Було вже на цих сторінках , Моему прадіду ??? стіки давали, звичайно розкуркурили , тайгу валив 17 ( 53 му по амністії повернувся ) до 92 дожив , зі мною з двустволки шмаляв , обіцяв подарувати , ни судилося , родич порушив заповіт, мабуть вирішив що я замалий...
А я народився на Далекому сході. До Києва повернулися допіро у 1965 році. Добре пам'ятаю спожививчі магазини в котрих опріч китового м'яса нічого не було, а запах китайських яблук котрі батько приніс до дому пам'ятаю до сьогодняшнього дня!
А моя пуповина десь в казахських степах... Нічого не пам'ятаю - в лютому виповнився рік, а на початку травня я вже дихав повітрям Карпат. Коли навчився читати, то ніяк не розумів чому не можу прочитати своє свідоцтво про народження (казахською), бо книжки-газети давались легко...
А мій тато народився в Райхскомісаріаті. До цих пір підтягується більше від мене. Бо тоді орднунг був, а не те, що січас.
Не знав, що верблюди жеруть кацапів... Як би там не було, свою здобич верблюд заробив абсолютно чесно )))
...це - на далекому сході ?? ...у кінці 60-х у нашому "овочевому магазині" вільно продавалася червона і чорна ікра (на вагу, із бочок встелених провОщеним папером...) 21 рупь за кiлограм... майже ніхто не брАв...
Безродня. * * * Ми ходили до школи вулочками. Зграйка дітлашні, якій було по дорозі, як струмочки стікалися до купи. Так ми скорочували шлях ідучи провулками, аби не іти в обхід до школи асфальтованою дорогою з поганими тротуарами. Одне подвір'я нас страшенно лякало. Чи подвір'я, чи його мешканка, ми не знали, що більше. Хоча точніше сказати, ми самі себе вправно лякали, придумуючи страшні історії про двір і його хазяйку. Подвір'я дійсно було незвичайне на наше дитяче око. Хата-мазанка з маленькими напівкруглими вікнами , що майже вросла в землю, очеретяна стріха, поросла зеленим м'яким мохом, не паркан, а залишки старого тину, величезний клен, що закривав пів хати. Але найстрашніше - то сад. Великі старі яблуні, а поміж ними дерев'яні сірі від часу, дощів та снігів хрести. - Вона відьма! Пошепки говорила Олена, моя однокласниця. Бачили казку Іванко і цар Поганин? Точно сова Чівета! То вона, гляньте, як схожа! - Вона сестра Савони. Я точно знаю, мені папка розказував, а оті могили в неї в садку, то в якійсь вона Савону поховала, коли його наші розстріляли, авторитетно, як дорослий сказав товстенький Славко, який у 9 років вже був схожий на мініатюрного голову колгоспу. Славко був сином голови сільради і точно знав, що "савоновці" то були бандіти і що вони вбили багато "наших" , червоноармійців, та покидали їх у річку Оскіл, тому і село наше називається Червоний Оскіл. Для нас, пізньорадянських дітей, яких щойно прийняли у піонери, "своїми", поза сумнівом, могли бути тільки червоноармійці, які забирали хліб і майно у наших прабабусь і прадідусів. - Баба казала, що вона народилася в один год з Лєніним, - сказала мала Ніна, яка не виказувала половину літер і через те її ніхто ніколи не хотів слухати. - "Баба казала", от ти, Нінка, брехло! То їй вже, - відмінник Валік зробив паузу і порахував, нечутно ворушачи губами, -сто шіснадцять років? Люди стільки не живуть! Валік був математиком і вирізнявся начитаністю та ерудицією. - Вона поїла своїх дітей у Голодовку, а кістки позакопувала у саду і хрести поставила, видав найвірогіднішу, на його думку, версію Микола Білик, старший на пару років хлопчина- хуліган, якого усі боялися, але який ніколи не ображав малечу і ходив до школи разом з нами. Саме від Миколиної версії було наймоторошніше нам усім. Могили у садку чи на городі були і в інших подвір'ях у нашому селі. Буквально за декілька хат в городі стояли три пофарбованих залізних хрести і одна "піраміда" з зіркою. Але то було звичайне подвір'я, у дворі там стояв "Москвич", через паркан гавкав пес, а у піску за двором гралися діти, тому воно було не страшне зовсім. Хазяйку страшного подвір'я з могилами у саду ми бачили не часто. То була дуже стара, древня бабуся, з посіченим глибочезними зморшками, засмаглим обличчям і блакитними вицвілими, майже білими очима. Зігнута, з ціпком з гілки старої груші. І завжди у якихось дивних, як мені тоді здавалося, сорочках. Якихось сірих, іноді вони були зі скромною вишивкою, іноді без. На городі вона не поралася, бо сил вже не мала, його займали сусіди, за що давали бабі якийсь мішок картоплі та відро буряків і моркви, їй того вистачало до нового врожаю. Виходила вона до залишків тину, спиралася на похилену хвіртку і дивилася мовчки на вулицю. За двором в неї не було лавочки, як то буває зазвичай у селах, і ми, дівчатка, придумували страшні казкові історії, що "баба-відьма" замкнена у своєму дворі якимось закляттям доброї чарівниці. Та якось у вересні, коли на дворі ще майже літо, але картоплі на городах вже покопали і у повітрі стоїть густий яблучний дух антонівки та диму від паленого картопляного бадилля, ми бігли зі школи, а баба стояла за двором, майже посеред вулиці. У своїй дивній вишитій сорочці, чорній довгій спідниці та білій хустині. У фартуху вона щось тримала. Ми вклякли від несподіванки, бо напридумували собі мільйон жахачок і історій про закляття, що не випускає бабу з двору. - Ходіть сюди, діточки, ходіть! Візьміть яблучок, "баба-відьма", тримаючи однією рукою фартуха іншою діставала з нього величезні червонобокі яблука і роздавала усім дітям. Їжте, вродило цього року. Якось дивно вона то сказала... Яблука ми ті взяли, паралізовані страхом і показною радянською дитячою чемністю. Але зайшовши за ріг вулиці з жахом і огидою викинули в чагарники. Наступної весни, якраз о тій порі, яку я і досі люблю найбільше з усіх, коли тільки починає народжуватися нове, блискуче від смоли, зелене листячко, спочатку на кущах аґрусу та смородини, потім на вишні, потім зацвітають духм'яні груші, трохи пізніше яблуні я йшла зі школи сама, мене, здається, відправили ще до великої перерви, бо заболіло горло і піднялася температура. Було трохи лячно йти самій біля двору де живе "баба-відьма" але світило сонце, співали пташки, то ж і страхи були не такі вже і великі. Звичайно я подивилася у бабин двір. Там, на довгій жердці посеред двору був цілий ярмарок. Вишиті сорочки, рушники, якійсь дивні широкі спідниці, зелені, темночервоні, темносині, якійсь картаті килимки і скатертини з мереживом. Я аж зупинилася щоб роздивитися той музей. Певно "баба-відьма" винесла на весняне сонечко весь свій старезний скарб. Але безкінечно стовбичити в заглядати у двір було неможливо і я рушила далі. Минувши бабину хату я побачила її хазяйку у саду під грушею. І тут я вклякла вже остаточно. Вона сиділа на ослінчику посеред саду, між деревами ріс молоденький пирій, утворюючи суцільний зелений килим, на ній була неймовірної краси вишита сорочка, довга темновишнева спідниця і чорна, в яскравих червоних квітах та зеленому листі хустка. Баба сиділа рівно, як молода жінка. Повернута обличчям до могил, в напівоберта до вулиці. Лице її наче помолодшало, зморшки розрізнялися, а старечі тонкі вуста посміхалися якоюсь дитячою посмішкою і щось нечутно шепотіли чи то до рідних могил, чи до весняного сонечка і молодого листячка чи до Бога. Настали літні канікули але радянські діти не мали права бити байдики вдома. Старші відробляли трудову повинність на благо совєцкой родіни, фарбуючи парти, а малеча мала їхати в піонерські табори, а хто не міг чи не хотів - ходити на "майданчик", так в нас називався пришкільний табір. Якось ми усі помітили, що "баби - відьми" не видно, ані у дворі біля хвіртки, ані у саду, а стежка до хати заросла споришем. Тієї осені яблук нам вже ніхто не виносив. А через деякий час вікна у хаті дбайливі сусіди забили дошками... Коли мені років у одинадцять чи дванадцять, коли горбачовська гласность-пєрєстройка набрала вже досить обертів, до розпаду совка лишилося рік чи два, моя бабуся потроху почала мені розказувати подробиці про війну, голодовки, як вона говорила Великий голод, коли забрали і голодовку 46-го року, коли не вродило і тоді я розказала їй про "бабу-відьму" і її кладовище у саду. - То безродня бабушка була, пояснила бабуся. - Це прізвище таке? - Ні, це значить в неї немає Роду, всі померли, брати, сестри, діти, нікому доглядати її на старість було.Сусіди щось давали, якусь пенсію государство платило, хоч на хліб було. - А що то за могили у неї у саду? Моєю цікавістю можна було ламати греблі. Бабуся зітхнула: - не питай, то її дві сім'ї. Перша у Голодовку померла, діточки і чоловік, вона потім вдруге заміж вийшла, народила хлопчика перед війною, хоч вже і не молода була, йому рочки три чи чотири було, так бомбьожка була, її матір з тим хлопчиком прямо на городі і вбило. То вона там і поховала що від них лишилось А чоловік без вісти на війні пропав. Я з нею у колгоспі ланки полола, то вона мені трохи розказувала.Вона така красива молодою була, хоч і старша набагато од мене, а висока така була, струнка, чорнява, коса, як дві руки. - Ба, а що то за сорочки такі дивні, якісь сірі на ній були? Я і у дворі на жердці бачила, і на ній. - Та то вона на старість якесь своє дівоцьке чи придане доношувала, що як розкуркулювали не забрали, я ж кажу, пенсія така була, хіба на хліб.То домоткане полотно, онучко, з конопель, воно дуже білим не буває. -Як їх звали хоч? - Марією, кажись. Про викинуті яблука я тоді бабусі не розповіла, соромно було. * * * Дитяча пам'ять закарбувала багато моментів яскравими картинками, що не стираються. Оті домашні цвинтарі, наприклад. В Осколі, історична назва якого Цареборисів, селі на Харківщині, де я народилася, де пройшло моє дитинство то не було дивиною. Під час воєн, голодоморів люди не мали ані засобів, ані сил, щоб доправити своїх рідних на цвинтар, тому ховали у саду чи в городі. Мешканців Оскола (до декомунізації Червоного Оскола) довгий час називали савоновцями, як усіх західняків - бандерівцями. Був такий селянський ватажок Савон Григорій Мусійович, який підняв потужне селянське повстання проти більшовиків, певно найпотужніше на сході України. Посилання на статтю у вікіпедії про нього лишу у першому коментарі. А скільки таких безрідних, як та бабуся було по всій Україні, в яких спочатку одні, окупанти, які називалися братами, в потім інші відібрали Рід? Рахунку їм немає і досі.
Мама сама робила - тато приносив, а мама переробляла - червона риба та ікра завжди були у клуні. І тут у Польщі були часи коли у жовтнґі я їздив на Балтику до знайомих рибалків і на протязі тижня виробляв два відерця червоного кав'яру.
Усім пійсятникам привіт.З ранку був на виїзді, південь,тут спокійно.Місяць як освоюю лівий берег.За прошлий рік зробив висновок,перші місця куди прилетить ракета це школи,лікарні, ферми, заводи .Шкода хто ці заповіді не дотримується.
Та все було прогнозовано , колиб верблюд ни почав , то точнісінько получив би ни замах , а по мордяці (кацап) . Все справедливо -сам почав , сам получив .
В Рівному на Драгоманова (колишня Калініна) при німцях Шлосштрассе? Зараз там апеляційний суд, а колись там був пологовий будинок і жіноча консультація, поруч Райхскомісаріат і бункер Еріха Коха.
Найкраще розуміння чому так відбувається у нашому міністерстві оборони приходить якщо дивитись з окопу. На ВОПі десь Бахмутом або Кремінною, Авдіївкою або Вугледаром одразу виникають правильні питання. Чому не вивчають помилки у війні та не роблять висновків, щоб зменшити втрати людей? Чому так багато небойових втрат і що робиться для їх зменшення? Чому людей застосовують не за спеціальністю, особливо коли так гостро не вистачає фахівців по техниці та медицині? Чому так гостро не вистачає наших снарядів та мін? Чому дрони постачають волонтери і навіщо їм заважають? Чому нема штатних посад операторів дронів та операторів РЕБ для боротьби з дронами у кожній роті та батальйоні? Чому на фронт досі направляють ненавчених солдат після кількох днів підготовки? Чому не вистачає виритих технікою позицій, невже у нас проблеми з закупівлею тракторів та землерийних машин? Чому не вистачає будівельних матеріалів та готових конструкцій для перекриття траншей від уламків? Чому не вистачає зв'язку? Чому військовослужбовцям у тилу скорочують зарплату на 10 тисяч гивень, хіба їх служба неважлива? Чому нема зрозумілого та прозорого порядку переводів з частини в частину та з відомства у відомство, і переводи стали колами пекла які не дають можливість швидко формувати бойові колективи? Чому нема військової поліції та судів і неможливо розбіратися з безладом та правопорушеннями? Чому нема системи зв'язку з родинами загиблих та зниклих без вісті, і вони самі мусять вирішувати свої питання? І коли до цих десятків "чому" додаються ще чому не можна купляти форму, спальні мішки, бронежилети, яйця так, щоб щось не вкрасти, то оцінка діяльності міністерства оборони стає дуже чіткою. Але звичайно, що для керівників, які вважають, що управління війною - це прес-релізи та комфортні міжнародні конференції, усіх цих "чому" не існує. Вони впевнені, що будуть завжди там, наверху, і ніколи не будуть дивитись на війну з "окопу". Вони люблять себе у владі і не люблять десятки незручних "чому". (с) Є дуже проста відповідь. Тому що Zeлений підар с потрохами куплений в Омані. Вся діяльність його однопартійців біологічного сміття направлена на грабунок країни.
О, так було гарно роздивлятись дивовижний західний світ товарів буржуйского вжитку, намащуючи гірчицю на "любительскую" ковбасу, бо вона без гірчиці до пащі не лізла.
Ну, не знаю... Нонешняя колбаса - это точно "на сухую" не лезет. О совдеповской только мечтать приходится. Сейчас в последнее время присели на продукцию киевского комбината. Докторская, как на мой вкус, просто великолепна. На кусок белого хлеба "Александровского" (это наш местный) положить масло, слегка посолить, сверху поставить кусок колбасы и с сладким черным чаем!.... Красотища.
