Можна дивитись глобальніше)) Коли патрушев з zeмельським в Омані ділили Україну, включаючи Запорізьку область, де був гарант Конституції?
В нас вже віддавна з цього приводу розкидають щеплення від сказу для лисиць і я вже не пам'ятаю щоб у якихось регіонах оголошували алярм з приводу сказу.
Так і у нас розкидають, але його навіть собаки не їдять. Найефективніше аграрники боряться. Де великі фірми хазяйнують ніщо не виживає.
Наступають умовно широким фронтом, напрямком на піздемну школу у Камишувахі, беручі Оріхів у кільце, та залишаючи в стороні головну лінію оборони. Геніальний копєтан квн і тут переграв старого фсбшника, якому ще недавно танцював на святах))) Ай молодець)) Привітався))
Як керівництво ХАЕС примушує співробітників станції перераховувати гроші на невідомі рахунки невідомих громадських організацій, нібито як допомога ЗСУ Знаю із надійних джерел, що зараз на ХАЕС йде примусовий збір підписів на перерахування 50% із 13-ї зарплати. Чоловікам погрожуть зняти бронювання, а жінкам – нескладанням іспитів з ядерної та радіаційної безпеки. Не дають можливості навіть проставити свою суму ,лише ту, що вказано або ж більшу. . І таке явище на постійній основі. Це стосується і перерахування одноденного заробітку. Все примусово. При цьому працівники не пишуть особисто заяви на перерахування коштів, з номером рахунку та назвою ГО. Вони підписуються в списку для бухгалтерії , та вже перераховує кудись, невідомо. На запитання: а куди саме? Відповідь адміністрації: «Ви що, нам не вірити?!» Жодних звітів, на що використані гроші, працівникам не надають. Зазначу, що у багатьох працівників є рідні, друзі, які воюють, і люди мають самостійно обирати, кому гроші перерахувати добровільно та скільки. І отримувати звіті за кожну копійчину. Тому є підозри, що ці гроші можуть йти не за призначенням, тобто, на ЗСУ. Так, була інформація, що в листопаді 2024 року на ПАЕС ішов примусовий збір коштів під громадську організацію ветеранів, в якій знаходяться молоді люди, що мають броню від фронту. Вони на одному профспілковому заході на РАЕС були від профспілок ПАЕС, де погрожували, що під час виборів вони всіх патріотів приструнять. Тобто на кошти працівників АЕС утримуються напівмілітарні структури, що будуть підтасовувати вибори, боротись із патріотами. Коли ця інформація стала відома, в Енергоатомі почався переполох, на ПАЕС приїхав Снітков і швиденько це ніби припинили. Примусові внески зменшились, черги із заявами зникли. За ці гроші, які непрозоро збирають та використовують керівництво ХАЕС, на мою думку, можуть фінансуватися і партійний осередок «Гарант» (партія, яку розкручує Котін і Ко в атомних містах), і інші медвечуківські і деркачівські структури. У мене знову риторичне запитання: у нас в державі взагалі правоохоронні органи працюють чи тільки величезні зарплати отримують та кошмарять бизнес?! (с) Країна мрій zeмельського виглядає сьогодні так)))
Спойлер Світ має знати правду! ЧОРНЕ СОНЦЕ ГОСТОМЕЛЯ (Записано мною зі слів п. Ніни - господарки будинку, який став порятунком для багатьох гостомельчан) Гостомель бомбили нещадно, безупинно. Наш будинок розташований за півтора кілометра від аеропорту, тож хатній підвал, у якому переховувалося сімнадцять чоловік, здригався від кожного вибуху. Ми не просто чули вибухи, а відчували їх у буквальному розумінні цього слова кожною клітинкою тіла і душі. Діти плакали, кричали, боялися. Тут, у підвалі, ми спали і готували їсти. Не мали можливості навіть вийти на вулицю. Чоловіки наші, звісно, виходили, бо потрібно було води принести чи ще чогось із дому. По дворі під кулями пересувалися. А потім прийшли вони… Першого дня війни ми не вірили власним очам – спершу над нашою вулицею пролетіло понад тридцять гелікоптерів. І летіли вони так низько, що можна було розгледіти у кабінах військових - їхні обличчя, автомати, одяг. Я схопила онуку за руку і кинулася до підвалу. Потім до нас прибігли й сусіди. Це був початок жахіття, у яке ніхто не міг повірити і до якого ніхто не був готовий. Із кожним днем ставало все гірше і гірше. Другого чи то третього дня на нашій вулиці з’явилися їхні танки. Вони зруйнували мій паркан біля будинку. Стріляли, їхали і знову стріляли. Згодом ми втратили відлік часу - не знали ні дня, ні числа. Перший російський десант у Гостомелі (висадилося їх 2000, а живих лишилося 50) прийшов до нашого дому. Це був такий жах! Просто нестерпний. ,,Спасатєлі" силою повиштовхували нас із підвалу. Чоловіків одразу почали роздягати. Вони стояли перед окупантами лише у спідній білизні. На вулиці було мінус шість. Почали перевіряти телефони, шукати sim-картки. Коли дуло автомата вперлося у мою спину, я попросила: - Не розстрілюйте нас. Ми ж цивільні. - Ми прішлі с міром. Нам нужен только ваш прєзідєнт Зєлєнский. Трі дня - ми возьмьом Кієв, і всьо будет харашо, – відповів мені солдат. Але з кожним днем російські військові ставали жорстокіші та жорстокіші. Вони просто сатаніли. Їхня армія зазнала великих втрат, а вони цього не очікували. Перший раз дуже довго обшукували будинок, усе перевертали. Забирали, що хотіли. Через день-два прийшла інша бригада. Якщо попередня поводилася з нами ще більш-менш, можна сказати, терпимо. Бо то були молоді хлопці-строковики, яких, за їхніми словами, відправили на навчання (часом навіть плакали та просили у нас вибачення). То друга була досить жорстокою. А третя і четверта – поготів. Людей у нашому підвалі ставало все менше і менше. Одна жінка померла. Поховали ми її на городі під час бомбардування. Іншу не змогли поховати – вона так і залишилася лежати в сараї в целофановому пакеті. Бо ми вже не мали можливості вийти через безперервні обстріли. На той час ми лишилися вже без води, світла й опалення. Але в підвалі у мене була їжа, консервація. Харчувалися спеченими в сусідській грубі коржами. Якось прийшов російський військовий і сказав, що йому потрібна хазяйка. Я якраз робила чоловікові уколи. Вийшла на вулицю. Він завів мене під дулом автомата в наш порожній темний будинок і примусив знайти йому труси, зубну пасту і щітку. Я шукала їх по полицях, віддавала, а він клав до кишень. Потім каже до мене: - Тьотка, садісь, мнє надо с тобой пагаваріть. Я дуже злякалася, бо біля мене не було нікого. Усі ж у підвалі. Він потримав мене там кілька хвилин і відпустив, порадивши: - Вам надо отсюда уєзжать. - Я життя тут прожила… Ми будувалися… Старалися все для сім’ї. Куди їхати? Це мій дім! На той час він був напівзруйнований. У сусідський будинок потрапив снаряд і його повністю зрівняло з землею. Цією хвилею з нашого знесло дах, вибило вікна. - Куди їхати? – запитую. - У рассію. Ви что, нє знаєтє? Хотя у нас люді нє живут так, как у вас. Намного скромнєє. Солдатня постійно просила алкоголь. Досить часто «освободітєлі» були п‘яні. - Дайте что-нібудь випіть. Ми їм кажемо, що у нас хліба нема, не те щоб випити. А вони: - Хлєба і нас нєт. А вот випіть єсть у всєх. Как ето у вас нєту? Ми тут по домам прошвирнулісь, тут такоє пют, что в рассії даже не відєлі. Не бойтєсь, ми вас нє убйом. Ми тут у кого-то в домє даже хомяка покормілі. І п’яні - страшне. Солдати, офіцери – усі пили. У такому стані вони забули в нас пакети з усіма телефонами, які відібрали були у сусідів. То ми їх швиденько пороздавали людям. Із пультів до телевізора навіть батарейки виймали. Дійшло до того, що вони почали виганяти із будинків господарів і там оселялися. Пішли до сусіда. Його будинок їм видався придатним для снайперів. Сказали, щоб він забирав сім’ю і виїжджав. Їм не можна було перечити, бо ж наслідки могли бути непередбачувані. Сусіди накрили машину білим простирадлом, проїхали лише три метри, і росіяни їх розстріляли. Помер чоловік. Від жінки не залишилося нічого. Нічого, щоб нагадувало людину. Лише вухо. Живими залишилися лише невістка з дитиною, бо пригнулися в машині, і син, котрого поранили. В інших наших сусідів нещодавно народилася дівчинка. Їй на той час виповнилося лише 14 днів. То ми назбирали молодій мамі кілька банок згущеного молока і занесли, щоб у неї не припинялася лактація. Так рятували немовля. І ще одну молоду сім’ю врятували, яка їхала в сусіднє село. Пара зараз у безпеці. Дісталися Вінницької області… Нам дали три дні «зеленого коридору». Але ми боялися їхати. Бо перед цим наші люди, замотані в білі простирадла, повиходили на місце збору. Із дітьми, старшими людьми. Але транспорт для евакуації не приїхав. Гостомельчан кільцем оточили солдати з автоматами, дали їм дві години, аби ті самотужки вибралися з міста. То люди втікали, як могли. Наступного дня за жителями нашого міста мало приїхати 28 автобусів, а прибуло лише 8. Ви би бачили цю картину! Перелякані жінки з дітьми, старші люди, з бажанням врятуватися, штовхалися, наввипередки заходячи в транспорт. Коли колона автобусів рушила, їх всіх розстріляли… російські військові не шкодували нікого. Минуло 16 днів війни. Ми зрозуміли, що все… Якщо не поїдемо з міста, загинемо всі. Сіли в машини і поїхали. Не мали можливості ні перевдягнутися, ні перевзутися, ні щось взяти із собою з дому. Немиті, небриті… Коли я зняла шапку, то жменя волосся лишилася в руці. І це вже був не поспіх, а останній порятунок. Дорогою надивилися на таке, що навіть не присниться у жодному найжахливішому сні. Обабіч траси лежали мертві люди. Багато мертвих. Просто одні на одних. Імовірно, що вони втікали, а їх розстрілювали. Мами з обвугленими дітками на руках. Валялися дитячі візочки, речі, іграшки. Багато візочків. На це неможливо було дивитися. З візочків стирчали чорні ручки, голови… А який жахливий запах стояв! Вам не описати словами. Ми не знали спершу, куди рухатися, адже всі вказівники були зруйновані. Трохи блукали. Зупиняли нас на кожному російському блокпосту. Причому, на кожному із них лежали гори мертвих людей. Їх навмисне не прибирали, щоб «добити» українців морально. Тіла дітей… Як їх було багато! Яке це жахіття! Вилучали телефони у всіх, у кого ще не забрали. Ми не знали тоді, чи залишимося живими… Згодом утворилася колона з машин, яка розділилася на дві. Одна попрямувала в напрямку до Вінницької області, інша – до Рівненської. Дорогою вдалося врятувати чиюсь залишену собаку таксу. Оселилися ми в одному з міст Рівненщини. Спасибі цьому затишному і гостинному містечку, його добрим мешканцям (зокрема Шидловській Тетяні Володимирівні) за прийом, одяг, їжу, турботу. Тут нам досить добре, але хочеться якомога швидше повернутися до Гостомеля, у рідний дім. Навіть якщо він зруйнований, навіть якщо від нього залишився лише фундамент. Ми відбудуємо нашу оселю для своєї родини. Наші внучки на Рівненщині знайомляться з ровесниками, спілкуються, малюють. Тільки малюють переважно темними кольорами. Сьогодні сонце у них ще чорне… Олена Медведєва Дякую Віті Левчук, Людмилі Герус, Неонілі Диб‘як, Ірині Марач за підтримку та допомогу. (с) Дякуємо zeмельському за наше щастлівоє дєтство, блдь. Коли народ обирає блазня верховнокомандуючим, він хоче щоб його перемогли, тобто він не хоче існувати (с)
Можна голоснути на хуйловському ріфірендумі,аби не членограй,блудьоновка вже в винограднику приникана
Ох ці фемінатіви)))) Як би зжерла на заправці бургер та підмилась у хфонтані, стала б перепизденткою, до бабці не ходи)))) Привітався))
Вечора парні. любов зла - полюбиш і козла... у нас на роботі утворилась пара: - вона: 180-185см..ноги від вух, точена фігура, модельна зовнішність, має досить свіжий Туарег ...одягається модно і приталено...як йде - мужики по залу оглядуються за нею... - він : 160-165см (на голову нижчий)...малий, товстий, сало висить не тільки на поясі но і вивалюється спереді де господарство...шкутильгає....через 20-30м відпочиває бо задихається...має 20+ років ломаючийся моторолер... мабуть шось знає
Вітаю товариство! Покажу на пальцях про що йдеться тій парі: отак міряють високого хлопа- а отак низького
та зріст то таке... він дуже товстий і запливший салом...там де має бути господарство - спереді ще одна дупа висить (ну так виглядають штани спереді)...там нема шо міряти...ні фігури ні грошей...
