У формалін його паскуду, щоб знав що з кожним так буде. А з часом мароинований стане дорожчим ніж живий.
В мене знайома з мертвих комах робить цікаве - частину заливає смолою. А з частиною робить металогальванику. Виходить також цікаво.
А ви пам'ятаєте, що сьогодні четверті роковини загибелі сержанта Ярослава Журавля? Так так, того самого, який три доби стікав кров'ю під особистим контролем Володимира Зеленського, який в той час поїхав на Херсонщину на шашлики. То ще було до повномасштабного, але шашлики і тоді псували життя українцям. Ярослав Журавель чекав на порятунок, побратими з дрона спостерігали, але їм забороняли іти рятувати його. Що більше побратимів Журавля намагалися звинуватити у загибелі хлопців, хоча в той час вони самі були в госпіталі з пораненнями. Ну ніхто ж не тягнув Зеленського за язик що ця справа під його особистим контролем. Чи він хотів контролювати, щоб впевнитись, що Ярослав точно не виживе? Зеленський же ж тоді боровся за "перестать стрелять", "отвести войска" і "любовь в глазах путина"... Чи за ці чотири роки Зеленський вибачився? Ні! Чи за ці чотири роки він спробував поспілкуватися з родиною? Ні! Чи він відгукнувся на заклик Верховної Ради України( депутати проголосували!!!) удостоїти Ярослава Журавля званням героя України? Звісно, що ні. А на світлині - Ярослава Журавель з портретом тата. Вона вирішила продовжити його справу і поступила військовий ліцей імені Богуна. Дякуючи Ігор Гордійчук який взяв їй під своє крило і як тато опікав під час навчання тренується щоби захищати Україну і від такої нечисті як всякі чотириразові уклоністи і потерпілі. Вічна пам'ять герою! Вічне пекло тим, хто його зрадив. Софія Федина/ Sofiya Fedyna (с) І не вдавився ж падлюка тими шашликами.
Там тема цікава. Дирехтур КП, про якого злі язики кажуть що трохи zeленкуватий, трошки намандулив грошенят та втік, залишивши борг перед водоканалом на мільони грн. Водоканал мав намір перекрити виборцям ziленінського воду. Ті пообіцяли перекрити трасу на Оріхів, щоб військова техніка не ходила)) Тож водоканал воду дав, але на пів шишки. Таким чином у частини села вода є, у частини немає. Селяни сруться між собою, хто більше води випив, та чому її немає в крані. А ziлємський не при чом, він кушає мацу та грається з м'ячом.
У Голландії знайшли застосування безпілотнику, який висаджує 100 000 дерев на день. Він діє як цифровий садівник. За допомогою ШІ використовує картографування місцевості, датчики ґрунту і точні насіннєві гармати, щоб розсаджувати рослини квадратно-гніздовим методом. Обладнаний 3D лідаром "Light Detection and Ranging", працює як радар. Але замість радіохвиль використовує лазерні промені. Він вимірює час, за який світло від лазера повертається до датчика, і на основі цього обчислює відстань до об'єкта. А спектрометрами, безпілотник оглядає місцевість зверху, підраховує ідеальні місця посадки, виходячи з вологості, схилу і різноманітності ярів, потім спускається, щоб "впорскувати" насіння рослин. Ця система вже розгорнута в деяких районах Африки, Азії та Північної Європи, особливо в районах, які постраждали від лісових пожеж або вирубок лісу. Працює, як раб божий, у дощ і сонце, вдень і вночі. Коефіцієнт проростання75%. Для висадки 1 000 000 000 (1 мільярда) рослин потрібно всього 100 дронів на 100 днів. Просте завдання і вирішене так витончено. (с) Цікаво, а чи є такий беспілотник, який висаджує гігават путужностей?
Прибраний дідусь мого друга пройшов через табір у Штутхофі (Балтийська коса) то він розповідав що жиди, коли вже знали що їх чекає, кидали усі свої коштовні речі у вигрібну яму, а один з пошуківців, дід котрого працював у цьому таборі яко тесля час від часу приносив з лісу вироби із золота. Вітаю товариство. Зранку поїхав на село подивитись що там робиться після дощів - виноград поки що в порядку - жодної хвороби від цієї вологи не набавився, бур'яни поросли і треба буде знову косити. Скочив до лісу щоб назбирати дубового листя для квашення огірків та попастися на чорницях. Потім знову почав сипати дощ то поїхав до дому. Я вже давно прийшов до внеску що декотрі люди під час такої погоди починають вар'ювати - перехрестя дуже просте,а вони чогось не поділили А вдома полуднік, як у піонерському таборі.
Юрій Каракай: Професор на лекції. - ... існують племена, які не повʼязують секс і запліднення. Студенти. - Ггг! Як це? От тупі! - Для прикладу: в головах багатьох із вас голосування за Зеленського і можливе руйнування країни, теж не мають ніякого причинно-наслідкового зв'язку.
У якому сенсі круті? Є така місцевість Хелмно і там теж був табір, а перед цим містечком є село, а у селі був фолварк на невеличкій гірці. У тому фольварку, в оборі, тримали жидів, перед відправкою до табору. Так оті нещасні люди кидали місцевим хлопам коштовності за їжу - після війни хлопи просіювали землю з цього пагорба бо не все знаходили пад час війни, що не зашкодило моєму другу знайти там кільце з бриліком.
Spoiler Золотий сосновий пепін. Я мав щастя народитись на своїй землі з великим власним садом в щасливій українській сім'ї. В час коли не було війни і коли здавалося, що її вже ніколи не буде, а й навіть, що її ніколи не було. А ті жахи, про які тихенько розмовляли між собою старі люди, та й мої власні батьки були всього-лише вигадками, на кшталт тих, що майже щодня показувало радянське телебачення. Всі двадцять чотири сотих землі навколо нашого будинку були відведені під сад. Сад який власними руками виростив і виплекав мій тато, не дивлячись на активний спротив моєї мами, для якої городина і квіти завжди були на першому місці, а яблука то так, баловство, з якого ніколи не будеш ситим. Ну, а для мене той сад з дитинства був завжди чимось святим і таємничим, хоч я і не зовсім розумів чому. В дитинстві у мене ніколи не виникало бажання нишпорити по чужим садам. Навіщо, коли у нас все є? Черешні, вишні, груші, сливи Угорки, яблуні, десятки сортів, яких я ніколи ні в кого не зустрічав. Як мінімум третина сортів була виведена власноруч моїм татом, бо щеплення яблунь було обов'язковою щорічною процедурою, підготовка до якої починалася ще з осені. Було в тім саду три унікальні яблуні, смак плодів яких я запам'ятав на все життя. Це Пепін литовський, Сніговий кальвіль і, як вважав мій тато і я, до останнього часу, Золотий ренет - яблука, смак яких я не зможу забути ніколи і смак яких, я б дуже хотів, відчули мої ще ненароджені онуки. Бо все, що я купував по магазинах півсвіту за останні десятиліття, навіть по п'ять доларів за півкілограма, і близько не наближається за своїм смаком до тих старих батьківських яблук. Вже давно нема батьків, нема саду, не залишилося жодної татової яблуні. Все вирізали і винищили! Манкурти ні пам'яті, ні совісті... Все що залишилося від того життя всього-лише спогади, нечисельні сімейні світлини, оригінали яких у мене майже всі тихцем забрали і які, так як і світлини мого діда згорять викинуті на смітник, і яких навіть звідти не дали забрати моїй сестрі, батьківський молоток, який я похапцем вкрав з непотребу в останній день в батьківській хаті. Ну, і ще той унікальний смак яблук з батьківського саду... Була в тому одна яблуня з яблуками неповторного ананасово-соснового присмаку, до якого, після Нового року, додавалися яскраві винні нотки. Довгими зимовими вечорами ми дітьми втрьох перед телевізором могли за вечір з'їсти майже відро тих смачнючих плодів. Все життя мій тато називав той сорт Золотим ранетом. Більше двадцяти років я шукав той сорт по різних країнах. Я знав, що десь у когось по селам він обов'язково зберігся, але скільки не запитував, все було марно. Мені завжди показували яблуню Золотого ренету, але до тієї батьківської яблуні, на жаль, цей сорт не мав жодного відношення. Золотий ранет має великі жовтаві яблука з одним червоним боком, теж дуже смачний, але смак зовсім інший. А я шукав яблуню з невеличкими плодами, грам по сто-стоп'ятдесят максимум, кольору старої бронзи, та ще й з тоненькою шорсткою шкіркою, на відміну від гладкої Золотого ранету. Та ще й в Україні, за останні десять років доводилося бувати не дуже часто, а після смерті мами я не був там жодного разу. Нікуди, та й нідокого... Довелося мені через багато років по смерті тата, жити майже рік в одному невеличкому містечку Західної Білорусії. Майже щовечора ми з дружиною ходили на піші прогулянки вуличкою повз старе католицьке кладовище. Нагадаю, що Західна Білорусь, майже повністю сповідує католицизм до цього часу. І от в одному з дворів я запримітив одну яблуню, яка дуже відрізнялася своєю величиною і непропорційно малими яблучками від сучасних низькорослих сортів. Я майже місяць кожного дня спостерігав за нею, поки не почали дозрівати плоди; щось в ній здавалося мені дуже знайомим. Одного разу я не витримав і попрохав її власників продати мені трішки яблук, на що вони доброзичливо погодились і запропонували брати їх коли завгодно і в будь-якій кількості без всякої плати. Цими непримітними маленькими яблуками виявились яблука сорту Пепін литовський, смачнючі ранні осінні яблучка з саду мого тата. Яблука, кисло-солодкий сік з яких ніколи не поміщався в роті. Як би ви намагалися не забризкати соком свою одежу, у вас все одно нічого не вийде, але це завжди буде викликати посмішку на вашому обличчі, бо заляпана, навіть дорога одежа, ніколи не зрівняється із задоволенням від неповторного смаку старого литовського яблука. Ось так, батьківщина моєї мами допомогла мені знайти одну з тих яблунь, які я так довго шукав. Пройшли роки, почалася Велика війна, я не зовсім по своїй волі, опинився далеко від України . Але обставини не завжди складаються так, як нам того хочеться. Весь цей час я мріяв повернутися додому, купити землю і відродити батьківський сад, як пам'ять для своїх дітей і онуків. І весь цей час по різним країнам я шукав ту загадкову батьківську яблуню, про яку майже всі забули в Україні, в гонитві за новими сортами. Я подивився десятки каталогів, тисячі світлин, але нічого подібного до того сорту ніде не зустрічав. Але шляхи Господні незбагненні! Колись в дев'яностих мені дуже подобався роман американського письменника Джона Ірвінга "Правила виноробів", де основний сюжет розгортається на тлі яблуневих садів штату Мен, де виробляють яблуневий сидр. До речі в 1999 році по цьому роману зняли однойменний фільм, який, на мою думку, повинен входити в десятку найкращих фільмів світу нарівні, наприклад, з "Втечею з Шоушенко". Так от в штаті Мен, я знайшов ту найкращу і найзагадковішу яблуню з батьківського саду, з неперевершеним сосново-ананасовим смаком, плоди якої використовуються в Сполучених штатах, Англії і Франції для виробництва яблучного сидру. Старий шотландський сорт яблук з 19 сторіччя! Я відразу зрозумів, як він потрапив до нас на Житомирщину. Мій тато народився на Волині і до 39 року був Польським підданим, так як і моя мама-білоруска, до речі. А даний сорт ще до цього часу деінде зустрічається і в Польщі і в Чехії. Мій тато, десь наприкінці п'ятдесятих, коли будував свій дім на Житомирщині, привіз з Волині гілочку тієї яблуні, яку він все життя помилково, за свій неповторний бронзовий колір, називав "Золотим ранетом", і яка виявилася шотландсьською яблунею сорту "Pine Gold Pippin" А сорт "Золотий ренет", про який всі українські довідники пишуть, що він російський, виведений українським селекціонером Володимиром Симиренком на Курщині, куди він був висланий з України і де був розстріляний в 1937 році. Я вірю, що ця війна закінчиться Перемогою України, рано чи пізно, і я зможу повернутися додому і встигну зростити сад для своїх онуків. Я вірю, я сподіваюсь, я роблю все для того, щоб наблизити той ДЕНЬ...
Отак і я шукаю сорт яблук свого дитинства, що росли у прадіда. У Преображенці Оріхівського району Запорізької області. Привітався)))
У дідуся був великий сад. Мені кримка дуже подобалася. Червоні, солодкі, м'які, зовсім не кислі. Ото саме з дитинства.
Кримка у моїх родичів також була. Але кожне дерево відрізнялось від інших. Якщо у дідуся в Оріхові росло дуже високоросле, метрів 4..5 заввишки, яблука були дуже великі, солодкі та соковиті. А от у прадіда в Преображенці дерева були нижчі, 2,5 метри у середньому, яблука були дрібніші та сухі як вата (((
Чую грохіт, кааапець, наче щось м'яке суває важке по твердому. Вийшов на двір, крутив башкою, ніц не зрозумів. Зайшов в інтернети, дивлюсь - чорти в борделі ліжка двигають. Нуок.
