Другий Зимовий похід

Рейд у вічність

Присв'ячуємо козакам і старшинам Армії УНР,
які до кінця сповнили свій обов'язок перед Батьківщиною.

Вони воліли смерті під українським сонцем

12 березня 1921 р. Головний Отаман військ УНР і начальник штабу Юрко Тютюнник видали наказ №1 "По Повстанським військам Української Народної Республіки", в якому закликали український народ "до останнього рішучого бою". В наказі стверджувалося, що коли підготовча праця закінчиться, "виданий буде наказ про повстання, де буде сказано, що й кому треба робить, а поки треба готуватися до бою і не робити "ні одного неорганізованого вибуху" 1.
Спочатку планувалося розпочати повстання 1 травня, використавши для цього першотравневі демонстрації, які мали очолити організовані українські підпільники, потім час виступу був перенесений на 1 червня, потім - на жнива 1921 року. Юрко Тютюнник намагався пришвидшити час всенародного виступу, але Петлюра - під тиском Польського генерального штабу, який вів подвійну гру, - відтягував прийняття рішення. Жнива, коли окупант брутально забирав у селянина набуток його річної праці, були чудовим часом для повстання. Обідраного до нитки селянина на повстання підняти було надзвичайно легко. Та Петлюра, залежний від волі своїх польських союзників, знову відклав дату початку повстання.
Більшовики ж перейшли у наступ: влітку 1921 року багато повстанських загонів були розбиті, розкрита була й не одна підпільна організація, у липні 1921 року зазнав тяжких втрат і Холодний Яр, болючих ударів зазнали повстанці Поділля та інших країв України. Капітулював начальник Другої (Північної) групи Мордалевич, повірили в так звану амністію десятки отаманів, десятки загинули у боях… А Повстансько-партизанський штаб закликав готуватися до боротьби і не піднімати "дрібних повстань".
Заклики не піднімати "дрібних повстань" фактично стали закликом не піднімати повстань взагалі, тобто стали в пригоді окупантам.
Тим часом минув вересень. Відсвяткували вже й Покрову… Наближався листопад.
Обставини, серед яких розпочинався Другий Зимовий похід УПА під проводом Юрка Тютюнника нічого доброго не віщували. По-перше, насувалася зима, по-друге, партизанський рух в Україні різко пішов на спад - навіть вцілілі повстанські загони напередодні холодів саморозпускалися. По-третє, всі три групи Української повстанської армії (Волинська, Подільська і Бесарабська) не були як слід забезпечені: не вистачало зброї, набоїв, амуніції, не було коней, зимового одягу та взуття. "Все було за тим, щоб рейд (в окуповану більшовиками Україну) відкласти", - зазначав генерал-полковник УНР Олександр Вишнівський 2. Та ейфорія повернення в Україну, пам'ять про Зимовий похід 1919 - 1920 років, який починався в не менш драматичних умовах, а завершився переможно, й бажання рішуче порвати з жахливою дійсністю польських таборів для інтернованих кликали козаків і старшин у смертельну, хоч й обнадійливу дорогу.
Дехто з учасників походу, наприклад старшина Кузьма Кузь, розуміли, що обеззброєні та обідрані частини висилаються на вірну смерть. Та коли він "мав відвагу сказати правду у вічі", правду, яку ніхто не хотів чути, на нього накинулись, як на зрадника і боягуза 3. І він, присоромлений, мусив, щоб зберегти свою честь, йти на вірну загибель.
Цей смертельний рейд могли зупинити лише дві людини: Симон Петлюра та Юрко Тютюнник. Але дезорієнтовані оптимістичними повідомленнями про готовність українського народу до широкого повстання на великій Україні, Петлюра і Тютюнник не перенесли цього походу на більш сприятливий час - бо вірили, що поява Української повстанської армії навіть пізньої осені призведе до всенародного повстання, яке змете окупаційний режим.
Напередодні переходу польсько-совєтського кордону, на початку листопада 1921 року, Юрко Тютюнник переконував козаків, що "ми йдемо на Україну наводити порядок і що там вже ніякої влади немає" 4.
Оптимізм, який запанував у частинах Української повстанської армії, демонструє й звернення командира групи особливого призначення Михайла Палія до українського народу від 25 жовтня 1921 року: "Старайтесь на протязі одної доби покінчити з самим головним завданням… Вам йдуть на поміч всі повстанчі організації з Збруча до Дону… Несем вам поміч, а комуністам і чекістам неминучу смерть…"
Та народ, який на думку українського командування, "не зрікся надії здобути собі волю" (звернення "Головного Повстанського Командування" від 25 жовтня 1921 р. "Громадяни України!") 5, застрашений безпрецедентним червоним терором, холонув у жорстоких пазурях більшовицького окупанта. "Одностайний збройний виступ" 6 виявився черговою ілюзією, яка призвела до масакри найкращих.
Але настрій напередодні листопадового апокаліпсису був чудовий: козаки і старшини вертались в Україну з найсвятішою метою - визволити Батьківщину, дати свободу своєму народові. У козаків від радості світилися очі. Особливо у тих, хто тримав у руках зброю. Але цього щастя була позбавлена більшість - поляки в дорогу дали лише чотириста, переважно зіпсованих рушниць.
"Був прекрасний приморозний осінній ранок, - згадував полковник Роман Сушко, командир однієї з повстанських бригад. - Сонце світило нам в очі, немов вітало ясно й радісно наші перші кроки по рідній землі. Всі звернули на це увагу. По колоні пронеслося: "Яке ясне українське сонце! Слава українському сонцю!" Всіма опанувала загальна радість. Колона прискорила кроки… Полковник Отмарштайн (начальник штабу Української повстанської армії) п'янів від радості…" 7
Другий Зимовий похід розпочався успішно і для відділу генерала Нельговського, і для Подільської групи Михайла Палія, і для Волинської групи Юрка Тютюнника. Перші перемоги над червоними відділами і повстання селян в Олевську, творення нових партизанських відділів у Кам'янець-Подільському повіті, активізація загонів Струка та Орлика, розгубленність, а то й паніка серед червоних, наснажували, стверджували віру у непереможність командарма Юрка Тютюнника - героя і вождя успішного Першого Зимового походу Армії УНР.
Та настало 17 листопада - день трагічного бою під селом Малі Минькі Овчуцького повіту, в якому Волинська група генерала-хорунжого Юрка Тютюнника зазнала нищівної поразки. За даними більшовиків у цьому бою загинуло понад чотириста козаків, до полону потрапило 537 чоловік, в тому числі і поранені. 83 особи були направлені для допиту у Київ, частина померла від ран, а триста п'ятдесят дев'ять осіб присудили до розстрілу.
А Міністерство закордонних справ (канцелярія відділу преси) 20 листопада у листі ч. 1156 поширювало фантастичні інформації:
"Повстання почалося в ніч на 25 жовтня в різних пунктах прикордонних місцевостей… До цієї пори постання йде правильно і нормально… Шляхи до Києва в руках повстанців... Є відомості ще не перевірені, що повстання почалося і на Лівобережжі, загрожуючи таким чином Києву з другого боку… Населення, особливо селяни дають людей охотників, коней, споживчі продукти, одяг і таке инше. Досить сказати, що на протязі кількох годин невеликий відділ генерала Тютюнника збільшився до 30 000 тисяч чоловік. На півдні України німецькі колоністи прислали делегацію до Гол. Пов. Командування, заявивши що вони можуть дати до 40 тисяч озброєних і одягнених вояків з командним складом… Загальний вигляд сил повстання значно перебільшує постання, що було проти Гетьмана в 1918 році. Щодо большевицької влади і Червоної Армії, то серед них сильне занепокоєння і дезорганізація. По відомостям багато частин переходило на бік повстанців. Дезерція в Червоній Армії велика… Вся Україна об'явлена на воєнному стані. А Київ в стані облоги… По відомостям, ще не перевіреним, за наказом Троцького червоні війська повинні одійти за Дніпро. Очевидно, не багатьом червоним частинам вдасться перебратися на Лівобережжя… Червоної Армії - боятися не треба… Міністр Закордонних Справ А. Ніковський…" 8
Все це було написане, повторюю, 20 листопада, коли катастрофа під Малими Миньками вже сталася. Більше того, 19 листопада до Польщі повернулись вже недобитки Волинської групи на чолі з Юрком Тютюнником, який попри клятьбу, що ніколи не кине козаків, кинув їх на полі смертельної січі під Малими Миньками…
На цьому полі перетнулася стежка Кузьми Кузя, який мав сміливість напередодні рейду попередити про смертельну небезпеку, і підполковника Х., який кричав тоді на старшинському зібранні: "Ви - трус, ви - большевик". Поранений підполковник Х. безпомічно стогнав і благав про допомогу: "Братчику, не лишайте мене". І старшина Кузь врятував підполковника Х. - тепер вже не хвацького вояка, а безпомічного інваліда 9.
Загалом козаки і старшини на полі свого останнього бою вели мужньо. Цитую свідчення учасника бою хорунжого 3-ї гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії Спартака:
"17 листопада 1921 року, коли отряд відпочивав в деревні Малі Миньки, большевицька кіннота наскочила на деревню і мала окружити і захопити отряд. Частина обозу вийшла із села, а частина була перерізана большевицькою кіннотою. Частина большевицької кінноти кинулась вліво, щоб обійти с допо... частину обозу, котра встигла вискочить із села, але, наткнувшись на незамерзлу ще річку, почала вернути назад. В цей час люди отряду сгруповались під командою полковника Гаєвського і, відбиваючи кінноту до того часу, поки були набої і поки при лаві був полковник Гаєвський, котрий, напевно, врешті, був забитий.
Коли лава лишилась без набоїв, козаки все таки відбивались ще бомбами. Багато козаків та старшин (більшість старшини), не бажаючи дістатись неволі, забивали себе, навіть взривали гранатами. Пам'ятаю добре хорунжого Сікорського з гарматної бригади 3 дивізії, котрий покінчив з собою, взірвавши гранату; начальник постачання Хоха теж взірвав гранату і цим покінчив із собою" 10.
Інший учасник бою, гарматний сотник 6 бригади 6-ї дивізії старшина Р., дає таку ж оцінку події: "Умирали козаки, - свідчив він, - як належе, посилаючи прокляття комуністам і зайдам чужинцям, де-які співали: "Ще невмерла Україна".

 

Пощади просило мало, були випадки, коли козаки під час бою сами себе забивали останньою кулею, розстрілявши по ворогові всі набої" 11.
"Большевицька кіннота, - продовжував хорунжий Спартак, - наскочила уже вплотную і стала рубати передніх. Большевицькі кулемети на тачанках під'їхали близько і, бачучи, що ми вже не маємо чим відбиватись, строчила по нас з кулеметів. Кіннота оточила село уже з усіх боків і тікати вже було нікуди. Серед нас було багато поранених та забитих, все перемішалось, кіннота большевицька рубала наших полонених, коли під'їхав Котовський і заборонив рубати, а начав брати в полон. Кіннота зібрала всіх живих в одну кучу, а ранені ще лишилися на полі, декотрі з них були добиті большевиками.
Це продовжувалось до годин 2-х ночі. На другий день годині о 2 дня нас вивели на двір, построїли по два, явився Котовський і Гаркавий.
Котовський заявив, що, хто служив в червоній армії - вийшли в перед. Вийшла більша половина. Цих знов построїли по два і стали перевіряти коли і в яких частинах вони служили. Були такі, що мали документи про службу в большевицькій армії і показували ці документи, але ж коли вони відповідали Котовському на українській мові, то він відправляв на розстріл, кажучи, що "там тебя зрозуміють". Гаркавий, коли до нього звертались по українськи, питав чи давно він став українцем і теж відправляв на розстріл.
Після повірки лишили 24 чоловік, служивших раніше в червоній армії і помістили їх на місто старшин, а старшин перевели в другу синагогу, а решту знов завели в синагогу. Я теж попав в число 24-х. Там ми просиділи до 10 годин вечора, коди почули біля самого помешкання два стріли - це вели першу партію, 25 чоловік, на розстріл, із котрої збирались утекти і їх забили на місті. Цих забитих я сам бачив на другий день ранком біля синагоги" 12.
Розстріл вирішено було зробити публічним, щоб наочно продемонструвати, "як московська влада карає тих, хто бореться за Волю України" 13.
Зігнавши з сусідніх сіл селян, зачитали вирок.
Червоний комісар, звертаючись до засуджених на смерть, пообіцяв дарувати життя тим, хто покається й перейде на службу до комуністичної влади.
Наступила моторошна тиша… "У той момент, - писав генерал-полковник Армії УНР Олександр Вишнівський, - у всіх… вояків - а були це молоді ще люди - мусіло блискавицею пронестися-промайнути… все їхнє життя; мусіли повстати в їхній уяві обличчя й постаті найближчих і найдорожчих їм людей… Мусіло вибухнути з непереможною, здавалося б, силою прагнення радості життя, жадоба жити, жити за всяку ціну... Аджеж вони ще молоді... А досягнути її, ту спрагнену радість життя, стоячи перед обличчям смерті, так легко... Треба вимовити лише одно слово: "ТАК!"...
"ТАК!" - це життя, "НІ!" - це смерть...
Блискавична була внутрішня боротьба…
А навколо них панувала все та сама несамовита тиша…
І ось ту тишу порушує голосне, горде й рішуче "НІ!"
359 героїчних партизанів воліли смерть, ніж зраду своєї Батьківщини.
Зараз же за тим виявом неперевершеного героїзму, за тим фатальним для них "НІ!", з грудей… виривається нестримано-голосно "ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА!"...
Заклекотіли кулемети... Наче скошена трава, полягло 359 вірних… синів України, уярмленої й катованої московським наїзником-окупантом…" 14
Розповідь Олександра Вишнівського, як і багатьох інших авторів, безперечно романтизована, і грішить певними неточностями, головна з них: козаків і старшин розстрілювали групами, а не відразу всіх.
Отож, знову слово - свідку, хорунжому 3-ї стрілецької дивізії Спартаку. "На протязі цієї ночі весь час було чути кулеметну стрілянину - це розстрілювали наших полонених, - зазначав він. - В першу чергу були розстріляні старшини. Коли вивели на розстріл першу партію, то чути було, що співають "Ще не вмерла Україна...", але після брязгу шабель все затихло.
…Виходячі прощались із іще лишаючимися, уходя на розстріл. Виводили на розстріл партіями по 25 чоловік не по списку, а просто по порядку.
Раптом нас, 24 чоловіка, перевели в другу синагогу, де ми застали ще чоловік 30 ранених і хворих. Годині о 10 явились Котовський і Гаркавий, щоб перевірити нас і цю партію ранених і виділили з нас ще двох чоловік, служивших раніше в червоній армії. Потім до нашої партії привели ще двох червоноармійців, котрі попали до нас в полон в бою під Коростенем і нас образовалась партія в 28 чоловік. Вечером решту, крім 28 чоловік, теж вивели на розстріл. На другий день я попросився у червоноармійців, щоб повів би мене до селянина, де я зміг би дістати собі лапті та онучі. Червоноармієць повів мене до багатого селянина і тут мене погодували і тітка розказала, що перед розстрілом всіх виводили в клуню, де роздягали. Потім виводили до ями, виритої раніше селянами, і розстрілювали з двух кулеметів "Люїса". По розсказам тітки декілька чоловік з під розстрілу втекли, котрих селяни одягнули і переховували. На другий день нас всіх, 62 чоловіка, разом з раненими на фірах повезли в на ст. Малин, де погрузили в товарові вагони і повезли в Київ. Виїхали з Малина в 12 годині ночі і на розсвіті були в Києві. В Києві всіх ранених на автомобілях повезли в Лук'янівську больницю, а всіх здорових повели в "Особий Отдел" на Садову вул. № 5. Коли привели в "отдел", то вартовий комендант сказав: "там вас не покапалі (?), так мі вас здесь шлепнем". Тут ми заповнили "анкети для арештованих" і нас відправили в камеру № 16 в подвалі. Це була велика холодна камера, де ми просиділи ніч. Днем до нас кілька разів заходили комендант і надзіратель, котрі казали, що нас всіх розстріляють. Через тиждень нам зробили допрос, після цього ми просиділи в "особотделе" ще дві неділі. Судить нас призначено було на 14 грудня 1921 року. Під час перебування в "особотделе" Марченко знов видав 10 чоловік старшин і 2 старих козаків: поручика Жигайла, сотника Філі... , сотник Васільєв, діловод Подольський, юнак Онташевіч, старшина Ворошило, старшина Константинов, старшина Грядський, старшина Тулілович. Решту прізвищ не пам'ятаю. Всіх цих виданих 17 грудня судили і о 12 годині ночі латиш виводив їх з камери по два і казав, що веде на допрос. Коли його питали, чи всіх будуть виводить на допрос, то він відповів "сколько успінуть". Коли вивели 12 чоловік, то латиш знов прийшов і сказав: "спіть спокойно - більше визивати не будуть", на другий день цей самий латиш сказав, що всіх 12 розстріляли. Перед Різдвом нас після суду 12 чоловік отправили в Лук'янівську тюрьму, а решту чоловік 14 випустили, здається, на службу в червону армію. В Лук'янівці нас помістили в робочий коридор № 6 камери 7, де ми просиділи до 8 лютого 1922 року. В Лук'янівці коли об'явили постанову суду всіх нас присудили на два роки принудітельних робот" 15.
Спартаку поталанило втекти з в'язниці. Сталося це 18 березня 1922 р. Незабаром він перейшов кордон із Польщею. І 7 квітня 1922 р. склав цю доповідь.

Пройшло 80 років від тих невеселих подій. І ось я сиджу в Державному архіві СБУ і гортаю кримінальну справу на учасників Листопадового рейду.
Гортаю анкети розстріляних під Базаром. Збереглося їх близько 350.
Найбільше вразило, що серед розстріляних понад половина - люди мирних професій: писарі, телеграфісти, фельдшери, санітари, завідувач аптекою, кашовари, шевці, їздові… Тобто до рук більшовиків потрапив обоз, в якому перебували люди, значна частина з яких взагалі не брала участі у боях, бо була беззбройною.
Вразило й те, що більшовики розстрілювали навіть поранених і тяжкопоранених, зокрема були розстріляні поранені в бою Григорій Дугельський (Дугельний), Кузьма Мироненко, Іван Петренко, Оксентій Тронько, Андрій Шафранівський, Герасим Онофрейчук, Яків Шведюк, Митрофан Грох, Анастас Ясько, Михайло Мелентіїв, Микола Саківський, Петро Гуденко, Михайло Василів, Кость Токаревич, Семен Олехнович, Іван Манжула, Артем Голуб, Степан Майданюк, Борис Страшкевич, Степан Федорів, Трохим Костецький, Олександр Півторак, Пилип Шелест, Гаврило Добровольський, Мусій Білокрис, Кость Янишевський, Андрій Нестеренко, Андрій Свиргодський, Сава Когун, Олександр Зубченко, Яків Кузьмин, Дем'ян Калитський, Тиміш Борщевський, Станіслав Бондаревич, Станіслав Соколовський, Олександр Приходський, Іван Маницький, Купріян Плахтій, Павло Таносечук, Іван Стеблин, Тиміш Радіоненко, Василь Голуб, Олекса Мельниченко, Михайло Каменецький, Антін Клименко та тяжкопоранені Стефан Бичко, Юхим Тройнюк, Тиміш Очеретний, Клим Чорний (всього 49 чоловік, тобто 13, 6% від загальної кількості).
Наприкінці хочу звернути увагу на те, що Президент України Леонід Кучма, коли буває у Польщі, на пропозицію президента Александра Кваснєвського вшановує могили козаків і старшин Армії УНР. Чому ж коли мова заходить про вшанування пам'яті воїнів УНР в Україні, він сором'язливо ховається за лаштунки?
Час покласти край цим подвійним стандартам: козаки і старшини Армії УНР мусять бути визнаними на своїй Батьківщині і не тільки визнаними, але й вшанованими на державному рівні.
Президент України - якщо хоче сильної держави - мусить пропагувати героїчні ідеали та вшановувати героїв, жертва яких лягла в основу нашої, а не чужої держави.
Вічна пам'ять тим, хто боровся за свободу нашої Батьківщину, а коли прийшов час - гідно прийняв смерть.

Роман КОВАЛЬ

Джерела
1, 5, 6. Герчанівський Д. Вигнати окупанта. - Мюнхен: Видавництво Крайової Управи Братства колишніх Вояків 1-ої Української Дивізії УНА в Німеччині, 1963. С. 48.
2, 13, 14. Вишнівський О. Базар. Голгота 359-ти. - К.: Незборима нація, 1997. - Ч. 17 (130). С.3.
3, 9. Кузь К. Під Малими Миньками. - Вісті Комбатанта. Торонто - Нью-Йорк, 1971. - Ч. 6 (56). - Стор. 8.
4. ДА СБУ, арх. 74629 фп, т. 1, арк. 33 - 33 зв. Знайшов Р. Коваль.
7. Другий Зимовий похід. Листопадовий рейд. Базар. - К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1995. - Ч. 21. - С. 21.
8. ЦДАВОВУ ф. 3696, оп.2, спр. 665, арк. 4, 40, 40 зв, 41. Знайшов П. Стегній.
10, 12, 15. ЦДАВОУ, ф. 1078, оп. 2 спр. 210, арк. 46 - 48 зв. Знайшов П. Стегній.
11. ЦДАВОУ, ф. 1078, оп.2 спр. 210, арк. 105, 106. Знайшов П. Стегній.

 

У 160 км від Києва стоїть місто Коростень, у 50-ти км від нього, на схід, — містечко Базар, де 80 років тому, 22 листопада 1921 року об 11.20, були розстріляні 358 партизанів — козаків і командирів Волинської групи Української партизансько-повстанської армії, якою командував генерал-хорунжий Юрій Тютюнник. Про цю трагедію досить багато написано й у нас, і в діаспорі, та в жодній із своїх робіт історики не вказували причин трагічного кінця армії Тютюнника. Запропонований читачам матеріал, оснований на документах Центрального державного архіву України, дає уявлення про те, що призвело Партизансько-повстанську армію до трагедії Базара.




Володимир Кравцевич-Рожнецький




Фатальна затримка
в дорозі

Начдив 9-ї кінної дивізії Григорій Котовський захопив полонених у бою під Малими Міньками, куди частини армії Тютюнника прийшли о 5.00 16 листопада 1921 року — втомлені й виснажені, майже без боєприпасів. Начальник штабу армії, генштабу полковник Отмарштейн на військовій раді пропонував генералу Тютюннику не зупинятися на відпочинок, оскільки вихід із села міг би стати пасткою для залишків армії. Довелося б удень йти безлісою рівниною, маючи на заході ріку Звіздаль із болотистими берегами, що поросли лісом, а на сході — такий самий лісовий масив, де супротивник міг улаштувати кінні засідки й з обох боків вдарити по колоні армії, не підготовленої до оборони. Начальника штабу підтримали два комбриги та представник польського генштабу, поручик Маєвський. Проте була й альтернативна точка зору — дати армії спочинок — особливо наполягав на цьому сотник Заярний і полковник Добротворський, довірені особи командувача армії. Було вирішено виступати о 12.00. Козаки розпрягли коней і розійшлися по хатах.

Напрошується питання: чому генерал Тютюнник прийняв таке рішення? Адже він знав, що свого часу, коли він був заступником командувача першого зимового походу Михайла Омельяновича-Павленка, в аналогічній ситуації опинилася Третя залізна дивізія — 25 грудня 1919 року біля містечка Животів.

Трагедія Залізної дивізії замовчувалася — як писав 1963 року генерал-хорунжий Вишневський у часописі «Вільна Україна» — близько сорока років. Річ в тім, що її командир, генштабу полковник Олександр Удовиченко, до моменту маршу хворів на тиф, і начдивом був призначений полковник Валентин Трутенко з Юнацької школи. Новий начдив з’явився в дивізії в супроводі «значно молодішої від себе пані, яку він видавав за свою дружину, котра в дійсності такою не була». Після прориву в тили Денікіна командування наказало розміститися в районі Старий і Новий Животів, щоб привести дивізію в порядок. Начдив Трутенко викликав до себе командира «Синього полку» полковника Олександра Вишневського, який направлявся делегатом для переговорів із командуванням Української галицької армії, і попросив його передати листа його дружині, яка мешкала з дітьми в місті Липовець. Так Вишневський довідався, що «пані», яку Трутенко возив із собою в дивізії, не була його дружиною, однак листа взяв і передав його за призначенням, а коли повернувся, ті, хто залишився живим, розповіли йому про загибель товаришів. Ввечері 24 грудня Трутенко отримав наказ про негайний марш. Проте надворі була заметіль, зібрати обози було складно, і начдив наказав начальнику оперативного відділу штабу, генштабу полковнику Крату підготувати колону дивізії до маршу, який розпочнеться о 4.30 наступного дня. Крат зважив усі можливості, сказав, що до походу дивізія буде готова лише до 6.00.

Ситуація була аналогічна: єдина дорога пролягла рівниною, два мости через ріку, по обидва боки — ліс. Доля козаків і офіцерів залежала від того, чи встигне колона подолати засніжену рівнину до того, як на неї обрушиться денікінська кіннота, що відходить під ударами Червоної Армії.

У призначений час козаки вишикувалися на дорозі, у напрямі села Висока Стадниця. Мороз міцнішав, козаки мерзли, на возах клякнули поранені — Крат чекав Трутенка. Через три години полковник поїхав на квартиру до начдива, який ще не був одягнений. У 12.30, тобто через шість із половиною годин, Трутенко, нарешті, з’явився. Як потім довідався Вишневський, затримка сталася через те, що місцевий кушнір не встигав закінчити білу хутряну шапку для «пані» полковника. На дивізіонну колону налетів у кінному строї полк зведеної Кавказької дивізії під командуванням князя Голіцина. Полковник Трутенко, кинувши «пані» та дивізію, врятувався втечею. А «пані» вранці 26 грудня їхала в екіпажі поруч із князем Голіциним у тій самій білій шапці, за яку так дорого заплатила третя дивізія.

Тютюнник знав про цей випадок, та не зробив жодних висновків, хоча ситуація була дуже схожою. Отже, армія спала, стояли вартові, виступ був призначений на 12.00. Проте усе сталося раніше.

О сьомій годині ранку, коли до чергового по штабу полковника Янченка привели селянина з села Голубичі, який сказав, що через село пройшло багато кінних на Міньки. Через годину приїхав ще один селянин, розповів, що і з західної сторони Міньки оточує численна кіннота. Ще через годину до штабу приїхав полковник Шраменко, частина якого охороняла дорогу Голубичі–Рудня, і доповів, що кіннота супротивника зосереджується й залишати село необхідно якнайшвидше, поки армія не опинилася в пастці. Однак зібрати майже кілометрову колону і вивести її на дорогу через міст, за село, вдалося лише до 11.00. Першими були штабні сани, які прикривалися кінною сотнею Хмари, групу замикали сани з хворим полковником Лисогором, в якого були відморожені ноги. Візником була його дружина, озброєна браунінгом і гранатами.

У 12.00 колона армії рушила з місця. У село вже ввійшли котовці, і стримати їх залишилися смертники-козаки. Проте, коли колона втяглася на рівнину, із лісу вдарили котовці. Попереду був другий міст через ріку Звіздаль, і першим його проскочив Тютюнник із штабом. За Тютюнником кинувся ескадрон котовців, але дружина Лисогора зупинила їх гранатами, і генерал врятувався. Українському історику Василю Веризі в книжці «Листопадовий рейс» удалося, використавши численні джерела інформації, встановити факти та події того страшного дня. У своїй книжці він наводить висловлення Ісаака Мазепи, екс-прем’єра уряду УНР:

«…Поза всіма іншими причинами, дві головні обставини відіграли вирішальну роль в тому, що ця повстанська акція під проводом Ю.Тютюнника не дала бажаних наслідків. Насамперед власна необережність Тютюнника і всіх тих, що підготовлювали цю справу. Звичайно, підготовка повстання мала проводитися у строгій тайні. Тим часом про це знала вся українська еміграція. Наприклад у Тарнові і в робочих таборах наших інтернованих відкрито говорилося, навіть у самому штабі Тютюнника були большевицькі агенти, як, напр (иклад) підполк (овник) Снігірьов, сотн (ик) Заярний, та інші, що були відповідальними співробітниками Тютюнника: Снігірьов керував оперативним відділом в повстанському штабі, а Заярний був державним інспектором при Київській групі, на чолі якої стояв Тютюнник».

 

Філоненко проти Заярного

Ісаак Мазепа написав те, що підтвердилося пізніше: чекісти повністю переграли розвідку та контррозвідку УНР ще в той час, коли Винниченко задумав свій «винниченківський бунт» проти Української держави та гетьмана Скоропадського, тобто влітку і ранньої осені 1918 року. Саме в той час сталося масове засилання в ряди військових і збройних формувань Петлюри радянських розвідників, щоб вони проникали в оточення українських лідерів національно-визвольної боротьби. Протягом багатьох років спрацьовував цей прийом: чекіст Заярний був біля Тютюнника, чекіст Судоплатов — біля полковника Євгена Коновальця. Обом повністю довіряли командири, й вони зіграли свою роль до кінця: Заярний здав Тютюнника, Судоплатов убив Коновальця.

Заярний, без сумніву, ввійшов в оточення Юрка Тютюнника, коли той був начальником штабу в отамана Григор’єва. Коли Тютюнник командував Київською групою Об’єднаної Української армії, Заярний був на посаді державного інспектора. З Тютюнником він пройшов перший зимовий похід, був поранений у ногу, пройшов кампанію 1920 року. І, природно, коли Тютюнника призначили начальником Партизансько-повстанського штабу (20 лютого 1921 року), сотник Заярний опинився в складі цього штабу, під керівництвом полковника Ступицького, в оперативному відділі. За завданням полковника або ж самого генерала Тютюнника він чимало разів переходив кордон і встановлював зв’язки з українським підпіллям і повстанцями, причому через якийсь час усі ці зведення були відомі чекістам. Крім того, Заярний отримував від чекістів сфабриковану інформацію, яка передавалася не лише в Партизансько-повстанський штаб, а й французькій та румунській розвідкам. Менш того, «сотник Заярний», завербувавши кілька козаків серед інтернованих у таборах, створив систему переправки на територію УРСР розвідників Тютюнника, які згодом потрапляли прямо в руки чекістів або під їхній нагляд, що призводило до провалів в українському підпіллі. У нього було кілька імен: для чекістів він був Гордієнко, для Тютюнника та його штабу — Гриць Попов. Справжнє ж його ім’я — Григорій Львович Заярний.

Розвідником-партизаном, який першим «розкусив» Заярного, був Петро Філоненко, який народився на рік раніше від Заярного, 12 грудня 1896 року в селянській заможній сім’ї на Волині. У 18 років він пішов добровольцем на війну, навчання пройшов у 1-му Артилерійському кінному дивізіоні в Самарі, 1915 року потрапив на фронт у складі 1-ї дивізії П’ятої армії. 1917 року він у чині молодшого офіцера був у Дикій Дивізії і залишив ешелон, коли під час корніловського заколоту вона проходила Волинню.

В армії УНР він почав службу в мобілізаційному відділі комендатури міста Звягеля (Новоград-Волинська). Під час «винниченківського бунту» організував невеликий партизанський загін, а наступного року вже діяв проти Червоної Армії на залізниці Коростень–Шепетівка. Входив до складу повстанської бригади отамана Соколовського, а коли отаман загинув, був у формуваннях його сестри, «атаманші Марусі». Дії партизана Петра Філоненка привернули увагу Василя Тютюнника, який командував тоді Армією УНР (однофамільця Юрія), який дав йому директиву діяти на залізниці Коростень—Овруч—Звягель, командуючи партизанським загоном, створеним після трагічної загибелі Марусі. Зрадник видав загін, і Петро Філоненко потрапив у полон. Його доставили в штаб «Червоної пластунської бригади» карателів, у місто Лугін. Там він потрапив до рук ката, який різав його ножем, поки партизан не знепритомнів. Коли отямився, втік, згодом його врятували селяни.

1920 року в складі Третьої армії Польщі на Київ наступала 6-та стрілецька дивізія полковника Безручка. Петро Філоненко приєднався до неї зі своїми повстанцями. Коли армія УНР була змушена перейти Збруч та інтернуватися, Петро Філоненко зі своїми партизанами пішов на Волинь, у рідні місця. Юрій Тютюнник, формуючи повстанські райони на території України, згадав про партизана Філоненка. Саме тоді Філоненко потрапив у сферу спостереження сотника Заярного. Від цього моменту починається протистояння чекіста Заярного і партизана Філоненка, в якому партизан втратив праве ока.

28 квітня 1921 року зв’язківець зі Львова приніс Філоненку наказ Тютюнника: генерал призначив його начальником 9-го повстанського району на перспективу організації загального повстання в Україні. Мабуть, сотник Заярний, довідавшись, що робота партизана успішно просувається, вирішив його позбутися, викликавши його до Львова. Проте спочатку він спробував це зробити на території України. Про першу зустріч із Заярним Філоненко розповідав у своїх мемуарах.

9 червня 1921 року партизан зайшов у селі Мокляки в будинок сільського священика Євгена Кузика. Дружина священика повідомила, що одна людина чекає його третій день. Філоненко пройшов у кімнату і там побачив «низького росту людину з неприємно бігаючими очима». Людина представилася партизану як сотник Заярний і запропонувала свої послуги як особистого представника Партизансько-повстанського штабу й організатора повстанства, сказавши при цьому, що він направляється на Полтавщину.

Філоненко не повірив Заярному, простежив за ним, і його підозри виправдалися. У селі Яблунець Заярний сів у потяг і поїхав у бік Коростеня. Від сотника Гладкого він отримав негативну інформацію про Заярного. Найвірогідніше, Заярний також збирав відомості про Філоненка.

6 серпня до Філоненка прийшов кур’єр з Партизансько-повстанського штабу з наказом особисто прибути до Тютюнника, і через місяць партизан відправився за кордон.


Люди з чистими руками і гарячим серцем

Тим часом чекісти Єлизаветградського відділу ЧК, звідки Заярний пішов в оточення Тютюнника, переставши отримувати від нього інформацію, змушені були розробити операцію із засиланням розвідника в Партизансько-повстанський штаб у Львові. Для цієї мети були використані матеріали допитів українського розвідника з підпільним ім’ям Мамонтов, затриманого Подільським ГубЧК. Ці показання дали можливість вийти на одного з членів Єлизаветградської підпільної організації Федора Новицького, який діяв під ім’ям Петра Кравченка. Вдалося довідатися, що його брат Володимир Новицький щойно повернувся зі Львова з директивою — організувати в місті повстанком. Чекістам удалося впровадити туди свого співробітника Петренка. Він отримав завдання від Володимира Новицького — знайти підхожу людину на роль кур’єра у Львів і Тарнов. Петренко запропонував колишнього поручика армії УНР Даниленка (підпільне прізвисько Карін).

Карін познайомився з Володимиром Новицьким, справив на нього гарне враження й отримав інструкції, доповідь і необхідні явки на території України, у тому числі і явку в селі Мокляки, де вперше зустрілися Заярний і Петро Філоненко. 6 вересня Карін отримав підроблені документи на ім’я Черненка Михайла Івановича, виїхав потягом разом із представником Єлизаветградського повстанкома до українсько-польського кордону. У Центральному державному архіві зберігся звіт чекіста про поїздку. Тому немає рації його переказувати повністю. Наведу лише професійно складені портрети деяких осіб Партизансько-повстанського штабу, із якими чекіст зустрічався. Про генерала Тютюнника й сотника Заярного розвідник написав так:

«Тютюнник — повний, очі чорні, середнього зросту, смаглявий, при електричному освітленні погляд гострий, кілька тижнів не голився, ніс прямий, років близько сорока. Сотник Заярний — зросту низького, обличчя надуте, незадоволене, очі сірі, повний, кульгає на праву ногу, голений, років 25».

Пробувши в Партизансько-повстанському штабі два тижні, Карін повернувся в Єлизаветград з дуже цінною інформацією: матеріали про групу українських розвідників під начальством Свігорського, які перебували в Дубечах, про запланований перехід на українську територію генерала Нельговського (провідником у якого мав йти Петро Філоненко під псевдонімом Стах), про повстанком в Новоград-Волинську, на чолі зі Стахом (Петром Філоненком) і Ярощуком; про розвідника Партизансько-повстанського штабу Вецлава Лукаше в селі Бариновка. Крім цього, Карін довідався про план походу трьох груп Партизансько-повстанського штабу в Україну, причому він зміг отримати інформацію про всіх начальників повстанських районів, їхні псевдоніми, явки, бази. У своєму звіті Карін навів останні слова Тютюнника, які той вимовив наприкінці аудієнції:

«...Єдине, перед чим варто схилитися в комуністів, так це Чека… Жодна влада не могла поставити так ідеально розвідку й шпигунство, як вони, і ніколи ніхто не зуміє так поставити...»

 

Відповідні заходи

Отже, чекісти отримали майже вичерпну інформацію про Партизансько-повстанський штаб і поставилися до неї досить серйозно. Вжили відповідних заходів. По-перше, було вирішено позбавити партизанів, які прорвалися через кордон, продовольчої бази, по-друге, виманити на територію УРСР найбоєздатніші частини Армії УНР, оточити їх і знищити, по-третє, одночасно з операцією проти частин, які прорвалися, знищити всі повстанкоми та розвідувально-диверсійні групи, пов’язані з Партизансько-повстанським штабом, і нарешті, по-четверте, змусити супротивника виступити наприкінці осені — на початку зими.

Спочатку план вторгнення передбачав одночасний прорив трьох партизанських груп: групи генерал-хорунжого Олександра Удовиченка на Поділлі, генерал-хорунжого Безручка на Волині та кінної партизанської мобільної групи Юрія Тютюнника, яка повинна була пройти південними районами України. Потім, повернувши на північний схід, Тютюнник мав влаштувати базу в районі Чигирина, у партизанському краї Холодний Яр, і розпочав партизанські дії вгору по Дніпру, на північ, щоб відрізати Правобережжя від Лівобережжя і РРФСР. Цей план передбачав, насамперед, продовольчу підтримку населення, не кажучи вже про те, що партизани мали, поповнивши свої ряди в повстанських районах, переформуватися на Повстанську армію. Петлюра при розробці цього плану врахував гіркий досвід «винниченківського бунту», коли повстанські дивізії та полки, відмовившись воювати із супротивником не на своїй території, при спробі їх передислокувати на інші напрями просто-напросто розбігалися, і Головний отаман, який мав у грудні 1918 року 300 тис. багнетів і шабель, у січні 1919 року отримав лише 25 тис. козаків і старшин. Тому він видав у середині року наказ, яким, вперше у світовій військовій історії, вводилися Українські партизанські збройні сили. Вони мали розпочати вторгнення і лише після досягнення певних успіхів, на базі повстанських районів, розпочати формування армії. Варто особливо зазначити, що Петлюра в цьому наказі прирівняв партизанів і повстанців за пільгами до регулярних збройних сил.

Чекісти, отримавши інформацію від Каріна-Даниленка, насамперед підвищили хлібозаготівлі на півдні країни, там, де було близько 35% заможного селянства. Причому командувач Українського військового округу Михайло Фрунзе отримав наказ задіяти війська для вибивання постачань хліба. Села, які не здали постачання, оточувались військами й за їхньої блокади вилучався весь хліб, у тому числі й насіннєвий фонд. Акція, розпочавшись відразу ж після закінчення збирання врожаю, призвела до того, що на півдні України до кінця 1921 року почався голодомор, повстанські райони розвалювалися один за одним. Про наступ мобільної групи Тютюнника на півдні не могло бути й мови.

Сучасні історики України та діаспори часто дорікають Петлюрі й Тютюннику в тому, що вторгнення почалося не в серпні-вересні, а пізно восени, і при цьому навіть не прагнуть зіставити план ППШ із реальною продовольчою ситуацією на півдні України. Петлюра й Тютюнник це зробили, і вторгнення було перенесено на жовтень 1921 року. Це дало можливість Фрунзе сконцентрувати необхідні частини і з’єднання. Костянтин Шеф у статті «Петлюрівська авантюра в жовтні-листопаді 1921 року» («Армія і Революція», 8—9, 1922) наводить схему й відповідні дані за матеріалами Оперативного і Розвідувального управлінь штабу ВСУ, секретно-інформаційного відділу Раднаркому УРСР і Народного комісаріату закордонних справ УРСР. За цим планом проти Української ППА були задіяні: 44-та стрілецька дивізія (130, 131, 132-та стрілецькі бригади), 45-та стрілецька дивізія (133, 134, 135-та стрілецькі бригади, 24-та Самарська стрілецька «залізна» дивізія (70, 71, 72-га стрілецькі бригади), 1-й Кінний корпус червоного козацтва імені Всеукраїнського ЦВК на чолі з В.Примаковим (1-ша і 2-га кавдивізії) і III Кінний корпус у складі 7-ї Самарської кавдивізії і 9-ї Кримської кавдивізії імені РНК УРСР, на чолі якої був поставлений щойно прибулий із Тамбовщини «герой» придушення повстанського заколоту Антонова — Григорій Котовський.

До військової групи, яка налічувала три піхотні й чотири кінні дивізії, були прикомандировані школа червоних командирів, шість бронепоїздів, а також дивізіон бронеавтомашин і ескадрилья розвідувальної авіації. Як видно на схемі Костянтина Шефа, всі вони були розміщені таким чином, щоб армія Тютюнника потрапила в мішок північно-західніше міста Коростеня або ж північніше від Житомира. Загнати Партизанську повстанську армію в пастку мали мобільні кінні полки 9-ї кавдивізії Котовського. Планом передбачалося заманити Тютюнника на рівнину, зайняти кіннотою прилеглі лісові масиви і, стискаючи кільце оточення, не випустити до Польщі жодного.

Як показали подальші події, план цей був реалізований. Щоправда, Тютюннику все-таки вдалося вирватися з кільця, але лише тому, що командир одного з кінних полків Котовського, колишній кубанський козак, який симпатизував українцям, не перекрив ескадроном проїзд через другий міст на річці Звіздаль. Після військово-польового суду він був розстріляний на початку грудня 1921 року. Також на територію Польщі прорвалися партизани Гопанчука, Палія і Нельговського, яких привів на Волинь Петро Філоненко (Стах). Саме для цього його і викликав Тютюнник у серпні до партизансько-повстанського штабу.

 

Філоненко проти Заярного. Акт другий

Прибувши в штаб до Тютюнника, доповівши про проведену в районі Звягеля (Новоград-Волинськ) роботу з організації повстанкому і повстанського району, Петро Філоненко вирішив розібратися з Заярним, якого зустрів у штабі. Філоненко поділився своїми сумнівами з полковником Ступницьким, але той порадив йому звернутися до полковника Добротворського. Була призначена аудієнція в самого начальника штабу, генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Після офіційної частини розмови, коли було вирішене питання з доставкою групи Нельговського на Волинь, Петро Філоненко поділився з генералом своїми сумнівами стосовно Заярного, але Тютюнник, немовби не почувши запитання, вийшов із кабінету. Тоді Філоненко звернувся до полковника Добротворського, який був присутній під час розмови: «Чи праця Заярного сумлінна і для нас нешкідлива?» При цьому розповів про свої підозри щодо Заярного, «його співпрацю з Чека». Добротворський заспокоїв партизана, додавши: «Якби таких було більше». Двозначність відповіді вразила партизана: він був глибоко переконаний, що Заярний — розвідник-диверсант із ЧК. Наступного дня Петро Філоненко виїхав до Рівного, де була група Нельговського, яку він мав провести на Волинь.

Карін на той час ще залишався у Львові, у ППШ. Тому його попередження прикордонникам про перехід кордону групою генерала Нельговського запізнилося: 18 вересня група на підводах прибула в місто Корц, уночі прийшла в с.Сторожове. І тут зненацька для Петра Філоненка в селі з’явився сотник Заярний, якого прислали з ППШ для інспекції переходу кордону. Вночі, перейшовши вбрід річку Корець, група опинилася на території УРСР, захопивши при цьому полонених прикордонників, яких розстріляли в лісі біля Грабова. Заярний, скаржачись на біль у нозі, залишився. Група Нельговського пішла далі й 21 вересня була в районі Ємільчина (Ємельчина).

Філоненко, розпрощавшись із Нельговським, направився в район Звягеля і почав партизанські дії. 27 жовтня партизани захопили полонених — поповнення в 9-ту дивізію Котовського. З захоплених документів Філоненко довідався, що Волинська група Тютюнника вже перейшла кордон, але найбільше його здивувало те, що супротивник знав усе про групу Нельговського. Карін, повертаючись зі Львова в Єлизаветград, устиг попередити прикордонників, але було вже пізно. Природно, що партизан, не знаючи нічого про Каріна, відразу ж згадав про Заярного, вирішивши, що це його рук справа.

А той уже йшов із карателями слідами Петра Філоненка: чекіст знав про явку в с.Моклаки, де мешкав рідний дядько партизана. 10 листопада 1921 року Заярний із групою чекістів у 20 багнетів оточив хату Філоненка. Петро спав, гучний стукіт у двері розбудив його. Двоюрідний брат партизана, Данило, підійшов до дверей і запитав «Хто там?» — «Я, Заярний!» Петро швидко схопився, взяв парабелум, зірвав із трьох гранат кільця. Данило відчинив двері, і Петро, шпурнувши дві гранати в натовп чекістів, а потім і третю, у гуркоті вибухів кинувся по снігу босоніж, стріляючи з парабелума. Сумнівів не залишалося: Заярний — чекіст. Так закінчилася остання зустріч партизана й чекіста, але полювання один на одного тривало.

Тим часом Волинська група під командуванням генерал-хорунжого Юрія Тютюнника продовжувала свій трагічний шлях на Голгофу — дорогою до Базара. Повстанців, про яких в зведеннях повідомляв Заярний, не було. Армія Тютюнника танула від втрат у боях і хвороб. На військовій раді було прийнято рішення пробиватися в Польщу тим шляхом, яким армія прийшла, на шлях до Малих Міньків, лісових масивів північніше за Коростень, де котовцям не розгорнутися.

Операцією проти українських партизанів безпосередньо керував Повноважний представник ГПУ на Правобережній Україні Юхим Євдокимов. У Державному архіві України зберігся нагородний лист-представлення на орден Бойового Червоного Прапора, де сказано:

«Завдяки вмілій та правильній постановці агентурного й оперативного апарату, рішучості й ініціативі тов. Євдокимова, прямій особистій участі ліквідована Тютюнниківська авантюра восени 1921 р. Через ті самі обставини під його особистим керівництвом піймані найкрупніші отамани й ліквідовані ті, хто тероризував тривалий час Правобережжя країни.

Відзначаючи самовіддану й плідну діяльність тов. Євдокимова в справі захисту революції та робочо-селянської влади, яка виявилася в пійманні найбільших отаманів-бандитів, що сприяло остаточній ліквідації бандитизму в Україні, Г.П.У. У.Р.С.Р. клопочеться перед ВУЦК про нагородження тов. Євдокимова орденом Червоного Прапора».

Судячи з того, що сказано в представленні, повстанство в Україні було розгромлене. Та подальші події показали: не все було так, як писали чекісти. Ще кілька років повстанці продовжували боротьбу. І лише голодомор 1931–1933 років, залишивши їх без поповнень і продовольчої бази, призвів до «остаточної ліквідації» повстанства в Україні. Партизани, які діяли на території Польщі, продовжували свої акції аж до 1939 року, і першим із них був Філоненко. 16 серпня 1941 року гетьман українських вільних козаків призначив «старого партизана», якому йшов 45-й рік, організатором повстанських груп у його рідних місцях, у районі Овруча. Тоді ж Петро Філоненко отримав звання полковника Українських збройних сил (УЗС), в армії УНР він був сотником. Коли вийшла книжка генерала Олександра Вишневського «Повстанський рух й отаманія», видана «Капітулом Відзнаки Хреста Залізного Стрільца» 1973 року в Мічигані, партизан був ще живий, йому йшов 77-й рік.

 

Операція «Тютюн»

Проте далекого для нас 1921 року Юхим Євдокимов головного завдання не вирішив — Юрій Тютюнник був на свободі та своєї діяльності не припиняв. Тому Євдокимову поставили нову мету: живий і здоровий Тютюнник, причому не просто ув’язнений, а який розкаявся перед владою робітників і селян, реабілітований нею і займається суспільно-корисною працею на території Радянської України. Це було дуже складно, і Євдокимов не міг обійтися без допомоги Заярного. 1988 року в Києві вийшов збірник нарисів під назвою «Шляхами чекістської долі». У нарисі «Легенда для генерала» Анатолій Михайленко й Андрій Ткаченко досить докладно розповіли, як Заярному вдалося здійснити задуману Юхимом Євдокимовим операцію по захопленню Юрія Тютюнника під кодовою назвою «Тютюн», про позитивне закінчення якої мала свідчити телеграма з текстом «Тютюн і чай вигідно куплені». Операція розпочалася 4 червня 1923 року, керував нею начальник відділу контррозвідки Державного політичного управління (ГПУ УРСР) Журинда, безпосереднім виконавцем акції був призначений Григорій Львович Заярний, він же Гордієнко, він же Гриць Попов.

Ще після повернення з другого зимового походу Тютюнник послав Заярного в Україну. Той переслав йому шифровку: він довідався від секретаря Вищої військовий ради Андрієвського, що з метою загального повстання в Україні в Харкові створено повстанську організацію на чолі з Дорошенком, яка хотіла б бачити своїм начальником генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Генерал повірив Заярному і зважився на перехід в Україну, прибувши 16 червня 1923 року в Нагоряни, звідти — до берега Дністра. Близько до світанку Юрко Тютюнник переплив Дністер і опинився в руках чекістів. Для широкої громадськості було сказано, що він перейшов в УРСР добровільно, також було сказано й про його штабних співробітників. На слідстві генерал поводився гідно й нікого зі своїх співробітників на території УРСР не видав. Був звільнений, викладав у «Школі червоних старшин» у Харкові, читаючи курс лекцій з тактики та стратегії партизанської війни, знімався в кінофільмі «П.К.П.» («Пілсудський купив Петлюру»), граючи самого себе, написав три книжки, із яких найвідоміша «З поляками проти Вкраїни», яка була видана в жовтні 1924 року. Чекісти таємно перевезли з Косова і доставили до Харкова його дружину з двома дочками. Проте 12 лютого 1929 року Тютюнника знову заарештували. У березні переправили до Москви, у розпорядження контррозвідувального відділу ГПУ, а 3 грудня 1929 року Колегія ГПУ СРСР присудила генерал-хорунжого армії УНР Юрія Йосиповича Тютюнника до вищої міри покарання — розстрілу. Генерал з’єднався зі своїми козаками, похованими в братській могилі на околиці містечка Базар. Його дружина, Віра Андріївна, із двома дочками проживала до 1932 року на станції Кущівка Південно-Кавказького краю.

Юхим Євдокимов також знайшов дорогу до Базара. Він був розстріляний і потім посмертно реабілітований. Можливо, та сама доля спіткала Каріна-Даниленка та Заярного...

5 квітня 1794 року Жорж Жак Дантон, знаменитий діяч Французької революції їхав у візку з ескортом національних гвардійців дорогою до гільйотини. Він сказав тоді: «Революція пожирає своїх дітей!» Його слова неодноразово стверджувала історія.

З незалежністю України до братської могили повстанців на околиці Базара щороку 22 листопада жителі та посланці з усіх куточків нашої країни приносять квіти.

 

Сьогоднi рiчниця Героїв Базару.


Рiвно 90 рокiв тому 23.11.1921 жителів Базару більшовики зігнали подивитися на страту. Полонених, після дводенного перебування замкненими в голоді і холоді, вишикували біля заздалегідь викопаного рову.Котовський особисто хлопцям пропонував покаятися і перейти на бік Червоної армії. У відповідь пролунав голос Степана Щербака: "До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить!" І залунало: "Слава Україні!". Далі хлопці заспівали "Ще не вмерла Україна!". Пісня обірвалася в них на вустах. Вони падали від катівських куль у глибокий рів. Мертвих і поранених загорнули промерзлою землею. Базарівці згадують, що потім чули з могили стогін. Історики кажуть, що листопадовий рейд майже не мав шансів на успіх, скоріше це був похід відчаю і акт героїзму.

359 героїв, що поховані в братській могилі села Базар, мріяли про українську державу без більшовиків. Заради цього армія УНР під командуванням генерал-хорунжого Юрка Тютюнника вирушила з Польщі в рейд тилами червоного ворога. Розраховуючи на селянське невдоволення "продразвестками", вони планували підняти всенародне повстання і дійти до Києва. Чекісти стягнули всі сили. Історики свідчать, перевага живої сили в сорок разів була на боці червоноармійців. Червона кіннота вдень і вночі переслідувала повстанців.

Це були бої на виснаження, повстанці були напівроздягнені, голі, босі, впродовж двох тижнів не мали перепочинку.

 

У Котовского в бригаде было более 12000 сабель?(359(мин) умножить на 40к эммм...14360).

 

Дядя_Ваня про,що мова не зрозумiв?

 

«ЛЬОДОВИЙ ПОХІД" І ГЕН. Ю. ТЮТЮННИК


І. К. Козьма

Думаю, що головним рушієм і організатором цього походу (званий також ІІ-им Зимовим) був ген. Юрко Тютюнник. Після нашої прогри в 1920 р. повстанський рух в Україні не припинився. Уряд УНР знав про цей рух і ще надіявся повалити большевиків шляхом масового повстання населення. Цю спробу і підготову до загального повстання в Україні доручив уряд ген. Ю. Тютюнникові. Такий плян міг з'явитись у кабінетах політиків, які не рахувались з тодішньою дійсністю в Україні й у світі. Кінцевий вислід доказав, що то був невибачливий риск робити той похід.

Директорія і уряд УНР усе надіялись на якесь «чудо» і особливо вірили у допомогу з боку Антанти і поляків. Надія на прихильність і поміч з боку Антанти і Польщі спокусила провід УНР попробувати щастя, щоб повалити совєтську владу в Україні. Різні зв'язкові доносили з України про масове незадоволення населення. Це і дало притоку робити 2-ий Зимовий Похід.

Кажуть, що Ю. Тютюнник був вчителем народної школи і походив зі Звенигородщини, на Київщині. Підчас 1-ої світової війни служив старшиною в одному піхотному полку російської армії. Підчас революції брав участь в боях Вільного Козацтва проти німців за Гетьманщини, а потім знайшовся в отамана Григорієва на Херсонщині. Коли Григорієва вбили, перейшов разом з Повстанським Кошем (коло 4,000 людей) на сторону Директорії. 14.липня 1919 р. от. Юрко Тютюнник наспів зі своєю групою зі сходу до Копайгорода коло Жмеринки. З того часу виступає Ю. Тютюнник, як начальник 4-ої Київської (Селянської) дивізії. Сам Ю. Тютюнник був людиною надзвичайно самовладною, честолюбною і до деякої міри жорстокою. Мені дехто зі старшин, що служили в 4-ій дивізії, говорив, що коли Тютюнник хотів кого розстріляти, кліпав очима, а жертва його нічого злого не могла передчувати. Володів добре пером і добре, палко промовляв. Написав книжку про 1-ий Зимовий Похід. В тій книжці наявні його виступи проти поляків, його нехіть і ворожість до них. Він пропонував з'єднатись з галицькими бригадами, що були в ЧУГА на Херсонщині і стати твердою ногою там та зформувати свій окремий незалежний ні від кого фронт. Та його пропозиція провалилась, бо ген. М. Омелянович-Павленко рішив іти на з'єднання з 3-ою і 6-ою дивізіями, що оперували на Заході. Ген. Ом.-Павленко був обережний і відчував відповідальність за життя своїх людей. Вояки, які були зібрані на польсько-совєтському прикордонні в початку листопада 1921 р., походили з 3, 4 і 6 дивізій. Не було ні доброї зброї, ні одягу, ні взуття. Бажання і дух були, але воно скоро змінилося, коли вдарили морози. Рушниці старі, американського типу, Вінчестера, лежачи не можна було з них прецизно стріляти. Кулеметів було, здається, 12 і всі старого типу. Найбільша загадка, чому був вибраний такий час виступу проти ворога під зиму. Чому не весною того року?! Думаю, що це зроблено на базі вісток від розвідників. Ті розвідники не давали правдивих звідомлень. Прийшовши на Збруч, вони «позичали» відомості про большевиків від місцевого населення. Самі боялись перейти Збруч та йти в глибину України, а вернувшись до таборів зображували фальшиву ситуацію, а з того фальшиве рішення. Правдивих і відважних розвідників було мало. Але були і такі! До таких належала Віра Бабенко, учениця гімназії. Вона походила з села Верходніпровського повіту на Січеславщині. Вона дала інформації, що в кінці 1921 р. вибухне повстання на Катеринославщині. Попавшись в руки большевиків, згинула, закатована ними.

Нищення партизанських відділів почали большевики вже перед нашим приходом в Україну, себто літом 1921 р. Майже всі партизанські осередки були вже зліквідовані. Коли ми з'явились на Київщині, Радомишльського повіту, то населення не тільки не приєдналось до нас, але гірко нарікало. «Що ми маємо робити, коли сам наш батько, Мордалевич, надягнув червону шапочку». Як учасник походу, я сам це чув. Впродовж цілого маршу ми не зустріли ні одного партизанського відділу. Все було винищено большевиками. Отже, пощо той похід зимою серед таких обставин?! Польські есдеки були проти нас і коли совєтський уряд запротестував, покликавшись на вістки про рейд, то вони вислали 2 польські уланські полки, щоб нас затримати, але пілсудчики (польські старшини — прихильники Пілсудського) в Рівному спрямували ті полки в другий напрям і ми все таки проскочили через кордон в Україну. Коли я зі сімкою козаків з'явився в прикордонній смузі, (офіційно ми йшли на вируб лісу), то побачив сумний образ. Зима недалеко, люди неодягнуті, з пірваними черевиками, в обмотках, не озброєні. В такому стані ідемо визволяти Україну від большевиків. Большевики у той час вже не мали ніякого фронту, мали розв'язані руки та в любий момент доставлять добре озброєні відділи, які при першому зударі нас знищать. Розуміється, що на старшинському зібранні я сказав, що при такому стані ми їдемо на м'ясорубку. На мене посипались погрози, обвинувачення і докори за брак відваги. Мій найближчий начальник навіть написав листа до ген. О. Удовиченка, мойого начальника дивізії, з поганою оцінкою, як старшини. Мало того, один підполковник, котрого я пізніше врятував на містку підчас битви за селом Звіздаль, закинув мені, що я трус.

Були різні докази, що дехто вибирався в похід з думкою не визволяти Україну, а глядіти для себе теплого місця в новій ситуації. Біля Тютюнника зібрались усі його старі знайомі з 1-ого Зимового Походу. Вони усі були на добрих конях і добре одягнуті і всі вони врятувались, але ті, що були на власних ногах, — були оточені під Малими Міньками.

Козаки 3-ої артилерійської бригади складали ядро гарматної сотні. Між ними особливо виділявся молодий, широкоплечий бунчужний, Яків Кузьмін, з Харківщини, Ізюмського повіту. В таборі був він надзвичайно тихою людиною, всю роботу по наряду робив сам, бо ніхто його не слухався. З нього робили дурні жарти, як наприклад, кидали мух йому до рота підчас спання, або до вуха й усі мали його за боягуза. Коли він приголосився до походу, то усі крикнули: «Яша, та ти мухи не задавиш. Де тобі до походу!» Але Яша пішов і скоро показав себе таким, що всі шарахнулись від нього. Він змінився, мав запалені очі, ні з ким не говорив і тільки вишукував полонених, для яких був пострахом. Він виявив причину своєї завзятости, оповівши нам, як большевики знищили ціле село та в ньому цілу його родину. А потім, глянувши на нас з мукою в очах, глухо промовив: «Може ви, хлопці, думаєте назад вертатись до таборів, але я назад не піду». Його большевики розстріляли, коли ранений попався їм в руки.

Наша група, так звана Повстанча армія, взяла напрямок на залізничий вузол Коростень. До цієї групи належали ще інші відділи, як от ген. Нельговського, пор. Лопанчука, Ружицького і Сліпченка. Всі ці відділи мали допоміжні цілі і маскували марш нашої головної Волинської групи.

В 1921 році совєтська влада, хоч і не мала зовнішніх фронтів, але внутрі була ще слаба: було багато вибухового матеріялу у вигляді партизанських відділів, невдоволення селян продналогами, нахабна поведінка совєтських військ до населення і інше. Зерно вже було зібране у величезних елеваторах, що стояли на залізничних вузлах і чекало розпорядження на вивіз до центральних пунктів Росії. Бажання не допустити до вивозу того зібраного хліба, мабуть, також заважило на рішенні піти негайно походом.

 

Після невдалого бою за вузол Коростень треба було вернутись назад на границю. Це був одинокий правильний вихід. Кажуть, що полк. Отмарнштайн радив завернути і таким чином врятувати всю групу разом з раненими. Але Тютюнник наказав іти вглиб України аж до села Леонівки, де мав злучитись з другою групою під командою полк. Чорного. Також надія на повстанців все ще була велика, дармащо ми не бачили ні одного відділу. Тютюнник пустився на зустріч з полк. Чорним і завів всю групу на той світ. Ми вигнали з Леонівки совєтський батальйон. Це, мабуть, було о 3-ій годині рано. Десь далеко від західної сторони почули ми слабі крики «Слава! Слава!», а потім ті звуки загубились... Ніхто не знав, хто кричав... Тут рішено повернутись назад до Польщі, бо кожний бачив наше трагічне положення. Ту ситуацію особливо тяжко переживав полк. Отмарнштайн. Ця людина прекрасно знала всі слабі сторони цього походу. Він мав вищу військову освіту і був неабияким фахівцем військової справи. А перш за все чесним і відподальним. За гетьмана був він комадиром Лубенського кінного полку і після бою під Мотовилівкою перший перейшов з Лубенським полком на сторону Директорії. Думаю, що розбіжність думок між ним і Тютюнником спричинила трагедію під Базаром. Отмарштайна підступно вбили в житі біля дротів табору в Каліші весною 1922 р. Були різні підозри щодо вбивників. Я думаю, що його убив агент Тютюнника, бо Тютюнник не хотів лишати при життю такого чоловіка, котрий багато знав про нього і той нещасливий, трагічний похід. Отмарштайн був начальником штабу групи і лише він один міг насвітлити правдиво той похід і його керівника, Ю. Тютюнника. Сл. п. полк. Отмарштайн був прегарним старшиною і хоробрим вояком. Ось совєтська кіннота вчепилась нас в тому селі, де родився і діяв український партизан, капітан Соколовський. Кіннота обскакувала нас, обстрілюючи зправа і зліва, і гналась за нами через кілька сіл. Аж на переправі через річку Тетерів опівночі заатакувала вона групу з-переду, щоб відрізати її від лісів, що розляглись зараз за Тетеревом. Ми йшли до тих лісів, як до свого спасення. І он тут настав критичний момент. В долині протікав Тетерів і чути було шум води, що спадала на колеса млина. На горбі в одну лінію розтягнулось мале село і воно наче спало. І от тут Отмарштайн показав себе: він стояв з «кольтом» в руці і всіх зсаджував зі саней. Сани котились в долину на млин, а козаки з рушницями і двома «максимами» залягли в одну лінію перед хатами і очікували... А ворожа кіннота повним розгоном кинулась на село, щоб відрізати втікаючі сани. Чути було шум, лайку окремих кіннотчиків. Тут ми сальвами зустрітили ту кінноту і відкинули її у бік до трясовини, де вона мала великі втрати, загрузла і мусіла витягати коней впродовж 2-ох днів. Ми перейшли до лісів на другий бік Тетерева. Отмарштайн прекрасно використав зручку позицію під селом і два дні ми мали спокій.

Революція навчила Тютюнника діяти жорстокими методами і для означеної мети він не зупинявся перед жертвами. Кажуть, що самоубийця є відважний чоловік. Щоб пустити собі кулю в чоло, — треба неабиякої відваги. Однак, коли Тютюнник пізніше попався большевикам в руки чи добровільно, чи зрадою, — то думаю, що він мав досить часу і нагоди покінчити з собою, а не вчити червоних курсантів партизанської тактики, їздити з ними по тих самих місцях свойого попереднього маршу й позувати до фотографій. А його праця, як консультанта у державному кінофільмі? Невже він ще вірив, що перехитрить большевиків? Вони ж все одно розстріляли того славного колись українського партизана в 1929 році на стації Болоґоє, між Москвою і Ленінградом.

Дмитро Донцов писав, що Тютюнник, нелегально переходячи через Збруч, був затриманий і арештований чекістами. Він буцім то хотів дістатись до Києва, де на нього чекала група патріотів на чолі з поетом Гр. Чупринкою, щоб робити повстання. Зловлений зрадливо, мусів виконувати накази совєтського уряду. Дмитро Донцов регабілітував Тютюнника і називав його героєм і патріотом. Але Тютюнник не пішов слідами козака Щербака під Базаром. Він пішов до большевиків, проти котрих бився.

А от друга версія щодо переходу Тютюнника і його групи. 21 травня 1969 року «Свобода» подала інформації Ю. Міщенка.

«Група Ю. Тютюнника, яка перейшла на Україну, сама зголосилась до ҐПУ з проханням про аменстію. В 1952 р. в «Свободі» надруковано спогади полк. Самутина, в яких він згадував Добротворського, як особу, що виманила Ю. Тютюнника на Україну і, коли той перейшов кордон, віддала його в руки ҐПУ. Це також неправда. Ю. Тютюнник і Й. Добротворський повернулись добровільно і свідомо. Відношення між ними були щирими і товариськими. Я тому був свідком. Ю. Міщенко, Філядельфія».

Дивно мені стало, прочитавши ті рядки, бо пам'ятаю, що якийсь Міщенко, козак 6-ої дивізії, стояв на варті при грошовій скринці в Малих Міньках вночі зі 16 на 17 листопада 1921 р.?!

Як учасник того страшного походу і свідок його останньої трагедії, хочу рішуче заперечити, що той похід був потрібний.

Яка надія була на успіх? Жодна, тільки страта тисячі молодих відважних людей. Бо всі осередки повстанців були вже знищені літом 1921 р. Надія на всенародне повстання? А де зброя для такого масового повстання? Там, де ми переходили, нас стрічали дуже прихильно. На Волині давали хліба, молока, підводи, помагали, благословляли, плакали, але на Київщині, де густо стояли совєтські дивізії, народ був обережний, хоч і не ворожий до нас. На Волині говорили нам, чому не зробимо мобілізації, тоді буде велика сила людей, але де зброя для них?! Тому народ правильно розумів, що ми тимчасово переходимо через ту чи іншу місцевість і за собою нічого не закріплюємо. Ми були тимчасове явище і народ не рушився. Справа кінчилась нашою масакрою, а народ лишився свідком.

Тої самої ночі, коли ми вертались назад після трагедії в Малих Міньках, ген. Тютюнник зліз з коня і сів до саней, щоб загріти ноги. Я не міг стриматись і сказав: «Пане генерал, ми пережили страшний кошмар...» «Але зате вся Европа буде писати про нас» — відповів генерал. З тої відповіді виходило, що Базар був потрібний для пропаганди...

Для мене назавжди залишилось нерозгаданим: чому совєтська кіннота в Малих Міньках не переслідувала нас далі, скажім, одним кінним полком? Ми були абсолютно оточені. Всі дороги були заняті совєтськими відділами. «Стой, какая часть, стрелять буду!» Але ніхто не стріляв і за нами вони не гнались. Нас було небагато, яких 70 кіннотників і 5 чи 6 саней з пішими. Доскочити 2 чи 3 ескадронами до хутора, де чекав Тютюнник (це було яких 4 або 5 км.), — і весь штаб на чолі з Тютюнником був би в руках большевиків. Але це не сталось. Або другий момент: коли друга група поверталась назад до Польщі, то мусіла перейти через Тетерів. Цілий день ми затратили на перехід річки з раненими на возах. На горбах, покритих глибокими снігам, стоял наші голодні, холодні, перетомлені вартові. Там на переправі було дуже легко захопити цілу колону. Але і там ми щасливо перейшли і нас не замітили в тумані. Ми хутко йшли, не відпочивши, далі на Захід. В середньому група за 15 днів походу пройшла біля 600 км. і то з боями. То був марш!

 

Після Базарської трагедії перебування Тютюнника на еміґрації було тяжке; брати лопату в руки чи працювати в ресторані йому не схотілось. Також не хотів він працювати над собою і вступити на дальші студії до університету. Його манила друга примана: перехід на «радянську» Україну.

«Товарищ Табачник», як його називали большевики, хотів бути українським Наполеоном. Та не кожному суджено бути Наполеоном, бо на це треба бути великою індивідуальністю і мати відповідні політичні, мілітарні і економічні умовини. Він безкомпромісово бився проти большевиків, котрі рахувались з ним і боялись його. Але зараз після 2-ого походу, він змінив свої політичні погляди за одну ніч і рішив пірвати зі своїм минулим і перейти до ворога. Це не був собі простий вояк, що хотів повернутись до дому, бо мав там жінку й дітей. Це був українець, генерал, славний партизан, організатор і керівник «Вільного Козацтва». Він нас провадив визволяти Україну, а завів на Голготу, під Базар, а потім, недовго думаючи, «скочив» через Збруч, щоб ще раз визволяти Україну. У своїй брошурі Донцов пише, що чутки про запанування в Італії фашизму на чолі з Муссоліні донеслись до совєтської України. Тютюнник в приватній розмові мав ніби сказати: «Коли тут в Україні буде іти так далі, то і тут треба чекати фашизму». Це підслухав тайний аґент і доніс. Він був арештований. Наближався 1928 рік. В тому році совєтська влада почала масові арешти і чистку від небажаних для неї елементів. В число неблагонадійних перший попав Ю. Тютюнник. Був розстріляний.

Зворотним пунктом у Льодовому поході була операція за здобуття Коростеня, а відбулась вона так:

Перехід польсько-совєтського кордону стався вночі з 3 на 4 листопада 1921 р. між Корцем і Олевськом на Волині. В першому селі на кордоні обеззброїли ми совєтський батальйон. Забрали 2 кулемети «максими», обміняли частину своїх рушниць на російські. Після того ми рушили далі і через день маршу увійшли в Коростенський укріплений район. 6 чи 7 листопада (точно не пам'ятаю) ми підійшли під Коростень. Рано-раненько група полк. Ступницького (пізніше в роках 2-ої світової війни був начальником штабу УПА-Північ) виступила на стацію Коростень і, після короткого бою, несподіваним наскоком обсадила двірець. Большевики нічого не сподівались і у них в перших годинах счинилась страшна паніка. На стації забрано 12 коней під сідлами і був убитий командир 132 п. бригади. Десь коло 9-ої години перед полуднем піший курінь пішов в атаку на місто. Нашій сотні гарматників наказано заняти позицію на захід від Коростеня в бік Олевська-Лунінца і зірвати рейки. Було добре видно, як наша лава ішла відкритою площею на місто біля стації. Та большевицький гарнізон (132 п. бригада, 44 Краснознаменської дивізії) після першого збентеження очуняв і висипався в лінію вздовж рейок та з-під коліс вагонів бив в наших козаків.

2 чи 3 рази піднімались і знов залягали наші, бо ворог обсівав їх кулями. Затягнувся тяжкий бій. Десь о 4-ій годині пополудні з'явився від Житомира 1-ий большевицький бронепотяг і став стріляти на атакуючих. Але стрільна летіли високо понад голови і падали далеко на ліс. Було підозріння, що прислуга біля гармат була українська і нам співчувала. Зате 2-ий поїзд, що також появився від Житомира, ще здалека бив по нас дуже влучно. Ми не могли взяти міста і поспішно відходили до ліса.

Відділ, що обсадив стацію, також мусів залишити її і приєднатись до колони. Тепер стало ясно, що большевики вживають усіх зусиль, щоб нас не втратити з очей. Не знаю точно, які ми мали втрати, але думаю, що були вони досить поважні. Казали, що згинули 2 старишин і 16 козаків і було біля 60 ранених. Після невдачного бою за Коростень, треба було вертатись до Польщі і тим спасти всю колону разом з раненими. Або бодай треба було відправити під охороною ранених назад до Польщі. Підвод було досить. Та того не зроблено і всі ті нещасні люди попались на загладу під с. Малими Міньками. На воєнному засіданні, як уже згадано, рішено йти вглиб України. Мабуть, Тютюнник мав умову зустрінутись в селі Леонівці (яких 40 км. від стації Боярки) з другим відділом під командою полк. Чорного. Цей останнй перейшов границю одночасно з нами десь на Поділлі. Те рішення іти вглиб України нас погубило.

Ніхто не буде перечити, що Тютюнник вибрав добрий напрямок на Коростень. Величезні лісові терени, багна, болота, річки дуже нам сприяли. Ми йшли скрито. Коли би взяли були Коростень, то ми знайшли би там все, що нам було потрібне: хліб, що стояв в елеваторах, амуніцію, зимовий одяг, взуття і що найголовніше — здобуття такого важливого стратегічного пункту мало б для нас велике пропагандивне значення. В найгіршому випадку ми могли затриматись 2-3 місяці в тих місцевостях.

Що торкається особового складу нашої колони, то треба сказати правду: і козаки і нижча старшина обов'язки свої супроти батьківщини виконали найкраще. Ті перші — ранені відбули 15 днів маршу на санях і возах без медичної опіки, холодні і голодні. Наказ був: вперед — і ми пішли.

Ще один факт вражав у поході: це обози. Вже на Волині, на польському боці, ми тягли за собою великі обози, а перейшовши кордон, далі брали підводи. Що везли на тих підводах? Казали — вату, канцелярійні приладдя, різні папері і ту зброю, що дістали від поляків і ще якийсь багаж. Але було так багато того обозу, що можна було думати, що це їде ціла армія. Той обоз шкодив нам і дуже обмежував рух колони, а для большевиків це давало легку обсервацію руху колони. Після того, як ми обсадили с. Леонівку, пам'ятаю, зібрались ми о 3-ій год. ранку біля великої церкви. Тріщав мороз, сніг по коліна, ми в глибині України самітні, холодні і голодні, кругом по зуби озброєний ворог, ніде і ні від кого помочі, ми впали духом. «Я виведу вас відсіль. На Польщу», підбадьорив Тютюнник. І відійшовши яких 5-6 км., наказав викинути усі папери, приладдя і всякий менший багаж на сніг і таким чином прискорити відступ до Польщі. І тут пізніше наскочив полк. Чорний на це місце, обглянув добре ту сцену і здогадався, що це значить і мерщій відступив до Польщі. Задум Тютюнника з'єднатися з полк. Чорним здійснився, але це сталося не в Україні, не в переможному поході, а вже на терені Польщі, після розгрому...

 

Командувач Повстанчею Армією — Юрко Тютюнник.



Начальник Штабу — полковник Юрій Отмарштейн.

 

Базарська трагедія. Котовський і червоні проти петлюрівців


http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/11/18/62533/view_print/

 

Вопрос в том,что внимательно прочитав статьи,приведенные в этой теме,создается впечатление,что авторы что то недоговаривают,либо по незнанию,либо по какой-то иной причине. Если вас не затруднит,нельзя ли кратко и в цифрах следующие данные: общее кол-во гр. Тютюнника. В том числе-штыков,сабель,пулеметов. Наличие иногого вооружения-легкая артиллерия,минометы(бомбометы). Те же цифры о противниках отр. Тютюнника в бою за Коростень и в бою под Миньками. Спасибо,с ув. Иван

 

Що саме "недоговаривают"?

Волинська група Юрка Тютюнника вирушила двома бригадами, що ними командували полковник Леонід Ступницький та ґенерал-хорунжий Володимир Янченко. Та на початку Рейду складала 894 вояків (разом з командуванням 902) мали всього 400 ґвинтівок, 120 тис. набоїв, 6 кулеметів, 120 ручних ґранат. "легкая артиллерия,минометы(бомбометы)" були вiдсутнi.

Пiд Коростень пiдiйшли основнi сили групи.
Там на момент початку бою протистояли їм новоприбулi ешелони червоноармiйцiв до 1000 воякiв 132-ої бригади РСЧА,4-й трудбатальйон,мiсцевi вiддiли кiнної мiлiцiї до 100 шабель,та iншi,мiсцева чека,та допомiжнi команди ,згодом командування червоних весь час водило новi сили,та ще прибули два бронепотяги.


Щодо Малих Миньок,згiдно з постановою червоних то:"Зарублено в бою свыше 400 чел., захвачено 537 чел., в том числе и раненые. В момент боя некоторые из высшего командования, видя безвыходность положения, сами себя расстреливали и взрывали бомбами. Всего перед чрезвычайной комиссией (пятеркой) предстало 443 чел., остальные умерли от ран до прихода комиссии или находились в тяжелом состоянии и оставлены до излечения...
До найвищої міри покарання — розстрілу — засудили 360 повстанців.83 особи були направлені для допиту у Київ разом з деякими особами командного складу , більшість з них було страчено.

Проти них дiяли частини 2- ї та 3- ї бригади 9- ї Кав.дивiзiї.

 

Про пулеметы-6 или 12ть? Про винтовки-в одном из вышеприведеных мемуаров сказано,что захват в одном из первых боев винтовок у бойцов КА позволил частично заменить винчестеры,выданые поляками. Не довооружить группу,а именно заменить. Упоминается "конная сотня"(сабель?) и "гарматна сотня(... ?).

 

6 было на момент выхода групы,на начало Рейда.Пулеметы,и прочее вооружение добывалась уже во время Рейда,поэтому цифра вооружения колеблится постоянно .Так же и конная сотня де факто была,создана уже при рейде,за счет отбитых вражеских коней,что дало возможность посадить пеших "кавалеристов".Гаврматна сотня была такой только по названию.Никаких гармат не было.

 

В обозе везли, в том числе, и оружие,выданое поляками... На момент нападения на колону,которая по своей сути представляла два стрелковых батальона при 12ти станковых пулеметах,превышение в силах Красной Кавалерии составляло 2(3?) к одному. Даже при длине колонны в 1км,плотность огня обороняющейся стороны-около 500ста винтовочных и 6ти пулеметных стволов на сторону,что дает суммарно 9000выстр/мин на км.фронта(500*15приц плюс 6*250). Итого порядка 7-10ти пуль в минуту на каждого атакуещего кавалериста(ответный огонь равной или большей интенсивности кавалерия вести не может по понятным причинам). Чем же,по Вашему мнению,был в этом случае обусловлен успех конной атаки? Учитывайте,что при длине колоны в 1000м(плюс минус) даже те стрелки и пулеметчики,которые находятся в хвосте(или же в голове) колонны могут вести огонь по кавалерии,атакующей голову(ну или соответственно хвост) этой же колонны. Причем огонь этот не фронтальный(менее эффективный),а косоприцельный(более эффективный). Создаётся впечатление,что кавалеристы Котовского,атакуя колонну в конном строю,полагались не на здравый смысл,а на нечто другое.

 

Какой обоз? О чем речь? Ни какого обоза не было,ровно как и оружия в несуществующем обозе.Все оружие выданное поляками было тотчас же разобрано,им было вооружено только половина групы,половина была без какого либо оружия.
О использовании всех пулеметов лично я имею сомнения так как те которые были выданы были ржавые и не испытаны.
На что полагали кавалеристы Котовского ,очень конечно интересно.Скорее всего даже полагать не стояило,група была не одета половина казаков была босая или в каких то обмотках, и вообще какого либо зимнего обмундирования,многие слегли и были в повозках по причине ранних морозев,и состояние было у всех критическое,под М.Мыньками мало хто уже был способен на отпор.

 

Стоить поменять название, не второй зимний а зимний поход в вечность.
Я так думаю чисто по человечески, выдержать условия в которых оказались наши военные у польских "союзничков" просто сил не было.Ляхи конечно ещё те паскуды, конечно понимаю что по факту никаких шансов не было, не знаю как в последующий год.Но людей просто изуверским отношением заставили отправиться в этот поход.По сути решение принималосмь по обстоятельствах нечеловеческих условий жизни .Если народ абсолютно невоенный предпочёл в обмотках без патронов, отправится.......короче ноукомент.
У меня вот такой вопрос к спецам, перед походом, из высшего оф.состава, кто к этому времени выжил, сюда я отношу и павшего в немилость Грекова.Был ли шанс создать ДА УНР.Если есть перечень фамилий на этот период времени скиньте плз.

 

Так це одна із назв-Листопадовий рейд,Другий зимовий похід,Похід у вічність.Та навіщо міняти,трагізм тої акції всім добре й так відомий.
Ні зовсім нікого не примушували навмисно йти. Саме перебування в нелюдських умовах за дружніми польськими дротами "союзничків" у таборах,диктувало багатьом воякам АУНР вирватися та йти в Україну,адже чутки весь 1921 рік доходили ,що Україна горить повстанням,крім того до Польщі пробивалися самі повстанці котрі приносили вісті.
Звісно знову ж таки весь задуманий рейд мав би свою рацію якби хоча б крайня точка відправлення була це початок вересня.Але найкращий час проминув це весна початок літа.А йти пізньої осені коли все було знищено,випалено,та сам по собі повстанський рух йде на спад по приближенні морозів це звісно було самогубство. Крім того про плани походу більшовики чудово знали,у ЧК навіть була така піжозра,що це навмисна дезінформація.Аж смішно) та не дуже...Це ж наскільки кишів ППШ Тютюнника агентами ЧК.
За доцільне спорядження амуніції знову ж таки зіграло суперництво Тютюнника та Петлюри,через їх примхи відбулася трагедія кращих вояків.
Спеців з вищого старшинського кадру якраз було багато котрих одійшло в Польщу з АУНР.Армія УНР і так існувала фактично до 1923 р. зберігаючи кадри

 

Я не великий спец , но в этом вопросе и не нужно быть суперпрофессионалом... конечно же нет... разве, что очень маленькую...самое главное для армии это - $$$! а их не было у правительства в изгнании, да и Польша не дала бы. Однако в октябре 1921 г. строились фантастические планы по развертыванию в недалеком будущем армии в количестве 150-200 тыс. штыков и сабель ((!!!) видимо за счет включения в свои ряды повстанцев и мобилизованных), но эти планы так и остались на бумаге. единственное что удалось сделать - это открыть кратковременные офицерские курсы и направить в Германию и Чехословакию нескольких генералов для изучения зарубежного военного опыта...

Кстати интересна роль Польского Генштаба в организации похода, вернее его 2-го отдела (разведки)...

 

Питання наскільки зрозумів,якраз полягало в кадрах.Чи були кадри.А вони були,з вищим старшинськи корпусом та Генералітетом проблем в УНР не було.

Щодо до Рейду.То більшість старшин вважали його авантюрою Тютюнника.