Возз'єднання 17 вересня 1939 року. Спогади очевидця. Зіновій Карась, священик а крім того, редактор єпархіальної газети "Християнський вісник" – немолода людина, але каже, що чудово пригадує ті роки. “1939 рік, вересень. Мені йшов 11-й рік. Пам’ять у мене добра, і я дуже багато подій із тих часів знаю. Часи були неспокійні у нас у Галичині. Адже ще недавно була війна на Закарпатті, коли постала Карпатська Україна, і відчувалося, що щось наближається. Те, що діялося за Збручем, наші люди дуже добре знали. І про Голодомор, і про ті арешти, і вивози, і розстріли. Знали, що радянська влада не принесла ніякої волі Україні на Сході, а принесла тільки горе”. Панотець Зіновій каже, що релігійна преса в ті часи багато писала про трагічні події в Радянській Україні. Але писалося й про інше. “Були й газети Комуністичної партії Західної України, КПЗУ, ті зовсім інакше говорили”. Багато хто, каже він, з надією чекав омріяного возз’єднання України. “Чекали, що прийдуть брати зі Сходу, нас визволять, а були й такі, що знали, що прийде велике лихо”. Батьки отця Зіновія – наймолодшого з чотирьох дітей - були досить заможними селянами під Рогатином. Сільське дитинство отець Зиновій згадує як найкращі часи життя. “Кожна дитина звикала до краси. У нас дуже гарно, дуже красиво. Життя було направду сповнене тої поезії, природи самої. Дуже багато читалося, в хаті було багато періодики. З цього ми й виростали свідомими українцями. І от наступив той, власне, нещасний 1939 рік уже, вересень. 17 вересня Червона Армія перейшла кордони Польщі і ввійшла на територію Західної України, чи Галичини, - всі ті землі, які знаходилися під Польщею”. Радянські війська зустрічали по-різному, каже Зіновій Карась, бо ставилися до них з різною надією. “Була ота надія з’єднатися з братами зі Сходу, українцями. Тим більше що армію вів маршал Тимошенко. Ну, Тимошенко, -енко – для нас, галичан, це взагалі прізвища на –енко, Шевченко, - це було щось таке дуже світле, Схід, степи, козацтво і так далі. Це все втілювалося в тому прізвищі – Тимошенко. Тому чекали тих братів зі Сходу направду як визволителів. Зустрічали і з квітами. Бувало, що влаштовували тріумфальні арки, заквітчували синьо-жовтими прапорами, портретами Шевченка. Відразу, з першої зустрічі з радянськими військами, офіцери заставляли зняти прапор, а повісити червоний”. “Пам’ятаю, як сьогодні, ту першу зустріч із Червоною армією. Прийшли вони мирно, спокійно, але одразу кинулося в очі, що армія надзвичайно бідна. Бідно одягнені солдати, коники запряжені у такі вози, невійськові. Адже перед тим ми бачили польську армію. Польська армія, по-перше, мала чудову кавалерію. Військо було одягнене в прекрасні однострої. А тут прийшла армія обірванців. У нас було багато поляків по селах, і хоч вони були принижені тим, що втратили свою державу, але разом з тим насміхалися над тією Червоною армією, казали: бачите, які прийшли до вас. Ви не хотіли бути з нами, а бачите, які до вас прийшли”. З перших днів було невідомо, чого чекати далі “Досить скоро показалося, що це прийшли не визволителі. В кожному селі настановили свого комісара. Він кожного тижня скликав людей на мітинги, де виступав і комісар, появилися свої активісти, вихваляли по-різному радянський спосіб життя. Потім з’ясувалося, що ті комісари займалися не тільки цим, а фактично були добрими розвідниками і вишукували людей, які могли бути небезпечними для радянської влади. І скоро після того почалися повальні арешти”. Через кілька місяців після приєднання Західної України до СРСР, каже Зіновій Карась, на Сибір почали масово вивозити людей, від немовлят до старих. Перш за все почалися арешти поляків, але скоро за ними – й українців. “Серед українців почали арештовувати членів організацій, таких як Просвіта. Ну, розуміється, якщо хтось потрапляв в руки з ОУН, то вони більше ніколи не верталися. Заарештували всю колишню польську адміністрацію. По-перше, поліцію польську. Згодом усі їхні родини було вивезено в Сибір. Старост міських і так далі – всю адміністрацію було виарештувано, а родини потрапили в опалу”. Багато хто здогадувався, що арешти почнуться, каже отець Зіновій, хоча як саме це станеться – не знали. “Знали, що щось таке існувало на Сході. І комісари лякали наших людей, що якщо не здасиш податку збіжжям, то поїдеш на білі ведмеді. Люди були вже до чогось готові, але не знали, як це станеться. І в січні стався перший вивіз”. Панотець Карась багато розповів про атмосферу страху, яка тоді заполонила його край. Але арешти поляків, українців і всіх, хто виглядав суспільно активним, стали не єдиним наслідком приєднання Західної України до СРСР. “З крамниць зникло все, не можна було купити нічого, навіть сірників, навіть гасу для лампи. Використовували старі запаси. А коли привезли мило, то почалися чутки, що в тому милі знаходили нігті і шматочки кісток. Пішли розмови між людьми, що це мило зварене з людей, тих же самих в’язнів. Чи так було, чи ні, я не можу сказати, аж таких доказів я не маю, але те, що ті заарештовані ніколи більше не поверталися додому, це так”. Загроза арешту й депортації цілої родини самого Зіновія Карася, як він каже, виникла взимку 1941 року. Зазвичай людей арештовували в ніч із суботи на неділю, і його родина чекала цього щотижня. “У п’ятницю вже пакували мішки, брали все необхідне в ті мішки, і наступала та ніч із суботи на неділю. Ніхто спати не лягав, прикручували лампу ту нафтову, і так сиділи цілу ніч. Починало світати. Заглядали у вікна, виходили надвір – чи не їдуть. Ні, не приїхали. Починали розпаковувати мішки, щоб наступної п’ятниці так само пакувати мішки. Так пройшла ціла зима. То була жахлива зима. По тому виявилось, що той вивіз якраз планувався на червень, куди мала поїхати і наша родина. Але на щастя наше, почалася війна. Німці напали на Радянський Союз, і той вивіз відмінили”. Західні історики вже також починають говорити про жахливу ситуацію в тих краях, коли невідомо було, який режим гірший. Панотець Зіновій пережив і концтабори – але не ті, про які частіше говорять. Так він називає табори ГУЛАГу. Його було арештовано в Казахстані, куди він з дружиною виїхав до її депортованих родичів, за український буржуазний націоналізм. Ми ще багато говорили про війну і повоєнні часи, але то вже було потім. Радянськe НКВД пристрілювало в голову.
«...Не можна гніватися на жителів західних областей, які влітку 1941 року вітали солдатів вермахту з такою ж непідробною радістю, як червоноармійців восени 1939...» Станіслав Кульчицький 23 серпня 1939 року у Москві було підписано німецько-радянський Договір про ненапад, до якого прикладався вибуховий секретний протокол. Саме той, який журналісти назвали пактом Ріббентропа—Молотова. Зговір А.Гітлера і Й.Сталіна, про розмежування «сфери обопільних інтересів» у Центрально- Східній Європі прийнято називати прологом Другої світової війни. Стоп, читачу! Це тепер ми знаємо, що напад Гітлера на Польщу 1 вересня 1939 року став початком нової світової війни. А за тиждень до нападу ні Гітлер, ні Сталін не знали, як поведуть себе Франція і Велика Британія. Ці країни вже погодилися на поглинення Німеччиною Австрії і Чехословаччини. Могли б віддати й Польщу. На відміну від агресора, вони не були готові до війни. Враховуючи це, подивимося на зміст статті 2-ї секретного протоколу, яка стосувалася Польщі. Розмежувальна лінія пролягала по Нареву, Віслі і Сану. Це означало, що більша частина території довоєнної Польщі опинялася в сфері інтересів СРСР. Варшавське передмістя Прага, яке було розташоване на правому березі Вісли, теж потрапляло до радянської сфери. З вересня Франція і Велика Британія оголосили війну Німеччині. Того ж таки дня міністр закордонних оправ Й.Ріббентроп через посла у Москві Ф.Шуленбурга звернувся до В.Молотова із запитанням: коли СРСР введе війська в «свою» частину Польщі? Мовляв, якщо поділили Польщу на карті, то треба виконувати взяті зобов’язання. Демарш Ріббентропа не важко зрозуміти. Німеччина могла швидко справитися з Польщею, але бажала мати повноцінного союзника у війні з великими європейськими державами. Молотов відповів тільки 5 вересня, причому ухильно: «Ми згодні з Вами, що в підхожий час нам буде цілком необхідно почати конкретні дії. Ми вважаємо, однак, що цей час ще не настав». Така відповідь теж зрозуміла: відмовлятися від польської території не будемо, але чи варто воювати на боці Німеччини з Францією, Англією, а у перспективі, мабуть, і з США? Краще залишитися в стороні і подивитися, як великі держави воюватимуть між собою. Німецькі війська успішно просувалися, а союзники Польщі не могли надати їй негайну допомогу. Через нерівність сил опір поляків швидко згасав. Та дні йшли за днями, а спішно створений Український фронт не приходив в рух. Червона армія перетнула радянсько-польський кордон тільки 17 вересня. Вторгнення було представлене як визвольний похід, мовляв, Польська держава розгромлена, і наш священний обов’язок — взяти під захист життя і майно населення західноукраїнських і західнобілоруських земель. У радянських засобах масової інформації почалася кампанія звинувачень польського уряду у поганому ставленні до мільйонів українців та білорусів. Звинувачення були правдиві, але почали їх поширювати раптово, за командою. До вересня 1939 року газети були зовсім байдужі до становища «братів по крові». Розлючені німецькі дипломати заявили, що вони розчаровані тим, як Радянський Союз аргументує здійснення спільних домовленостей. Молотов був змушений визнати у розмові з Шуленбургом, що раніше СРСР «не виявляв занепокоєння щодо становища національних меншин у Польщі». Нова ідеологічна інтерпретація нападу на Польщу змушувала відновитися від Люблінського і частини Варшавського воєводств. Сталін, однак, не бажав губити закріплені у пакті Ріббентропа-Молотова території. Він добився за відмову від етнічних польських земель передачі Литви з німецької у радянську «сферу інтересів». 27 вересня до Москви прибув Ріббентроп, щоб укласти новий німецько-радянський договір з визначенням лінії спільного кордону двох держав. Німеччині, яка взяла на себе труд розгромити Польщу, припали польські землі площею 188 тисяч квадратних кілометрів. До СРСР перейшла територія близько 200 тисяч квадратних кілометрів. Може виникнути запитання, чому Гітлер робив усе, чого бажав радянський вождь. Та хіба він мав вибір? Господарем становища був Сталін. Втягнувшись у війну на заході, фюрер мусив задовольняти усі забаганки східного сусіда, аби не повторилася кошмарна ситуація Першої світової війни — фронти на заході і на сході. У відповідь на розв’язану Гітлером війну з Польщею Німеччина одержала велику європейську війну. Наслідки нападу Радянського Союзу на Польщу виявилися іншими. Франція і Велика Британія не палали бажанням мати проти себе двох могутніх суперників замість однієї Німеччини. Відтак й залежний від них польський еміграційний уряд не виявив наміру задекларувати стан війни з СРСР, хоч мав для цього бездоганні юридичні підстави. Польська армія у східних воєводствах не бажала воювати, хоча проти німців боролася до останньої можливості. Місцеве населення зустрічало червоноармійців не з острахом і ненавистю, як солдатів вермахту, а з величезною радістю. Адже Червона армія просувалася по землі, населеній в основному українцями і білорусами. Сталін майстерно скористався історичними обставинами, які склалися задовго до його змови з Гітлером про поділ Польщі. «Золотий вересень» уявлявся жаданим втіленням мрії багатьох поколінь українського народу про соборну Україну. В результаті возз’єднання із Західною Україною територія УРСР зросла з 450 до 540 тисяч квадратних кілометрів, а населення — з 30960 до 38890 тисяч чоловік. «Радянізація» Західної України мала дві сторони. Перша з них святкова: підвищення життєвого рівня населення, ліквідація безробіття, наділення селян землею. Заявки підприємств в устаткуванні негайно задовольнялися промисловими центрами східних областей. Майже півмільйона безземельних і малоземельних селян одержали у користування понад мільйон гектарів поміщицької землі, десятки тисяч коней і корів та інше майно. 40 тисяч корів селяни закупили в колгоспах східних областей на позички з державного бюджету. Всі ці заходи радянської влада широко висвітлювалися засобами масової інформації, аби закріпилася легенда про «золотий вересень». Та була й інша, тіньова сторона «радянізації». Керівники СРСР прийняли рішення видалити з краю усіх осіб небажаного соціального походження, національності і умонастрою. Добре натреновані чекісти виконали відповідально завдання. Статистика репресій незабаром стало широко відомою. 22 червня 1941 року радянський і польський народи опинилися по один бік барикад. Москва відновила дипломатичні відносини з польським урядом в еміграції і тепло вітала польського посла С.Кота. Той чемно, але твердо попросив списки усіх депортованих польських громадян безвідносно до їх національності, а потім почав їздити по місцях заслання. Заступник наркома закордонних справ Вишинський повідомив, що кількість депортованих, становила у 1941 році 338 тисяч чоловік. Методом суцільного опитування жертв депортації співробітники С.Кота, а потім польські історики, які йшли по їх слідах, встановили більш реальну цифру — понад мільйон чоловік. Невідповідність між цифрами наводить на смутні роздуми. Звичайно, радянські органи старалися занизити неймовірну кількість депортованих. Та різниця пояснюється, мабуть, іншою причиною: підвищеною смертністю від злигоднів і хвороб, а також репресіями. В різницю, зокрема, входять жертви Катині. Не можна заперечувати заслуг радянської влади у возз’єднанні українських земель, хоч співставлення двох німецько-радянських договорів дозволяв по-новому оцінити характер цих заслуг. Не можна гніватися на жителів західних областей, які вітали влітку 1941 року солдатів вермахту з такою же непідробною радістю, як червоноармійців восени 1939 року. Адже менше, ніж за два роки радянська влада репресувала кожного десятого. Та й радість галичан була нетривкою, бо німецька окупація виявилася тяжчою, ніж радянське визволення. Тільки після війни вийшли на поверхню зловісні плани створення Великої Німеччини. Згідно з ними дві третини населення Східної Галичини підлягало винищенню або германізації. Організатори всіх попередніх ювілеїв «визвольного походу» у Західну Україну старалися ігнорувати спільну заяву радянського уряду і лондонського уряду окупованої Польщі, яка була надрукована в газеті «Правда» 31 липня 1941 року. Заява починалася з такої декларації: «Уряд СРСР визнає радянсько- німецькі договори 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу». Жителі Західної України офіційно визнавалися радянською стороною громадянами Польщі. До цього треба додати, що у вересні 1941 року СРСР офіційно приєднався до Атлантичної хартії, тобто заявив про відмову від використання силової переваги у зносинах з іншими державами, а також морально засудив вже існуючі угоди, укладені з перспективою застосувати силу. Ці заяви сталінського керівництва зняли тінь пакту Ріббентропа- Молотова з акту возз’єднання українських земель. На Тегеранській (листопад-грудень 1943 року) і Кримській (лютий 1945 року) конференціях глав трьох держав було вирішено повернутися до рішень Паризької мирної конференції 1919 року, що стосувалися лінії східного кордону відродженої Польської держави («Лінія Керзона»). Щоб інтереси Польщі не постраждали, їй були повернуті західні і північні землі, германізовані ще з часів середньовіччя. Тепер короткі висновки. Читачі даремно чекатимуть заклику забути про 17 вересня 1939 року. Погляньмо на цю дату під ширшим кутом зору. Історія надзвичайно рідко дає народам повторний шанс. А ось умови для возз’єднання українських земель складалися у XX столітті двічі, і кожного разу — у зв’язку зі світовими війнами. У 1919 році цей шанс залишився невикористаним. Якби не було подій 1939 року, Кримська конференція глав урядів не здійснила б такого масштабного перегляду кордонів у Центрально- Східній Європі, щоб задовольнити інтереси двох держав, які більше постраждали, ніж всі інші учасники Другої світової війни —Української РСР і Польщі. Умови для перетворення національної радянської державності на суверенну визріли лише на початку 90-х рр. Можна не сумніватися: якби державний кордон перетинав територію незалежної України, президенти Л.Кравчук і Л.Кучма не мали б до кого звернутися з проблемою возз’єднання українських земель. Попри сталінські репресії, вересень 1939 року залишається однією з найвизначніших дат вітчизняної історії. Однак до цієї дати слід ставитися по-філософськи, без заяложених штампів і адміністративного екстазу. Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор, заступник директора інститута історії України НАН України
17 вересня 1939 року як це було (спогади)... ...17 вересня 1939 року відбулися події, які повністю змінили не тільки владу і хід розвитку нашого регіону, а і безперечно - життя пересічних громадян. В той день війська Червоної армії відповідно до таємного протоколу Молотова – Ріббентропа, підписаного між СРСР та Німеччиною у серпні 1939 р., вступили на територію Західної України і Західної Білорусі, яка два десятиріччя знаходилась під владою Польщі. Антиісторичним було б заперечувати те, що значна частина населення Західної України щиро з квітами, хлібом-сіллю, червоними і синьо-жовтими прапорами вітала прихід Червоної армії. Американський професор польського походження Ян Гросс зазначав: «В хуторах, селах і містах Червону армію вітали більші чи менші, але в будь-якому випадку помітні дружньо настроєні натовпи. Вони складалися з молоді білоруської, єврейської й української національності. Люди зводили тріумфальні арки, прикрашені червоними або жовто-синіми прапорами, часом закидали війська квітами, вітали хлібом і сіллю». З Червоною армією чимало краян пов'язували надії на справедливе визволення з під влади Польщі й краще життя. Найпопулярнішими кроками нової влади стали експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу їхньої землі між українськими селянами, державних установ, судочинства ; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі. Однак «ейфорія визволення» швидко минула, розпочалася «радянізація» – запровадження нових радянських порядків у суспільно-політичному, соціально-економічному та культурно-освітньому житті західноукраїнського регіону. Ось як про ті вересневі дні, коли частини Червоної Армії вступили в наше місто згадується в архівних документах. Виконуючи наказ командира 45 стрілецької дивізії, передовий загін, що складався з окремого танкового батальйону, батареї протитанкового дивізіону і мотороти, 17 вересня 1939 року о 18 годині увійшов без бою в місто Рівне і був зустрінутий населенням з квітами і співом «Інтернаціоналу». Вийшовши за місто, загін розташувався на відпочинок, організувавши кругову оборону. 18 вересня о 14 годині місцеве населення повідомило, що на станції Рівне стоїть чотири польські ешелони військових вантажів, готових до відправки. Офіцери з гвинтівками збирають населення ремонтувати залізничну колію, зруйновану німецькою авіацією. Командуванням радянськими військами було прийнято рішення трьома танками вийти на станцію і не дати польським офіцерам вивезти ешелони. Приїхавши на станцію, командири танків почули перестрілку між польськими військами і групою бійців окремого танкового батальйону. Танки негайно відкрили вогонь з гармат і кулеметів. Лише після 30-хвилинної перестрілки поляки здалися. В результаті бою було захоплено 4 ешелони військових вантажів, 2 танки. Близько 300 офіцерів і солдатів було взято в полон. Після відправлення ешелонів у тил, танки рушили виконувати попереднє завдання, здійснюючи нічний марш в місто Луцьк. В самому ж місті місцевим населенням розпочалося активне розброєння поляків. Робітники озброювались відібраними в польській армії гвинтівками і револьверами, ставали основою організації робітничої дружини в місті. В другій половині 18 вересня 1939 року по місту були розставлені пости біля найважливіших державних і військових об'єктів (державних і приватних банків, вокзалу, різних складів, військових споруд тощо). Однак більш офіційною організація робітничо – селянської міліції відбулася з 22 вересня, коли актив міста, зібравшись на загальні збори, виділив четвірку для справжньої організації робітничої дружини. Місто було розділене на шість дільниць, на чолі яких були поставлені вірні радянській владі люди, в основному колишні підпільники і політв'язні. Дружинники боролися зі спекуляцією, розв'язували конфлікти з квартирних питань, виявляли і вилучали зброю, приховану колишньою польською верхівкою: осадниками, офіцерами, поліцією, поміщиками, промисловцями. Ще до створення Рівненської області на території Волині для керівництва радянськими тимчасовими органами (міськими й повітовими тимчасовими управліннями і селянськими комітетами) керівництвом Військової ради Українського фронту постановою від 3 жовтня 1939 р. було утворене обласне тимчасове управління з центрами у Луцьку , яке очолив В.А.Бегма (колишній секретар Київсього обкому КПбУ по кадрах). В максимально короткий термін були ліквідовані державні органи Другої Речі Посполитої. Для встановлення нового порядку приїздили партійні й радянські працівники із східних областей УРСР. В Рівному в приміщенні колишньої міської управи розмістилось Тимчасове управління міста на чолі з тов. Горбатенко. Апарат Тимчасового управління в основному складався з службовців колишньої міської управи. Допомагала їм в наведенні порядку, «знешкодженні ворогів» в місті робітнича гвардія. В документі згадується випадок, коли гвардійці вислідили і спіймали помічника воєнного прокурора Варшави, який утік до Рівного. Щоб привернути населення до радянського суспільно-політичного устрою, нові органи влади спрямували зусилля на розв'язання проблем життєдіяльності міста, налагодження роботи закладів торгівлі, охорони здоров'я, освіти, комунальних служб, допомоги біженцям, ліквідації безробіття тощо. Вже на кінець вересня місцева влада доповідала про те, що всі комунальні заклади працюють, лікарні і госпіталі забезпечені продуктами. Розгорнулась робота по ремонту шляхів і мостів. Магазини і лавки відкриті. Хліб продається за старими цінами. Газета «Правда» писала «Місто відчуває одержану свободу, радіє їй і сповнюється палким бажанням будувати нове життя». Управління містом виконувало завдання по радянізації, складовими чого стали націоналізація банків, промисловості, конфіскація поміщицьких і церковних земель, створення нової – адміністративної моделі управління, українізація освіти, літератури, мистецтва, які йшли поруч з комуністичною ідеологізацією культурної сфери. Для того, щоб рішення про встановлення радянської влади виглядало як виявлення народних мас, було вирішено провести вибори до Народних Зборів Західної України. Своєю постановою від 6 жовтня 1939 р. Військова Рада Українського фронту встановила день виборів до Народних Зборів Західної України 22 жовтня 1939 р., а день скликання їх – 26 жовтня. На виборах кожному громадянинові, який досяг 18 років, незалежно від соціального походження, національності, майнового стану, колишньої діяльності, віросповідання й освіти, надавалося право обирати та бути обраним до Народних Зборів. Отже, вибори мали виглядати як демократичні, але проводилися вони на безальтернативній основі та під невсипущим контролем репресивних органів сталінського режиму. Всього у виборах до Народних Зборів, які відбулися 22 жовтня 1939 р., взяли участь 93% виборців. Було обрано 1 484 депутати. Вісім посланців від робітників і службовців Рівного разом з усіма депутатами Народних Зборів України 27 жовтня 1939 року у Львові одностайно проголосували за встановлення радянської влади на західноукраїнських землях. У Декларації про входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки Народні Збори записали: "Просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки з тим, щоб з'єднати український народ в єдиній державі, покласти край віковому роз'єднанню українського народу". Народні Збори схвалили також Декларацію про націоналізацію банків і великої промисловості та Декларацію про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих державних урядовців. Уся земля Західної України з її надрами, всі ліси та ріки були оголошені державною власністю. У листопаді 1939 р. на позачергових сесіях Верховних Рад СРСР і УРСР були прийняті відповідні закони про включення Західної України до складу СРСР із возз'єднанням з УРСР. Але треба пам'ятати, що разом із перетвореннями в економіці, соціальній сфері, величезним лихом для західноукраїнського населення стали масові репресії – арешти й виселення (депортації) багатьох людей у віддалені райони СРСР. При цьому ці репресивні заходи здійснювалися без пред'явлення обвинувачень, арештованих без суду і слідства тримали в переповнених в'язницях, а потім у вагонах для худоби відправляли у східні райони СРСР. В'язні, яких початок Великої Вітчизняної війни застав у тюрмах Дубно, Львова, Станіслава, Тернополя та інших міст, були знищені енкаведистами. Врятувалися тільки одиниці. Отже, включення Західної України до складу УРСР відбулося в результаті здійснення таємних радянсько-німецьких домовленостей, які суперечили міжнародно-правовим нормам.
Спогади очевидців про "золотий вересень'"1939р. "Золотий вересень" - так у радянських підручниках історії подавалися події 1939 року. Тоді західна і східна Україна возз’єдналися в одну республіку. У радянських школах вчили, що Гітлер напав на Польщу 1 вересня, а 17 вересня Червона Армія увійшла рятувати українських і білоруських братів. Але ще живі багато людей, які бачили ті події на власні очі й добре їх пам’ятають. Михайлу Яворському, коли він взяв у руки залишений польською армією старий револьвер і почав патрулювати вулиці Львова, було 15 років. Михайло Яворський: Як польські війська втекли з міста, місто було порожнє. Через кільканадцять днів тут створилися різні міліції, була міліція єврейська, була міліція бувших в’язнів, не політичних в’язнів, а криміналістів, які також створили свою міліцію. В нашій школі, я тоді був у восьмому класі, учні із вищих класів створили студентську міліцію. Червона Армія ще не прийшла, так було десь біля тижня, як сказали б німці, то була вільна земля. Червона Армія Але стан фактичного безвладдя, порожніх вулиць і невідомості протривав недовго: 17 вересня до міста Львова, і до інших міст і сіл західної України, прийшла Червона Армія. Мирослав Симчич, який жив у селі неподалік Коломиї, прийшов пішки подивитися на армію. Мирослав Симчич: Вересень 39-го року я пригадую добре, як сьогодні, чому? Тому, що як тільки ми взнали про прихід Червоної Армії, я із моїм старшим другом, якого я вважав авторитетом, пішли до Коломиї зустрічати ту армію, подивитися, що ж воно таке. На той час люди говорили по-різному, одні говорили, та й газети писали, що там біда, голод та нещастя, а інші казали: «Tа куме, я ж там був у полоні, бачив як люди живуть, там прекрасні землі, великі урожаї, заможні люди, як може бути на Україні голод?». Мирослав Симчич каже, що у центрі міста вони побачили кілька танків і кілька десятків солдатів, а на запитання як живуть на сході і чи родить там картопля – почули: «У нас картопля одразу із маслом родить!» Мирослав Симчич: І я тоді зрозумів, що тут щось не те, що він вклав у ці слова філософію, що не з маслом картопля, а що там не треба масла до картоплі і їдять її без масла. Історик: радянська влада радикалізувала західну Україну Вхід Червоної Армії до Галичини та інших регіонів, що до того були під польською владою, був фактично безкровним. Але Тамара Галицька, історик із Прикарпатського університету, відлічує початок Другої світової війни в Україні саме від 17 вересня 1939 року. Тамара Галицька: Чому все таки 17 вересня? Оскільки по домовленості наступ мав би відбуватися одночасно, насправді стратегічно важливим в ідеї світової соціалістичної революції, було виглядати не агресором в очах потенційних прихильників даного режиму, і тому відтягувалася дата наступу. Німеччина в свою чергу вимагала відповідних дій з боку Радянського Союзу. Була відправлена телеграма із вимогою, що у випадку, якщо радянські війська не будуть наступати, то на території між східною межею впливу Німеччини і Радянським Союзом можуть утворитись незалежні держави. Більше того, уже на початку вересня, група німецької армії “Південь” отримала у своє розпорядження близько сто п’ятдесяти тисяч листівок, у яких озвучувалось прагнення німецьких вояків відстоювати ідеї Західно-Української державності. Більше того, Канаріс отримав вказівку вести переговори із Мельником, щодо можливого утворення Західноукраїнської держави на цій території. Це не було прагненням Німеччини, це був спосіб тиску на Радянський Союз. «СРСР мав право об’єднати Україну» Я прийшла в Івано-Франківський комітет Комуністичної партії України поговорити з людиною, яка хоч і не була свідком подій 1939-1941рр., але радо їх вітала. Батько Василя Гнипа був на заробітках у Франції, і після смерті матері вони з сестрою перебралися до нього. Новина про возз’єднання українських земель – а пан Василь називає ті події тільки так – застала їх у Парижі. Василь Гнип: Тоді коли ця велична подія сталася – возз’єднання українських земель, тo громадськість українська - у Франції було дуже багато українських заробітчан - зібралося десь біля 40 чоловік у кафе, на площі біля Бастилії. Мій батько, який тоді був головою союзу українців у Франції, Борщак і Шаповал – колишній генерал петлюрівської армії, палко вітали це возз’єднання. Мені тоді уже було 16 років і було дуже приємно. Василь Гнип коментує й заяви, які зробила Польща під час відзначення 70-ї річниці пакту Молотова-Ріббентропа. Він вважає, що СРСР мав повне право об’єднати територію України. Василь Гнип: Поляки говорять, що, нібито, Радянський Союз ножа в спину їм дав, а коли німці окупували Судети, то поляки, що зробили? В першу чергу забрали Чешин. Західні держави – Велика Британія, зокрема – засудили вхід СРСР на територію східної Польщі, але ультиматумів не ставили і війну, як Німеччині, не оголошували. Багато західних лівих до того ж мали романтичне уявлення про Радянський Союз як прогресивну силу. Говорить історик Тамара Галицька. Тамара Галицька: Поміркована політика радянської влади до квітня 1940-го року, а це зрештою відображається у цифрах – утворення на території радянської зони 6-ти з половиною тисяч шкіл, було створено 184 лікарні, львівський університет і цілий ряд навчальних закладів переводили навчання на українську мову, встановлювалась соціальна допомога, це виглядало дуже привабливо. Почалися арешти Проте, економічна ситуація на нових радянських землях, за словами свідків, одразу погіршилася: на селян було накладено великі зернові податки, багатих почали розкуркулювати, товари зникли з магазинів. Радянські власті одразу ж почали арештовувати й висилати всіх членів попередньої польської адміністрації та їхніх рідних. Коли почалися масові політичні репресії, молодь, яка раніше навіть схилялася до лівих ідей, така як сам Михайло Яворський, почала вступати в радикальні націоналістичні організації. Тамара Галицька: Що зробила радянська влада з 1939-го по 1940-й рік – вона радикалізувала західно-українську громадську думку. Понад мільйон людей, в основному польського походження, але й українців також, було арештовано й вислано, більшість їх загинула в радянських таборах. Але дехто не доїхав і до таборів. Співробітниця тепер уже музею “Тюрма на Лонцького”, Марія, перераховує прізвища націоналістів, арештованих НКВД. Марія: Ця тюрма є найбільшою тюрмою у Львові, оскільки починаючи з 1939-го року вона перейшла під управління НКВД і відповідно мала стати слідчою тюрмою з особливо строгим режимом. Вона отримала статус в’язниці під номером один і керував каральними операціями Іван Олександрович Сєров, діяч радянської спецслужби. Марія каже, що дехто з них утік і приєднався пізніше до боротьби УПА. Дехто загинув іще до німців: тільки за 5 днів літа 1941 року тут розстріляли майже 1700 людей. У цій тюрмі за німців сидів і колишній школяр Михайло Яворський, тут він бачив, як вивозили на страту євреїв. Але шлях його в цю тюрму почався раніше. Не ставши інформаторами радянської влади, Михайло з другом стали фактично розвідниками – чи шпигунами – для ОУН-УПА. Михайло Яворський: Нас організація, з сьогоднішньої точки зору, вживала як агентів, шпигунів. Одним із наших завдань було спостереження із цитаделі на Високівській вулиці за військовими таборами, пересуванням німецьких підрозділів і їхньою кількістю. Будучи членами організації, ми підходили із ентузіазмом до наших завдань, так як робилося усе це задля справи, як то кажуть. У цей час на Станіславівщині Мирослав Симчич, який до того був членом культурологічної Просвіти, почав свій вишкіл, який згодом зробив його солдатом УПА. Мирослав Симчич: В 40-му році я вклинився в молодіжну ОУН, так зване юнацтво, як от більшовицький комсомол. Там мене й ідеологічно підготували. Зрештою Німеччина напала на Радянський Союз. На тій землі, що вітала квітами й синьо-жовтими прапорами Червону армію, після двох років радянської влади, багато хто вийшов вітати армію Вермахту. Надії на “європейських”, так би мовити, завойовників і власну державу також було брутально розтоптано. А потім повернулася радянська влада. Василь Гнип у 1947 році попросив і отримав радянський паспорт і повернувся додому з Франції з тисячами інших – розбудовувати возз’єднану Україну. Він брав участь у колективізації та індустріалізації, і хоч шкодує про сталінські злочини, досі твердить, що радянська влада принесла Галичині багато доброго. Але і його доля, як і доля всього народу, могла скластися зовсім по-іншому. Василь Гнип: Я Вам по правді скажу, якби я був не в Франції, то я був би серед бандерівців. Бо я любив свою мову, свою землю, Україну. Куди б я подівся, був би із ними. От у моєму селі Васючин на Рогатинщині загинуло 72 хлопці. Я ще з ними зустрівся, а священик мені каже: «ще поки сонце не зійшло, щоб тебе в селі не було». А я сидів за столом із тими бандерівцями і горілку пив. Я не розумів, чому він мені так сказав, а село тоді НКВД оточило і за дві години, як зайчиків, перестріляли тих хлопців. Там могила така, по правді Вам скажу... (плаче). Під час війни Михайло Яворський пішов агітувати східних братів за незалежну Україну, після війни, як переміщена особа виїхав до США і тепер є професором філософії в Нью-Йорку. Михайло Симчич 5 років воював в УПА, зрештою був взятий в полон НКВД і отримав 30 років таборів, тепер живе в Коломиї. Василь Гнип з Івано-Франківська нещодавно розшукав сина під першої дружини-польки, якій, за його словами, погрожувала УПА. Як учасник звільнення Парижа від нацистів у лавах Ліберасьйон, він отримує від французького уряду невелику допомогу і вірить у комунізм. Усім їм далеко за вісімдесят.
Спогади про наше визволення... У цей погожий осінній день 17 вересня 1939 року частина населення Західної України зустрічала визволителів із квітами і хлібом-сіллю. Люди раділи, почувши українську мову, сподівалися на краще життя. Здавалося, що нарешті здійснилася віковічна мрія про о’єднання українського народу. Але не так сталося, як гадалося. Працелюбний і привітний народ навіть у страшному сні не міг уявити, що приготували йому ці визволителі. Ми, діти, до 17 вересня школу не відвідували, адже 1 вересня вчитель-поляк зник у зв’язку з початком німецько-польської війни. У кінці дня 17 вересня колона визволителів прямувала з Рівного через села Карпилівку, Михайлівну, Білівські хутори, Старожуків на Олику. Дітлахи зібралися біля шляху подивитися на військо. До нас підійшов військовий і сказав, що вони визволяють нас від панів. Але панської повинності у нас вже не було. Лише дехто ходив до пана на заробітки. Так восени 1938 року батьки взяли мене з собою копати цукрові буряки у пана Соболевського, що мешкав у с.Михайлівка. Після 17 вересня пішов до школи у другий клас. Наша сім’я була багатодітною, і батько прикуповував землю, щоб дісталась дітям у спадщину хоч по кілька гектарів. Але половину батьківської землі відібрали визволителі. Селян почали обкладати непосильними податками. Оподаткували кожне дерево у саду. І селяни почали вирубувати садки. Селяни Концимал Семен та Микита Самсонюк не у змозі були заплатити податки і потрапили до в’язниці, де й загинули на початку війни. Дорогою ціною дісталося народу таке визволення. Західна Україна після 17 вересня пережила усі жахи розбудови соціалізму. Те, що було на Східній Україні після революції, де жорстоко знищувався цвіт української нації, культура, духовність,обряди, самобутність, українське селянство. З 17 вересня 1939р. до 1941р. із Західної України було депортовано 1,2 млн. осіб.Були переповнені тюрми у Рівному і Львові. За наказом Берії масово вбивали в”язнів у тюрмах.Так на початку війни було закатовано 22 тисячі осіб. Про вбивства НКВД писали тоді багато газет у світі. Це була далекоглядна спланована політика винищення української нації. Про це пише письменниця Марія Прокопець у книзі „Саліна”, що вийшла друком у 1995 році. Отже народ добре пам”ятає про сплачену ціну „визволення” У радянський час люди боялися навіть вголос про це говорити. Ми нині повинні зробити все, щоб не допустити такого кривавого лихоліття. Чим краще ми будемо знати своє минуле, тим міцніше стоятимемо на ногах сьогодні. Ми низько схиляємо голови перед жертвами репресій, і кожен з нас має зробити все, щоб подібне ніколи не повторилося.
ДОДАМ ПРО БУКОВИНУ_Именно так описывает события связанные со сталинским захватом Буковины английский писатель и историк Норман Дейвис. Далее следует вольный перевод его статьи. Вступление Советской Армии в Северную Буковину в июне 1940 года стал первым шагом разрушения цивилизации. Отвоеванный Австрией у турок, этот уголок старой Молдавии целых полтора столетия служил для Австрии самым удаленным аванпостом Габсбургской империи. Затем Северная Буковина после распада Австро-Венгрии в результате Первой мировой войны попала на двадцать лет под власть королевской Румынии. Столица Северной Буковины - город Черновцы на реке Прут, был центром многоязычного, исповедовавшего разные религии общества, где имперская немецкая культура Центральной Европы( Mitteleuropa), словно бы прозрачной накидкой укрывала мощные слои различных местных культур: еврейской, румынской, украинской и польской. Через пятьдесят лет советского нивелирования Черновцы превратились в серенький провинциальный городишко. Старая Буковина исчезла. Остались только ностальгические воспоминания изгнанников, как например человека вынужденного бежать в 1920 году, после обвинения в" напрасных попытках сберечь верховенство немецкого господствующего класса " на окраинах бывшей империи и который вернулся в Черновцы в последние месяцы советской власти: "Старые дома еще до сих пор окрашены в яично-желтый австрийский национальный цвет, чередуясь с цветом зеленого горошка российской империи. Но Буковинского плавильного котла уже нет... все убиты или репатриированы. На их месте теперь флегматичные украинцы. Сумасшедшее разноцветное разнообразие сменилось сталинской серостью Черновиц. Рынок на городской площади, где в пахучем облаке чеснока евреи, армяне, румыны и немцы торговались за овечьи шкуры, брынзу, самогон, табак, подсолнечное масло и кизяк теперь превратился в бетонный плац, над которым нависает огромный плакат с портретом Ленина. Космополитическое приграничье Австро-Венгрии и царской России превратилось на огромный приют для нищих. Но когда нибудь упадут стены и этого приюта". Очень грустные мысли человека вернувшегося в родной город через 70 лет. Чтобы немного скрасить грусть, приведу анекдот другого выходца из Черновиц, народного артиста Украины, виртуозного музыканта Яна Табачника, рассказанный им в прямом эфире на телевидении: "Приезжает еще в советское время в Черновцы, после многих лет скитаний, старый еврей.Идет по городу, смотрит налево и направо, что узнает, что не узнает. Подходит к месту, где раньше была синагога - смотрит, теперь в этом здании кинотеатр с шикарным советским названием "Червоный Жовтень" (по украински - Красный Октябрь).Спрашивает у пробегавшего мимо мальчика: " А где теперь синагога?". Мальчик в ответ: " А что такое синагога?". Старик пытается объяснить ребенку что же такое синагога :" Понимаешь, мальчик, это такое место где собираются евреи все вместе и поют". " А-а-а! -понял мальчик,- это Вам надо пройти еще несколько кварталов. Только теперь это называется не синагога, а филармония". Сталинский захват Буковины самым грубым образом нарушил "медовый месяц" в отношениях между Сталиным и Гитлером. Гитлер был покороблен таким поступком советского вождя - ведь они об этом не договаривались.Все прежние захваты территорий соседних государств были детально оговорены и согласованы между "двумя договаривающимися сторонами". О Буковине советская сторона даже и не заикалась, так как знала позицию Гитлера - все территории, на которые когда -то распространялась германская юрисдикция должны быть возвращены Германии ( Австрия в 1940 году уже была частью Германии). Гитлер был поставлен перед свершившимся фактом и заподозрил Сталина в "нечистоплотной" игре против своего союзника, т.е. Германии. Окончательный надлом в отношениях произошел в октябре этого же года, после визита министра иностранных дел Молотова в Берлин, где союзники не смогли поделить территории предназначенные к захвату.
Західна Україна — Сибір. Хресний шлях: роки 1939 — 1941. Майже 62 роки тому, 10 лютого 1940 року на Галичині та Волині розпочався перший етап організованих «визволителями» насильницьких депортацій, що охопили 220 тисяч осіб. Україна Соборна... Народу нашому довелося платити протягом багатьох століть неймовірно високу ціну за втілення цього заповітного ідеалу. Безжалісно розділена зловісними імперськими силами на окремі частини, українська нація не переставала прагнути до єдності. Це прекрасно знають (і тим більший їхній цинізм!) ті історики-доброхоти, які дозволяють собі говорити про нібито величезну «історичну провину» західних українців перед нашим народом у цілому. Досі маловідомі факти, що їх наводить авторка зі Львова Зоя Скоропаденко, дозволяють побачити трагічні події 1939 — 1941 рр. у Західній Україні в істинному світлі, розставивши водночас морально необхідні акценти. ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ ТАК 17 вересня 1939 року, за наказом Й. Сталіна Червона Армія перейшла радянсько-польський кордон і почала просуватися на захід. В перший день операції війська Українського фронту заглибились на 70 — 100 км, оволоділи містами Рівне, Тернопіль, Чортків. Наступного дня вони зайняли Луцьк, Станіслав, Галич, а 19 вересня 1939 року частини Червоної Армії вийшли на околиці Львова. Вступ Червоної армії на територію Західної України викликав неоднозначну реакцію у місцевого населення: хтось сприймав її, як панацею, а хтось — як окупацію. Значна частина польських державних службовців: офіцерів, інженерів, лікарів, адвокатів та члени їх сімей з перших днів подалися в еміграцію. Лише до окупованої німцями частини Польщі, за приблизними оцінками, перебралося від 20 до 30 тисяч українців і поляків. Переважно це були молоді люди. Але все ж таки значна частина населення Західної України, в тому числі середній технічний персонал, торговельно-промислові службовці, працівники фінансових і кооперативних органів переважно вичікували, як далі розвиватимуться події. Деякі з них, на словах визнаючи нову владу, ще довгий час продовжували вагатися і не виявляли активності, оскільки не вбачали позитивних перспектив для себе в майбутньому. Було й чимало таких людей, які з огляду на власну безпеку під зовнішньою лояльністю і показовою активністю намагалися приховати свої погляди і настрої. Одразу після вступу радянських військ у Львів діячі українських політичних партій утворили делегацію на чолі зі старійшиною українських політиків Галичини 80-річним Костем Левицьким. 24 вересня 1939 року, під час зустрічі з радянськими військовими і цивільними високопоставленими чиновниками ця делегація запевнила їх у своїй лояльності і готовності до співпраці з новою владою. Натомість просили забезпечити можливість для діяльності українських господарських та культурно-освітніх інституцій. Але це не врятувало їх від репресій. Справа в тому, що сталінське керівництво, серед своїх першочергових завдань в Західній Україні, визначило швидку й повну нейтралізацію всіх явних і потенціальних політичних опонентів. Репресії кінця вересня — початку жовтня 1939 р. зачепили керівникiв всіх найбільших партій. Їх було заарештовано й вивезено на Схід. Газета «Краківські вісті» у 1942 році вмістила на своїх сторінках понад 250 прізвищ галицьких інтелігентів, заарештованих та вбитих органами НКВС або ж вивезених до Сибіру у вересні-жовтні 1939 року. Без розголосу, як правило вночі, були проведені арешти провідних діячів польських і єврейських політичних партій та організацій. На початку 1940 року пошуки ворога набули розмаху. У постанові Дрогобицького обкому партії від квітня 1940 року зазначалося, що, оскільки в області «на відповідальні посади в промисловості, кооперації, торгівлю та в інші організації пробралося понад 3 тисячі ворожих елементів», то партійні органи на місцях були зобов’язані повести з ними «рішучу боротьбу». «МОТИВИ» РЕПРЕСИВНО- ДЕПОРТАЦІЙНИХ АКЦІЙ Справжньою трагедією для населення Західної України стали депортації у 1939 — 1941 роках, тобто заслання людей, як захід політичного переслідування та адміністративного покарання. Депортації, здійснені керівництвом СРСР, мали політично-ідеологічні, класові та економічні причини. Ці акції були скеровані, насамперед, на руйнування структур польського державного і адміністративного апарату, «буржуазної» системи управління і власності. Результатом такого підходу стало те, що до списків ворогів радянської влади могли потрапити не лише ті, хто виступав проти неї зі зброєю в руках, але й ті, хто до неї ставився лояльно, проте критично оцінював методи її будівництва. Органи НКВС та радянські посадові особи, керуючись сталінською теорією класової боротьби, всюди шукали «ворогів народу», «контрреволюціонерів». Такі категорії людей бралися на облік, за ними встановлювався таємний нагляд, вони були першими кандидатами на ізоляцію або фізичне знищення. З іншого боку, економіка Радянського Союзу розвивалася в умовах командно- адміністративної системи і постійно потребувала робочої сили. Особливо гострою ця потреба була у віддалених районах СРСР (Сибір, Далекий Схід, Північ). Люди, які були примусово вислані із Західної України, ставали дешевою і бесправною робочою силою, яка призначалася для заселення і освоєння найвіддаленіших областей СРСР. Насильно виселені, тобто депортовані із Західної України громадяни підлягали під режим спецпоселення у віддалених місцях й були позбавлені економічних та політичних прав. СКІЛЬКИ? Дискусійним і до кінця не з’ясованим залишається питання про чисельність депортованого населення Західної України у 1939 — 1941 рр. В опублікованих працях наводяться різні цифри. Так американський професор Ян Гросс пише про чисельність депортованих поляків, посилаючись на меморандуми Міністерства закордонних справ лондонського еміграційного уряду Польщі від 15 березня 1944 рр.: «Чисельність польського населення, депортованого в СРСР у 1939-41 рр. — 1 млн. 250 тисяч чол.». Польський дослідник Анджей Щесняк вказує, що перший етап депортацій, який розпочався 10 лютого 1940 р., охопив 220 тис осіб. Другий — 13 квітня 1940 року, його жертвами стали жінки і діти, тобто члени сімей заарештованих та депортованих громадян. Він охопив 320 тис осіб. Третій етап тривав протягом червня-липня 1940 року, під час якого було депортовано 220 тисяч людей. Останній, четвертий етап депортації відбувся в червні 1941 року, коли було вивезено приблизно 300 тис. громадян, серед яких переважно були кваліфіковані робітники, залізничники, заможні селяни та інтелігенція. Московські історики Валентина Парсаданова і Микола Бугай, аналізуючи архівні документи, які зберігаються у державному архіві Російської Федерації, також зазначають, що до початку 1942 р. у східних районах Радянського Союзу налічувалося 1 млн. 173 тис. чол. депортованих із західних територій країни від кiнця 30-х років до червня 1941 року. ХТО? КОГО? ЗА ЩО? Архівні матеріали засвідчують, що плани депортацій складалися у Москві і здійснювалися силами репресивних структур. Планування масових депортаційних акцій в Західній Україні розпочалося у 1939 р. Згідно німецько-радянського договору від 28 вересня 1939 було передбачено депортацію «осіб українського та білоруського походження» з прикордонної смуги. В січні 1940 року політбюро ЦК ВКП(б) постановило визначити 800-метрову смугу, а ухвалою РНК УРСР 3 квітня того ж року зобов’язало керівництво західних областей УРСР протягом квітня-травня виселити 102800 осіб. Ще одна акція радянського уряду призвела до повного виселення селян з чималої території Львівщини. Йдеться про військовий полігон у Яворівському районі, спорудження якого розпочали вже наприкінці 1939 року. Велику частину мешканців прикордонної смуги і Яворівського полігону примусово вивезли у глибинні райони СРСР та Бессарабію. 29 грудня 1939 року було прийнято постанову РНК СРСР та ухвалено «Положення про спецпереселенців і трудове влаштування осадників, виселених із західних областей УРСР і БРСР». Уся робота з підготовки та проведення акції була покладена безпосередньо на НКВС СРСР, УРСР та їхні місцеві органи. З Архіву Головного інформаційного бюро МВС України: „Станом на 25 січня 1940 року, на підставі складених заздалегідь списків із Західних областей України підлягали депортації 17 807 сімей, або 95 193 особи, котрі мешкали у 2054 населених пунктах регіону. Для перевезення такої кількості людей у глибинні райони СРСР завчасно було виділено на залізничних станціях 3537 вагонів, не пристосованих для перевезення людей». Депортаційна акція першого етапу проходила з 10 по 13 лютого 1940 року, до того ж вона охопила верстви громадян, значно ширші за осадників, про яких зазначалося в офіційних документах того часу. Загалом, із західних областей України станом на 13 лютого 1940р. було депортовано 17206 сімейств, або 89062 особи; залишено тимчасово через хвороби — 1457 осіб; були відсутні на момент операції — 2152 особи; переїхали в інші райони до початку операції — 34 особи. Друга хвиля депортації прокотилася, коли вивезли заможних селян (до 6 тисяч сімей), котрі володіли землею понад встановлені норми. Черговою «підставою» для масових виселень було проживання поблизу військових об’єктів, що будувалися масово не тільки вздовж кордону, а й на Волині, у Тернопільській та Станіславській областях. Третя хвиля депортації розпочалася влітку 1940 р., коли в усі органи НКВС була направлена директива Меркулова №142 від 4 червня, в якій зазначалося: «Із західних областей України і Білорусії виселяються строком на десять років в Кустанайську та Семипалатинську області Казахської РСР сім’ї репресованих, що перебувають у таборах для військовополонених, колишні офіцери, поліцейськi жандарми, колишні поміщики і фабриканти». 16 травня 1941 року ЦК ВКП(б) і РНК СРСР прийняли постанову «Про виселення ворожого елементу із республік Прибалтики, Західної України і Західної Білорусії, Молдавії», згідно якої у червні 1941 року була проведена четверта депортація населення. Становище загнаних у незвичні, суворі кліматичні умови людей було жахливим: спалахували епідемії, постачання продуктів було вкрай поганим і, як результат, голод та велика смертність серед засланців (у IV кварталі 1940 року сягала 1,2%, а в I кварталі 1941 р. — 1,7%). Але декому все ж таки вдалося вижити й навіть повернутися додому. ЖИТТЯ ДЕПОРТАНТА Галину Паламарчук «переселив» другий етап депортації. На той час їй було всього 16 років. Вона, мама та молодша сестра Оксана тоді жили в містечку Городок, що під Львовом. Батько ще у вересні 1939 року вирішив їхати на захід, подалі від «визволителів» (Червоної армії), але оскільки всі одразу виїхати не змогли, то він поїхав лише зі старшою сестрою. А 13 квітня 1940 року по Городку пішли чутки, що на вокзал прибуло багато товарних вагонів. Це виявилося правдою. «Біля другої ночі, — пригадує Галина Романівна, — до дверей нашого помешкання вдерлися солдати, наказали збиратися. Дали на це не більше 30 хвилин і сказали, що «переселять нас в іншу область». Мама зібрала в клунок постіль, трохи одягу й їжі, що була в хаті. Помешкання зачинили та забили дошками». НОВЕ ЖИТТЯ Їх посадили в товарні вагони і аж через п’ятнадцять днів, зранку, 28 квітня 1940 року «вивантажили» у північному Казахстанi на станції Кустанай. Потім пересадили на вантажівку і після кількагодинної їзди «викинули» серед степу за кілька кілометрів від невеличкого поселення. «Мешканці недалекого села Тарського, побачивши таку незвичну картину, з цікавості прийшли до нас. З людяності вони допомогли нам і забрали до власних осель, — каже Галина Паламарчук. — Місцеві жителі переконалися, що ми — «мирні люди без автоматів», не такі небезпечні «вороги народу», як їм розповідали». На цьому почалося нове життя переселенців. Вони вимінювали останні речі на продукти, допомагали по господарству за харчі, голодали та вмирали від холоду. «Вже пізніше, з розповідей місцевих жителів, ми довідалися, як працівники районного НКВС інструктували населення регулярно за нами слідкувати й доповідати про нашу поведінку, розмови, настрої». В селі, куди доля «закинула» Галину, проживало кілька казахських родин, але більшість мешканців була українцями, які ще до революції добровільно приїхали сюди з Таврії за обіцяною землею. Тут і залишилися. (До речі, колгосп, якому належало те село, мав назву «Тарас Шевченко»). Депортовані намагалися вижити, як могли. Іноді, один-два рази у квартал, правдами і неправдами рідним вдавалося переслати поштою пачку з харчами (не більше 8 кг). Ці дні були некалендарними святами. У жовтні 1940 року почалися холодні вітри і випав сніг. Наступили 30-40-градусні морози. Теплого одягу у переселенців практично не було... Але частина з них все-таки вижила. ПРОФЕСІЯ — «ЧЕРНОРАБОЧИЙ» Повідомлення про початок війни Німеччини з Радянським Союзом до депортованих дішло лише через декілька днів, а невдовзі почалася мобілізація. „Протягом літа з нашого невеликого села забрали до війська більше десятка працездатних чоловіків. А в липні нас із мамою і сестрою повезли на будівництво залізничної колії, яку терміново прокладали між містами Картали та Акмолінськом (нині Астана — столиця Казахстану)... Привезли нас вантажівкою на станцію Кайбагар, де проживали в бараках і працювали на будівництві вивезені зі Західної Україні спецпоселенці з інших районів цієї ж області». Тут Галина з сестрою та мамою вже були на «державних» харчах: мали картки на їжу — перепустки, де в графі «професія» вказувалося — «чернорабочий». Питну воду на станцію привозили цистернами, тривалість робочого дня була 11-12 годин, жодної платні за роботу «чернорабочие» не отримували. А коли настали холодні дні, їх відвезли назад до села. Галина Романівна пригадує один неприємний епізод з ТОГО життя. «Через глибоке промерзання землі весною орати землю починали пізно. Після танення снігу люди збирали на минулорічній стерні колоски і пекли з зерна коржики. Це було святом на ті голодні часи. Якось моя сестра Оксана назбирала трохи колосків до шапки. По дорозі до села її зустрів бригадир колгоспу, вирвав із рук шапку й розсипав колоски, викрикнувши: «Ви — вороги народу, не смійте їсти наш хліб! Вас привезли сюди, щоб ви всі тут виздихали!» ДОДОМУ! ДОДОМУ! Війна тривала вже за межами Союзу. Депортовані листувалися зі знайомими з батьківщини, які пропонували їм повернутися додому. Але, як з’ясувалося, для цього місцева влада вимагала офіційного виклику з рідного краю. Цим зайнялася однокласниця Галини — Мирослава, що мешкала в селі біля Городка. Матеріально влаштувати цю справу допомагала Городоцька церковна громада. «П’ять днів я «оббивала пороги» всіляких начальників і в лютому 1946 року одержала дозвіл на виїзд та перепустку на в’їзд до Львова». У березні вони приїхали до Львова, де на них ніхто не чекав. Довелося починати життя спочатку. Повернутися до своєї хати в Городку вони не могли, бо ж не було жодних документів та й хату вже, напевно, хтось зайняв. А на Львівщині продовжувалися репресії та депортації. Життя було неспокійне: нічні перевірки документів, відповідність проживання згідно з пропискою і т.і. Влаштуватися на роботу без прописки було неможливо й, водночас, прописували тільки тих, хто вже працював... Завдяки знайомим Галині пощастило влаштуватися на роботу в аптеку, а згодом прописати — спочатку себе, а потім маму з сестрою. Зараз Галина Романівна живе у Львові. Вона інколи зустрічається й листується з тими, хто колись також жив ТАМ, у іншому житті — житті депортованого на Схід, у Сибір, але кому пощастило вижити і навіть повернутися на батьківщину. Зоя СКОРОПАДЕНКО, Львів. За матеріалами, люб’язно наданими Костянтином Кондратюком та Галиною Паламарчук.
ДОДАМ ПО ХРОНОЛОГИИ РОКИВ_Выселение украинского населения из ПНР в СССР (1944—1946) — акция массового переселения пограничного населения (Не путать с акцией «Висла»). 9 сентября 1944 Польский комитет национального освобождения заключил три международных соглашения (Республиканские договоры) с тремя советскими республиками: БССР, УССР и ЛитССР. Официальное название договора между ПНР и СССР: «Соглашение между Правительством Украинской Советской Социалистической Республики и Польским Комитетом Национального освобождения об эвакуации украинского населения с территории Польши и польских граждан с территории УССР». С польской стороны договор подписал председатель ПНВК Эдвард Осубка-Моравский, с украинской — председатель СНК УССР Никита Хрущев. Договор предоставлял возможность выезда украинцам, белорусам и русским в УССР и возвращение в Польшу поляков и евреев, которые по состоянию на 17 сентября 1939 г. были гражданами Польского государства. Договор содержал и тайную часть — подробную инструкцию выполнения, которая была передана польскому правительству 22 сентября 1944 г. представителем СССР при ПНВК — генералом Николаем Булганиным. Главными представителями польского правительства в деле эвакуации украинского населения из Польши были: консул Рогальский (до 30 апреля 1945 г.) и Иосиф Беднаж (с 1 мая 1945 г. по 11 марта 1947 г.). Главными уполномоченными правительства УССР выступали Николай Подгорный и М. Ромащенко (от 1 января 1946 г.)
Масові репресії комуністичного режиму на західноукраїнських землях у 1939—1941 pp. Прихід Червоної армії у вересні 1939 р. на західноукраїнські землі викликав піднесення серед більшості місцевого населення. Воно висловлювало свою щиру вдячність за звільнення від польського гноблення та за омріяне возз'єднання українських земель. На честь "визволителів" у містах і селах зводилися тріумфальні арки, нерідко прикрашені синьо-жовтими прапорами, їх вітали хлібом І сіллю, квітами, церковними процесіями а хоругвами та Іконами, Однак у процесі утвердження тоталітарного режиму первісний ентузіазм західних українців почав згасати. Позитивні соціально-економічні та культурно-освітні зміни на ново приєднаних землях супроводжувалися масовими репресіями, які спрямовувалися проти всіх, "хто міг би" чинити опір новим порядкам. Згідно з інструкцією НКВС, до категорії "ворогів народу" зараховувалися всі члени колишніх політичних партій, організацій та товариств, землевласники, чиновники, учасники визвольних змагань, служителі релігійних культів та ін. Згодом до них приєднали селян, які виступали проти насильницької колективізації. Найпоширенішим різновидом репресій були депортації, коли тисячі ні в чому не винних людей, затаврованих як "вороги народу", без будь-якого слідства, суду та навіть без формального звинувачення арештовували і в товарних вагонах вивозили в глиб СРСР. Чимало їх гинули по дорозі. Ті ж, хто виживав, у нелюдських умовах змушені були працювати на благо "соціалістичної Батьківщини". Водночас із репресіями на ново приєднаних територіях було створено широку тюремну мережу. На поч. 1941 р. там перебувало бл. 25 тис. ув'язнених, головним чином студенти, вчителі, лікарі, адвокати, представники заможнішого населення. Особливо трагічно склалася їхня доля з початком німецько-радянської війни, коли нарком внутрішніх справ Л. Берія розпорядився "...розстріляти всіх осіб, що перебувають під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини, а також осіб, що скоїли розтрати у великих розмірах". Вже 5 липня йому доповіли про виконану "роботу", тобто розстріли в'язнів, — всього понад 15 тис. осіб. Загалом за 1939—1941 рр. жертвами репресій — депортацій, ув'язнень, розстрілів — став чи не кожен 10-й мешканець Західної України. В одній лише Галичині, за підрахунками дослідників, за той період населення зменшилося майже на 700 000 осіб, Тільки за один рік до 90 000 осіб було репресовано за політичними ознаками на Буковині та в Бессарабії. Ці дані свідчать, що репресії комуністичного режиму як у цілому по Україні, так і на ново приєднаних західноукраїнських землях, мали масовий характер і були спрямовані на знищення та асиміляцію української нації. Порятунком для багатьох західних українців від комуністичних репресій стали втечі у німецьку зону окупації — т.зв. Генеральне губернаторство, до якого належала й частина етнічних українських земель. Протягом 1939—1940 рр. сюди втекли до ЗО тис. осіб, передусім члени політичних партій, діячі кооперації, науки і культури. Тут виникали українські громадсько-культурні організації, відкривали школи, комітети самодопомоги, кооперативні, молодіжні та спортивні організації тощо. Навесні 1940 р. для захисту соціально-економічних інтересів українців у Генерал-губернаторстві було створено координаційний орган під назвою Український центральний комітет, який очолив відомий учений В. Кубійович. Ті українці, що залишилися під радянським режимом, намагалися протистояти зростаючим безчинствам. Активною була позиція церкви, насамперед греко-католицької на чолі з митрополитом А. Шептицьким, яка надавала значну моральну підтримку населенню та відкрито протестувала проти численних насильств з боку нової влади, апелювала до вищого державного керівництва. Чинити опір намагалася також молодь, насамперед студентська, відмовляючись вступати до комсомолу та відвідувати лекції з марксизму-лєнінізму, розповсюджуючи антирадянські листівки. Єдиною політичною силою, що не лише зберегла свою структуру, а й значно розширила її, стала ОУН. Маючи великий досвід нелегальної діяльності, вона постійно поповнювалася новими кадрами, які не хотіли миритися з панівним режимом. Націоналісти розповсюджували антирадянські прокламації, вивішували синьо-жовті прапори, перешкоджали проведенню виборів та колективізації, вбивали представників радянської адміністрації тощо. Значною перешкодою на шляху організаційного зміцнення націоналістичного руху був розкол після вбивства Є. Коновальця. Він призвів до утворення двох окремих і непримиренних організацій: ОУН бандерівської (ОУН-б), або революційної, очолюваної С. Баядерою, та ОУН-мельниківської(ОУН-м), очолюваної А. Мельником, які впродовж багатьох років поборювали одна одну. Це завдало великої шкоди всьому українському національно-визвольному рухові, хоча ОУН і надалі залишалася єдиною організованою політичною силою, яка боролася за незалежність і соборність України. Отже, приєднання західноукраїнських земель до УРСР було визначною подією, важливим етаном у боротьбі за соборність, у результаті якого вперше за 1 кілька століть історії переважна більшість українців об'єдналася в межах однієї держави. Однак реалізація цієї акції мала окупаційний характер, оскільки була наслідком злочинної змови двох диктаторів та завдала невимовних страждань великій частині населення Західної України, серед якого у результаті запанували антикомуністичні та антирадянські настрої. До того ж, приєднуючи західноукраїнські землі, радянський режим переймався не інтересами українського народу, а прагненням назавжди покінчити там із національно-визвольним рухом.
