Панцирні Авта та автотранспорт в Українських військах

Картина ”Армія УНР.Перед боєм" олія на полотні.Реалізм. Історичний живопис. Україна 2023 р. Художник В.Здров

Двоє бійців біля панцерника Остін 3-серії, один із них, з тризубом червоного кольору (артилерія), сидить на 76-мм гірській гарматі зразка 1909 року.

 

Панцерник Остін 2-ї серії на вулиці Києва. Літо 1918 року (фото зархива С.А. Кирильця).

 

Автомобілі штабу Дієвої армії УНР. Крайній ліворуч полковник Петро Ліпко, літо 1919 року.

 

Персональне авто «Паккард» (Packard) команди полку Січових Стрільців.
На задньому сидінні: полковник Є. Коновалець (праворуч) та його адʼютант сотних П. Пасіка (ліворуч). Перед ними - Ф. Черник. Березень 1918 р.

(Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного, Київ).

 

Персональне авто «Паккард» (Packard) команди полку Січових Стрільців.
На задньому сидінні, зліва направо: Євген Коновалець, Таїсія Юрієва, Іван Юріїв, Петро Пасіка, Михайло Матчак та невідомий.

Київ, весна 1918 р.; можливе також: станція Шепетівка (Хмельницька обл.), жовтень 1919 р.

 

Автомобіль Rolls-Royce 40/50 HP Silver Ghost, що використовувався у Штабі Ясновельможного Пана Гетьмана Павла Скоропадського. (На світлинах зафіксовано момент, коли автомобіль під’їжджає до ганку «гетьманського палацу» — палацу генерал-губернатора в Києві.)

На дверцятах автомобіля нанесено вензель штабу, який складався з переплетених літер «В», «Ш», «Г» та «У» (Власний Штаб Гетьмана України).

 

Персональне авто «Паккард» (Packard) команди полку Січових Стрільців. 1919 р.

Перед автом зліва направо: сотн. І. Юріїв, хор. Любомир Савойка, Н. Н., пполк. Данилевич (сидять на ступені), сотн. П. Пасіка (спертий на крило авто), Н. Н. В авто спереду: помічник шофера і шофер, посередині: полк. генштабу Марко Безручко і пполк. генштабу Юрій Отмарштайн; позаду в авто: полк.Є. Коновалець і полк. Р. Сушко; за авто (стоїть на ступені) сотн. М. Матчак.

 

"Сотня самоходів при Начальній Команді У. Г. А. Валка особових авт.
Командант — сот. Д. Кренжаловський."

 

Знайшов ще один епізод бойового застосування українцями автопанцирників.

23 березня 1918 року гордієнківці продовжили наступ по лінії Покровська Багачка — Лукім'я, хутори яких повністю контролювались чисельно переважаючою силою більшовиків. Лише 25 березня 1918 року з допомогою автопанцирника Пірлесс-АА з ім'ям власним "Партизан" та допомогової німецької сотні вдалося зайняти Покровську Багачку і Хорол, у якому було сформовано підрозділ внутрішньої безпеки.

 

Історія Остіна М1916 "Швидкий"
Панцирне авто Остін М1916 з ім'ям власним "Швидкий" було названо за царською автопанцирною традицією, де в деяких автокулеметних взводах легкі кулеметні автопанцирники називали словами-прикметниками (наприклад Остін М1914 з іменем власним "Пылкій" в 19-му відділенні).
До українізації російської республікаської армії цей панцирник належав до 34-го автокулеметного відділення 11-го автокулеметного дивізіону, який зусиллями Бердичівського коменданта штабс-капітана Нікіфора Григор’єва (майбутнього відомого повстанського отамана) ще влітку 1917 року був частково українізований. У жовтні 1917 року підрозділ за наказом Тимчасового уряду перекидався до м. Києва, проте на станції Козятин був захоплений полком імені Богдана Хмельницького та був включений до 1-го Українського панцирно-автомобільного дивізіону.
Відомо, що окремі панцирники зі складу 1-го Українського панцирно-автомобільного дивізіону висилалися до м. Полтави, м. Конотопа, м. Бахмача, м. Ромодана тощо для підтримки різних військових частин Української Центральної Ради. Серед них міг бути і "Швидкий".
Після закінчення боїв за м. Київ взмку 1917-1918 рр., залишки 1-го Українського панцирно-автомобільного дивізіону було об’єднано в загін у кількості 67 вояків, озброєних 9 кулеметами Максима та 5 легкими кулеметами. 9 лютого 1918 року цей загін на чолі зі Степаном Самійленком склав кулеметну сотню частково вцілілого полку ім. Богдана Хмельницького, що влилися до складу 1-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. В м. Києві було втрачено лише 6 панцирників – знешкоджених у боях чи поламаних. Два панцирники відступили у напрямі м. Житомира з золотим запасом, а ще два під час вуличних боїв у м. Києві перебували у м. Житомирі. Після відходу на Волинь дивізіон брав участь у боях на Поліссі та Волині взимку 1918 року. Опісля дивізіон, поповнений технікою 6-го автокулеметного дивізіону РІА, брав участь у звільненні України від більшовиків та Кримському поході Болбочана.
У наказі військового міністра Центральної Ради Олександра Жуківського від 12 лютого 1918 року згадується назва одного з цих панцирників - "Швидкий". 1 березня 1918 року, по звільненні м. Києва від більшовиків німецькими та українськими військами, у складі Окремої Запорізької дивізії Армії Української Народної Республіки було сформовано так звану Автопанцирну колону старшини Овчаренка, техніка якої приділялась окремим частинам дивізії, зокрема на єдиному відомому фото панцирника "Швидкий" поряд з ним позують старшини окремого кінного полку імені Костя Гордієнка, що свідчить про мінімум одноразове приділення "Швидкого" до цього підрозділу.
З відкритих джерел відомо, що "Швидкий" закінчив свою службу в складі 5-го Чернігівського автопанцирного дивізіону, який у свою чергу був утворений на основі 1-го дивізіону Автопанцирної колони Овчаренка, тому наведені далі факти стосуватимуться саме цього підрозділу.
У травні-червні 1918 року дивізіон перебував у підпорядкуванні дивізії Натієва, а не Чернігівського корпусу, як це передбачалось організаційною структурою армії Української Держави. Особовий склад цього дивізіону також торкнулись звинувачення в неблагонадійності і відсутності необхідної кваліфікації, наслідком чого став наказ виконуючого обов’язки головного інспектора військово-технічних частин від 8 червня 1918 року про усунення командира та усіх старшин дивізіону як таких, що не відповідають займаним посадам. 1-й дивізіон спочатку дислокувався у м. Харкові, потім - у м. Чернігові.
Майже весь особовий склад підрозділу належав до партії Українських соціал-революціонерів (боротьбистів) та відверто симпатизував червоним. 12 січня 1919 року під час захоплення більшовиками м. Чернігова 5-й автопанцирний дивізіон та 5-та автоколонна у повному складі перейшли на їхній бік. Таким чином, згідно з твердженнями совітського командувача Українського фронту Володимира Антонова-Овсєєнка в м. Чернігові червоноармійцями було захоплено 40 автівок та чотири автопанцирники, причому два з останніх були несправні. Усі панцирники були включені до складу 1-ї Української дивізії совітських військ, причому легкий панцирник було перейменовано на "Богунец", а два важких - на "Красноармеец" та "Таращанец" відповідно. Доля четвертого панцирника невідома.
У зв'язку з цим можна припустити, що "Швидкий" або став "Богунцем", або був тим четвертим панцирником, доля якого залишається невідомою.

 

Історія Гарфорда-Путилівця "Гайдамака"
Панцирне авто Гарфорд-Путилівець з ім'ям власним "Гайдамака" було названо на честь гайдамаків - представників національно-визвольного руху, що діяли на теренах Правобережжя наприкінці XVIII — на початку XIX століття.
Важко встановити, до якого автокулеметного відділення належав цей панцирник, але очевидним є факт його служби у 1-му Українському панцирно-автомобільному дивізіоні, який у свою чергу був створений на основі частин 19-го і 26-го автокулеметних відділень 7-го автокулеметного дивізіону та 34-го автокулеметного відділення 11-го автокулеметного дивізіону царської армії.
У жовтні 1917 року полк імені Богдана Хмельницького перекидався з фронту до м. Києва і на станції Козятин захопив частину машин 34-го автокулеметного відділення 11-го автокулеметного дивізіону, який за наказом Тимчасового уряду перекидався до м. Києва. Зусиллями Бердичівського коменданта штабс-капітана Нікіфора Григор’єва (майбутнього відомого повстанського отамана) ще влітку 1917 року цей підрозділ було частково українізовано. Трохи пізніше, в листопаді 1917 року, у м. Києві богданівці роззброїли збільшовичені 19-го та 26-го автокулеметні відділення. 4 панцирники, що належали до них, також були включені до складу дивізіону.
Звідси ми можемо припустити, що "Гайдамака" до моменту українізації дивізіону належав:

• або до 19-го автокулеметного відділення, де був Гарфорд-Путилівець, що мав ім'я власне "Пушкарь";
• або до 26-го автокулеметного відділення, де був Гарфорд-Путилівець, що мав ім'я власне "Чудовище";
• або до 34-го автокулеметного відділення, де був Гарфорд-Путилівець, що мав ім'я власне "Драконъ".

Відомо, що окремі панцирники зі складу 1-го Українського панцирно-автомобільного дивізіону висилалися до м. Полтави, м. Конотопа, м. Бахмача, м. Ромодана тощо для підтримки різних військових частин Української Центральної Ради. Серед них міг бути і "Гайдамака".
Сотник Степан Самійленко у своїх спогадах наводить дані про діяльність кількох інших панцирників. Він стверджував, що 28 (15) січня 1918 року отримав наказ на чолі чотирьох панцирників вантажитись до ешелону. Того ж дня ці панцирники відбули до станції Крути, де точився запеклий бій між українськими та більшовицькими військами. Проте через диверсії на залізниці його ешелон не встиг вчасно прибути на поле битви. Пізніше Самійленко дістав розпорядження вирушити до м. Дарниці та з’єднатися там із загоном Симона Петлюри – Гайдамацьким кошем Слобідської України та 1-ю сотнею Січових Стрільців. Таким чином 30 (17) січня 1918 року 4 панцирники поповнили гайдамацький загін.
Зі спогадів Степана Самійленка можна встановити й назви трьох із чотирьох панцирників, а також імена їх командирів. Це:

• важкий панцирник із гарматою та 3 кулеметами "Хортиця" на чолі з поручником Володимиром Конокотіним;
• легкий панцирник "Запорожець" поручника Жидика;
• легкий панцирник "Гайдамака", яким керував сам автор.

У зв’язку з тим, що наявна фотографія панцирного авта з ім’ям "Гайдамака", з якої явно зрозуміло, що це озброєний однією тридюймовою гарматою та трьома трилінійними кулеметами панцирник типу Гарфорд-Путилівець, можна дійти висновку у помилковості ідентифікації панцирників. Сотник Самійленко з плином років цілком міг переплутати імена власні панцирних авт.
Можна висунути припущення про те, що важким панцирником "Гайдамака" керував Володимир Конокотін, легкий панцирник "Хортиця" мав за командира поручника Жидика, а легкий панцирник, що перебував під командою Степана Самійленка, мав ім’я власне "Запорожець". Це підтверджується таким описом бою:
"…їдучи на передньому панцирнику "Запорожець", я побачив поперек дороги досить міцно побудовану барикаду… ...Тим часом большевики догледіли на панцирнику вимальований тризуб і напис "Запорожець"… ...На допомогу підійшли два мої інші панцирники, які відкрили густий вогонь з кулеметів, а "Хортиця" (це "Гайдамака" – прим. Станіслава Лукашенка) до того ж і з гармати…"
Панцирники Самійленка взяли участь у боях із більшовиками за мости через р. Дніпро та в штурмі заводу "Арсенал". Ці події відбувалися 1-3 лютого (19-21 січня) 1918 року, однак у спогадах Степана Сергійовича, написаних майже через сорок років, вони злилися в один задовгий день:
"...Ми поволі рушили вперед через міст, у напрямі на Поділ. Наші чотири кулемети Максима стріляли безперервно. Під сильним кулеметним і рушничним вогнем ворога добрались до ворожої барикади. Силою ударів панцирника і під його вагою розтрощили барикаду і кулеметним вогнем зрізали її залогу. Так перейшли на другий бік мосту, а за нами, під охороною нашого вогню йшли гайдамаки. Відбули коротку нараду, визначивши дороги, якими хто піде на "Арсенал". Частина Коша Гайдамаків мала йти Печерським підйомом, з цією частиною мали йти і мої панцирники. Рушили. Незабаром сталась затримка, бо, їдучи на передньому панцирнику "Запорожець", я побачив поперек дороги досить міцно побудовану барикаду, чисельно обсаджену людьми одягнутими в цивільне, а подекуди у військове убрання. А що в ті часи неперебірливої боротьби дуже тяжко було пізнати і відрізнити ворога за одягом, то я наказав панцирникові під’їхати до самої барикади, щоб довідатись — чи це ворог, чи свої. Під’їхали. Я відчинив двері панцирника і запитав, що то за відділ. У відповідь я почув: — Отряд большевиков с Подола! Наш панцирник стояв так близько від барикади (у мертвому терені), що ми не могли її обстріляти, не від’їхавши назад. Тим часом большевики догледіли на панцирнику вимальований тризуб і напис "Запорожець". Миттю вони відкрили по нас кулеметний і рушничний вогонь. Хоч кулі не завдавали жодної шкоди панцерникові і його залозі, проте становище було прикре, бо щоб від’їхати назад, треба було маневрувати на близькій віддалі від ворога. Гайдамаки, що йшли за панцерниками "гусаком", розпорошились і залягли за принагідним укриттям та відкрили вогонь по залозі барикади. На допомогу підійшли два мої інші панцирники, які відкрили густий вогонь з кулеметів, а "Хортиця" до того ж і з гармати. Якби не панцирники, то було б мені і ближчим гайдамакам скрутно. Побачивши підмогу інших панцирників, я наказав водієві ударити з усією силою нашого панцирника в барикаду, щоб її проломити. Барикада була проломлена, на допомогу наспіли ще два панцирники і багато оборонців барикади лягло на місці. Наші три панцирники й гайдамаки, після цієї затримки, спішно рушили вперед, наздоганяючи частину, що пішла до "Арсеналу" іншою дорогою. Під’їхавши під завод, ми там застали гарячий бій: гармати полковника Алмазова і Коша Гайдамаків обстрілювали його з близької віддалі, а мій автопанцирник "Гайдамака" (це четвертий невстановлений панцирник, оскільки "Гайдамакою" він бути не міг – прим. Станіслава Лукашенка) роз’їжджав Олександрівською вулицею і стріляв по вікнах, а також по большевиках, що поодинці, а то й гуртом перебігали з "Арсеналу" на другу сторону вулиці, щоб засісти в брамах чи у вікнах принагідних будинків і стріляти по гайдамаках. Бій тривав майже до вечора, аж поки наші гармати і кулемети автопанцирників не змусили замовкнути майже всі вікна, що виходили на вулицю і служили червоним за бійниці. Тоді до середини заводу увірвались гайдамаки і пішла гаряча робота, яка припинилась тільки тоді, коли командир Коша Гайдамаків, отаман Петлюра, стримав хлопців, сказавши, що між червоними є багато і свідомих українців, тільки збаламучених большевицькою пропагандою. Бій ущух. "Арсенал" був здобутий...

 

Історія Остіна М1915 "Федір Черник"
Панцирне авто Остін М1915 з ім'ям власним "Федір Черник" було названо на честь сотника Федора Черника, що створив Галицько-Буковинцький курінь Наддніпрянських Січових стрільців, був начальником усіх скорострільних (кулеметних) формацій у складі Наддніпрянських Січових стрільців та загинув у бою під с. Мотовилівкою під час Антигетьманського повстання.
Панцирник спочатку належав до 9-го автокулеметного дивізіону російської імператорської армії. З відкритих джерел нам відомий його склад:

• 17-те відділення;
• 18-те відділення;
• 22-ге відділення;
• 27-ме відділення;
• 46-те відділення.

Звідси ми можемо припустити, що "Федір Черник" до моменту українізації дивізіону належав:

• або до 27-го автокулеметного відділення, де було два Остіна М1915, один з яких мав ім'я власне "Штандартъ";
• або до 46-го автокулеметного відділення, де було два Остіна М1915 з іменами власними "Сибирякъ" та "Кавказецъ" відповідно.

В 1918 році дивізіон в повному складі потрапив до рук українського війська. Автопанцирник, який тоді ще не був "Федором Черником", увійшов до складу 4-го Київського автопанцирного дивізіону військ Української Держави.
18 листопада 1918 року панцирник брав участь у бою під с. Мотовилівкою, що на Київщині, під час якого і загинув сотник Черник. Потім авто перебувало на озброєнні Автопанцирного дивізіону корпусу Січових стрільців та Автопанцирного дивізіону Галицької Армії було використано ними під час боїв на території заходу сучасної України навесні 1919 році, зокрема єдине відоме фото оригінальної машини було зроблено на станції Сихів, що нині знаходиться на території м. Львова


Реконструкція
Під час численних реконструкцій, таких як "Остання Столиця" в м. Кам'янці-Подільському, до початку Повномасштабного вторгнення росії часто використовувалася репліка цього панцирника, яка до 2014 року експонувалася в музеї Шеремєтьєвих під м. Севастополем, а після анексії Криму росією була вивезена на "велику землю".

 

Березень 1918 р. Панцерник британської фірми «Остін» (Austin) на розі вулиць Хрещатика та Фундуклеєвської в Києві, затрофеєний українськими військовими в районі Білої Церкви. Ввійшов до складу 4-го бронедивізіону Запорізького Корпусу армії УНР. Станом вже на 29.04.1918 р. у згаданому бронедивізіоні, якй дислокувався у Києві кількість бронеавтомобілів складала 6, з них 2 були справні, а 4 – несправні. Судячи з усього, в дивізіоні на озброєнні перебували бронеавтомобілі «Остін» 2-ї серії (як мінімум 2 шт.), «Остін» 3-ї серії (1 шт.) Та «Пірлесс» (1 шт.).