Українці в інших частинах СС (не 14 дивізія) / Ukrainian in other SS units (non 14 WGD)

Ще один українець що служив в 1 див. СС. Лейбштандарте:

Юрій Юзич

Сьогодні Свято Героїв. На фото, яке має висіти на почесному місці в Головне управління розвідки Міністерства оборони України, – член ОУН, бандерівець Іван Білик.
Двометровий блакитноокий блондин, тобто із світлим волоссям. Він підходив під всі стандарти «справжнього арійця» і служив в елітній Першій танковій дивізії СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер». Колись про нього українські режисери знімуть серіал, крутіший за всяких «штірліців».

Бо Іван не просто перейшов в підпілля ОУН, а став одним із «найяскравіших діячів протинімецького підпілля ОУН на Донбасі» - як зазначає історик Володимир Мороз, який зараз теж в тих краях.

«Настоящій ураінскій нацист» (за версією московських окупантів) Іван Білик, насправді «виконавець замахів на активних колаборантів та організатор визволення українських політв’язнів з нацистських таборів, заступник крайового референта Служби безпеки ОУН».

Народився Іван Білик 1918-го у місті Яворові на теренах сучасної Львівщини. Вчительська дитина. 1927-го пішов навчатись у Стрийську гімназію, яку того року закінчив Степан Бандера. Ще гімназистом, очевидно, став членом ОУН. Вищу технічну освіту здобував у Львові, Варшаві і Берліні

За дорученням Організації на початку червня 1941 зголосився перекладачем у німецьку армію. Із гітлерівським «Лейбштандартом» прибув на Донбас, де встановив зв’язок із українським націоналістичним підпіллям. Та передавав ОУН розвідувальні дані про плановані нацистами обшуки, арешти та інші дії.

З січні 1943-го на нелегальному становищі. Працював у підпіллі тодішнього міста Дніпропетровськ (тепер – Дніпро), в Службі безпеки ОУН крайового проводу Південних Українських Земель. Заступником референта (керівника).

Один із тодішніх ідеологів ОУН Петро Дужий згодом згадував Івана: «Високий, два метри… втік з тих частин есесівських. Мав форму свою, прийшов зі зброєю. Він і на вигляд був на німця похож – рижий трохи… То була дуже відважна людина, він робив нам надзвичайно дуже великі услуги».

Січеславська підпільниця Лідія Дудка теж запам’ятала Івана. «Сам він закінчив Берлінський університет, неодружений. Прикмети: дуже високого зросту, худорлявий, волосся світле (блондин), очі блакитні. На вигляд типовий німець, ходив весь час у німецькій формі… більше всього він був зв’язаний з керівником Служби безпеки крайового проводу ОУН… кілька разів відвідав мою явочну квартиру”.

А ось спогад одного із творців українського руху опору на Донбасі Євгена Стахіва. «Він був найкращий, найкращий підпільник, якого ми мали - Іван Білик. Білик був відважний». Далі стахів описує, як Іван двічі приховди в комендатури нацистських концтаборів, зокрема у Мелітополі, та забирав по фальшивих документах лідерів українського руху опору.

«Він прийшов до концлагеру з паперами зі штаба з Дніпропетровську взяти на переслухання трьох людей... То треба бути відважним чоловіком – прийти до середини, до команди і сказати: «Я приїхав взяти трьох людей». Але тому що він мав мундир «Ель-А-Ха» (лейбштандарту. – Ю.Ю.), то вони всьо давали».

Іван Білик загинув при розгортанні відділів УПА на Наддніпрянщині. Офіціоз ОУН «Ідея і чин» написав тоді: «заступник Краєвого Референта СБ на Осередніх і Східних Українських Землях, загинув у боротьбі з сталінськими бандами на Уманщині в січні 1944 р.” Насправді, 24 грудня 1943 року в Яцківцях, тепер це село Бруслинівка на Вінничині, де й похований.

Точні дата, місце і обставини загибелі Іван Білика-“Антона” подані у одному зі повстанських звітів: «24.ХІІ «Батько» (Омелян Грабець. – Ю.Ю.) наскочив ніччю на німецьку засідку, в якій згинув геройською смертю друг «Антон» (Іван Білик. – Ю.Ю.). Тут наш курінь владив йому величавий похорон, над могилою «Батько» і «Мороз» сказали гарно й боєво промови, які зробили велике враження на стрільців та маси населення».

Родина не знала точної долі Івана Білика. Його батько – Михайло (помер у 1970 році, похований на Личакові у Львові) – після виходу на пенсію закінчив переклад «Енеїди» Вергілія, який опублікувало у 1972 році київське видавництво «Дніпро».

Volodymyr Moroz - дякую, що відкрив колись для мене цього чудового українського воїна і, сподіваюсь, не будеш проти, що поклав в основу цього допису твій нарис про Івана Білика. Чорний Андрій та Юсов Андрій - якщо щось, більше, то це краще до Володі)

https://www.facebook.com/serdukus

 

В колєґи в журналі знайшов