ДОТ № 131 - історія брехні

Константин Стогний "Тени укрепрайонов"// podrobnosti.ua ( 09 грудня 2002 19:02)
Тени укрепрайонов | podrobnosti.ua

 

Ну , Костянтин Стогнiй був ще той «казкар», щоб ,свого часу, залишитись на теплiй посадi в структурах МВС, вiн i не такi казки розказував. Дiд Панас нервово палить збоку. Ссилатись на нього , це все одно що ссилатись на козломордого Соловйова.

 

Це короткочасова "інформаційна бомба" під чийсь проєкт, коли журналісти шматками вирізають та монтують зі сказаного вами, те, що рахують важливим та необхідним для просування свого продукту в медіапросторі.
В результаті, навіть з часом, соромно згадувати про те, що ви з цими бездарями погодилися поділитися інформацією, бо завдячуючи їм, з вас зробили посміховисько.

Але оцей ШЕДЕВР ясівщини, який перевершив та "положив на лопатки" всі військові фантазії евдокимо-блажійства на теми киурівщини, якому... АНАЛОГІВ НЄТ:
"... как объяснить историю с ДОТом на окраине Виты-Почтовой?
Этот ДОТ сражался до конца декабря 1941 года.
Напомню, в декабре бои шли уже под Москвой".

 

Ми ходили... дили... дили, та знову прочемчекували біля 20 км.
Завдячуючи активному пересуванню нижніх кінцівок організму... органи зору, які активно попрацювали в холодній напівтемряві біля 1.5 години,
доставили в мізки дуже цікаву та абсолютно нову інформацію, яка конкретно може змінити застарілу «легенду» про 131-й.
Як уже неодноразово доводилося повторювати... ВСЬОМУ СВІЙ ЧАС!
І ось нарешті цей час настав, як виявилось весь сенс приховувався в послідовності дій та в тонкощах деталей.



Сьогоднішній... СКРОМНИЙ АВТОПОРТРЕТ... в робочій обстановці під час перекуру.
Завдячуючи, саме цим органам старіючого організму, і була добута новітня інформація.

 

Як з'ясувалося, в принципі, зоровий контакт та й вогневий між 131-м і 133-м цілком міг існувати, але на дуже значній дистанції.
Як видно на фото з правої (західної) амбразури, у напрямку 133-го йде низовина, а 131-й розташований на височині.
От тільки невідомо, чи захотіли «варягівці» влазити в бійку, тоді як німецька штурмова група вигризала з бетонної коробки гарнізон 133-го в ближньому бою?
Відповідь і донині видно на зовнішній західній частині бронековпака 131-го... засцяли «горді варягівці» чи... можливо берегли патрони на подальший розвиток подій.
Це був такий... тактичний крок, щоб майже впритулок розстріляти густі ланцюги атакуючих, завжди п'яних «автоматників» чомусь озброєних гвинтівками.

 

Вибірки з узагальнених розповідей старожилів села Кременище: (продовження від #46)

« Перед вхідною частиною в ДОТ № 131 був глибокий бліндаж з двома дерев'яними дверима.
З бліндажа в три сторони виходив хід сполучення траншеї, один йшов в тил.
В деяких місцях стіни траншеї були укріплені плетеними латами (цей факт викликає сумнів! – Примітка).

Внутрішні приміщення ДВС освітлювались за допомогою керосинових ламп та парафінових свічок.
Вже після боїв, на підлозі в різних приміщеннях (місця уточнити не вдалося – Примітка), була виявлена велика кількість невикористаних свічок.
В одному місці їх була ціла купа, частина з яких знаходилась в напіврозплавленному стані.

В одному з приміщень (казали, що в декількох? – Примітка) знаходилося два великих герметично зачинених металевих ящики,
які були всередині дуже щільно забиті гусячим пір'ям чи пухом.
Після боїв, винахідливі селяни допетрали як їх розкурочити, з вмісткості ящиків вийшла деяка кількість постільних подушок,
які потім служили своїм кмітливим хозяйвам не один рік.

Бій в самому селі Кременище був незначним, більшовицькі війська поспішно залишили свої позиції та відійшли лісами
на північ – в напрямку с. Хотів та с. Лісники.
Сильний бій, виходячи з гуркоту канонади, був на захід від села, але також кілька днів гуркотіло – на сході, в напрямку с. Ходосівка.

Деякий час оборонявся ДОТ на західній околиці села (№ 133 – Примітка), який був замаскований під сільський сарай.
Вже після боїв, в одному з приміщень нижнього поверху споруди, місцеві жителі виявили труп радянського солдата.
Молоденький боєць сидів на бетонній підлозі, притулившись спиною до стіни. За пазухою гімнастерки у нього виявили труп цуценяти.
Поховали солдата (скоріш за все його прикопали – Примітка) десь поряд з ДОТом, але де – вже ніхто не пам'ятав.

 

Яке саме озброєння знаходилось всередині бронековпака 131-го, ніхто толком відповісти так і не зміг.
Внутрішнє обладнання в бронековпаку, як і в приміщеннях ДОТу, було растягнуте місцевими жителями до кінця 40-х років.
Згадували про якийсь кулемет, казали, що с самого початку в ньому навіть були заправлена кулеметна стрічка з патронами.
Але це схоже на казки, як «збірний образ», який присутній в спогадах місцевих жителів по всій тогочасній лінії КиУР... «казали, що…».

В ДОТі було багато патронів, особливо в декількох великих дерев'яних ящиках – в паперових пачках перев'язаних мотузочками.
Слідуючий раз оповідач був всередині бронековпака, приблизно, восени 43-го року – все всередині ДОТу було понівечено, як це буває після дуже сильного вибуху.
Оповідач пригадав, що всередині ДОТу дуже сильно смерділо, щось схоже на хімічну речовину.

Місцеві жителі зайшли в 131-й після боїв, приблизно, глибокою осінню 41-го року.
Два трупи солдатів лежали в бліндажі біля входу в ДОТ, один з них лежав від обгорілими дошками.
Їх останки вже напівзотліли, збереглися лише частково шматки одежі та порване взуття.

Решітчаті двері захисту входу в «продух» лежали при вході в ДОТ на землі – в бліндажі.
Решітка була зірвана з кріплення, арматура частково порвана та перекручена силою вибуха.
Вхідні металеві бронедвері були відкриті, посередині було видно велику рвану дірку, всі дерев'яні двері («завіси») всередині споруди між казематами
були відкриті настіж, разом з одвірками вони зникли десь в повоєнний час.

Всі загиблі бійці лежали на полу та на нарах в лівому (східному) крайньому приміщенні.
Пози загиблих були досить різні – як в витягнутому, так і в скрюченому положенні. Деякі з бійців були без гімнастерок.
Практично у всіх загиблих низ обличчя був обв'язаний обривками ганчір'я (казали, що це були рушники? – Примітка).
Точну кількість трупів загиблих солдатів всередині 131-го, з опитанних нами старожилів, назвати ніхто так і не зміг – вірогідно, «казали, що…» десь від 5 до 8 чоловік.
Люди розказували, що солдатські трупи з дальнього каземату добре збереглися за рахунок прохолодного бетонного приміщення та навіть ще не смерділи дохлятиною.
Запитуєш... «а ви бачили те, про що зараз кажете?»... у відповідь зніяковівше... «казали, так…»

 

Одиночний труп, з відірваною головою, лежав на бетонній підлозі біля порогу західного каземату.
Судячи по залишкам зберігшогося на той час обмундирування та нарукавних нашивок, загиблий міг належати до командного складу Червоної Армії.
Але чи був це достовірно труп саме лейтенанта Якуніна, подтвердити ніхто з старожилів не зміг.
Як можна було це зрозуміти, це було лише якесь «каламутне» припущення, висловлене колись давно
вже покійними на цей час безпосередніми очевидцями тих подій історії.
Як буває завжди в селах, «... я знаю краще всіх, бо мій батько так казав», кожен з опитуваних завжди додає щось своє... з особистої фантазії.
Як правило це робиться не навмисно, а виривається так... само собою.

Тільки весною 1942 року місцеві жителі винесли останки загиблих бійців з ДОТу та поховали, чи може прикопали, їх поряд зі спорудою,
де до теперішнього часу зберігся пам'ятний знак періоду 80-х років.
В якому стані були трупи людей, чи це вже були кісткові останки, ніхто відповісти так і не зміг... «казали, що…».
Коли прикопували останки, в могилу разом з кістками поклали автомат «ППД-40» та пістолет «ТТ».
При перепохованні, в 60-і роки, цю зброю в могилі не виявили, здається, що за 20 післявоєнних років
вона потайки перекочувала під хатьню стріху когось з обізнаних кременищан.

Ніхто з опитанних місцевих жителів не зміг назвати точну кількість загиблих солдатів в ДОТі.
Відповідь звучала однозначно: «Казали, що…».
Виходить, що уточнена кількість бійців з гарнізону 131-го з'явилась тільки після перепоховання останків з тимчасової могили біля ДОТу,
в братську могилу в селі Кременище.
Але в тимчасову могилу, весною 1942 року, скоріш за все могли поховати (а точніше… прикопати! – Примітка) і останки бійців, які,
можливо загинули поряд з ДОТом, або десь лежали поряд... на городах.



Зрозуміло, що протоколи з висновками відповідальної «міжвідомчої комісії» за поховання в 41-му та перепоховання після війни не велися,
представники судмедекспертизи участі в цих двох дійствах не приймали, мокрі печатки… підпись здесь і підпись здесь… не ставилися.
І що там на самому ділі в могилах колись ховали та перепоховували, так мабуть назавжди і залишиться таємницею, хоча…
Хоча багато чого можливо було б вияснити, але це може звучати фантастично… зробивши розкопки нинішньої братської могили в Кременищі
та зазирнути в середину вже згнившої перепоховальної домовини та провести в ній «інвентарізацію» вмісткості.
Блюзнірство?
Ні, це лише єдиний простий та вірний шлях до очищення правди, яка десятиліттями була замащена брехнею та вводила в оману людей,
які цікавляться історією своєї країни.

На запитання стосовно виконання пісень гарнізоном ДОТу в свої останні хилини життя, старожили відповідали з посмішкою:
«Ну так якже солдати всередині зачиненого ДОТу могли співати, якщо у них обличчя полотенцями були обв'язані, якщо нікого поряд з ними не було,
то хтож це міг почути? Тільки німці?
Практично, нікого з жителів в селі тоді не було.
Німці після бою пішли на Київ, а наші люди повернулися в село вже десь під осінь, бачили тільки поліцаїв з навколішніх сел.
Хто міг про це розповісти?»
Отже само собою напрошується єдиний висновок – «пісні» зсередини ДОТу могли-б чути тільки німецькі солдати з штурмової групи,
які, нажаль, про цей факт підтверджень не залишили.

 

Під час однєї з розмов з Матрьоною Григорівною Рибальченко ми запитали її на рахунок піснеспіву гарнізоном 131-го.
На що вона відповіла: «Скажу вам чесно, все це Евдокімов надумав, коли в село приїзджав та по всіх хатах з розпитуваннями гасав.
Довго та неодноразово зі мною розмоваляв, казав мені, що у нього є звізкілясь-то інформація, що солдати в ДОТі співали перед смертю.
Наполеглево та неодноразово просив і мене це підтвердити, але я відмовилась це робити, бо брехню не люблю з дитинства.
Не вірьте цьому, все це видумки.
Залишалося в селі декілька старих дідів та баб, вони пересиділи бої в льохах, щось і бачили тоді, але вони про пісні з ДОТу нічого не розповідали.
Брехня це все!»

Отже, завдячуючи диким політико-патріотичним фантазіям бувшого киурівського політпрацівника, ми нарешті дійшли до остаточного висновку
стосовно виниклої «пісенної» проблеми навколо 131-го – вона виявилася дешевою мильною булькою в історії оборони Києва 1941-го року.
А саме, німці промовчали про цей «факт», а свідчення старожилів кременищан 80-х років цей «факт» чітко не підтвердили.
Головний свідок в історії ДОТу № 131 – Матрьона Григорівна Рибальченко грунтовно підтвердила, що все це евдокимівська БРЕХНЯ.

 

I-Й ДЕНЬ РОБІТ – 16 ЛИПНЯ 1988 РОКУ (СУБОТА).

Зібрались ми в 08.00 біля Московського райкому комсомолу. В цей день ми мали такий колектив однодумців.
З наших: Крищенко Анатолій, Войтенко Дмитро, Коломіець Микола, Чернявський В'ячеслав, Воргатюк Олег, Тіщенко Олег,
Бережний Олег, Бадзюх Сашко, Белохвостов Сергій, Токовий Віталій.
Від райкому: Крищенко Сергій, Бабарикін А. («сачок» рідкісний – Примітка), вони ж запросили на цю «патріотичну» акцію військову молодь:
5 солдатів на чолі з лейтенантом.

Районне комсомольське начальство вирішило освітити патріотичний порив молоді району в республіканській пресі.
З нами в цей день поїхали: кореспондент та фотограф республіканськой газети «Молода Гвардія», які повинні були особисто відчути дух відбувшогося заходу,
але ніяк не махати лопатою чи тягати відрами холодну смердючу багнюку.

Замовлений райкомом міський рейсовий автобус «Ікарус» прибув з великим запізненням через звичайні причини відсутності взаємодії між «начальством».
Швидко завантажили шанцевий та будівельный інструмент та вирушили в дорогу.

В Кременище приїхали в 09.10.
Раніше нас, по передоплаті райкомом комсомолу, до місця робіт прибули дві аварійні машини Московського районного водоканалу.
В народі їх призренно називають – «говнокачки», але без цих, чомусь завжди чистих ззовні, агрегатів ми б не змогли почати свої подальші роботи.



Біля ДОТу нас вже чекав, відомий лише в вузьких колах копачів, Гур'єв Андрій з п'ятьма молодими «пошуківцями» з новобудов мікрорайону Теремки.
Андрій (стоїть на даху 131-го – Примітка), як раз на той час, несамовито страждав зірковим пошукізмом,
який для нього в майбутьньому дуже плачевно трохи не закінчився через неповагу до К/К.
Після першого ж погляду на м'язову масу слідопитів-юніорів ми зрозуміли, що бажаної допомоги від них чекати немає сенсу.
Зауважу, що в обід кожен з теремківців жер за двох, хоча з свого харчу вони нічого не взяли.
Вони ж опустошили ще зелені яблуні навколо 131-го, а також пожерли майже всі фрукти та овочі, які приносили нам на розкоп доброзичливі місцеві бабусі та жінки.
Але, повернемось до головного.

Роботи почалися в 09.30.
Нас постійно підганяли смердячі перегаром співробітники водоканалу, так як «говнярі» хотіли зробити свою частину роботи, чім швидше.
В першу чергу ми розібрали та винесли з слизької воронкоподібної ями (так званий «бліндаж Дзівалтовського» – Примітка)
перед входом в ДОТ залишки напівсгнивших дощок від колишніх східців-ступенів.
Колись ці дерев'яні сходні були побудовані підлітками з київського шкільного туристичного клубу під керівництвом В'ячеслава Дзівалтовського –
міська пресса широко освітила важку польову працю «пошуківців».
За багаторічні піші туристичні мандри по спорудах киурівщини, сам В'ячеслав увійшов до Ради міського патріотичного клубу «Пошук», вже як польовий командир.
Після аврального демонтажу гнилої деревини з «бліндажу», наші хлопці взяли у місцевих жителів в тимчасове користування косу та граблі,
викосили зарості високої трави та бур'яну в «бліндажі» та в радіусі 20-30 метрів навколо ДОТу.

P.S. Всі використані в подальшому тут ч/б світлини були зроблені в той час В'ячеславом ЧЕРНЯВСЬКИМ... нині вже покійним.

 

Машини водоканалу встали з двох сторін від входу в 131-й.
«Говнярі» затягли всередину ДОТу товсті в діаметрі до 20 см гофровані шланги та включили насоси для відкачування гнилої акви на повну напругу.
А води всередині споруди було придостатньо, просто кажучи, навіть дуже багацько.
Вода стояла трохи вище низу дверних отворів в бетонних перегородках між приміщеннями.
Одночасно працювали дві машини, навколо ДОТу стояло гидотне дзизчання завиваючих двигунів насосів.
«Говнярі» мабуть по-чергово ковтнули «смачного» втихаря, та розпахтівшись свіжим перегаром, закурили, вяло кліпаючи пощастлівшими очима.
Ми радісно потирали руки… «лід рушив, пановє», почали перетворюватися в життя ще недавні наші мрії та задумки.
Але як казали колись наші мудрі пращури… рано дівки раком стали, хопці ззаду ще не стали.

Ейфорія майже легкого початку подій дуже скоро пройшла, по-чергово шланги почали забиватися різноманітним сміттям,
яке роками потрапляло різними способами всередену казематів бетонної споруди.
Тільки вдалося видалити чергову смердючу «затичку», як через декілька хвилин знову зупинка.
Навіть ненадовго допомогло встановлення різноманітних комплектних фільтрів на горловину шлангів.
Коли з шлангу «говнярі» витягли напівзгнивший труп представника котячих, екіпаж однієї з «гівнокачок» стали надибки та недовго поматюкавшись з райкомівцями,
які запевняли, що роботи водоканалу оплачені наперед, – змотали свій шланг та поїхали геть, скоріш за все на якусь мулявшу їм з ранку халтуру.
Друга машина всеж-таки залишилась та продовжила роботу, за що райкомівці встромили в руку одному з «говнярів» червоний банкнот з овальним портретом леніна –
а цього вже хватало на дві 0.5 та одну 0.25 «смачного», що в загальній вазі складало 1 кг 250 грамів оковитого щастя.



Порадившись, начали всередину казематів почерергово запускати групи своїх добровольців-«говнюків»,
які граблями та вручну «тралили» залиті водно-сміттевою сумішшю приміщення.
Вручну виносили негабаритне сміття: пластикові та склянні пляшки і банки, шматки різноманітних ящиків к пластику та дерева,
жмути плівки, целофану та трави, хмиз та поліна.
Після наради консіліума молодих юніорів-говняків, ми самі придумали своєдідний фільтр з декількох слоїв сітки-рябиці, який закріпили на раструбі шлангу.
Робота просувалася дуже повільно, але впевнено. Відкачане водо-гівно зливалося в лісопосадку південно-східніше 131-го.

Години через півтори насос вже не міг відсмоктувати щось нагадуюче воду, всередині приміщень ДОТу залишалось рідке багно з дрібним сміттям глибиною до 20 сантиметрів.
Ми відпустили водоканальщиків, стали ланцюжком та почали черпати залишавшийся мул відрами.
Година напруженої роботи і в хід пішли саморобні віники, якими вигрібали залишки багна
Був і прикрий випадок, коли один з наших сильно порізав об бите скло руку, але продовжив роботу в іншій сфері.
Після цього мокрі бетонні поли всередині казематів засипали сухими опилками та стружкою, які нам загодя завезли з Хотівського лісництва.
Сяк-так змили з себя смердючі потьоки грязюки та в хуткому темпі пообідали. Всім нетерпелося приступити до розкопок входу в ДОТ.

Грунт перед входом в 131-й, в великій воронкоподібній ямі, перебільшив всі наші очікування та передчуття – чорнозем вперемішку з глиною.
Одиничні гвинтівочні патрони та стріляні гільзи почали траплятися вже на глибині в 20 см.
Земля була буквально перемішана з разноманітним залізяччам. Крепіжні цвяхи та скоби, дверні петлі, шматки колючого дроту і т.д. і т.п.
Весь вилучений метал ретельно оглядався та сортувався, все більш-менш цінне почали викладати на даху бронековпака ДОТу.
В кінці дня все знайдене під час розкопок сфотографували та склали в ящик.
До цього у нас була домовленість з дирекцією музею історії Києва, що всі знайдені під час розкопок експонати передаються в фонти музею для попонення експозицій.

 

Копали ми парами, почергово змінюючись для умовного перепочинку. З кожним штиком лопати грунт ставав все мокріше і мокріше.
За рахунок цього, грунт налипав на лезо лопати і з кожним разом його все важче було струшувати, а не скидати.
По мірі росту глубини розкопу ми стикнулися з новою трудністю та достатньо серьозною проблемою.
З кожною годиною доводилось все більше витрачати сил на висоту викуду грунту, так як почала рости висота відвалу викинутої землі навколо бліндажа.
Незабаром прийшлося поставити декілька чоловік на відкидання та планування накопичуючого відвалу.



Опівдні стало доволі жарко, температура піднялась до + 32 градусів.
Вдовісок до цього нас просто таки загризали настирні хмари лупооких оводів, укус яких завжди неочікуваний та дуже болючий.
Від спеки, піт з людей стікав потоками, більшість з них оголилися по-пояс, що стало тільки на заваду для коричневожопих кровососів.
Відбірні матюки, після чергового укусу комахи, парували над розкопом та навколо місця робіт густим маревом,
подібно до струмуючого ввишину розжареного повітря від розпеченого на сонці бронековпака 131-го.

 

1988 р. Пластикові пляшки ? Зараз їх море, тоді переважно скляні. Пластик з`явився пізніше ( як тара для напоїв). Можливо від побутової хімії, шампуні...
Але то не суттєво у даному випадку. Зрозуміло, що сміття там накопичилось багато.

 

Саме вiд неi - улюблена пiдлiткова забава в дворi - «капельница» - надiваеш пластикову пляшку на дерев’яну палицю, пiдпалюеш край пляшки - вiн горить i плавиться, гарячi та палаючi краплини з протiвним звуком вiдриваються та падають на асфальт. Головне не «капнуть» собi на сандалi або на пальцi. Старались розпалювати бiля мурашника - щоб палити мурахiв. «Эх… молодость, молодость….»(с)

 

Ну й якщо точнiше, то пляшки були не пластиковi, а полиетиленовi. Того й горiли так гарно))

 

… Поряд з розкопом, на вигонах сільських городів, місцеві жителі зберігали в здоровенних купах спеціфічно смердячий перегній для добрив...
можливо, саме з цієї причини, але чомусь кременищанські оводи тут не були схожими на звичайних літаючих комах, а це були елітні літаючі напівкабани.
Голодні орди кровожерів, підкрадалися на підльоті тишком-нишком… з приглушеними двигунами до малих обертів, а потім…
а потім зі всієї дурі як встромить свого кривого хобота на повну глибину… аж по самісінькі свої очі… аж шкіра на жертві зі шкреготом провалюється між ребер…
та все смокчуть та смокчуть сьорбаючи – падлюки ненажерливі.
Тьху… гидота така – паскуди аеродинамічні.
Людину аж вигинало в скобоподібну форму... з бридкими матюками на видоху з легенів.
Від неймовірної спеки, піт з людей стікав струмками та потоками, більшість з них оголилася по-пояс, що стало тільки на заваду для коричневожопих кровососів,
які настирно лютували навколо 131-го, як колись тут в серпні 41-го безвідповідально безчинствували традиційноп'яні «німецько-фашиські загарбники».
Відбірнійші матюки, які, можливо, не так вже й часто використовуються в аналогах київського повсякдення, після чергових укусів лупооких паразитів,
парували над розкопом та навколо місця робіт густим маревом,
подібно до струмуючого ввишину розжареного повітря від розпеченого на сонці іржаво-червоного бронековпака 131-го.



Після чергової години земляних робіт під пекучим сонцем, наш «патріотичний» склад трохи порідшав – пішло восвоясі
(причина не запам'яталась – Примітка) наше військове підсилення.
Ми по-дружньому щиро з нами попрощалися, подякували за надану «безоплатну» допомогу – лейтенант з солдатами працювали сумлінно.

Цілий день нам допомагали місцеві хлопці-підлітки, які хапалися за будь-яку запропоновану їм роботу.
Коли діло дійшло безпосередньо до розкопок входу в ДОТ, довелося молодь трохи наставити на… шлях істинний та праведний, тому що
вони вихоплювали з рук будь-яку вилучину з землі залізяку і намагалися її сховати щоб потайки привласнити.
Кілька вперіщених смачних запотиличників показали їм, хто в домі господар, що наше «співробітництво» може бути в будь-який момент анульованим.
Відчутне фізичне втручання, через черепну коробку по мізках, одномоментно привело їх до покори та взаєморозуміння.

 

Неодноразово за день до нас на розкоп приходила Матрьона Григорівна зі своїм сином.
Вона багато розповідала нам цікавого та відповідала в міру можливостей на наші численні запитання.
Вона навіть принесла своє фото повоєнного періоду – була в молодості дуже красивою дівчиною з привабливими формами організму.
Тепер можна лише здогадуватися, чому так часто в будинок Рибальченків все якось «ненароком таки» забігав сержант Максімов.
Зрозуміло, молодість своє бере не дивлячись на існуючі обставини... збуджений москалик аж тремтів від передчуттів,
а йому все ж щоденно доводилося тільки що обмацувати холодну «коробку рації», до речі, рації в ДОТі і в уяві не могло бути.
Це вже післявоєнні тупі фантазійні вигадки старого комісара, тому що в конструкції споруди зовсім немає отвору для виходу назовні антени рації.

А якщо Максімов не мав змоги технічно бути радистом в ДОТі, то може він хоча б – простеньким… телефоніст був?
Але «альйо… альйо таваріщъ» міг би сказати в трубку кожен з гарнізону, ні... цього теж не могло бути, тому що всі ДОТи 8-го БРО КиУР
між собою підземних телефонних ліній не мали ще з часів початку будівницта 30-х років.
Гарнізони всіх споруд 8-го БРО до бою... та і під час бою... сиділи в повній інформаційній ізоляції та не мали змоги знати що діється навколо них.
Могла ж бути поверхнева «времянка» зв'язку, а чи вона була… тоді в реальності хаосу та паніки?



Матрьона Григорівна якось у розмові навіть сказала:
«... Мишко, під час короткочасних зустрічей, навіть пробував залицятися до мене, я в той час була дуже видною дівчиною.
Мишко такий вже балакучий був, все розказував звідки він родом, розповідав про своїх рідних.
От я і запам'ятала його краще серед всіх.
А Якунін був скромний хлопець, все більше замкнутий та мовчазний.
Знала я й більшість солдатів з дзоту, але з часом позабувала їх імена.
А от саме Максімов і Якунін запам'яталися мені.
Якби цей дзот стояв десь в іншому місці, а не біля нашого городу, аби не спілкувалася наша сім'я з ними,
так би й досі ніхто і не взнав би, де вони згинули».

Роботи завершили о 18.30.
За день ми загалом випили більш як два десятки емальованих відер води, а може й більше.
Похапцем «помилися» біля колодязя крижаною водою, бо за нами приїхав міський «Ікарус»
з дуже нервовим та неврівноваженим водієм.
Свої лопати, відра та ліхтарі залишили на зберігання в дворі Рибальченків,
адже були впевнені на всі 100 %, що продовжимо роботи біля 131-го на слідуючі вихідні.
Вдома були після 20.00, у всіх боліла від сонця голова.

 

ЗА ДЕНЬ З РОЗКОПУ БУЛО ВИЛУЧЕНО БАГАТО ІСТОРИЧНОГО РАРИТЕТНОГО МАТЕРІАЛУ, АЛЕ З ТОГО,
ЩО ЗАСЛУГОВУЄ НА УВАГУ, БУЛО САМЕ ТАКЕ:
– біля трьох десятків гвинтівочних патронів з різною ступінню деформації, більшу частину з яких становили важкі кулеметні (жовте маркування кінчика кулі – Примітка);
– стріляних гвинтівочних гільз було дуже мало, більшість з яких становило з ручного кулемету ДП-27;
– було декілька порожніх цинкових коробок з під гвинтівочних патронів, шматки стрічкових ящиків від станкового пулемету Максим,
достатня кількість латунних заклепочних ланок від брезентових кулеметних стрічок;
– здивувало різноманіття частин від ручного кулемета ДП-27: полум'ягасник, змінний ствол з стріляною гільзою в патроннику,
декілька частин від розібраних дисків-магазинів;
– декілька уламкових «сорочок» та руків'я від гранати РГД-33;
– деякі частини від розібраних магазинів самозарядної гвинтівки СВТ-40;
– ствольна заглушка та зігнутий змінний ствол від станкового кулемету Максим;
– зім'ятий металевий солдацький казанок, зтрухша сілумінова ложка та емальована кружка;
– саморобний сильно сточений кухонний ніж з залишками дерев'яного руків'я;
– зігнута вибухом зсередини протиштурмова решітка з пройми виходу з «продуху», яку в цей день з собою не забрали... нахіба вона комусь треба...
іржава погнута... примаскували її на межі городів біля купи гною... згодом вивеземо (по приїзді 6 серпня... решітка зникла в невідомому напрямку! – Примітка);
– товстостінний металевий ящик прямокутної форми, приблизно, на 40-50 літрів рідини (?) (можливо, накопичувальний резервуар для водосистеми – Примітка).
Цей ящик в той день нам так і не вдалося вилучити с цупких обійм мокрого глино-пластиліну – за цей день
всі ми дико втомилися та просто-таки валилися з ніг (по приїзді 6 серпня... ящик з дна розкопу зник в невідомому напрямку! – Примітка).



Дуже здивувала на дні бліндажа бетонна глиба незрозумілої форми з якої стирчали в різні боки шматки погнутої тонкої арматури,
більш схожої на товстий дріт, глиба лежала поряд з металевим ящиком.
Складалося враження, що хтось намагався щось таке витворити, дивно, що на заготовку тільки розчину пішло багато часу...
але в підсумку з задуманого кимось... нічого не вийшло.
В результаті створилася ну дуже важенна барамбуля, яку з великою напругою ледве вдалося випхати по слизьких відкосах... з глибокої ями.
Поміркувавши, прийшли до висновку, що ми натрапили на залишки ремонтно-консерваційних робіт 50-х років.
Також, в обох проймах входу-виходу з «продуха» 131-го нижні частини від підлоги, до 60 см, були замуровані бутовим камінням,
як це традиційно робилося на кожному вцілілому ДОТі під час консервації.
Але в нашому випадку зі 131-м, це були лише жалюгідні залишки від повної замуровки вхідних пройм в споруду.



За післявоєнні роки вхідний «бліндаж» та внутрішні приміщення 131-го неодноразово відвідували місцеві жителі та найдієвіше –
військові в 50-ті роки, які проводили тут ремонт та консервацію споруди.
За той час з ДОТу та навколо нього, було винесено та розтягнуто все те, що тільки могло зацікавити ту чи іншу особу з відвідувачів, так що,
ми проводили розкопки в такому місці, де залишився лише один металевий непотріб, який колись нікого вже не зацікавлював.
Як виявилося, біля входу в ДОТ… «все украдено до нас», але розкопки входу – це була лише другорядна ціль робіт.
Без земляних робіт на вході, не можливо було б в подальшому привести загалом споруду до стану відвідувань та екскурсій,
що і було на той час основною ціллю початкових робіт.

P.S. Всі використані в подальшому ч/б світлини були зроблені в той час В'ячеславом ЧЕРНЯВСЬКИМ... нині вже покійним.

 

Складно навіть уявити, який еквівалент вибухівки заклали німецькі сапери 195-го саперного батальону (чи 1-ї роти 51-го ШСБ? – Примітка)
під бронедвері 131-го, щоб силою вибуху так могло зірвати з кріплень, перерекрутити та розтягнути... як міха болотної гармоні...
протиштурмову решітку захисту виходу з пройми «продуха»?

Або пофантазуймо, як би це міг ствержувати вседоскональнознаючий відставник ясев з «пошуку»,
це зробили... постійно п'яні фашисти...коли оскаженіло рвалися всередину споруди... щоб припинити лунаючий «одинадцятиголосий»...
незламний... героїчний спів всепролетарської пісні... який нелюдам так набрило слухати за 4... ні за 6 днів безрезультатних атак...
фронтальних... ланцюгами піхоти, та ще вгрузаючи по сомісінькі яйця в чавкаючу болотну багнюку, що аж чоботи спадали.
Від хорового співу, який мощно долинав з нутрощів зачиненого на всі двері 131-го, навіть з навколишніх дерев валилися, як перезрілі груші,
німецькі снайпера-«кукушкі» з автоматами повних патронів...
незважаючи на те, що були прикуті до дерев цепами... та теж були сильно випивші чи на стале похмілля.
А після того випадку, коли дурноваті німці клюнули на мудру тактичну підйобку Якуніна з підйомом над ПЕНЬКОМ білого прапора
(дуже цікаво, так з якого ж отвору міг бути висунутий на палькі знак здачі, щоб його чітко розгледіли вороги? – Примітка), гітлерівці остаточно оскаженіли та вкотре
підібралися до іржавого ПЕНЬКА, а тут раптом почули священні слова «Варягу»... та й вручну повикручували та позривали всі вхідні решітки в ДОТі,
щоб заглушити цей співочий рев... який навіть долинав в більшовицькі окопи в районі Хотова та Лісників.
А бойці в окопах слушали, затаів диханіє.... набіралісь решітельності к будущім сраженіям... а тут ще партайгеносе Шамрило зі своєю свитою
приперся та гасав як скаженний по навколишніх бліндажах, в наполеглевих пошукав місця своєї майбутьньої загибелі в вересні...
де колись його зможуть знайти та викопати слідопити-річковики
та затвердити цей факт пєчатками... співчуваючі чи куплені річковиками... експерти зі світовим ім'ям.

 

20 ЛИПНЯ 1988 РОКУ (СЕРЕДА).

В другій половині дня був в музеї історії ввв у Ольги Бєлой, з якою ми були знайомі десь з 1983 року.
Розповів їй про результати опитування мешканців Кременища, про роботи на 131-му, про знахідки, та про свої деякі висновки після почутого та побаченого
на «легендарному» місці... овіяному героїчною славою минулих років.
Від неї отримав в особисте користування копію фото 131-ї періоду 60-х років та копії фотопортретів лейтенанта Якуніна та сержанта Максімова, офіційний опис бою.
Все це отримав з фондів музею – не офіційно.



Ольга сказала: «На візьми – це твоє, ти ж колись просив у мене, але придумай щось... начеб-то, о… тобі це колись дав Ясніцкій з клубу «Пошук»!».
Саме ці світлини ще й досі гуляють по просторах віртуального та друкованого світу.

БЄЛАЯ Ольга Миколаєвна (1963-2018) – в подальшому відомий український архіваріус, кандидат історичних наук, чудова жінка, людина з безмежною совістю.



Ольга теж, при розмові, не вірить в спів перед смертю гарнізону 131-го, тим паче з запропанованим комісаром Євдокімовим «репертуаром» та послідовністю пісень.
А чому саме «інтернаціонал», а не гімн радянського союзу?
Ну а «варяг» – це вже повна політідеологія та вигаданий дух незламної сили волі радянського воїна.
От хто б міг свого часу співати «інтернаціонал», то це... Сергій Лазо, коли полум'яного революціонера-більшовика білогвардійці запердолили в палаючу топку паровоза.
Але цього чомусь він не зробив, та й таких свідчень по-простому не існує.
А міг би Серьога, за багато років до бою біля 131-го, стати першим вокалістом, у виконанні якого прозучав вищезгаданий репертуар із Кременища.
Схибила якась партячейка, недогляділи політоргани, а такий би був палаючий подвиг «полум'яного» борьця… за щось… для всіх, але в якомусь мутному далекому часі.



На фото - відвідування тогочасного керівництва музею історії ввв героїчних місць на теренах 14-го БРО КиУР - серпень 1987 року (спеціально позначив Ольгу).

Ну а патріотичний «варяг», особливо з наголосом у тексті на словах «... ворогу не здається», – це вже повна осучаснена полiтидеологiя,
де в перебільшеній формі звеличується непохитний дух сили волі московицьких моряків в програному ними бою з японцями.
Але чомусь це вже приліпили та порівняли до нерівної боротьби зачининего за бетонними півтораметровими стінами ДОТу більшовицького гарнізону з підступним ворогом,
який в безсиллі шкрябав пазурями по зовнішніх стінах бронековпака... але догриз все таки свою мрію до переможного кінця.

А які ці кровопивці безсоромні... вони вночі, зауважте – саме пізно вночі, коли ой як хочеться спати... підло вилазили на дах бронековпака і...
осатаніло били та гупали по броні прикладами й каблуками чобіт, мабуть намагаючись щось погнути чи либонь деформувати амбразури...
несамовито кричали й щось вимагали з невиразним повторенням слів про якісь «хундіхахі»... а вранці... вранці скривджені й засмучені вороги...
вкотре похнюплено йшли геть... знову йшли на свої вихідні позиції, щоб за денного освітлення почати нову фронтальну атаку густими ланцюгами піхоти,
в очікуванні довгожданного викиду білого прапору з якоїсь шпарини іржаво-червоного ПЕНЬКА.

 

Про бойові дії гарнізону ДОТу № 131, або навіть про щось в районі вогневої споруди, немає жодних з найменших правдивих та достовірих згадок,
ні в радянських, ні в німецьких документальних існуючих джерел на той час.
Маршал Баграмян в своїх мемуарах також не згадує про цей історичний «факт» оборони Києва, хоча його книжка «Так шли мы к Победе»
стала на протязі багатьох десятиліть незаперчною та священною хрестоматією ходу битви за столицю України в 1941 році.

Першовідкивачем та автором вигаданої героїзації дійсного «історичного факту» подвигу гарнизону ДОТу № 131
являється бувший военком КиУР Іларіон Євдокімов.
Комуніст, вірний син нелюдського червоного режиму, який в 70-і роки прикрасив історію оборони Києва настільки, наскільки у нього хватало
письменницької фантазії та елементарної людської совісті.
«Народній» владі режиму були потрібні героїчні події та героїчні імена, щоб на їх прикладі виховувалось та сліпо йшло на смерть
нове покоління пролетарів країни Гулагії.



Ось і був комісар Євдокімов одним із тих ваятелів «історії» ввв, яких так потребувала брехлива ідеологія партійних «царьків» країни,
де вони кермували самими найщастливішими пролетарями планети… а в дійсності… безправним стадом рабів.
Сивий ветеран, фронтовик, орденоносець – таким персоналіям бездоганно сліпо вірив, довіряв та прихилявся народ.
Головною післявоєнною «пошуковою» ціллю «бойового» комісара-орденоносця було створення фейкових подвигів захистників столиці Украни та створення на основі,
закритих на той час архівних матеріалів, патріотичні лінійки героїв оборони з прізвищами та з їх адресними привязками для більшої вірогідності правди.

Прості та незначні повсякденні «подвиги» з нагородних листів, з іменами дійсних участників подій, завдячуючи бурхливій фантазії ідеологічного письменництва дослідника, перетворювалися в історичні «баталії» либонь чи не світових значень… з десятками чи сотнями ворожих одиниць атакуючих фантомних літаків та танків…
з піхотними ланцюгами натовпів з тисячів п'яних автоматників… з сотнями стрільців-«кукушек» прикованих на деревах ланцюгами…
Творчими стараннями комісарського «пегасу», німецькі війська виглядали необізнаному читачеві кровожерливою ордою повних недорозвинених ідіотів
немаючих ніякого розуміння в стратегії та тактиці тогочасної війни, зграєю подонків, які могли перемагати тільки своєю кількістю та багаторазовою перевагою в озброєнні.
Але все було зовсім навпаки, і в чисельності і в озброєнні.

«Іларіон-літописець» новітніх часів, з висмоктаними з пальця подробицями, стосовно кожного бойового епізоду оборони, описував те, чого в дійсності не могло й бути…
як гордо нехтуючи своїм особистим життям… залюбки йшли на загибель більшовицькі солдати… за кайданну свободу свого гулагівського народу.
Голодні, знесилені, знекровлені… лише з саперною лопатою в руках… сталеві «чудо-багатирі» йшли на смерть з посмішкою на обличчі… йшли й йшли сотнями та тисячами,
бо слідуючи їм, на їх безсмертному прикладі, повинні були йти на смерть… їхні внуки та правнуки в майбутьньому,
щоб жила та процвітала в віках каста невмерущих червоних правителів Гулагії.

 

Тільки зараз дізнався з написаного, що Ольги Миколаївни вже немає на цьому світі. Допомагала мені, коли я займався дослідженнями у Київському обласному архіві. Чув від неї про приклади міфологізації історії подій 1941 р.
Чудовий спеціаліст і гарна людина. Сумно, що її вже немає....

 

Однак дуже потужно написав..От хто міг би написати ще одну книгу, ну нехай збірку нарисів про КИУР та про бої, та про історю скрізь покоління. Це було би справедливо!!

 

КАГОРТА ВІДОМИХ "ДОСЛІДНИКІВ" ТА СПОТВОРЮВАЧІВ ІСТОРІЇ КиУР:

№ 1. Іларіон ЄВДОКІМОВ – у 1941 році бувший комісар УР, нічим у 41-му не виділився, з оточення не вийшов через поранення,
за німців бродяжив на окупованих територіях, призваний до армії Кисловодським РВК в 1943-му,
у боях участі не брав, бойових нагород не мав – усі за вислугу років.
Першу дружину кинув, друга – бувша депутатка УРСР, потім член Київського облсуду.
"Першовідкривач" подій біля ДОТу № 131, головний "описувач" історії оборони Києва, знав досконало всю правду подій 41-го...
але активно їх перекручував та спотворював, від прямих свідків подій володів всією інформацією про подвиг гарнізону 205-го.
ЦІЛЬ "дослідницько-письменницької" роботи колишнього комісара – цілковите перекручення та спотворення історичних фактів та подій,
втовкмачування в голови людей, а особливо молоді, брехні про честь, людяність та непереможність "рідної і мудрої" компартії,
радянського ладу та Червоної Армії.
На довгі десятиліття на вухах людей, зацікавлених історією оборони Києва, звішувалась локшина брехні в ім'я процвітання узурпаторської влади
червоних упирів та кровососів під керівництвом кліки ВКП(б)-КПРС.

№ 2. Арефа БЛАЖЕЙ – у 1941 році бувший майор, старший помічник в опервідділі штабу 26-ї армії ПЗФ,
багатьох вводить в оману нібито його причетність до посади... начальника штабу 37-ї армії,
але це не по 41-му на ПЗФ, а з літа 43-го в новому формуванні армії.
"Першовідкривач" подій біля ДОТу № 127, підгавкувач Євдокимову по 131-му, більше нічим не увічнився, дещо пасивний спогадник
днів минулих із неабиякою фантазією щодо подій оборони Києва, до яких він не мав жодного стосунку.
Нині, завдячуючи його творчості, на даху 127-го стоїть поламана гармата ЗІС-3 невідповідаючого зразка 1942 р.,
якої в 41-му на озброєнні ЧА не могло бути, на стінах ДОТу на гранітних дошках увічнені імена неіснуючих у природі фантомних бійців гарнізону.

№ 3. Георгій ЯСЄВ – бувший рядовий-зенітник в 1945 році, у боях участі не брав, військовий пенсіонер, колишній ідеолог київського клубу "пошук",
обпаскудив і перекрутив історію УР як тільки міг, девіз досліджень "... а чи не все одно простому обивателю".
"Першовідкривач" подій біля ДОТу № 180, який, з його слів, несамовито боровся до грудня 1941-го.
Третій та найагресивніший узурпатор-керівник клубу "пошук", головний винуватець розвалу організації, ненаситний смоктун бюджетних грошей,
що виділялися на увічнення памяті, на його нікчемно-безвідповідальну "видавничу роботу" було використано кілька тон паперу,
який згодом перетворився в макулатуру.
Наприкінці... намагався вибити собі звання почесного громадянина Києва та чин генерал-майора у відставці.

 

Такі морди треба показати людям та відкрити їм очі. Зроблю я перепост цього допису на ФБ (сподіваюсь автор не буде проти)