Панцирні Авта та автотранспорт в Українських військах

Автопанцирні підрозділи військ Центральної Ради

Історія

Загострення політичної ситуації восени 1917 року, більшовицький переворот в росії та проголошення Української Народної Республіки змусили особовий склад багатьох військових частин облишити вичікувальну позицію і чітко визначити своє ставлення до української державності. Саме в цей час оголосили себе українізованими 7-й та 8-й автокулеметні дивізіони, а слідом за ними – дивізіони Особливого призначення та Окремої армії.

Доля інших дивізіонів виявилась більш заплутаною. Наприклад, у 9-му автокулеметному дивізіоні було демобілізоване управління, відділення ж його були залишені напризволяще. Ймовірно, принаймні одне з них було українізоване, бо в складі Українського збірного відділу, сформованого полковником Базильським, в районі м. Кимполунг були наявні три панцирних авта. В 11-му дивізіоні були демобілізовані 43-тє відділення і частково – 47-ме, решта ж підрозділів, дислокованих в Дубно, Кременеці і Волочиську, були українізовані.

В адміністративному відношенні автомобільні панцирно-кулеметні дивізіони підпорядковувались інспектору самохідних (автомобільних) частин, а той, у свою чергу, - технічному відділу військового міністерства (після проголошення Четвертим універсалом незалежності УНР секретаріати, у тому числі й військовий, були реорганізовані в міністерства). Внаслідок реорганізації армії Української Народної Республіки в її складі мало бути вісім автопанцирних дивізіонів – з розрахунку по одному на кожен корпус. Відзначимо, що в російському війську доби Великої війни такі дивізіони перебували в армійському підпорядкуванні. Проте в Збройних силах Української Народної Республіки армійська ланка управління була відсутня, тож автопанцирні частини були переведені на корпусний рівень. Іншою відмінністю стало запровадження (чи, принаймні, спроба запровадження) єдиної структури і штату автопанцирного дивізіону – в російській армії ці дивізіони суттєво різнилися за своїм складом. При цьому дивізіон армії Української Народної Республіки був суттєво слабший порівняно з російським взірцем – він нараховував за штатом усього шість панцирних авто, тоді як у російському ця кількість могла сягати трьох десятків (наприклад, дивізіон Особливого призначення Південно-Західного фронту). Знову ж таки, це можна пояснити не тільки значними втратами у матеріальній частині, але й змінами у поглядах на бойове використання автопанцирних підрозділів, переданих з армій у корпуси. У свою чергу, наявність у структурі дивізіону двох панцирних батарей зумовлювалась наявністю в корпусі армії Української Народної Республіки за штатами мирного часу двох піших дивізій. При цьому відзначимо, що не передбачалось приділення автопанцирних підрозділів до кінних дивізій, хоча досвід боїв березня-квітня 1918 року показав доцільність та ефективність співпраці панцирних авто з кіннотою.

В організаційному відношенні автомобільні панцирно-кулеметні дивізіони армії Української Народної Республіки були приділені до корпусів колишньої російської армії, що склали кадри українського війська. Оскільки дивізіони були зосереджені, здебільшого, у західній частині новоутвореної держави, виникла потреба їх переміщення до визначених місць постою відповідних корпусів. Так, 1-й та 2-й дивізіони зі складу колони Овчаренка переміщувались до м. Чернігова та м. Полтави, де входили в підпорядкування відповідно 31-го і 26-го корпусів. Окремий дивізіон передислоковувався з м. Луцька до м. Рівного й входив до складу 25-го корпусу. 7-й дивізіон, приділений до З’єднаного корпусу, переїздив зі м. Жмеринки до м. Вінниці, 9-й – з м. Тирасполя до м. Харкова, 11-й – з м. Проскурова до м. Києва. На попередніх місцях дислокації залишились 4-й дивізіон в м. Одесі, приділений до 8-го корпусу та 8-й – до 5-го Кавказького корпусу в м. Олександрівську.

З наявних архівних документів не вдалося встановити долю ще однієї автопанциорної частини – 6-го дивізіону колишнього Румунського фронту. Один раз він згадується в переліку частин українського війська в середині квітня 1918 року з місцем постою в м. Одесі, однак у пізніших наказах, що визначали підпорядкування і дислокацію автопанцирних частин, цей дивізіон відсутній. Логічним видається припущення, що 6-й дивізіон (чи його рештки) був об’єднаний з 4-м, оскільки обидві ці частини розташовувались в м. Одесі. Це непрямо підтверджується і російськими даними, згідно з якими 6-й автокулеметний дивізіон станом на початок березня 1918 року був повністю демобілізований. За тими ж російськими джерелами, на території України перебував українізований автокулеметний дивізіон Особливого призначення, але в реєстрах армії Української Народної Республіки він відсутній. Ймовірно, що на час укладення цих реєстрів (квітень 1918 року) вказаний дивізіон уже був повністю демобілізований. Однак частина техніки дивізіону Особливого призначення (штурмові автопанцирники типу "Джеффері-Поплавко") була збережена і згодом використовувалась українськими збройними формуваннями.

Згодом автопанцирні війська Центральної Ради поповнилися ще кількома автопанцирними відділеннями у м. Харкові, м. Одесі, на Південно-Західному та Румунському фронтах, які заявили про свою українізацію. У зв’язку з цим 16 грудня 1917 року у складі Військового міністерства Української Центральної Ради було створено Автопанцирний відділ, начальником якого став колишній завідувач автомобільної частини Південно-Західного фронту генерал-майор Микола Ніколіч. Його помічником призначено випускника Офіцерської військово-автомобільної школи у м. Петрограді сотника Вуколу Дітеля.

Уже наприкінці 1917 року між Українською Центральною Радою та більшовицьким Раднаркомом спалахнув збройний конфлікт, у якому активну участь взяли панцирні авта. Зокрема, відомо, що окремі панцирники зі складу 1-го Українського панцирно-автомобільного дивізіону висилалися до м. Полтави, м. Конотопа, м. Бахмача, м. Ромодана тощо для підтримки різних військових частин Української Центральної Ради.

Сотник Степан Самійленко, який служив у 1-му Українському панцирно-автомобільному дивізіоні, оповідав, що два очолювані ним панцирники у січні 1918 року певний час супроводжували саморобний панцирний потяг Олекси Алмазова. Панцирники розміщувалися на спеціальних залізничних платформах. Потяг Алмазова здійснив рейд у район м. Сарн, де намагався захопити радянського головнокомандувача М. Криленка. Поїзд Криленка Алмазову справді вдалося наздогнати, але більшовицького діяча там не виявили, – він вийшов станцією раніше, аби відправити термінову телеграму.

Навесні 1918 року, після вигнання більшовиків з території України, військове відомство Української Народної Республіки вживало заходів із впорядкування структури і складу Збройних сил. У рамках цих заходів був, зокрема, затверджений реєстр автопанцирних підрозділів, що входили до складу армії Української Народної Республіки та розподіл цих підрозділів по корпусах, а також розроблена організаційно-штатна структура автопанцирного дивізіону як частини корпусного підпорядкування та підрозділів цього дивізіону (управління та батарей).

Технічний та організаційний аспекти
Штатний розклад автопанцирного дивізіону (батальйону) передбачав наявність у складі останнього двох автопанцирних батарей (рот) та частин підтримки. Кожна з батарей у свою чергу мала мати у своєму складі три панцирних авта - два легких, кулеметних та одне важке, гарматне/гарматно-кулеметне, проте останнє у разі потреби могло бути замінено на легке панцирне авто. Штатний боєкомплект кожної батареї визначався у 500 снарядів та 50 000 кулеметних набоїв. Парк допоміжної техніки дивізіону складали три легкових та шість вантажних автомобілів, вісім мотоциклів, а також по одній автоцистерні, автокухні та автомобілю-майстерні, яка обладнувалась двома токарними і свердлильним верстатами та іншим необхідним інструментом.

Таким чином дивізіон згортався до розміру, що відповідав двом відділенням. До того ж, з огляду на наявність у складі дивізіону лише одного комплекту машин забезпечення (автоцистерна, автокухня, автомобіль-майстерня), зосередженого в управлінні дивізіону, батареї не могли тривалий час діяти самостійно. Наявність у кожній батареї двох типів автопанцирників - кулеметних і гарматних - безумовно ускладнювало матеріально-технічне постачання і технічне обслуговування, але з іншого боку суттєво підвищувало гнучкість бойового застосування.

В організаційному відношенні дивізіон підлягав завідувачеві автомобільної частини корпусу, а його командир прирівнювався за статусом до командира полку. В оперативному відношенні дивізіон мав стати рухомим резервом командира корпусу, призначеним для підсилення дивізій і полків, що діяли на ключових ділянках фронту.

Загальна кількість автопанцирної техніки мала налічувати сорок вісім одиниць, але в реальності відповідно до даних доповіді військового міністра на 29 липня 1918 налічувалися лише 31 одиниця замість 48, при чому справними з них були лише 2. Значна частина автопанцирників були конфісковані німецькими та австро-угорськими окупаційними військами. Ті ж, що залишились, були дуже зношеними і потребували ремонту, на ремонт яких передбачалося виділити 200 000 карбованців.

Підрозділи
Збройні сили, підконтрольні Українській Центральній Раді, частково утворювались шляхом українізації армії російської республіки, яка в свою чергу являла собою російську імператорську армію в останні місяці свого існування. Інші ж формувались із залишків розрізнених і частково демобілізованих частин і підрозділів. Яскравим прикладом такого підрозділу є автопанцирна колона отамана Овчаренка. Саме тому підрозділи будуть розподілені на дві групи – українізовані та новостворені.

Українізовані підрозділи

• 4-й автокулеметний дивізіон
• 6-й автокулеметний дивізіон
• 7-й автокулеметний дивізіон
• 8-й автокулеметний дивізіон
• 9-й автокулеметний дивізіон
• 11-й автокулеметний дивізіон
• Окремий автокулеметний дивізіон
• Автокулеметний дивізіон особливого призначення

Новостворені підрозділи

• 1-й Український панцирно-автомобільний дивізіон військ Центральної Ради

 

1-й Український панцирно-автомобільний дивізіон військ Центральної Ради

Створений на базі частини 19-го і 26-го автокулеметних відділень 7-го автокулеметного дивізіону та 34-го автокулеметного відділення 11-го автокулеметного дивізіону.

Спочатку дислоковувався на станції Пост-Волинський, а потім у спеціальних казармах на Печерську.

Полк імені Богдана Хмельницького ніс службу в складі 10-ї піхотної дивізії 5-го армійського корпусу 11-ї армії Південно-Західного фронту. У жовтні 1917 року цей полк перекидався з фронту до м. Києва і на станції Козятин захопив частину машин 34-го автокулеметного відділення 11-го автокулеметного дивізіону, який за наказом Тимчасового уряду перекидався до м. Києва. Зусиллями Бердичівського коменданта штабс-капітана Нікіфора Григор’єва (майбутнього відомого повстанського отамана) ще влітку 1917 року цей підрозділ було частково українізовано. Трохи пізніше, в листопаді 1917 року, у м. Києві богданівці роззброїли збільшовичені 19-го та 26-го автокулеметні відділення. 4 панцирники, що належали до них, також були включені до складу дивізіону. Тепер він мав два важких панцирних авто та вісім легких (з яких не менше п'яти були Остінами різних серій), на кожному з яких з обох боків було намальовано українські розпізнавальні знаки та накреслено українські назви, а саме:

• 
  
  • Гарфорд-Путилівець "Гайдамака";
  • Гарфорд-Путилівець "Залізняк";
  • легкий панцирник "Іван Сірко";
  • легкий панцирник "Запорожець";
  • легкий панцирник "Хортиця";
  • легкий панцирник "Хмельницький";
  • легкий панцирник "Богун";
  • легкий панцирник "Непереможний";
  • Остін М1915 "Чорт";
  • Остін М1916 "Швидкий".

Відомо, що окремі панцирники зі складу дивізіону висилалися до м. Полтави, м. Конотопа, м. Бахмача, м. Ромодана тощо для підтримки різних військових частин Української Центральної Ради.

Доля окремих панцирників 1-го Українського дивізіону частково простежується зі слів підполковника Армії Української Народної Республіки Вуколи Дітеля, який у 1931 році дав інтерв’ю з цього приводу іншому ветерану – сотникові Борису Монкевичу. Підполковник стверджував, що у десятиденних київських вуличних боях між військами Української Центральної Ради та більшовиками, які спалахнули 29 (16) січня 1918 року, взяли участь 5 панцирних авто. Інші 3 перебували у ремонті, а ще 2 були відправлені до м. Житомира. Ремонтовані панцирники під час боїв стояли в майстернях на вул. Прорізній, але через саботаж працівників полагодити їх не вдалося. Панцирні авто, що прибули до м. Житомира, після початку київських вуличних боїв отримали від українського командування наказ про повернення, але військовий міністр Немоловський відмінив це розпорядження.

Осередком опору антиукраїнських сил став завод "Арсенал". З українського боку червоним загонам протистояли розрізнені частини загальною чисельністю, за оцінкою Ярослава Тинченка, до 2000 багнетів. Серед них була й автопанцирна частина. Борис Монкевич у своїх спогадах "Дещо про співпрацю панцирних авт під час оборони Києва в січні 1918 року" наводить її склад – два кулеметних панцирники та один гарматний. Командував цією панцирною частиною – другою панцирною чотою – поручник Федір Борківський. За даними ж Романа Бжеського, ця частина мала п’ять панцирних авт.

Поряд із тим, в м. Києві знаходився значно чисельніший Бельгійський автопанцирний дивізіон, надісланий до росії ще 1915 року і підпорядкований командуванню Південно-Західного фронту. Ця частина мала щонайменше десять панцирних авт. Під час боїв у м. Києві бельгійці зайняли нейтральну позицію, розцінену Всеволодом Петрівим як "зосібна шкідливу". Бельгійці стояли на шляху на м. Святошин, загрожуючи вжити зброю проти тієї сторони, яка наважиться їх зачепити. Спроби новопризначеного військового міністра Олександра Жуківського та полковника Олександра Слівінського переконати командування дивізіону надати частину техніки українським військам завершились невдачею. Згодом особовий склад дивізіону був евакуйований до м. Владивостоку через всю росію. Матеріальна ж частина, ймовірно, потрапила до рук більшовиків.

Про дії п'яти панцирників у сутичках на вулицях м. Києва Борис Монкевич зі слів Вуколи Дітеля оповідав, що на підсилення наступу на "Арсенал", обложений з вірним Урядові військом, було послано автопанцирники. На світанку 16 січня 1918 року один автопанцирник підтримував загони вільного козацтва, що прибули до заводу з метою вивезти з заводу вугілля та зброю.

З північної сторони "Арсеналу" від вулиці Олександрівської на підсилення полку Вільного козацтва та партизанів, було вислано два кулеметних автопанцирники зі складу 2-ї чоти, один під командою поручника Че-ка, другий охотника Лі-кого. Ці автопанцирники нераз проривалися далі на Печерськ і розпорошували большевицькі боївки, що збирались на вулицях, прилеглих до "Арсеналу". Курсування ж іноді автопанцирників вздовж Олександрівської вулиці замикало доступ до Печерська большевицьким боївкам, що збирались на Подолі. Саме наявність автопанцирників, на думку Ярослава Тинченка, сковувала активність більшовицької залоги заводу, не дозволяючи їй перейти до активних дій. Але не обійшлось і без втрат – одна з бойових машин під "Арсеналом" була пошкоджена, а поручника Борківського важко поранили.

У статті Бориса Монкевича чомусь не згадано про участь у київських вуличних боях самого Вуколи Дітеля на чолі одного з важких панцирників (ймовірно – "Залізняка"), який 29 (16) січня 1918 року, у перший день боїв, вирушив на Велику Володимирську вулицю для захисту Центральної Ради та Військового міністерства. Крім того, панцирник Дітеля відзначився й у штурмі найбільшої захопленої більшовиками будівлі в тому районі – готелю "Прага", куди прибув близько 14 години на підтримку загону, складеного з працівників військового міністерства. Приблизно за три години "Залізняк" брав участь в успішному штурмі готелю. Спочатку панцирник відігнав більшовиків від будинку, а потім під прикриттям його кулеметів українські частини штурмували "Прагу", і заволоділи нею, майже не зазнавши втрат. Так червоних вибили з однієї з найвищих споруд м. Києва.

Наступного дня машини автопанцирного відділу теж активно брали участь у боях. Зокрема, "Залізняк" діяв проти загонів червоних на Подолі. Його вогнем було розбито браму типографії Корчака-Новицького на розі Пушкінської та Фундуклеївської вулиць – одного з осередків опору червоних, який до підходу панцирника марно намагались ліквідувати українські загони. Під час штурму друкарні ворог устиг закидати український панцирник гранатами, майже знешкодивши його. Пізніше ці події описав один з учасників:

"...Дарма гайдамаки з великою самопосвятою намагаються просунутись Пушкинською вулицею — ці, що обсадили типографію, продовжують стріляти так влучно, що Вільні Козаки втратили із сімох аж чотирьох вбитих й раненими (це були Січові стрільці – прим. Ярослава Тинченка), а гайдамаки трьох, і не могли посунутись ані на крок вперед... ми змагалися аж до тої пори, поки не підійшов наш панцирник та не висадив брами типографії, що примусило її залогу зникнути, залишивши трьох вбитих у цивільному одязі, а одного в одягу російського старшини та скоростріл Кольта..."

Сотник Степан Самійленко у своїх спогадах наводить дані про діяльність кількох інших панцирників. Він стверджував, що 28 (15) січня 1918 року отримав наказ на чолі чотирьох панцирників вантажитись до ешелону. Того ж дня ці панцирники відбули до станції Крути, де точився запеклий бій між українськими та більшовицькими військами. Проте через диверсії на залізниці його ешелон не встиг вчасно прибути на поле битви. Пізніше Самійленко дістав розпорядження вирушити до м. Дарниці та з’єднатися там із загоном Симона Петлюри – Гайдамацьким кошем Слобідської України та 1-ю сотнею Січових Стрільців. Таким чином 30 (17) січня 1918 року 4 панцирники поповнили гайдамацький загін.

Зі спогадів Степана Самійленка можна встановити й назви трьох із чотирьох панцирників, а також імена їх командирів. Це:

• важкий панцирник із гарматою та 3 кулеметами "Хортиця" на чолі з поручником Володимиром Конокотіним;
• легкий панцирник "Запорожець" поручника Жидика;
• легкий панцирник "Гайдамака", яким керував сам автор.

У зв’язку з тим, що наявна фотографія панцирного авта з ім’ям "Гайдамака", з якої явно зрозуміло, що це озброєний однією тридюймовою гарматою та трьома трилінійними кулеметами панцирник типу Гарфорд-Путилівець, можна дійти висновку у помилковості ідентифікації панцирників. Сотник Самійленко з плином років цілком міг переплутати імена власні панцирних авт.

Можна висунути припущення про те, що важким панцирником "Гайдамака" керував Володимир Конокотін, легкий панцирник "Хортиця" мав за командира поручника Жидика, а легкий панцирник, що перебував під командою Степана Самійленка, мав ім’я власне "Запорожець". Це підтверджується таким описом бою:

"…їдучи на передньому панцирнику "Запорожець", я побачив поперек дороги досить міцно побудовану барикаду… Тим часом большевики догледіли на панцирнику вимальований тризуб і напис "Запорожець"… На допомогу підійшли два мої інші панцирники, які відкрили густий вогонь з кулеметів, а "Хортиця" (це "Гайдамака" – прим. Станіслава Лукашенка) до того ж і з гармати…"

Панцирники Самійленка взяли участь у боях із більшовиками за мости через р. Дніпро та в штурмі заводу "Арсенал". Ці події відбувалися 1-3 лютого (19-21 січня) 1918 року, однак у спогадах Степана Сергійовича, написаних майже через сорок років, вони злилися в один задовгий день:

"...Ми поволі рушили вперед через міст, у напрямі на Поділ. Наші чотири кулемети Максима стріляли безперервно. Під сильним кулеметним і рушничним вогнем ворога добрались до ворожої барикади. Силою ударів панцирника і під його вагою розтрощили барикаду і кулеметним вогнем зрізали її залогу. Так перейшли на другий бік мосту, а за нами, під охороною нашого вогню йшли гайдамаки. Відбули коротку нараду, визначивши дороги, якими хто піде на "Арсенал". Частина Коша Гайдамаків мала йти Печерським підйомом, з цією частиною мали йти і мої панцирники. Рушили. Незабаром сталась затримка, бо, їдучи на передньому панцирнику "Запорожець", я побачив поперек дороги досить міцно побудовану барикаду, чисельно обсаджену людьми одягнутими в цивільне, а подекуди у військове убрання. А що в ті часи неперебірливої боротьби дуже тяжко було пізнати і відрізнити ворога за одягом, то я наказав панцирникові під’їхати до самої барикади, щоб довідатись — чи це ворог, чи свої. Під’їхали. Я відчинив двері панцирника і запитав, що то за відділ. У відповідь я почув: — Отряд большевиков с Подола! Наш панцирник стояв так близько від барикади (у мертвому терені), що ми не могли її обстріляти, не від’їхавши назад. Тим часом большевики догледіли на панцирнику вимальований тризуб і напис "Запорожець". Миттю вони відкрили по нас кулеметний і рушничний вогонь. Хоч кулі не завдавали жодної шкоди панцерникові і його залозі, проте становище було прикре, бо щоб від’їхати назад, треба було маневрувати на близькій віддалі від ворога. Гайдамаки, що йшли за панцерниками "гусаком", розпорошились і залягли за принагідним укриттям та відкрили вогонь по залозі барикади. На допомогу підійшли два мої інші панцирники, які відкрили густий вогонь з кулеметів, а "Хортиця" до того ж і з гармати. Якби не панцирники, то було б мені і ближчим гайдамакам скрутно. Побачивши підмогу інших панцирників, я наказав водієві ударити з усією силою нашого панцирника в барикаду, щоб її проломити. Барикада була проломлена, на допомогу наспіли ще два панцирники і багато оборонців барикади лягло на місці. Наші три панцирники й гайдамаки, після цієї затримки, спішно рушили вперед, наздоганяючи частину, що пішла до "Арсеналу" іншою дорогою. Під’їхавши під завод, ми там застали гарячий бій: гармати полковника Алмазова і Коша Гайдамаків обстрілювали його з близької віддалі, а мій автопанцирник "Гайдамака" (це четвертий невстановлений панцирник, оскільки "Гайдамакою" він бути не міг – прим. Станіслава Лукашенка) роз’їжджав Олександрівською вулицею і стріляв по вікнах, а також по большевиках, що поодинці, а то й гуртом перебігали з "Арсеналу" на другу сторону вулиці, щоб засісти в брамах чи у вікнах принагідних будинків і стріляти по гайдамаках. Бій тривав майже до вечора, аж поки наші гармати і кулемети автопанцирників не змусили замовкнути майже всі вікна, що виходили на вулицю і служили червоним за бійниці. Тоді до середини заводу увірвались гайдамаки і пішла гаряча робота, яка припинилась тільки тоді, коли командир Коша Гайдамаків, отаман Петлюра, стримав хлопців, сказавши, що між червоними є багато і свідомих українців, тільки збаламучених большевицькою пропагандою. Бій ущух. "Арсенал" був здобутий..."

Після взяття "Арсеналу" змучений безперервними боями Степан Самійленко мусив добу або дві перепочити, але його панцирники продовжували запеклу боротьбу. Зокрема, один із них (напевно, "Залізняк"), озброєний гарматою, був розбитий гарматним вогнем більшовиків під час битви за Вокзал та Головні залізничні майстерні 4 лютого (22 січня) 1918 року.
18 січня 1918 року українські війська в м. Києві зробили другу спробу застосування імпровізованого панцирника. На цей раз його обладнали, встановивши кулемет на вантажівку, козаки полку імені Полуботка. Він був введений в бій близько 15 години в районі Головних залізничних майстерень, проте і в цьому випадку такий примітивний панцирник був швидко знищений ворогом. Але мети вдалось досягти – більшовики припинили активні бойові дії, дозволивши полуботківцям зосередитись на боротьбі проти загону червоних Шулявки, що забарикадувались в головному корпусі Політехнічного інституту. В розпорядженні цього більшовицького загону був автопанцирник, проте несправний (ймовірно, машина знаходилась на ремонті в інститутських майстернях). Червоні спробували використати його як нерухому вогневу точку, поставивши перед головним корпусом інституту. Та в підсумку машина стала трофеєм полуботківців (не виключено, що цю машину вдалося евакуювати з м. Києва і під час Кримського походу саме цей автопанцирник був приділений до панцирного потяга "Запорожець" і носив ім’я власне "Полуботко").

Ще одним осередком боїв в м. Києві стали казарми Січових стрільців в районі Львівської площі. Тут січовики обладнали імпровізований панцирник на базі вантажного автомобіля, озброєного кулеметом, і о 14:45 ввели його в бій. Однак ця спроба виявилась невдалою – одним з перших був поранений командир панцирника Петро Пасіка, а за кілька хвилин майже вся залога бойової машини була перебита.

У наступні дні, наскільки можна судити зі спогадів учасників подій, панцирні авта не брали активної участі в боях у м. Києві. Лише 22 січня 1918 року – в останній день повстання в місті – два панцирники підтримували гайдамаків при штурмі Головних залізничних майстерень. Тут довелось зіткнутись із запеклим опором більшовиків, які зуміли підбити гарматний панцирник.

25 січня 1918 року панцирна техніка знову вводилася в бій українськими військами. В цей день вранці єдиний справний автопанцирник українського гарнізону м. Києва підтримував загони різних полків, що атакували Микільскі казарми і Микільську вулицю. Тут відбувся зустрічний бій із загонами більшовиків, який завершився внічию – сторони лишились на своїх позиціях. При цьому саме активні дії панцирника зупинили просування червоних.

Рештки 1-го Українського панцирно-автомобільного дивізіону повернулися до своїх казарм на Печерськ. Самійленко згадував про це:

"...Наш дивізіон у безперервних боях послаб. Залишилось тільки три автопанцирники. Два автопанцирники були сильно пошкодженні у вуличних боях і залишені на місці. Чотири автопанцирники, ще майже добрі, не діяли: вони потребували ремонту, а майстерні не працювали через брак запасних частин і потрібного матеріялу. І в людях ми понесли великі втрати. На Великій Васильківській вулиці вбито командира дивізіону, підпоручника Чорного, коли він виходив з панцирника, тяжко поранено поручника Грекова. Я перейняв командування дивізіону. Людей лишилось коло сотні, з них може половина старшин..."

У подальшому своєму оповіданні Самійленко згадує лише про долю двох із трьох вцілілих панцирників. За наказом Симона Петлюри в перед останній день боїв у них завантажили золотий запас із Державного банку й спрямували їх спочатку до м. Святошина, а потім до м. Житомира. Не виключено, що доля третього панцирника описана у статті Бориса Монкевича:

"...У перший день заняття большевиками Київа, підчас відносного вже спокою в місті, на Хрещатику раптово піднялася кулеметна стрілянина. Виявилось, ще один із наших автопанцирників переховувався якийсь час в подвірку десь в околиці Миколаївської вулиці, а потім виїхав на Хрещатик і давай палить... Очевидно, думав пробитись за своїми! Доля цих лицарів невідома й досі!... Завдяки цій несподіваній суматосі вдалося полковникові Дітелю втікти з центра міста на околиці, а пізніше і зовсім з Київа..."

Залишки 1-го Українського панцирно-автомобільного дивізіону було об’єднано в загін у кількості 67 вояків, озброєних 9 кулеметами Максима та 5 легкими кулеметами. 9 лютого 1918 року цей загін на чолі зі Степаном Самійленком склав кулеметну сотню частково вцілілого полку ім. Богдана Хмельницького, що влилися до складу 1-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради.

Підсумовуючи всі зібрані дані про діяльність 1-го Українського панцирно-автомобільного дивізіону, можна дійти висновку, що в м. Києві було втрачено лише 6 панцирників – знешкоджених у боях чи поламаних. 2 панцирники відступили у напрямі м. Житомира з золотим запасом, а ще 2 під час вуличних боїв у м. Києві перебували у м. Житомирі.

Після відходу на Волинь дивізіон брав участь у боях на Поліссі та Волині взимку 1918 року. Опісля дивізіон, поповнений технікою 6-го автокулеметного дивізіону РІА, брав участь у звільненні України від більшовиків та Кримському поході Болбочана.

У наказі військового міністра Центральної Ради Олександра Жуківського від 12 лютого 1918 року згадується назва одного з цих панцирників - "Швидкий". 1 березня 1918 року, по звільненні м. Києва від більшовиків німецькими та українськими військами, у складі Окремої Запорізької дивізії Армії Української Народної Республіки було сформовано так звану Автопанцирну колону старшини Овчаренка.

Старшини 1-го Українського панцирно-автомобільного дивізіону:

• Полковник Чорний - перший командир дивізіону (загинув у вуличних боях у м. Києві).
• Поручник Степан Самійленко - другий командир дивізіону та командир панцирника "Запорожець".
• Поручник Володимир Конокотін - командир Гарфорда-Путилівця "Гайдамака".
• Поручник Жидик - командир панцирника "Хортиця".
• Поручник Борківський - командир другої чоти.
• Поручник Че-к? - командир одного з кулеметних панцирників другої чоти.
• Охотник Лі-кий? - командир одного з кулеметних панцирників другої чоти.
• Поручник Вукола Дітель - командир Гарфорда-Путилівця "Залізняк".
• Поручник Греков - посада невідома.

Склад 1-го Українського панцирно-автомобільного дивізіону:
1-ша чота:

• Важке панцирне авто Гарфорд-Путилівець "Залізняк";
• Легке панцирне авто Остін М1915 "Чорт";
• Легке панцирне авто Остін М1916 "Швидкий";

2-га чота:

• Важке панцирне авто Гарфорд-Путилівець "Гайдамака";
• Легке панцирне авто - невідоме "Хортиця";
• Легке панцирне авто - невідоме "Запорожець";

3-тя чота:

• Панцирне авто - невідоме "Іван Сірко";
• Панцирне авто - невідоме "Богун";
• Панцирне авто - невідоме "Хмельницький";
• Панцирне авто - невідоме "Непереможний".

 

Панцирна колона отамана Овчаренка

Бої на Слобожанщині

Після звільнення м. Києва Окрема Запорізька дивізія продовжила переслідування ворога до м. Полтави й далі — до м. Харкова. Уже в другій половині квітня Панцирна колона старшини Овчаренка разом із Донецькою групою Окремої Запорізької дивізії боролася з червоними на Донбасі.

В середині березня 1918 року під м. Лубнами частини Запорозького загону зіткнулись з більшовицькими панцирниками, перекинутими з Донського фронту. В цьому ж районі діяло до чотирьох більшовицьких панцирних потягів, один з яких був здобутий запорожцями. 18 березня 1918 року відбувся черговий бій в районі між м. Лубнами і м. Ромоданом. З українського боку тут діяли два панцирних потяги та чотири панцирних авта, а з більшовицького – відповідно 10 і 15, хоча останні цифри, наведені Борисом Монкевичем та Романом Бжеським, ймовірно, є суттєво перебільшеними. 19 березня 1918 року відбувся зустрічний бій автопанцирних частин, коли чехословацький загін при підтримці кінноти і автопанцирників завдав удару з м. Хорола на м. Лубни, відкинувши українську кінноту Всеволода Петріва, підтримувану, у свою чергу, кількома панцирними автами.

В ніч на 20 березня 1918 року кіннота Всеволода Петріва з кінно-гарматною батареєю, панцирними автами і загоном піхоти, посадженим на вантажівки, контратакували і вранці захопили м. Хорол. Того ж дня на центральній ділянці українсько-більшовицького фронту, поблизу м. Ромодану, запорожці захопили чотири панцирних потяги. Мабуть, і в цьому випадку йдеться про якісь імпровізовані конструкції, збудовані нашвидкуруч. Проте використати їх для переслідування відступаючого ворога не вдалось – колія була знищена. Тож переслідування вів загін кінноти, підтримуваний автопанцирником. Цікавим прикладом добре злагоджених дій мобільних підрозділів у наступі є бій запорожців за станцію Люботин під час просування у напрямку на м. Харків. Вранці 4 квітня 1918 року основні сили автопанцирного дивізіону і посаджена на вантажівки піхота атакували станцію з фронту. Одночасно загін кінноти з одним панцирним автом зайшов більшовикам в тил, перерізавши залізничне сполучення між м. Люботином і м. Харковом. Завдяки цьому на станції вдалось захопити велику кількість озброєння й військового майна, у тому числі аж сім автопанцирників!

 

Історія участі в Кримському поході Петра Болбочана

Надзвичайно цікавим, з погляду тактики використання панцирних частин, став рейд Кримської групи військ армії Української Народної Республіки. Як відомо, для участі у цьому рейді було виділено частини різних родів зброї: 2-й Запорозький піший полк, 1-й кінний полк, інженерний курінь, три легкі та одна важка артилерійські батареї, кінно-гірський артдивізіон, а також автопанцирний дивізіон і два панцирних потяги. Кількісний склад групи, сформованої 10 квітня 1918 року, сягав 5000 бійців, а очолив її полковник Болбочан. Один з учасників походу, Павло Шандрук, наводить у своїх спогадах опис потяга "Запорожець", спорудженого під його керівництвом на станції Лозова. Опанцирований потяг складався з кількох сталевих вагонів для перевезення вугілля, додатково укріплених тюками пресованої соломи. Озброєний він був п’ятьма кулеметами і кількома 76,2-мм гарматами. Поїзду була придана мотодрезина і автопанцирник "Полуботко", який перевозився на залізничній платформі. Крім того, до "Запорожця" був приділений десантний загін у складі куреня піхоти і легкої артилерійської батареї (ймовірно, частина гармат саме цієї батареї була використана для озброєння потяга). 11 квітня 1918 року група вирушила на Крим. Пересувались, здебільшого, залізницею, завантаживши артилерію та автопанцирники на платформи, у випадку зіткнення з ворогом техніка розвантажувалась і вступала в бій. Перші серйозні сутички відбулись 16 квітня 1918 року поблизу м. Олександрівська, де більшовики зосередили кілька "бронелетучок", утворивши, за висловом Бориса Монкевича, "ланцюг рухомих батарей" на залізниці Олександрівськ-Карлівка, що суттєво перешкоджало українському наступу.

Прорвавши цей ланцюг, війська Кримської групи 18 квітня почали бої за оволодіння м. Мелітополем при підтримці панцирних потягів і машин автопанцирного дивізіону. У цих боях запорожцям допомогли російські антибільшовицькі частини загону Дроздовського, який проривався з Румунського фронту на Дон. Дроздовські частини, які мали кілька автопанцирників, завдали більшовикам удару в тил. Панцирні потяги Кримської групи, рухаючись з м. Мелітополя до Криму, попереду пустили озброєні кулеметами моторні дрезини з десантом. Відзначаючись невеликими розмірами і високою швидкістю, вони забезпечували раптове захоплення вузлових опорних пунктів ворога, який в більшості випадків не встигав знищити чи пошкодити залізничну колію. Завдяки цій тактиці, 20 квітня 1918 року запорожці захопили неушкодженим Чонгарський міст, відкривши шлях до Криму. У цьому бою як десант на дрезинах брала участь піша сотня 2-го полку під командуванням сотника Зелінського. 22 квітня 1918 року Кримська група зайняла м. Джанкой. Звідси її частини рушили на м. Сімферополь. автопанцирний дивізіон та частина піхоти на вантажних автомобілях пересувались по шосе, а поїзди - залізницею, що пролягала паралельно до шосе. Назустріч українському загонові більшовики вислали три панцирних потяги з десантом чисельністю у 500 багнетів, але коли запорожці спробували їх оточити, потяги повернулись до м. Сімферополя, підірвавши за собою залізничну колію. Це затримало просування українських ешелонів і першим до м. Сімферополя близько 10 ранку 24 квітня 1918 року дістався автопанцирний дивізіон. За дві години підійшли й українські потяги та ешелони з головними силами. Та на цьому бойові операції Кримської групи не завершились. Поповнивши в м. Сімферополі запаси води і палива, панцирні потяги вирушили до станції Альма.

Паралельно велась підготовка автомобільного рейду на м. Бахчисарай та м. Севастополь, який став можливим завдяки захопленим у м. Сімферополі вантажівкам. Тепер автомобільні підрозділи Кримської групи могли одночасно перевезти до 1000 чоловік піхоти. Поряд з моторизованою піхотою до мобільного загону увійшли автопанцирний дивізіон, підрозділ кінноти та також кінно-гірський артдивізіон. Однак чудово підготовлений рейд на Севастополь виявився зірваним через політичні чинники – невизначену позицію керівництва Центральної Ради у кримському питанні. Керівництво Української Народної Республіки, офіційно відмовившись від претензій на Крим, одночасно скерувало туди свої війська. Це робило позицію Кримської групи дуже хиткою в стосунках з німецьким окупаційним командуванням, яке, спираючись на офіційну позицію Центральної Ради, вимагало виведення українських військ з Криму. 22 квітня 1918 року для спостереження за діями українських військ в Криму німці скерували свій панцирний потяг. 25 квітня 1918 року настала криза – німці не дозволили моторизованому загону вирушити на Севастополь (встигла вирушити тільки кіннота). Одночасно у панцирних потягів, що знаходились поблизу м. Бахчисараю, закінчувалось паливо. 26 квітня 1918 року ледь не дійшло до сутички між запорожцями і німцями на вокзалі в м. Сімферополі. Тут теж свою роль відіграли українські автопанцирники, справивши фактом своєї присутності певний тиск на німецьких вояків (на той момент, за даними Бориса Монкевича, в м. Сімферополі перебувало чотири гарматних і шість кулеметних панцирних автомобілів). Урешті-решт, позбавлені політичної підтримки з боку власного уряду, українські війська змушені були поступитись. 27 квітня 1918 року почалась евакуація Кримської групи, війська якої після виходу з півострова зосередилась в м. Мелітополі. Українська Чорноморська Фльота не дочекалася підтримки з "великої землі".

 

Реорганізація Української Армії

Від початку березня 1918 року у складі Збройних сил Української Народної Республіки числиться нетипове панцирне формування – так звана «панцирна колона», очолювана Леонтієм Овчаренком. До складу колони увійшло два дивізіони – 1-й та 2-й. 1-й дивізіон – це автопанцирний дивізіон Запорозької бригади, він же - 1-й Український панцирно-автомобільний дивізіон військ Центральної Ради, а основу 2-го дивізіону склав особовий склад і матеріальна частина колишнього 44-го автокулеметного відділення РІА.

В 1-му дивізіоні числилася одна батарея (відділення), а в 2-му - дві. За станом на 21 березня 1918 року у складі колони за списком було 10 панцирників, 2 легких і 2 важких авто, 1 мотоцикл і 1 майстерня. Щоправда, з числа цього автомайна на ходу були тільки 5 панцирників, 1 легке та 1 важке авто, мотоцикл і майстерня: решта лагодилися.

Реалізація плану формування автопанцирних частин, як, зрештою, й усієї армії Української держави, проходила із труднощами. На цьому процесі в перші місяці Гетьманату (травень-червень) негативно позначилась низка чинників, одним з яких був пасивний опір з боку деяких командирів, що служили у війську ще з часів Центральної Ради й усіляко намагались зберегти в частинах свій вплив, обстоюючи їх автономію. Одним з таких вождів був полковник (отаман?) Леонтій Овчаренко, який очолював створену ним же "панцирну колону". За рішенням, прийнятим ще в квітні 1918 року, ця колона підлягала розформуванню, а дивізіони, що входили до її складу, передавались Чернігівському й Полтавському корпусам. Але Овчаренко зумів скористатись невизначеністю ситуації в перші дні травня 1918 року, завдяки чому зберіг управління колони і намагався втримати під своїм контролем дивізіони, що входили до її складу. Склалась ситуація, немислима в будь-якій регулярній армії – близько півтора місяця військове відомство намагалось змусити одного з підлеглих офіцерів виконувати накази.

Першим кроком у протистоянні став рапорт інспектора автомобільних частин на ім’я головного інспектора військово-технічних частин про стан справ у панцирній колоні отамана Овчаренка від 6 травня 1918 року. Документ містив вкрай некорисні для отамана висновки. Овчаренка та його старшин звинуватили у некомпетентності, оскільки жоден з них не мав досвіду служби у панцирних частинах. Підкреслювався хаотичний стан звітності та відсутність належного догляду за матеріальною частиною; невідповідність штатів, за якими сформовано дивізіони колони, керівним документам військового відомства. До того ж, як зазначалось у рапорті, Овчаренко одночасно виконує обов’язки помічника Полтавського губернського коменданта, тому справами колони мало цікавиться. У зв’язку з цим висувалась обґрунтована пропозиція управління колони розформувати, а 1-й і 2-й дивізіони передати до визначених корпусів.

Логічним результатом рапорту стало усунення від командування отамана Овчаренка. 17 травня тимчасово виконуючим обов’язки командира колони призначили осавула Шварсаленка. У цей же час старшинський склад колони був підданий перевірці – виникли сумніви в його лояльності через належність старшин до соціалістичних партій. 31 травня 1918 року Шварсаленко направив по інстанції рапорт, в якому запевняв командування у тому, що старшини штабу колони й 2-го дивізіону одноголосно підтримали гетьманську владу. Та німецька окупаційна влада з міркувань власної безпеки конфіскували всю бойову техніку 2-го дивізіону. Характерно, що полтавський губернський староста Жуковський не втручався, мотивуючи свою позицію тим, що колона йому не підпорядковується. Таким чином, розбіжності в політичних поглядах між місцевою адміністрацією і командуванням колони призвели до досить сумних наслідків.

Частина 2-го дивізіону колони у травні 1918 року перебувала в м. Києві, дислокуючись на вулиці Фундуклеївській в будинку № 51. 22 травня 1918 року технічний стан машин, що перебували тут, обстежила комісія у складі самого отамана Овчаренка, представника від державного контролю Літвінова та представника інспекції автомобільних частин сотника Ленчевського. Було відзначено, що в місці дислокації наявні три вантажних та чотири спеціальних автомобілі, але всього одна бойова машина – гарматний панцирник "Ланчестер". Ситуація з панцирною колоною не прояснилась і за кілька тижнів. З одного боку, це з’єднання підлягало розформуванню. З іншого – управління колони продовжувало функціонувати.

На початку червня Овчаренко повертається до виконання обов’язків командира колони і 3 червня 1918 року звертається з рапортом, прохаючи розібратись з долею 2-го дивізіону. У рапорті відзначалось, що панцирну техніку цього дивізіону, приділеного до Полтавського корпусу, захоплені німцями. Щоб прояснити ситуацію на місці, інспекція автомобільних частин скерувала до м. Полтави старшину Фризюк-Палія. Його доповідь, датована 14 червня 1918 року, виявила плачевний стан речей у дивізіоні, який фактично перестав існувати як військова частина. Управління дивізіону до м. Полтави на той час ще не прибуло, перебуваючи в м. Києві. При цьому командир дивізіону сотник (хорунжий?) Воплів ще з початку квітня перебував у м. Житомирі, повністю втративши зв’язок з підлеглими підрозділами, самоусунувшись від командування.

Доля 1-ї батареї 2-го дивізіону, направленої до м. Слов’янська, була з’ясована зі слів начальника штабу Полтавського корпусу. Останній стверджував, що особовий склад батареї виявив себе вороже у стосунку до німців, до того ж, козаки займались реквізиціями (читай - грабунками) й виразно симпатизували більшовикам. За це особовий склад був заарештований і розстріляний німцями. Друга батарея перебувала в м. Полтаві. Тут її козаки тероризували мирне населення, внаслідок чого місцева влада змушена була просити німецьке командування якось вплинути на ситуацію, відтак майно батареї (3 панцирники та 1 вантажну машину) було захоплено, а частину особового складу - розстріляно. Командир Донецької групи полковник Володимир Сікевич писав:

"...25 квітня (дата у спогадах помилкова. - прим. Ярослава Тинченка), через донос якогось мерзотника, німці зробили трус в Крематорівці, під протекстом, що там большевики мають свій головний штаб. Не питаючи нікого арештували полковника Болотова і 16 козаків і всіх їх без суда розстріляли, а їх панцирники забрали до себе. Я негайно запротестував перед німцями, вони відповіли, що зробили це тому, що один чоловік в уніформі австрійського старшини, який знаменито говорив по німецьки, приніс багато документів, очевидно сфабрикованих самим, що панцирники в злуці з червоними, щоб знищити німців. Розуміється, це була провокація і я за згодою німців назначив слідство. Я був переконаний, що полковник Болотов був людиною чесною і великим патріотом..."

Тобто, внаслідок кричущої недисциплінованості і відсутності чіткого керівництва (управління дивізіону так і не встановило зв’язок з командуванням Полтавського корпусу, до якого дивізіон мав належати) 2-й дивізіон панцирної колони Овчаренка існував лише на папері, не становлячи жодної бойової вартості. Цілком логічним наслідком рапорту Фризюк-Палія став датований тим же днем 14 червня 1918 року наказ по Головному військово-технічному управлінню ч. 47, згідно з яким управління колони розформовувалось, а військовому прокуратору доручалось провести розслідування діяльності Овчаренка та його підлеглих.

Лише трохи кращою була ситуація з 1-м дивізіоном колони Овчаренка. У травні-червні 1918 року дивізіон перебував у підпорядкуванні дивізії Натієва, а не Чернігівського корпусу, як це передбачалось організаційною структурою армії Української Держави. Особовий склад цього дивізіону також торкнулись звинувачення в неблагонадійності і відсутності необхідної кваліфікації, наслідком чого став наказ виконуючого обов’язки головного інспектора військово-технічних частин від 8 червня 1918 року про усунення командира та усіх старшин дивізіону як таких, що не відповідають займаним посадам. Цим же наказом усувались із посад і командири батарей 2-го дивізіону.

1-й дивізіон спочатку дислокувався у м. Харкові, потім - у м. Чернігові, 1-ша батарея 2-го дивізіону - у м. Слов'янську, 2-га батарея 2-го дивізіону - спочатку у м. Києві, потім - у м. Полтаві. Восени 1918 року 1-й дивізіон передано 5-му Чернігівському корпусу, а 2-й дивізіон - 6-му Полтавському корпусу.

Старшини Автопанцирної колони отамана Овчаренка:

• Полковник (отаман?) Леонтій Овчаренко - командир колони.
• Осавул Шварсаленко - тимчасовий виконувач обов'язків командира колони.
• Полковник Бадлєв/Болотов - перший командир 1-го дивізіону.
• Сотник Олександр Болдирів - другий командир 1-го дивізіону.
• Старшина Мержинський - командир 2-го дивізіону.
• Хорунжий (сотник?) Воплів - командир другої батареї 2-го дивізіону.

Склад Автопанцирної колони отамана Овчаренка:
1-й дивізіон:

• Важке панцирне авто Гарфорд-Путилівець "Гайдамака";
• Легке панцирне авто Остін М1915 "Чорт";
• Легке панцирне авто Остін М1916 "Швидкий";
• Панцирне авто - невідоме;

2-й дивізіон:

1-ша батарея:

• Важке панцирне авто Ланчестер;
• Легке панцирне авто Остін М1915 (колишній "Чародій");
• Легке панцирне авто Остін М1915;
• Панцирне авто - невідоме;

2-га батарея:

• Панцирне авто - невідоме;
• Панцирне авто - невідоме;
• Панцирне авто - невідоме.

 

Автопанцирні підрозділи військ Української Держави

Історія
Армія Української Держави включала в себе 8 армійських корпусів, сформованих за територіальним принципом та дислокованих на теренах конкретних губерній Української Держави: 1-й Волинський корпус, 2-й Подільський, 3-й Одеський, 4-й Київський, 5-й Чернігівський, 6-й Полтавський, 7-й Харківський, 8-й Катеринославський. Корпусні автомобільні панцирно-кулеметні дивізіони отримали нові номери, що відповідали номерам корпусів, до яких ці дивізіони належали. Але, ніби за інерцією, поряд з новою нумерацією ще довго використовувалась паралельно й стара. Це, цілком закономірно, вело до плутанини. Наприклад, 4-й автопанцирний дивізіон Київського корпусу принаймні до вересня 1918 р. в деяких документах іменувався по-старому 11-м. У той же час, 3-й дивізіон Одеського корпусу часто іменувався 4-м, яким він рахувався в російській армії. Тож іноді вимагало додаткових роз’яснень, про який же саме 4-й дивізіон йдеться – за старою нумерацією чи за новою.

Одним з перших кроків з реформування Збройних сил стало переведення в червні 1918 року на нові засади організації Генерального штабу. Не вдаючись глибше в подробиці організаційної структури, торкнемось лише тих складових Генерального штабу, які відали залізничними та автопанцирними підрозділами. Зокрема, залізничні війська підпорядковувались залізничному відділу, а більшість інших технічних частин (у тому числі й автопанцирні) – Головній військово-технічній інспектурі, у структурі якої була створена інспектура автомобільних частин. Відзначимо, що обидві ці керівні структури перебували у безпосередній підлеглості начальника Генерального штабу, тоді як більшість інших відділів штабу підпорядковувались двом генерал квартирмейстерствам. У складі Військового міністерства була Головна інженерна управа. Вона включала сім відділів, у тому числі залізничний (очолюваний полковником Ботузовим) та автомобільний (начальник – полковник Вукола Дітель). Відповідно до розподілу функцій, структури Генерального штабу мали займатись, насамперед, бойовою та мобілізаційною підготовкою, а військового міністерства – загальними адміністративними та технічними питаннями, постачанням тощо.

Технічний та організаційний аспекти
Впродовж літа 1918 року фахівцями здійснювалась розробка нової організації корпусних автопанцирних підрозділів. 16 вересня 1918 року генерал-бунчужний Рогоза затвердив постійні штати (замість тимчасових, що діяли раніше) "автопанцирної батареї двох-чотового складу на час спокійний". Таким чином, до складу корпусу вводилась автопанцирна батарея замість дивізіону. Але таке пониження в ранзі не означало зниження боєздатності – радше навпаки.

Штатна чисельність особового складу батареї значно зросла навіть порівняно з автомобільним панцирно-кулеметним дивізіоном доби Центральної Ради. Наприклад, управління батареї нараховувало за штатом 48 чоловік особового складу (у тому числі троє старшин, троє урядовців та 42 козаки) замість 31 в управлінні дивізіону старої організації. Управління складалось з трьох частин: муштрової, до якої належав командир батареї у ранзі військового старшини, його заступник та вісім козаків; частини постачання, до якої входив командир частини – сотник, двоє урядовців та сім козаків і технічної частини (інженер-механік і 27 козаків, у тому числі 11 майстрів). Управління батареї мало два легкових автомобілі та три спеціальних (автоцистерну, автокухню та автомобіль-майстерню).

Бойовими підрозділами батареї були дві чоти. Кожна них мала 32 чоловіки особового складу, у тому числі командира чоти у разі сотника, двох значкових, хорунжого та 28 козаків, тоді як батарея автомобільного панцирно-кулеметного дивізіону, сформована за тимчасовими штатами доби Центральної Ради, мала тільки 26 чоловік. До складу чоти, як і раніше до складу батареї, входило три панцирних авта – два кулеметних та одне гарматне. Допоміжний транспорт чоти включав сім одиниць – два легковики, три тритонних вантажних автомобілі та два мотоцикли, у тому числі один з коляскою.

Таким чином, корпусна "автопанцирна батарея двохчотового складу" за штатом нараховувала 112 чоловік особового складу (11 старшин, три урядники, 98 козаків), шість автопанцирників (чотири кулеметних та два гарматних), шість легковиків, шість вантажних та три спеціальних автомобілі, а також чотири мотоцикли. При аналізі структури особового складу досить помітною є значна частка старшин – 11 чол, або 10%. Для порівняння відзначимо, що у піших сотнях при суттєво більшій штатній чисельності особового складу старшин мало бути усього чотири. Подібну ситуацію з автопанцирними формуваннями можна пояснити специфікою служби, яка потребувала певних технічних знань, а з іншого боку – нестачею кваліфікованих підстаршин, які цілком могли б обіймати низку посад, відведених для старшин (наприклад, командирів бойових машин). Характерно, що аж до падіння Гетьманату корпусні автопанцирні частини продовжували іменуватись по-старому – дивізіонами. Однак не виключена можливість переведення їх на новий штатний розклад зі збереженням схеми організації "дивізіон – батарея" замість "батарея – чота".

Особовий склад
За планом Олександра Сливинського передбачалось у першу чергу укомплектувати військові частини кадровим складом і передислокувати їх до пунктів постійного розквартирування. Для подальшого розгортання армії потрібно було здійснити низку заходів, а саме: підготувати казармений фонд для розташування військових частин, забезпечити частини, що формувались, усіма видами майна, спорядження та озброєння, підготувати інструкторські кадри і забезпечити військові частини повним комплектом військових статутів і законоположень. Усі вказані організаційні заходи передбачалось завершити до 1 жовтня 1918 року, створивши таким чином кадровий "кістяк" армії. Після вказаної дати планувалось розпочати призов громадян Української Держави на дійсну строкову службу для укомплектування частин і підрозділів до визначеної штатами чисельності.

При цьому особливої гостроти набувало питання комплектування підстаршинськими та інструкторськими кадрами. Якщо станом на травень 1918 року українська армія мала надлишок старшин, то підстаршин у технічних частинах нараховувалось лише 1-2% від потреби. Зрозуміло, це не могло не позначитись на боєздатності технічних підрозділів, яка дуже залежить від наявності підготовлених кадрів, здатних ефективно використовувати складну техніку.

Стан укомплектованості особовим складом автопанцирних підрозділів українського війська був досить сумним. Побічним свідченням цього служить той факт, що по трьох із шести дивізіонів у Військовій офіції були відсутні навіть дані про їх командирів. Нестачею фахівців можна пояснити і запровадження вище згаданим наказом нової організаційної структури автомобільного панцирно-кулеметного дивізіону і тимчасового штату цієї частини. Відповідно до цього, передбачалось привести усі автопанцирні дивізіони до єдиної структури, що складалась з управління дивізіону і двох панцирних батарей (відповідали колишнім відділенням). Таким чином склад дивізіонів суттєво скорочувався порівняно з періодом Великої війни. За затвердженими штатами, дивізіон мав нараховувати 90 чоловік особового складу, у тому числі 15 старшин (сім в управлінні і по чотири в кожній із батарей) та 75 козаків (31 в управлінні і по 22 в батареях).

Підрозділи

1-й автопанцирний дивізіон
2-й автопанцирний дивізіон
3-й автопанцирний дивізіон
4-й автопанцирний дивізіон
5-й автопанцирний дивізіон
6-й автопанцирний дивізіон
7-й автопанцирний дивізіон
8-й автопанцирний дивізіон
Кадровий автомобільний курінь

 

1-й Волинський автопанцирний дивізіон армії Української Держави

Історія
Створений на базі Окремого автокулеметного дивізіону російської імператорської армії, що мав у своєму складі два автокулеметних відділення - 16-те та 36-те.

Мав бути дислокований у м. Рівному, але до 7 жовтня 1918 року фактично перебував у м. Житомирі, опісля - у м. Луцьку.

Станом на 29 серпня 1918 року налічував дві одиниці автопанцирної техніки, з яких обидва панцирника були несправними. Орієнтовний час ремонтно-відновлювальних робіт складав сім днів. Некомплект автопанцирної техніки сягав чотирьох машин, в тому числі один гарматний панцирник забрали німці, один кулеметний панцирник знаходився в розпорядженні начальника міліції м. Житомира, який відмовлявся повертати його, незважаючи на неодноразові вимоги.

Станом на 1 листопада 1918 року налічував 8 з 11 старшин за штатом, 4 з 3 урядовців за штатом, 0 з 30 підстаршин за штатом, 53 з 60 козаків за штатом.

У зв'язку з відновленням практики відзначення щорічних свят частин, які визначались відповідно до пропозицій особового складу самих частин, у цьому дивізіоні таким святом був визначений день Святої Анни – 25 липня.

У грудні 1918 року був поповнений справними автопанцирниками та увійшов до складу Дієвої Армії Української Народної Республіки вже як 9-й Луцький дієвий дивізіон, який станом на середину березня 1919 року мав у своєму складі сім автопанцирників.

Старшини
Немає даних

Організаційно-штатний розклад
Далі наведено ймовірний склад підрозділу, достойменне з'ясування долі конкретних одиниць автопанцирної техніки критично ускладнено/унеможливлено через брак джерел.

16-те автокулеметне відділення (зі складу Окремого автопанцирного дивізіону), більшість особового складу в якому становили поляки, 16 березня 1918 року увійшло до складу Окремої легкої бригади польського 3-го корпусу, що формувався на теренах Волині, а відтак увійти до складу 1-го Волинського автопанцирного дивізіону не могло.

Також під час Наступу Керенського Панцирне авто Остін М1915 з іменем власним "Олегъ" було захоплено німцями, в тому перебувати у складі 1-го Волинського автопанцирного дивізіону не могло.

З відкритих джерел відомий склад Окремого автокулеметного дивізіону російської імператорської армії, і з урахуванням цього можливо реконстуювати приблизний склад 1-го Волинського автопанцирного дивізіону:

1-ша батарея:

• Панцирне авто - невідоме;
• Панцирне авто - невідоме;

• Панцирне авто - невідоме;

2-га батарея (36-те автокулеметне відділення):

• Важке панцирне авто Гарфорд-Путилівець "Баянъ";
• Легке панцирне авто Остін М1915 "Витязь";
• Панцирне авто - невідоме.

 

2-й Подільський автопанцирний дивізіон армії Української Держави

Історія

Створений на базі 7-го автокулеметного дивізіону російської імператорської армії, що мав у своєму складі сім автокулеметних відділень - 5-те, 19-те, 26-те, 29-те, 31-ше, 35-те та 45-те.

Дислокований у м. Вінниці.

Передбачалося укомплектувати дивізіон виключно штурмовими панцирниками типу Джеффері-Поплавко.

Станом на 10 жовтня 1918 року налічував три одиниці автопанцирної техніки, з яких усі панцирники були несправними. Орієнтовний час ремонтно-відновлювальних робіт складав тридцять днів, причому панцирник типу Руссо-Балт тип С не підлягав ремонту. Некомплект автопанцирної техніки сягав трьох машин.

У жовтні 1918 року командування дивізіону намагалося отримати з Бердичівського автомобільного складу чотири панцирних авта типу Джеффері-Поплавко, але з’ясувалось, що всі машини цього типу німці вивезли ще у вересні. Коли ж особовий склад дивізіону власними силами відремонтував один з наявних у нього панцирників, австро-угорське командування заборонило встановлювати на бойовій машині озброєння та випробовувати її стрільбою та пробігом.

10 жовтня 1918 року начальник 2-го Подільського корпусу звернувся до Головного управління Генерального Штабу з проханням добитись дозволу від австрійської влади на випробування відремонтованих автопанцирників та видати новий наряд на отримання бойових машин для корпусного автопанцирного дивізіону. Однак встановити чи були вирішені ці питання не вдалось.

Станом на 1 листопада 1918 року налічував 12 з 11 старшин за штатом, 3 з 3 урядовців за штатом, 31 з 30 підстаршин за штатом, 20 з 60 козаків за штатом.

Відповідно до наказу від 7 січня 1919 року кадр дивізіону було згорнуто у 2-гу автопанцирну батарею Дієвої армії Української Народної Республіки, для якої 17 січня 1919 року отаманом Грековим був затверджений тимчасовий штат: 58 осіб особового складу - 4 старшини та 54 козаки, чотири панцирники та 12 одиниць допоміжної автотехніки. Станом на 11 січня 1919 року цей підрозділ мав у своєму складі 75 багнетів при 2 кулеметах, при цьому взагалі не маючи автопанцирної техніки, у зв'язку з чим невдовзі батарею було розформовано за непридатністю.

Старшини

• Капітан Смирницький - перший командир дивізіону.

• Полковник Болотов - другий командир дивізіону.

Організаційно-штатний розклад
З відкритих джерел відомий склад 7-го автокулеметного дивізіону російської імператорської армії, проте через велику різницю в кількості одиниць автопанцирної техніки неможливо чітко встановити, яка з машин як називалася у різні періоди своєї служби.

Далі наведено ймовірний склад підрозділу, достойменне з'ясування долі конкретних одиниць автопанцирної техніки критично ускладнено/унеможливлено через брак джерел.

Тому склад 2-го Подільського автопанцирного дивізіону можна реконструювати лише в такому вигляді:

1-ша батарея:

• Легке панцирне авто Руссо-Балт тип С (неремонтопридатне);

• Легке панцирне авто Джеффері-Поплавко - невідоме;

• Легке панцирне авто Джеффері-Поплавко - невідоме;

2-га батарея:

• Панцирне авто - невідоме;
• Панцирне авто - невідоме;
• Панцирне авто - невідоме.

 

3-й Херсонський автопанцирний дивізіон армії Української Держави

Історія
Створений на базі 4-го автокулеметного дивізіону російської імператорської армії, що мав у своєму складі три автокулеметних відділення - 21-ше, 24-те та 39-те.

Дислокований у м. Одесі.

Станом на 10 жовтня 1918 року налічував три одиниці автопанцирної техніки, з яких усі панцирники були несправними. Орієнтовний час ремонтно-відновлювальних робіт невідомий. Некомплект автопанцирної техніки сягав трьох машин.

Командир дивізіону сотник Борис Монкевич-Борецький 20 серпня 1918 року направив до Генерального штабу телеграму, в якій відзначалось, що замість належних шести панцирних авт у дивізіоні наявні лише чотири, але всі є несправними. Передбачається, що перший з панцирників вийде з ремонту до 27 серпня. Командир дивізіону також відрядив до м. Житомира старшину для отримання зі складу ще двох одиниць автопанцирної техніки. Таким чином, якщо німецька влада дасть дозвіл доставити ці машини з Житомира до Одеси, до 1 вересня 1918 року дивізіон зможе сформувати одну боєздатну батарею у складі трьох бойових машин. Поряд з тим Монкевич-Борецький відзначав гостру нестачу паливно-мастильних матеріалів:

"...при мінімальній потребі 150 пудів бензину, наявні тільки 30 пудів, а замість потрібних трьох пудів мастила – тільки 20 фунтів..."

Станом на 1 листопада 1918 року налічував 11 з 11 старшин за штатом, 4 з 3 урядовців за штатом, 15 з 30 підстаршин за штатом, 54 з 60 козаків за штатом.

У другій половині листопада 1918 року особовий склад дивізіону перейшов на бік Добровольчої армії генерала А. І. Денікіна. Згідно з даними совітської розвідки, у складі дивізіону спочатку було 6, а згодом аж 10 панцирників, але достовірність цих даних викликає сумніви. Цілком імовірно, що при укладенні цієї статистики враховувались панцирні авта, що перебували як у складі 3-го дивізіону, так і перебували в м. Одесі на ремонті.

Старшини
Сотник Борис Монкевич-Борецький - командир дивізіону.

Організаційно-штатний розклад
З відкритих джерел відомий склад 4-го автокулеметного дивізіону російської імператорської армії, проте через велику різницю в кількості одиниць автопанцирної техніки неможливо чітко встановити, яка з машин як називалася у різні періоди своєї служби.

Далі наведено ймовірний склад підрозділу, достойменне з'ясування долі конкретних одиниць автопанцирної техніки критично ускладнено/унеможливлено через брак джерел.

Тому склад 3-го Херсонського автопанцирного дивізіону можна реконструювати лише в такому вигляді:

1-ша батарея:

• Панцирне авто - невідоме;
• Панцирне авто - невідоме;
• Панцирне авто - невідоме;

2-га батарея:

• Панцирне авто - невідоме;
• Панцирне авто - невідоме;
• Панцирне авто - невідоме.

 

4-й Київський автопанцирний дивізіон армії Української Держави

Історія
Створений на базі 11-го автокулеметного дивізіону російської імператорської армії, що мав у своєму складі п'ять автокулеметних відділень - 25-те, 32-ге, 34-те, 43-тє та 47-ме.

Дислокований у м. Києві.

Станом на 29 серпня 1918 року налічував шість одиниць автопанцирної техніки, з яких два панцирника були справними, а чотири - несправними. Орієнтовний час ремонтно-відновлювальних робіт складав від семи до чотирнадцяти днів.

Станом на 1 листопада 1918 року налічував 11 з 11 старшин за штатом, 3 з 3 урядовців за штатом, підстаршин та козаків у складі не мав (0 з 30 за штатом та 0 з 60 за штатом відповідно) - себто перебував у кадрованому стані.

З огляду на плачевний технічний стан озброєння автопанцирних дивізіонів Армії Української держави не могло йтися про їх масштабне бойове застосування. Уся їх активність зводилась до епізодичної участі в каральних експедиціях для придушення антигетьманських виступів.

Так, 5 серпня 1918 року командир 4-го дивізіону полковник Новиков отримав вказівку Першого товариша Військового міністра відрядити наступного дня два автопанцирники зі складу цього дивізіону в розпорядження Міністерства внутрішніх справ. Новиков у відповідь зауважив, що бойові машини можуть бути виділені, але немає бензину. До того ж три чверті козаків дивізіону не мають взуття. Та, вочевидь, проблеми з постачання вдалось вирішити, бо 7 серпня 1-ша батарея дивізіону вирушила в розпорядження Козелецького повітового старости для участі в придушенні повстання. В складі батареї були наявні три старшини (командир батареї сотник Борщов та два хорунжих – командири панцирників) та 12 козаків. Також батарея мала автопанцирну техніку, одну вантажівку, один легковик та один мотоцикл.

8 серпня 1918 року сотник Борщов скерував командиру дивізіону полковнику Новікову рапорт, у якому відзначалось, що один панцирник у складі українсько-німецького загону перебував в маєтку Чемер. При загоні був і німецький панцирник, але через велику масу він міг пересуватись лише по шосе. Друга машина батареї під командою хорунжого Гладуна перебувала в Козельці, де проходила технічне обслуговування. Настрій серед козаків батареї Борщов оцінив як "середній", але при цьому висловив сподівання, що сусідство з дисциплінованими німецькими вояками справить позитивний вплив на морально-психологічний стан козаків.

На 9 серпня 1918 року була запланована участь українського автопанцирника в експедиції за маршрутом маєток Чемер – с. Хрещата – с. Держанівка, де за даними місцевої влади концентрувались повстанці. На жаль, докладних даних про цю експедицію взагалі, як і про конкретну участь в ній панцирників, в архіві не виявлено. Наступне донесення Борщова датоване лише 16 серпня. Станом на той час обидві бойові машини 1-ї батареї знаходились в Козельці, причому одна з них потребувала ремонту. Паливо майже закінчилось, і уся бойова активність батареї зводилась до чергування справного панцирника біля комендатури щоночі – з 9 години вечора до 5 години ранку – для відбиття можливого нападу. З огляду на такий стан речей, було дано розпорядження про відкликання батареї сотника Борщова до м. Києва.

9 серпня 1918 року полковник Новиков у своєму рапорті висловив пропозицію припинити на три тижні усі поточні роботи в 1-й основній майстерні в Києві для першочергового ремонту його автопанцирників. 26 серпня він повторив цю пропозицію, але чи взяли її до уваги з наявних документів встановити не вдалося.

У ніч з 14-го на 15-те грудня 1918 року 3 панцирника зі складу дивізіону було захоплено військами Директорії. Одного з них пізніше було передано до Ударного корпусу отамана Палієнка військ Директорії, а дві інших - до складу Панцирного дивізіону Осадного корпусу (згодом - Корпусу січових стрільців Дієвої Армії Української Народної Республіки).

Старшини

• Підполковник Новиков - командир дивізіону.

• Сотник Борщов - командир першої батареї та однієї з машин,

• Хорунжий Гладун - командир іншої машини першої батареї.

Організаційно-штатний розклад
З відкритих джерел відомий склад 11-го автокулеметного дивізіону російської імператорської армії, проте через велику різницю в кількості одиниць автопанцирної техніки неможливо чітко встановити, яка з машин як називалася у різні періоди своєї служби.

Далі наведено ймовірний склад підрозділу, достойменне з'ясування долі конкретних одиниць автопанцирної техніки критично ускладнено/унеможливлено через брак джерел.

Тому склад 4-го Київського автопанцирного дивізіону можна реконструювати лише в такому вигляді:

1-ша батарея:

Важке панцирне авто Пірлесс-АА (майбутній "Отаман Мельник");
Легке панцирне авто Остін М1915 (майбутній "Отаман Коновалець");
Легке панцирне авто Остін М1916 (майбутній "Отаман Петлюра");

2-га батарея:

Легке панцирне авто Остін М1915 (майбутній "Федір Черник");
Панцирне авто - невідоме;
Панцирне авто - невідоме.

 

5-й Чернігівський автопанцирний дивізіон армії Української Держави

Історія
Створений на базі 1-го автопанцирного дивізіону Автопанцирної колони отамана Овчаренка, що було утворено на основі Автопанцирного дивізіону Запорізької бригади.

Мав бути дислокований у м. Чернігові, але до 13 вересня 1918 року фактично перебував у м. Харкові, поки не прибув до м. Чернігова.

Станом на 29 серпня 1918 року налічував сім одиниць автопанцирної техніки, з яких усі панцирники були справними, таким чином будучи найбільш боєздатним з усіх автопанцирних дивізіонів армії Української Держави.

Відомості про кількість особового складу відсутні.

У травні-червні 1918 року дивізіон перебував у підпорядкуванні Окремої Запорізької дивізії, а не Чернігівського корпусу, як це передбачалось організаційною структурою армії Української Держави. Особовий склад цього дивізіону торкнулися звинувачення в неблагонадійності і відсутності необхідної кваліфікації, наслідком чого став наказ виконуючого обов’язки головного інспектора військово-технічних частин від 8 червня 1918 року про усунення командира та усіх старшин дивізіону як таких, що не відповідають займаним посадам.

Майже весь особовий склад підрозділу належав до партії Українських соціал-революціонерів (боротьбистів) та відверто симпатизував червоним. 12 січня 1919 року під час захоплення більшовиками м. Чернігова 5-й автопанцирний дивізіон та 5-та автоколонна у повному складі перейшли на їхній бік. Таким чином, згідно з твердженнями совітського командувача Українського фронту В. Антонова-Овсєєнка в м. Чернігові червоноармійцями було захоплено 40 автівок та чотири автопанцирники, причому два з останніх були несправні. Усі панцирники були включені до складу 1-ї Української дивізії совітських військ, причому легкий панцирник було перейменовано на "Богунец", а два важких - на "Красноармеец" та "Таращанец" відповідно. Доля четвертого панцирника невідома.

Старшини
Немає даних

Організаційно-штатний розклад
З відкритих джерел неможливо достойменно визначити склад 1-го автопанцирного дивізіону Автопанцирної колони отамана Овчаренка, встановлення долі конкретних одиниць автопанцирної техніки критично ускладнено/унеможливлено через брак джерел.

Тому склад 5-го Чернігівського автопанцирного дивізіону можна реконструювати лише в такому вигляді:

1-ша батарея:

• Важке панцирне авто - Гарфорд-Путилівець "Гайдамака" (майбутній "Таращанец" або "Красноармеец");
• Легке панцирне авто - Остін М1916 "Швидкий";
• Легке панцирне авто - Остін М1915 "Чорт";

2-га батарея:

• Важке панцирне авто - невідоме (майбутній "Таращанец" або "Красноармеец");
• Легке панцирне авто - невідоме (майбутній "Богунец");
• Легке панцирне авто - невідоме.

 

6-й Полтавський автопанцирний дивізіон армії Української Держави

Історія
Створений на базі 2-го автопанцирного дивізіону Автопанцирної колони отамана Овчаренка, що був утворений на основі 44-го автокулеметного відділення 6-го автокулеметного дивізіону російської імператорської армії, .

Мав бути дислокований у м. Полтаві, але до середини літа 1918 року фактично перебував у м. Києві, поки не прибув до м. Полтави.

Станом на 29 серпня 1918 року налічував дві одиниці автопанцирної техніки, з яких обидва панцирники були несправними. Орієнтовний час ремонтно-відновлювальних робіт складав від чотирнадцяти до двадцяти днів. Некомплект автопанцирної техніки сягав чотирьох машин, оскільки всі чотири панцирники були забрані німцями при роззброєнні 2-го дивізіону колони Овчаренка в червні 1918 року.

Станом на 1 листопада 1918 року налічував 13 з 11 старшин за штатом, 3 з 3 урядовців за штатом, 3 з 30 підстаршин за штатом, 65 з 60 козаків за штатом.

Командувач 6-го Полтавського корпусу армії Української Держави генеральний бунчужний В. Слюсаренко згадував, що цей дивізіон був переданий до м. Полтави влітку 1918 року у складі одного автопанцирника. Ще чотири, за твердженням генерала, залишились в розпорядженні Окремої Запорізької дивізії, а три перебували на ремонті в м. Києві. Як свідчать документи, ще наприкінці весни 1918 року 2-й панцирний дивізіон Автопанцирної колони отамана Овчаренка дійсно складався з 7 панцирників, розподілених між 1-ю та 2-ю батареями. Але 1-ша батарея 28 травня 1918 року на станції Дружківка була роззброєна австрійцями, частина її особового складу - командир батареї та 11 козаків - розстріляно, а чотири панцирники реквізовано. Що ж до 2-ї батареї, то її майно - три панцирники та одна вантажівка - було реквізовано німцями по прибутті батареї до м. Полтави. Генеральний штаб Української Держави вжив заходів щодо повернення цих панцирних авто у розпорядження 6-го Полтавського корпусу, але результати цих переговорів, на превеликий жаль, невідомі. За даними совітської розвідки, станом на кінець листопада 1918 року у м. Полтаві війська Директорії мали два панцирних авта, які 19 січня 1919 року було захоплено червоними після їхнього вступу до міста.

Старшини
Немає даних

Організаційно-штатний розклад
Далі наведено ймовірний склад підрозділу, достойменне з'ясування долі конкретних одиниць автопанцирної техніки критично ускладнено/унеможливлено через брак джерел.

З відкритих джерел відомий склад 6-го автокулеметного дивізіону російської імператорської армії, і з урахуванням цього можливо реконстуювати приблизний склад 6-го Полтавського автопанцирного дивізіону:

Тому склад 6-го Полтавського дивізіону можна реконструювати лише в такому вигляді:

1-ша батарея:

Важке панцирне авто Ланчестер - невідоме
Легке панцирне авто Остін М1915 (колишній "Чародій");
Легке панцирне авто Остін М1915 - невідоме
Панцирне авто - невідоме;

2-га батарея:

Панцирне авто - невідоме
Панцирне авто - невідоме
Панцирне авто - невідоме.

 

7-й Харківський автопанцирний дивізіон армії Української Держави

Історія
Створений на базі 9-го автокулеметного дивізіону російської імператорської армії, що мав у своєму складі п'ять автокулеметних відділень - 17-те, 18-те, 22-ге, 27-ме та 46-те.

Дислокований у м. Харкові.

Станом на 29 серпня 1918 року налічував шість одиниць автопанцирної техніки, з яких всі панцирники були несправними. При цьому два панцирника перебувалив м. Харкові, а чотири - в м. Одесі, звідки їх не дозволяла перевезти до м. Харкова австро-угорська окупаційна влада.

Не спромігшись розв’язати ситуацію з перевезення техніки з Одеси до Харкова, інспектор автомобільних частин звернувся до німецького командування за дозволом перевезти до м. Харкова необхідну для доукомплектування дивізіону матеріальну частину зі складу в м. Новограді-Волинському, а саме: чотири панцирних автомобілі типу "Пірлесс-АА", дві вантажівки, три легковики, одну автоцистерну, один автомобіль-майстерню та один мотоцикл, таким чином реалізувати ідею про внутішньодивізіонну уніфікацію автопанцирної техніки. Але не зважаючи на те, що і м. Харків, і м. Новоград-Волинський знаходились у німецькій зоні окупації, здійснити задум не вдалося.

Доукомплектувати дивізіон вдалося лише за рахунок техніки 1-го дивізіону автопанцирної колони Овчаренка (він же 5-й Чернігівський автопанцирний дивізіон), що тимчасово перебував у складі дивізії Натієва (Окремої Запорізької Дивізії). Зокрема, 11 жовтня 1918 року було передано чотири панцирники, залишені після розформування дивізії на станції Сватове, а 19 жовтня – пересувну майстерню. Таким чином, дивізіон досяг певного рівня укомплектованості лише в останні тижні існування Гетьманату. При цьому передача техніки зовсім не означала, що вона була справною, тож реальна боєздатність дивізіону, скоріш за все, була незначною.

Станом на 1 листопада 1918 року налічував 9 з 11 старшин за штатом, 4 з 3 урядовців за штатом, 39 з 30 підстаршин за штатом, 52 з 60 козаків за штатом.

На початку Антигетьманського повстання в ніч з 15 на 16 листопада 1918 року два справних панцирники взяли участь у захопленні м. Харкова силами Директорії.

Один з них мав ім'я власне "Мазепинець", у лютому-березні 1919 року перебував у розпорядженні 20-го Мазепинського полку Окремого Запорізького корпусу Дієвої армії Української Народної Республіки та брав участь у боях проти більшовиків у районі станцій Бобринська та Знам'янка на Черкащині.

За совітськими даними, 30 березня 1919 року під час переходу на бік ворога 1-го пішого ім. Петлюри полку та частин 1-го Республіканського та 3-го Гайдамацького полків Дієвої армії Української Народної Республіки, разом з ними до рук червоних потрапили і два панцирних авта. Не виключено, що це були саме ті панцирники, що колись належали до складу 7-го Харківського автопанцирного дивізіону.

Хоча існує імовірність того, що саме ці панцирники залишилися у складі Запорізького корпусу, довго послужити Україні їм все одно не вдалося - під час переїзду через Румунію корпус втратив все своє озброєння, конфісковане румунською владою.

Старшини
Немає даних

Організаційно-штатний розклад
З відкритих джерел відомий склад 9-го автокулеметного дивізіону російської імператорської армії, проте через велику різницю в кількості одиниць автопанцирної техніки неможливо чітко встановити, яка з машин як називалася у різні періоди своєї служби.

Далі наведено ймовірний склад підрозділу, достойменне з'ясування долі конкретних одиниць автопанцирної техніки критично ускладнено/унеможливлено через брак джерел.

Тому склад 7-го Харківського автопанцирного дивізіону можна реконструювати лише в такому вигляді:

1-ша батарея:

• Панцирне авто - невідоме (майбутній "Мазепинець");

• Панцирне авто - невідоме;

• Панцирне авто - невідоме;

2-га батарея:

• Панцирне авто - невідоме;
• Панцирне авто - невідоме;
• Панцирне авто - невідоме.

 

8-й Катеринославський автопанцирний дивізіон армії Української Держави

Історія
Створений на базі 8-го автокулеметного дивізіону російської імператорської армії, що мав у своєму складі три автокулеметних відділення - 15-те, 20-те та 42-ге.

Мав бути дислокований у м. Олександрівську (ніні - м. Запоріжжя), але фактично перебував у м. Катеринославі (нині - м. Дніпро).

Станом на 29 серпня 1918 року налічував три одиниці автопанцирної техніки, з яких всі панцирники були несправними. Орієнтовний час ремонтно-відновлювальних робіт складав від шестидесяти до ста двадцяти днів. Некомплект автопанцирної техніки сягав трьох машин.

Станом на 1 листопада 1918 року налічував 11 з 11 старшин за штатом, 3 з 3 урядовців за штатом, 2 з 30 підстаршин за штатом, 71 з 60 козаків за штатом.

Після зречення Гетьманом влади дивізіон спочатку не визнавав влади Директорії, але згодом за однією версією, у ніч з 5 на 6 грудня 1918 року частина особового складу дивізіону перейшла на її бік, арештувавши при цьому чотирнадцять власних старшин. 27-29 грудня 1918 року панцирники активно використовувались у вуличних боях проти більшовиків і махновців, що підтримали їх. Одна з бойових машин була знищена вогнем артилерії поблизу вокзалу. Решта була захоплена Добровольчою армією. За іншою ж версією, як і весь 8-й Катеринославський корпус, 8-й автопанцирний дивізіон не визнав влади Директорії та оголосив себе складовою частиною Добровольчої армії під командою генерала А. І. Денікіна, 27 листопада 1918 року вирушивши у так званий "Катеринославський похід" до Криму. При цьому у першу ж ніч усі панцирники довелося підірвати у зв'язку з погодними умовами - автопанцирники не могли рухатися глибоким снігом, тому коли 25 січня 1919 року м. Катеринослав захопили більшовики, їхніми трофеями стали два імпровізованих панцирних потяги та чотири ушкоджені автопанцирники (за твердженнями одного з білогвардійських мемуаристів, панцирників було три, за твердженням іншого - п'ять).

Старшини
Капітан Тавтгерідзе - командир дивізіону.

Організаційно-штатний розклад
З відкритих джерел відомий склад 8-го автокулеметного дивізіону російської імператорської армії, проте через велику різницю в кількості одиниць автопанцирної техніки неможливо чітко встановити, яка з машин як називалася у різні періоди своєї служби.

Далі наведено ймовірний склад підрозділу, достойменне з'ясування долі конкретних одиниць автопанцирної техніки критично ускладнено/унеможливлено через брак джерел.

Тому склад 8-го Катеринославського автопанцирного дивізіону можна реконструювати лише в такому вигляді:

1-ша батарея:

Панцирне авто - невідоме;
Панцирне авто - невідоме;
Панцирне авто - невідоме;



2-га батарея:

Панцирне авто - невідоме;
Панцирне авто - невідоме;
Панцирне авто - невідоме.

 

Навчально-кадровий автомобільний курінь армії Української Держави

Історія
Навесні 1918 року, після вигнання більшовиків з території України, Військове відомство Української Народної Республіки вживало заходів із впорядкування структури і складу Збройних сил. У рамках цих заходів був, зокрема, затверджений реєстр автопанцирних підрозділів, що входили до складу армії Української Народної Республіки та розподіл цих підрозділів по корпусах, а також розроблена організаційно-штатна структура автопанцирного дивізіону, як частини корпусного підпорядкування та підрозділів цього дивізіону (управління і батарей).

Було продумане і питання підготовки кадрів для автопанцирних частин – для цього планувалось створити навчальну панцирну батарею у складі Навчально-кадрового автомобільного куреня, оскільки навчання екіпажів панцирних авто в російській імператорській армії здійснювалось за межами України - в м. Петрограді.

За нових політичних обставин необхідно було створити власний осередок підготовки кадрів автомобільних частин. Відтак на базі резервних автомобільних рот, дислокованих в м. Одесі та м. Сумах, формувався Навчально-кадровий автомобільний курінь. До куреню входили навчальні автомобільна та мотоциклетна сотні, а також навчальна панцирна батарея. Штат останньої визначався в 22 чол. постійного складу (один старшина, п’ятеро підстаршин та 16 козаків), і 100 козаків-курсантів змінного складу. На озброєнні батареї мало знаходитись три панцирних авта – одне гарматне і два кулеметних. Також передбачалось мати один легковик і дві вантажівки, два мотоцикли, автоцистерну та автомобіль-майстерню. Батарея мала готувати рядовий склад для автопанцирних дивізіонів, питання ж підготовки старшинських кадрів лишалось відкритим – його так і не вирішили упродовж усього періоду визвольних змагань.

У військовій адміністрації Української Держави Навчально-кадровий автомобільний курінь входив до системи військово-технічних органів Військового міністерства, а саме був підпорядкований Автомобільному відділу Головного війсьово-технічного управління Військового міністерства. Через Автомобільний відділ курінь координував свою діяльність із іншими технічними службами та надавав підготовлені кадри для стройових автомобільних і автопанцирних підрозділів. Курінь мав забезпечувати системну підготовку і комплектування технічними спеціалістами всієї армії.

Старшини
Немає даних

Організаційно-штатний розклад
Навчальна автомобільна сотня

Навчальна мотоциклетна сотня

Навчальна автопанцирна батарея:

• Важке панцирне авто - невідоме;
• Легке панцирне авто - невідоме;
• Легке панцирне авто - невідоме.

 

Автопанцирні підрозділи військ Директорії Української Народної Республіки


Автопанцирні частини Дієвої Армії у період до Першого Зимового Походу
У листопаді 1918 року утворюється Директорія Української Народної Республіки, яку з початку наступного року очолив Симон Петлюра. Майже одночасно із створенням Директорії, наприкінці 1918 року, розпочалася й реорганізація Української армії. До цього часу кількість панцирних підрозділів сильно скоротилася: 3-й Херсонський та 8-й Катеринославський дивізіони потрапили до рук білих, а 5-й Чернігівський та 6-й Полтавський дивізіони — до червоних.

Отже, у розпорядженні Дієвої армії Української Народної Республіки залишалися рештки чотирьох панцирних дивізіонів: 1-го Волинського, 2-го Подільського, 4-го Київського та 7-го Харківського. Крім того, певна кількість панцирників стояла на складах у м. Новограді-Волинському. На базі цих частин було сформовано кілька нових панцирних підрозділів: 9-й Луцький дієвий автопанцирний дивізіон - на базі 1-го Волинського дивізіону, 2-га автопанцирна батарея - на базі 2-го Подільського дивізіону, Автопанцирний дивізіон корпусу Січових стрільців - на базі 4-го Київського дивізіону. До того ж, два панцирники зі складу колишнього 7-го Харківського дивізіону застосовувались Окремою Запорізькою дивізією та Штабом Лівобережного фронту УНР без утворення окремого автопанцирного підрозділу.

25 лютого 1919 року вийшов наказ штабу Дієвої Армії про створення Панцирного дивізіону особливого призначення, в якому мали об’єднатися всі наявні в українських військах панцирники. Передбачалося звести до його складу автопанцирну техніку Луцького панцирного дивізіону, Автопанцирного дивізіону Осадного корпусу та панцирники, що належали різним окремим з’єднанням, наприклад різного роду отаманським формуванням, надійність та бойова ефективність яких була вкрай сумнівною.

Упродовж серпня 1919 року автопанцирні сили Дієвої армії Української Народної Республіки були реорганізовані, і станом на 15 вересня 1919 року в їх складі було вже чотири панцирних загони, що нараховували 1371 чоловік особового складу. Однак подальші поразки у війні проти більшовиків та білогвардійців призвели до фактичної руйнації автопанцирних частин Дієвої армії Української Народної Республіки.

Плани відновлення українських автопанцирних частин у союзі з Польщею
У 1920 році командування Армії Української Народної Республіки намагалося отримати від поляків різні технічні засоби: танки, автопанцирники, автомобілі, мотоцикли, велосипеди. Поляки асигнували кошти українському уряду на придбання в них цієї техніки. Закупівля здійснювалася під керівництвом заступника начальника військово-технічної управи Військового міністерства Української Народної Республіки полковника Михайла Вотякова. За станом на 29 серпня 1920 року із поляками було узгоджено купівлю чотирьох легковиків, двох автопанцирників типу "Форд" із приладдям і запасними частинами, десяти мотоциклів та двох дюжин велосипедів. Крім того, українському представникові у м. Варшаві додатково виділили кошти на придбання чотирьох панцирників, п'яти танків, сорока чотирьох мотоциклів, шести легковиків та однієї вантажної автоколони.

Щоправда, давши формальну згоду на передачу військової техніки Українській армії, поляки щодень відкладали її відправку з м. Варшави до м. Станіслава. Одночасно українські представники намагалися закупити потрібну автотехніку в Румунії. Однак на це уряд Української Народної Республіки знов мусив просити гроші в поляків. Крім того, в розпорядженні української сторони не було ешелону, придатного до перевезення автомобілів, тож у цій справі також звернулися по допомогу до управління залізничних сполучень польського Генерального штабу. Фактично всю осінь поляки лише обіцяли надіслати придбану військову техніку. Приміром, 9 жовтня 1920 року полковник Вотяків доповідав військовому міністрові Української Народної Республіки:

"...Маються відомості про погрузку в Варшаві: 10 автомобілів, 3 мотоциклів, телефонного й саперного майна для панцирного дивізіону, автокольони і санітарної кольони, а в Румунії на ст. Сокол — 8 автомобілів..."

Вочевидь, такі "відомості" жодним чином не могли замінити дійсної наявності потрібної техніки у військах. Незважаючи на такий стан справ, українська сторона була впевнена у тому, що поляки передадуть їй обіцяне. У відомості чисельності та озброєння Армії Української Народної Республіки за станом на 6 листопада 1920 року записано три десятки автомобілів, шість панцирників і аж два танки! У документах Армії Української Народної Республіки за 10 листопада 1920 року зафіксовано вісім панцирників, але не згадано про танки.

Для обслуговування військової техніки, яка мала надійти з м. Варшави, у складі Армії Української Народної Республіки 8 вересня 1920 року було організовано автопанцирну батарею. Її командиром призначено сотника Євгена Копаца, який 1918 році служив у 1-му панцирному дивізіоні Окремої Запорізької дивізії. Але Армія Української Народної Республіки так ніколи й не скористалася придбаною в поляків військовою технікою - вся вона лишилася у м. Варшаві й пізніше була реквізована польською владою. Що ж до сотні Євгена Копаца, то вже напри кінці 1920 року вона була розформована.

Підрозділи

9-й Луцький дієвий автопанцирний дивізіон
2-га автопанцирна батарея
Автопанцирний дивізіон корпусу Січових стрільців

 

9-й Луцький автопанцирний дивізіон Дієвої Армії УНР

Створений на базі 1-го Волинського автопанцирного дивізіону Армії Української Держави шляхом реорганізації в грудні 1918 року. Спочатку мав назву Луцький автопанцирний дивізіон, потім - 9-й Дієвий автопанцирний дивізіон.

На озброєння дивізіону надійшли чотири штурмових панцирники типу Джеффері-Поплавко, що були взяті на складі у м. Новограді-Волинському, а також один автопанцирник типу Остін, відібраний у колишнього начальника міліції м. Житомира, що його "позичив" у 1-го Волинського автопанцирного дивізіону Армії Української Держави. Після 11 січня 1919 року до складу дивізіону було передано ще один панцирник типу Пірлесс-АА від роззброєного у м. Житомирі так званого Ударного куреню отамана Палієнка, що раніше перебував у складі 4-го Київського автопанцирного дивізіону Армії Української Держави. Пізніше до його складу було долучено ще один автопанцирник типу Гарфорд-Путилівець.

Починаючи з лютого 1919 року Луцький панцирний дивізіон перебував у розпорядженні штабу Північної групи військ Дієвої Армії Української Народної Республіки, де був перейменований на 9-й дієвий панцирний дивізіон. У березні-травні 1919 року панцирники цього дивізіону виступали проти совітських військ на Житомирському, Бердичівському та Коростенському напрямах. Команди панцирників неодноразово відзначалися у наказах по Дієвій армії Української Народної Республіки та Північній групі Дієвої Армії Української Народної Республіки.

Зокрема, у наказі штабу Дієвої Армії Української Народної Республіки ч. 15 від 15 березня 1919 року відзначено панцирник "Чорноморець", який брав участь у двотижневій обороні м. Житомира та був знищений противником:

"...автопанцирник "Чорноморець" загинув геройською смертю, будучі підірван ручними бомбами, врізавшись в ворожи колони..."

11 квітня 1919 року Головний Отаман Симон Петлюра висловив подяку особовому складу 9-го дієвого панцирного дивізіону:

«...Від 9 дійового автопанцирного дивізіона три броневики "Пірліс", "Остін" і "Джеффері" приймали участь в боях по Київському шоссе на схід від Житомира безперервно з 29 березня по 1 квітня. Команда цих машин проявила надзвичайну доблість розбила два ворожих броневика і нанесла ворогу немало втрат. На наших броневиках були ранені ворогом шофера Гонтаренко, Можарський і Вишневський. Оголошую щиру подяку командирам броневиків старшинам Будзінському і Таращенко, раненим Гонтаренко, Можаровському, Вишневському і всім приймавши участь в бою шоферам, їх помішникам, гарматчикам і кулеметчикам...»

Оскільки у складі українізованого влітку 1917 року 26-го автокулеметного відділення РІА перебував автопанцирник Остін М1915 з ім'ям власним "Черномор", то можна припустити, що панцирники "Черномор" та "Чорноморець" являють собою одну й ту саму автопанцирну одиницю. У зв'язку з цим дані про те, що "Чорноморець" був знищений 15 березня 1919 року, а 11 квітня 1919 року ще один Остін брав участь в боях на Київському шосе, можна трактувати як такі, що свідчать про наявність станом на 10 березня 1919 року у складі 9-го дієвого автопанцирного дивізіону двох панцирних авто типу Остін.

У травні 1919 року дивізіон брав участь в боях проти польських загонів на Західній Волині, де був втрачений панцирник типу Гарфорд-Путилівець - він був захоплений поляками поблизу м. Володимира-Волинського. Після захоплення польськими військами 16-17 травня 1919 року м. Луцьк та совітськими військами 21-22 травня 1919 року м. Рівне 9-й дієвий панцирний дивізіон зникає з реєстрів Дієвої Армії Української Народної Республіки.

Подальша доля панцирників цього підрозділу невідома. Польські дослідники стверджують, що в м. Луцьку польським військам вдалося захопити три українські панцирники, серед яких були два несправних панцирники типу Джеффері-Поплавко.

Старшини

• Старшина Будзінський - командир однієї з машин.
• Старшина Таращенко - командир однієї з машин.

Організаційно-штатний розклад
Далі наведено ймовірний склад підрозділу, достойменне з'ясування долі конкретних одиниць автопанцирної техніки критично ускладнено/унеможливлено через брак джерел.

Склад 9-го Луцького дієвого автопанцирного дивізіону можна реконструювати лише в такому вигляді:

1-ша батарея:

• Важке панцирне авто Гарфорд-Путилівець;
• Легке панцирне авто Остін М1915 "Чорноморець";
• Легке панцирне авто Джеффері-Поплавко;
• Легке панцирне авто Джеффері-Поплавко;

2-га батарея:

• Важке панцирне авто Пірлесс-АА;
• Легке панцирне авто Остін (серія невідома);
• Легке панцирне авто Джеффері-Поплавко;
• Легке панцирне авто Джеффері-Поплавко.

 

2-га автопанцирна батарея Дієвої Армії УНР

Історія
Створена на базі 2-го Подільського автопанцирного дивізіону армії Української Держави шляхом скорочення штату під час реорганізації, відповідно до наказу Головного управління військ Української Народної Республіки ч. 122 від 7 лютого 1919 року.

18 листопада 1918 року загони Директорії використали один автопанцирник при безкровному захопленні влади у м. Вінниці. Найімовірніше, що це була одна з чотирьох машин 2-го Подільського дивізіону, що ремонтувались на розташованій за 20 верст від міста цукроварні.

Цікаво, що якщо для більшості частин і підрозділів зберігались штати гетьманського часу, то для новосформованих автопанцирних батарей 17 січня 1919 року отаман Греків затвердив новий тимчасовий штат, згідно з яким батарея нараховувала 58 осіб особового складу – четверо старшин (командир батареї – військовий старшина, сотник, двоє хорунжих) та 54 козаки. Її озброєння становили чотири панцирних автомобілі – три кулеметних та один гарматний. Крім того, передбачалась наявність допоміжного транспорту: трьох легкових автомобілів, чотирьох вантажівок, однієї автоцистерни, однієї автомайстерні та трьох мотоциклів.

Визначалось, що на військовий час автопанцирні батареї можуть підлягати в оперативному і господарському відношенні до штабів корпусів або інших частин. З переходом на мирний час усі батареї передбачалось підпорядкувати навчально-кадровому дивізіону. Та реально під час формування автопанцирних частин на початку 1919 року навряд чи дотримувались якихось визначених штатів, використовуючи ту техніку, яка була в наявності. Так сталось і з запланованою до формування батареєю 2-го корпусу – усі боєздатні автопанцирники цього корпусу ще в грудні 1918 року потрапили до Осадного корпусу, тож батарея, хоч і була сформована, але бойової техніки не отримала. Одночасно з цим, наявні відомості про те, що кілька панцирних авт все ж таки вдалося полагодити і на прохання уряду Західно-Української Народної Республіки передати для потреб Галицької Армії.

Станом на 11 січня 1919 року ця батарея мала у своєму складі 75 багнетів при 2 кулеметах. Панцирників у ній не було, у зв'язку з чим батарею розформували за непридатністю.

Старшини
Немає даних

Організаційно-штатний розклад
Теоретичний склад 2-ї автопанцирної батареї можна реконструювати лише в такому вигляді:

Важке панцирне авто - невідоме;
Легке панцирне авто - невідоме;
Легке панцирне авто - невідоме;
Легке панцирне авто - невідоме.

 

Автопанцирний дивізіон корпусу Січових стрільців Дієвої Армії УНР

Історія
Створений на базі 4-го Київського автопанцирного дивізіону Армії Української Держави шляхом реорганізації у другій половині грудня 1918 року. Спочатку мав назву Автопанцирний дивізіон Осадного корпусу, потім - Автопанцирний дивізіон Корпусу Січових стрільців.

Згідно рапорту сотника Капкана від 25 грудня 1918 року в дивізіоні наявствували десять автопанцирників, п'ять вантажівок, а також чотири спеціальних і п’ять легкових автівок. Технічний стан був поганим - справними були лише два автопанцирники, два легковики та одна вантажівка. Дивізіон мав 148 козаків та старшин.

Станом на середину березня 1919 року в дивізіоні залишилось три автопанцирника – Пірлесс-АА "Отаман Мельник”, Остін М1916 "Отаман Петлюра” та Остін М1915 "Отаман Коновалець”.

У першій половині 1919 року ця формація діяла на Правобережній Україні, беручи участь у боях за м. Бердичів, м. Шепетівку та інші. У совітських джерелах зафіксовано епізод з історії більшовицького формування Червоного козацтва, який стався навесні 1919 року, та в якому фігурує панцирник Січових Стрільців:

"...Под Шепетовкой на поле боя остался раненый полусотник-ингуш Рамазан. Галичане-сечевики предложили ему сдаться. Рамазан ответил: "Червонцы не сдаются" и открыл огонь из маузера. Убив нескольких петлюровцев, последнюю пулю он сберег для себя. На следующий день бронемашина противника доставила к полевому караулу червонцев тело героя и письмо Галицких офицеров с описанием подвига Рамазана. Так сражались и умирали бесстрашные бойцы пролетарской революции..."

У серпні 1919 року усі п'ять справних панцирних авто (з яких три були гарматними) зосереджувалися в Автопанцирному дивізіоні Січових Стрільців, приписаному до 1-го Галицького корпусу, який входив до складу армійської групи генерала Антіна Кравса. На той момент дивізіон мав 170 козаків та старшин, але під час наступу на м. Київ бойова активність була зведена майже до нуля через брак бензину. 31 серпня 1919 року українські війська увійшли до м. Києва, який залишили більшовики, але того ж дня з іншого боку до міста увійшли білогвардійські частини – корпус генерала Бредова. Генерал Антін Кравс підписав з ним угоду про виведення українських військ з м. Києва. Але перемир'я з білогвардійцями було недовгим – 24 вересня 1919 року почалася війна з Добровольчою армією на Поділлі, а на півночі точилися бої з більшовиками. Українські сили були розпорошені, спалахнула епідемія тифу. На початку листопада 1919 року до складу дивізіону із 3-ї Залізної стрілецької дивізії Дієвої Армії Української Народної Республіки повернувся Остін М1916 "Отаман Петлюра", а вже 14 листопада Автопанцирний дивізіон Січових Стрільців, який тоді дислокувався у м. Вінниці, було переведено зі складу групи Січових стрільців до Галицької армії. В той момент у кадрі дивізіону перебували 14 старшин та 158 козаків.

Старшини

Сотник Капкан - перший командир дивізіону.
Сотник Михайло Турок - другий командир дивізіону.

Організаційно-штатний розклад
Далі наведено ймовірний склад підрозділу, достойменне з'ясування долі конкретних одиниць автопанцирної техніки критично ускладнено/унеможливлено через брак джерел.

Склад Автопанцирного дивізіону корпусу Січових Стрільців можна реконструювати лише в такому вигляді:

1-ша батарея:

Важке панцирне авто Гарфорд-Путилівець "Громобой" (майбутній "Дмитро Вітовський");
Легке панцирне авто Остін М1915 "Федір Черник";

2-га батарея:

Важке панцирне авто Пірлесс-АА "Отаман Мельник";
Легке панцирне авто Остін М1915 "Отаман Коновалець";

3-тя батарея:

Важке панцирне авто - невідоме "Бориславець";
Легке панцирне авто Остін М1916 "Отаман Петлюра".

 

Автопанцирні підрозділи Галицької Армії

"Наддніпрянський ленд-ліз"
1 листопада 1918 року в результаті повстання у Східній Галичині на землях колишньої Австро-Угорської монархії було створено Українську державу – Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Кілька панцирників ще наприкінці 1918 року за наказом Директорії було відправлено у розпорядження Галицької Армії. В архівах збереглися дані про те, що Начальна Команда Галицької Армії ще 7 листопада 1918 року делегувала до м. Вінниці чотаря Федора Гушаловича із завданням просити про передачу 2 панцирників. Важко сказати, коли саме прибули панцирники до складу Галицької Армії, однак уже в грудні 1918 року вони брали участь у боротьбі з поляками.

Відомо, що це були автопанцирники Остін М1915 "Федір Черник" та Гарфорд-Путилівець "Дмитро Вітовський", який по прибутті до Галичини ще мав на броні попереднє російське найменування - "Громобой" (з відкритих джерел відомо про те, що у складі українізованого влітку 1917 року 8-го автокулеметного дивізіону у 20-му автокулеметному відділенні перебував важкий гарматний автопанцирник типу Гарфорд-Путилівець з ім'ям власним "Громобой", з чого робимо висновок про те, що "Громобой" та "Дмитро Вітовський" являють собою одну й ту ж саму автопанцирну одиницю). Певний час у розпорядженні Галицької армії перебував і автопанцирник Остін М1916 "Отаман Петлюра".

Олександр Дєдик наводить назви двох автопанцирників у складі Галицької Армії – "Черник" та "Громобой". В іншому джерелі – спогадах Романа Дашкевича - фігурують панцирні авта "Черник", "Петлюра" і "Стрілець". Не підлягає сумніву, що ці машини були передані зі складу Дієвої армії Директорії Української Народної Республіки.

Хоча 22 січня 1919 року відбулося формальне з'єднання Наддністрянської та Наддніпрянської Україн, однак їхні армії продовжували діяти окремо. За станом на 10 березня 1919 року у складі Галицької Армії перебувало 2 панцирники в складі 2-го корпуса, що тримав облогу м. Львова. У відомості Галицької Армії від 15 квітня 1919 року записано вже 4 панцирники по два в 2-му та 3-му корпусах, проте на 15 травня 1919 року у галичан залишився тільки один панцирник, що перебував у складі або 4-ї Золочівської бригади 2-го корпусу, або 8-ї Самбірської бригади 3-го корпусу.

Найімовірніше, панцирники, що якийсь час перебували на службі у Галицькій армії, колись належали до 2-го Подільського автопанцирного дивізіону Армії Української Держави. Під час своєї бойової служби під м. Львовом вони формально вважалися складовою частиною Автопанцирного дивізіону Корпусу Січових Стрільців під командою отамана Євгена Коновальця. В "Історії українського війська" згадується наявність восьми автопанцирників у складі Галицькій армії – шести переданих Директорією та двох власного виробництва, напівкустарних: "Дмитро" та "Бориславець". Враховуючи те, що в джерелах панцирне авто з ім'ям власним "Дмитро Вітовський" майже завжди називають просто "Дмитром", можна з усією сміливість констатувати те, що півкустарне панцирне авто, якщо й існувало, то могло бути лише "Бориславцем". На думку багатьох авторів, ці цифри є значно завищеними.

Подробиці щодо участі українських панцирних авт у бойових діях на Галичині невідомі. Автори мемуарів стверджують, що ці машини були зарезервовані для можливої участі у вірогідних вуличних боях у м. Львові.

За спогадами українських військовиків, під час бою 26 квітня 1919 року одна панцирна машина з біло-червоним прапорцем була підбита гарматним вогнем. Зокрема сотник Ярослав Мельник згадує про те, що був: "...панцирник французький, що дістався нам від ляхів..." В той же час, у період кінця квітня-початку травня 1919 року, у польських донесеннях згадуються факти бойового застосування проти українських військ групи панцирних авто на базі вантажівок «Вайт» та втрати однієї такої машини під м. Золочевом. 29 лютого 2024 року на інтернет-форумі "Reibert.Info" одним з користувачів було оприлюднено світлину панцирного авта з підписом: "Панцирник "Мазепа" Галицької Армії, березень 1919 року" Згодом панцирник було ідентифіковано як таке, що налжить до типу Вайт АМ. У зв'язку з цим можна стверджувати про застосування Галицькою Армією панцирного авта Вайт АМ "Мазепа".

До літа 1919 року Галицька армія воювала проти поляків за Галичину, але після провалу Чортківської офензиви – останньої відчайдушної спроби захопити м. Львів, здійсненої в червні 1919 року – вона була змушена відступити за р. Збруч, перейшовши на територію, контрольовану Директорією. За польськими даними, в цей період один автопанцирник був захоплений польськими військами в Галичині як трофей. Проте точно встановити чи була це одна з бойових машин, переданих зі складу Дієвої армії Української Народної Республіки, чи кустарний автопанцирник, з наявних джерел не вдалось. Після того панцирники залишили лави Галицької Армії й повернулися до свого підрозділу в Корпусі Січових Стрільців.


Автопанцирний дивізіон Галицької Армії
14 листопада 1919 року підрозділ було передано до складу 1-го корпусу Галицької армії і перейменовано на Автопанцирний дивізіон Галицької Армії. На думку Михайла Ковальчука, зроблено це було задля того, щоб вберегти майно дивізіону від захоплення денікінцями – як відомо, стосунки білогвардійського командування з Галицькою Армією були набагато кращі, ніж з Директорією. На той час у ньому нараховувалось шість панцирних авт. При цьому командира дивізіону - сотника-галичанина Михайла Турка, який командував частиною з початку 1919 року, замінили на сотника Федора Максимчука, а 29 листопада 1919 року всіх вояків-наддніпрянців було виведено зі штату дивізіону, замінивши їх вояками-галичанами.

Галицька армія у складі Збройних сил Півдня росії
Через погіршення військово-політичної ситуації, спричиненої війною з генералом А. І. Денікіним, та виснаження українських сил, Галицька армія вступила з ним у сепаратні перемовини, результатом яких стала угода між Добровольчою армією та Галицькою армією, яка змінила назву на УГА - Українська Галицька Армія, підписана у м. Вінниці 19 листопада 1919 року. Згідно з цим документом, Українська Галицька Армія повністю підпорядковувалася Верховному Командуванню Збройних Сил Півдня росії, зберігаючи при цьому свою організацію, командирів та всі засоби. Однак спроби командування армії Денікіна використати галицькі частини в боях проти більшовиків продемонстрували повну недієздатність колись могутньої Галицької Армії.

28 листопада 1919 року автопанцирний дивізіон передали з 1-го до 3-го Галицького корпусу. Це можна пояснити тим, що саме в цей час 3-й корпус прибував до м. Вінниці. Коли ж 20 грудня 1919 року оборону м. Вінниці доручили 1-му Галицькому корпусу, йому підпорядкували панцирний потяг "Галичина" та два панцирних авта.

Галицька Армія у складі Червоної армії
12 лютого 1920 року галицькі частини перейшли на бік більшовиків, утворивши ЧУГА - Червону Українську Галицьку Армію, до їхнього складу також увійшов і автопанцирний дивізіон. На той момент у складі підрозділу перебували три гарматних панцирники та два кулеметних. Невдовзі дивізіон було передислоковано до м. Балта. Однак 24 квітня 1920 року 2-га та 3-тя бригади ЧУГА повстали проти більшовиків, що призвело до ліквідації решти галицьких частин як ненадійних. Станом на 13 лютого 1920 року у складі Червоної Української Галицької Армії числилась автопанцирна сотня, яка дислокувалась в м. Тирасполі. Однак жодних згадок про наявність автопанцирних підрозділів у складі Червоної Української Галицької Армії в наступні місяці в документах не виявлено.

Більшовики не стали забирати панцирники, залишивши їх у складі Червоної Української Галицької Армії. Дивізіон невдовзі було переведено до м. Балта, де за наказом більшовиків було заарештовано його командира сотника Федора Максимчука. Командування Червоної Української Галицької Армії повернуло на посаду командира дивізіону сотника Михайла Турка, але оскільки той затримався у м. Вінниці, тимчасово цю посаду обійняв колишній студент Львівської політехніки, технічний старшина чотар Іван Левандовський.

Доля особового складу панцирного дивізіону склалася трагічно. Про це свідчить архівно-слідча справа хорунжого Степана Оробця, який не одноразово арештовувався органами ЧК протягом 1920 року. На допиті в ЧК у м. Харкові 7 грудня 1920 року він оповідав:

«...Войдя под командование Деникина, наша армия находилась в тылу в районе Винницы и Жмеринки, в это время я командовал бронированным автомобильным взводом. До самого разгрома красными Деникина мы никуда не выступали сидя в тылу, во время продвижения красных мы соединились с ними 12 февраля 1920 года и подчинились под общее командование красных. По приказанию полевого штаба красных наша бригада выступила на позицию, где заняла участок Могилев-Подольск, а моя рота получила приказ выехать в Киев за получением бензина и технического пополнения. В это время стоящая наша бригада на фронте перешла на сторону Петлюры, после чего мою роту разоружили в районе Фастова и отправили в Киев, а оттуда под конвоем направили в Москву в концентрационный лагерь в Кожухов. Просидев там два с половиной месяца, ми отправлены били в Казань. Пробыв в Казани одну неделю нам предложили выехать всем в Винницу, т. к. там формировалась червонная Галицкая армия. Прибив в Винницу мне и другим товарищам военком тов. Нагуляк 1 стр. галицийск. батальона предложил поехать в Харьков на политические курсы, но вместо курсов мы били арестованы и сидели в лагере без всякого допроса 2 месяца. После прибытия в лагерь разгрузочной комиссии мы были освобождены в числе семнадцати человек и отправлены в Упраформ Украин. армии. Упраформ командировал на комдолжности в 1-й Украинский полк и зачислил комсоставом в резерве, пробыв 1 месяц с 4 ноября по 1 декабря нас вызвали на регистрацию в особый отдел, куда и явились...»

16 грудня 1920 року Степана Оробця було засуджено до ув’язнення у концтаборі в м. Архангельску "до кінця громадянської війни". Потому його життєвий шлях обривається. Імовірно, хорунжий Оробець був страчений совітською владою на початку 1921 року разом з іншими в'язнями Архангельского концтабору - колишніми офіцерами-білогвардійцями, старшинами Армії Української Народної Республіки та галичанами.

Старшини
Сотник Михайло Турок - перший та третій командир дивізіону.
Сотник Федір Максимчук - другий командир дивізіону.
Чотар Іван Левандовський - тимчасовий виконувач обов'язків командира дивізіону до прибуття сотника Турка
Поручник Гриць Костецький - командир важкого панцирника.
Поручник Степан Індишевський - командир важкого панцирника.
Хорунжий Василь Солончак - командир важкого панцирника.
Хорунжий Михайло Матвіїв - командир легкого панцирника.
Хорунжий Степан Оробець - командир легкого панцирника.
Хорунжий Петро Ільків - бухгалтер.
Прокіп Климюк - урядовець.
Петро Юрчик - урядовець.

Організаційно-штатний розклад
Далі наведено ймовірний склад підрозділу, достойменне з'ясування долі конкретних одиниць автопанцирної техніки критично ускладнено/унеможливлено через брак джерел.

Склад Автопанцирного дивізіону Галицької Армії можна реконструювати лише в такому вигляді:

Важке панцирне авто Гарфорд-Путилівець "Громобой" (майбутній "Дмитро Вітовський");
Легке панцирне авто Остін М1915 "Федір Черник";
Важке панцирне авто Пірлесс-АА "Отаман Мельник";
Легке панцирне авто Остін М1915 "Отаман Коновалець";
Важке панцирне авто - невідоме "Бориславець";
Легке панцирне авто Остін М1916 "Отаман Петлюра";
Важке панцирне авто Вайт АМ "Мазепа".

 

Скановані сторінки зі статті Т. Штика «Техніка і зброя доби визвольних змагань», опублікованої в науково-популярному ілюстрованому журналі «Пам’ятки України: історія та культура».
Сканування виконано мною в Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці.

 

Панцерник Остін 3-ї серії «Отаман Петлюра». Червень 1919р.

 

Панцерник Остін 2-ї серії «Черник» Автопанцерний дивізіон корпусу Січових Стрільців. Лютий 1919 р.

Ілюстрація з книги: ”Панцирні потяги, панцирники та залізничні війська у Визвольній війні 1917-1920 рр." Я.Тинченко

 

Панцерник Гарфорд-Путілов «Гайдамака», 1-ша автопанцерна дивізія Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. Березень 1918 р.

 

Не дивізія, а дивізіон. Сам, коли перекладав з польської, замучився виправляти