Уніформа та нагороди Українських Армій

Знак охорони Головного отамана — відзнака, яка мала б вручатися представникам Охорони Головного отамана у 1921 році.

Особиста охорона Симона Петлюри «Охорона Головного Отамана» була сформована 10 травня 1920 року у Вінниці із старшин та козаків — ветеранів Армії УНР. До її складу входили 2 піших, кінна сотня та кулеметна команда. Командиром Охорони було призначено радника Симона Петлюри Миколи Чеботаріва, який впродовж 1919—1921 років крім своїх завдань виконував контррозвідні функції, шляхом злапання державних злочинців, виявленням агентури в рядах Армії УНР та іншими обов'язками.
У травні 1921 року, на честь річниці створення Охорони, Микола Чеботарів представив на розгляд Симона Петлюри Статут та проект нагрудного знака (значка) Охорони Головного Отамана. Статут знака Симон Петлюра затвердив 9 липня 1921 року. Між цим, у затвердженні Статуту він вказав: «Затверджується із змінами: замість букв С. П. поставити букви О. Г.О».

Сама правка не стосувалася Статуту, а опису знака. Петлюра був проти того, щоб у значку були розміщені його ініціали. Крім того, у Головного отамана до опису було ще декілька зауважень, щоправда вони не були виправлені у самому документі.
Сам Статут та опис були прийняті у цілому. Проте, знак Охорони так і не був виготовлений. На це позначилось декілька чинників. У першу чергу це те, що відбувся внутрішній конфлікт, який розпочався в середині самої Охорони у другій половині 1921 року. З іншого боку, Микола Чоботарів посварився із Симоном Петлюрою. Третій чинник пов'язаний із тим, що старшини повернулися в окуповану більшовиками Україну. Після цього питання щодо створення знаку не виникало.

 

Десятки років історики шукали цю світлину у хорошій якості. Петро Болбочан, тоді ще підполковник, та архикнязь Вільгельм (Василь Вишиваний). У Запорізьких степах із своїми найкращими командирами - від УСС та від Запорожців. Тут, нарешті, видно також "тінь" Болбочана, який пройшов шлях від рядового полку до командуючго дивізією - полковника Миколу Сільванського, уродженця Купянська (того самого, який наші останніми роками вже двічі звільняли).

На задньому плані - кіннота Всеволода Петріва, яка одинока з поміж багатьох українізованих підрозділів організовано прорвалась із Білорусі майже повним складом до Києва в січні 1918 року. Та одразу вступила в бій за столицю України із повсталою московською агентурою. Ці хлопці вже в квітні того ж року у Криму взаємодіяли із кінними підрозділами кримських татар, які допомогли - горами - підійти під Севастополь.

Світлина, очевидно зроблена 22 травня 1918 року у Царицинському Куті - тепер село Приморське Степногріської громади Васильківського району. Це у так званому Великому Лузі. Поруч - сучасне місто Еренгодар. Місце, де зроблена світлина, зараз під окупацією. Там фактично проходить лінія фронту, де засіли московські зайди.

Вперше світлина опублікована із підписом: «Штаби [генерала] Натієва й ґрупи арх. Вільгельма (Василя Вишиваного) приймають дефіляду українського козацтва». Так написали редактори Календаря «Просвіти» за 1926 рік. А через два роки Борис Монкевич у своїй книзі про запопрожців та Болбочана підписав так: «Зустріч з УСС під м. Олександрівськом».

Після другої світової війни книгу Монкевича запорожці перевидали. І дали повний підпис до тих, хто стоїть в першому ряді. Дещо доповню дані, яких бракувало.

1. Капелан "отець [Євген] Кушлик" (випускник Коломийської гімназії, загинув в автомобільній аварії у 1948 році в Німеччині).
2. "Сотник О[стап] Луцький" (поет і публіцист, ад'ютант Вишиваного, у 1928-1935 рр. представляв українців у парламенті Польщі, замордований 1941 року в Архангельщині).
3. "Полковник [Всеволод] Петрів" (згодом генерал, військовий міністр Армії УНР, очільник української військової школи, член Пласту, помер 1948 р. в Аугсбурґу, Баварія; підтримую ідею що саме його ім'я має носити наша Академія оборони).
4. "Полк. Архикнязь Вільгельм" (фактично очолював добровольчий український легіон - Українських Січових Стрільців, тоді його розглядали кандидатом на короля об'єднаної Української держави, московським монархістам із табору Скоропадського ця ідея не подобалась, помер 1948 р. в московскій в'язниці у Києві).
5. "Полк. [Петро] Болбочан" (кадровий офіцер російської армії, організатор Республіканського полку Центральної ради, згодом командуючий Лівобережного фронту військ Директорії, оборонець Харкова, виведений в резерв, страчений 1919 року тими, хто програв українську визвольну війну).
6. "Ген-шт. [полковник Микола] Сильванський" (кдровий офіцер під час Першої світової війни командир 14-го Олонецького полку 4-й Залізній дивізії генерала Денікіна, у 1918 році пройшов шлях від рядового до командира у свореному Болбочаном 2-му Запорозькому пішому полку, відтак Республіканської дивізії розгорнутої з цього полку, арештовний разом із Болобочаном, але звільнений Січовими стрільцями "по тихому"; не пішов до Денікіна, з часом повернувся до Армії УНР, доля невідома).
Між Вишиваним і Болбочаном у другому ряді стоїть "Полк. [Осип] Микитка" (кадровий офіцер австро-угорської армії, комендант УСС, генерал-хорунжий УГА, убитий в Москві 1920 року).

Юрій Юзич