Покоління 50+ - останні справжні сталеві нерви. Не чіпай людей після п’ятдесяти. Серйозно. Це не просто покоління - це окрема форма виживання. Міцні, як тижневий хліб, і швидкі, як бабусині капці, що летять у твій бік із точністю бумеранга. До п'яти років вони вже читали настрій матері по звуку каструлі на плиті. У сім - мали ключ на шнурку та інструкцію: «Обід у холодильнику, розігрій, але не спали». У дев'ять - варили борщ без рецепта, у десять - знали, як закрутити кран і втекти від сусідського пса з відром на голові. Літо? З ранку до ночі на вулиці. Без телефонів. Замість вай-фаю - точний маршрут: турнік, річка, кришки від пляшок, і додому в темряві з колінами, схожими на карту бойових дій. І якось вижили. Коліна латали слиною й листком подорожника. А як боліло - то чули: «Не відірвалося - значить, не болить». Їли хліб із цукром, пили воду з садового шланга - з таким мікробіомом, якому позаздрив би будь-який йогурт. Алергії не мали. А якщо й мали - то мовчали. Знають п’ятнадцять способів виведення плям від трави, мастила, крові, болота й чорнила - бо треба було прийти додому «чистим». І це ще не все. Вони пройшли крізь: – транзисторне радіо, – чорно-білий телевізор, – програвач для вінілів, – магнітофони з котушками і касетами, – CD-диски й дискмени, а тепер - тримають тисячі пісень у кишені… й сумують за тріском касети, перемотаної олівцем. А отримавши водійське посвідчення, їхали на таврії через усю країну - без готелів, кондиціонера й GPS. Лише дорожній атлас, де вся Україна - на двох сторінках. І доїжджали. Без Google Translate. З усмішкою. І бутербродом з яйцем у багажнику. Це останнє покоління, що пам’ятає світ без інтернету, без зв’язку, без постійної тривоги за заряд батареї. Вони знають різницю між стаціонарним телефоном і тим, що висів на шнурі в коридорі. У них були зошити з рецептами, а не додатки. А про дні народження пам’ятали самі. Або... не приходили. Це люди, які: – ремонтують усе ізоляційною стрічкою, скріпкою і плоскогубцями, – мали один канал по телевізору - і не нудьгували, – знали, що «гортати» - це не стрічку, а телефонний довідник, – і вірили: якщо не береш слухавку - значить, живий, перетелефонуєш. Вони - інші. Вони мають емоційний азбест, імунітет з епохи дефіциту й рефлекси, відточені на турніку. Останні справжні ніндзя буденності. Не чіпай п’ятдесятирічного. Він бачив більше, прожив глибше і має в кишені м’ятні цукерки, старші за твою дитину. Він пережив дитинство без автокрісла, без шолома і без сонцезахисного крему. Школу - без ноутбука. Молодість - без скролінгу. І не шукає відповідей у Google - бо має інстинкт. І попри все - в нього більше спогадів, ніж у тебе - фотографій у хмарі. Автор невідомий,але я дуже з ним згодна! (с)
За те поміркувати про те «как бороздят косміческіє кораблі простори всєленной» легко))) Вибачте за саинопсячу.
А вся справа в дешевому дофаміні. В наші часи здебільшого дофамін був важкий та трудний)))) Привітався)))
Прийомка/знак якості))) На ділянці забив кілки, натянув мотузку. Під мотузку насипаю перегній та метарізін. Коти ходять вздовж мотузки, труться хвостами об мотузку. Тролейбуси, не інакше)))
