Герої України. Доска пошани

93-тя ОМБр Холодний Яр

Його рідне місто було під окупацією, а майже всі шкільні товариші й друзі дитинства пішли воювати за ворога. Він має три кульові поранення, але вважає, що це – ніщо. Бо головне, що він вижив після розстрілу колони 92 бригади під Іловайськом. А нині він вболіває за розвиток сержантської ланки у Збройних Силах і передає бойовий досвід молодим військовим.
Знайомтеся, це боєць 93 бригади Холодний Яр Олексій, але більшість товаришів знає його за позивним - «Сумрак». «Його мені дали пацани з розвідки. Вночі любив ходити, раптово з’являвся, а вони казали: знову ти вийшов із сумраку!»

Спойлер

В армії «Сумрак» з 2011 року. Такий шлях обрав, наслідуючи дідуся, який теж служив. Спочатку відслужив «строчку», потім пішов на контракт.
«Коли почалася війна, у мене якраз закінчився перший контракт. Але я не хотів покидати свою роту – у нас був дуже дружній колектив. Тому у квітні 14 року я підписав новий.
У серпні 14 року колону 92-ї бригади відправили допомагати нашим в Іловайську. Ми вперше були у секторі і йшли туди із піднесенням і бойовим настроєм. Ми знали, що йдемо визволяти українські сили з оточення.
Я був старшим водієм на БТР-70. Наш марш тривав близько 5-ти днів. То тут, то там по нас стріляли окупанти. Але це був дитячий лепет, несерйозно. Утім, ми, принаймні, мали хоч якесь уявлення, що таке звуки пострілів і трішки звикли до них.
У нас траплялися невеличкі сутички. Сепарські корегувальники «палили» нас постійно. Обстрілювали майже при кожній зупинці. Пам’ятаю, піднялися на гору після обстрілу, колона розосередилася. Почали ремонтувати свою техніку, і тут по нас лупанули артою.
Ми міняли шини практично після кожного обстрілу. У нас були БТР-70 і БТР-60 із схожою ходовою частиною. Як обстріл – колеса розриває. Ми постійно ці корчі тягнули на ціпках. У нас стоянки були по 5-10-20 хвилин. Зупинилися, полагодили – і знову їдемо.
Взагалі, ситуація тоді була незрозумілою. Ми постійно натикалися то на своїх, то на сепарів. Якось у посадці випадково стикнулися з нашими хлопцями протитанкістами з двома рапірами. Іншим разом стали у посадку, сідає «вертуха» МІ-8, і нашому комбату кажуть: давайте з «квадратів» швидко виходьте, бо на вас на даний момент наводять батарею «Градів».
Уперше було страшно перед Комсомольськом (нині Кальміуське – ред.). Була стрілкотня. Через посадку, на дальніх відстанях, убойної сили ніякої вона не мала. Але все одно було страшно. Настрій був пригнічений. Бійці лякалися. Деяким з них було по 18-19 років. Мені й самому був тоді 21 рік.
Сиджу разом з ними і очкую. А потім бачу – вони дрижать більше, ніж я. Думаю: ну я ж командир відділення – я тоді тільки сержанта отримав. Ну треба ж щось робити, треба вставати. А вони дивляться – мені не страшно, і самі починають почуватися сміливіше. Тоді я зрозумів, що значить бути сержантом, прикладом для підлеглих. І вважаю, розвиток сержантського корпусу – непогана тема. Я залишився тут, на військах, тільки через те, що мені подобається бути сержантом.
Ми обходили Іловайськ через Старобешеве, з південного боку. Коли зайшли у зону 5-кілометрового кордону з Росією, видно було, що там все вже пристріляно. Якісь розбиті «шишарі» стояли. Приходило розуміння, що тут може бути «спекотно». Так і сталося. Почався серйозний артобстріл.
Ми висунули вперед головний розвіддозор – так робили завжди, коли відчували небезпеку. У ньому йшов і я. Коли ми дісталися до самого Старобешева, до нас висунувся БТР-80. Я тоді вперше в житті його побачив. На ньому висів величезний прапор України і сиділо зверху шестеро дідів. Кажуть, ми розвідка якоїсь там бригади. Я комбату сказав: щось це підозріло. У нас у колоні жодного прапора, щоб себе не розкривати. Ми їхали всередині броні. Бойовий розрахунок, все як має бути. А це якість дикуни.
І вони нам кажуть – ви не туди їдете, зараз ми вас проведемо, вас там чекають.
Грубо кажучи, ми повелися. Сепари нас розкрили. Що ж, воєнну хитрість ніхто не відміняв. Нас обманули. Завели колону на поле і почали по ній конкретно лупити артою і танками.
Боролись ми два дні. А на третій вже не було ні сил, не засобів. Було зрозуміло, що нам немає сенсу залишатися: не було що їсти, нічим було відстрілюватися.
Приміром, зі згорілого танку ми забрали кулемет НСВТ, зажали його у посадці у терен, робили дерев’яні станки, і цими ошметками недогорілими намагалися вести вогонь, і так потроху трималися.
По ночах ми робили вилазки і забирали своїх поранених. Місце евакуації було - край посадки, подалі від згорілої техніки. Та у нас навіть ліків не було, щоб трьохсотих якось полікувати. Ми намагалися хоча б ямку викопати, положити у неї пораненого, бо обстріли не припинялися, а вони не могли сховатися. Вони кричали, верещали, бісили. Кому води, кому ще щось. Ми відривали з бронежилетів кордуру і накладали перев’язки.
У нас не було їжі, були лише «Урали» зі згорілою тушківкою із солярою вперемішку. Навіть землі не було видно. Я вперше у житті бачив, як земля перетворюється на вугільний пил. Я тоді був шокований.
Вони лупили всім, від «Градів» до танків, батареями «Васильків». 100-міліметровками. «Рапірами», мабуть. Подкаліберними ракетами. У нас було 4 танки, бетери, і, зрештою, все погоріло. Все. Ми втратили повністю всю техніку. Потім відео знаходив про свою колону. Як вони закопували наших бійців, моїх хлопців. Волонтери ще досі не всіх звідти вигребли.
Коли боєздатних залишилося півроти, вирішили відходити. Забрали які-не-які боєприпаси. У групі було 46 людей – з нами виходили танкісти батальйону, інженера, повари, рембат. Різнобій. Йшли в обхід Донецька, через Новотроїцьке у Волноваху. Сепари намагалися переслідувати, шукали за допомогою БПЛА.
Коли повернулися, нас зустрів на плацу зустрічав Ніколюк (Віктор Ніколюк, командир 92 бригади у 2013-17 рр., зараз – командувач ОК «Північ» - ред.). Мені було приємно, що командир бригади оцінив. У його очах було видно, що він дуже переймався за нас.
Повернувся живий-здоровий. Ну як… Маю чотири довідки: три – про кульові проникнення і одну – про контузію. Мене тоді спас бронежилет. І мене дратують люди, які ниють, що їм важко. Чесно? Я там цей бронік навіть не помічав. Хоча у нас були «корсари», які важили більше 16 кілограм.
Усім дали премії, відправили у відпустки. Але мені їхати було нікуди. Я з Попасної, моє місто було під окупацією. З рідних у мене там була лише мама і син. Сім’я по-факту розпалася. А усі друзі дитинства, всі знайомі з міста пішли до окупантів, «ополченців». Тож, я залишився у бригаді. Мене підвищили. Дали 2 тижні на перепідготовку.
Після повернення з Іловайську нашу роту розформували. Бо фактично тієї роти вже не було. Адже деякі люди ще не вийшли із сектора – числилися безвісти зниклими, багато було поранених. Чимало людей потрапило у полон. Визволяли їх місяць, Ніколюк сам їздив на перемовини.
Потім ми зайшли у сектор А – на Луганщину: Щастя, Трьохізбенка. Були резервним розвідвзводом, виїжджали всюди як підсилення. «Айдарівцям» допомагали, провести рекогносцировку, розвідку боєм.
Мені подобалося штурмувати. Але останній раз це було у 15 році. Йдеш, адреналін кипить, все може бути зовсім по-іншому, не так, як ти думаєш, як ти хочеш. Йдеш і розумієш: може залишитися хтось один – ти чи твій ворог. Утім, після того, як у мене народився син, я припинив так сильно ризикувати. Багато чого переосмислив.
У 2016-му перейшов у 93 бригаду, яку доукомплектовували перед виходом у сектор. Тут і залишився. І тепер намагаюся піднімати рівень сержанта. Мені подобаються активні бойові дії, подобається вчити людей. Я по молодості дуже любив дізнаватися все про зброю: мені дали кулемет РПК – я розбирався. Сказали – ти старший водій БТР, я нічого не вмію, але я вчився, бо мені було все цікаво. Хотілося, щоб і нове покоління військовослужбовців проявляли таку ж цікавість.
Зараз рідна Попасна підконтрольна Україні. Там вже немає активних боїв, хоча це і лінія розмежування. Міг би повернутися туди. А ще у мене залишилося відчуття помсти. Дуже сильне. У мене друг дитинства за мною в армію пішов і в Іловайську згорів. Заживо. Женя Петренко, 19 років. Мені було дуже прикро, і докори сумління з’їдали. Тож я вирішив: заради нього, заради таких, як він буду служити до останнього.

 

Історія династії українських розвідників

За час війни на сході України вже нікого не здивуєш розповідями про цілі родинні династії, які захищають незалежність та територіальну цілісність нашої держави. Часто в одному підрозділі можна побачити кількох людей з однаковим прізвищем. Потім з’ясовується, що це – батьки і діти, чоловік і дружина, брати та сестри.
Сьогодні ми хочемо розповісти про одну сім’ю розвідників, яка з 2014 року боронить Україну…

Спойлер

2014 рік. Він − розвідник, вона – волонтер
Цю історію ми почули з вуст Олени Кукли – військовослужбовиці Збройних Сил України. Жінки, яка виростила сина – Народного героя України, та двох доньок, одна з котрих – прийомна.
У довоєнному житті Олена – банківський працівник та щаслива дружина. Вони з чоловіком, Володимиром Даніловим, побудували родину після того, як пережили особисті трагедії − кілька років тому обоє овдовіли.
Спокійне життя родини зруйнувала війна на сході України. Як тільки на Донбасі почалися бойові дії, Володимир все частіше почав говорити про те, що хоче стати добровольцем.
– Вирішальним став момент, коли влітку на схід поїхав мій брат, а вже за місяць туди відправився і чоловік. Я не могла залишитись осторонь, тому почала займатися волонтерством. Ми організували благодійний фонд «Надія», який спочатку опікувався лише нашими земляками, що пішли на фронт, але згодом, побачивши потреби армії, почали їздити по всій Донеччині. Іноді в більш-менш безпечних місцях зустрічались з чоловіком, − пригадує Олена.

Володимир
Пройшовши курс підготовки в навчальному центрі ЗСУ, Володимир Данілов отримав розподілення до розвідувальної роти окремої аеромобільної бригади на посаду командира відділення. Уже на початку січня 2015-го підрозділ потрапив до найгарячішої на той момент точки на сході країни – Донецького аеропорту…
20 лютого 2015 року Володимир потрапив під ворожий артилерійський обстріл. Ударною хвилею від вибуху військового відкинуло на землю. Із численними забоями чоловіка госпіталізували. Він проходив лікування у шпиталі в Часовому Яру. Потім його переправили до Харкова, Чернігова. Приїхавши до нього, Олена побачила наслідки травми, про які чоловік нічого не казав телефоном, – через надірвані зв’язки в нього не працювали праві верхня та нижня кінцівки. Лікарі знизували плечима, мовлячи – зробили все можливе. Після виписки з лікувального закладу рекомендували пройти реабілітацію та курс масажів.
– Вдома Володя деякий час мовчав, а потім почав розповідати про те, що пережив на війні. Для нього став тягарем той факт, що йому прийшлося замість свого командира, якого було поранено, взяти керування підрозділом. Під час виконання завдань його люди гинули – тоді велися запеклі бої. Його мучила смерть побратимів, − пригадує жінка.
Привести думки до ладу та заспокоїти душу Володимиру допомогли бесіди із священнослужителем та сповідь. Поступово почалося відновлення організму. За місяць, не закінчивши реабілітацію, Данілов повернувся в район проведення АТО.
Майже ще рік подружжя жило в такому режимі: він − на фронті, вона – наїздами на Донбасі як волонтер, швидкоплинні зустрічі на кілька годин…

Наскільки важкою була ситуація, стало зрозуміло лише у шпиталі
На початку 2016 року Олена ухвалила рішення вступити до лав ЗСУ. Звісно, рідні не підтримали, але у травні жінка вже проходила навчання у центрі зв’язку в Полтаві. Наприкінці липня того ж року військовослужбовець ЗСУ Олена Кукла отримала розподілення до бригади чоловіка.
– Першого вересня Володя поскаржився на біль у районі серця. До цього він уже мав проблеми з тиском, але уваги на це не звертав. Вночі він встиг розбудити мене, а потім знепритомнів. Його госпіталізували до реанімації краматорської лікарні, потім до Харкова. Там уже встановили діагноз – тріщина в аорті як наслідок забою, який він дістав рік тому. Наскільки важкою була ситуація, стало зрозуміло лише у шпиталі, коли лікарі розповіли про необхідність операції із вживляння стенту в інституті Амосова. Але засіб, який би міг закрити тріщину в аорті, коштував шалені гроші – 750 тисяч гривень. Такої суми в родині не було… Та й часу не було теж, адже стан Володимира погіршувався. Чекати надалі лікарі вже не могли – було ухвалено рішення робити ризиковану операцію іншого типу, яка мала хоча б мінімальний шанс на успіх. Не встигли – аорта не витримала, Володимир помер через масивну внутрішню кровотечу у свої 45 років…
– Я трагічно втратила першого чоловіка і я до останнього думала, що своє горе я вже пережила! Не могла такого уявити навіть у страшному сні! – пригадує Олена.
Після смерті Володимира жінка взяла відпустку – потрібно було урегулювати юридичний статус доньки чоловіка. Пара офіційно одружилася за два роки до смерті Володимира, але за документами на той момент дитина фактично була сиротою.
Після суду щодо всиновлення дівчинки, залишивши дітей на батьків, жінка повернулася на фронт.

Олена
– Мені тяжко було повертатися до бригади, де проходив службу покійний чоловік, адже навколо все нагадувало про нього.
За пів року Олені вдалося перевестися до розвідувального батальйону, де служив її брат. Обов’язки зв’язківців розвідпідрозділів передбачали постійне пересування вздовж лінії зіткнення батальйону, яка на той момент була приблизно 400 км – від Широкиного до Світлодарської Дуги! У деяких місцях, за словами жінки, до позицій ворога залишалося менше ніж 100 метрів. За три місяці, оцінивши професіоналізм Олени, керівництво призначило її командиром відділення зв’язку, згодом жінка обійняла офіцерську посаду – начальника служби – командира взводу зв’язку. Тобто тепер, крім виконання прямих обов’язків, вона повинна була керувати й особовим складом, основну частину якого становили чоловіки.
– Тоді я почула на свою адресу багато критики – що я все розвалю, що в мене нічого не вийде, але це тільки розохочувало мене! Я зробила тоді титанічну роботу: відремонтувала техніку, отримала від волонтерів дві автівки, навчила людей тому, що вмію, − розповідає Олена.
Щоб виконати необхідні роботи, жінці неодноразово доводилося проходити крізь мінні поля, потрапляючи під ворожі обстріли та в поле зору снайперів. На запитання, чи було тоді страшно, Олена відповіла – страхом потрібно керувати, паніка – не найкращий помічник…
Так минуло 5 років… Влітку цього року головний сержант Кукла передала посаду офіцеру-випускнику ВВНЗ та ухвалила рішення змінити місце служби. Вони разом із побратимом із позивним «Верес», який за час служби став для жінки фактично братом та янголом-охоронцем, перевелися до одного з батальйонів окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. Тут жінка обійняла посаду командира відділення.
8 вересня 2021, надвечір, коли Олена разом із колегами перебувала на КСП батальйону на Луганщині, несподівано почався масований обстріл. Ворог відкрив вогонь із мінометів 120-мм калібру. Військові не могли дістатися повноцінного укриття, тому були вимушені сховатися в найближчому окопі.
– Я в думках вже попрощалася з дітьми, батьками, адже міни лягали буквально поруч. Одна з них впала від окопу на відстань у 53 см. Вибухова хвиля була такою потужною, що нас засипало товстим шаром землі. Саме це врятувало нас від осколків та дерева, яке впало поруч. Дивом усі залишилися живими, − пригадує жінка.
Після закінчення обстрілу медики наполягли на госпіталізації військовослужбовців – спочатку до Сєвєродонецька, потім – у Харківський шпиталь.
– І хоча спочатку, мабуть, через викид адреналіну, − ми не відчували ніяких наслідків обстрілу, лікарі констатували в нас тяжку акубаротравму, закриті черепно-мозкові травми, струс головного мозку, у мене була перфорована барабанна перетинка зліва, − розповідає жінка.
Олена перенесла два хірургічних втручання, а нині проходить реабілітацію в одному з військових санаторіїв. Плани на майбутнє не будує, адже розуміє – потрібно подолати всі травми – і фізичні, і моральні, які були нажиті під час бойових дій.
За 5 років служби головний сержант Олена Кукла була неодноразово нагороджена за високий професіоналізм та відданість військовій службі. Серед її нагород – нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, медаль «За оборону рідної держави», відзнака «За службу державі», знак народної пошани орден «За мужність і відвагу» та багато інших. У рідній домівці жінки діти навіть створили «куточок слави й спогадів» для матері. Й куточок пам’яті про тата, який загинув на війні…

Ярослав
І як би надалі не склалася доля Олени, військова династія на ній не закінчується. Її синові Ярославу нині 22 роки. Чотири з них він відслужив у Збройних Силах України.
– Коли йому виповнилося 18, він оголосив про своє рішення вступити до лав української армії, підкресливши, що знає, – я підтримаю його рішення. Так воно і було, хоча, втративши нещодавно чоловіка, було нестерпно боляче відпускати сина туди, де вбивають. Єдине, що я могла зробити на той момент, – наполягти на тому, щоб він служив у тому ж батальйоні, що і я. Так я могла розуміти, що з ним відбувається, − пригадує Олена.
Ярослав відмовився йти у зв’язківці. «Буду розвідником – як батя» − так він називав покійного вітчима, з яким у дитинстві у нього склалися досить доброзичливі стосунки.
Чоловік пройшов через бої під Авдіївкою, неподалік ДАПу, Павлополем… 10 березня 2020 року, виконуючи завдання у районі Пісків, Ярослав перебував за кермом автівки. На зустріч їм рухалася вантажівка з українськими військовими. В один момент чоловік побачив, що на них летить ПТУР. Миттєво зреагувавши, за долі секунди, він відвів свій автомобіль у бік, тим самим врятувавши життя тим, хто перебував поряд із ним. На жаль, дві ракети потрапили в інший автомобіль. Під масованим обстрілом, який відразу розпочав ворог, Ярослав із побратимами кинулися рятувати тих, хто був у палаючій вантажівці. Тоді, наперекір всьому, вдалося зберегти життя кількох бійців.
За мужність, виявлену під час бойових дій, зразкове виконання службових обов’язків та високий професіоналізм Указом Президента України молодшого сержанта Шинкаренка Ярослава було нагороджено медаллю «За військову службу Україні». Надалі він був удостоєний номінації «Народний герой».
– Якщо в когось ще виникає запитання за кого і за що ми всі ці роки воюємо, то я з впевненістю можу сказати – за своїх дітей, батьків, рідних! Аби кожен із них міг спокійно спати в теплому ліжку, ходити на роботу, зустрічатися з рідними й друзями, їздити на відпочинок… Щоб вони не сиділи в підвалах, ховаючись від обстрілів артилерії ворога, щоб їхні будинки були цілими й неушкодженими… Щоб вони могли насолоджуватися життям! − так закінчила свою розповідь головний сержант ЗСУ Олена Кукла, яка виростила сина-героя та двох доньок…