И другие заключенные Пусть читают у ворот Нашу память застекленную — Надпись: «Все ушли на фронт». В. Высоцкий
Некоторые советские дивизии которым из-за нехватки военных серых шинелей одели в чёрные железнодорожные. Но это было в декабре 1941 года.
24-я армия в конце июня 1941 г. состоит на довольствии не в Управлении устройства тыла Генерального штаба РККА, а в Главном управлении лагерей Народного Комиссариата внутренних дел. Очень любопытный факт. А всё дело в том, что дивизии этой армии формировались перед самой войной в таких местах, где прежде не было воинских частей в лесной глухомани из "лесорубов", "проживающих в барачных" городках. Кто такие "лесорубы, проживающие в лесной глухомани, в барачных городках" мы можем уже догадываться. За недостатком времени и обмундирования зэка отправляли на фронт в его же одежде. В принципе разница невелика: те же кирзовые сапоги, что и у солдата, зимой - та же шапка, в любой сезон - бушлат, который от солдатского и отличается, что цветом. Вот почему в 69-м стрелковом корпусе многие солдаты были летом одеты в чёрную форму. Этих солдат было насколько много, чтобы германская войсковая разведка обратила внимание и неофициально назвала 69-й корпус "чёрным". Таким же был и 63-й стрелковый корпус 21-й армии Второго стратегического эшелона. Такой же была и вся 16-я армия во главе с командующим К. К. Рокоссовским.
добрый вечер.вот еще интересная информация в тему:http://katyn.ru/forums/viewtopic.php?id=500 (прошу прощения,но цитируемый выше преда...псевдоисторик Резун вызывает отвращение,хотя и обладает даром привлечь внимание,передернуть,вырвать из текста и в нужном для себя(или заказчика)свете подать какие-либо данные)
В этой теме идёт речь не о штрафниках, а о так званных "чёрных" дивизиях укомплектованных добровольцами из заключенных ГУЛАГа.
Хотя тема штрафников тоже заслуживает особого внимания. Ссылка камрада forencic на сайт в посте #4 тому подтверждение.
Чорна Піхота. Скільки «чорносвитників» знищив Cталін? Ростислав Пилявець, кандидат історичних наук, науковий співробітник Українського інституту національної пам'яті. Політруки і командири зазвичай вважали їх потенційними зрадниками, звинувачуючи в тому, що "поки ми кров проливали у боротьбі з ворогом, ви відсиджувалися, тож тепер змийте власною кров’ю провину окупації". Їх називали по різному: "піджачники", "чорножупанники", "чорнобушлатники", але переважно "чорносвитники" і, нарешті, "чорна піхота"... Не знайти таких назв і понять в офіційних радянських документах, начебто їх і не існувало. Начебто і не було позначеного цими назвами трагічного явища і великої кількості мобілізованих у 1943–1944 роках людей, більшість з яких назавжди залишилася лежати в українських полях, степах, на дні та уздовж річок, часом поруч з рідним селом, геть близько від рідного обійстя… У Радянському Союзі ця сторінка минулої війни довгий час належала до небажаних і фактично заборонених. Про "чорносвитників" як явище, що супроводжувало "визволення" тимчасово окупованих ворогом територій СРСР, не прийнято було писати і згадувати. Радянська історична наука зовсім оминала цю проблему, оскільки, як стверджує відомий історик Владислав Гриневич, вона таїла в собі багато непривабливих і відверто небезпечних сюжетів, здатних зашкодити формуванню міфу про "Велику Вітчизняну війну" . З цим твердженням важко не погодитися. Висвітлення сторінок, пов’язаних з "чорною піхотою" не лише загострило б увагу до одного з багатьох трагічних явищ воєнного лихоліття – воно б дисонувало з офіційною, писаною історією війни, відкривало б очі на розповсюджену практику по суті протизаконних дій командного складу армії-визволительки. Саме тому в історичних працях та інших публікаціях про минулу війну жодним словом не згадувалося про її переважно примусовий характер, майже ніякої інформації немає про діяльність так званих "польових військкоматів", і тим більше відсутні згадки про "чорносвитників". У незалежній Україні означена тема стала предметом наукового вивчення й висвітлюється засобами масової інформації, переставши бути "прогалиною" чи "білою плямою" історії . Але першими про неї розповіли не історики, а письменники. Саме вони ще за радянських часів знайшли мужність звернутися до цієї болючої теми і донести її до читачів. Окремі змушені були це зробити "езоповою мовою", прикриваючи сутність пафосом. Саме так зробив Юрій Яновський у статті "Шлях війни", опублікованій ще на початку листопада 1943 року. Він маскує негативне явище, "героїзуючи" його: "По дорогах Полтавщини йде на фронт "чорна піхота". Так називали мобілізованих селян, що не одержали ще військового одягу. Але дух цієї піхоти – над усякі похвали. Вони ходять в атаку, як леви. Вони вмирають, якщо доводиться, але в агонії роблять ще один крок уперед" . Більш реалістичною та зворушливою видається картина, змальована Дмитром Міщенком в оповіданні "Батальйон необмундированих" (збірка "Очі дівочі", 1964 рік). Кілька сповнених болю й трагізму сторінок присвятив "чорносвитникам" видатний майстер пера Олесь Гончар у своєму романі "Собор" (1968 рік). Уже в 1980-х роках до цієї теми звернувся Василь Захарченко – його оповідання "Чорна піхота", що увійшло до збірки "Клекіт старого лелеки" (1989 рік), також дуже реалістично змальовує трагедію тих, хто був мобілізований "визволенням". У наш час проблема "чорносвитників" відкрито обговорюється й жваво та доволі гостро дискутується не лише фахівцями, а й певним колом небайдужих людей, на сторінках друкованих видань, газетних шпальтах, і, особливо, на інтернет-форумах. Торкається цієї непростої теми і зміст кількох документальних фільмів, знятих в Україні останніми роками, зокрема "Чорна піхота" (режисер Іван Кравчишин, 2010 рік), "Рівень секретності 18" (режисер Володимир Іванов, 2011 рік) та ін. Попри це, тема "чорносвитників" далеко не вичерпана – ми ще не маємо реальної та повної картини подій. Поки що не можемо точно окреслити характер і масштаби цього, без перебільшення, злочину тоталітарної системи проти людяності та гуманізму. Коли тепер ми "з гордістю" відзначаємо стрімке зростання кількості українців у Червоній армії в другій половині 1943 і у 1944 роках, підкреслюючи, що 1944 року кожен третій військовослужбовець діючої Червоної армії був українцем, чи замислюємося над тим, якою ціною це відбувалося? Чому саме у той час так різко зросла частка українців, жителів України у діючій армії? А відповідь, як не дивно, не ховається десь углибині, а знаходиться на видноті, на самій поверхні, тому й така проста і очевидна: стрімке зростання відсотку українців у Червоній армії стало наслідком масової, майже тотальної мобілізації до війська чоловічого населення з територій, які були звільнені від ворога. І саме продуктом такої мобілізації були так звані "чорносвитники". Очевидно, не всіх мобілізованих в Україні упродовж 1943–1944 років можемо віднести до цієї "категорії", однак цілком об’єктивно – чималу їх частку. З іншого боку, "піджачники", "чорна піхота" – не суто українське явище, воно стосується не лише українців і жителів УРСР. Вперше воно з’явилося на звільнених від загарбників територіях, переважно Росії (РРФСР), ще взимку-навесні 1942 року, але не мало масового характеру. Та ми вправі стверджувати, що саме в Україні восени 1943 і взимку 1944 років воно набуло найбільшого розмаху. Олександр Довженко наприкінці 1943 року у своєму щоденнику з болем відзначає: "Ми, визволителі, всі до одного давно вже забули, що ми трохи винуваті перед звільненими, а ми вважаємо уже їх другорядними, нечистими, винуватими перед нами дезертиро-оточено-пристосуванцями". Він занотував розповідь письменника Віктора Шкловського про те, що в боях на землях України гине велика кількість мобілізованих громадян, що їх звуть чорносвитками, позаяк вони воюють у домашньому одязі без жодної підготовки, як штрафні. До них ставилися, як до винуватих: "Усіх мучить думка про нелюдські небачені страждання народу. Розповідають, що в Україні починають уже готувати до мобілізації 16-річних, що в бій женуть погано навчених, що на них дивляться як на штрафних" . Петро Лебедєв, у 1943 році капітан діючої армії, згадував: "Зростаючий у ході безперервних боїв некомплект особового складу заповнювався далеко не повною мірою. У бойових підрозділах залишалася чи не половина штатного складу. Все більше в ротах ставало солдат, покликаних по мірі просування військ, так званими, "польовими військкоматами", а попросту самими частинами. Більшість з них – хлопці, що за час окупації підросли до призовного віку, але чимало було й солдат старшого віку, у тому числі тих, хто опинився тут з різних причин з часу великого Київського оточення 1941 року. Ті, хто пережив трагічну пору поразки на фронті і дворічне перебування на окупованій території, і ті, хто прийшов сюди з Сибіру дорогами наступу – були представниками різних епох однієї війни, що не завжди розуміли одна одну. Це створювало певні складнощі у відносинах всередині військового колективу. Але безпосередньо позначалася на бойових якостях військ непідготовленість більшості цих новобранців до бою. Багато з них навіть вступали в бій у своєму домашньому одязі (їх у нас так і називали – "чорножупанники") Гірше того – не вистачало на всіх і зброї. Офіційно самовільна "мобілізація" заборонялася, але, що поробиш, якщо попереду жорстокі бої, а в роті вже й двох десятків бійців не нарахувати?... Втрати цих бійців вже з перших днів боїв на плацдармі виявлялися особливо великими. Багато гинули, по суті, не ставши військовими" . А ось як описав процес мобілізації на відвойованих українських землях у своїй автобіографічній "Пісня переможця" Григорій Климов: "Коли Червона Армія почала виганяти німців з України, то "домосідів" швиденько збирали, – цим займалися навіть не військкомати, а самі командири передових частин, – сунули їм знову гвинтівки в руки і, навіть не переодягнувши в шинелі, в чому були – у першу лінію бою! Їх так і називали – "піджачники". Береги Дніпра, як весняними квітами, рябіли трупами в різноколірному цивільному одязі" . Під час призову до Червоної армії, зокрема в Кіровоградській області, політруки та командири гнали людей до бою без зброї, наказуючи здобувати її самим у сутичці з ворогом і власною кров’ю "змити провину перед Батьківщиною та її великим вождем Сталіним". Про такі факти згадує український письменник-емігрант Михайло Дорошенко. Отже, спокутувати вину кров’ю. Яку вину? Вину за те, що не були призвані до війська на початку війни? А якщо були призвані – то за те, що вижили у "м’ясорубці" 1941 року? За те, що опинилися в "котлах" і не змогли вийти з оточення до відступаючих "своїх"? За те, що втекли або були відпущені з полону? За те, що повернулися до своїх родин, залишившись на окупованій ворогом території? За те, нарешті, що на момент "визволення" вже досягли 16-17-річного віку? Примітки: 1. Гриневич В. Військові мобілізації в Україні 1943–1944 років. "Ви повинні змити власною кров’ю провину перед Батьківщиною і її великим вождем товаришем Сталіним" // Дзеркало тижня. – 2005. – 2 вересня. 2. Гриневич В. Радянські військові мобілізації в Україні // Історія українського війська (1917–1995). – Л.: Світ, 1996; Гриневич В. Між молотом і ковадлом // Український тиждень. – 2013. Рибченко Л. Визволені на війну // Український тиждень. – 2013. – № 6 (274). – С. 46-49. 3. Яновський Ю. Твори. Новели. – Т. 1. – К., 1947. – С.180. 4. Міщенко Д. Батальйон не обмундированих: Повість. – К.: Молодь, 1995; Гончар О. Собор: роман. – К.: Дніпро, 1968 (Романи і повісті. – 1968. – Січень); Захарченко В. Чорна піхота // В. Захарченко. Клекіт старого лелеки: Романи, оповідання. – К.: Радянський письменник, 1989. – С.334-366.
Петро Мовчан. Чорнопіхотинець з села Строкова, що на Переяслащині. Оповіщення про смерть Петра Мовчана. Видано постфактум, у 1944 році. Місце загибелі було невідомо, тому у документі ця графа залишилася порожньою. Рештки героя були знайдені у 2008 році і перепоховані у рідному селі. Документ зі зборів Національного Музею історії Великої Вітчизняної війни.
5. Захарченко В. Вiйна у вiйнi (ще раз про "необмундированих") // Літературна Україна. – 1998. – 29 жовтня; Светлако А. Чёрные свитки. В 5-и частях (http://svetlako.livejournal.com/8615.html; /8922.html; /9094.html; /9238.html; /9475.html); 6. Довженко О. Україна в огні / Кіноповість, щоденник. – К.: Радянський письменник, 1990. – С.228, 229. 7. Лебедев П. На плацдармах под Киевом осенью 1943 года (http://army.lv/…/Lebedev-Petr-Pavlovich-(kapitan).…/998/2200). 8. Климов Г. Песнь победителя. – Краснодар: Пересвет, 2004. 9. Дорошенко М. Українська трагедія. Спогади з Другої світової війни. – Нью-Йорк, 1980. – С.59. 10. Рибченко Л. Визволені на війну // Український тиждень. – 2013. – № 6. 11. Муковський І. Людські резерви для поповнення Червоної армії (1941–1945 рр.) // Воєнна історія. – 2002. – № 3-4. – С.60. 12. Рибченко Л. Радянські військові мобілізації на території України у 1941–1945 роках //
Чорна Піхота. Скільки «чорносвитників» знищив Сталін? Ростислав Пилявець, кандидат історичних наук, науковий співробітник Українського інституту національної пам'яті. "Змийте пляму зради власною кров’ю" Найбільш драматичними виявилися події на Київщині, пов’язані з форсуванням Дніпра, утримання і розширення захоплених плацдармів на правому березі річки. Так само на Черкащині в період битви за Дніпро і пізніше, під час Корсунь-Шевченківської битви, загинула велика кількість щойно мобілізованих і відразу ж кинутих у бій українських селян. Багато з них поховано в братських могилах за кілька кілометрів від рідної домівки, але вони й досі вважаються зниклими безвісти. Серед усіх вікових категорій мобілізованих особливо трагічною була доля наймолодшого контингенту – 16–19-річних юнаків. Для юнаків зі звільнених територій, які пережили окупацію, не лише зменшили призовний вік, а й зробили значно суворішими умови переходу з цивільного до військового стану. Після "визволення" їх мобілізовували армійські призовні комісії, направляючи для військової та політичної підготовки, відсіву "ворожих елементів" і навчання до армійських запасних стрілецьких полків. Згодом виявилося, що належний вишкіл призовників у них здійснити було неможливо – за встановлений двотижневий термін юнаки не встигали опанувати навіть азів військової справи. Були численні випадки, коли вони вирушали на фронт, не навчившись користуватися зброєю. Такі суттєві недоліки спонукали до зміни системи підготовки молодого поповнення. Директивою начальника Головного управління формування та укомплектування військ Червоної армії генерал-полковника Юхима Щаденка № М/1/188 від 29 січня 1943 року вимагалося після мобілізації направляти призовників не до армійських запасних полків, а до тилових запасних бригад військових округів, при цьому значно збільшувався термін підготовки мобілізованих. Але на практиці накази про направлення призовників у тил на навчання не виконувались. Факти незадовільної підготовки мобілізованих юнаків були непоодинокими упродовж усього 1943 і початку 1944 року. Про це свідчать спогади багатьох учасників війни, зокрема, Ф. Моргуна та А. Фоменка. Станом на 10 жовтня 1943 року Південно-Західний фронт мобілізував і використовував у районі бойових дій 7 тис. 16-17-річних (1926 року народження) призовників, а Центральний фронт – 2 тис. Термінів вишколу не дотримувалися, особливо в період наступу. Інколи не встигали не лише проводити підготовку нового поповнення, а й розсортовувати його за військовими фахами. Колишній командир полку 5-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії 4-ї гвардійської армії І. Попов згадував у своїх мемуарах "Батальйони ідуть на захід", як його полк восени 1943 року мобілізував на Черкащині у с. Власівка 800 осіб. Пізніше з’ясувалося, що колишніх артилеристів "загнали" в піхоту, а тих, хто гармати бачив лише в кіно - відправили в артилерію . У вересні 1943 року тільки з районів Донбасу до з’єднань Південного фронту влилося 120 тис. осіб. Війська 2-го Українського фронту за період із 1 по 23 січня і в березні – квітні 1944 року отримали 330 тис. осіб поповнення із колишніх окупованих територій. Мобілізовані у 1943 році мешканці українських міст і сіл опинилися у несприятливих обставинах як через об’єктивну складну ситуацію на фронті, так і через упереджене ставлення до них. Адже вважалося, що в період окупації впродовж двох років ці люди працювали на ворога і перебували під впливом ворожою пропаганди. Політруки і командири зазвичай вважали їх потенційними зрадниками, звинувачуючи в тому, що "поки ми кров проливали у боротьбі з ворогом, ви відсиджувалися, тож тепер змийте власною кров’ю плями окупації". Визнанням наявних порушень став наказ Ставки ВГК № 0430 від 15 жовтня 1943 року "Про усунення недоліків під час мобілізації громадян на звільненій від окупації території", в якому визнавалося, що мобілізацію проводили не лише військові ради армій, а й командири дивізій і полків, робили це не рахуючись із фактичною потребою у поповненні. Але такі порушення, хоча й вже не так масово, подовжували мати місце. За різними підрахунками, упродовж другої хвилі мобілізації (1943–1945 роки) з території України до лав Червоної армії та флоту було відправлено від 2,7–3 млн. до 4 млн. осіб, що складало понад 10% населення республіки. У деяких західних областях, зокрема на Волині, з метою позбавлення УПА потенційних бійців мобілізація мала тотальний характер – понад 15%. Лише за період вигнання ворога з України з лютого 1943 року по жовтень 1944 року на її території було мобілізовано 3 692 454 осіб - за підрахунками вчених на основі архівних матеріалів. Загалом за роки війни у лавах Червоної армії перебувало понад 7 млн. жителів УРСР, що становило майже 23% її особового складу. Не менше 4 млн. з них загинули на фронтах або померли від жахливих умов у таборах військовополонених і концентраційних таборах. Про кількість "необмундированих" і їх втрати нам невідомо. І навряд чи можливо підрахувати. Сталінський режим і армійське командування ставилися до уродженців України, які пережили окупацію, переважно як до штрафників або військовополонених. З одного боку, неправомірні дії військових стосовно місцевого контингенту були наслідком дуже складних обставин на фронті, практики ведення війни під гаслом здобуття перемоги не рахуючись із втратами, а з іншого – продовженням жорстокої сталінської політики стосовно людей, що перебували на окупованій території, зокрема на українських землях. Сталінський тоталітарний режим використовував військові мобілізації не лише для поповнення діючої армії живою силою. Вони водночас стали своєрідним інструментом помсти населенню, що залишилося на окупованій вермахтом території. Найбільш виразно це виявилося у відношенні до українського населення, ставши також і методом боротьби режиму з українським визвольним рухом. "Чорносвитники"... Скільки їх було і скільки полягло в українських землях упродовж 1943–1944 років? І чи багато з них пройшли крізь пекло війни і залишились живими? Вже не порахувати. Більшість гинули відразу, в найперших боях. Іноді їх знаходили і ховали в братських і одиночних могилах, імена декого з них викарбувані на плитах пам’ятників у списках воїнів-визволителів у рідних чи сусідніх селах, але більшість так і залишилися "зниклими без вісті". Примітки: 1. Гриневич В. Військові мобілізації в Україні 1943–1944 років. "Ви повинні змити власною кров’ю провину перед Батьківщиною і її великим вождем товаришем Сталіним" // Дзеркало тижня. – 2005. – 2 вересня. 2. Гриневич В. Радянські військові мобілізації в Україні // Історія українського війська (1917–1995). – Л.: Світ, 1996; Гриневич В. Між молотом і ковадлом // Український тиждень. – 2013. Рибченко Л. Визволені на війну // Український тиждень. – 2013. – № 6 (274). – С. 46-49. 3. Яновський Ю. Твори. Новели. – Т. 1. – К., 1947. – С.180. 4. Міщенко Д. Батальйон не обмундированих: Повість. – К.: Молодь, 1995; Гончар О. Собор: роман. – К.: Дніпро, 1968 (Романи і повісті. – 1968. – Січень); Захарченко В. Чорна піхота // В. Захарченко. Клекіт старого лелеки: Романи, оповідання. – К.: Радянський письменник, 1989. – С.334-366. 5. Захарченко В. Вiйна у вiйнi (ще раз про "необмундированих") // Літературна Україна. – 1998. – 29 жовтня; Светлако А. Чёрные свитки. В 5-и частях; 6. Довженко О. Україна в огні / Кіноповість, щоденник. – К.: Радянський письменник, 1990. – С.228, 229. 7. Лебедев П. На плацдармах под Киевом осенью 1943 года. 8. Климов Г. Песнь победителя. – Краснодар: Пересвет, 2004. 9. Дорошенко М. Українська трагедія. Спогади з Другої світової війни. – Нью-Йорк, 1980. – С.59. 10. Рибченко Л. Визволені на війну // Український тиждень. – 2013. – № 6. 11. Муковський І. Людські резерви для поповнення Червоної армії (1941–1945 рр.) // Воєнна історія. – 2002. – № 3-4. – С.60. 12. Рибченко Л. Радянські військові мобілізації на території України у 1941–1945 роках // .
Чорна Піхота. Скільки «чорносвитників» знищив Сталін? Ростислав Пилявець, кандидат історичних наук, науковий співробітник Українського інституту національної пам'яті. Коли солдатів бракує. Радянські мобілізації на території України були частиною загальносоюзної призовної кампанії. Ця компанія від перших місяців війни була зорієнтована не на формування дієвої стратегії, навчання й підготовку військ до ведення бойових дій, а на здобуття перемоги за рахунок значної кількісної переваги в живій силі, підкреслює сучасна українська дослідниця Людмила Рибченко . Під час війни в Українській РСР вони відбувалися двома хвилями. Перша (від 23 червня 1941 року до повної окупації республіки в липні 1942-го) збігалася в часі з оборонними боями. Друга (1943–1945 роки) – із проведенням наступальних операцій, наслідком чого стало відвоювання Червоною армією території України та продовження наступу на захід. Заради об’єктивності відзначимо, що під час мобілізації на початку війни значна частина населення, особливо міська молодь центральних, північних і східних регіонів України, виявляла патріотичне піднесення. Проте, воно згасало в міру наступу військ Вермахту. Влітку-восени 1941 року мобілізаційні заходи фактично були зірвані через хаос в органах влади і халатність військкоматів, а головним чином – через недовіру більшості населення до сталінського режиму і небажання його захищати. У багатьох центральних та східних областях УРСР явка на призовні пункти не перевищувала 50%, а в Західній Україні – була мінімальною. І все ж упродовж перших місяців війни з України до армії та флоту було направлено, за підрахунками дослідників, 3 184 726 осіб. Значна частина мобілізованих не дісталася до своїх військових частин. За підрахунками дослідників, на окупованій території СРСР залишилося понад 5,6 млн. військовозобов’язаних та призовників, із них в Україні – понад 3 млн. (тільки по Київському особливому військовому округу – понад 1,6 млн., Одеському військовому округу – понад 800 тис.) А у військах масовими ставали випадки дезертирства, і особливо – вимушеної чи добровільної здачі у полон. Разом з утікачами із фронту, оточенцями, відпущеними з німецького полону додому радянськими військовополоненими, а також юнаками, які за час перебування під окупацією досягли призовного віку, та літніми й хворими чоловіками (їхній статус як військовозобов’язаних було закріплено додатковими наказами радянського командування упродовж 1942–1943 років) – вони стали потенційним контингентом другої хвилі призову в ході відвойовування в німців території України. На початок 1942 року у Червоній армії вже катастрофічно не вистачало людських ресурсів. Із різних регіонів СРСР на фронт відправляли всіх придатних до військової служби. Для заміни рядового й молодшого командного складу військ ППО, ВПС, зв’язку, тилових частин та установ мобілізовували жінок. Було значно зменшено перелік хвороб, за якими військовозобов’язаних вважали непридатними до служби. До війська були мобілізовані рідні так званих "ворогів народу" та інші "неблагонадійні" громадяни. Змінилися й правила призову. В наказі Ставки Верховного головнокомандування № 089 від 9 лютого 1942 року вказувалося: "Оскільки діюча армія повинна своєчасно діставати поповнення живою силою, а підготовлений військовий контингент тилу через транспортні труднощі затримується в дорозі й прибуває у діючі частини несвоєчасно, військові ради армій дістають дозвіл на самостійне поповнення своїх частин живою силою в ході наступу". Отже діючі армії отримували право проводити власний набір щойно звільненого населення у свої підрозділи, фактично – майже необмеженого використання для своїх потреб місцевого людського ресурсу. Ця обставина надавала проведенню військової мобілізації вкрай жорстких рис. За новими правилами, армійські польові призовні комісії рекрутували чоловіків віком від 17 до 50 років, зокрема із числа тих, хто з початку війни не був мобілізований на фронт. Армійському командуванню наказувалося терміново формувати запасні полки, що мали здійснювати відбір, призов і 15-денну бойову підготовку мобілізованого контингенту в зоні дії своїх армій. Проте, й таких правил у військах дотримувалися на свій розсуд, часто в ході наступу порушуючи вікові обмеження для призовного контингенту й інші вимоги інструкцій. "Польові" військкомати: тотальна мобілізація Активні мобілізаційні заходи Червона армія розгорнула з перших же днів вступу на українську землю взимку 1943 року, і вони не припинялися до кінця 1944 року. Так, улітку 1943 року у Сталінській (тепер Донецькій) області лише передовими частинами було призвано і мобілізовано 12 860 осіб, у Сумській – 24 031 особи. У звільнених від німців районах налагоджували свою роботу й стаціонарні військкомати. Отже, уникнути мобілізації було неможливо: якщо хтось уникав мобілізації наступаючою армією, то потім його мобілізували територіальні військкомати. Звичайно, участь фронтових військкоматів – польових призовних комісій армій – у процесі мобілізації значно пришвидшувала введення до бойових дій нових резервів. Однак, така форма забезпечення військ людськими ресурсами істотно знижувала якість відбору призовників, призводила до порушень вікових, медичних та інших стандартів призову, передусім термінів їх підготовки. У підсумку це негативно позначалося на боєздатності військ. За свідченнями очевидців та висновками істориків, від самого початку повернення Червоної армії в Україну радше правилом, аніж винятком із нього стала практика, коли у бій кидали погано озброєних і непідготовлених до нього людей. Це більше нагадувало акт відплати тим, хто перебував під ворожою окупацією за виявлену нелояльність до сталінської влади, ніж надання українцям можливості відплатити окупантам за знущання і приниження. Навіть командуванню вермахту було незрозуміле таке ставлення радянського командування до "своїх людей". Так у німецьких військових джерелах містилася інформація, що після першого взяття Червоною армією Харкова навесні 1943 року до неї було мобілізовано близько 15 тисяч осіб віком від 15 до 45 років, яких без підготовки відправили на фронт. Ці чоловіки були вдягнені в цивільний одяг і практично не мали зброї (1 гвинтівка припадала на 5-10 осіб). Не випадково цих людей, насильно загнаних до Червоної армії, німці називали трофейними солдатами - Beutesoldatenen. Провівши аналіз контингенту полонених червоноармійців восени 1943 р. і виявивши, що серед нового поповнення виявилося чимало підлітків, осіб похилого віку, що були мобілізовані з числа місцевих мешканців кілька тижнів тому, німці дійшли парадоксального висновку, що СРСР остаточно вичерпав усі свої людські ресурси. Кров’ю майже півмільйона і життям понад 100 тисяч бійців і командирів Червоної армії було сплачено шлях до Дніпра в ході Чернігівсько-Полтавської стратегічної операції – першого етапу битви за Дніпро. Щодоби війська наступаючих фронтів втрачали у середньому до 12 тис. осіб, з них загиблими – близько 3 тисяч. Ці втрати з погляду воєнної доцільності часто були невиправданими. Мобілізовані польовими військкоматами цивільні мешканці, часто 16-17-річні юнаки, майже чи зовсім не підготовлені, часто без зброї, гинули найпершими. В ході наступу на Лівобережжі правилом стали мобілізації поповнення без огляду на чинні інструкції. Розпочавшись як вимушений захід, пов’язаний з хиткою ситуацією на фронті, що потребувала негайного поповнення військ, масштабні радянські військові мобілізації на щойно звільнених територіях перетворилися на невід’ємну частину планування стратегічних операцій . Отже, для дій командування наступаючих військ характерним було безжальне використання місцевого людського контингенту. Широко використовувалися нашвидкуруч мобілізовані у Мелітопольській операції військ Південного фронту (25 вересня – 5 листопада 1943 року). Так, дослідник Валерій Кравченко стверджує, що всю чоловічу частину населення м. Бердянськ і навколишніх сіл віком від 15 до 60 (!) років мобілізували і "погнали" під Мелітополь на "німця". Не обмундирувавши, не навчивши, не озброївши. Серед мобілізованих було багато інвалідів-фронтовиків, що обморозили кінцівки ще під час радянсько-фінської війни. Примітки: 1. Гриневич В. Військові мобілізації в Україні 1943–1944 років. "Ви повинні змити власною кров’ю провину перед Батьківщиною і її великим вождем товаришем Сталіним" // Дзеркало тижня. – 2005. – 2 вересня. 2. Гриневич В. Радянські військові мобілізації в Україні // Історія українського війська (1917–1995). – Л.: Світ, 1996; Гриневич В. Між молотом і ковадлом // Український тиждень. – 2013. Рибченко Л. Визволені на війну // Український тиждень. – 2013. – № 6 (274). – С. 46-49. 3. Яновський Ю. Твори. Новели. – Т. 1. – К., 1947. – С.180. 4. Міщенко Д. Батальйон не обмундированих: Повість. – К.: Молодь, 1995; Гончар О. Собор: роман. – К.: Дніпро, 1968 (Романи і повісті. – 1968. – Січень); Захарченко В. Чорна піхота // В. Захарченко. Клекіт старого лелеки: Романи, оповідання. – К.: Радянський письменник, 1989. – С.334-366. 5. Захарченко В. Вiйна у вiйнi (ще раз про "необмундированих") // Літературна Україна. – 1998. – 29 жовтня; Светлако А. Чёрные свитки. В 5-и частях 6. Довженко О. Україна в огні / Кіноповість, щоденник. – К.: Радянський письменник, 1990. – С.228, 229. 7. Лебедев П. На плацдармах под Киевом осенью 1943 года. 8. Климов Г. Песнь победителя. – Краснодар: Пересвет, 2004. 9. Дорошенко М. Українська трагедія. Спогади з Другої світової війни. – Нью-Йорк, 1980. – С.59. 10. Рибченко Л. Визволені на війну // Український тиждень. – 2013. – № 6. 11. Муковський І. Людські резерви для поповнення Червоної армії (1941–1945 рр.) // Воєнна історія. – 2002. – № 3-4. – С.60. 12. Рибченко Л. Радянські військові мобілізації на території України у 1941–1945 роках //
Колони полонених до горизонту. В результаті невдалої операції маршала Семена Тимошенка під Харковом в оточення потрапили більше 200 тисяч солдат. Частина з них була відпущена окупаційною владою по домівках, а потім - знову мобілізована до Червоної армії у 1943 році. Фото: червень 1942. Архів ЦДВР
"Уманська яма". Один з таборів, де під відкритим небом перебували радянські військовополонені влітку та восени 1941 року. У перші місяці війни до німецького полону потрапило близько 3,5 млн. солдат і офіцерів Червоної Армії.
Есть во всей этой белиберде ссылка, хоть на один ДОКУМЕНТ? "Чув" "казали", "можливо"... То один "дослидник стверджує", то другий... - така гидота, жаль время на неё тратить!
яка там ссилка.В мене більшість землякив загинули в чорній піхоті в р_н Ясногородки.один дід залишився живий,доречі я його особисто знав.так ось їх дісно не переодягали,підготовку теж не проходили.Після бою(якщо це можна так назвати)командира заарештували.Я думаю хлопці з ПО вам підтвердять.Стосновно документів,так більшість ще засекречені.не ставили питання чому?
Вот и пробейте их по ОБД. Посмотрите когда были призваны, когда погибли. Почему сразу не переодели, а, только, спустя месяц? Почему оказались не переодетые только те, кто призывался полевыми военкоматами в конце сентября - начале октября 1943 года? В курсе? Если призывали в конце сентября, а первые похоронки датируются числами второй декады октября, где "гуляли" призывники, как минимум, две недели (это если пехота). Артиллеристы, миномётчики, связисты ... те "гуляли" ещё дольше. Вот вам списки (полные!) Книги Памяти двух сильрад: http://gorod-kremenchug.pl.ua/Bratskie/B-Kochnovka/B-Kochnovka.htm http://gorod-kremenchug.pl.ua/Bratskie/St_Potoki/Книга памяти.htm Могу выложить списки погибших бойцов 66-й Гв. СД на Днепровских плацдармах, там есть и чернорубашечники, но их там не много. Большинство погибнет по войне дальше. Посчитайте сколько там 15-16 летних, скольким солдатам под 60 лет. Сравните с тем, что пишет этот брехун! В какой дивизии служили ваши земляки? У вас есть списки погибших? Мне подтверждения не нужны! Я сам способен найти соответствующую инфу.
Станислав, этих погибших подростков полевые военкоматы не то, что не переодевали и не вооружали, а даже не заносили в списки. Так погиб мой двоюродный дядя, а с ним более чем 200 таких ровесников. Краёв не нашли по сей день. А таких случаев было множество!!! Нужно не только о победах и героизме советских солдат писать, но ио преступлениях старшего и высшего командного состава! Ни в каких списках они не значатся. Вот эти преступления нужно тоже озвучивать! А так очень удобно было, не нужно было отчитываться за потери. Много накосячили наши полководцы! Утопили врага в собственной крови.
Не бачив ваше повідомлення.Так їх не оформляли,потім після бою записали і переодягли.Чому?Бо посилали на убій.Важали зрадниками.Ось спогади місцевих:Для того, чтобы проехать нам телегой, необходимо было идти впереди и растаскивать трупы. Вся площадь перед немецкими позициями была заминирована противопехотными минами, и большинство солдат подрывались на них. Все убитые были не обмундированные и, по документам, — Сумские, которых после освобождения мобилизовали и бросили искупать свою вину кровью, за то, что, бежав с немецкого плена, жили на оккупированной немцами территории — их считали предателями.Також чітав скани листів,що писали.Писали що седять голодні,бо на"довольствие"їх не ставлять.(якщо дуже потрібо пошукаю в гуглі є скани)Деяких дісно оформили,але всеодно лягли в р-н Ясногородки.Також читав спогади командира,що призвані не вміють поводитись з зброєю і гранатами.
Да ну? Не вносили в списки? И как они оказывались в расположении части? Что рассказывали на постах заградотрядов? Чем питались? В какой дивизии/армии было такое дело? Вы это в какой газете прочитали? Молодое пополнение ВСЕГДА участвовало в бою со старослужащими. Молодые в подразделениях составляли, как правило, треть! Кроме того они проходили обязательный курс молодого бойца в учебном батальоне. Люди не были одеты по той простой причине, что плечо подвоза для Степного фронта составляло, почти 200 км. И в первую очередь везли боеприпасы ГСМ, и запчасти к технике. Вот приказ Конева начальнику тыла. Но, при всём желании обмундировать 3000 бойцов пополнения для 37-й Арм. не было ни как ой возможности. Их оденут к концу октября к началу ноября, когда железная дорога пройдёт Полтаву и подойдёт ближе к Кременчугу. Архив: ЦАМО, Фонд: 341, Опись: 5312, Дело: 155 Прям всех считали предателями? Назовите две три конкретные фамилии. В какой дивизии было дело? Вот, конкретная история человека, который был в немецком плену, а потом жил на оккупированной территории, как гражданский человек. Да, он попал в штафбат, но после был восстановлен в звании и был назначен командиром пулемётной роты. Здесь эта история. Ссылки на документы там прилагаются! http://gorod-kremenchug.pl.ua/Kremenchug_1941-1943/Averin/Averin.html Вы ещё забыли написать про кирпичи и про одну винтовку на троих/пятерых! Просьба отвечать с ссылками на документы, на конкретные части, привязки к местности. Свидетельства "очевидцев" меня не интересуют. Я их уже наслышался! Но как только начинаешь задавать им уточняющие вопросы - сразу включают заднюю! "Сам я этого не виде, люди говорили... Мне так рассказывали... " и т.п.
Левченко, Савченко, Андриевский, Омельченко и ещё могу привести пол сотни фамилий 17-ти 18-ти летних пацанов из Марьинского района, Донецкой области! Эту тему я исследовал лично! Потому, что это коснулось моей родни и близких! Их матери так ничего и не добились. Эту тему я начал тихонько раскручивать ещё в далёком 1978 г. О массовой гибели украинских пацанов из Марьинского района Донецкой области в сентябре-октябре 1943 г. Комуняки хорошо замели следы. Погибла масса молодых людей, а они нигде не значатся. Концов не найти.
ЧОРНА ПІХОТА – БИТВА ЗА ДНІПРО! 3-6 листопада — кривавий апогей Битви за Дніпро. Ця операція в історії Другої світової війни була найкривавішою. Під час її проведення на догоду Йосифу Сталіну, що вимагав оволодіти столицею України до 26-ї річниці «великого жовтня», Жуков та Ватутін без докору сумління загубили сотні тисяч солдатських життів, а надто – так званої «чорної піхоти». Одразу після початку «визволення» території України, за ініціативою Ватутіна — якого прозвали "генерал-облава" - чоловіків практично усіх вікових груп мобілізували у військо — всього на території України було призвано близько 900 тисяч людей. Більшість з них загинула в першому бою, неозброєними, у цивільному одязі. Жителів міст і сіл Лівобережжя у Сталіна мали "змити ганьбу перебування на окупованій території". Українських парубків та чоловіків "...быстренько собирали, — этим занимались даже не военкоматы, а сами командиры передовых частей, и, даже не переодев в шинели, в чем были — в первую линию боя! Их так и называли — "пиджачники". Берега Днепра, как весенними цветами, пестрели трупами в разноцветной гражданской одежде", — згадує Григорій Клімов в автобіографічній "Пєснь побєдітєля". Фактично, це був геноцид. Хоча кулі були німецькими, але справжніми вбивцями були керівники Червоної армії. Вони виконували свою криваву задачу, створюючи перемогу для радянської імперії. Непідготованих і погано озброєних, їх кидали в бій фактично, як бійців штрафних батальйонів. Зазвичай навіть не брали на військовий облік, аби згодом можна було зменшити статистику втрат. І зменшили! У вересні-жовтні при форсуванні Дніпра із майже 300000 "піджачників", тільки за мінімальними підрахунками, загинуло 250–270 тисяч! Українців у цій битві використали як "гарматне м"ясо"... Величезні жертви при форсуванні Дніпра прийнято традиційно пояснювати тим, що Сталін хотів здобути Київ до 7 листопада — річниці жовтневого бандитського перевороту. Перед початком форсування Дніпра в селі Требухів пройшло засідання Військової ради штабу фронту. Спогади про нього збереглися завдяки офіцерові з особливих доручень командувача Першим Українським фронтом Миколи Ватутіна Юрію Коваленко. Коли на цьому засіданні вирішувалося питання, у що одягнути і чим озброїти 300 тисяч мобілізованих новобранців, як їх хоч трохи підготувати, навчити заряджати гвинтівку, майбутній «маршал Перемоги» Георгій Жуков заявив: Как во что? В чем пришли, в том и воевать будут! Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов — и от заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам. Трехлинейку им образца 1891 года!» На 4 годину ранку 6 листопада 1943 року Київ повністю визволили від нацистських військ. Завдання командування – визволити столицю України до 26-ї річниці Жовтневої революції – було виконане. Якою ціною, нікого не хвилювало. А тим часом, Київська наступальна операція 1943 року коштувала життя, за різними даними, від 417 до 800 тисячам червоноармійців. Для порівняння – німці в боях за Київ втратили, за даними істориків Олександра Лисенка й Івана Муковського, 15 тисяч вбитими та 26 тисяч пораненими.
