Українська дивізія Військ СС / 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (ukrainische Nr. 1)

А це вже в другому номері
Роман знайду викладу
В газеті на останній сторінці завжди друкували результати спробую знайти їх

 

З Waffen-SS Kriegsberichter які служили в ДГ суто Львівян знайшов 16 чоловік ( з допомогою Майкла Мельника)
Зараз опрацьовую цю інфу яку згодом викладу в темі
а в газеті знайшов таке...
Може хтось знає хто це Володимир Заворо.... далі неможливо розібрати так як сторінка в тому місті порвана

 

Це фото було використане в книжці ""To Battle"
4 Pol.Reg. у Франції

 

прізвище - Заворотюк...

якщо інформація з рукописних списків, де є Дурбак, Шанковський і т. д., то це не ті, хто став крігсберіхтерами, а ті, хто мав ними стати (були відібрані з числа зголошених); більша половина із них ними так і не стали...

 

Андрій дякую за піказку ці списки також маю
Є там і Шанковський Лев 1903 р.н. і Іван Дурбак ( не капелан)
Хто саме з них не став КВ?

 

із перерахованих в тих списках осіб виїхали на вишкіл і стали КБ С. Конрад, Я. Кецало, В. Ратич, В. Давидок, Ю. Волянюк, М. Михалевич, І. Марчук (при цьому двоє останніх служили не в ДГ); крім них, у 1-ій вишкільній групі КБ були також В. Заворотюк, М. Левицький, Р. Тилявський + ще один (імені не знаю)... були ще дві вишкільні групи...

 

Сергинюк з однокласниками ( з них ще 6 пішли в ДГ)

 

цікаве інтерв'ю:

- Яким було Ваше життя у криваві воєнні роки?

...

Із приходом німців спочатку відбувалося велике пожвавлення у напрямку українізації. Надзвичайно радісною була звістка про створення УНР. Запрацювали вільні державні управи. Голосно заявили про себе “Просвіта”, “Січ”, “Пласт” та інші патріотичні організації. Замайоріли синьо-жовті прапори. Члени ОУН і УПА інтенсивно вишколювались. Організувались Український Леґіон, спеціальні частини, так звані “зондер дінст”, у які записувались юнаки і відправлялись на фронт. У Львові почали закликати до 1-ї Української Дивізії. Зголосилося багато юнаків, котрі виїхали до Дембіци, Нойгамеру чи інших частин. Та невдовзі фашисти відкрили своє справжнє єство, демонструючи зверхність, жорстокість, переслідування. У 1944 році мене вивезли до Ройте (Німеччина) на роботу. Звідти я утік.

- Відомо, пане Теодозію, що й Ви стали дивізійником, воювали, були поранені.

- Зголосився я до Дивізії в числі групи українських юнаків. На превеликий жаль, Дивізія «Галичина» була розбита під Бродами. У Львові на вулиці Чарнецького я з однодумцями пройшов спеціальну комісію. Майже всіх прийняли до юнаків, а мене спочатку відкинули - через те, що не мав 18-ти. Я дуже переживав, адже не знав, що робитиму далі. За кілька днів нарешті мене призначили до спеціального вишколу в Австрії, у Мальті. Таких, як я, було до 30 хлопців.

Одержали нові мундири й поїхали поїздом до призначеного місця. Побачили табір юнаків у синіх мундирах-строях. Мусіли мати найменше 5 клас гімназії. Підготовчий табір пройшли тридцять хлопців і до 200 тих, котрі були в сусідньому таборі. У жовтні 1944 р. нас, юнаків, вислали до Дивізії по полках, батальйонах і сотнях. Мене призначили до підстаршинської школи під проводом поручника Романа Гавриляка. Допомагали підхорунжі. Школа тут була дуже строга, та я закінчив її з відзнакою. Одержав “белька” на погонах. В листопаді мене призначили до штабової сотні, до ловецької частини. Одного разу коло 100 юнаків поїхали на словацький кордон, де комуністична партизанка затримувала втікачів з України. Їх не пускали через кордони, й вояки-дивізійники мусіли їх збройно визволяти. Втікачів було до 300 людей з лаштунками й дітьми.

Укінці листопада 1944 року позбирали всіх, які були разом у Мальті, із Зіліни (Австрія), й повезли до ще одної підстаршинської школи. Їхали через Відень, Мюнхен, Ляйпціг, Познань на Помор’я до Рекова коло Бітова, Ной Штетін і Порту Штетіна. По дорозі розбивали вагони, бо не мали що їсти. Дуже строгим був цей табір. Спали на трьох голих дошках, до лятрини далеко, військові вправи тяжкі. Цілими днями на снігу й холоді, зимовий вітер холодив через шпари. Комендантом був німець польського походження, називався поручник Зубек. Він нам часто казав: “Як побачите ворога – стріляйте”. Та ми нікого не вбили. Зубек дуже любив пісню “Смерть, смерть, ляхам смерть”. Мій чотовий називався Поль, а чотовий А.Сороки - Леонард”.

На свято Йордана 1945 року дали нам, воякам, трошки рому, і ми вирушили на фронт. 12 кілометрів ішли по ожеледі в сильну хуртовину. Думали, що то далі робити, деякі намагалися втекти. У їх числі був і я. Сержант підійшов до мене й сказав: “Якщо ти вийдеш із лави, то я тебе застрілю”. Переночували в якійсь школі. Вранці почули постріл із рушниці в іншій кімнаті. Це один із хлопців ненароком застрілився.

Фронт. Перед дивізійниками завдання - відібрати фільварок. Я - перший стрілець, а Осип Островський – другий. Ідемо ближче до мети, а тут позаду червоні війська стріляють по нас. Дорогою забили Гудиму, упав мій чотовий та деякі інші хлопці. З бідою під вечір ми здобули фільварок. Стояли на тих самих позиціях кілька днів: ані туди, ані сюди. Фільварок уже горів. Тут крики від червоноармійців: “Мальчікі, здавайтєсь!”. Пізно вночі я і Сорока стоїмо під муром і гріємося, аж ураз постріл - куля з гранатомета поранила Андрія, а ще одна мене в ногу. Відчув повно крові в черевику. Беру Андрія під плечі і тягну його до медиків, які були недалеко. Його забрали на санях. Я їм кажу, що я також ранений, а вони мене загнали назад. З нами були латвійці та німці. Аж тут - неспокій, метушня, німецький генерал виходить на танка і кричить: “Ми піддаємося, ми в оточенні, скидайте всі ваші погони”. Та у нас були інші плани.

 

- І там, у далекій чужині, щирі брати-українці трималися разом…

- П’ятеро відважних українських хлопців завжди трималися разом: я, Осип Островський, Микола Люшняк, Микола Лютий, Володимир Олійник. Якось вирішили ми втекти через міст або через ріку. Міст був завалений, але перед сильним обстрілом. Задумали тікати через воду. Перейшли ріку, ідемо лісом, аж раптом: “Пастой! Кто ідьот?”. Ми одразу звернули наліво. Та не знали, куди тікати. Хотіли добратися до Нойштетіна. Дорогою зайшли в якийсь будинок і несподівано там зустріли трьох жінок з України, котрих забрали німці на роботу. Нам було дуже радісно й приємно. Українки наварили нам вареників, просили лишатися, та ми не хотіли ризикувати життям. До того ж поспішали знайти свою дивізію.

Поїхали поїздом до Штетіна. Всюди бачили сумну картину: люди тікали, обліплювали вагони, як бджоли. В Штетіні ми зголосилися бути поліцаями, слідкувати за порядком у поїзді й на станції. Та з цим не вийшло. Поїхали до Берліна. Місто було зруйноване. Ледве знайшли комендатуру, що була наполовину знищена. Почали шукати Українську Дивізію.

На великій мапі на стіні побачили: вона розташована в Марбургу (Марібор) в Югославії, а ми її залишили ще у Словаччині. У Берліні прилучився до нас ще один земляк - Юрко Кохан, та дорогою далі кудись зник.

Поїхали до Марбурґу. Знайшли головну квартиру своєї Дивізії. Говорили, що йдемо з фронту, що на Помор’ю нас розбили, що проходили вишкіл і звідти нас вислали на фронт. Якийсь поручник почав кричати: “Ви дезертири, підете під розстріл”. Ми були налякані, адже все могло статись, але Божа сила нас урятувала. Послали нас до запасного полку. Я потрапив до 4-ої сотні поручника Маріяна Цьолки. На Словаччині був сторожовим у полковника Папіра 31-ого полку, пізніше став сторожовим майора Побігущого. Одного разу я помітив, що їде якийсь джип. В джипі був Тіто, шофер і двоє зі зброєю машиновими кріслами. Я замість стріляти - з переляку пішов до середини покликати майора і сказати йому, що проїхав джип з Тітом. Вони миттю повтікали. Може, то добре, що так сталося, бо якби я почав стріляти, мене б вже не було. Я думав, що майор зварює, так він на мене сильно кричав.

Опісля ми, українські хлопці, перейшли в Українську Національну Армію (УНА). На присягу приїхав генерал-полковник Павло Шандрук. Я та ще троє вояків одержали завдання бути на сторожі на вежі церкви з кулеметом. Бачили все, як на долоні. Зворушливою була присяга українському народові і Україні. Все відбувалося дуже урочисто. Присяга відбувалася 23 квітня 1945 року біля Фельдбаху в Горішній Австрії на теренах розташування 30-го полку. Поклавши одну руку на дуло міномета, другу піднявши вгору, вояки говорили: “Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією і Животворящим Хрестом, не шкодуючи життя, ні здоров’я, скрізь та повсякчасно зі зброєю в руках боротися під українським національним Прапором за свій Нарід і свою Батьківщину. Свідомий великої відповідальності присягаю як вояк Українського національного війська всі накази моїх начальників виконувати слухняно, а всі службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені допоможе Бог і Пречиста Мати Діва!”

Як у Словаччині, в Югославії билися проти комуністичних партизан. У бою сотня, в якій я воював, втратила одного вояка. Далі фронтова дорога пролягла в Австрію. Тут нас, зголоднілих, захопили англійці. Я встиг перед тим продати пістолет за хліб і сало. Дивізійників відправили у шпиталь, де затрималися на кілька днів. Літаки скидали нам їжу. Раптом я почув, як хтось мене покликав: “Пришляк!”. Один із хлопців спитався, чи мав я брата Осипа. Показав його знимку. Це був мій брат. Вояк сказав, що Осипа вбили під Фельдбахом. Оповів точно, як це сталося. Четверо хлопців несли Осипа, й ті четверо теж загинули з ним. Це сталося через день або два після закінчення Другої світової війни.

- Сумно. Дяка Богові, що Вам пощастило вижити.

- Ті, хто вижив, справді були щасливчиками. На фронті ми багато молилися. Та продовжую свою розповідь. Зі шпиталю нас повезли до Венеції. Та й тут панував голод: не було води, їли раз на день, страшна спека. Не знали, куди нас везуть, аж потім дізналися: далі в Італію до Белярії, недалеко Сан Маріно. Пройшли «ревізію», усе в нас забрали, лишили на поталу долі. Пригадується червень 1945-го. Загнали нас у голе стоптане поле, тільки старий будинок стоїть. Страшні порохи, розколена земля з посухи, немає де подітися, воші нас з’їдають. Ми мали такого одного, що всі воші ішли до нього, прямо рухала земля. Спали під голим небом, деякі мали військові палатки, і так докупи ділилися 4 або 5 хлопців під одною палаткою. Ночами вужики й миші лазили по мені, я легко їх ловив рукою і викидав. Тут ми діставали вже рано чай, кикси, овочі, часом хліб і зупи, переважно чай. Чаєм пив і мився. Так було три місяці. Після того перевозять нас до Ріміні коло Сан Маріно, коло Мірамаре, Рігйоне, Цезенатіко над Адріатичним морем. Це був справжній табір полонених. Доріжки асфальтові, великі шатра, майже 10 тис. бувших вояків 1-ої Укр. Дивізії УНА. Спочатку був я в третій сотні запасного полку, пізніше вступив до Куреня Молоді. Це вже була звичайна школа-гімназія, професорами в якій працювали: Мариняк, Маєр, Монцібович, Войцєх. Відтак - математичні курси, а після того пішов до інституту Св. Йосафата вчитися на священика. З нами жили 8 священиків з Риму. Приїжджав туди і Єпископ Іван Бучко. В Ріміні були зі мною два сини о. Костельника, один із яких вчив мене фізкультури.

Ще у Мюнхені вояки шукали українські скупчення. На думці у мене тоді було одне - доля брата Славка. Питався людей, чи чули або знають щось про Славка Пришляка. Один відповідає: “Чекайте, зараз покличу”. І тут виходить із будинку Ярослав. Цю мить описати важко, бо радість була надзвичайна. Довго ми не говорили, боялись, що німці можуть зловити і розстріляти на місці. Як докажемо, що ми не дезертири? Від того часу мав сталий контакт із братом Славком, який зник із театру в Бережанах у перших днях окупації Червоної армії в Галичині.

Згодом ми подалися через Відень до Марбургу. У Відні мені сказали, що мій брат Микола є десь у Австрії, бо його там бачили. Я дуже радів, адже знайшов уже двох братів. Про долю інших родичів, братів і сестер нічого не знав.

З Ріміні я зі своїм побратимом Володимиром Біликом поїхали до Риму на студії духової семінарії Св. Йосафата. Та я розумів, що священиком не стану. З Риму через гори Альпи пішли у Бренкро Пас. Зупинились у Віпітено переночувати. Тут нам дали хліба й сала. При переході через Альпи нас зловили карабінери, та ми мали деякі документи, і нас відпустили. Перейшли Альпи, опинились у Австрії, в населеному пункті Матрай. З Матраю поїхали поїздом до Інсбруку. Тут знайшли роботу в будівельній фірмі інженера Курилка. Почалося нормальне життя. Незабаром одержали легальні документи й поїхали до Ляндеку в Тиролю (Австрія). Мали на меті їхати до Мюнхену до Ярослава, але не хотіли більше ризикувати.

В таборі Ляндеку розпочалось нове життя. Я зустрів тут брата Миколу. За деякий час Микола переїхав до Німеччини, до Вітембергії (мав там дівчину). У таборі ходив я до школи, працював, належав до “Пласту”, СУМу, до церковного хору і хору “Трембіта”.

Згодом люди почали залишати табори і виїжджати за океан. Деякі виїхали до Австралії, Чилі, Бразилії, Аргентини а найбільше - до Канади. Пізніше - у США. Я теж мріяв туди потрапити.

повністю тут - http://usim4.eukrainians.net/ua/archive/2009/novyny126k.htm

 

Дякую за цікаві спогади. Вже друга згадка про службу українців в Зондердінсті!

П.С. "Цікаво що то була така за пісня "Вбий Ляха, вбий"?

 

ось ця - http://www.pisni.org.ua/songs/5178141.html

 

Ось такий рарітет довелося побачити на SOS 2013 - найбільші мілітарні виставці Північної Америки. Піджак офіцера дивізії Галичина, австрійського німця який до переходу в дивізію служив в Тотенкопфі. По переході в дивізію, офіцер причіпив собі на комір левика, але зберіг стару нарукавну ленту. По інформації - піджак 20 років зберігався в одні колекції, в верені цього року, буде виставлений на продаж.

..............

 

Кінджал СС-Гаупштурмфюрера Галичини Ганса Гаубнера. В дивізії з 16 жовтня, 1943. Загинув в серпні 1944 у Словаччині.

 

фото від Von-Lemberg для порівняння
суто по щитку і по петлиці...

 

Фото з київского музею, щиток наліпили на якусь копію піджака і долучили кепську копію петлички. Що будемо зрівнювати?

 

порівнювати петлицю
А за фото це ти вже в Назара запитай

 

Принаймі той піджак що у Львівському музеї має оригінальну обшиву

 

це вірно

 

1. Михайло Лабик (січень 1945 р., Словаччина)...
2. Дмитро Василик (червень 1945 р., Італія)...

 

На Лабику чорний трапезоїд СС, який переважно чіпляли на кепки танкістів. Це вже друге фото це я бачу галичан з такими чорними трапезоїдами.

 

http://reibert.info/forum/showpost.php?p=3560078&postcount=1329

Та ну, їх далеко не дві. От хочаб на цій фотці на крайньому ліворуч...

 

Вишкіл Fus.Btl ( проходили в формі Поліції)

 

фото на документи (водійські права) Михайла Сергинюка 1944

 

Франція 15.04.1944 на польові вправи....
Сергинюк (там де R) )))))

 

Radolfzel