З кожним з нас траплялись смішні історї, повязані з нашим хобі,от вирішив розповісти одну з своєї практики. Колись я лишився без роботи і майже рік був вимушений копати металобрухт,щоб мати хоч якісь гроші. Одного осіннього ранку зібрався я за брухтом.Взяв прилад,термос з кавою і потулив в одну балку, яка знаходилась біля села Зелене,що в Гуляйпільських краях. Приїхав,потрохи збирав запчастини від радянської сільхозтехніки,а ж ось надзвонився могутній сигнал,Клон пищав як сосідське порося! Почав закопуватись і вперся ,як мені тоді здалось в бетонну плиту.Почав гамселити фіскарем по плиті, плита виявилась шматком бортової броні від Т34,з задньої частини,точно там де в цього танка запасні баки для палива. Спочатку зрадів,але коли почав розкопувати зрозумів,що біда, цю залізяку я не витягну з землі.Тим часом до мене підійшов пастушок,що пас корів неподалеку,в адреналіновій ейфорії я розповів йому,що це за плита. Намагався я витягти плиту щось біля двох годин.Потім зрозумів,що марно.Всі трактористи,що мешкали в районі 10 км. від цієї залізяки,тільки почувши,що це залишки танка, тікали під спідниці до жінок. Тож поїхав я додому на своїй ІЖ Планеті,в якої замість нормальної коляски був збитий поміст з дошок.Ось на цей поміст я вдома завантажив дебелу товстостінну трубу, і не менш міцний ланцюг. Приїхав до мого скарбу згадуючи слова відомого вченого і філософа "дайте мені точку опору,і я переверну Землю". Так вже практично в сутінках використовуючи важіль і вигадуючи нові матюки я витягнув ту кляту броню.Але як бути далі? На всі спроби затягти шмат заліза на поміст-коляску,моя старенька Планета стогнала як старий флюгер на покинутому шкільному метеомайданчику. І не дивно бо була вона 1964 року випуску.Колеса гнуло наче вони були цілком з гуми. Запаливши цигарку в темноті я став думати як відперти це кляте ехо війни на приймальню. І згадав,що за клунею в мене стоять санчата,ну як санчата? Було їх зварено з сотого кутка і вага в них була трошки менша ніж броні.Зїздивши додому я повернувся вже на Вазівкі,(а мав я шосту модель).Санчата стирчали з багажника і при місячному сяйві Шістка,здавалося декорацією до фільму Медмакс. Далі завантаживши залізяку,я підчепив санчата до авто і потягнув.Воняло паленим зчепленням,десь по заду санчата вибивали іскри з асфальту.Я посміхаючись ніби Джек Спаров за штурвалом Чорної перлини,смалив цигарку і давив на педаль.Раптом щось хруснуло і рух почав сповільнюватись до повної зупинки.Взявши в руку ліхтарика від кращих китайських майстрів,я виліз з машини затоптуючи недопалок в розбиту дорогу. Десь зовсім поряд в селі жінка давала на горіхи чоловіку, який повернувся напідпитку додому... Підсвітивши санчата,я зрозумів,що далі вони не поїдуть.Броня розчавила їх як каток черепаху Вже було щось біля 23:00,в селі це глуха ніч, і всі вже сплять. Попорсавшись в телефонній книзі знайшов номер телефону знайомого приймальника,зателефонував,дізнався про себе багато нового,але був вислуханий.Через пів години я вже стояв на прийомці і чекав допомогу.Зявився сам приймальник д.Микола,а через декілька хвилин ми побачили,що до нас наближаються чотири фари.Як виявилось,фар було всього дві,а ще світилися очі у дядька! Бо людина бажала легкої наживи. Але,що до легкої,він помилявся! Бо затягти шмат броні на автопричеп було не легкою справою З мене помічник був вже так собі,бо за день я виснажився фізично і морально.З дядьком,вже разом вигадуючи нове маттюча,ми затягли таки цей шмат історії і повезли до дядька Миколи.А дядько Микола,зателефонував тим часом на приймальню до Запоріжжя і ціна яку назвали за гарну сталь запалила вже вогонь в його очах. Але те мені було вигідно,бо два мотивованих дядька самі затягли мій трофей на ваги. І ось я спостерігаю за стрілкою вагів і дядьком в якого очі збільшувались швидше чим стрілка досягла відмітки 390 кг. Тріумф,половину грошей віддав як обіцяв д.Сергію власнику Москвича з причепом.На ті гроші що лишились,залив бензину в Шістку і поїхав до дому.Десь далеко горлали півні мов несамовиті і зажевріло сонце на сході.А ви і тепер можете почути байку на Гуляйпільщині,про одного хлопця який знайшов шмат броні.Який шмат броні?Я чув що цілого танка! Та щей німецького.
Ось ,ще одна коротенька історія. Працював я на одному підприємстві,і разом зі мною працював молодий хлопчина,на імя Володя. Був Вовка зовсім молодим і зеленим,але дізнавшись про моє захоплення,почав благати мене взяти з собою.Довго я не погоджувався,бо мотивація в ньго була прозаїчна-накопати гільз з латуні і здати їх в металобрухт. Виручити грошей і стати заможним.Звісно такі мотивації мене не розчулили. Аж одного ранку застав я Вовку який попирсався в телефоні і читав теми на Райберті.Серце моє,яке було як той айсберг,що потопив Титанік,відтануло.І я погодився взяти його з собою на нічний коп. Попередньо домовився з товаришами,а товариші мої були,ще з тих копарів,що застали живими відступаючих німців, і на власні очі бачили як на кожній деревині в лісосмузі висів "Шмайсер",ну може не на кожній,але через одну,це точно.І рідко який собака Сірко не вечеряв з німецької каски. Попередньо зарядивши прилад і купу китайських ліхтариків,чому купу?Бо,дідько, небуло тоді Літій іону! Ми вирушили до місця копу. Вже вечоріло і господарі чекали з череди корів,матусі заганяли дітей до хати. А ми мотоциклом, іноді обїжаючи,а іноді і ні, коровячі кізяки тулили до плацдарму. Приїхавши на місце,зустрілись з "дідами". Один з них якраз вихвалявсь Фіскарсом,що йому подарував товариш і прислав аж з закордону.Тоді я вперше побачив той чудоінструмент,і на свою "американку" вже не хотів і дивитись. Тож всі спробували копнути заморським чудом. Дістали термос і пили чай, чекаючи коли засне фермер та його трактористи. Ось стемніло,взяв я прилад, тай пішов на нещодавно скошене поле. Десь там пролягала вже десятки разів перекопана німецька траншея. "Надзвонивши" два глибинні сигнали, собі та Володі,озброїв його фонариком,лопатою та пляшкою з водою,попредньно розповівши що таке "перемішка",і провівши пришвидшений курс молодого сапера, пішов до свого шурфу. Тим часом ніч вже господарювала над полем,з річки в долину поступово сповзав легенький туман. Десь неподалеку дурнуватим голосом кричала лисиця,в невеличкому лісочкові зібралися на деревах сичі і перекликалися між собою.Піднявши голову з траншеї я палив цигарку в кулак і слухав ніч,уявляючи яка несамовита бійня була в цих місцях,а зараз тиша і спокій. Аж ось,я почув як по високій стерні хтось біжить,швидко затушивши цигарку, підхопив лопату з дна траншеї і приготувався зіштовхнутись з проблемами. Організм насичувався адреналіном,серце билось так,що здавалось його чутно всім. В лісочку притихли сичі... Вдивляючись в темряву крізь туман,я побачив силует який біг в мій бік! От халепа! В мізках швидко промайнули всі історії про гмохів і іншу копарьску нечість,згадались і полтергейсти хай їм грець! Ось тварюка наближається,пречіпається через мій свіжий бруствер і розпластуєтся поряд зі мною. Я з занесеною над нею гострою лопатою,тримьячими руками вмикаю ліхтаря...Вова,їдріт тебе в ківіньку! Ти шо здурів? Шо сталось? Там німці"-каже Володя. Його страх передається мені! Я бачу,що людина в шоці,інкстинтивно повертаюсь в ту сторону з якої він прибіг,але німці поки не йдуть в атаку. Кажу йому, які німці,шо ти гониш? А він продовжує лежати на землі де впав і тремтить... Далі його розповідь: Копаю я як ти казав,пішла "перемєшка",почали траплятись стреляні гільзи.Закопавсь я вже по груди ввімкнув ліхтаря і почав обережно вивчати дно траншеї. Аж ось десь недалеко почулась губна гармошка,а потім,ще раз. І знаєш, мелодія наче якась німецька... Потім ближче,і вже чути розмову на німецькій і наче хто прикази віддає!!!! А потім зявився він!!! Хто?- питаю я. Каже "німець,в касці" І почав до мене марширувати! Я не витримав і побіг!!! Сів я на свіжому бруствері,налив з термоса чаю,запалив цигарку.Вовку вже трясло трохи меньше. Так юний копарь Вовка дізнався,що дядько Сергій знає декілька фраз на німецькій, й непогано грає на губній гармошці "О май лібен Августін". Але Володя не вірив мені,аж доти поки не підійшов д.Сергій в викопаній касці на голові,і ще раз, на моє прохання виконав мелодію. Так Райберт втратив,нажаль, одного форумчанина,а стежку з латунних гільз що лишив Вовка, щей досі розтягують трактори по полю.
