Раджу замовляти ліки на сайті Таблетки.юа. Після підтвердження заказу аптекою, ліки можно викупити в термін не пізніше 48 годин. Навмання вибирав в аптеках на шевчику Берліприл 10 з ціною нижче 80 грн за упаковку - Народна аптека по вул. Авраменко, 4 в наявності 2 упаковки; - Оптимальна аптека по вул. Авраменко, 12б в наявності 1 упаковки та 2 блістера; - Народна аптека по вул. Магістральна, 70а в наявності 2 упаковки, 1 блістер.
Я був на Бочарова + Чарівна. За пораду дякую. Але це не вирішує питання. Бо сраного Берліприлу в аптеках було як лайна за банею. Я неодноразово купував в АНЦ по 6 пачок. А тепер часи настали, щоб придбати 6 пачок, мені потрібно обійти всю вул Авраменко, ще й мотнутись через трасу на магістральну. Намагаюсь ставитись до цього лірично, спокійно, прагматично.
Керівництво України отримало запит Верховного командування об'єднаних сил НАТО в Європі (англ. Supreme Headquarters Allied Powers Europe, SHAPE) на відкомандирування генерала Залужного до оперативно-аналітичного управління, для координації і аналізу поточної воєнної ситуації в Україні. Хроніка (с) Панове, у кого які думки з цього приводу?
Привітався) З метою безпеки заборонять виїзд. Так само як самі знаєте кому ще. Бо він не з їхньої шобли.
Це було б доре для України та ЗСУ, але зепоц скоріше собі у лоба стрілить ніж випустить Залужного на захід.
Я бы его запустил в парламент и выбрал спикером а Вову в день окончания его полномочий в отставку,с президентами у нас вечная проблема пора их отменять.
Настали дні, коли на стаб десятками везли поранених з ділянок, які ворог продавив. Привозили тих, хто відходив єдиним напівзруйнованим місточком під щільним вогнем. В них кричав біль. Сильніший за фізичний, інший. Цей біль пронизував наскрізь, як шрапнель касетки всіх, хто схилявся, перекладав, тримав. «Це все, вони вийшли на дорогу. Вам треба уходити» «Що тримати, там нічого немає, жодного цілого будинка» «Скоро відріжуть. Всі брешуть. Нас покинули». Коридор переповнювався цим болем і через деякий час накатувало відчуття, що стіни не бетонні, а наче зітліле дерево з глиною, і наступна вібрація приходу складе цю будівлю в труху. Серце починало калататись, а руки тремтіли. Побратим ходив коло швидкої і прикидав, як збиватиме мігалки і рівнятиме «дах» щоб втиснутись в єдиний проїзд, який лишиться якщо справи такі кепські. Інше питання що і та дорога вже вкривалася вирвами авіаударів. Хтось з лікарів попросив глянути в приціл чи то наші танки на дорозі. Танки були наші. Цілий тягнув підбитого товарища. «Все вибухало , пацани горіли в машинах, ми йшли пішки, ротний кинув нас», - кричав хлопець, поки ми ловили підступну судину. Хірург очима показав мені на лови під протишоковою. Молодий офіцер, якого годину тому провезли в чорному пакеті по алеї квітучих вишень, то і був ротний цього хлопця. В якийсь момент відбулася нарада, поки ми чекали повідомлення, чи виводиться стаб, думки були одні - як ми можем відходити без своїх пацанів. Виявилося що камради( американські добровольці-медики) теж проводили свою нараду. Вирішили лишатися, доки лишаємося ми. Ми лишилися. Напруга, недосип, чужий розпач, страх і біль, який не відмиєш так швидко, як кров з одягу. Не памʼятаю коли ця крива зробила кілька скачків і пішла на спад. Не памʼятаю хто перший сказав вголос - «якщо не ділити навпіл все це відчуття, то воно дотискає так, що хочеться лягти на скривавлену підлогу, скласти руки і просто чекати. Безнадьога і апатія». Через дірки від шрапнелі чужих емоцій і болю в нас просочувалося сприйняття неадекватне конкретному нашому тут і зараз. Заважаючи робити те що потрібно. Словом, гумором, доторком, чашкою теплого чаю, вкладеною у потріскані від холоду і бруду руки, ми обережно витягували один одного з цього стану. Просте розуміння допомагало приборкати тремтіння в руках - вони мають право дати вихід емоціям, які печуть вогнем. Вони мають право розплескати довкола біль, що не в силах терпіти. Ти не можеш не відчути цього, але ти не маєш дозволити цьому себе охопити. Інакше втратиш здатність бачити чітко, діяти чітко і тримати ниті життя на кінчиках пальців. Твоя відповідальність - твоя витримка і здатність виконувати свої задачі під вогнем ворога і вогнем чужого болю. Це запис весни 2022. Через тиждень після цих важких днів ситуація стабілізувалася. Через півроку ми повернули втрачене. Таке продовження буває не завжди. Цей телефон міг бути похований під грудою бетону і цегли. Як тіла моїх побратимів під будинками Бахмута. Але це не міняє суті. Ми маємо допомагати один одному не дійти до точки, коли хочеться скласти руки, закрити очі і чекати. / Позивний Мауглі / (с)
Так, потроху почали нищіти лаптєльоти, але це лайно працює зараз здалеку КАБами, тож падає на окупованих. Це щось інше.
в 22му кацапольоти долідали аж до нас...був свідком як чітко над головою метрів 100 вище (як мені здалось) пройшла наша ЗРК по кацапольоту що заходив з півночі (курсом десь Чернігов - Умань)...сука увернувся...а я вже думав бігти за лушнею що стояла в ті дні розчохлена і заряджена під вікном...
В мене карамультука ніц не було, але теж пам‘ятаю, як якийсь підар догрався зі реінтеграцією та розмінуванням, що кацапідарська авіація у 22му літала над нами нищіти аєродром під Запоріжжям, кожен раз по них відпрацьовувала пара ракет, але кожен раз кацапідари увертались.
Американські "консультанти", отримавши оплату за свої послуги від свого уряду, приїхали до нас - "Ми "вигадали" найкращій засіб маскування командних пунктів. Приїхали поділитися з вами. Ми протестували це на Філіпінах. Дозволяє злитися з місцевими". Ми - "Цікаво. Слухаємо" Консультанти - "Використовуйте замість потужних військових антен смартфони з сімками місцевих операторів". Ми - "Ок. Що робити, якщо у небі постійно знаходяться ворожі дрони Орлан-10 і не тільки, котрі мають ложні базові станції сотового зв'язку? Ці дрони не лише під'єднують до себе всі телефони в радіусі їх дії, читаючи листування та слухаючи дзвінки, а й дозволяють відслідковувати переміщення смартфонів з точністю до 200 метрів" Консультанти - "Ой. На Філіпінах не було таких дронів". Ми - "Ну то давайте хоч шевронами обміняємося та й до побачення. До наступних приємних зустрічей"
Малюнок "Вердун" французького солдата Марселя Санті, цифровізований та розфарбований @little_verdun . Сьогодні 108 років тому, 21 лютого 1916 року, на Західному фронті розпочалася сумнозвісна битва під Вердуном. . На початку 1916 року німці планували масштабний напад на сентиментально значне французьке захищене фортом місто Верден з наміром "вислати кров Францію до смерті", та спровокувати британців до передчасного нападу на Сомму. . Німецька 5-та армія атакує правий берег річки Меас і захопить висоту, щоб потім завдати великих втрат у очікуваних французьких контратаках. Вони вірили, що французи пожертвують усім, щоб зберегти Верден у французькому володінні . 21 лютого 1916 року німці здійснили найбільший до цього часу артилерійський обстріл по Вердуну: ~1 мільйон снарядів за 10 годин. . Верден був легкою обороною, і німецька піхота швидко просунулася, незабаром 25 лютого захопив найбільший форт Вердена, форт Дуомон. Вся 2-га французька армія була відправлена до Вердена через одну дорогу, введену "Voie Sacrée" - Священну дорогу. . Через масштабне використання артилерії, у поєднанні з тисячами військ на відносно невеликому полі бою під Вердуном, як французи, так і німці зазнали жахливих втрат. . Французи назвали Вердена "м'ясорубкою". Цілі села були знищені, а такі місця, як Дуомон, Форт Во, Ле Морт Хом та Кот 304 назавжди будуть пов'язані зі смертю та руйнуванням. Полки після тижня на фронті зазнали б 50% жертв. . Німецький наступ на Вердуні став другим пріоритетом через російську Брусилівську наступ у червні та англо-французьку Сомму в липні, що виснастило всі німецькі ресурси. . Французи почали йти у контрнаступ на Вердуні 20 жовтня. Вони відштовхнули німців назад на 7,5 км до 18 грудня, офіційно завершуючи бит . У 303-денній битві під Верденом французи зазнали 377 тисяч жертв, а німці 337 тисяч втрат, з яких 162 тисячі французів та 143 тисячі німців були вбиті або зниклі безвісти. . #art #drawing #peace #artwork #drawing #painting #wwi #ww1 #worldwar1 #worldwarone #history #Verdun (c) Колись я вважав такі м'ясорубки геть якимось подіями накшалт тунгуського метеорита, котрий трохи промазав. Після Бахмута та Авдоса, це буденні справи. Ніц незвичайного.
"Військовий?" - питаю я іноді, коли в розмові мені хтось категорично каже про військову справу. Запитую без звинувачення, приниження чи претензії. Просто хочу зрозуміти, як краще пояснити хибність такої категоричності. Але цивільні, зазвичай, сприймають це питання як докору. Але ніт. Ось зайшла розмова про безконтрольну закупівлю окопних РЕБів. Точніше розмова була трохи про інше але, як це часто буває, кожен чує те, що йому більше болить. Тому говоримо про купівлю окопного РЕБа гіпотетичним піхотинцем, солдатом Петренко. Я займаю позицію, що це зло. Ось чому... (далі пояснюю для людей далеких від військової справи) Ворожих дронів дійсно багато. Вони різні. 10-ти дюймові fpv, mavic-и, ланцети, скальпелі, шахеди та інші. Незважаючи на те, що ворог почав їх масове виробництво/закупівлю на державному рівні, вони не розбрасують їх як сміття, а у більшості випадків використовують в залежності від цілей. На піхоту та легкий транспорт не падають ланцети, шахеди, скальпелі. Це дрони для великих цілей. Так само як mavic зі скидом вони не відправляють на наш арт-розрахунок. Але звичайний солдат Петренко не дуже цим переймається. Бо дронів навколо літає багато. Він їх боїться. І він вирішує придбати собі окопний РЕБ. Зі своєї заралати чи за допомогою волонтерів, він отримає цей бажаний радіо-захист без попередженя свого командира. І от сьогодні солдат Петренко чергує на взводому опорному пункті (ВОП) під захистом РЕБа. І все добре. Навіть бачив як якійсь дрон поряд впав, не долетівши до Петренко. Завтра солдата відправляють чергувати на спостерігальний пункт (СП). Звичайно він бере з собою РЕБ. Але як бачить це ворог? Та чи бачить він це взагалі? Бачить. Навіть на відстані 50 км. від позиції Петренко, система радіоелектронної розвідки (РЕР) бачить працюючий радіопередавач великої потужності. Звичайно, ворог не здогадається, що це все особиста ініциатива нашого солдата. Але за військовою логікою вперше чергу РЕБ використовують для чогось надважливого. Наприклад, командного пункта. І от ворог бачить на відстані 50 км. працюючий РЕБ. Оскільки це окопна модифікація, то його радіус дії та позицію розміщення розрахувати зможе навіть школяр. А оскільки ворог вже декілька діб спостерігає як РЕБ Петренко працює то на одній позиції, то на іншій, ворог має декілька координат. І от по цим координатами прилітає 2 касети граду, расхуяривши опорні споруди та вбивши/пораневши не одного іншого нашого захисника. Гіпотетично припустимо, щоб розглянути всі загрози, солдат Петренко вижив. І далі продовжує використовувати РЕБ. Бо своєї провини в минулому арт-обстрілі він не бачить. Він звичайний солдат. Але його ротний був занепокоєний тим, як прицільно прилетіло по його позиціях. Він запросив підтримку розвідки, щоб знайти поблизу позицій ворожого корегувальника, котрий направляє ворожу арту. Бо є побоювання, що після такого арт-обстрілу буде штурм. Приїхала розвідка. Намагається підняти дрон. Але бачить перешкоди з-за РЕБа. Вирішує, що це ворожий РЕБ. Доповідає про це ротному та покидає сектор. Солдат Петренко залишається на ВОПі зі своїм РЕБом але далі свого носа нісого не бачить. Бо над ним немає не тільки ворожих дронів але і своїх. Тому позицію Петренко ворог ломає штурмом. Гине та отримує пораненя багато інших наших захисників. Ми втрачаємо позиції. Але гіпотетично припустимо, що Петренко виживає і його нові "пригоди" з РЕБом ще попереду. Отримавши поранення та ставши обмеженопридатним, Петренко пощастило. Він отримує посаду водія. Та займається підвозом забезпечення. Зі своїм РЕБом він нерозлучний. І ставить його на автівку. Не дуже переймається коли його треба вмикати, а коли ні. І от він їде через поле до позицій з працюючим РЕБом. По цій же дорозі від'їхали від позицій пілоти ударних бпла та у 30 метрів від цієї дороги підіймають дрон з вибухівкою. Радіус дії РЕБа Петренка 50-100 метрів. Він як раз проїжджає поруч. Дрон з вибухівкою падає на пілотів (реальна історія). Пілоти з досвідом отримають важкі пораненя. Але Петренко продовжує їздити, все ще не здогадуючись про свою загрозу доя своїх же побратимів. Бо він просто солдат, котрий хоче жити. З часом Петренко добре вивчив дороги в секторі перебування його підрозділа + мав відповідну категорію водія, щоб керувати бусом. І його назначають водієм медичного евакуатора. Звичайго на свою нову автівку він ставить свій РЕБ. Він продовжує їздити по різних наших ВОПах, вивозячи поранених. В якщо стоїть, частіше за все біля стабілізаційнього пункту. Сюди привозять всіх поранених. Тут на стаціонарі знаходяться одужуючі чи хворі, тут працюють медики з професійною освітою. Але ворог за 50 км. бачить лише переміщення РЕБа на швидкості. За військовою логікою, який транспорт вперше чергу буде мати РЕБ? Транспорт командування, транспорт радіотехнічного підрозділа. А де частіше за все буде стояти такий транспорт? Біля КП. Що робить ворог? Він спостерігає та змальовує маршрути пересування та координати тимчасової та тривалої стоянки. Оскільки стабпункт вже подалі від позицій, то по координах тривалої стоянки Петренко прилітає балістика. Вся ця довга пригода солдата Петренко виключно гіпотетична, щоб показати більшість загроз, котрі створює безконтрольне використання окопних/мобільних РЕБів. У більшості випадків такі Петренко гинуть вже на першому обстрілі. Бо дива на війні не буває. Чи потрібні взагалі окопні РЕБи? Так. Вони рятують життя. Але при цьому на рівні командира роти повинні знати про їх існування. Використання РЕБів повинно бути лише у зв'язку з системою РЕР та узгоджено з командиром. Працювати РЕБ повинен не постійно, а уразі наближення загрози. В ідеалі кожен, хто використовує окопний РЕБ повинен мати спец. інструкції та відповідну посаду. Бо якщо кожен бути тягти на позиції все що забажає, та використовувати як він забажає, ми ніколи не переможемо велику радянську армію. (c)
Вітчизнянна вища освіта, по праву входить в трійку найбезполєзних інституцій в нашій країні, одразу після українського парламентаризму та журналістики... (с) В мене немає слів. На місці перебуваючих у Київі військових, я б пояснив дегенерату, хто тут бєсполєзний організм, переламавши усі суглоби. Немає блдь слів. До бабки не ходи, цей поц голосував за zeлемського.
Немає жодних сумнівів. Бабло на шоу прошмандовки є, бабла на захисні споруди немає. Дякаю, дуже дякаю (с)
Підрив гідровузла на Казаровичах. Вибух, який допоміг захистити Київ. Ця операція вже поросла купой легенд, зняті якісь ролікі, взяти коментарі в тих, хто не мав прямої причетності. Все як завжди. Але на річницю за допомогою Yana Kholodna вийде матеріал на 5 канал. Де буде розповідь про те, як це було. А це вам просто декілька флешбеків з тих подій. - Ви зможете це зробити? - Так, але нам потрібно багато вибухівки. - Дамо скільки треба. Хоч 200, хоч 300 кг ...( лунає гомеричний сміх) а шо, а скільки треба? - Дві тонни. Мінімум. - Ох бля, на це буде потрібен час. - Скільки зараз до п@дорів? - Кілометр. - Скажи цікаві відчуття коли стоїш біля 2.5 тон тротилу та гексагену в дистанції пострілу з стрелковкі? - Та й не кажи. Ховати буде точно нема чого, але підемо з життя з самим яскравим фейерверком... Два снайпера лежать на бетонній конструкції, вдивляючісь в тепловізор, який погано бачить скріз такий рятуючий їх туман. Якби не він, бетери які стоять за холмом вже знайшли би їх в свої теплаки та зробили б з них фарш. - Я бачу еспешку. Зліва, на 5 годин від будівлі, що стоїть над холмом зліва. - Плюс, шукаю другу. Бачу рух, ага, ось де вони. З рації доноситься: - Який статус, прийом? Один з снайперів бере рацію: - Сектор під контролем, можна починати. Вибух. Перший вибух стався на світанку. Тонна тротилу рванулась у небо, а за нею понеслись уламки бетону, арматури. Ударна хвиля пішла волною воді, вона з долю секунди пройшла та накрила снайпера, який до останнього лежав та тримав позицію. В очах наступила темрява. Морпех стояв виставивши руки між саперами та вантажівкою: - Хлопці, вода не пішла. Вибух не добив. Робота не зроблена. - Вони там всі на хіпеше після такого вибуху! Туди повертатись- це в один кінець! Морпех спокійно видихнув і повторив: - Робота не зроблена. Я все розумію. Але ії треба зробити. Бо інакше п@здець. Давай, задом виганяй машину прямо на дамбу, спробуємо швидко скинути туди в отвір від вибуху вибухівку давай давай, давай... Машина стояла на дамбі, буквально в 500 метрах від позицій ворога. Всі істерично викидали з неї ящики з вибухівкою. За ящиками полетів шнур від УР-77. По дамбі почали бити постріли, поруч вибухнули гранати з АГС. - Швидко, валимо! - вантажівка стартанула під рікошети стрілковки по бетону. - Дай машинку- звернувся морпех до сапера 72-ї бригади. - Це моя робота- гордо відповів сапер- я повинен це зробити. Морпех кивнув головою- Ну, тоді підривай. Через рік, коли у учасників тих подій питали: - То який був план? - то хлопці тільки усміхались. - Та не було ніякого плану. Було розуміння, що в нас декілька годин, і якщо це не зробити сьогодні, то завтра- післязавтра ворог прорве Мощун і буде на Оболоні. Не було часу планувати. Просто треба було робити. Ми і робили. Пощастило. Не знаємо як, але пощастило. Бо це було дуже нагло, під носом у руських вивантажити на прострілюємом та контролльованом іми обʼєкті пару тон вибухівки. Але від Димера до Гостомеля по шляхам стояло декілька сотен одиниць техніки і пускати їх не можна було. Тому просто їхали та робили. Звичайна військова задача. Як є. Скоро про це все вийде матеріал. Чекайте. Буде цікаво. (с)
Цукаааа.... Іноді подивлюсь новини, та ніяк не второпаю, хто з нас мешкає у задзеркаллі, я чи вони....
Кацапідари почали робити скиди, які є неконтактними мінами з датчиком руху. А zeлемський тим часом продовжує висаджувати мільярд дерев за наші гроші.
