Чорні запорожці

Подивився я теж по інших джерелах.Дійсно фігурує як значковий Армії УНР.Дивно.

 

Чомусь,я теж в тому певен.

 

думаю, что да. во времена ГВ это было распространено...
Но пока, то что Римский-Корсаков был русский, не доказано - всего лишь домыслы я в рядах белых нашел еще одного Римского-Корсакова, который теоретически мог служить у Черных - бывший гвардейский кирасир-корнет Римский-Корсаков А.А., 1896 г.р., но не тот который монархист...
Лейб-гвардии кирасирский полк летом-зимой 1917 г. находился в районе Киева - так что возможно это он.

 

Отаман Семен Корнієнко

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління зберігається справа під назвою “Реєстраційні картки і нагороджувальні листи на військовослужбовців Армії УНР”. У пожовклій течці – “Нагороджувальний лист” на Семена Даниловича Корнієнка – сотника полку Чорних запорожців1. На жаль, у ньому не зазначено дату і місце народження Семена Корнієнка, але можна передбачити, що він народився в Золотоноші чи Золотоніському повіті, адже в січні 1918 р. його обрали отаманом Золотоніського вільного козацтва. На такі посади обирали, як правило, людей місцевих, добре знаних.
Золотоніське повітове вільне козацтво офіційно оформилось 9 жовтня 1917 р. на спільному засіданні Військового товариства ім. гетьмана Павла Полуботка, Ради військових депутатів та Ради селянських депутатів. Напевно, ця подія не обійшлася без писаря відділу з організації Вільного козацтва Генерального секретаріату Корнієнка, який працював на цій посаді з 27 вересня. 9 жовтня тимчасовим отаманом призначено Валентина Уса, а Петро Корнієнко очолив Золотоніське вільне козацтво в січні 1918 року. Під час наступу банд Муравйова на Київ він на чолі вільнокозацького відділу вирушив на захист своєї столиці. Додому козацтво повернулося лише навесні 1918 року, очевидно, вже з німецькими військами – союзниками Центральної Ради.
У листопаді того ж року золотоніські козаки знову взялися за зброю, на цей раз, щоб скинути гетьмана України Павла Скоропадського. “21 листопада 1918 р. козацький повстанський загін Корнієнка захопив Золотоношу і за 4 доби звільнив увесь повіт”2.
Та відновлення УНР лише встигли проголосити. Скориставшись падінням Української Держави, в Україну посунули московські полчища. Прийшла Красна армія і на Золотоніщину. Що могли протиставити вільні козаки проти її бронепотягів та гармат? Почалося ремствування, дехто поспішив на бік сильнішого, дехто вдав, що переходить на бік совєтської влади. Так чи інакше, але отамана Корнієнка скинули.
Але недовго золотоніські козаки підтримували “соввласть” – уже навесні 1919 року вони виступили проти неї. Взяв участь у повстанні й Семен Корнієнко. Воював на Переяславщині та Канівщині. Так, 4 серпня 1919 р. зібрав біля Канева близько тисячі козаків і повів їх на повітовий центр. Місто звільнили, червону частину роззброїли. Мабуть, побували повстанці й на могилі Тараса Шевченка.
Воював отаман Корнієнко і проти Добровольчої армії Антона Денікіна. Наскакував на них разом з отаманом Зеленим (Данилом Терпилом). У вересні 1919 р. Семен Корнієнко приєднався до Армії УНР: 20 вересня його Золотоніський курінь влився до 12-го Немирівського пішого полку Степана Лисогора.
Дослідник Володимир Лободаєв стверджує, що частина золотоніських козаків вчинила у Сквирі “преступний бешкет”, через що Золотоніський курінь “опинився на межі розформування, але Корнієнко умовив командування залишити їх окремою бойовою одиницею в складі 6-ї Запорозької дивізії”3.
20 жовтня 1919 р. Семен Корнієнко очолив 12-й Немирівський полк. Воював у районі Чечельника, Бершаді, Вапнярки, відступав з боями через Чорний Острів на Старокостянтинів.
6 грудня 1919 р., коли Армія УНР вирушила в Зимовий похід, командування призначило його отаманом повстанського відділу, підпорядкованого командарму.
У “Нагороджувальному листі” Семен Корнієнко власноручно зазначив, що з 24 лютого 1920 р. командував 2-куренем 3-ї Залізної дивізії4. Але такої частини в Армії УНР на той час не існувало. Її розгромили денікінці 25 грудня 1919 р. під Животовом. “Залишилася тільки згадка про славну Залізну дивізію у вигляді 3-го кінного полку, сформованого з решток дивізії під командуванням полковника Стефанова”5. Очевидно, службу саме в цій частині й мав на увазі Семен Корнієнко.
З 1 червня по 1 жовтня 1920 р. він працював культурно-освітнім референтом 2-ї пішої дивізії. За день до переходу Армії УНР Збруча, 20 листопада 1920 р., Корнієнка було зараховано до гарматного куреня кінного полку Чорних запорожців.
Уже в таборі для інтернованих його було представлено до ордена Залізного хреста за Зимовий похід і участь у боях та підвищено до ранги сотника зі старшинством з 25 серпня 1918 року. Представлення ч. 415 від 10 березня 1921 р. підписав командир полку Чорних запорожців Петро Дяченко та скерував до штабу 1-ї Запорозької стрілецької дивізії.
Ось і все, що відомо про Семена Корнієнка, який почав службу в Російській імператорській армії (4.01.1915), а завершив бойовий шлях у кінному полку Чорних запорожців Армії УНР під проводом легендарного Петра Дяченка.
Вічна пам’ять борцям за волю України!



Павло ПОДОБЄД, Роман КОВАЛЬ

Джерела

1. ЦДАВОВУ. – Ф. 1075. – Оп. 1. – Спр. 67. – Арк. 27.
2. Лободаєв В. Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917 – 1918 рр.” – Київ: Темпора, 2010. – С. 246.
3. Там само.
4. ЦДАВОВУ. – Ф. 1075. – Оп. 1. – Спр. 67. – Арк. 27.
5. Удовиченко О. Третя залізна дивізія. Том II. Матеріали до історії Війська Української Народньої Республіки. Рік 1920. – Ню Йорк: Червона Калина, 1982. – С. 34.

 

Дякую Вам Всім.за цю тему.З пов.

 

В отношении Римских-Корсаковых (кавалеристов):
нашел краткие биографии всех лиц с такой фамилией, кто теоретически мог служить у Черных, итак:
Римский-Корсаков Александр Александрович (1896.02.29--1965.08.20 в Париже) в 1917 окончил Елизаветград. кав. уч., корнет лейб-гв. Кирасирского Его Величества полка. во 2-м эскадроне полка. В Киеве с октября 1917 г. В Вооруженных силах Юга Рос-сии (вне эскадрона своего полка). На 1920.01.10 в общежитии № 1 в Буюк-Дере (Константинополь). Штабс-ротмистр. В эмиграции во Франции. Ум. 1965.08.20 в Париже. Жена Наталия Юрьевна (1908.05.08 - 1977.10.31, там же).
Римский-Корсаков Николай Николаевич (? -1975.07.07 в Дорнштадте,Германия) Штабс-ротмистр лейб-гв. Уланского Его Величества полка. В Добровольческой армии. Участник 1-го Кубанского похода в 1-м конном полку. В 1919.03. в эскадроне своего полка в Запасном кавалерийском полку. Ранен. В 1919.11. командир эскадрона во 2-м Сводно-гвардейском кавалерийском полку. Ранен 1919.12.04. Ротмистр. В эмиграции в Югославии, 1931 в Белграде. Подполковник (полковник). Ум. 1975.07.07 в Дорнштадте (Германия).
Римский-Корсаков Александр Евгеньевич (1881-1970, Франция) – служил 2-м Запорожском казачьем полку Кубанской казачьей дивизии и добровольно перешел в Дикую весной 1915 г. подъесаул. Участник Ледяного похода, полковник ВСЮР, Русской Армии. По данным ИНО ОГПУ - до войны проживал в Петрограде, во время ГВ занимал высокие посты в казачьих соединениях. В эмиграции в Константинополе (там служил у англичан). С 1923 г. в Марселе (Франция).
Из всех перечисленных на роль будущего Черного запорожца (по всем параметрам) больше всего подходит первый персонаж - Римский-Корсаков А.А. Кроме того, в его пользу говорит и то, что на январь 1918 г. в Киеве находилось 25 офицеров лейб-гв. Кирасирского полка, а в дальнейшем эта цифра стала увеличиваться - в Киеве стали собираться офицеры-кирасиры из Московской из Петроградской групп (всего существовало 3 объединения офицеров-гвардейских кирасиров - Москва, Петроград и Киев).

П.С. Кстати, все они были русскими и являлись родственниками великого композитора...

 

Виходячи з приведенного точно перший я теж вважаю.

 

Віктор Дяченко і Антін Кущинський (Чикаго, США)

 

Я так розумію, що Віктор Дяченко це племінник Петра Дяченка, який воював у Вьєтнамі ?

Мене на фото більше цікавить клинок. Це часом не шабля дядька ??? І коли так, то де зараз національна реліквія ???

 

це його рідний брат, сотник Армії УНР...

 

Во-первых, не 25-го, а 26-го декабря. Эту дату указывал горе-командир Валентин Трутенко, она же приводится в работах по 1-му Зимнему походу Доценко (с. 22, 172) и Омеляновича-Павленко.

25-е появляется в книге "Третя Залізна дивізія" (Ню Йорк, 1971, с. 228–232). Книга написана Александром Удовиченко и Александром Вышнивским — однако первый тогда был в белогвардейском плену, а второй в Виннице, где как раз окончились переговоры с коллегией офицеров УГА.

Точки над i расставляют белые. 13(26) декабря указывает Аркадий Столыпин в своем дневнике, та же дата в неопубликованной работе Евгения Месснера. На обоих ссылается М.А. Ковальчук:

26 грудня під містечком Животовим білогвардійський загін полковника Попова... наштовхнувся на 3-ю Залізну дивізію армії УНР...
(Невідома війна 1919 року, с. 279).

Командиром белогвардейцев в том бою был не кн. Борис Львович Голицын, а некий полковник Попов (из украинских авторов его упоминает вроде бы только Трутенко).


Кстати, вскоре произошел еще один бой, который вспоминают реже:

28 грудня під Жашковом відбувся бій Київської дивізії Ю. Тютюнника з білогвардійцями, у ході якого українські частини завдали значних втрат ворогові.
(Там же).


Конечно, не совсем точная дата — пустяк рядом с тем, что согласно Ковалю Михайла Малашко и Трифона Гладченко чекисты казнили в 1920 г. в июле, "в ночь на пасху".
Пасха тогда была 11 апреля. Середина апреля представляется вполне надежной датировкой, судя по телеграмме об их аресте (вместе с Бровой).

См.: Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918–1921. — М.:, 2006. — С. 311.


О том, как Корниенко мог попасть в конце февраля 1920 г. в часть, которая стала впоследствии 3-й дивизией, чуть позже.

 

Итак, начну с конца.

29 апреля 1920 г. 2-я стрелецкая дивизия армии УНР под командованием Александра Удовиченко, принимавшая участие в наступлении польских войск, была переименована в 3-ю.
(О. Удовиченко. Третя Залізна дивізія. Матеріяли до історії Війська Української Народної Республіки. Рік 1919. — Ню Йорк, 1971. — С. 235).

2-я дивизия была создана объединением 18 марта в польском тылу двух бригад: 4-й стрелецкой, которую с 11 февраля формировал в Каменце-Подольском Александр Шаповал, и отдельной стрелецкой, формированием которой в Могилеве-Подольском занялся Удовиченко.
(Z. Karpus. Ukraiński Sojusznik Polski W Wojnie 1920 Roku // Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej. — 2010. — Nr 7–8. — S. 19).

Удовиченко прибыл в Могилев-Подольский то ли 20, то ли 21 февраля. Бежал из плена, а скорее, как пишет Исак Мазепа, — просто прибыл туда с частями белогвардейского Бредовского похода.
23 февраля Мазепа подписал приказ о формировании вышеупомянутой бригады.
(О. Удовиченко, там само; І. Мазепа. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. — К., 2003. — С. 354, 355).

Вот так Корниенко и оказался в 3-й дивизии с 24 февраля 1920 г.

 

Цікаві уточнення!

От цікаво де він міг бути у білих після "Любарської трагедії" одразу?

 

Еще парочку. "Українська-московська війна 1920 року в документах" (Ч. 1, Варшава, 1933) подтверждает дату начала формирования 4-й бригады 11 февраля (с. 2), а вот дату слияния бригад Шаповала и Удовиченко во 2-ю дивизию приводит другую — 20 марта (с. 3).

К тому же, в состав бригады Удовиченко вошли донские казаки под командованием есаула Михаила Фролова, а также кубанские казаки и другие белогвардейцы из Бредовского похода.
Мазепа пишет, что они присоединились к Удовиченко сразу в Могилеве-Подольском, Карпус — что вернулись туда, побывав недолго в лагере для интернированных. Командира кубанских казаков, сотника, называют то Юшкевичем, то Юшевичем.
(І. Мазепа, вказана праця, с. 355; Z. Karpus, op. cit., s. 20).

Тут просто. См. у Омеляновича-Павленко в "Зимовому поході":

Дня 4 грудня старші військові начальники, члени Ради Міністрів та представники політичних партій були запрошені до містечка Чортория (поруч із Любаром)... навіть у старшому командному складі епідемія зробила свої серйозні спустошення: полковники — Удовиченко, Омелянович-Павленко молодший і Базильський були в тифозній гарячці в шпиталях.

Насчет младшего брата он мог лукавить — есть подозрение, что Иван перешел к белогвардейцам вполне сознательно (во время 1-го Зимнего похода служил в Кубанской армии).
Госпиталь армии УНР находился в Проскурове, который белые захватили 22 ноября 1919 г.
(І. Мазепа, вказана праця, с. 314–316; В. Альмедингер. Симферопольский офицерский полк // Последние бои Вооруженных сил Юга России. — М., 2004. — С. 278–279).

 

Безперечно це. Він досить в скорому часі прийняв пост командира лінійного козачого полку Кубанської армії ВСЮР. Звісно,що вчорашньому полоненному петлюрівцю цей пост не довірили би.

 

Насчет конкретного полка — это сведения Ярослава Тинченко. Где он их добыл, не знаю.
Насколько мне известно, единственный источник, прямо говорящий о службе Ивана Омеляновича-Павленко и Ивана Цапко в Кубанской армии (тот был у белых вроде бы еще с 1918 г.) — публикация в "Українському козацтві".
В Харькове нужного номера нет, где он в Киеве, мне подсказали, осталось только добраться. Тогда и узнаю, назван ли там конкретный полк.
3-й линейный, мобилизованный из третьочередников в 1-ю мировую, в Гражданскую тоже служил, но сведений о нем почти не сохранилось.

 

Цапко ще очолював Старобільський партизанський загін зформований в околицях Айдару на Луганщині в 1919 році. Про цей загін більш докладно писав Роман Коваль. Також була стаття самого Цапка в "Вістях" Братства вояків 1-ї УД УНА в Мюнхені в 1963 р. котра так і звалася :"Партизани на Східній Україні.Старобільський партизанський загін"

 

Учитель чорношличників

Історія маловідомого творця легендарного кінного полку Чорних запорожців сотника Федора Божка та його підпільної боротьби проти більшовиків в Україні


Кінний полк Чорних запорожців – одна з легендарних частин армії УНР. Його командир – полковник Петро Дяченко із «трохи бандитським», як писали очевидці, обличчям був людиною завзятою. На фронт Першої світової війни пішов рядовим добровольцем, дістав кілька георгіївських нагород і поранень, а 1917 року вже мав звання штабс-капітана й очолював так званий батальйон смерті. Тоді йому виповнилося тільки 23. Та все ж таки Петро Гаврилович був піхотинцем і кінного ладу не знав. Він не створив би боєздатної кавалерійської частини без досвідченого фахівця. А саме таким виявився його помічник і заступник – сотник Федір Божко.

Творець кінноти Чорних запорожців

Дяченкові Божко був майже земляком – народився 7 червня 1893 року в сім’ї залізничника в селі Піски Лохвицького повіту Полтавської губернії. Випускник Роменського реального училища, він навчався в Петроградському політехнічному інституті. У жовтні 1915-го вступив до Миколаївського кавалерійського училища, яке закінчив через кілька місяців прапорщиком. Юнака призначили на службу до 2-го Дагестанського кінного полку, який входив до Кавказької туземної, або, як її ще називали, Дикої дивізії. У полку були самі дагестанці й лічені командири-слов’яни. Незважаючи на це, Федір Божко своєю твердою волею та любов’ю до коней заслужив повагу однополчан, а відтак і офіцерські погони. У 1917 році за постановою аскерів-кавказців Федора Божка було нагороджено відзнакою Св. Георгія 4-го ступеня з лавровою гілкою (для офіцерів). Війну він закінчив штабс-ротмістром.

Коли на початку 1918 року 2-й Дагестанський кінний полк вирушив із фронту додому, Божко вирішив не залишати товаришів і ділити долю своєї бойової частини до кінця. Він прибув до Темір-Хан-Шури, де займався її демобілізацією. Невдовзі там спалахнула громадянська війна, і наш герой показав себе в ній найдіяльнішим чином. Однак у червні того самого року повернувся до України.

У листопаді 1918-го Федір Божко, вже як отаман лохвицьких повстанців, узяв активну участь в антигетьманському виступі. Його загін із 200 селян бився проти підрозділів Павла Скоропадського й німців у районі Ромодана – Гребінки. Пізніше неподалік Люботина об’єднався з кінною сотнею 2-го Запорізького пішого полку, яку очолював сотник Римський-Корсаков. Так постав кінний дивізіон Запорізької дивізії Дієвої армії УНР.

Володимир Римський-Корсаков був кадровим кавалеристом російської армії – служив у Лейб-гвардії драгунському полку, і революційні зрушення в Україні були йому не до вподоби. Отож 17 січня 1919 року він залишив службу й поїхав до Криму, де вступив до білогвардійської Добровольчої армії. Тоді командиром дивізіону став Петро Дяченко, а його помічником – Федір Божко – єдиний фаховий кавалерист у частині.

На спільній нараді командирів було вирішено розгорнути підрозділ у кінний полк Чорних запорожців, або чорношличників. Назва походила від оригінальної форми: старшини й козаки носили чорні шапки зі шликами, черкески та чорні мундири. На головах вояки вистригали оселедці.

Читайте також: Їх звали Чорні Шлики

На жаль, зовсім не збереглося фотографії нашого героя. Короткий опис зовнішності сотника Божка подав у своїх спогадах ветеран 1-ї Запорізької дивізії Никифор Авраменко, який зустрів його в січні 1920 року: «В бородатім помічникові Дяченка пізнав Божка, бувшого в Кременчуці ад’ютанта оперативного відділу 2-ї Запорозької дивізії, а ще раніше ротмістра Дагестанського полку Дикої дивізії, георгіївського кавалера». До цього слід додати, що Божко залишався приблизно в тій формі, в якій ходив під час служби в Дикій дивізії: папасі, черкесці та дагестанській бурці.

Никифор Авраменко стверджував, що Дяченко дивився на дисципліну в полку «крізь пальці», і функцію її підтримування покладено було на Божка, який усіх «підтягав». Очевидно, після служби з дагестанцями впоратися з українськими розбишаками та романтиками йому було не надто складно.

Упродовж зими – весни 1919 року кінний дивізіон, а потім – полк Чорних запорожців брав участь у боротьбі з червоними, виконуючи переважно розвідувальні та охоронні функції. У перервах Божко займався вишколом із козаками, навчав здійснювати переходи, атакувати на різних алюрах, майстерно володіти шаблею та списом. Нескладна, як на перший погляд, наука вимагала багатьох годин вправ та роботи з конем. Лише в червні – липні 1919 року під час боїв у районі Кам’янця-Подільського та Проскурова Чорні запорожці змогли проявити себе як згуртована й дисциплінована кавалерійська частина. Відтоді завдяки старанням сотника Божка вони стали найкращим кіннотним підрозділом Дієвої армії УНР.

Пригода з російським прапором

У липні 1919 року на допомогу військам Симона Петлюри прийшла Українська галицька армія. З району Збруча їхні об’єднані сили розпочали наступ на Київ. З іншого боку, з Лівобережжя, до міста просувалися білогвардійці. Українські частини відвоювали Вінницю, Жмеринку, Житомир, Фастів і першими 31 серпня 1919 року ввійшли до столиці. Кінний полк Чорних запорожців вступив туди через Галицьку площу (нині – Перемоги). Потім зі сходу до Києва увійшли частини Добровольчої армії.

На Хрещатику мав відбутися парад українських військ. Як стверджував у своїх спогадах Петро Дяченко, відкривати його начебто мав головний отаман Симон Петлюра на білому коні. Від кінного полку Чорних запорожців було призначено дві сотні вершників та команду з шести кулеметів на чолі із сотником Божком. Дяченко не міг брати участь у параді: він не знав, як правильно керувати кавалерійськими частинами в такій ситуації, тож не зміг би впоратися зі своїми підлеглими.

На мостах через Дніпро розташувалася піхота 7-ї Запорізької дивізії. Жодних інструкцій щодо ставлення до білих командири українських вояків не мали, тож розгубились, коли з лівого берега на правий рушив панцерний потяг із російським прапором. Білогвардійці швидко роззброїли охорону мостів. Коли Дяченко із другою частиною полку наблизився до залізничного переїзду, той уже був у руках білих. Вояки в російських погонах швидко прямували до центру міста.

Тим часом на Думський площі (нині майдан Незалежності) зібралась юрба народу. Із боку Бессарабки симпатики УНР чекали на українські війська, а від Софійської та Царської (нині Європейська) площ прямували прихильники «єдіной нєдєлімой». До будівлі думи прибули командир одного з галицьких корпусів генерал Кравс та російський воєначальник генерал Брєдов. Подальші події яскраво описав у своїх спогадах колишній викладач 3-ї Української гімназії Києва Олександр Ільницький, який був тоді на Думській площі: «За яких 10–15 мінут на бальконі думи, де стояло кілька галицьких вояків та повівав український прапор, появився ген. Кравс з російським генералом. Обидва в руках тримали прапори: ген. Кравс – український, а той старенький генерал – російський... Після промови обидва генерали свої прапори дали присутнім воякам причепити до поруччя балькону. Вони це зараз зробили. А старшина, що мав промову, сказав, що ці два прапори є символом спільної боротьби проти московського комунізму... Та нараз з Хрещатика поміж нарід пробіг на коні козак до дверей думи під балькон, на якому висіли два прапори і крикнув до вояків на бальконі: «Кидай російський прапор!»... Ті вояки почали козакові відповідати, що вони того зробити не можуть, бо то є розказ і т. п. Але козак на коні кричав, аби прапор московський скинути, бо «він боровся не за російський прапор». По хвилині котрийсь з вояків відв’язав з поруччя балькону російський прапор і кинув його козакові...»

Цим козаком на коні був сотник Федір Божко. Пізніше він згадував, що, під’їхавши до думи й побачивши імперський триколор, зайшов досередини, піднявся на балкон і власноручно його зірвав. Тим часом до площі підійшла колона кінного полку Чорних запорожців на чолі з командиром Запорізького корпусу полковником Володимиром Сальським. Колона йшла парадом по Хрещатику. Сотник Божко кинув зірваний прапор під ноги коня Сальського. Зчинилася перестрілка. Кінні запорожці почали витісняти білих до Царської площі, де спалахнув бій. Несподівано згори, з боку Печерська, до білогвардійців надійшло підкріплення. Чорношличникам довелося відступати до думи. У цей час під Федором убили коня, а самого його поранили. Сотник залишився на Царській площі й утрапив у полон до білих. Генерал Брєдов наказав розстріляти Божка, але караул, який складався з кубанських козаків, непомітно його відпустив.

На фронтах проти білогвардійців і чекістів

Одужавши після поранення, Федір Божко знов долучився до кінного полку Чорних запорожців і взяв участь у Зимовому поході, розпочатому 6 грудня 1919 року. Затиснута між білими, червоними та поляками Дієва армія УНР зосередилась у районі міст Любара та Чуднова на Волині. Більшість вояків хворіла на тиф. У таких умовах українське командування прийняло рішення прорвати фронт білих і пробиватися їхніми тилами на Київщину та Полтавщину, аби там підняти збройне повстання. Божко відзначився в кількох атаках чорних запорожців проти білогвардійців. Зокрема, в бою 27 грудня 1919 року за село Ставище на Київщині, де було розбито білі загони державної варти.

Армія УНР повільно рухалася на південь України, знищуючі дорогою різноманітні білогвардійські загони. У селі Добровеличківка (нині смт Кіровоградської області), яке українська кіннота зайняла 17 січня 1920 року, сотник Божко був викликаний до командувача Армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка й дістав доручення вирушити на Лівобережжя, щоб зібрати інформацію про настрої серед селянства та розпочати організацію національного підпілля. Дяченко з легким серцем відпустив свого помічника: він страшенно ревнував його до козаків, які любили сотника не менше, ніж командира. Крім того, Божко був професійним кавалеристом на відміну від Дяченка, фактично його учня.

Про діяльність Федора Божка як розвідника й організатора збройного підпілля відомо мало. Та, очевидно, він успішно виконав завдання і впродовж 1920-го щонайменше двічі з’являвся до командування Армії УНР із детальними звітами. Працював із підробними документами на прізвище Дємєнтьєв і саме так залишився в УСРР після того, як українські сили остаточно відступили на територію Польщі.

Уперше сотник був заарештований органами ЧК навесні 1921 року. Він пробирався із-за кордону до Лівобережної України з черговим завданням. Вочевидь, чекісти не знали, хто опинився в їхніх руках, а тому не пильно стерегли заарештованого, якого було вирішено перевезти до особливого відділу в Харкові. 27 квітня 1921-го ув’язнений вистрибнув із потяга в районі станції Кременчук і незабаром дістався додому. Виконавши завдання, Божко вирішив знову податися до більшовиків, але тепер уже... начебто з каяттям. Швидше за все, на цей одчайдушний крок його штовхнула та обставина, що українські підпільники почали раз по раз потрапляти до чекістських пасток. Було зрозуміло, що серед керівництва Армії УНР діють зрадники, але викрити їх не вдавалося. Отож залишався єдиний шанс: з’ясувати їхні імена безпосередньо в ЧК.

1 червня 1921 року Божко-Дємєнтьєв прибув до Києва, по8над місяць залагоджував там справи, пов’язані з підпільною роботою, а 2 липня прийшов до особливого відділу штабу Київської військової округи, де написав «покаянну заяву». У ній таврував себе й запевняв, що відтепер згоден працювати на червону владу, просячи застосувати до нього так звану першотравневу амністію, за якою всі «контрреволюціонери» могли з’явитися з визнанням провини до «органів» і їм гарантували збереження життя. Оперативні співробітники повірили Божкові, амністували його й доручили відбути на Полтавщину для участі у викритті місцевого українського підпілля.

2 серпня 1921-го, коли потяг зі співробітниками ЧК й Федором Божком стояв на станції Ромодан, той вискочив начебто по пиріжки. Відтак машиніст несподівано рушив – і сотник залишився на станції. Наступного дня він, наче нічого й не сталося, знову прибув до особливого відділу в Києві. Співробітники ЧК потім свідчили, що Божко когось побачив і саме тому побіг із вагона на перон. Він відчайдушно опирався, запевняючи, що лише його необачність призвела до такого прикрого випадку. Його підозрювали в тому, що насправді він скористався можливістю, аби передати комусь із підпільників інформацію, яку йому вдалося дістати в ЧК. Швидше за все, так і було, але Федір Божко раз по раз писав скарги на ім’я чекістського керівництва, в яких доводив буцімто свою невинуватість перед радянською владою.

Божка під конвоєм привезли з Києва до Харкова й помістили в таємній в’язниці особливого відділу ВУЧК на вул. Губернаторській, 13. Колишній чорношличник і далі письмово скаржився, згадуючи поміж іншим холодні камери, кам’яну підлогу та дерев’яні нари без постелі. Через дорогу, в будинку № 14 містився особливий відділ, куди Божка періодично водили на допити. Він зрозумів, що чекісти мають вагомі докази його нещирості. Зокрема, від сексотів дізналися, що колишній Дємєнтьєв – мало не полковник українського генерального штабу й великий фахівець у справі розвідки.

У ніч із 12 на 13 грудня 1921 року Божка вивели з підвалу, аби доправити до особливого відділу на допит. Колишній чорношличник раптом кинувся на одного з конвоїрів, вихопив у нього зброю, сильно штовхнув другого й побіг до паркану, куди було якихось 12–15 кроків. Один із охорони оговтався й, коли Божко перелазив через паркан, пустив кулю йому вслід. Сотник обернувся, щоб відповісти тим самим, але тієї миті вікна навколишніх будівель, де мешкали чекісти, повідчинялись і з них теж почали рясно стріляти. Відстань була дуже близька. Незважаючи на темряву, в героя поцілило щонайменше три кулі. Дві з них були смертельні. Так обірвалося життя легендарного чорного запорожця, сотника Федора Божка.

Ярослав Тинченко

http://tyzhden.ua/History/75894

 

Ось тут : http://proidysvit.livejournal.com/208734.html?view=2316638#t2316638 знайшов портрети Чорних Запорожців, роботи художника Василя Перебийноса , який служив у Армії УНР.

 

«Козак і дівчина». Неповторна Великодня листівка роботи сотника Армії УНР Миколи Битинського. Зображена дівчина у національному строї та поручик 1-го Кінного полку Чорних Запорожців. Зі збірки Архіву ОУН в УІС - Лондон.

 

может не по тебе...но есть больше информации об участии П.Дяченка в подавлении Варшавского востания....ранее в теме упоминалось об етом

 

ну так поділіться

 

забыл поставить знак вопроса...сам интересуюсь