Карл Мария Виллигут

Тема у розділі 'Третій Рейх', створена користувачем Nemec, 20 тра 2006.

  1. Nemec

    Nemec Schütze

    Повідомлення:
    5
    Адреса:
    Серов, Россия
    Карл Мария Виллигут.
    Кто что знает о нем, его роде, и все все все что касается его , его дел, жизни, философии.
    и о проклятии его рода.
     
    50_Reichsmark подобається це.
  2. Цікаві лоти

    1. 2 открытки в прицепе все на фото С уважением
      450 грн.
    2. Посвідчення особи на перукаря. Чудовий стан
      850 грн.
    3. Свадебная "Mein Kampf". 1939 р. -------- Сохран - практически в идеале, так называемое - Свадебное п...
      14500 грн.
    4. Журнали 4 штуки 1. Сигнал 1941 року #17 2. газета Berliner Illustrirte Zeitung 1942 рік. 3. Das Illu...
      855 грн.
    5. Страницы все на месте.
      299 грн.
  3. Хуго Краас

    Хуго Краас Feldwebel

    Повідомлення:
    2.581
    Адреса:
    ...
    Re: Загадочные личности истории

    КАРЛ МАРИЯ ВИЛЛИГУТ
    ЛИЧНЫЙ МАГ ГЕНРИХА ГИММЛЕРА


    Арманисты, ариософисты и рунические оккультисты, с которыми мы встретились до сих пор, обладали в той иной степени стереотипным мировоззрением. В их доктринах шла речь о возвышенных и сверхчеловеческих предках, чей древний гностический закон нес арийцам мудрость, власть и благополучие, пока не был вытеснен чуждыми и враждебными культурами. Предполагалось, что эти предшественники скрывали свое венценосное знание в таинственных формах (рунах, мифах, традиции) и оно могло быть расшифровано только их духовными наследниками, которыми и являлись современные ариософы. Лист, Ланц фон Либенфельс, Горслебен и другие выдающиеся ученики гностической сокровищницы одушевляли собой жизнь секты, некоторые из их идей или символов могли проникнуть в более широкое социальное окружение. Таким образом, эти люди, конечно, влияли на общее мифотворческое настроение нацистской эры, но нельзя сказать, что они прямо определяли поступки тех, кто занимал ответственные посты и был наделен реальной политической властью и ответственностью.
    Карл Мария Виллигут (1866-1946), так называемый Распутин Гиммлера, достиг именно такого влияния. Благодаря своей родовой памяти и порождаемым ею образам древней немецкой традиции, он стал любимым наставником Рейхсфюрера СС Генриха Гиммлера и ему было дано официальное разрешение на исследования доисторического прошлого в СС между 1933 и 1939 годами. За период своей службы он прошел путь от гауптштурмфюрера СС (капитан) до Бригаденфюрера СС (бригадный генерал) - по личной рекомендации Гиммлера. Поскольку Гиммлер консультировался со своим наставником по самому широкому кругу вопросов, Виллигут принимал участие в разработке эмблемы Totenkopfring (кольца мертвой головы), которую носили члены СС и в концепции Вевельсбурга как ордена-замка СС и разработке других церемоний, ответственных за традиционную ауру идеологии СС: символы элитаризма, расовой чистоты и территориального господства. Но кто был Карл Мария Виллигут и как ему удалось достичь столь мощного влияния? Ответ на этот вопрос во многом касается и характера самого Гиммлера. Среди высших лидеров Третьего Рейха, Гиммлер выглядит наиболее противоречивой личностью; его поступки одновременно мотивированы и стратью к рациональному планированию и склонностью к фантазиям, никак не связанным с реальностью. Его преданность порядку, пунктуальность, административная точность и педантический «ум учителя начальных классов» с очевидностью противоречили его же утопическому энтузиазму, романтизму и даже оккультным склонностям.
    Это идеалистическое воображение Гиммлера привело к визионерской концепции СС и определило ее будущую роль: одетые в черное войска должны были передать свою кровь будущей арийской расе господ и стать идеологической элитой Великого Немецкого Рейха. Сам Гиммлер, начиная с 1930 года был озабочен разработкой различных проектов, выражающих моральную цель и идеологическую миссию СС. Правила о браке от 1931 года, его планы колледжа для офицеров СС в Вевельсбурге в 1933, тесное сотрудничество с Рихардом Вальтером Дарре, главным нацистским теоретиком «крови и почвы» говорят об этих проектах. В 1935 вместе с Дарре он основывает Ahnenerbe, первоначально независимый институт, с правом проводить исследования в области древней немецкой истории и археологии. Ahnenerbe первоначально входила в состав СС, ее академический штат принадлежал иерархии СС и носил униформу СС. Только в контексте этого поиска Гиммлером немецких корней и попытки обосновать ими идеологию СС, можно понять его патронаж над 66-летним volkisch оккультистом Карлом Мария Виллигут.
    Виллигут родился 10 декабря 1866 в Вене. Его отец и дедушка служили офицерами в Австрийской армии и старший сын последовал семейной традиции. В возрасте четырнадцати лет он начал посещать имперскую кадетскую школу в Вене-Брейтензее, а в декабре 1884 поступил в 99 пехотный полк в Мостаре, в Герцеговине. В ноябре 1888 он был произведен в младшие лейтенанты, в 1892 стал лейтенантом, в 1903 - капитаном. В первый период своей военной карьеры он служил в 99, 88 и 47 пехотных полках в различных областях империи Габсбургов. На рубеже веков Виллигут обнаружил некоторые литературные амбиции, публикуя стихи, посвященные красоте природы, мифологическим сюжетам и полковой истории.
    В 1903 году написал крайне националистический трактат по мифологии, Seyfrreds Runen, а затем сборник стихов, посвященных легендам о Rabenstein at Zeiaim на австро-моравской границе. Предисловие Виллигута, ссылающееся на «германские корни» местных названий отражало настроения современной фольклористики Франца Кисслинга и Гвидо фон Листа. Книга была опубликована Фридрихом Шалком, который издавал также и некоторые из ранних работ Листа. Время, проведенное в военных шеренгах, описано Виллигутом как время устойчивых социальных связей, дружбы и крепкого сообщества, которое можно сравнить только с его пребыванием в Шлараффии, квазимасонской ложе, в которую он вступил в Граце в 1889 и достиг там статуса Рыцаря и поста первого Канцлера; эту должность он исполнял вплоть до своей отставки в 1909 году. Его имя в ложе было Lobesam и оно также появилось на титульном листе его книги.
    Впрочем, не существует никаких свидетельств о связи этой ложи с пангерманским движением, равно как и указаний на то, что Виллигут был связан еще с какойнибудь националистической организацией в имперской Австрии.
    В мае 1912 Виллигут был произведен в майоры и к началу войны все еще служил в 47 пехотном полку. В октябре 1914 он как офицер штаба 30 пехотного полка принимал участие в боевых действиях против русской армии в Карпатах, по всему северо-восточному флангу империи. После этой изнурительной кампании, во время которой он и участвовал в боях и совершал длительные ночные марши, Виллигут был произведен в лейтенантполковники и переведен в Грац для того, чтобы организовать подкрепление для 14-го и 19-го пехотных полков.
    Затем он был отправлен на итальянский фронт, где сменил ряд постов между июнем 1915 и следующей весной. В июне 1916 был назначен командующим офицером в резервный округ Зальцбурга и в августе 1917 получил звание полковника. В ходе войны он был награжден за храбрость и отмечен старшими офицерами.
    Фельдмаршал Даниель характеризовал его как «безукоризненный характер... крайне опытный, добросовестный офицер... способный к командованию полком», эту оценку разделяли и другие высшие офицеры. В мае 1918 Виллигут был отозван с фронта в Южный Тироль и назначен командовать лагерями для демобилизованных солдат в Zolkiew, севернее Львова, на Украине. После почти сорока лет военной службы, он был уволен 1 января 1919и вернулся в Зальцбург.
    Последующее влияние Виллигута на volkisch группы и на СС, основывается на его репутации последнего наследника древней линии германских святых, Вилиготис из Asa-Uana-Sippe, ведущих свой род из бесконечных глубин истории. Виллигут утверждал, что владеет родовой памятью, которая позволяет ему помнить события из жизни его племени более чем тысячелетней давности.
    Трудно установить, когда впервые Виллигут связал себя с этой традицией, предвоенные документы, свидетельствующие об этом, крайне скудны. Он сообщал, что получает советы и наставления в рунической форме от своего дедушки Карла Виллигута (1794-1883), а что посвящением в семейные тайны он обязан своему отцу; примерно в 1890 это произошло. Серии из девяти языческих заповедей были написаны им примерно в июле 1908 года. Единственным источником языческой традиции перед войной для Виллигута был Теодор Цепль из Ордена Новых Тамплиеров, который очевидно знал Виллигута в 1908 году по оккультным кругам Вены; их общими знакомыми были Вилли Талер, кузен Виллигута, его жена Мари Талер, известная актриса и несколько братьев ONT. Опираясь на это давнее знакомство, Ланц фон Либенфельс после войны поручил Цеплю восстановить контакт с Виллигутом, поскольку слух о его принадлежности к «тайным германским королям» уже проник в volkisch среду. В соответствии с этим поручением Цепль трижды посещал Виллигута, а в зиму 1920-21 гостил в его доме в Зальцбурге целых семь недель. О своем общении с Виллигутом он подробно доложил в развернутой записке, подготовленной для ONT.
    Виллигут рассказывал Цеплю о том, что является наследником древней линии немецких королей, показывал ему гема по геральдике, свой герб и фамильную печать в доказательство своих слов. Он уклончиво сообщал, что «его корона хранится в императорском дворце в Гоцларе, а меч - под могильным камнем в Стейнамангер». Опираясь на видения своей родовой памяти, он описывал религиозные практики, военную организацию и законы древних германцев в терминах, подозрительно близких ранним откровениям Гвидо фон Листа. Помимо этого Виллигут утверждал, что Библия в действительности первоначально была написана в Германии; он связывал ее с ирминистской религией, отличающейся от культа Вотана и во многом противоположной ему; в ней молились германскому богу Krist, впоследствии заимствованному христианской религией и превращенного в Спасителя. Виллигут также одобрительно высказывался о намерении Ланца выпустить вторую серию Ostara, поскольку это могло бы пролить свет на действительные арийские корни христианства. Когда Цепль уезжал, Виллигут подарил ему поэму, озаглавленную «Немецкая вера», мистический пиетизм в ней соединялся с надеждой на национальное искупление. На основании этой встречи с Цеплем, можно заключить, что доктрина Виллигута представляла собой смесь тевтонского архаизма Листа и арио-христианства Ланца, выполненную в романической форме. Вполне вероятно, что его идеи о Krist'e повлияли на Горслебена в 1920-х гг.
    Эти элементы доктрины Виллигута могут быть датированы 1920-м годом. Их более поздняя разработка лучше всего обнаруживает себя в многочисленных работах его австрийского ученика Эрнста Рюдигера (18851952), с которым он впервые встретился во время войны и с которым сотрудничал все следующее десятилетие.
    По Рюдигеру, Виллигут приписывал древним германцам историю, культуру и религию такого возраста, который намного превышал общепринятые мнения академических исследователей древней истории. Его хронология начиналась где-то около 228 000 до н.э., в те времена на небе было три солнца, а земля была населена гигантами, карликами и другими, по-видимому, мифологическими существами. Собственно история начиналась для Виллигута в тот момент, когда его предки, Адлер-Вилиготен, помогли установить мир после долгого периода войны, чем и ознаменовали наступление «второй Бозо культуры», символом которой стало основание города Arual-Jцnivallas (Гоцлар) в 78 000 до н. э. Последующее тысячелетие содержит подробное описание племенных конфликтов и массовых переселений на сказочные континенты теософской традиции. Около 12 500 до н. э. была провозглашена ирминистская религия Криста и она стала универсальной верой для германцев до тех пока ее авторитет не был подорван отколовшимися вотанистами. В 9600 до н. э. наступил апогей в непрерывной борьбе двух религий.
    Балдур-Крестос, священный пророк ирминизма был распят вотанистами в Гоцларе. Впрочем, пророк ускользнул в Азию и религиозные конфликты продолжались все последующее тысячелетие. Вотанисты разрушили священный ирминистский центр в Гоцларе в 1200 до н. э., но ирминисты построили новый храм в Экстернштайне около Детмольда. Но и он был захвачен вотанистами в 460, перед тем как окончательно разграбленным попасть в руки Шарлеманя во время его кампании против языческих саксонцев в девятом веке.
    В этом повествовании о прошлом большую роль Виллигут приписывает своим предкам. Вилиготис были Ueis Kuinigs (мудрыми королями), ведущими свой род от союза Дsen (богов воздуха) с Wanen (богами воды), в те времена, когда земля еще была населена мифическими существами. Позже его род управлял королевством в Бургенланде, вот почему такое важное значение в своих воспоминаниях Виллигут связывает со Штейнамангером и Веной, сравнимой для него с Гоцларом. Когда Шарлемань преследовал язычников по всей Германии, роду Виллигут удалось избежать плена франков и бежать на острова Рагое, а оттуда - в центральную Россию. Там Виллигут основали город Вильну, ставшую центром весьма протяженной готской империи, чье мирное существование, впрочем, постоянно нарушалось враждебными вторжениями христиан и русских. В итоге, семья переехала в Венгрию в 1242, где смогла укрыться от бдительности католической церкви и ненависти вотанистов. На протяжении всей истории семья Виллигут сохраняла неколебимую веру в ирминистскую веру. Среди других выдающихся членов его рода, Виллигут вспоминает об Армине Черускере и Виггукинде, оба - героические фигуры ранней немецкой истории. Совершенно понятно, что эпические изложения предполагаемой генеалогии и семейной истории служили Виллигуту в качестве сцены, на которой он мог бы удачнее представить непреходящую значимость его собственных предков.
    В начале 1920-х годов Виллигут начал убеждаться, что стал жертвой многовекового преследования его рода и ирминистской религии. То преследование совпало для него с настоящим заговором против него католической церкви, евреев и франкмасонов; он обвинил их также в проигранной войне и развале империи. Для того, чтобы обнародовать свои идеи среди других возмущенных патриотов новой социалистической австрийской республики, он основал антисемитскую лигу в Зальцбурге и начал выпускать газету под названием «Железная метла», в которой яростно нападал на евреев и франкмасонов. В то же время брак Виллигута находился под большой угрозой. В 1907 он женился на Мальвине Леутс фон Трейнринген из Бозена, которая родила ему двух дочерей, Гертруду (род. в 1907) и Лотту (род. в 1910).
    Сын, близнец одной из дочерей, умер в младенчестве, тем самым сделав невозможным наследование тайного родового знания, поскольку оно передается только старшему сыну. Виллигут решил отомстить своей жене за такую утрату и, поскольку по случаю отставки все больше находился дома, был крайне угрюм. Что касается его жены, то она немного знала о его проблемах с традицией и была больше обеспокоена отсутствием гарантий на кредит, который Виллигут выдал своему бывшему сослуживцу. Позже Виллигут утверждал, что этот человек также был агентом всемирного заговора против него. Все эти проблемы внезапно обострились в ноябре 1924, когда Виллигут против собственной воли был отправлен в клинику душевных болезней Зальцбурга; здесь его квалифицировали как психически больного и он оставался на излечении до начала 1927 года. В полный отчет о его состоянии входили сообщения о его жестокости дома, угрозах убить жену, грандиозных проектах, эксцентричном поведении и увлечении оккультизмом; на основании всех симптомов ему поставили диагноз шизофрении с мегаломанией и параноидальными расстройствами. Суд Зальцбурга признал его неспособным к ведению собственных дел на основании медицинского заключения.
    Во время своей изоляции Виллигут продолжал переписываться с теми верными друзьями, чья вера в его наследственность и родовую память осталась непоколебленной. Среди этих друзей были его австрийские ученики Эрнст Рюдигер и Фридрих Тельтшер из Инсбрука, в Германии - Фридрих Шиллер (ONT), несколько членов Общества Эдды, включая Вернера фон Бюлов, Рихарда Андерса (ONT) и жену казначея Кати Шэфер-Гердау.
    Благодаря их помощи и поддержке, Виллигут смог возобновить свою деятельность в качестве немецкого святого сразу же после выхода из сумасшедшего дома. В 1932 Виллигут оставил свою семью и австрийское государство.
    Он эмигрировал в Германию и поселился в одном из пригородов Мюнхена. Вновь предавшись своим родовым разысканиям, он вскоре стал знаменитостью среди рунических оккультистов Германии. Долгое время он был желанным гостем в доме Кати Шэфер-Гердау в Мюльхаузене и кружок, известный под названием «Свободные сыны Севера и Балтийского моря» собирался послушать его семейный эпос и оракульские изречения.
    В начале 1933 Общество Эдды напечатало длинное описание и интерпретацию печати семьи Виллигута как выдающегося примера «арманистского рунологического наследства». Летом 1934 Общество начало издавать страницы рунических рифм, нумерологические изречения и мифологические стихи Ярла Видара (новый псевдоним Виллигута) в своем журнале Hagal. Предисловие издательства к июльскому номеру сообщало о том, что журнал вступает в новую эпоху и с этого момента черпает из нового источника мудрости. Высказывалось также предположение, что и Лист, и Горслебен могли бы позавидовать такой семейной традиции.
    Виллигут ясно понимал сходство между своей мифологией и апокалиптическими надеждами, обрушившимися на Германию в связи с нацистской революцией в январе 1933. Так поступали другие. Его старый друг, Рихард Андерс, теперь офицер СС, представил старого мистика своему шефу Генриху Гиммлеру. Последний был потрясен родовыми видениями Виллигута и решил использовать насколько возможно уникальный источник информации о древней немецкой религии и традиции. В сентябре 1933 Виллигут вступил в СС под псевдонимом Карл Мария Вейстхор и был назначен главой отделения древней и ранней истории в Главной Службе Расы и Населения СС в Мюнхене. Его обязанности здесь состояли в том, чтобы перелагать на бумагу свои родовые воспоминания, обсуждать семейную традицию с Гиммлером и быть в состоянии комментировать различные сюжеты древней истории. В 1934, в первый год полной службы в СС, Вейстхор встретил благоволение со стороны своего нового мастера.
     
  4. Хуго Краас

    Хуго Краас Feldwebel

    Повідомлення:
    2.581
    Адреса:
    ...
    Re: Загадочные личности истории


    Продолжение статьи:




    Переписка между ними в этот и последующие годы свидетельствует о чрезвычайно сердечных взаимоотношениях между Гиммлером и Вейстхором, вплоть до обмена поздравительными телеграммами на день рождения и подарками. Более важно то, что письма Вейстхора содержали множество замечаний относительно семейной традиции Виллигута, рифмованные выражения рунической мудрости, мифологические стихи, размышления о космологии и эпохах древней истории, копии девяти языческих заповедей от 1908 с их рунической транслитерацией, ирминистские молитвы на готском языке. Многие из таких фрагментов Гиммлер тщательно сохранял и содержал их среди личных бумаг. В апреле 1934 Вейстхор был произведен в штандартенфюреры СС (полковник), что напоминало о его прежнем звании в армии Австрийской империи; в октябре 1934 он назначен главой VIII Отдела (Архивы) Главной Службы Рас и Населения и уже в следующем месяце он получает звание Оберфюрера СС.
    В августе 1934 Вейстхор заводит знакомство с Гюнтером Кирхгофом, страстным исследователем немецкой древней истории, с которым начиная с весны он состоял в переписке, под наблюдением Гиммлера. Гюнтер Кирхгоф (1892-1975) жил в Гаггенау, около Баден-Бадена в Черном Лесу. Член послевоенного Общества Листа в Берлине и товарищ Тарнхари, Кирхгоф, занимался генеалогией и интерпретировал различные легенды как отражения действительных исторических событий. Он также высказывал предположения о существовании геодезических линий энергии, проходящих через весь континент. Потрясенный письмами Кирхгоффа, Вейстхор переправил их Гиммлеру, снабдив восторженным комментарием о том, что «слава богу, кроме меня, есть другие посвященные, которые умеют правильно читать времена». Он также со значением отметил то обстоятельство, что Кирхгофф использует фамильную печать.
    Спустя две недели Вейстхор направил другое эссе Кирхгоффа под названием «Rotbart von Kyfftiauser» Гиммлеру и Рейхминистру Вальтеру Дарре со словами «содержание прилагаемого текста крайне важно как в отношении нашего прошлого, так и в связи с настоящим» и просил двух лидеров внимательно изучить работу до Дня Партии для того, чтобы они могли вместе подробно обсудить ее. В эссе содержалось описание структур управления древней Германии с явными отсылами к Armanensehaft Листа. Кирхгофф писал, что древняя Европа управлялась Тремя Великими, а именно Вискунигом из Гоцлара, Королем Артуром из Стоунхенга и Эрманрихом из Винеты или Вильны. Им подчинялся Великий Король Тюрингии, Гюнтер Красная Борода, племя которого ушло в Шотландию в 800 до н. э., где стало известно как клан Киркпатрика. На основании этимологии Листа Кирхгофф вывел свое кровное родство с родом Гюнтера и кланом Киркпатрика и выбрал себе герб, похожий на герб Эрфурта в Тюрингии, чтобы продемонстрировать эту фамильную связь. Этот труд, в библиографии которого значилось пятьдесят или более манускриптов самого различного рода, от Нибелунгов до Розенкрейцеров, Кирхгофф представил на рассмотрение в Личную Комиссию Рейхсфюрера СС и в Ahnenerte между 1936 и 1944 гг.
    Когда Кирхгофф начал писать о религиозном значении холма Мург около Баден-Бадена, весной 1936, Вейстхор не стал больше терять времени и отправился с визитом в Гаггенау с целью личного знакомства. В июне 1936 Кирхгофф и Вейстхор совершили восьмидневную прогулку в районе Черного Леса. Формальный отчет о ней, представленный в СС, занял 87 печатных страниц и включал в себя 168 фотографий старых бревенчатых домов, архитектурного орнамента (включая скульптуры, гербы, руны и другие символы), кресты, надписи, естественные и человеческие сооружения в лесу. На основании этого списка реликвий Вейстхор заключил, что область вокруг Шлосс Эберштайн образует грандиозный ирминистский религиозный комплекс, изображающий «глаз Бога в треугольнике»; местные названия и топографические особенности подтверждают это. Этот религиозный символ однажды обсуждался в журнале Hagal: «вращающийся глаз» (Draugh) состоял из равнобедренного треугольника, чьи углы символизировали точку духа, точку энергии и точку материи; окружность, проведенная через них означала карму, сознание двигалось по этому пути, увеличивая меру своей трансцедентальной продвинутости. Хотя Вейстхор и формулирует свою идею как нечто оригинальное, ссылки на оккультный архитектурный символизм и vehmgericht в его отчете явно указывают на влияние Листа и Горслебена, возможно сообщившееся Вейстхору чдэез Кирхгоффа.
    Вейстхор совершил еще, по меньшей мере, пять таких поездок по Германии, пытаясь подтвердить существование ирминистского комплекса в священной земле Гоцлара.
    Уверенный в опеке Вейстхора, Кирхгофф между тем испытывал терпение Ahnenerbe; Гиммлер приказал институту рассмотреть работы Кирхгоффа. Один из академиков СС, которому пришлось квалифицировать ритуальный камень около Баден-Бадена и другие открытия Кирхгоффа сообщил, что Кирхгофф ничего не понимает в доказательствах, что его данные абсурдны, что его библиотека содержит множество оккультной литературы (Лист, Кернер, Горслебен), но ничего из того, что имеет отношение к научному исследованию древней истории.
    Когда в начале 1938 Ahnenerbe отвергла его труд о церкви, Кирхгофф гневно обвинил институт в пособничестве католическому заговору. Но Ahnenerbe, обладающая к этому времени множеством проектов Кирхгоффа, заняла твердую позицию; в отчетах его называли «фантазером худшего толка», а его работы «вздором». Тем не менее Гиммлер не понимал, почему Ahnenerbe так пренебрегает Кирхгоффом и выказал огромный интерес к его описанию гексагонального религиозного комплекса в окрестностях Райденштайна около Гаггенау. Камень, найденный здесь, Кирхгофф связал с семейными традициями Тарнхари, чей предок XVI века носил имя Лотрер фон Доферинг Райденштайн. Гиммлер настаивал на том, чтобы упорствующая Ahnenerbe разобралась с Кирхгоффом, но начало войны отложило на неопределенное время предполагаемые раскопки. Настоящее значение этого спора - в обнаружившейся позиции Гиммлера, готового поддерживать оккультистов даже перед лицом академической оппозиции из его Личной Комиссии в Ahnenerbe. Тот факт, что Вейстхор и Кирхгофф продолжали пользоваться вниманием и расположением Рейхсфюрера СС, несмотря на выданную им оценку, должен был чрезвычайно бесить членов института. Что касается самого Кирхгоффа, он продолжал писать в Ahnenerbe и во время войны. Последней работой, которую он предложил нацистским ученым, был тридцати-страничный оккультный трактат о причинах отступления немецких войск, отправленный в конце 1944 и адресованный Адольфу Гитлеру через Гиммлера.
    Наибольший вклад Вейстхора в дело Третьего Рейха связан с формированием Вевельсбурга как орденского замка СС и его церемониального центра. Во время нацистской выборной кампании в январе 1933 года Гиммлер путешествовал по Вестфалии и тогда впервые познакомился с «землей Германа и Видукинда».
    Таинственная атмосфера Тевтоноского леса, подъем в тумане на Hermannsdenkmal, романтический замок Гревенбург, где партия Фюрера остановилась для ночлега, произвели глубокое впечатление на Гиммлера, он задумался о приобретении такого замка для целей СС. Осмотрев в том же году еще два замка, 3 ноября 1933 Гиммлер вместе с членами Личной Комиссии, посетил Вевельсбург и остановил свой выбор на этом замке. Он еще посещал его в апреле, а в августе 1934 замок был официально передан СС. Вевельсбург начал свой путь как музей и колледж идеологического образования для офицеров СС, в рамках Главной Службы Расы и Населения, но уже в феврале 1935 перешел под непосредственный контроль Личной Комиссии Рейхсфюрера СС. Этот переход свидетельствовал.о растущей значимости замка для Гиммлера, а также о его зреющих планах орденского замка для СС, сравнимого с Мариенбургом средневековых Тевтонских Рыцарей.
    Подтолкнул к радикализации концепции Вевельсбурга конечно же Вейстхор, сопровождавший Гиммлера во время его визитов в замок. Вейстхор предсказывал, что замку суждено стать магическим местом в будущей борьбе между Европой и Азией. Его идея опиралась на старую вестфальскую легенду, нашедшую романтическое выражение в поэме XIX века. В ней описывается видение старого пастуха о «битве у березы», в которой огромная армия с Востока будет окончательно разбита Западом.
    Вейстхор сообщил эту легенду Гиммлеру, утверждая, что Вевельсбург станет бастионом, о который разобьется «нашествие новых Гуннов», исполнив тем самым старое пророчество. Карл Вольф, Главный Адъютант Личной Комиссии вспоминал о том, что Гиммлер был весьма тронут идеей Вейстхора, она удовлетворяла его собственным представлениям о будущей роли СС в деле защиты Европы в грядущей конфронтации Запада и Востока, которую он планировал на одно-два столетия вперед. Невозможно точно доказать, что в конце 1933 влияние Вейстхора определило выбор Вевельсбурга, но совершенно точно, что начиная с 1935 его интерпретация вестфальской легенды и другие разговоры с Гиммлером обозначили новую концепцию Вевельсбурга.
    Вейстхор также сыграл важную роль в формировании ритуалов СС. В ходе своих визитов в Вевельсбург, он установил теплые отношения с комендантом замка, Манфредом фон Кнобельсдорфом. Воодушевленный их беседами на религиозные темы, Кнобельсдорф постарался воскресить ирминистскую веру в различных ритуалах, исполняемых в замке. Сюда входили языческие свадебные церемонии для офицеров СС и их невест, на которых Вейстхор появлялся с палкой из слоновой кости, увенчанной голубой лентой, с изображенными на ней рунами; ежегодные встречи весны, праздники урожая, летнего солнцестояния - праздники устраивались как для офицеров СС так и для жителей окрестных деревень. Кнобельсдорф писал Вейстхору письма с уверениями в «ирминистской преданности», постоянно свидетельствуя тем самым о своем интересе к старой религии. Наряду с этим, Гиммлер поручил Вейстхору разработку эмблемы СС Totenkopfring, весомого символа участия в ордене, требующего полного повиновения и преданности. Кольцо вручалось Гиммлером лично и сопровождалось документом, описывающим его орнамент и смысл. Орнамент включал в себя мертвую голову (череп), двойную sig -руну, свастику, hagal - руну и группу рун (см. рис), которые указывали на традиции Вейстхора. Кроме того, кольцо
    имело ритуальную связь с Вевельсбургом: в 1938 Гиммлер объявил, что кольца всех погибших членов и офицеров СС должны быть возвращены на хранение в замок как символ их неизменного присутствия в ордене. Здесь снова символика и ритуал обнаруживают влияние Вейстхора на церемониал и псевдорелигию СС.

    Окончательный план Вевельсбурга отражает гиммлеровский культ СС. Главным залом замка была огромная круглая комната под сводом в северной башне, украшенной гербом Группенфюрера СС; в подвале или просто ниже в зале Обергруппенфюрера СС проводились повседневные церемонии. Во флигелях замка располагались учебные комнаты, названные и оформленные при помощи героев «нордической мифологии»: Видукинда, короля Генриха, Генри Льва, короля Артура и Грааля. Планы местности, датируемые 1940-1942 годами предполагает перемещение окружающих деревень на значительное расстояние и строительство грандиозного архитектурного комплекса, состоящего из залов, галерей, башен и башенок, крепостных стен, выполненных в форме полукруга на склоне холма как основная защита первоначального средневекового замка. Фотографии архитектурных моделей замка демонстрируют проект, который должен был быть закончен к 1960-м годам; по-видимому, Гиммлер мечтал о создании Ватикана СС, центра тысячелетнего Великого Немецкого Рейха. Этот визионерский город, наверное, должен был служить также центром возрождения древней религии и традиций, первоначально открытых Вейстхором в 1930-х.
    Весной 1935 Вейстхор переехал из Мюнхена в Берлин, где продолжил свою работу с Главным Адъютантом Личной Комиссии Рейхсфюрера СС. Переход в высшее окружение указывает на то, как высоко Гиммлер ценил Вейстхора и свои беседы с ним. Свидетели сообщают, что теперь он был занят более чем когда-либо, в окружении адъютантов и связных, во всеобщей атмосфере спешки и правительственной суеты столицы Рейха. Служебная машина ежедневно забирала Вейстхора с его частной виллы в Грюневальде, часто - прежде чем он успевал закончить свой завтрак, старший офицер знакомил его с необходимым списком встреч, поездок и корреспонденцией. Гостями на вилле Каспар Тейсс Штрассе 33 были Генрих Гиммлер, Иоахим фон Лиирс, Эдмунд Кисе, Отто Ран, Рихард Андерс, и Фридрих Шиллер. Помимо своих занятий Вевельсбургом и экскурсий по Черному Лесу, Вейстхор продолжал время от времени производить воспоминания, касающиеся семейной традиции, составил изречения Halgarita, германские мантры, предназначенные для стимуляции родовой памяти, готский календарь на 1937 год со стихами и кроме того работал над проектом Totenkopfring. Любопытным политическим примером его деятельности была разработка проекта по восстановлению ирминистской религии в Германии; проект предусматривал во всех деталях ограничения, накладываемые на служителей культа, национализацию всякой духовной собственности, восстановление и сохранение древних памятников. В сентябре 1936 он был произведен в Бригаденфюреры СС (бригадный генерал) Личной Комиссии Рейхсфюрера СС.
    Отто Ран (1904-1939), одаренный молодой писатель и историк, также сотрудничал с Вейстхором в берлинский период. Он родился 18 февраля 1904 в Михельштадте, Одснвальд. В 1928 закончил университет по специальности «литература и филология». Испытывая глубокий интерес к средневековым катарам и легендам о Граале, он занимался исследованиями и много путешествовал в Провансе, Каталонии, Италии и Швейцарии следующие пять лет после университета. Затем окончательно проникнувшись традициями трубадуров и миннезингеров, ересью катаров и легендами о Граале, он выразил свои представления о гностической религии готского происхождения, жестоко преследуемой католической церковью в своем историческом романе «Крестоносцы против Грааля» (1933), который завоевал широкую читательскую аудиторию. После 1933 Ран жил в Берлине и продолжал заниматься исследованиями в том же роде. Ереси и легенды, с которыми он связывал немецкую религиозную традицию интересовали также и Гиммлера, поэтому он предложил Рану сотрудничество и финансирование его исследований СС. В мае 1935 Ран поступил в Отдел Вейстхора в качестве штатского лица. Формально он вступил в СС в марте 1936 и в следующем месяце получил звание Унтершарфюрера СС (NCO). В том же году он предпринял экспедицию в Исландию под наблюдениям СС и систематически публиковал свой путевой журнал и сообщения о поиске следов катар-готской традиции, прошедшей через Европу как «Слуги Люцифера» (1937). Следующие четыре месяца он провел на военной службе в СС дивизии «Мертвая Голова» (Oberbayern) в концентрационном лагере Дахау, затем покинул службу, мотивируя необходимостью вновь заняться исследованиями. В феврале 1939 внезапно и без всяких объяснений он уволился из СС. Вскоре после этого, 13 марта 1939 года он погиб во время рискованной прогулки по горам около Куфштайна.
    Портрет Отто Рана - вполне типичный портрет европейского романтического писателя, путешественника и историка. Среди его напыщенных и пасторальных текстов есть вполне живые описания летней деревни в Гессене, холмов Южного Тироля, скалистых твердынь Монтсепора, маленькой деревни, где он провел снежную зиму, уединения и монотонности Исландии. Хотя сосредоточенность Рана и научный склад ума отличали его от эксцентричных оккультистов, существовало и известное сходство интересов и мотивов между ними. Их общей почвой был поиск утраченной немецкой традиции, предположительно уничтоженной католической церковью и другими враждебными силами. В сентябре 1935 Ран восторженно писал Вейстхору о местах, где он побывал, разыскивая следы традиций Грааля в Германии. Попытка прояснить эту традицию указывает на общую страсть, одновременно разделяемую Раном, Вейстхором и Гиммлером. Все трое верили, что существует тайный ключ к старой культуре, который может быть найден в настоящем.
    Вскоре перед СС встал вопрос об оценке идеологического значения итальянского идеалистического философа Эволы и к Вейстхору вновь обратились за консультацией.
    Барон Юлиус Эвола (1898-1974) проповедовал идеи элитаризма и антимодернизма, опирающиеся на арионордическую традицию; он ссылался на солярную мифологию и на то, что мужской аристократический принцип противостоит женскому принципу демократии.
    Он написал несколько книг по расизму, мистике Грааля и древним традициям. Официальная фашистская партия Италии не испытывала к нему симпатии и Эвола начал искать признания за рубежом: среди его немецких изданий «Языческий империализм» (1933) и «Революция против современного мира» (1935). В начале 1938 СС начала заниматься его идеями и Вейстхора попросили прокомментировать лекцию, прочтенную Эволой в Берлине в декабре 1937. Три других лекции он прочитал в июне 1938 и Гиммлер снова обратился к Вейстхору с дополнительной просьбой проанализировать книгу Эволы о языческом империализме с точки зрения его собственных корней. Вейстхор отметил, что Эвола исходит из основной арийской концепции, но при этом абсолютно невежествен в древних германских институтах, ничего не знает об их смысле. Он также отметил, что указанный недостаток весьма характеризует и сами идеологические различия между фашистской Италией и Нацистской Германией и в итоге, может отрицательно сказаться на их союзе. Отчет Виллигута был принят к сведению. В дальнейшем службы СС признали деятельность Эволы в Третьем Рейхе неудовлетворительной.
    Точные обстоятельства, при которых произошла отставка Вейстхора, остаются невыясненными. Говорят, что здоровье старого пророка медленно угасало, несмотря на мощные препараты, используемые им, чтобы поддержать свою жизненную силу и умственные способности; говорят также, что сами эти медикаменты вызвали необратимые изменения в его личности и сказались на привычках: у него развилась тяжелая форма никотиновой зависимости и алкоголизм. Поскольку Вейстхор был окружен подозрительной ревностью, любая его некомпетентность могла быть мгновенно отмечена. Однако, психиатрическая история Вейстхора все еще оставалась неизвестной, поскольку его curriculum vitae содержался под строгим присмотром. В ноябре 1938 Карл Вольф разыскал в Зальцбурге Мальвину Виллигут и получил от нее документы, ставшие известными и весьма смутившие Гиммлера. В феврале 1939 Вольф информировал кабинет Вейстхора о том, что Бригаденфюрер СС уволен на основании собственного прошения и по причине возраста и слабого здоровья - его служба распущена. Гиммлер попросил Вейстхора вернуть Totenkopfring, кинжал и шпагу, которые тот сентиментально хранил под личным замком, а ключ носил с собой. 28 августа 1939 года Вейстхор был официально уволен из СС.
    СС продолжала наблюдать за Виллигутом и в отставке, хотя последние годы его жизни прошли в безвестности и скитаниях по военной Германии. Эльза Балтруш, член Личной Комиссии Рейхсфюрера СС была назначена попечительницей Виллигута и они вместе поселились в Ауфкирхене. Это оказалось слишком далеко для Виллигута, привыкшего к берлинской жизни в гуще событий - в мае 1940 они отправились в возлюбленный им Гоцлар.
    Едва они обосновались в Вердерхофе как- в городе было объявлено о всеобщем медицинском освидетельствовании, пара перебралась в маленькую гостиницу СС на Вортерзее в Каринции и провела остаток войны в Австрии.
    Затем английские войска выселили его и направили в лагерь Св. Иоанна под Вельденом; в это время старик страдал от удара, результатом которого стал частичный паралич и потеря речи. Ему и его компаньонке было позволено вернуться в Зальцбург, в его фамильный дом, но несчастное прошлое делало очевидным для каждого невозможность такого шага. Виллигут хотел вернуться на избранную им родину - в Германию, так что пара направилась к семье Балтруш в Аролзен в декабре 1945.
    Путешествие оказалось слишком тяжелым для старого человека и по прибытии он слег в больницу. 3 января 1946 Карл Мария Виллигут, умер, последний в своем таинственном роду.
     
  5. Хуго Краас

    Хуго Краас Feldwebel

    Повідомлення:
    2.581
    Адреса:
    ...
    Re: Загадочные личности истории

    Расшифровка значения рун с автографом Виллигута (из архива "Аненербе")
     

    Images:

    64.jpg
  6. Хуго Краас

    Хуго Краас Feldwebel

    Повідомлення:
    2.581
    Адреса:
    ...
    Re: Загадочные личности истории

    Есть еще вот такой сокращенный вариант биографии:


    Вилигут, Карл Мария

    1866 - 1946, бригаденфюрер СС, так называемый Распутин Гиммлера. Родился 10 декабря 1866 в семье австрийского офицера. В возрасте четырнадцати лет стал посещать имперскую кадетскую школу в Вене - Брейтензее. В декабре 1884 вступил в 99 полк в Мостаре, в Герциговине. В ноябре 1888 произведен в младшие лейтенанты, в 1892 стал лейтенантом, а в 1903 - капитаном. В 1903 написал крайне националистический трактат по мифологии, а позже сборник стихов.

    В мае 1912 Вилигут был произведен в майоры. В октябре 1914, как офицер штаба 30 полка принимал участие в боевых действиях против русской армии в Карпатах. Позже Вилигут был произведен в подполковники и переведен в Грац. В августе 1917 получил звание полковника. 1 января 1919 уволен с военной службы и вернулся в Зальцбург.

    Вилигут утверждал, что владеет родовой памятью, которая позволяет помнить события из жизни его племени более чем тысячелетней истории. Вилигут приписывал древним германцам культуру, хронология которой начиналась где -то около 228 000 до н. э.

    В ноябре 1924 Вилигут против собственной воли был направлен в клинику душевных болезней Зальцбурга, где его квалифицировали как психического больного. Он находился в клинике до 1927. Суд Зальцбурга признал его недееспособным к ведению собственных дел на основании медицинского заключения.

    В 1932 Вилигут эмигрировал в Германию. В 1933 Рихард Андерс, старый друг Вилигута, а теперь офицер СС, представил его Гиммлеру. Гиммлер был потрясен родовыми видениями Вилигута и решил использовать насколько возможно уникальный источник информации о древней немецкой традиции и религии. В сентябре 1933 Вилигут в звании гауптштурмфюрера вступил в СС под псевдонимомо Карл Мария Вейстхор и был назначен главой отделения древней и ранней истории Главного управления расы и переселения в Мюнхене. Его обязаности состояли в том, чтобы излагать на бумагу свои родовые воспоминания. В апреле 1934 Вилигуту было присвоено звание штандартенфюрера СС, а в октябре 1934 он был назначен главой VIII отдела (архивы) Главного управления расы и переселения, а уже в ноябре он получил звание оберфюрера СС.

    Наибольший вклад Вилигута в дело Третьего рейха связан с формированием Вевельсбурга, как орденского замка СС и его церемониального центра.

    Также Вилигут сыграл важную роль в формировании ритуалов СС. Сюда входили языческие свадебные церемонии для офицеров СС и многии другие языческие праздники. Наряду с этим Гиммлер поручил Вилигуту разработку кольца "Мертвой головы".

    В сентябре 1936 Вилигут был произведен в бригаденфюреры СС.

    В феврале 1939 Карл Вольф информировал кабинет Вилигута о том, что бригаденфюрер СС уволен на основании собственного прошения по причине возраста и слабого здоровья. Его служба была распущена. Гиммлер попросил Вилигута вернуть кольцо "Мертвой головы", кинжал и саблю. 29 августа 1939 Вилигут был официально уволен из СС.

    СС продолжало наблюдать за Вилигутом и после отставки.

    3 января 1946 Вилигут скончался.
     
  7. Мирон Тарнавський

    Мирон Тарнавський Stabsfeldwebel

    Рейтинг:
    2
    Відгуків:
    8
    Лоти
      на продажу:
    0
      продані:
    15
    Повідомлення:
    2.643
    Адреса:
    Україна
    SS-Бригадефюрер. Так званий Распутін рейхсфюрера SS. Головний містик та окультист. Розробник емблеми «Totenkopfring SS», концепції замку Вевельсберга та інших церемоній, традицій, звичаїв, тощо.

    Народився 10.12.1866 р. у Відні, Австрія.
    Його батько та дідусь служили офіцерами в Австрійській армії і старший син послідував такій традиції.
    В 1880 р. почав відвідувати імперську кадетську школу у Відні – Брейтензее.
    У грудні 1894 р. поступив в 99-ий піхотний полк в Мостарі, в Герцеговині.
    В листопаді 1888 р. отримав звання молодшого лейтенанта, а через чотири роки лейтенанта.
    В перший період своєї військової кар’єри він служив в 99-му, 88-му і 47-му піхотних полках в різних областях імперії Габсбургів.
    В 1903 р. став капітаном. Написав вкрай націоналістичний трактат з міфології, «Seyfrreds Runen», а після цього збірник віршів, присвячених легендам про Rabenstein at Zeiaim на австро-моравському кордоні.
    Передмова Вілігута, яка зсилалася на «германські коріння» місцевих назв відображала настрій сучасної фольклористики Франца Кісслінга і Гвідо фон Ліста.
    Книга була опублікована Фрідріхом Шалком, який видав також і деякі з ранніх робіт Ліста. Час, затрачений у військових шеренгах, описаний Вілигутом, як час стійких соціальних зв’язків, дружби і міцного товариства, яке можна зрівняти тільки з його перебуванням в Шлараффії, квазімасонській ложі в Граці, в яку він вступив в 1889 р і досягнув там статуса Лицаря і поста першого Канцлера; цю посаду він займав майже до своєї відставки в 1909 р. Його псевдо в ложі було «Lobesam» і воно також з’явилося на титульному листі його книги.
    Однак, не існує ніяких доказів про зв’язки цієї ложі з пангерманським рухом, а також і указань на те, що Вілігут був пов’язаний ще з якоюсь націоналістичною організацією в імперській Австрії.
    В 1907 р. Вілігут одружився на Мальвіні Леутс фон Трейнрінген з Бозена, яка народила йому двох дочок, Гертруду (народ. в 1907 р.) і Лотту (народ. в 1910 р.). Син, близнюк однієї із дочок, помер, будучи грудною дитиною.
    В травні 1912 р. Вілігут отримав звання майора і до початку війни ще служив в 47-му піхотному полку.
    В жовтні 1914 р. як офіцер штабу 30-го піхотного полку брав участь в бойових діях проти російської армії в Карпатах.
    Після військової кампанії, за яас якої він і брав участь в боях і здійснив довгі нічні марші, отримав звання оберст-лейтенанта і був переведений в Грац для того, аби організувати підкріплення для 14-го і 19-го піхотних полків.
    В 1915 р. його відправили на італійський фронт, де він змінив ряд постів між червнем цього року і наступною весною.
    В червні 1916 р. призначений командуючим офіцером в резервний округ Зальцбурга.
    В серпні 1917 р отримав звання полковника.
    В ході війни він був нагороджений за хоробрість. Фельдмаршал Даніель характеризував Вілігута як «без докірливого характеру… вкрай досвідчений, добросовісний офіцер… ладний до командування полком», таку оцінку поділяли і інші вищі офіцери.
    В травні 1918 р. відкликаний з фронту в Південний Тіроль і призначений начальником таборів для демобілізованих солдат в Zolkiew, північніше Львова, на Україні.
    01.01.1919 р. після майже сорока років військової служби, він був звільнений і повернувся в Зальцбург.
    Чи були у Вілігута якісь свої надприродні бачення? Він повідомляв, що отримує поради і наставлення в рунічній формі від свого дідуся Карла Вілігута (1794-1883), а щодо посвячень в сімейні таємниці то він завдячує своєму батьку; приблизно це відбулося в 1890 р.
    Серії з дев’яти язичницьких заповідей були написані ним приблизно в липні 1908 р. Єдиним джерелом язичницької традиції перед війною для нього був Теодор Цепль з Ордена Нових Тамплієрів, котрий очевидно знав Вілігута в 1908 р. по окультним колам Відня; їхніми загальними знайомими були Віллі Талєр, кузен Вілігута, його дружина Марі Талєр, відома актриса і декілька братів з OНT. Спираючись на це давнє знайомство, Ланц фон Лібенфельс після війни доручив Цеплю відновити контакт з Вілігутом, оскільки чутки про його приналежність до «таємних германських королів» вже просочились у суспільну середу. У відповідності з цим дорученням Цепль тричі відвідував Вілігута.
    В зимку 1920-21 р. Теодор Цепль гостював у домі Вілігута в Зальцбурзі майже сім тижнів. Про своє спілкування з Вілігутом він детально доповів у запісці, яка була підготовлена для OНT.
    Вілігут розповідав Цеплю про те, що він являєтся намісником древньої лінії німецьких королів, показував йому книги по геральдиці, свій герб і сімейне клеймо у доказ своїх слів. Він ухильно повідомив, що «його корона зберігається в імператорському палаці в Гоцларі, а меч - під могильним камнем в Стейна мангер».
    Спираючись на видіння своєї родової пам’яті, Вілігут описував релігійні практики, військову організацію і закони древніих германців. Окрім цього Вілігут запевняв, що Біблія в дійсності початково була написана в Німеччині; він пов’язував її з ірміністською релігією, яка відрізнялася від культу Вотана а також і у багатьох аспектах притаманних цьому культу; в ній молились германському богу «Крісту», впослідовності який запозичав християнську релігію і був перетворений в Спасителя. Вілигут також висловився про намір Ланца випустити другу серію окультних журналів «Ostara», оскільки це могло б пролити світло на дійсні арійські коріння християнства. Коли Цепль уже їхав геть, Вілігут подарував йому поему, з заголовком «Deutschland Religion» («Німецька віра»), містичний піетизм в ній об’єднувався з надією на національне спокутування.
    Більш пізню розробку доктрин Вілігута краще всього виявити в багаточисельних працях його австрійського учня Ернста Рюдігера (1885 – 1952 рр.), з котрим він вперше зустрівся під час війни і з яким співпрацював всі наступні десятиліття. По Рюдігеру, Вілігут приписував древнім германцям історію, культуру і релігію такого віку, який набагато перевищував загальноприняті міркування академічних дослідників древньої історії. Його хронологія починалась десь приблизно 228000 р. до н.е., в ті часи на небі було три сонця, а земля була населена гігантами, карликами та іншими, очевидно, міфологічними істотами.
    Історія для Вілігута починалась в той момент, коли його предки, Адлєр-Віліготен, допомогли встановити мир після довгого періоду війни, чим і ознаменували настання «другої Бозо культури», символом якої стало заснування міста «Arual-Jonivallas» (Гоцлар) в 78000 р. до н. е. Подальші тисячоліття носить детальне описання племенних конфліктів і масових переселень на казкові континенти теософської традиції. Близько 12500 р. до н. е. була оголошена ірміністська релігія Кріста і вона була універсальною вірою для германців до тих пір доки її авторитет не був підірваний вотаністами. В 9600 р. до н. е. настав апогей в безперервній боротьбі двох релігій. Балдур-Крестос, священний пророк ірмінізму був розп’ятий вотаністами в Гоцларі. Причому, пророк втік в Азію і релігійні конфлікти продовжувались всі наступні тисячоліття. Вотаністи зруйнували священний ірміністський центр в Гоцларі в 1200 р. до н. е., але ірміністи збудували новий храм в Екстернштайні поблизу Детмольда. Проте і він був захоплений вотаністами в 460 р. до н. е.
    В цьому оповіданні про минуле велику роль Вілігут віддає своїм предкам. Віліготіс були «Мудрими Королями», що вели свій рід від союзу «Zsen» (богів повітря) з «Wanen» (богами води), в ті часи, коли земля ще була населена міфічними істотами. Пізніше його рід керував королівством в Бургенланді, ось чому таке важливе значення в своїх спогадах Вілігут пов’язує зі Штейнамангером і Віднем, яка для нього зрівнюється з Гоцларом.
    Коли Шарлемань переслідував язичників по всій Німеччині, роду Вілігутів вдалося уникнути полону франків і втекти на острова Рагое, а звідти - в центральну Росію. Там Вілігути заснували місто Вільну, яке стало центром готської імперії, чиє мирне існування, постійно порушувалось ворожими вторгненнями християн і росіян.
    Після цього, сім’я переїхала в Угорщину в 1242, де змогла сховатися від пильності католицької церкви і ненависті вотаністів. На протязі всієї історії сім’я Вілігутів зберігала непохитну віру в ірміністську віру. Серед інших відатних членів його роду, Вілігут згадує про Арміна Черускере і Германа Віггукінда, обидвоє - героїчні фігури ранньої німецької історії.
    На початку 1920-их рр. Вілігут почав сам себе переконувати, що став жертвою багатовікового переслідування його роду та ірміністської релігії. Таке переслідування співпало для нього зі справжньою змовою проти нього католицької церкви, євреїв і франкомасонів; він звинувачував їх у програній війні і зруйнуванні імперії.
    Для того, аби опублікувати свої ідеї серед інших пригнічених патріотів нової соціалістичної австрійської республіки, він заснував антисемітську лігу в Зальцбурзі і почав друкувати газету під назвою «Eisenbesen» («Залізна мітла»), в якій активно нападав на євреїв і франкомасонів.
    Окрім ідеологічних проблем, над Вілігутом висла ще одна проблема, вона була пов’язана зі шлюбом, він не міг пробачити дружині того, що помер син і цим самим зробив неможливим наслідство таємного родового знання, оскільки воно передається тільки старшому сину. Вілігут вирішив їй помститися за таку втрату. Щодо дружини, то вона небагато знала про його проблеми з традицією і була більше стурбована відсутністю гарантій на кредит, який Вілігут видав свому колишному співробітнику. Пізніше Вілігут запевняв, що ця людина також була агентом всесвітньої змови проти нього.
    В листопаді 1924 р., у нього загострилася хвороба. Вілігут проти своєї волі був відправлений в психіатричну лікарню в Зальцбурзі; тут його кваліфікували, як психічно хворого і він залишався на лікуванні до початку 1927 р. Його стан увібрав відомості про його жорстокі діяння вдома, погрози вбити дружину, ексцентричну поведінку і захоплення окультизмом; на основі всіх симптомів йому поставили діагноз шизофренії з мегаломанією і параноїдальними розстройствами. Суд Зальцбурга визнав його недієздатним і нездатним до ведення власних справ на основі медичного висновку.
    На час ізоляції, Вілігут продовжував листуватися з тими вірними товаришами, віра яких у його наслідство і родову пам’ять залишились не похитними. Серед тих друзів були його австрійські учні Ернст Рюдігер і Фрідріх Тельтшер з Інсбрука, в Німеччині - Фрідріх Шиллер (ОНТ), декілька членів «Спілки Едди», включаючи Вернера фон Бюлова, Ріхарда Андерса (OНT) і дружину скарбничого Каті Шефер-Гердау. Завдяки їхній допомозі і підтримці, Вілігут зміг відновити свою діяльність в якості німецького святого одразу після виходу з психіатричної лікарні.
    В 1932 р. Вілігут покинув свою сім’ю і Австрію. Він емігрував в Німеччину і поселився в одному з передмість Мюнхена. Знову приступивши до своїх родових пізнань, він згодом став знаменитістю серед рунічних окультистів Німеччини. Довгий час Вілігут був бажаним гостем в домі Каті Шефер-Гердау в Мюльхаузені. А також коло, відоме під назвою «Вільні сини Півночі і Балтійського моря» неодноразово збиралося послухати його сімейний епос і оракульські афоризми.
    На початку 1933 р. «Спілка Едди» видала довгий опис та інтерпретацію друку сім’ї Вілігута, як видатного діяча «арманістського рунологічного наслідства».
    Влітку 1933 р. «Спілка Едди» почала видавати сторінки рунічних рифм, нумерологічні вирази і міфологічні вірші Ярла Відара (новий псевдонім Вілігута) у своєму журналі «Hagal». Передмова видавництва до липневого номера повідомляла про те, що журнал вступає в нову епоху і з цього моменту черпає з нового джерела мудрості.
    Через свого давнього товариша Ріхарда Андерса, вже члена SS, Вілігут познайомився з рейхсфюрером Генріхом Гіммлером. Останній був приголомшений родовими баченнями Вілігута і вирішив використовувати його, наскільки це можливо, в якості унікального джерела інформації про стародавнішу німецьку релігію і традицію.
    В серпні 1933 р. Вілігут вступив до SS під псевдонімом «Weisetoo», тобто «Мудрий Тоо», і був призначений начальником відділу стародавньої і ранньої історії в RuSHA (SS-Rasse und Siedlung Hauptаmt - Головне управління раси і поселень SS) в Мюнхені. В SS він отримав № 10955. Після цього став членом NSDAP (партійний квиток під № 5009951).
    Його обов’язки полягали в тому, аби перекладати на папір свої родові спогади, обговорювати сімейну традицію з Гіммлером і бути спроможним коментувати різні сюжети древньої історії.
    В 1934 р., в перший рік повної служби в SS, Вейстор відчув зі сторони свого нового шефа благовпливовість. Переписування між ними в цей та наступні роки свідчать про чрезвичайно сердечні взаїмовідносини між Гіммлером і Вейстором, майже до обміну вітальними телеграмами на день народження і подарунками. Що найважливіше, це те, що листи Вейстора містили багато зауважень відносно сімейної традиції Вілігутів, рифмовані висловлювання рунічної мудрості, міфологічні вірші, роздуми про космологію і епохи старовинної історії, копії дев’яти язичницьких заповідей від 1908 р., ірміністські молитви на готській мові, тощо. Багато з таких фрагментів Гіммлер ретельно зберігав і тримав серед особистих паперів.
    У квітні 1934 р. Вейстор отримав звання штандартенфюрера SS, що нагадувало про його колишнє звання в армії Австро-Угорської імперії.
    В серпні 1934 р. Вейстор знайомиться з Гюнтером Кірхгофом, палким дослідником німецької стародавньої історії, з яким починаючи з весни перебував у листуванні, під наглядом Гіммлера. Гюнтер Кірхгоф (1892-1975) проживав в Гаггенау, поблизу Баден-Бадена в Чорному Лісі. Член післявоєнної «Спілки Ліста» в Берліні і товариш Тарнхарі, Кірхгоф, займався генеалогією і інтерпретував різноманітні легенди як відзеркалення дійсних історичних подій. Він також висловився про можливість існування геодезичних ліній енергії, які проходять через весь континент Землі. Приголомшений листами Кірхгофа, Вейстор направив їх Гіммлеру, доповнивши коментарем про те, що: «…слава богу, окрім мене, є інші посвячені, які вміють правильно визначати часи». Вілігут також зазначив ту обставину, що Кірхгоф використовує сімейне клеймо.
    Майже два тижня по тому Вейстор відправив інше есе Кірхгофа під назвою «Rotbart von Kyfftiauser» Гіммлеру та рейхсміністру продукції і харчування та сільського господасрва Вальтеру Дарре зі словами: «зміст прикладного тексту вкрай важливий, як у відношенні нашого минулого, так і в зв’язку з теперішнім» і просив двох лідерів уважно вивчити роботу до Дня Партії для того, аби вони могли разом детально обговорити її. В есе містився опис структур управління стародавньої Німеччини на основі праць Ліста. Кірхгоф писав, що стародавня Європа керувалась Трьома Великими, а саме Віскунігом з Гоцлара, Королем Артуром з Стоунхеджа і Ерманріхом з Вінетти чи Вільни. Їм підпорядковувались Великий Король Тюрінгії, Гюнтер Червона Борода, плем’я якого пішло до Шотландії в 800 р. до н. е., де стало відоме, як клан Киркпатріка. На основі етимології Ліста Кірхгоф вивів свій кровний родовід з родом Гюнтера і кланом Киркпатріка і вибрав собі герб, схожий на герб Ерфурта в Тюрінгії, аби продемонструвати цей фамільний зв’язок. Ця праця, в бібліографії якої зазначались п’ятдесять чи більше різного роду манускриптів, від Нібелунгів до Розенкройцерів, Кірхгоф представив на розгляд в Особисту Комісію Рейхсфюрера і в Ahnenerbe між 1936 чи 1944 рр.
    В жовтні 1934 р. Вілігут був призначений начальником 7-го відділу (архіви) RuSHA. Через місяць він отримав звання оберфюрера SS.
    Весною 1936 р., коли Кірхгоф почав писати про релігійние значення горба Мург поблизу Баден-Бадена, Вейстор не став більше витрачати часу і відправився з візитом в Гаггенау з метою особистого ознайомлення.
    В червні 1936 р. Кірхгоф і Вейстор здійснили восьмиденну прогулянку в районі Чорного Лісу. Формальный звіт про цю прогулянку, що був представлений для SS, заняв 87 друкованих сторінок і включав в себе 168 фотографій старих дерев’яних будинків, архітектурного орнаменту (включаючи скульптури, герби, руни та іншу символіку), хрести, надписи, природні і людські споруди у лісі. На основі цього списку реліквій Вейстор дійшов висновку, що область навколо Шлосс Еберштайну створює грандіозний ірміністський релігійний комплекс, який зображає «око Бога в трикутнику»; місцеві назви і топографічні особливості підтверждують це. Цей релігійний символ колись обговорювався в журналі «Hagal»: «око, що обертається» (Draugh) складалось з рівнобедреного трикутника, кути якого символізували точку духа, точку енергії і точку матерії; завкругленість, проведена через них означала карму, свідомість рухалась по цьому шляху.
    Вейстор здійснив ще, по крайній мірі, п’ять таких поїздок по Німеччині, намагаючись підтвердити існування ірміністського комплексу в священній землі Гоцлара.
    Сам Кірхгоф викликав відразу в Ahnenerbe; Гіммлер наказав інституту перевірити роботи Кірхгофа. Один з академіков SS, котрому випала нагода кваліфікувати ритуальний камінь поблизу Баден-Бадена та інші відкриття Кірхгофа повідомив, що Кірхгоф нічого не розуміє в доказах, що його дані абсурдні, і його бібліотека хоча і містить безліч окультної літератури (Ліст, Кернер, Горслєбен), але нічого з того, що має відношення до наукового дослідження старовинної історії.
    Вейстор і Кірхгоф продовжували користуватися увагою і допомогою рейхсфюрера, недивлячись на поставлену їм оцінку. Щодо Кірхгофа, він продовжував писати в Ahnenerbe і під час війни. Останню роботою, яку він запропонував нацистським вченим, був тридцяти-сторінковий окультний трактат про причини відступу німецьких війск, який був відправлений в кінці 1944 р. і адресований Адольфу Гітлеру через Гіммлера.
    Вейстор також відіграв дуже важливу роль у історії про замок Вевельсберг. Відомо, що Гіммлер прагнув створити центр окульнтих та містичних вірувань та ритуалів, і для цього вибрав замок Вевельсберг, що поблизу Падерборна у Вестфалії. Підштовхнув до радикалізації системи поглядів на явище Вевельсберга Гіммлера Вілігут, який супроводжував рейхсфюрера під час його неодноразових візитів в цей замок.
    Вілігут передбачав, що замку судиться стати магічним центром в майбутній боротьбі між Європою і Азією. Його ідея спиралася на стару вестфальську легенду, що знайшла романтичний вираз в поемі XIX століття. В ній описується бачення старого пастуха про велику битву, в якій величезна армія зі Сходу буде остаточно розбита Заходом.
    Вілігут розповів цю легенду Гіммлеру, запевняючи при цьому, що Вевельсберг стане бастіоном, об який розіб'ється «нашестя нових гунів», виконавши тим самим старе пророцтво. Гіммлер був вельми зворушений ідеєю Вілігута, вона задовільняла його власним уявленням про майбутню роль SS в справі захисту Європи в грядущій конфронтації Заходу і Сходу, яку він планував на одне-два сторіччя вперед.
    Окрім цього Вейстор відіграв важливу роль в формуванні ритуалів SS. В ході своїх візитів до Вевельсбергу, він встановив гарячі дружні відносини з комендантом замку, Манфредом фон Кнобельсдорфом. Сам Кнобельсдорф намагався воскресити ірміністську віру в різноманітних ритуалах, які проводились в замку. Сюди входили язичницькі весільні церемонії для офіцерів SS і їх наречених, на яких Вейстор з’являвся з палкою зі слонячої кістки, яка була прикрашена голубою стрічкою, з зображеними на ній рунами; щорічні зустрічі весни, свята врожаю, літнього сонцестояння - свята влаштовувались, як для офіцерів SS, так і для жителів навколишніх сіл. Кнобельсдорф писав Вейстору листи запевняючи його в «ірміністській відданості», постійно засвідчуючи тим самим про свій інтерес до старої релігії.
    Також рейхсфюрер Генріх Гіммлер доручив Вейстору розробку емблеми SS Totenkopfring (Кільце «Мертвої голови»), вагомого символу участі в ордені, який вимагав повної відданості і підкорення. Кільце вручалось Гіммлером особисто і супроводжувалось документом, що описував його орнамент і сутність. Орнамент включав в себе мертву голову (череп), двійну sig руну, свастику, hagal - руну і групу рун, які вказували на традиції Вейстора. Крім того, кільце мало ритуальний зв’язок з Вевельсбергом.
    Весною 1935 р. Вейстор переїхав з Мюнхена в Берлін, де продовжив свою роботу з головним Ад’ютантом Особистої Комісії Рейхсфюрера. Перехід у вище оточення вказує на те, як високо Гіммлер цінив Вейстора і свої бесіди з ним.
    Щодня Вейстор виїжджав зі своєї приватної вілли в Грюневальде на термінову службу, досить часто – перед тим, як він встигав закінчити свій сніданок, старший офіцер знайомив його з необхідним списком зустрічей, поїздок і кореспонденцією. Гостями на віллі, що розміщувалась по вул. Каспар Тейсс Штрассе, 33 часто були Генріх Гіммлер, Йоахім фон Ліерс, Едмунд Кісе, Отто Ран, Ріхард Андерс, і Фрідріх Шіллєр.
    Попри свої заняття Вевельсбергом і екскурсій по Чорному Лісі, Вейстор продовжував час від часу проводити спогади, які торкалися сімейної традиції, склав афоризми Halgarita, германські мантри, які призначались для стимуляції родової пам’яті, готський календар на 1937 р. з віршами і окрім того працював над проектом «Totenkopfring».
    Цікавим політичним прикладом його діяльності була розробка проекту по відновленню ірміністської релігії в Німеччині; проект передбачав у всіх деталях певні межі, що накладались на служителів культу, націоналізацію всілякої духовної власності, відновлення і збереження старовинних пам’ятників.
    У вересні 1936 р. Вейстор отримав звання бригадефюрера SS Особистої Комісії рейхсфюрера.
    Згодом перед SS виникло запитання щодо оцінення ідеологічного значення італійського ідеалістичного філософа Еволи і до Вейстора знову звернулись за консультацією. Барон Юліус Евола (1898-1974) проголошував ідеї елітаризму і антимодернізму, які спиралися на аріо нордичну традицію; він посилався на солярну міфологію і на те, що чоловічий аристократичний принцип протистоїть жіночому принципу демократії. Він написав декілька книг по расизму, містиці Грааля і стародавнім традиціям. Офіційна фашистська партія Італії не випробовувала до нього симпатії і Евола почав шукати визнання за кордоном: серед його німецьких видань «Язичницький імперіалізм» (1933 р.) і «Революція проти сучасного світу» (1935 р.).
    На початку 1938 р. SS почало займатися його ідеями і Вейстора попросили прочитати лекцію, яку Евола читав у Берліні в грудні 1937 р. Три інших лекції він прочитав в червні цього ж року і Гіммлер знову звернувся до Вейстора з черговим проханням проаналізувати книгу Еволи про язичницький імперіализм з точки зору його власних коренів. Вейстор зазначив, що Евола виходить з основної арійської концепції, але при цьому взагалі неосвідчений в старовинних германських інститутах, нічого не знає про їх суть. Він також зазначив, що вказаний недолік загалом характеризує і самі ідеологічні відмінності між фашистською Італією і Нацистською Німеччиною і в кінцевому результаті, може негативно відбитися на їхньому союзі. Звіт Вілігута був принятий до відома. В подальшому служби SS визнали діяльність Еволи негативною.
    Точні обставини, за яких Вейстора було звільнено, залишаються невиясненими. Кажуть, що здоров’я старого пророка поволі згасало, недивлячись на потужні препарати, які він використовував, аби підтримати свою життєву силу і розумові здібності; кажуть, що саме ці медикаменти викликали зміни в його особистості і відзначились на звичках: у нього розвинулась важка форма нікотинової залежності і алкоголізм. Оскільки Вейстор був оточений підозрюючою запопадливістю, будь-яка його некомпетентність могла бути швидко визначена. Однак, психіатрична історія Вейстора все ще залишалась невідомою, оскільки його curriculum vitae зберігався під суворим наглядом.
    В листопаді 1938 р. начальник Особистого Штабу Рейхсфюрера, группенфюрер SS Карл Вольф разшукав в Зальцбурзі Мальвіну Вілігут і отримав від неї документи, які стали відомими і досить сильно збентежили Гіммлера.
    У лютому 1939 р. Вольф інформував кабінет Вейстора про те, що бригадефюрер SS звільнений на основі власного прохання і по причині віку і слабкого здоров’я - його служба розпущена. Гіммлер попросив Вейстора повернути Totenkopfring, кинжал і шпагу, які той беріг під особистим замком, а ключ носив з собою.
    28.08.1939 р. Вілігут був офіційно звільнений з SS.
    Все ж таки після звільнення Вілігута з SS за ним продовжували слідкувати і у відставці, хоча останні роки його життя пройшли в поневіреннях і блуканнях по воєнній Німеччині. Ельза Балтруш, член Особистої Комисії Рейхсфюрера була призначена опікуном Вілігута і вони разом поселились в Ауфкірхені.
    В травні 1940 р. Вілігут і фройлян Балтруш переїхали в Гоцлар, це необхідно було насамперед Вілігуту. Як тільки вони вспіли улаштувалися у Вердерхоф в місті було оголошено про всезагальну медичну перевірку, пара переїхала в маленький готель SS на Вортерзее в Карінції і провела останні дні війни в Австрії.
    Після цього англійські війска виселили його і відправили в табір Св. Іоанна під Вельденом; в цей час Вілігут страждав від удару, результатом якого став частковий параліч і втрата мови. Йому і його супутниці було дозволено повернутися в Зальцбург, в його сімейний дім, але зробити це було важко.
    В грудні 1945 р. у Вілігута було велике прагнення повернутися до Німеччини, і тому пара відправилась до сім’ї Балтруш в Арользені. Подорож виявилась досить важкою для старої людини і після того, як вони прибули він був направлений на лікування.
    03.01.1946 р. Карл Марія Вілігут, помер. Він був останнім у своєму таємному роді.
     

    Images:

    Новый рисунок.jpg
  8. Мирон Тарнавський

    Мирон Тарнавський Stabsfeldwebel

    Рейтинг:
    2
    Відгуків:
    8
    Лоти
      на продажу:
    0
      продані:
    15
    Повідомлення:
    2.643
    Адреса:
    Україна
    Re: Загадочные личности истории

    SS-Бригадефюрер. Так званий Распутін рейхсфюрера SS. Головний містик та окультист. Розробник емблеми «Totenkopfring SS», концепції замку Вевельсберга та інших церемоній, традицій, звичаїв, тощо.

    Народився 10.12.1866 р. у Відні, Австрія.
    Його батько та дідусь служили офіцерами в Австрійській армії і старший син послідував такій традиції.
    В 1880 р. почав відвідувати імперську кадетську школу у Відні – Брейтензее.
    У грудні 1894 р. поступив в 99-ий піхотний полк в Мостарі, в Герцеговині.
    В листопаді 1888 р. отримав звання молодшого лейтенанта, а через чотири роки лейтенанта.
    В перший період своєї військової кар’єри він служив в 99-му, 88-му і 47-му піхотних полках в різних областях імперії Габсбургів.
    В 1903 р. став капітаном. Написав вкрай націоналістичний трактат з міфології, «Seyfrreds Runen», а після цього збірник віршів, присвячених легендам про Rabenstein at Zeiaim на австро-моравському кордоні.
    Передмова Вілігута, яка зсилалася на «германські коріння» місцевих назв відображала настрій сучасної фольклористики Франца Кісслінга і Гвідо фон Ліста.
    Книга була опублікована Фрідріхом Шалком, який видав також і деякі з ранніх робіт Ліста. Час, затрачений у військових шеренгах, описаний Вілигутом, як час стійких соціальних зв’язків, дружби і міцного товариства, яке можна зрівняти тільки з його перебуванням в Шлараффії, квазімасонській ложі в Граці, в яку він вступив в 1889 р і досягнув там статуса Лицаря і поста першого Канцлера; цю посаду він займав майже до своєї відставки в 1909 р. Його псевдо в ложі було «Lobesam» і воно також з’явилося на титульному листі його книги.
    Однак, не існує ніяких доказів про зв’язки цієї ложі з пангерманським рухом, а також і указань на те, що Вілігут був пов’язаний ще з якоюсь націоналістичною організацією в імперській Австрії.
    В 1907 р. Вілігут одружився на Мальвіні Леутс фон Трейнрінген з Бозена, яка народила йому двох дочок, Гертруду (народ. в 1907 р.) і Лотту (народ. в 1910 р.). Син, близнюк однієї із дочок, помер, будучи грудною дитиною.
    В травні 1912 р. Вілігут отримав звання майора і до початку війни ще служив в 47-му піхотному полку.
    В жовтні 1914 р. як офіцер штабу 30-го піхотного полку брав участь в бойових діях проти російської армії в Карпатах.
    Після військової кампанії, за яас якої він і брав участь в боях і здійснив довгі нічні марші, отримав звання оберст-лейтенанта і був переведений в Грац для того, аби організувати підкріплення для 14-го і 19-го піхотних полків.
    В 1915 р. його відправили на італійський фронт, де він змінив ряд постів між червнем цього року і наступною весною.
    В червні 1916 р. призначений командуючим офіцером в резервний округ Зальцбурга.
    В серпні 1917 р отримав звання полковника.
    В ході війни він був нагороджений за хоробрість. Фельдмаршал Даніель характеризував Вілігута як «без докірливого характеру… вкрай досвідчений, добросовісний офіцер… ладний до командування полком», таку оцінку поділяли і інші вищі офіцери.
    В травні 1918 р. відкликаний з фронту в Південний Тіроль і призначений начальником таборів для демобілізованих солдат в Zolkiew, північніше Львова, на Україні.
    01.01.1919 р. після майже сорока років військової служби, він був звільнений і повернувся в Зальцбург.
    Чи були у Вілігута якісь свої надприродні бачення? Він повідомляв, що отримує поради і наставлення в рунічній формі від свого дідуся Карла Вілігута (1794-1883), а щодо посвячень в сімейні таємниці то він завдячує своєму батьку; приблизно це відбулося в 1890 р.
    Серії з дев’яти язичницьких заповідей були написані ним приблизно в липні 1908 р. Єдиним джерелом язичницької традиції перед війною для нього був Теодор Цепль з Ордена Нових Тамплієрів, котрий очевидно знав Вілігута в 1908 р. по окультним колам Відня; їхніми загальними знайомими були Віллі Талєр, кузен Вілігута, його дружина Марі Талєр, відома актриса і декілька братів з OНT. Спираючись на це давнє знайомство, Ланц фон Лібенфельс після війни доручив Цеплю відновити контакт з Вілігутом, оскільки чутки про його приналежність до «таємних германських королів» вже просочились у суспільну середу. У відповідності з цим дорученням Цепль тричі відвідував Вілігута.
    В зимку 1920-21 р. Теодор Цепль гостював у домі Вілігута в Зальцбурзі майже сім тижнів. Про своє спілкування з Вілігутом він детально доповів у запісці, яка була підготовлена для OНT.
    Вілігут розповідав Цеплю про те, що він являєтся намісником древньої лінії німецьких королів, показував йому книги по геральдиці, свій герб і сімейне клеймо у доказ своїх слів. Він ухильно повідомив, що «його корона зберігається в імператорському палаці в Гоцларі, а меч - під могильним камнем в Стейна мангер».
    Спираючись на видіння своєї родової пам’яті, Вілігут описував релігійні практики, військову організацію і закони древніих германців. Окрім цього Вілігут запевняв, що Біблія в дійсності початково була написана в Німеччині; він пов’язував її з ірміністською релігією, яка відрізнялася від культу Вотана а також і у багатьох аспектах притаманних цьому культу; в ній молились германському богу «Крісту», впослідовності який запозичав християнську релігію і був перетворений в Спасителя. Вілигут також висловився про намір Ланца випустити другу серію окультних журналів «Ostara», оскільки це могло б пролити світло на дійсні арійські коріння християнства. Коли Цепль уже їхав геть, Вілігут подарував йому поему, з заголовком «Deutschland Religion» («Німецька віра»), містичний піетизм в ній об’єднувався з надією на національне спокутування.
    Більш пізню розробку доктрин Вілігута краще всього виявити в багаточисельних працях його австрійського учня Ернста Рюдігера (1885 – 1952 рр.), з котрим він вперше зустрівся під час війни і з яким співпрацював всі наступні десятиліття. По Рюдігеру, Вілігут приписував древнім германцям історію, культуру і релігію такого віку, який набагато перевищував загальноприняті міркування академічних дослідників древньої історії. Його хронологія починалась десь приблизно 228000 р. до н.е., в ті часи на небі було три сонця, а земля була населена гігантами, карликами та іншими, очевидно, міфологічними істотами.
    Історія для Вілігута починалась в той момент, коли його предки, Адлєр-Віліготен, допомогли встановити мир після довгого періоду війни, чим і ознаменували настання «другої Бозо культури», символом якої стало заснування міста «Arual-Jonivallas» (Гоцлар) в 78000 р. до н. е. Подальші тисячоліття носить детальне описання племенних конфліктів і масових переселень на казкові континенти теософської традиції. Близько 12500 р. до н. е. була оголошена ірміністська релігія Кріста і вона була універсальною вірою для германців до тих пір доки її авторитет не був підірваний вотаністами. В 9600 р. до н. е. настав апогей в безперервній боротьбі двох релігій. Балдур-Крестос, священний пророк ірмінізму був розп’ятий вотаністами в Гоцларі. Причому, пророк втік в Азію і релігійні конфлікти продовжувались всі наступні тисячоліття. Вотаністи зруйнували священний ірміністський центр в Гоцларі в 1200 р. до н. е., але ірміністи збудували новий храм в Екстернштайні поблизу Детмольда. Проте і він був захоплений вотаністами в 460 р. до н. е.
    В цьому оповіданні про минуле велику роль Вілігут віддає своїм предкам. Віліготіс були «Мудрими Королями», що вели свій рід від союзу «Zsen» (богів повітря) з «Wanen» (богами води), в ті часи, коли земля ще була населена міфічними істотами. Пізніше його рід керував королівством в Бургенланді, ось чому таке важливе значення в своїх спогадах Вілігут пов’язує зі Штейнамангером і Віднем, яка для нього зрівнюється з Гоцларом.
    Коли Шарлемань переслідував язичників по всій Німеччині, роду Вілігутів вдалося уникнути полону франків і втекти на острова Рагое, а звідти - в центральну Росію. Там Вілігути заснували місто Вільну, яке стало центром готської імперії, чиє мирне існування, постійно порушувалось ворожими вторгненнями християн і росіян.
    Після цього, сім’я переїхала в Угорщину в 1242, де змогла сховатися від пильності католицької церкви і ненависті вотаністів. На протязі всієї історії сім’я Вілігутів зберігала непохитну віру в ірміністську віру. Серед інших відатних членів його роду, Вілігут згадує про Арміна Черускере і Германа Віггукінда, обидвоє - героїчні фігури ранньої німецької історії.
    На початку 1920-их рр. Вілігут почав сам себе переконувати, що став жертвою багатовікового переслідування його роду та ірміністської релігії. Таке переслідування співпало для нього зі справжньою змовою проти нього католицької церкви, євреїв і франкомасонів; він звинувачував їх у програній війні і зруйнуванні імперії.
    Для того, аби опублікувати свої ідеї серед інших пригнічених патріотів нової соціалістичної австрійської республіки, він заснував антисемітську лігу в Зальцбурзі і почав друкувати газету під назвою «Eisenbesen» («Залізна мітла»), в якій активно нападав на євреїв і франкомасонів.
    Окрім ідеологічних проблем, над Вілігутом висла ще одна проблема, вона була пов’язана зі шлюбом, він не міг пробачити дружині того, що помер син і цим самим зробив неможливим наслідство таємного родового знання, оскільки воно передається тільки старшому сину. Вілігут вирішив їй помститися за таку втрату. Щодо дружини, то вона небагато знала про його проблеми з традицією і була більше стурбована відсутністю гарантій на кредит, який Вілігут видав свому колишному співробітнику. Пізніше Вілігут запевняв, що ця людина також була агентом всесвітньої змови проти нього.
    В листопаді 1924 р., у нього загострилася хвороба. Вілігут проти своєї волі був відправлений в психіатричну лікарню в Зальцбурзі; тут його кваліфікували, як психічно хворого і він залишався на лікуванні до початку 1927 р. Його стан увібрав відомості про його жорстокі діяння вдома, погрози вбити дружину, ексцентричну поведінку і захоплення окультизмом; на основі всіх симптомів йому поставили діагноз шизофренії з мегаломанією і параноїдальними розстройствами. Суд Зальцбурга визнав його недієздатним і нездатним до ведення власних справ на основі медичного висновку.
    На час ізоляції, Вілігут продовжував листуватися з тими вірними товаришами, віра яких у його наслідство і родову пам’ять залишились не похитними. Серед тих друзів були його австрійські учні Ернст Рюдігер і Фрідріх Тельтшер з Інсбрука, в Німеччині - Фрідріх Шиллер (ОНТ), декілька членів «Спілки Едди», включаючи Вернера фон Бюлова, Ріхарда Андерса (OНT) і дружину скарбничого Каті Шефер-Гердау. Завдяки їхній допомозі і підтримці, Вілігут зміг відновити свою діяльність в якості німецького святого одразу після виходу з психіатричної лікарні.
    В 1932 р. Вілігут покинув свою сім’ю і Австрію. Він емігрував в Німеччину і поселився в одному з передмість Мюнхена. Знову приступивши до своїх родових пізнань, він згодом став знаменитістю серед рунічних окультистів Німеччини. Довгий час Вілігут був бажаним гостем в домі Каті Шефер-Гердау в Мюльхаузені. А також коло, відоме під назвою «Вільні сини Півночі і Балтійського моря» неодноразово збиралося послухати його сімейний епос і оракульські афоризми.
    На початку 1933 р. «Спілка Едди» видала довгий опис та інтерпретацію друку сім’ї Вілігута, як видатного діяча «арманістського рунологічного наслідства».
    Влітку 1933 р. «Спілка Едди» почала видавати сторінки рунічних рифм, нумерологічні вирази і міфологічні вірші Ярла Відара (новий псевдонім Вілігута) у своєму журналі «Hagal». Передмова видавництва до липневого номера повідомляла про те, що журнал вступає в нову епоху і з цього моменту черпає з нового джерела мудрості.
    Через свого давнього товариша Ріхарда Андерса, вже члена SS, Вілігут познайомився з рейхсфюрером Генріхом Гіммлером. Останній був приголомшений родовими баченнями Вілігута і вирішив використовувати його, наскільки це можливо, в якості унікального джерела інформації про стародавнішу німецьку релігію і традицію.
    В серпні 1933 р. Вілігут вступив до SS під псевдонімом «Weisetoo», тобто «Мудрий Тоо», і був призначений начальником відділу стародавньої і ранньої історії в RuSHA (SS-Rasse und Siedlung Hauptаmt - Головне управління раси і поселень SS) в Мюнхені. В SS він отримав № 10955. Після цього став членом NSDAP (партійний квиток під № 5009951).
    Його обов’язки полягали в тому, аби перекладати на папір свої родові спогади, обговорювати сімейну традицію з Гіммлером і бути спроможним коментувати різні сюжети древньої історії.
    В 1934 р., в перший рік повної служби в SS, Вейстор відчув зі сторони свого нового шефа благовпливовість. Переписування між ними в цей та наступні роки свідчать про чрезвичайно сердечні взаїмовідносини між Гіммлером і Вейстором, майже до обміну вітальними телеграмами на день народження і подарунками. Що найважливіше, це те, що листи Вейстора містили багато зауважень відносно сімейної традиції Вілігутів, рифмовані висловлювання рунічної мудрості, міфологічні вірші, роздуми про космологію і епохи старовинної історії, копії дев’яти язичницьких заповідей від 1908 р., ірміністські молитви на готській мові, тощо. Багато з таких фрагментів Гіммлер ретельно зберігав і тримав серед особистих паперів.
    У квітні 1934 р. Вейстор отримав звання штандартенфюрера SS, що нагадувало про його колишнє звання в армії Австро-Угорської імперії.
    В серпні 1934 р. Вейстор знайомиться з Гюнтером Кірхгофом, палким дослідником німецької стародавньої історії, з яким починаючи з весни перебував у листуванні, під наглядом Гіммлера. Гюнтер Кірхгоф (1892-1975) проживав в Гаггенау, поблизу Баден-Бадена в Чорному Лісі. Член післявоєнної «Спілки Ліста» в Берліні і товариш Тарнхарі, Кірхгоф, займався генеалогією і інтерпретував різноманітні легенди як відзеркалення дійсних історичних подій. Він також висловився про можливість існування геодезичних ліній енергії, які проходять через весь континент Землі. Приголомшений листами Кірхгофа, Вейстор направив їх Гіммлеру, доповнивши коментарем про те, що: «…слава богу, окрім мене, є інші посвячені, які вміють правильно визначати часи». Вілігут також зазначив ту обставину, що Кірхгоф використовує сімейне клеймо.
    Майже два тижня по тому Вейстор відправив інше есе Кірхгофа під назвою «Rotbart von Kyfftiauser» Гіммлеру та рейхсміністру продукції і харчування та сільського господасрва Вальтеру Дарре зі словами: «зміст прикладного тексту вкрай важливий, як у відношенні нашого минулого, так і в зв’язку з теперішнім» і просив двох лідерів уважно вивчити роботу до Дня Партії для того, аби вони могли разом детально обговорити її. В есе містився опис структур управління стародавньої Німеччини на основі праць Ліста. Кірхгоф писав, що стародавня Європа керувалась Трьома Великими, а саме Віскунігом з Гоцлара, Королем Артуром з Стоунхеджа і Ерманріхом з Вінетти чи Вільни. Їм підпорядковувались Великий Король Тюрінгії, Гюнтер Червона Борода, плем’я якого пішло до Шотландії в 800 р. до н. е., де стало відоме, як клан Киркпатріка. На основі етимології Ліста Кірхгоф вивів свій кровний родовід з родом Гюнтера і кланом Киркпатріка і вибрав собі герб, схожий на герб Ерфурта в Тюрінгії, аби продемонструвати цей фамільний зв’язок. Ця праця, в бібліографії якої зазначались п’ятдесять чи більше різного роду манускриптів, від Нібелунгів до Розенкройцерів, Кірхгоф представив на розгляд в Особисту Комісію Рейхсфюрера і в Ahnenerbe між 1936 чи 1944 рр.
    В жовтні 1934 р. Вілігут був призначений начальником 7-го відділу (архіви) RuSHA. Через місяць він отримав звання оберфюрера SS.
    Весною 1936 р., коли Кірхгоф почав писати про релігійние значення горба Мург поблизу Баден-Бадена, Вейстор не став більше витрачати часу і відправився з візитом в Гаггенау з метою особистого ознайомлення.
    В червні 1936 р. Кірхгоф і Вейстор здійснили восьмиденну прогулянку в районі Чорного Лісу. Формальный звіт про цю прогулянку, що був представлений для SS, заняв 87 друкованих сторінок і включав в себе 168 фотографій старих дерев’яних будинків, архітектурного орнаменту (включаючи скульптури, герби, руни та іншу символіку), хрести, надписи, природні і людські споруди у лісі. На основі цього списку реліквій Вейстор дійшов висновку, що область навколо Шлосс Еберштайну створює грандіозний ірміністський релігійний комплекс, який зображає «око Бога в трикутнику»; місцеві назви і топографічні особливості підтверждують це. Цей релігійний символ колись обговорювався в журналі «Hagal»: «око, що обертається» (Draugh) складалось з рівнобедреного трикутника, кути якого символізували точку духа, точку енергії і точку матерії; завкругленість, проведена через них означала карму, свідомість рухалась по цьому шляху.
    Вейстор здійснив ще, по крайній мірі, п’ять таких поїздок по Німеччині, намагаючись підтвердити існування ірміністського комплексу в священній землі Гоцлара.
    Сам Кірхгоф викликав відразу в Ahnenerbe; Гіммлер наказав інституту перевірити роботи Кірхгофа. Один з академіков SS, котрому випала нагода кваліфікувати ритуальний камінь поблизу Баден-Бадена та інші відкриття Кірхгофа повідомив, що Кірхгоф нічого не розуміє в доказах, що його дані абсурдні, і його бібліотека хоча і містить безліч окультної літератури (Ліст, Кернер, Горслєбен), але нічого з того, що має відношення до наукового дослідження старовинної історії.
    Вейстор і Кірхгоф продовжували користуватися увагою і допомогою рейхсфюрера, недивлячись на поставлену їм оцінку. Щодо Кірхгофа, він продовжував писати в Ahnenerbe і під час війни. Останню роботою, яку він запропонував нацистським вченим, був тридцяти-сторінковий окультний трактат про причини відступу німецьких війск, який був відправлений в кінці 1944 р. і адресований Адольфу Гітлеру через Гіммлера.
    Вейстор також відіграв дуже важливу роль у історії про замок Вевельсберг. Відомо, що Гіммлер прагнув створити центр окульнтих та містичних вірувань та ритуалів, і для цього вибрав замок Вевельсберг, що поблизу Падерборна у Вестфалії. Підштовхнув до радикалізації системи поглядів на явище Вевельсберга Гіммлера Вілігут, який супроводжував рейхсфюрера під час його неодноразових візитів в цей замок.
    Вілігут передбачав, що замку судиться стати магічним центром в майбутній боротьбі між Європою і Азією. Його ідея спиралася на стару вестфальську легенду, що знайшла романтичний вираз в поемі XIX століття. В ній описується бачення старого пастуха про велику битву, в якій величезна армія зі Сходу буде остаточно розбита Заходом.
    Вілігут розповів цю легенду Гіммлеру, запевняючи при цьому, що Вевельсберг стане бастіоном, об який розіб'ється «нашестя нових гунів», виконавши тим самим старе пророцтво. Гіммлер був вельми зворушений ідеєю Вілігута, вона задовільняла його власним уявленням про майбутню роль SS в справі захисту Європи в грядущій конфронтації Заходу і Сходу, яку він планував на одне-два сторіччя вперед.
    Окрім цього Вейстор відіграв важливу роль в формуванні ритуалів SS. В ході своїх візитів до Вевельсбергу, він встановив гарячі дружні відносини з комендантом замку, Манфредом фон Кнобельсдорфом. Сам Кнобельсдорф намагався воскресити ірміністську віру в різноманітних ритуалах, які проводились в замку. Сюди входили язичницькі весільні церемонії для офіцерів SS і їх наречених, на яких Вейстор з’являвся з палкою зі слонячої кістки, яка була прикрашена голубою стрічкою, з зображеними на ній рунами; щорічні зустрічі весни, свята врожаю, літнього сонцестояння - свята влаштовувались, як для офіцерів SS, так і для жителів навколишніх сіл. Кнобельсдорф писав Вейстору листи запевняючи його в «ірміністській відданості», постійно засвідчуючи тим самим про свій інтерес до старої релігії.
    Також рейхсфюрер Генріх Гіммлер доручив Вейстору розробку емблеми SS Totenkopfring (Кільце «Мертвої голови»), вагомого символу участі в ордені, який вимагав повної відданості і підкорення. Кільце вручалось Гіммлером особисто і супроводжувалось документом, що описував його орнамент і сутність. Орнамент включав в себе мертву голову (череп), двійну sig руну, свастику, hagal - руну і групу рун, які вказували на традиції Вейстора. Крім того, кільце мало ритуальний зв’язок з Вевельсбергом.
    Весною 1935 р. Вейстор переїхав з Мюнхена в Берлін, де продовжив свою роботу з головним Ад’ютантом Особистої Комісії Рейхсфюрера. Перехід у вище оточення вказує на те, як високо Гіммлер цінив Вейстора і свої бесіди з ним.
    Щодня Вейстор виїжджав зі своєї приватної вілли в Грюневальде на термінову службу, досить часто – перед тим, як він встигав закінчити свій сніданок, старший офіцер знайомив його з необхідним списком зустрічей, поїздок і кореспонденцією. Гостями на віллі, що розміщувалась по вул. Каспар Тейсс Штрассе, 33 часто були Генріх Гіммлер, Йоахім фон Ліерс, Едмунд Кісе, Отто Ран, Ріхард Андерс, і Фрідріх Шіллєр.
    Попри свої заняття Вевельсбергом і екскурсій по Чорному Лісі, Вейстор продовжував час від часу проводити спогади, які торкалися сімейної традиції, склав афоризми Halgarita, германські мантри, які призначались для стимуляції родової пам’яті, готський календар на 1937 р. з віршами і окрім того працював над проектом «Totenkopfring».
    Цікавим політичним прикладом його діяльності була розробка проекту по відновленню ірміністської релігії в Німеччині; проект передбачав у всіх деталях певні межі, що накладались на служителів культу, націоналізацію всілякої духовної власності, відновлення і збереження старовинних пам’ятників.
    У вересні 1936 р. Вейстор отримав звання бригадефюрера SS Особистої Комісії рейхсфюрера.
    Згодом перед SS виникло запитання щодо оцінення ідеологічного значення італійського ідеалістичного філософа Еволи і до Вейстора знову звернулись за консультацією. Барон Юліус Евола (1898-1974) проголошував ідеї елітаризму і антимодернізму, які спиралися на аріо нордичну традицію; він посилався на солярну міфологію і на те, що чоловічий аристократичний принцип протистоїть жіночому принципу демократії. Він написав декілька книг по расизму, містиці Грааля і стародавнім традиціям. Офіційна фашистська партія Італії не випробовувала до нього симпатії і Евола почав шукати визнання за кордоном: серед його німецьких видань «Язичницький імперіалізм» (1933 р.) і «Революція проти сучасного світу» (1935 р.).
    На початку 1938 р. SS почало займатися його ідеями і Вейстора попросили прочитати лекцію, яку Евола читав у Берліні в грудні 1937 р. Три інших лекції він прочитав в червні цього ж року і Гіммлер знову звернувся до Вейстора з черговим проханням проаналізувати книгу Еволи про язичницький імперіализм з точки зору його власних коренів. Вейстор зазначив, що Евола виходить з основної арійської концепції, але при цьому взагалі неосвідчений в старовинних германських інститутах, нічого не знає про їх суть. Він також зазначив, що вказаний недолік загалом характеризує і самі ідеологічні відмінності між фашистською Італією і Нацистською Німеччиною і в кінцевому результаті, може негативно відбитися на їхньому союзі. Звіт Вілігута був принятий до відома. В подальшому служби SS визнали діяльність Еволи негативною.
    Точні обставини, за яких Вейстора було звільнено, залишаються невиясненими. Кажуть, що здоров’я старого пророка поволі згасало, недивлячись на потужні препарати, які він використовував, аби підтримати свою життєву силу і розумові здібності; кажуть, що саме ці медикаменти викликали зміни в його особистості і відзначились на звичках: у нього розвинулась важка форма нікотинової залежності і алкоголізм. Оскільки Вейстор був оточений підозрюючою запопадливістю, будь-яка його некомпетентність могла бути швидко визначена. Однак, психіатрична історія Вейстора все ще залишалась невідомою, оскільки його curriculum vitae зберігався під суворим наглядом.
    В листопаді 1938 р. начальник Особистого Штабу Рейхсфюрера, группенфюрер SS Карл Вольф разшукав в Зальцбурзі Мальвіну Вілігут і отримав від неї документи, які стали відомими і досить сильно збентежили Гіммлера.
    У лютому 1939 р. Вольф інформував кабінет Вейстора про те, що бригадефюрер SS звільнений на основі власного прохання і по причині віку і слабкого здоров’я - його служба розпущена. Гіммлер попросив Вейстора повернути Totenkopfring, кинжал і шпагу, які той беріг під особистим замком, а ключ носив з собою.
    28.08.1939 р. Вілігут був офіційно звільнений з SS.
    Все ж таки після звільнення Вілігута з SS за ним продовжували слідкувати і у відставці, хоча останні роки його життя пройшли в поневіреннях і блуканнях по воєнній Німеччині. Ельза Балтруш, член Особистої Комисії Рейхсфюрера була призначена опікуном Вілігута і вони разом поселились в Ауфкірхені.
    В травні 1940 р. Вілігут і фройлян Балтруш переїхали в Гоцлар, це необхідно було насамперед Вілігуту. Як тільки вони вспіли улаштувалися у Вердерхоф в місті було оголошено про всезагальну медичну перевірку, пара переїхала в маленький готель SS на Вортерзее в Карінції і провела останні дні війни в Австрії.
    Після цього англійські війска виселили його і відправили в табір Св. Іоанна під Вельденом; в цей час Вілігут страждав від удару, результатом якого став частковий параліч і втрата мови. Йому і його супутниці було дозволено повернутися в Зальцбург, в його сімейний дім, але зробити це було важко.
    В грудні 1945 р. у Вілігута було велике прагнення повернутися до Німеччини, і тому пара відправилась до сім’ї Балтруш в Арользені. Подорож виявилась досить важкою для старої людини і після того, як вони прибули він був направлений на лікування.
    03.01.1946 р. Карл Марія Вілігут, помер. Він був останнім у своєму таємному роді.
     
  9. коваленко алексей

    коваленко алексей Schütze

    Повідомлення:
    6
    Адреса:
    санкт-петербург россия
    издательство Ex Nord Lux печатает довольно интересные книги по данному вопросу
     
  10. Heinrich Sonne

    Heinrich Sonne Oberschütze

    Повідомлення:
    85
    Адреса:
    Россия
    немецкий неоязычник, серьёзно повлиявший на мистические настроения Третьего рейха.

    Родился в Вене в семье военного австрийской армии. В 1884 поступил на военную службу. В 1889 был принят в масонскую ложу. Среди его знакомых — члены Ордена Новых Тамплиеров. С начала XX века Вилигут стал писать стихи, сюжеты которых брал из локальной мифологии и фольклора.
    В Первую мировую войну принимал участие в боевых действиях на русском и итальянском фронтах. С военной службы уволился в 1919 в звании полковника. После войны Вилигут начал реконструкцию истории и мифологии древних германцев. В это же время его стали преследовать финансовые и семейные проблемы, вследствие которых он попал в сумасшедший дом, уверенный, что является жертвой масонского заговора. В 1924—1927 Вилигут находился в психиатрической клинике в Зальцбурге с диагнозом шизофрения.
    В 1932 Вилигут эмигрировал в Германию, где познакомился с рейхсфюрером СС Гиммлером, при протекции которого занял пост главы Отдела по изучению ранней истории (под псевдонимом Карл Мария Вейстхор), созданного специально для него в рамках СС. В апреле 1934 получил звание штандартенфюрера СС, в ноябре 1934 — оберфюрера, а в 1935 — бригаденфюрера, с назначением в Берлин.
    В 1936 Вилигут вместе с Гюнтером Кирхоффом в рамках института Аненербе начал раскопки на холме Мург в Чёрном лесу близ Баден-Бадена, где, по его словам находились руины древнего поселения ирминистов. В СС Вилигут выполнял роль ирминистского священника, участвуя в брачных ритуалах в эсэсовском замке Вевельсбург. Он также разработал дизайн кольца Мёртвой головы, которым Гиммлер собственноручно награждал отличившихся офицеров. В то же время Вейстхору был поручен анализ трудов Юлиуса Эволы.
    В 1938 личный адъютант Гиммлера Карл Вольф разыскал жену Вилигута Мальвину и получил от неё документы и медицинские освидетельствования, весьма смутившие Гиммлера. В 1939 Вольф сообщил Вилигуту, что тот уволен по причине слабого здоровья и возраста.
    В 1940 поселился в Австрии, где провел остаток войны. После войны решил вернуться в Германию, но по дороге скончался.

    Многие исследователи отмечают сходство основных идей Вилигута с идеями арманизма.
    Вилигут утверждал, что является потомком древней династии германских святых Вилиготис, которые произошли от союза между воздушными (Асами) и водными богами (Ванами). Это родство якобы позволяет ему хранить в своей памяти события тысячелетней истории, когда на небе сияло три солнца, а землю населяли гиганты, гномы и другие фантастические существа. В родовую тайну Вилигута, по его словам, посвятил отец, который вместе с другими, давно умершими, родственниками постоянно дает Карлу наставления и советы в рунической форме.
    Вилигут ввёл новый термин Ирминизм, которым обозначал истинную германскую религию, в противоположность Одинизму, ложной религии. Он утверждал, что Библия изначально написана древними германцами и посвящена древнегерманскому богу по имени «Крист», распятому вотанистами в 9600 до н. э. В последующем текст Библии был сфальсифицирован христианами (которые заимствовали имя «Крист»), масонами и иудеями.
    ---

    К великому своему сожалению, я не знаю подходящего медицинского термина, описывающего подобных людей, однако встречаются они, как говорится, сплошь и рядом, причем число их заметно возрастает в эпоху перемен. Это, чаще всего, записные неудачники, не раз и не два больно ударенные судьбой, находящие себе утешение и оправдание в собственных скрытых талантах и качествах. Все беды и несправедливость мира они объясняют неудачно сложившейся судьбой, лишившей их куда более высокого положения, которого они, несомненно, заслуживают, кознями тайных врагов, завистью существующих или не существующих соперников и пр. Чаще всего из их уст можно услышать сетования на неудачное время и место рождения, уверения в обладании тайным знанием, сверхспособностями, невиданной духовной силой. Я назвал бы их эскапистами, да вот только не хочу оскорблять эскапистов. Потому что речь идет о по-настоящему больных людях, напрочь оторвавшихся от реальности.
    Да, существует устойчивая традиция объявлять сумасшедшими всех, кто так или иначе имел отношение к идеологии национал-социализма, помогал формировать его символику. Но Карл Мария Вилигут был и впрямь самым безумным немецким эзотериком, воплощением рунического сумасшествия. Однако при этом именно он – автор большинства символов и знаков, применявшихся в СС, большинства ритуалов Черного ордена. Мало того, Генрих Гиммлер считал его своим учителем.
     
    maximello93 та Viking93 подобається це.
  11. 1933130

    1933130 Obergefreiter

    Повідомлення:
    460
    Адреса:
    Россия
    все что угодно, но только не неоязычник. Вилигут был принципиально против любого возрождения язычества, даже в его ариософском виде
     
  12. Viking93

    Viking93 Obergefreiter

    Повідомлення:
    622
    Адреса:
    Украина
    именно язычник уважаемый, никак не христианин...
     
  13. 1933130

    1933130 Obergefreiter

    Повідомлення:
    460
    Адреса:
    Россия
    если бы вы были в курсе, то знали бы, что Вилигут решительно осуждал язычество и был его принципиальным его противником- монотеистом.
     
  14. Viking93

    Viking93 Obergefreiter

    Повідомлення:
    622
    Адреса:
    Украина
    а для вас уважаемый "деятель и знаток истории рейха" сообщу, если вы читали изданную книгу Виллигута
    http://nordlux.org/flauers--tainiy-korol.html
    , а назвать его приверженцем христианства есть ахинея чистой воды.
     
  15. 1933130

    1933130 Obergefreiter

    Повідомлення:
    460
    Адреса:
    Россия
    год назад был разговор о том, кем был Вилигут. тогда он увял сам собой, за прошедшее время я много работал в части реконструкции эсэсовской эрзац-религии, а потому могу смело утверждать - Вилигут не был язычником, а сама - эрзац-религия язычеством. речь однозначно идет о гностическом монотеизме, заимствованном у ранних христианских ересей (арианство, богомилы и т.д.)

    опять же брошюра Флауэрса, это спекуляция на статьях Вилигута - не более того. ничего свежего и интересного (благо что Флауэрс есть в оригинале). если говорить об объемном и всестороннем исследовании его жизни, то http://www.labirint.ru/books/243279/
     
  16. Alex WaY

    Alex WaY Major

    Повідомлення:
    2.720
    Адреса:
    ☢Красный Полураспад☢ zp
    А есть какие то его книги или статьи? особенно по рунам

    Могила Виллигута

    wiligut_0.jpg
     
    Мирон Тарнавський подобається це.
  17. Мирон Тарнавський

    Мирон Тарнавський Stabsfeldwebel

    Рейтинг:
    2
    Відгуків:
    8
    Лоти
      на продажу:
    0
      продані:
    15
    Повідомлення:
    2.643
    Адреса:
    Україна
    Це ж треба, заросло як )))