Ну Франц Кікаль теж не українець.) Проте тема зветься українські кавалери,а не наприклад "українці кавалери",думаю тут слід в ширшому розумінні сприймати.
Мама Українка, сам уродженець Галичини. Якщо викреслювати всіх хто має польско-німецьку кров то тоді в Галичині взагалі Українців не буде
Цікаві фото, у Букшованого на кишені видно ще турецький орден, добре було б щоб хтось нагдав як він називається)
Цікаво, що в списках кавалерів ХСП та Воєнного Хреста С. Бігун згадується як десятник. № Хреста Симона Петлюри - 1490; № Воєнного Хреста - 122 Останній отримано 25.09.1960. Очевидно, поручником став після 1960 р.
Барон Василько. Помилково підписане фото, насправді має бути Микола: Мико́ла Микола́йович Васи́лько (*25 березня 1868, Слободзія-Комарівці — † 2 серпня 1924, Бад-Райхенгаль, ФРН) — український громадсько-політичний діяч, професійний дипломат, представник роду українських землевласників із Північної Буковини. Народився 25 березня 1868 року в с. Слободзія-Комарівці, Вижницького повіту (нині — село Лукавці Вижницького району). Майже 20 років він був депутатом буковинського крайового сейму та австро-угорського парламенту. Під час Першої світової війни Микола Василько став одним із співзасновників і членом Головної Української Ради (1914 р.) і Загальної Української Ради (1915 р.). Він був одним з організаторів Гуцульсько-Буковинського Легіону, який у 1915—1916 рр. брав участь у бойових діях у складі австро-угорських військ.
Богуслав Шашкевич — отаман УГА, командир 9-ої Белзько-Угнівської, згодом 21-ої Збаразької й 4-ої Золочівської бригад УГА. Нагороди: Орден Залізної Корони ІІІ класу з воєнною декорацією й мечами; Хрест «За військові заслуги» ІІІ класу з воєнною декорацією й мечами; Срібна медаль за хоробрість І класу; Німецький Залізний Хрест ІІ класу; Турецький Залізний півмісяць І і ІІ класу; Хрест Карла.
Доктор Маркел Рожанковський - Військово-морський старший штабний лікар 1 класу (полковник) 145 років тому – 10 січня 1871 року в галицькому містечку Броди у повітового судді Лонгина Рожанковського і його дружини Осипи (із Шухевичів) народився перший син, якому при хрещенні надали ім'я Маркел, що на латині означає "войовничий". І хоча довга життєва нива Маркела перетиналася з майже десятком різних воєн і сам він понад два десятиліття був військовослужбовцем, при цьому все життя займався самою мирною і людяною справою – лікував людей. Давні галицькі роди Шухевичів і Рожанковських дали українському суспільству не просто шанованих греко-католицьких священників і високопрофесійних юристів, а, в першу чергу, патріотів свого народу. Молодший брат Маркела – Теодор Рожанковський став відомим правником і політиком, першим командиром Легіону українських січових стрільців у 1914 році; його двоюрідний племінник Роман Шухевич – нескореним борцем за визволення батьківщини, головним командиром Української повстанської армії, відомим, як генерал Тарас Чупринка. Маркел Рожанковський першим в роду обрав медичний фах і у 1895 році після успішного закінчення Краківського університету отримав диплом "доктора всіх лікарських наук". Разом з однокурсником Володимиром Вербенцем вони, за прикладом відомого в Галичині морського лікаря і письменника Ярослава Окуневського, обрали лікарську службу на флоті Австро-Угорщини. За два десятиліття лікар-офіцер д-р Рожанковський пройшов шлях від корветного лікаря (лейтенанта) до морського старшого штабного лікаря 1-го класу (полковника); побував у багатьох морях і країнах, два роки ніс службу на крейсері "Кайзерін Елізабет" в районі бойових дій російсько-японської війни 1904-1905 р.р.; наполегливо працював над підвищенням свого фахового рівня і очолював важливі структурні підрозділи санітарної служби флоту; у 1918 році в Одесі надавав допомогу у формуванні служби охорони здоров'я флоту новоствореної Української Держави. Доктор Рожанковський удостоєний багатьох орденів і медалей Австро-Угорщини, а кайзер Німецької імперії Вільгельм ІІ за лікарські заслуги особисто нагородив його "Залізним Хрестом" 2-го класу. Як старші товариші Ярослав Окуневський і Орест Зарицький, він мав реальний і цілком заслужений шанс досягти адміральського чину, але чекало його зовсім інше майбутнє… Уже в зрілому 35-річному віці Маркел зустрів свою долю – панну Амалію Рожанську, з якою після одруження відбули до місця його служби – головної бази флоту, міста Поли (сучасна Пула в Хорватії). Тут і народились четверо їх діточок: доньки Марія, Меланія і Дарія та син Ярослав. Всі роки служби в далеких краях морські лікарі-галичани не цуралися свого роду і тримались єдиною спільнотою з Окуневським на чолі; разом працювали і відпочивали, дружили сім'ями. У них в гостях у Полі перебувало чимало гостей з батьківщини; вони брали участь пожертвами у багатьох благодійних акціях в Галичині, регулярно бували у відпустках в рідних краях, звідкіля до них вчасно надходили всі новини. Тому цілком природньо, що після розпаду Австро-Угорщини всі морські лікарі-українці брали участь у Визвольних змаганнях, а після їх невдалого завершення повернулися на батьківщину. Доктор Рожанковський із сім'єю поселився під Калушем у свого тестя о. Рожанського. Калушани радо зустріли заслуженого лікаря-моряка: його обрали членом повітового уряду і призначили головним лікарем повітової лікарні. Однак Рожанковський не міг приймати активної участі у бурхливих подіях того часу, оскільки лише видужував після важкого захворювання на плямистий тиф. Всі надії на українське відродження у Калуші були поховані стрімким наступом польської армії і захопленням міста у травні 1919 року…
Яросла́в Окуне́вський (5 березня 1860, м. Радівці, Герцогство Буковина, Австрійська імперія — 24 жовтня1929, м. Городенка, Станіславське воєводство) — військовий лікар, український громадський і військовий діяч, письменник, дійсний член НТШ, адмірал флоту Австро-Угорської імперії. Кавалер високих нагород Австро-Угорщини, Німеччини, Іспанії та Китаю. Військово-морський лікар, він зробив рідкісну для українця в Австро-Угорщині військову кар'єру: став адміралом, очолював медичну службу австрійського військово-морського флоту. Розробив медичний статут флоту, який, з невеликими змінами, чинний і нині в багатьох європейських країнах. Згодом жертвував великі суми на створення Легіону Українських Січових Стрільців. Очолював санітарну місію ЗУНР у Відні, завідував санітарними справами в Державному Секретаріаті ЗУНР.
Юрій Юзич Боровся за Львів в листопаді 1918 року. У вуличних боях і комендантом залоги на Цитаделі. Кілька років перед цим – ще пацаном, 16-літнім пластуном, – Омелян Білинський став добровольцем УСС. За хоробрість в боях Першої світової війни відзначений медалями за хоробрість – австрійськими на німецькою (залізним хрестом). Коли Січові Стрільці отримали бойовий прапор, то саме «Мілька» – кращого з кращих – обрали своїм прапороносцем. Від був одним із тих дітей, які пішли на фронт, коли старші віком і більш досвідчені по життю уникали мобілізації. Взяв в полон пів сотні московитів ще дитиною, а ветераном створив успішний бізнес. Походив Омелян із села Мохнате Турківського повіту, яке тепер є частиною Козівської громади Львівщини. Навчався в Стрийській гімназії, де став членом Пласту. Соратник Коновальця у московському концтаборі Михайло Савчин згадував: «Молодий Мілько, чи Мільо, – як його найчастіше називали, – був одним з перших пластунів стрийської гімназії і нераз доводилося йому бувати провідником менших чи більших пластунських гуртків у наших горах Карпатах. «Пласт» був тоді ще нелегальною, напіввійськовою організацією, тому й не дивно, що 16-літній юнак Мільо «перепакувався» до Легіону УСС». Тобто із провідника таємних військових гуртків став одним із перших добровольців у нашій модерній історії. На фронті Білинський брав участь у боях в складі сотні колишнього пластового виховника Дмитра Вітовського - майбутнього ключового організатора Листопадового чину, полковника, ініціатора Акту Соборності, військового міністра ЗУНР. В обліковій картці УСС коротко описано перший бойовий досвід «Мілька» зимою 1914-1915 років. Ходив із стрілецькими патрулями, тобто диверсійно-розвідувальними стежами: «з Бескиду, Акльош (с. Уклин на Закарпатті. – Ю.Ю.), [гори] Високий Верх, Турямезе (с. Тур’я-Ремети на Закарпатті. – ЮЮ.), [села] Рожанки». Окрім цього брав участь в боях під Зуґо (тепер це с. Гукливий на Закарпатті) і на горі Татарівка біля Славська. Згодом «Мільо» воював під командуванням Зенона Носковського. Останній згадував: «Сотня висилала стежі з Карльсдорфу (німецька колонія, тепер у межах с. Климець в Сколівських Бескидах. – Ю.Ю.), при чім визначився Омелян Білинський, 16-літній стрілець, родом з Мохнатого. Він у перебранню (в цивільному. – Ю.Ю.) пішов до Мохнатого, пробув дві години у своїх батьків, а опісля вернувся з дуже важними відомостями про стан ворожих сил разом зі своїм батьком, який провів сина певнішою дорогою через ліси та дебри до своєї сотні». Одна з перших наших офіцерів-жінок Софія Галечко також запам’ятала юного вояка під час ворожої атаки. «Кинулися хлопці до крісів і б'ють, стріляють без пам'яті. Малий Білинський вискочив на окіп (виліз з окопу. – Ю.Ю.) і заломив руки: — Мо…калі [вже] на [колючих] дротах, все пропало! З нечуваним і страшним завзяттям та одчаєм прикладає кріс до рамени й стріляє». За бойову активність Білинський в лютому 1915 року іменований вістуном. У серпні брав участь в боях поблизу сіл Бурканів, Пантелиха, Соколів. Тепер це терени Золотниківської громади Тернопільщини. З жовтня – десятник УСС. За хоробрість у боях все того ж року відзначений двома австрійськими і однією німецькою медалями. Хоч по суті ще був дитиною, 18-ліття відзначив лише в травні 1916 року. Бронзову медаль хоробрості отримав «за зловлених 46 москалів під Лісовичами», а срібну – «за успішне бороненє Ruchrugu на Грікенкофі в Соколові». Німецьке відзначення Білинський отримав в січні 1916 року (з цієї події збереглась ще одна світлина). У полковому наказі тоді зазначалось: «В імені Його Величества німецького цісаря наділено десятника Білинського – цісарською воєнною медалею заслуги». Два наступні місяці навчався, готувався до іспитів в гімназії. Далі знову на фронт, поранення. У грудні 1916 року сфотографований із прапором УСС. «Став одним з найбільш популярних стрільців, бо його світлина з прапором УСС, була видана Боєвою Управою, як пропаґандивна картка» - згадував пластун Ярослав Падох, побратим і одноліток Степана Бандери. У листопаді 1918 року «Мілько» брав участь в боях з поляками за Львів. Пораненим потрапив до полону. Сидів в концтаборі Домб’є, опісля виїхав до Чехії для здобуття вищої освіти. До 1939 року працював управителем школи в селі Золотарево поблизу Хуста. «Побіч праці в школі, брав участь в громадському і політичному життю, чим не мало причинився до росту національної свідомости синів і доньок нашої Срібної Землі» - згадував далі Савчин. Після Другої світової війни виїхав до США. Кілька років тяжко працював на фабриках Філадельфії. Брав участь в українському ветеранському русі. Відкрив власну книгарню, «яку провадив доки не зламала його тяжка хвороба». Важко хворим переїхав на лікування у Каліфорнію – до своїх синів – Володимира і Ярослава, які мешкали у Лос-Анджелесі. Відбув складну операцію на рак, однак перемогти хворобу не вдалось. Помер 6 грудня 1963 року в шпиталі Санта Моніка на 65-му році життя. Похований біля своєї дружини на католицькому цвинтарі в Лос-Анджелесі. Газета «Свобода» відзначила, що Білинський «ціле своє життя був активним і жертовним громадянином».
