Сіонські протоколи: джерелаі документи: Іст. пам’ятка. —К.: МАУП, 2005. — 232 с. Шановний читачу! Ви тримаєте в руках унікальну та поза сумнівом сенсаційну історичну пам’ятку, присвячену проблемі авторства скандально і всесвітньовідомих «Сіонських протоколів» (або «Протоколів сіонських мудреців»). Пам’ятка належить перу французької дослідниці Леслі Фрай, чиє життя овіяне ореолом таємничості. До 1921 р. Фрай проживала у Франції, а потім переїхала до США, де певний час співпрацювала з відомим американським підприємцем Г. Фордом (автором книги «Міжнародне єврейство»). У 1921 р. Фрай опублікувала у французькому журналі «Ла В’єй Франс» статтю про виникнення «Сіонських протоколів», в якій стверджувала, що їх автором є Ахад Гаам (Ашер Гінцберг) — хасидський єврей, який народився 1856 р. в м. Сквира Київської губернії. 1922 р. в Німеччині оголосили сенсаційне звинувачення відомим німецьким монархістом графом Ревентловим на адресу єврейського письменника Гінцберга, який виступав під псевдонімом Ахад Гаам (Ахад Хам). Ревентлов, розвінчуючи Гінцберга-Хама, назвав його учасником таємних нарад єврейських заколотників та одним із співавторів «Сіонських протоколів». За повідомленнями німецьких газет, Гінцберг погрожував притягнути графа до суду за наклеп, з цього приводу готувався грандіозний процес за участю най-відоміших представників німецького єврейства. Проте в останній момент єврейський письменник і затятий сіоніст А. Гінцберг забрав свій позов, оскільки довідався, що у звинуваченнях Ревентлов опирався на статтю французької дослідниці Л. Фрай «Ахад Хам і сіонізм». Питанню авторства та виникнення «Сіонських протоколів» присвячена фундаментальна праця російського дослідника, доктора наук О. Платонова «Загадка Сионских протоколов». Історія появи цих «протоколів» у Росії огорнута глибокою таємницею і повна суперечливих версій. Це пояснюється зловісним характером документа, і люди, яким вдалося запопасти його, небезпідставно боялися не тільки за своє життя, а й за долю своїх близьких (до речі, вже за часів єврейсько-більшовицької влади, згідно з декретом Раднаркому 1918 р., за зберігання та розповсюдження «Сіонсь-ких протоколів» передбачалася смертна кара без суду та слідства). Першим «Сіонські протоколи» в Росії опублікував Ф. П. Степанов у 1895–1897 рр., який, за його свідченням, отримав рукопис від чернського (Тульської губернії) повітового предводителя дворянства О. М. Су-хотіна. Останньому дала їх одна знайома дама (прізвище її він не назвав), яка проживала в Парижі і, у свою чергу, знайшла цей рукопис у свого приятеля (очевидно, з євреїв), таємно переклала і привезла в Росію. 1903 р. «Сіонські протоколи» виходять в Росії масовим накладом у газеті «Знамя» (видавець П. Крушеван), а найавторитетнішим їх видавцем стає С. Нілус: «Великое в малом, или Антихрист как близкая политическая возможность: Записки православного». — 2-ге вид. — Царське Село, 1905; «Близ есть, при дверех: о том, чему не желают верить и что так близко». — Троїце-Сергієва лавра, 1917. У 1919 р. «Сіонські протоколи» набули значного поширення в Західній Європі та Америці, і в 20-х роках ХХ ст. їх перекладено на основні мови світу. З 1920 р. юдейські організації Європи та Америки розпочинають широку кампанію з дискредитації «Сіонських протоколів». Восени 1921 р. у газеті «Таймс» з’явилася стаття, в якій стверджувалось, що «Сіонські протоколи» є плагіатом книги Моріса Жолі (французького адвоката єврейського походження, який був помітним членом масонського ордену розенкрейцерів) — «Діалог в пеклі між Макіавеллі та Монтеск’є» (1864). Але, на думку О. Платонова, як і багатьох інших дослідників, і «Сіонські протоколи», і «Діалог» Жолі спиралися на спільне першоджерело, яке до того ж лягло в основу й інших юдейсько-масонських документів (наприклад, ілюмінатів А. Вейсгаупта, карбонаріїв, альянсу міжнародних братів, розенкрейцерів та ін.). На початку 30-х років ХХ ст. міжнародні юдейські організації, насамперед масонська «Бнай Бріт» та сіоністи, проводять низку нарад з метою формування спеціальної групи єврейських діячів для заборони розповсюдження «Сіонських протоколів». У 1933 р. єврейські адвокати подали позов до суду м. Берна (Швейцарія) з вимогою кримінального переслідування за розповсюдження «Сіонських протоколів». Головою суду в процесі над «Сіонськими протоколами» був призначений суддя Мейєр, який не приховував своїх симпатій до євреїв. Юдейські банкіри надали єврейським організаторам Бернського процесу значні суми грошей на оплату адвокатів, експертів, свідків та преси. Суддя Мейєр цілком погодився з фальсифікованою версією юдейських організацій про те, що «Сіонські протоколи» нібито були виготовлені в надрах російської поліції, і в порушення всіх процесуальних норм виніс юридично безглуздий вирок, за яким присуджували штраф за розповсюдження «Сіонських протоколів» як аморальної літератури (тобто прирівняв їх до порнографії). Захисники «Сіонських протоколів» подали касаційну скаргу до Верховного суду Берна з вимогою переглянути вирок Мейєра. Цю скаргу розглянули 1937 р. під головуванням судді Пітера. У заключному документі Верховного суду Берна зазначалося, що питання про «Сіонські протоколи» має розглядатися не юридично, а науково, не в суді, а на вченій раді. Книга нова. Ціна: 50 грн. Оплата на картку Приватбанк. Пересилка Новою поштою за рахунок отримувача.
