Власне, тому обидва поца побоялись разом вечеряти на Алясці. "На світі завжди були дурні, і злодіїв теж не бракувало. Але рідко дурість була настільки злою, а зло - настільки дурним". )(
Думаю, що не тому. Х..ло міг прислати дублера. Могли перевірити ДНК по ложках і салфетках, він же не забере все в валізу.
Не для того zeлєнінська підарасня попилила сотні мільонів на підземних гробницях, щоб дітей вивозити. А потім ще й гроші їм плати, як впо. Грошей мундічу не вистачає, а ви кажете "переселили"
Де я був 29-го серпня того страшного та нескінченного літа 2014-го року? У Конотопі я був. Стирчав у номері авіаконівського готелю, поки дядьки-заводчани у дикому темпі чіпляли на мій борт різні цікаві «ніштяки» – що вони, «ніштяки» ці – через пару днів мені оооой як знадобились – реально, без жартів. Я намотував нервові та злі кола по тісній совковій кімнаті, з безсилою ненавистю споглядаючи у екран старенького телевізора з напівмертвим кінескопом. А на екрані тому жевріли фіолетово-салатові образи бійців – ось вони сторожко йдуть услід якійсь «броні», прикриваючись «бронею» тою, ось – сидять у якомусь спортзалі, ось – судорожним поспіхом тягнуть вчотирьох ноші з пораненим… І бісився я дико від безсилості власної, і тягнув сигарету за сигаретою, і крив хуями всесвіт, миробудову та сєпарів разом з москалями та їхнім плюгавим гегемоном та його єбучими імперіалістичними ідеями. Де я був 30-го серпня? У Дніпрі. «Майже святкував» свій день народження. Ну, як «майже» – я прилетів з Конотопа о 23:46 – за чотирнадцять хвилин до початку дати своїх іменин. А вже о 00:02 у мою кімнату ввалилися командир з Сєвєром та мааалесеньким літром віскаря… Тож – 30-го я не літав - погана прикмета літати на власний ДР. А льотчики - народ забобонний. Але й сказати, щоб святкова вечірка була – ні, не було… Де я був 31-го серпня? Та багато де… Де я, блядь, того дня тільки не був. У Крамарі. На закинутому польовому аеродромчику північніше Волновахи. У польовому шпиталі між Розівкою та Новомлинівкою. Був ще на межі життя та смерті – разом зі своїм екіпажем – дивом якимось тільки вивернулись, відверто кажучи… Багато де був, коротше кажучи. Та – в основному – я був у розпачі, шоці і ахуї… Напевно, найяскравіше та найбільш чесно скажуть усе випадково-почуті мною у той день фрази. І почуті мною, сказані мною. Слова живих – серед яких якимось дивом пощастило залишитись і мені. Стоїмо з лікарем-підполковником на потрісканому, порослому травою асфальті польового аеродрому. Навколо – кукурудзяні і соняшникові поля. Куримо. Колони з пораненими немає. І коли вона буде – невідомо. Тому – чекаємо. Раптово з півночі, з боку Докучаєвська доносяться такі неприємні, хижі ритмічні посвисти, а через хвилину – з-за горизонту починають підніматися дими. - Що це за херня? – цікавлюся я. - «Гради». – лаконічно відповідає лікар. - Наші? – питаю з надією. - Хуй там. – так само коротко-лаконічно розбиває мою оптимістичну надію підполковник. – Сєпарські. - А сюди дістануть? – про можливості реактивних систем залпового вогню зокрема, і про артилерію взагалі я знаю, підозрюю, стільки ж, скільки артилеристи знають про армійську авіацію. Тобто – не знаю ні хера. - Захочуть – дістануть. – похмуро запевняє лікар. – Начебто, є якась домовленість цю точку не рухати… Але вже приїжджали якісь підари, казали щоб ми звідси вйобували. По спітнілій від серпневої донбаської спеки спині пробігає противний, судомний холодок остраху. Я дивлюсь на свій борт, що сумно опустив лопаті просто в самісінькому центрі короткої та вбитої часом злітно-посадкової смуги цього закинутого давним-давно сільськогосподарського аеродромчика посеред безкраїх соняшникових ланів. Якщо сюди прилетять подарунки – вертольоту жопа. Нам – з високою ймовірністю – теж. - Заєбісь. – коментую я перспективи, оперативну обстановку і загальний стан оточуючої об’єктивної реальності. – Просто, блядь, «аллєс»… - Угу. – погоджується лікар… За годину десь прийшла колона – поранені та бійці, що їх якимось дивом «висмикнули» з сєпарського полону – яким чином – я й досі не знаю. Багато людей – більше сотні. Усі чорні, запилені, з порожніми очима… Жах. У натовпі раптом бачу знайоме обличчя. Підходжу. Ну, точно. Маленький чорнявий хлопчина з десантури на прізвисько «Камаз» – був кілька років тому з ним у Ліберії – він був у нас там «водовозом». - Бля, Камаз, здорово! - О… Здрасьте, тарищ майор… - Ты чё здесь? Пауза. Довгий погляд чорних очей. - Хорошо, что я ЗДЕСЬ… - Командир, девятнадцать «трёхсотых» взять сможешь? - Смогу. «Тяжёлых» сколько? - Шестеро. Лежачие все. - Бля. Плюс врачи… Тесно будет. - Ничё. Мы потерпим. Тут же ж недалеко? - Полсотни ка-мэ… - Так чё, возьмёшь? - Возьму. Грузимся, что-ли… Двоє дядьків-«донбасівців» посеред «госпітальної» посадки у Новомлинівці. Один – з характерною плямою сивини на чубі, другий – худий, кучерявий. Обидва – засмаглі та запилені – до чорноти. Обидва – поранені. У «сивого» – прострілена навиліт нога. У «кучерявого» – перемотана бинтами кисть руки. - Идём через поле это ебучее, а тут впереди, в кустах – блики от оптики – один, второй… - И чё? - Я только и успел крикнуть: «Снайперы!» - А… - А потом – н-на! - По руке? - По «везде». И по руке тоже. Броник подареный спас – его пулями к херам порвало, а мне – только вот по руке на автомате… И руке – жопа, и автомату… Мы попадали, залегли… - Фартануло… - Да ну б на хер – такой «фарт»… Блядь, рука – «в хлам» просто. Воняет уже, с-сука, под бинтами... - Слышь, пошли где-нибудь чё-нибудь пожрём? - Ага... - Пацаны как спички горели... - На, покури... - Сука. Как теперь... - Отче, я живий... Але я, бля, не знаю що мені тепер з цим робить... - Не-не, хорошо кормят... Мам, я жив. Нормально всё... - Пиздец. Очки забрали. Фирменные, охуенные. Жене скажу, что надо новые покупать – она мне мозг вынесет к херам... - Ты долбоёб? - Да я ей про всю эту хуйню пока не говорил... -...ні, Паша загинув... Йому ногу відірвало. Місцеві обіцяли, що поховають... -...гасиш їх – а вони все біжать. Кадирівці, чи хто… Накурені, напевно... - Майор, телефон есть? А то у нас сепары позабирали, пидары… - Понятный хуй... - Слышь, дай позвонить – жене скажу, что живой. - Держи. И пацанам дай – кому нужно. - А счёт как пополнить? - Да в рот его ебать, счёт тот... Звоните, разберусь... - Спасибо, брат... - А я «симку» приныкал, вот… – боєць виколупує з надірваного шва на штанах СІМ-карту… У нашої можливості дихати є ціна. Пам'ятайте. (с) .................
Наявність чи відсутність потужного параду ніяк не вплинуло б на ситуацію на фронті. А на бойовий дух вплинуло. А от мерзенне zeленінське підарство показало хуйлу, що ми не нація, а підмоскалене сміття.
Мутре наріте не захотіло захистити Петра і марину, то нехай тепер бусяряться за бубіньку та скумбрію.
Перед виборами 2019 до мене приїхала хресниця з чоловіком. Спілкуючись при столі питаю за кого будете голосувати. Відповідь була - за зеленського і з такою ейфорією це було сказано якби це мало мало бути третє пришествіє Ісуса. Кум з кумою теж на цього прутня голоси віддали і ще й з піною на вустах розповідали який то Порошенко недобрий, а зепідор білий та пухнастий. Зараз сидять у Швейцарії та плачуть - жодного майбутнього а ні для них, а ні для дітей, а ні для онуків! Усім гарного вечора, а кацапам та зепідорам слонячого прутня у сраку!
Злі язики кажуть що "ziлєнінський напилив стільки бабла, що коли він втече до росії, на його святах буде грати янукович" (с)
І Майдан законослухняно розійдеться, як в 2019? Ну, тоді туди їм всім і дорога. До речі, відтепер зілємське військо та генштаб мають право не дозволяти Майдани.
