звичайна вишнева кісточка... яка злегка замінювалася сучасною.
Було кілька свистків зі слідами уламкових влучань або інших типів механічного роздроблення – які були виявлені в нагрудних кишенях небіжчиків.



Було виявлено кілька десятків солдатських перснів, якими торгували виїзні крамниці полкових майстерень: славнозвісні «тотенкопфи» в кількох видах та «вестваль».
Був знайдений латунний перстень із гравіюванням французької Ейфелевої вежі та датою «1940» дуже великого розміру, який міг належати досить великій людині, судячи з внутрішнього розміру цього предмета.
Рідкісна знахідка масивного срібного персня у загиблого:
зображення випуклого шолома в перехресті двох гвинтівок, серед цих предметів випуклий напис «3 Gr. I.R 128», на бічній грані випуклий напис «1938/39».
Це доволі таємничий підрозділ... навіть 128-й гренадерський полк, без уточнення згаданого 3-го батальйону, в сучасних енциклопедіях переліку нумерації полків та дивізій Вермахту – загадковий примарний фантом.
Зустрічалися обручки – мідні з позолотою, на внутрішній частині гравіювання жіночих ініціалів і датою церковного вінчання, але здебільшого – каблучки з білого металу з дуже гарними бічними гранями.
Деякі солдати носили простенькі персні з кольорового металу з позолотою – іменні персні з красивим гравіюванням ініціалів колишнього власника.

 

**********************************************************************************************************************************

За наданими документами співробітниками « Фольксбунду» на цвинтарі «Теофанія» було поховано 1.182 чоловіки, з яких вдалося ексгумувати тільки 914.
Через вагомі причини, як-от: поховання було знищено під час будівельних робіт, перебували в охоронній зоні гуртожитку та госпбудівель, під кабелями та каналізацією, під деревами та асфальтом,
не вдалося ексгумувати останки 268 осіб.
З німецьких архівних документів стало відомо, що на збірному цвинтарі «Теофанія» також було поховано двох жінок-медиків та трьох військовослужбовців військ СС.
Так вийшло, що серед ексгумованих останків вищезгаданих осіб виявити не вдалося.

Важливі деталі статистики збірного кладовища Вермахту «Теофанія»,
виходячи з офіційних архівних даних та підтверджених у процесі ексгумаційних робіт:

1. із загальної кількості похованих військовослужбовців, тільки трохи більше 30-35% були перепоховані з тимчасових місць поховань, які загинули в боях 41-го року;
2. менше 70 % поховань належали до госпітальних поховань 41-43 років, коли військовослужбовці помирали в госпіталях окупованого Києва;
3. близько 20 % госпітальних поховань, із загальних 70 %, належали до військовослужбовців, які померли в госпіталях у 1943 році – у період бойових дій під час деокупації Києва;
4. приблизно, у близько 75 % загиблих вік становив від 21 до 27 років. У віці 17-20 років – близько 10%, віком близько 30 років і більше – близько 15% похованих військовослужбовців.

Варто зазначити, що в початковий період війни відбувалося дуже велике зменшення військовослужбовців Вермахту
найпридатнішого віку для ведення інтенсивних бойових дій – найбільш підготовлених та обстріляних частин і підрозділів.
Цей період війни « поглинав» найкращих та найдосвідченіших солдатів Вермахту у віці 20-30 років,
не враховуючи серед них значної кількості відбраковування калік-інвалідів після отриманих поранень.

Було виявлено кілька десятків фактів мародерства місцевими жителями на німецькому кладовищі.
Коли в 1943 році німці залишили Київ, цвинтар «Теофанія» ще певний час існував візуально, доки його навмисно та цілеспрямовано не розорали та не запрасували трактором –
частину могильних хрестів розібрали на дрова, частину було спалено.
Якраз до цього часу, деякі з німецьких могил були розкопані місцевими мародерами в районі ніг.
Сокирою розрубувалася частина верхньої кришки труни та лиходії здирали з небіжчика взуття, за тієї умови,
якщо випадково їм пощастило потрапити на труну з бойовим перепохованням.

Під час проведення розкопок, на схід від 1-го блоку цвинтаря ріс яблуневий сад у 4 чи 6 рядів посадки дерев повоєнного періоду.
Потужні на зовнішній вигляд дерева дуже добре плодоносили, середньої величини яблуко – завбільшки в людський кулак з відмінними смаковими якостями.
Як виявилося в процесі розкопок, коріння більшості яблунь відходило далеко від стовбурів дерев на захід, пробивало напівзтрухлі стінки німецьких трун та
повністю обплітало своїм дрібним корінням людські кістяки – виходили своєрідні мумії своєрідного природного дизайну.
Ось звідки, виявляється, бралася така показна міць та плодоносність фруктових дерев.
Яблуневий сад висмоктував «соки» з людської органіки й... пахтів.
Деякі з яблунь пускали своє коріння до 2-го і 3-го рядів 1-го блоку цвинтаря – понад 15-20 метрів завдовжки.

 

Копирсатися у старих трунах, здирати з ніг взуття...Щоб потім одягати його ? Це жах якийсь. Що було у головах тих людей ?

Колись у радянській Роман-газеті читав про подібне. Тільки там це було на колишніх полях боїв, де трупи не встигли поховати. Ше й описана була процедура "дезинфекції" взуття загиблих німецьких солдат.

 

Саме цікаво, що це відбувалося по територіїї всієї України, та і території раші, де були бойові дії.
А як випадки, розповідали під "зеленкою", що там в серпні 41-го здирали взуття навіть з напівживих, які потім в 43-му приходили в "гості"... А ЩО ТВОРИТЬСЯ ЗАРАЗ!!!!

 

**********************************************************************************************************************************

Роботи 1993 року на території колишнього цвинтаря Вермахту проводилися у два етапи.
Багато часу пішло на зондування району майбутніх робіт та з'ясування меж території, яку займало колишнє німецьке кладовище.
Багато завад у роботі влаштовувала погода – досить часто йшли сильні затяжні дощі.
Чорнозем із глиною перетворювався на рідке місиво, по якому навіть насилу пересувався трактор «Білорус», не кажучи вже про те,
що йому потрібно було копати траншею та в кінці робочого дня її закопувати та планувати.
Доводилося тижнями чекати, коли підсихав ґрунт на полі місця розкопок.
І головне, до цього часу ще не було досвіду робіт у таких масштабах, за такої відповідальності та контролю з боку іноземних фахівців – в особі «Фольксбунду».
З кінця вересня і до середини листопада 1993 року було ексгумовано 192 чоловіки.

Щодня робоча група складалася з 5 осіб.
Два німці – спостерігачі-контролери, троє киян: один керував роботою екскаватора, двоє – ексгумували.
Тракторист на екскаваторі «Білорусь» наймався на найближчому підприємстві.
У середньому за день доводилося ексгумувати від 20 до 30 осіб.
У гарну погоду та під час роботи з досвідченим трактористом «Білоруса», бувало, давали «на-гора»... і по 46 осіб.
І це при тому, що основний час роботи йшов на розкоп технікою траншеї, з обов'язковим її засипанням та плануванням після закінчення ексгумації останків.
Такими були німецькі інструкції під час проведення робіт.

З березня до липня 1994 року було ексгумовано останки решти 722 осіб.
26 червня 1994 року, після остаточного планування та приведення до ладу місця колишніх розкопок, роботи було завершено.
Надалі були підписані відповідні акти закінчення робіт у всіх міських інстанціях, які давали дозвіл на проведення робіт.
Міліцейські сім'ї з відомчого гуртожитку по вул. Метрологічній № 1 так і продовжили жити на частині німецьких кісток колишнього цвинтаря.



На обох світлинах... Beerdigung eines Kameraden bei Kiew Ukraine Ostfront, місце дуже схоже на цвинтар в Теофанія... місце дуже схоже з Голосієвським узліссям.

Після закінчення робіт німецька сторона «преміювала» київських гробокопачів літровою пляшкою італійського шмурдяку, під гучною та загадковою назвою «VODKA»
– гидота жахлива і... на горілку зовсім не схожа за смаком.
Тож довелося купувати – нашу рідну суверенну, але вже за свої гроші... та й колеги, якось «неохоче»... без особливих умовлянь... приєдналися...
Як усе пройшло, і чим усе скінчилося... учасниками застілля в саду на траві... уже забуто, адже надалі таких «професійних» бесід було ще дуже й дуже багато.
«Гробокопачі всіх країн з'єднуйтесь, закусюйте та розслабляйтесь!»...

Але одного разу, був такий пам'ятний день після дощу на Метрологічній, було холодно, вітряно, сиро та довге очікування сонячного прояснення...
чекали, чекали та так і недочекались, вирішили пообідати та трохи зігрітись, а от з «трошки» і почалося.
Трохи згодом, навіть довелося їздити до найближчого гастроному за добавкою «смачного» на...
тракторі «Білорус»... вже нетверезий колега сидів «...за рульйой» (німець сказав, що інакше грошей на продовження банкету не дасть!),
ще один колега плюс тракторист сиділи в кабіні, та двоє наших стояли на піднятих лапах ковша позаду кабіни.
На початку, по багнюці городів, їхали ривками, адже колега був за важелями агрегату вперше, – було слизько і трактор тягало на всі боки, а вже на асфальті...
понеслися з вітерцем... хитаючи дорогою підвісом ковша, лише багнюка з обліплених коліс фонтанами розліталася на зустрічні машини, які проїжджали навздогін.

Наступна поїздка за добавкою оковитої не відбулася... тракторист свій механізм передавати в чужі руки категорично відмовився,
бо було вже добре видно чим ця поїздка могла закінчитися.
На що німецький колега відреагував лайкою та образами: «.. тволь тракторовіч шайзе… ти екскаваторовіч гофно».
Всі ми люди та і обставини буття бувають різні... все має темну та неафішовану сторону будь якого процесу.

Восени 1994 року останки ексгумованих німецьких військовослужбовців були перепоховані на збірному військовому цвинтарі «Київ»,
що розташований біля «Південного» міського цвинтаря на північ від с. Вета Поштова.
Це було перше офіційне перепоховання солдатів Вермахту на території України та на збірному цвинтарі «Київ»,
який вважається місцем перепоховань ексгумованих останків з територій: Київської, Чернігівської, Сумської, Житомирської, Вінницької, Черкаської та Полтавської областей.
Під час перепоховання на нове місце дотримувався той самий порядок черговості рядів, могил із повною індивідуальністю поховання кожного загиблого,
яким усе було на старому місці – на збірному кладовищі «Теофанія» періоду 1941-1943 років.

**********************************************************************************************************************************

 

«БОЖЕВІЛЬНІ» ПРОБЛЕМИ ПРОТИБОРЧИХ СТОРІН
НА ЛІНІЇ БОЙОВИХ ДІЙ В РАЙОНІ МОНАСТИРЯ ТЕОФАНІЯ:

Зі звіту командира 3-го піхотного батальйону до штабу 211-го піхотного полку 71-ї піхотної дивізії Вермахту про бої за період з 1 до 8 серпня 1941 р.:

«... Цілу ніч безперервно йшов шалений заливний дощ, наші осередки й окопи наповнилися водою.
На світанку 8 серпня з'явилися поодинокі більшовицькі перебіжчики, які від мокрого одягу і холоду стукали зубами і мали жалюгідний вигляд.



З кукурудзяного поля, що росло попереду позицій батальйону, вартові виловили озброєну бабу дивного вигляду.
Не описати, настільки огидним було обличчя і зовнішній вигляд цієї «жінки».
Дуже коротко стрижене волосся, як у російських рекрутів, і гострі ікла посилювали огидний ефект цього «обличчя»».

З оперативного зведення № 007 штабу 37-ї армії Південно-Західного фронту до 06.00 11.8.41 р:
« 1. 37-а армія, продовжуючи виконувати завдання, вийти під кінець дня на рубіж: Тарасівка, Хотів, Пирогів, вела запеклі бої, продовжуючи відтісняти противника на південь.
Противник (44-та, 95-та та 299-та ПД) чинить запеклий опір, використовуючи окремі споруди, дерева, куди садить автоматників,
які діють у тилу наших частин, відмічено групи противника, перевдягнені в жіночий одяг».



З оперативного зведення № 083 штабу Південно-Західного фронту до 10.00 11.8.41 р. про становище та дії армій на лінії фронту:
«... Противник (44-та, 95-та і 299-та ПД) чинить запеклий опір, використовуючи забудову, дерева та засилає в тил переодягнених у червоноармійську форму автоматників».

Зі звіту штабу 191-го піхотного полку 71-ї піхотної дивізії до штабу 29-го армійського корпусу 6-ї армії групи армій «Південь»
про бойові дії під Києвом за період із 6 до 23 серпня 1941 р:

«... 8. ОБОРОННІ БОЇ В ПЕРІОД З 12 ПО 23.8.41 р:
Вже в ранкові години 12-го серпня противник схаменувся та попрямував за полком.
У наступні дні почалося важке оборонне протистояння, в якому противник активно використовував свою перевагу в артилерії.
За своєю інтенсивністю ворожий артилерійський вогонь був подібний до вогню в оборонних битвах 1-ї світової війни.

... Особливо оборонні бої ускладнювалися тим, що в «церковному лісі» була міська психіатрична лікарня, чиї пацієнти (400-500 божевільних) там перебували на початок боїв.
Весь медперсонал і здатні ходити хворі за вказівкою командира полку були відправлені в тил у район Василькова, решта – близько 120 божевільних, змушені були там залишитися,
оскільки не вдалося надати для перевезення вантажівки.
У наступні дні ситуація стала неймовірною та критичною.

Божевільні безсистемно – нерідко без одягу – бігали лісом, нерідко між лініями фронту, багато хто з них був поранений під час артобстрілів.
Вночі вони збиралися в підвалах психіатричної лікарні, певна кількість із них померла, їхні тіла залишалися лежати непохованими і заражали приміщення.

У тих же приміщеннях божевільні готували собі їжу та справляли потреби.
Оскільки вивезення божевільних було неможливим, полк потурбувався про те, щоб, принаймні, тіла померлих були поховані полоненими більшовиками.
За наказом командувача корпусу транспортабельні хворі (67 осіб) були евакуйовані вантажівками, а залишок був пристрелений розстрільною командою».

 

Зі спогадів колишнього командира 5-ї повітряно-десантної бригади 3-го повітряно-десантного корпусу
37-ї армії Південно-Західного фронту, полковника Олександра РОДІМЦЕВА («ТВОЇ, ВІТЧИЗНО, СИНИ», 1966 р.):

«... День 14 серпня був для бригади гірким днем.
... Незабаром я почув ще більш дивовижні речі.
У тилу корпусу, у невеликому селищі, я підійшов випадково, непомічений, до групи військових і почув уривок фрази:
– ... вранці цю «зозулю» схопили, і зараз вона в особливому відділі сидить!
Я привітався і запитав:
– Про яку це «зозулю» ви розмовляєте?

Молоденький лейтенант пояснив з готовністю:
– Ми про ті «зозулі» говорили, товаришу полковнику, що німці до дерев металевими ланцюгами прилаштовують...
– Зачекайте, лейтенанте, щось надто вже хитромудро. Які «зозулі»? Кого приковують ланцюгами, де, навіщо?..
Усі, здавалося, були здивовані моєю необізнаністю, а лейтенант усміхнувся: мовляв, полковник і сам це знає, але випитує!
Він охоче розповів мені, як то кажуть, цілком серйозно, що є відомості, ніби німці, вимушені до відступу, залишають на деревах своїх солдатів,
приковуючи їх до стовбурів залізними ланцюгами.
Такому смертнику, мовляв, дають автомат, патрони, сухий пайок із пляшкою коньяку, і ця «зозуля» сидить собі між гілок і пострілює в наших бійців і командирів.
Я не витримав, засміявся:
– Отже, коньяк, щоб не нудьгував, ланцюги, щоб не втік?



– Між іншим, серед цих «зозуль», – продовжував лейтенант, – є навіть молоді жінки.
З українок-білоемігранток... (як завжди винні українці, а тут ще й жінки... та ще й «біло-емігрантки»!!! - Примітка).
Зараз в особливому відділі одна така сидить, захоплена з автоматом у руках нашими розвідниками.
На жодні запитання не відповідає.
А коли хтось із розвідників пригрозив їй, вона показала йому дулю.

Мені, звісно, хотілося б посміятися над історією з «зозулями», але й інші командири стверджували, що таку особу затримано.
Мимоволі подумалося: а чим чорт не жартує?
Німці здатні на все (ну а русьня ще вправніша в підлості, безчесті та брехні!!! - Примітка).
– Передайте начальнику особого відділу Тарасенку, – сказав я лейтенантові, – нехай доставить до мене цю «пташку».
Цікаво послухати, як вона буде «кукувати»... І обов'язково нехай прихопить з собою її автомат, ланцюги та сухий пайок.

За годину до сільської хати, де я зупинився на короткий час, двоє бійців та Тарасенко справді привели жінку і принесли відібраний у неї німецький автомат.
Маленька, тендітна блондинка, на вигляд років 35, була худа та дуже бліда.
Її волосся, підстрижене під горщик, було розпатлане, а очі дивно скосили.
Можна було подумати, вона уникала зустрітися поглядом із будь-ким з нас.



Тарасенко розповів подробиці!
– Цю жінку перехопили в лісі розвідники. Вона бігла з автоматом у руках у наш бік.
Коли їй наказали зупинитися, вона побігла швидше. Розвідники кажуть, вона викрикувала якісь незрозумілі слова.
Мені її передали тільки зараз, і... я не вірю, товаришу полковник, щоб вона працювала на німців.
Я думаю, вона з будинку божевільних, який знаходиться в селі Пирогів (брехня, у районі села Пирогів такого медзакладу ніколи не було! - Примітка).
Коли німці залишали це село, вони стали розстрілювати божевільних...
Кажуть, що декому з хворих вдалося втекти.

Я звернув увагу на її одяг. Справді, на ній був лікарняний халат.
– Як ви вирішили з нею вчинити? – запитав я Тарасенка.
– Ми ще перевіримо її.
– Затриману відпустіть, Тарасенко. Було б добре, якби ви змогли передати її лікарям.
Поясніть лейтенанту, який вас покликав, чого вони варті, всі ці дурні й надумані байки про «зозуль», «ланцюги», «смертників»
(вагоме підтвердження свідка подій про «надумані фантазії» в повідомленнях періоду оборони КиУР - Примітка)».

 

ФІНАЛЬНА ЧАСТИНА ... робочі моменти перепоховання на збірному цвинтарі «КИЇВ» та кілька моментів церемонії відкриття 30 років тому.
І на останок по цвинтару «ТЕОФАНІЯ»... при вході зліва починаючи від паркану... всі перепоховані з вул. Метрологічної № 1 саме тут лежать... 914 солдатів та офіцерів.