До речі, поки був в приймальному бачив чоловік пʼять-шість явно не з персоналу, деякі доволі колоритні, типу місцеві виживальщики))) ніхто їх не гнав, всі були ходячі, були й на вигляд забезпечені на фоні тих місцевих, хтось вже вмостився й намагався відпочивати. Мова про ЛШМП.
Вітаю колег із Різдвом Христовим! Бажаю усім перемоги, здоров'я, сповнення ваших планів, файних сигналів під катухою і ЩОБ УСІ КАЦАПИ РАЗОМ ІЗ ПІДКАЦАПНИКАМИ ЗДОХЛИ!!!
Дня парні. З Різдвом Христовим! 100 кольок в печінку кацапам і зелопідорам! крутимо гену і кладемо на відморозка довбограйного! ПС: ніколи не думав що зелопідор зробить щось таке з чим погоджусь...но хуйла він попустив нормально
Перестаньте сказать. Хіба ж ви не знали, куди повертаєтесь від гундяйських православнутих? Зеленський разом із рабинами України запалив ханукальні свічки. ВIДЕО З нагоди початку свята Хануки президент Володимир Зеленський разом із рабинами України взяв участь у запаленні ханукальних свічок. Про це інформує Цензор.НЕТ із посиланням на пресслужбу президента. Глава держави привітав єврейську громаду зі святом і подякував за молитви за Україну та українців. "Дякую, що ви в Україні й підтримуєте всіх. У нас унікальна країна – сьогодні і Різдво, і Ханука. Це дуже добре, що в Україні ми можемо всі разом жити, боротися з темрявою завдяки тому, що є світло", – зазначив президент. Зеленський наголосив, що ханукальну менору, яку запалювали сьогодні, йому подарував Президент Аргентини Хавʼєр Мілей під час інавгурації торік у грудні, коли був четвертий із восьми днів Хануки 5784. Голова ради Федерації єврейських громад України рабин Меїр Стамблер зазначив, що Ханука також нагадує світові про перемогу невеликої кількості людей над сильним ворогом. Дивіться також на "Цензор.НЕТ": Зеленський зустрівся з єврейською громадою напередодні свята Песах. ФОТОрепортаж На церемонії також були присутні: головний рабин Бейт Менахем Хабад (Київ) Йонатан Маркович, головний рабин єврейської релігійної громади Центральної синагоги Києва Моше Асман, головний рабин Сімха Хабад Лівий берег (Київ) Мордехай Левенгарц, головний рабин Львова Мордехай Болд, головний рабин Миколаєва Шалом Готтліб, головний рабин Одеси Авраам Вольф, головний рабин Сум Єхіель Левітанський, головний рабин Харкова Моше Москович, головний рабин Херсона Йосеф Вольф та заступник голови ради Федерації єврейських громад України рабин Рафаель Рутман. Автор: Володимир Янченко Джерело: https://censor.net/ua/v3527059
Поки ви тут церквами в наперстки граєте, фіни узяли на абордаж кацапідарське корито, тягнуть його в порт, арештували підарський екіпаж. Пс. На місці фінів, я б позичив в США трошечки нігерів з пожиттєвим, прикрасити кацапідарам життя у камерах)))))
Назбирала ідеї новорічних страв, які гарно підійдуть тим, хто в 19-му обрав кінець епохи бідності і зубожіння! Ні в чому собі не відмовляйте! Новорічна ялинка. Змійка з майонезу. Стоунхендж із огірків. Куриця запечена. Бутерброди з зеленою ікрою. Пс. Як припинити волати)))))
прикольна "колотуха" ..я так зрозумів оті рожки то капсуля які наколюються при ударі ядра гранати об оболонку гранати при падінні (ударі) і підривають її?...ніколи не бачив такої "колотухи".
А доречі , дуже цікаво продумана конструкція, хоч і майже з середини ХІХ сторіччя! Капсюлі-детонатори розташовані таким чином, що яким би боком не вдарила граната об землю, миттєвий вибух практично гарантовано. Але, мабуть і випадково впустити її поруч із собою було рівнтзначно смертному вироку. Скоріше за все, ці капсюлі вставляли перед самим вживанням гранати. Правда, розміри її якісь маленькі??
Головне, щоб дружина не знала про секрет того каркасу, на якому все тримається А що, геніально придумана пост-новорічна заначка! На потребу дня прийдешього.
Таня вже 3 частину опублікувала . У Великодньому пакунку серед пасок та саморобних янголят були дитячі листи для військових. Дуже старанно дітки виводили одне і теж саме: «повертайтесь живими, повертайтесь додому». І тільки один маленький хлопчик написав правильно - «вбивайте ворогів». Цей лист я запхнула в кишеню, як оберіг. «Повертайтесь додому», це було не про нас. Завтра на світанку нас, протитанкістів, чекав перший бойовий виїзд на смузі ОТУ «Кривий Ріг». Продовження моїх спогадів 22 року -3 частина 2 частина https://www.facebook.com/share/v/8NnHcgGN44KgzqLX/ https://www.facebook.com/share/p/HsYgpvmCLsbXRgPD/ - 1частина Весна того року затримувалася. Взагалі, коли ми отримали БР на Південь після Конотопу, то неймовірно зраділи: нарешті погріємося. Але Південь зустрів нас мерзлим дощем. Тому в перший же бойовий виїзд наш пікап, щойно з’їхав в поле, як потонув в багнюці. Довелося перевантажуватися в уазік розвідників. Влізло туди не багато, лише ми, четверо бійців і зброя, все інше довелося залишити. Ми їхали в студене невідоме без їжі, без спальників, без усього. Було навіть образливо: вже скоро травень, а наша земля, яку нам захищати, зустрічала нас голими лісосмугами, і навіть де-не-де дерева були притрушені сніжком. Сніжком? Я не повірила своїм очам. Напружила зір і побачила: ні, це не сніг, це зацвітали перші абрикоси. Таки весна... От би їх, абрикоси, скуштувати намріялося мені. І на той момент це була мрія аналогічна, от би побувати в Австралії. Перший рік війни час тягнувся довго, здавалося життя не вистачить, щоб побачити літо... і ми повинні думати не далі того, як завтра вижити у мерзлих руїнах ферми, посеред яких викинув нас уазік і відвалив геть. В перший день ми поділили між собою п’ять цукерок «Коровка», які знайшлися в моїх тактичних штанах. Першу ніч ми провели у вологій соломі старого сараю. Від холоду нас рятувало одне - дуже хотілося спати. Наш головний сержант Олексій, що пройшов АТО, марно намагався організувати чергування, і зрештою взяв його на себе: при чому вся його ніч минула в активному процесі, він або тряс, як грушу сержанта Балу, що хропів так, що мабуть через річку луна йшла, або ганяв їжаків, які затято топали своїми стежками навколо сараїв, створюючи шумовий ефект проходу диверсійних груп. Олексій правильно не розслаблявся. Першу добу, коли ми спостерігали за ворогом –переконалися, що його в Архангельському та Іванівці- великих селах, справа і зліва нашого манюнького Зарічного, аж кишма кишить. Річечка Інгулець -межа між нами, це тільки місцями глибокі ями з карасями, біля сіл броди: вода біжить по камінчикам мілководдя. Тому довге очікування в такому селі, де крім нас були лише розвідники було не дуже комфортне. Швидше би відпрацювати...Але ми не могли. Недалеко від ферми біля сторожки вже другу добу юрмилися селяни, чекали на трактор, який вивезе їх з приреченого села. Ми не мали права викликати на них вогонь. Треба було дочекатися їх відїзду. Вранці знову накрапував дощ. Ми тоді, дурненькі дилетанти вибрали під позицію ремонтну яму під голим кущем бузини... Вона, мовляв, як окоп. Прикриє нас від осколків. Тим паче міномет стріляв по фермі. А варто було про інше думати, про те, що ворог міг нас помітить з неба... Зараз ми так і п’ять хвилин не прожили б. А тоді поміняти позицію на правильну нам допомогла не трагедія, а дощ. Ми почали шукати дах над головою. Під копицею сіна в одному з сараїв ми знайшли, ще одну ремонтну яму, відкопали її від сіна та засіли у ній... І окоп, і під дахом і тепліше. Проте настрій був нижче плінтусу. От відстріляємо ми дві наші ракети і що далі? Ми ж тут без авто, до своїх 10 кілометрів непрохідної риллі. «Як відстріляємо, треба буде зразу поміняти місце, бо ворог у відповідь все тут розтрощить», -авторитетно пропонував план головний сержант, - Нам треба шукати, де пересидіти». Він з Балу пішов на розвідку, яка зрештою принесла неочікувані результати: в розтрощеній артою крамниці хлопці знайшли підвал, а там, як бонус були тюки зі свіжою соломою, а в ній гнізда повні курячих яєць. «Що ж ви не принесли парочку?», - образилася на них я, бо хотілося їсти. Хлопці, зразу скривили мордахи : «Не будемо ж ми бігати з яєчнею в кишенях... Все-одно там будемо....». І справді, те що десь є яйця вже було добре. Найсмішніше, що завтра Великдень, а ми вже з яйцями. Проте радість не ходить одна. На нашу ферму раптово влетів пікап. Ми спочатку напружилися, але скоро під шаром багнюки розгледіли, що це наш пікап. Виявилося, наші хлопці змогли прорватися крізь болото полів, я була так рада бачити їх: Антона, Вікінга, Андрія, Руслана, що тут радість пам’ятаю досі. Хлопці гордо продемонстрували, що привезли ще одну Стугну, ще дві ракети. А на питання про їжу відповіли: «Ми що сюди їсти їхали?». Але і це можна було пережити, бо найголовніше у нас тепер була перспектива вижити, у нас було авто для виїзду до своїх після роботи. Я проковтнула слину і змовчала. У Вікінга в рюкзаку правда знайшлося пару банок гидотного польського тушняка, якісь сумнівні цукерочки під назвою «Кола», туристичний газовий набір і кава. А ось цукру то не було... Голодний організм прагнув головної їжі: гарячої солодкої-солодкої кави... Якось це мене особливо зачепило. В хаті стільки у нас їжі, а тут дві консерви зі смаком туалетного паперу, яйця, які десь там, а не тут, кава без цукру... Отож та четвірка, яку спочатку ми зустрічали, як посланців з небес, як рятівну команду, як чіп і дейла, почула все, що я думаю. Мовляв, на фіга ви явилися, якщо ви явилися без їжі... Ви могли все забути, могли ім’я своє забути, могли автомат не взяти, але каву з цукром забути не сміли. До речі, за три роки фронту, ця ганебна історія, коли я зриваюся через незабезпечення їжею позицій, повторюється регулярно. З тою лише різницею, що тепер це вже не розчинна кава з цукром. Ми балувані, ми тепер п’ємо заварну каву, обов’язково Форд, обов’язково з молоком і медом... В мене є проблема, я не зупиняюся вчасно, коли злітаю з катушок... Але те, що я перегнула палку, я завжди усвідомлюю. Отож, треба було якось рятувати ситуацію, колектив був голодний, злий, наїжачений, а тут ще й я його роздраконила.... «Хлопці, а давайте спробуємо покласти в каву ось ці цукерки», - переметнулася я на лагідну тональність, розвернула льодяник-шипучку зі смаком «кола-коли» і кинула в каву. «Ого, шипить, яка чудова пінка утворюється, налітаємо, куштуємо», - примирливо заторохтіла я. Не зважаючи на мій оптимізм, напій виявився геть гидотним. Цукерки-шипучки не додали солодкості, а лише зробили каву кислою. Я дуже старалася не кривитися, коли сьорбала цю суміш. «Ригать хочеться», -винесли вердикт хлопці. «Зате, як бодрить», - продовжила хвалити я і являти собою приклад радості, миролюбства і оптимізму. Ще кілька ковтків і я зблюю... Ситуацію порятував Андрій, який забіг в сарай зі словами: «Трактор, трактор, приїхав». Я кинула «бадьору каву» побігла до щілини у паркані ферми, через яку спостерігала, як на краю села рятуються люди. Я бачила, трактор з причепом обліплений багном, і жінок з дітьми, що обліпили його поверх багна, я бачила, як він уходив в чорну розмоклу риллю полів подалі від приреченого села. Маленькі, переважно ясно сині хатки Зарічного, люди залишили з усім майном, залишили прибраними, помитими, доглянутими... Але як тільки Зарічне покинув той трактор, село зникло, оселі зникли, за міражем блакитних чепурних вулиць, вже проступало суворе неминуче - троща, руїни та пожежі. Коли за рельєфом зник брудний трактор в цей момент Зарічне припинилося, як село воно стало лінією фронту, «нулем» з вогневою позицією «Стугни» на панівній висоті. І вона мусила стріляти. Почалася наша робота. Ми дилетанти, вирішили, що будемо стріляти у дві «Стугни». Пульти у нас стояли поруч на краю ями в сараї, «Стугни» стояли поряд між двома сараями, благенько прикриті гілочками. Зараз би вони так і п’ять хвилин не простояли. А тоді ворогу не було до них діла... Отож дощ моросить, чекаємош достойну ціль, Руслан дивиться в два пульта, бо я сплю на копичці. Цікаво, що спостереження в екран «Стугни» заколисує, якщо ти початківець. Зараз такого ефекту не має, але пам’ятаю, що в перший рік війни, я тупо засинала за пультом. Не повірите, я засинала навіть, коли очікували танкову атаку на Київ під Скибином. Уявіть собі, прильоти, адреналін, ось-ось має з’явитися колона, а я так хочу спати, аж не можу... І тут в сараї Зарічного в очікуванні цілі мене теж зморив сон. Я залізла на копицю поблизу ями, а Руслан залишився спостерігати в два пульта... «Беха», -проривається крізь сон, Руслан кричить. З’їзджаю я з копиці, як з гори прямо в яму в хмарі пилюки і сіна. Бачу на екрані : «беха» виїжджає з лісу край Архангельського, вона летить по дорозі в боковій проекції. Я тоді ще не мала достатньо досвіду, щоб розуміти, що це поганий варіант для стрільби: «Стугні» важко вести швидку ціль, ще й поодинокі дерева скраю дороги заважають ракеті. Це зараз я шукаю місцини, щоб ціль рухалася в лоб. Отже стріляю я, схопилася за жостік, тримаю хрестик прицілу на БМП, тримаю з перемінним успіхом, то він на ній, то відстає, то знову на ній. Я так була сконцентрована на тому хрестику, я так вчепилася за жостік, що з запізненням зрозуміла, що багато часу минуло, а вибуху не має.... Що це було? Потім я переглянула відео і з’ясували, що ракета впала зразу після сходу з установки. Але тоді навіть часу на аналіз не було...Треба було виправляти ситуацію. Олексій з Нарцизом через "з" побігли міняти ракету. «Ти тільки не стріляй», - крикнули вони мені. А я не чула і не бачила, бо багато чого відбувалося, моя «недострелена» Беха уїзджала, Руслан на другому пульті кричав: «Урал їде». «Слідкуй за ним тут», - я відштовхнула Руслана до свого пульта, а сама на пульті другої зарядженої «Стугни» знову догнала прицілом БМП, вона вже летіла Іванівкою, по краю села, я натиснула на пульті червону кнопку – пуск ракети. «Стугна» вбиває позаду себе особовий склад мабуть краще ніж спереду. Одного разу, я мала необережність перевірити стрільбу з вікна квартири, від тиску створеного виходом ракети в усій квартирі не лишилося жодного скла і навіть унітаз в туалеті тріснув. Отож позаду «Стугни» не має бути жодних перешкод, особливо у вигляді твоїх найцінніших солдат, які виходять з ракетою з сараю... Їх врятувало те, що вони почули характерний звук пускової «Стугни», що передує виходу ракети. Він звучить, просто і лаконічно: "Цок"...Вони почули і завмерли, і єдиний незроблений крок їх порятував... Хіба що глухнуло Нарциза (через «з»), він був на півкроку попереду. Зате після того у нього на будь-який «цок» сформувалася миттєва реакція. Якось у ворожому бліндажі він підняв трофейну муху і знову почув «Цок». Це звелася під приманкою ворожа граната. Реакція у Нарциза була така, що він вискочив за ріг укриття, і мав ще секунду в запасі до вибуху... А тоді в Зарічному нам всім просто пощастило. Ракета стартонула. Нарциза через «з» не вбила. Не впала. Розкрутилася, вирівнялася, лягла в промінь, і пішла на ціль. Беха тим часом вже промчала новенькою дорогою «Великого будівництва» по краю Іванівки і почала підніматися на пагорб, де ракета точно і впевнено залетіла їй прямо в зад. З броні посипалися чорні чоловічки, бойова машина загорілася, втратила керування і скотилася в кювет. Хлопці стрибають і кричать від радості. Спостерігають детонацію. Руслан –оператор за другим пультом їх перекрикує. Мовляв, «Урал» зупинився під школою з нього вигружають БК. «Стріляй, - командую я, - Цілься в бак». Руслан чітко приводить ракету прямо в бак. Вогонь, детонація, кацапи тікають, як мурашня з диму і полум’я. Це зараз я розумію, що треба було ще бити у відкриті двері школи. Було видно, що БК тимчасово складають прямо у фоє... тай, кацапів там була купа... Який тоді смачний шанс ми прогавили ..бо досвіду не було. Головний сержант, як домовлялися, тим часом командує всім покинути вогневу точку. Він пройшов АТО і знає, що після роботи треба сховатися... Вже чути реакцію зі сторони ворога. Панічна стрільба і далекі виходи, але приходи не по нас. Пацани біжать в крамницю, ту, де в підвалі яйця. Я теж хочу до яєць, я весь день мріяла з’їсти яєчко, але ми з Вікінгом затрималися, взяти пульти від «Стугни» і упустили з вигляду наших. Ми не знаємо, де крамниця. «Біжимо у школу, до розвідники, там хороше укриття, підвал», - запропонувала я. Щоб добігти з ферми до школи треба було перетнути поле. Я зараз згадую ту дурість, як ми, удвох, кожен з чемоданом-пультом «Стугни» в одній руці і автоматом в іншій біжимо через те поле, яке, як на долоні, у ворога. Я біжу і бачу сотні вікон у ворожому Архангельському і з кожного з них нас можуть розстріляти. Може тому, я так запам’ятала той біг . Пульт Стугни важкий, автомат б’є по ногах, зашпортуюся, ледь не падаю, бо схил того поля був такий крутобокий, наче ми бігли поверхнею кулі. Потім, коли я згадувала той момент мені вперше прийшла в голову асоціація - наче я бігла поверхнею маленької планети. Тоді Зарічне стало планетою... І справді з високого берега Інгульця поля і лісосмуги на небокраї в літньому розмаї розливалися в бірюзовий кисіль, що створювало відчуття левітації. Паруючий ранішнім туманом Інгулець -був поясом хмар в якому, як на подушці парила маленька планета, що складалася з села, школи, лісочка, цвинтаря, рапсового поля, двох глибоких розломів-балок і на полюсі планети на панівній висоті громадилися біліли руїни ферми. І майже з кожної точки нашої планети був такий ідеальний круговий огляд, що та перша ворожа беха, яку ми підстрелили, в моїх спогадах вже рухалася не дорогами- астероїдним поясом на орбіті Зарічного... Відчуття іншого світу підсилювалося вночі: ми тут були єдиними людьми, покинуте село темніло руїнами вимерлої інопланетної цивілізації, окуповані ворогом землі не світилися жодним вогником, але звідти тягнуло таким тваринним жахом небезпеки і смерті, наче Зарічне застрягло в чорноті мертвого космосу... У мене ще багато спогадів про планету Зарічне. Ми воювали там до осені, ми її вивчили, дослідили прожили там багато життів і загроз смерті і полюбили її... До Кривого Рогу ми воювали під Києвом, однак саме в Зарічному трапилося чітке розмежування нашого інопланетного життя від зовнішнього світу. Ми опинилися в ізоляці, в бульбашці планети війни. Зовсім інший світ, зовсім інші правила, зовсім інші ми. Настільки все інше, як на іншій планеті. Я вже не вірю, що можу повернутися. Коли я відклала всі дитячі листи зі словами «повертайтесь додому», як пусті і непотрібні, почало змінюватися буття і зміни стали невідворотні. https://www.facebook.com/share/v/8NnHcgGN44KgzqLX/ 2 частина https://www.facebook.com/share/p/HsYgpvmCLsbXRgPD/ - 1частина
26 грудня проводиться День скиглія. Свято підтримки тих, хто надмірно засмучений. Ці грудневі заходи у третьої декаді місяця мають традиційний щорічний характер. Ниття може дратувати, але Бог чув його від самого початку, коли створив людський рід. Хто сказав, що день після Різдва не заслуговує на святкування? Національний день скигліїв був заснований у 1986 році преподобним Кевіном Заборні з Каро, штат Мічиган, щоб нагадати людям: не треба скиглити, а слід бути вдячними. Це свято особливо актуальне наступного дня після Різдва, коли деякі люди можуть почуватися розчарованими через не зовсім ті подарунки, яких вони очікували. Різдво — це час дарувати, але не завжди всі отримують те, що хочуть. День скиглія дає можливість сміятися з цього феномену, спонукаючи нас пам'ятати про важливість вдячності та позитивного ставлення. Щоб святкування було веселіше, ось кілька ідей: відвідайте торгові центри та спостерігайте, як люди скиглять, намагаючись повернути чи обміняти подарунки, запросіть друзів на вечірку під назвою "Скиглити та скиглити", або влаштуйте конкурс скигління серед родини та близьких. Це може бути чудовим способом зняти стрес і покращити настрій у цей день! Це свято, яке може здивувати вас своєю оригінальністю, нагадуючи про важливість сміху й підтримки в моменти розчарувань. (с) Піду ще постраждаю ))) Хто зі мною? (с) Трахаюсь зі підключенням бойлера. Фітінгі, шмітінгі, фуми... Усе трошки раком. Завтра міняти масло у фіаті в умовах багнюки. Таке....
обовязково робити то на американках...чуть дорожче але потім знімати/ставити/обслужувати - одне задоволення і без гвалтування себе і оточуючих
Можна гнучкими шлянгами. Залежить від того на скільки часу це робиться. Як ми переїжджаємо ледь не кожного місяця , то простіше шлянги.
Роблю тимчасово, на пару років. Приїхав у крамницю, намалював плян, вони мені насипали фітінгів. Труба була в наявності. Якось так..
Під'єднав. Увімкнув бойлер. Пробник світиться від раковини. Перевернув вилку - не світиться. Трошки температура перейде на +, замазюкаю штукатуркою стіну та поставлю коробку з ДІФ реле, та подивлюсь, як де можна заземлення зробити.
бойлер б/у? видно ТЕН трохи підгуляв..шукати новий ТЕН а поки вмикати так щоб місце пробою було ближче до нуля (вилкою щоб не світився пробник) і терміново заземлити: 3 штиря/уголка/труби забити по 2-3м і рознести на 3м...можна в ряд, можна трикутником...но тЕН терміново міняти...
