Українська дивізія Військ СС / 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (ukrainische Nr. 1)

Влад, не вибачимо ))))))
Фото Романа з кокардою "тризубом" це вже Ріміні.фото "хлопець молиться" біля каплички це також вже Ріміні ,ця знимка є в фото альбомі про ДҐ.

 

Пост # 1539 ,якщо зможу викладу фото вишколу Pak-38 ,там всі хлопці в кітелях WH або OrPo !!!!
Так що все ок!
Загалом дякую за фото!!!
Чогось свіжого ніколи не завадить!

 

Фото з посту # 1542
Отримати б в нормальній якості , я бачу там буде над чим поговорити ....

 

Фото раніше опубліковане в книжці по Ріміні, вся інфа правильна.

 

Hermann Historica

 

Із книги Івана Дмитрика "Записки українського повстанця ( В лісах Лемківщини) : "сотенний Веселий - старшина з військовим вишколом. Він закінчив старшинську школу в Дивізії "Галичина" з ступенем поручника. За походженням син священника з-під Надвірної, він мав яких 25 років". Очевидно на 1944 рік. Чи можна встановити про кого йде мова?

 

"Веселий" - це Данило Свістель, тільки в ДГ він був не офіцером, а унтер-офіцером...

 

А чи є якась інформація про місце народження? "З-під Надвірної" - досить умовно.

 

він уродженець с. Нирків Заліщицького р-ну Тернопільської обл.

 

Дякую за вагому допомогу. Отже інформація про те, що він з Надвірнянщини виявилася хибною.

 

можливо хтось знає місце і рік коли зробили це фото ?!

 

Цьогоріч Галичина святкує ювілей створення дивізії СС «Галичина». Насправді дивізія була започаткована у квітні 1943 року, але святкування у Львові у зв’язку з Великодніми святами перенесли на другу декаду травня. До урочистостей готувались заздалегідь, серед запланованих заходів — нагородження колишніх дивізійників. Останніх до 70–річчя створення дивізії дожило зовсім небагато, а більшість з них узагалі полягли в сумнозвісному бою під Бродами... Варто визнати, що до сьогодні в суспільстві немає однозначного ставлення до тих, хто воював у «Галичині». Тому «Україна молода» завітала в гості до одного з колишніх дивізійників «Галичини» Василя Бойківа, аби почути його історію з перших вуст. Зовсім юним 19–річним хлопцем він пішов у дивізію з метою захищати рідну землю. Мій співрозмовник каже, що до ладу і німецьких солдатів не бачив, а воював усього лише кілька днів... А потім ще дуже довго розплачувалися за це і він, і вся сім’я.
　
«У ті часи були два шляхи: або йти в УПА, або в дивізію»

На свято Василь Петрович, на жаль, не пішов. Чоловік у поважному віці, ще минулого року пережив інсульт. Тепер йому важко розповідати всі деталі тих подій, тому його історію допомагає звести докупи дружина, пані Олена.

Народився Василь Петрович на Івано–Франківщині в 1925 році. Батько був працьовитим селянином, справжнім господарем. Хоча потім, у радянські часи, в доносі на сина його навіть назвуть куркулем. Петро Бойків був членом «Просвіти», і свого сина виховував патріотом. Тому підтримав Василя, коли той пішов добровольцем до дивізії. Далі батькова доля склалася нещасливо. Коли Червона армія наступала, він змушений був покинути рідну землю, аби вберегти родину від ГУЛАГу. Місцеві мешканці знали, що буде за те, що твій син служив у дивізії. Як Петро Бойків опинився в Канаді, родичі достеменно не знають. Лише років через десять по війні, коли з’явився мінімальний зв’язок із закордонням, дізналися, що їхній батько працював на тютюнових плантаціях, захворів та помер у середині 50–х.

«У ті часи було два шляхи: або йти в ліс в УПА, або в дивізію, — пояснює вибір свого чоловіка Олена Бойків. — Але в ліс ішли старші на кілька років юнаки, а вони з товаришами зовсім дітьми були...»

«Я вчився в гімназії в Коломиї, — додає пан Василь. — Ми чули розповіді про те, що проводиться набір вояків у дивізію, яка воюватиме за незалежність України. Тому й записалися добровольцями. На вишкіл я прибув 9 вересня 1943–го на військовий полігон Гайделягер, що в Польщі».

«Там вони вчилися стріляти з кулеметів та гранатометів, вираховувати відстань та напрямок пострілу, — розповідає дружина дивізійника. — Жили у казармах, кожен мав форму, годували їх добре. Чоловік розповідав, що головним над ними був якийсь німець, але він приїздив так рідко, що його навіть достеменно ніхто не знав. Скрізь були свої хлопці, а німці тренувались окремо. Вони навіть воювали окремо».

Закінчував вишкіл юнак вже в Найгамері, в 12–й сотні 29–го полку. Перед виїздом на фронт отримав звання старшого стрільця і був призначений сотенним писарем. 8 липня 1944–го сотня Василя Бойківа прибула в Ожидів, містечко на Львівщині. Бойову техніку розвантажили і повезли, а сотня солдат пішки попрямувала через Олесько на Ясенів.

Галичани зустрічали дивізійників iз радістю

«Коли ми проходили через Олесько, нас вітали місцеві мешканці, бо вже зіткнулися з червоним терором, — пригадує пан Василь. — Настрій у нас був піднесений, ми співали «Бо війна війною». Коли проходили повз будинок шпиталю, хтось із медсестер запитав: «Куди ви йдете, хлопці?» І хтось із наших відповів: «На Київ!» А на свято Петра, 12 липня, я і мій сотенник гостювали в пароха з Ясенова. Нас тоді пригощали варениками з вишнями».

Це була, мабуть, остання смачна страва перед роками неволі і поневірянь. Адже час останнього бою невпинно наближався.

17 липня сотня відбила наступ Червоної армії і навіть пішла у контрнаступ, тоді їм допомогли гранатомети та артилерія. Того дня юнак уперше побачив мертвого червоноармійця. Видовище міцно вкарбувалося у молодій пам’яті: «Це було в лісі, він лежав під деревом, без голови, з торбинками набоїв в обох руках, — пригадує Василь Петрович. — Мабуть, поруч розірвався снаряд гранатомета».

Далі події розгорталися швидше. Наступного дня їм наказали відступати. Через дві доби, за час яких радянська авіація розбомбила їхні гранатомети, сотня опинилася біля населеного пункту, де німецька танкова колона робила прорив до Золочева. Але пальне закінчилось і танки застрягли у торф’яних болотах.

Рештки сотні проривалися разом iз німецькими загонами до Золочева. Але на схилі долини їх почали обстрілювати червоноармійці. Вижити у тому побоїщі було важко. Але молодий Василь Бойків вижив, хоча і був тяжко поранений: куля пройшла крізь хребет, так, що навіть розігнутись не міг. Те, що юнак після всього пережитого ще дихав, родина вважає Божим провидінням і дякує за це донині. Василь Петрович показує спину, де і досі добре видно місце поранення.

У Бродівському котлі

Пораненого хлопця 22 липня разом з іншими покаліченими везли в санітарній машині до села Ясенівці, але колону розбомбили. Стисле слово «обстріл» навряд чи опише те, що тоді творилося. «Здавалося, небо впало на землю і день змінився ніччю, — пригадує пан Василь. — «Катюші» наступали, з неба рясно обстрілювали літаки. Це була просто вогняна стіна, її недарма згодом назвали Бродівським котлом».

Юнак знову опинився на межі смерті. Вона наступала все ближче і вже дихала в потилицю. Рятуватися з тієї вогняної пастки, ще й тяжко пораненому, було марно, тож живі просто заховалися, хто куди міг, і чекали... «Ті поранені, які могли самостійно рухатись і могли вилізти з машин, заховалися у вирвах від бомб і чекали вечора, — розповідає пан Василь. — Ворожі танки стояли на шосе і обстрілювали звідти залізничну колію та луки. На луках під Ясенівцями лежало багато трупів, більше, як снопів жита на полі під час добрих жнив».

Коли стемніло і танки відступили, ті, кому поталанило вижити, перелізли до лісу. Якимось дивом і Василь видряпався з вирви та поповз до лісу. Там вкрай змучений, майже непритомний від болю, він заснув. А зранку прийшов до тями від того, що з–за дула автомата йому скомандували: «Руки вгору!».

«Василя попередили, інакше опинився б у ГУЛАГу»

Так хлопець опинився в Саратові у фільтраційному таборі. Там до нього спочатку ставилися як до «ворога народу». Але в таборі було багато молоденьких медсестер, які, крім роботи, ще й навчались, і їм часто потрібна була допомога з уроками. Тож юнак, який нещодавно закінчив на «відмінно» гімназію, часто допомагав їм з математикою та іноземними мовами.

«Зрештою і медсестри, і начальник табору побачили, що «ворог народу» не такий уже й ворог, — продовжує Олена Бойків. — А в 1946–му полоненим оголосили, що їх відпустять по домівках. І тут знову Божа ласка допомогла моєму чоловіку вижити. Він захоплювався медициною і як міг лікував таких же полонених. Люди були вдячні йому за це. Тож за день до обіцяного відправлення додому до Василя підійшли та попередили, аби наступного дня залишився в таборі. Він, на щастя, прислухався. Адже всі, хто в той день поїхав, зрештою опинилися в ГУЛАГу. А небагатьох iз тих, хто залишився, і справді згодом відпустили, серед них і мого Василя».

«Ні про що не шкодую»

Повернувшись нарешті додому, Василь Петрович закінчив механіко–математичний факультет університету. Але захистити дипломну роботу йому не дали. Щоб довести свою «благонадійність», пан Василь уже готовий був рушати на цілину. Але один із викладачів, який цінував талант успішного студента, влаштував його на роботу в проектний інститут. Установа, до речі, діє у Львові і зараз. Усе життя Василь Петрович там пропрацював і став головним конструктором інституту. «У Львові нема будівлі, до якої б він не приклав свою руку, — усміхаючись, розповідає Олена Бойків. — А церкву по вулиці Симоненка Василь добудовував уже після першого інсульту».

Пані Олена — все життя поруч із коханим чоловіком. Йти пліч–о–пліч з людиною, на якій довгий час висіло тавро «ворога народу», було нелегко. Пригадує, коли вони тільки почали зустрічатися, її виселили з гуртожитку тільки за те, що наважилася будувати плани на майбутнє з колишнім солдатом дивізії СС «Галичина»! Та, попри всі труднощі, вони щасливо прожили разом уже 59 років...

І хоча зараз цю сторінку української історії, принаймні у Львові, поважають і цінують, життя Василя Бойківа не раз отруювали згадками про участь у дивізії СС «Галичина». «Але попри все я не шкодую про свій вчинок, — пускає скупу чоловічу сльозу Василь Петрович. — Ми були готові не лише своїм майбутнім пожертвувати, а й своїм життям».

«На початку Незалежності друг Василя, з яким разом служили в дивізії, запропонував чоловіку звернутися до Німеччини по компенсацію, — додає Олена Бойків. — Друг тоді вже отримав такі виплати й Василю моєму радив. Але татусь (так ніжно називає свого чоловіка пані Олена. — Авт.) дуже жорстко відповів: «Я в Україні воював за Україну, за її незалежність, за що мені до німців претензії виставляти?!». І це була його остання розмова з цього приводу».
звідси - http://www.umoloda.kiev.ua/number/2267/171/80742/

 

якщо вірити цнформаціі з німецькомовного інтернету, то у цьому невеличкому німецькому містечку в Австрії є пам"ятки по дивізії http://www.feldbach.at/

 

Так, це відомий цвинтар з дивізійниками. Що року могили упорядковуются місцевими в знак пошани. Раніше збиралися українські і австрійські ветерани, але зараз напевно всі застарі.

 

Каmf Gr. Baersdorff
фото було використане в книжці " To Battle"

 

З фото альбому Луціва....
ЦІкаво що це за похорони
Хтось володіє інфою по цьому

 

По Василю Петровичу...
"тренувались німці окремо,вювали окремо..." ну це просто сміхота якась,бачу що думка тих хто потрапив в полон підчас сну ( переважно молоді "зелені") одна і та сама,ГУЛАГ ще додав своє ( не у всіх випадках),і пресінґ після війни сов.владою також!
Ще й таке "що не жалкує" ,та тут не ма за чим жалкувати... Дуже добре що пішов в ДГ !
Думка тих хто справді кимось був,пройшов унтер офіцерську чи офіцерську школи,чи був просто добрим солдатом і під Бродами,Словачинні,Австрії-ДУМКА карденально
інша....
No more соплі.....

 

доречна стаття Городинського

 

Стаття Дмитра Паліїва 1941 року

 

Спогад Б. Стефанишина про Паліїва

 

випали з однієї книжки....
4 Пол Рег

 

Фото 1, 2 Австрія 1945 рік ( цікаво що на другій фото видно едельвейси на кепі і не в одного)
Фото 3 Heidelager

 

21 травня 2013 року в Івано-Франківському музеї визвольної боротьби імені С.Бандери проведено регіональну наукову конференцію на тему «Дивізія «Галичина» - історія та персоналії». Захід був присвячений до 70-ої річниці з часу створення даної військової формації.
На відкритті конференції з привітальним словом виступили Галина Брицька – головний спеціаліст управління культури Івано-Франківської облдержадміністрації, Ярослав Коретчук – директор Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С.Бандери, Михайло Мулик – голова Івано-Франківської станиці Галицького братства колишніх вояків І-ої УД «Галичина», вдова Дивізійника п. Марта Малкош. У своїх виступах вони поділилися думками щодо проблематики досліджень історії Дивізії; планами відносно святкових заходів до 70-ої річниці утворення Дивізії, які відбуватимуться влітку цього року.
За вклад у справу дослідження історії українських військових формацій грамотами Івано-Франківської станиці Галицького братства колишніх вояків І-ої УД «Галичина» нагороджено Ярослава Коретчука та Оксану Романів – директора та заступника директора Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С.Бандери.
На конференції виступили Ігор Аркуша, дослідник історії Дивізії з Тернополя, автор інтернет-версії журналу «Вісті комбатанта» (виступ «Міфи та реалії. Дивізія «Галичина» в сучасному інформаційному просторі»); Василь Іваночко, директор видавництва «Лілея – НВ» (виступ «Історія Дивізії у світлинах на сторінках фотоальбому «Івано-Франківська станиці Галицького братства колишніх вояків І-ої УД «Галичина»»); Юрій Тимошенко, краєзнавець – колекціонер (виступ «Вплив суспільно-політичного фактору на рішення добровольців щодо вступу до Дивізії «Галичина»); Станіслав Власов, молодший науковий співробітник музею визвольної боротьби України ЛІМ (виступ «Родина Івана Чмоли і Дивізія «Галичина»); Уляна Паньо, директор музейно-виставкового центру м. Калуш (Дивізія «Галичина і Калущина: деякі факти з історії»); Наталія Зварчук, науковий співробітник Музею історії Надвірнянщини» («Василь Вацик: усе життя на службі в рідного народу»); Галина Якимів, науковий співробітник музею історії міста Болехова імені Романа Скворія («Болехівчани в українській Дивізії «Галичина». Шляхи і долі»); Юрій Гудчак, колекціонер («Історична пам’ять Дивізії “Галичина» у діаспорній та вітчизняній фалеристиці. Випуск українських філокарток та конвертів в Україні з нагоди 70-ої річниці створення Дивізії «Галичина»). Також, близько 10 науковців прислали свої виступи.
Учасники конференції мали можливість оглянути цікаву виставку. В її експозиції – автентичні матеріали з історії Дивізії, зокрема, світлини, документи, відзнаки та ін.
За результами роботи наукової конференції заплановано видати збірник матеріалів (липень 2013 року).
Учасників конференції запрошено на урочистості з нагоди створення Дивізії «Галичина», які відбудуться 26 травня в обласній філармонії.

 

На рахунок едельвейсів - виглядає що це була мода коли проходили через Австрію.

 

карти по групі Баєрсдорфу від Крохмалюка

Ps. вчора коло готелю Жорж побачив тур.автобус з Австрії