Київ, 3 листопада, Будинок Кіно! Лесь Подерв'янський з новою програмою "Таинственный Амбал та все найкраще"! Квиточки тут: https://goo.gl/ZXndBP
"Купатись чи не купатись?" - 22 вересня, клуб "Atlas", Квиточки тут: https://goo.gl/Thk8Zm "Я Пушкіна читала на турбазі. Там сказано, шо краще менше жити, но їбатись, Ніж жити дохуя таким життям убогим,… Як ми живем з тобою, подружка сизокрилая моя!"
Ось у фейсбуці на сторінці митця, нове oповідання. БОЛЬНІЧКА Сором Я порізав руку. Незграбно заїхав ножем по вені, поруч з вказівним пальцем, кров знайшла дірку в трубопроводі і стрімко побігла на волю; синя хустка, якою я замотав руку, намокла і почорніла. Друзі жаліли і лякали мене. Базіль сказав, що якийсь знайомий дядечко помер від зараження крові, Чапа щось промимрив про хворобу столбняк, від якої людина помирає цілком гарантовано, але перед тим довго мучається, а дебіл Вова підкрався ззаду, смикнув мене за шию і сказав: „Вот лєтіт оса, цап тебя за волоса”. Козел не сказав нічого, бо якраз кидав в бетонний паркан саморобну гранату, зроблену з гайки і двох болтів.В гайку він завбачливо натовк сірку, яку здер з сірників. Якщо добряче запиздчити, то їб@не, а болт відскоче в лоба. Мене цікаві піротехнічні досліди Козла не цікавили, я мерщій чимчикував до пункту невідкладної допомоги Жовтневої лікарні, мої добрі друзі таки налякали мене. Коридор закладу, пофарбований в синій колір, натякав, що життя – це слабенькі виєбони, до яких не треба ставитись серйозно, хворі сумирно чекали своєї черги скупчившись на дистрофічних стільцях, як гриби поганки на трухлявих пеньках. Я присів на вільний стілець поруч з вусатим стариганом, звідси було зручно вивчати плакат з лаконічною назвою „Сказ”. Центром композиції слугував палець людини, з якого капала кров, навколо пальця розташувались: скажена лисиця,скажений кіт, скажений єнот, скажена барсучиха, вони демонстративно казились і вишкіляли зуби під тварюками майоріло червоне попередження: „Бережіться сказу!” - Все це +уйня, - сказав вусатий стариган, - якщо вкусить – щітай пиздць, ні+уя не допоможе. Старий поліз в засмальцовану торбу, дістав звідти хліб, цибулину, сало відрізав скибку і поклав на хліб. - Пригощайся малий - сказав стариган. - Дякую, щось апетиту нема – сказав я. - Я пожартував – сказав старий, - мене сто разів кусали і ні+уя – він захрумтів цибулиною і закусив салом, затишні пахощі поповзли синіми нутрощами лікарні, я пожалкував, що легковажно відмовився. - Колись люди не умивалися, а їли сало – сказав старий, - а захоче помідора, чи диню, то так зірве, навіть і не миє. І не болів ніхто. Оттакі у всіх пики були, по сто років жили. А щас шо? Хіба це люди? - А хто? – поцікавився я. - Щас гівно! – сказав старий. „Що він взагалі тут робить” – подумав я, - „він не схожий на хворого”. Я роззявив рота щоб спитати старого, але не встиг, бо побачив двох добродіїв. Добродії булу вдягнені в плащі; один в сухий, другий в мокрий, вони пересувались коридором, п’яні та неквапливі, сухий підтримував мокрого, нерозбірливі матюки пурхали попереду і позаду, темна калюжа тягнулася за ними, горлянка мокрого була перерізана від вуха до вуха, лікар летів коридором, білий присмерк життя людського. Я відчув себе жалюгідним. - А ви діду казали, що щас не люди, а гівно – сказав я докором, і поніс додому своє поранення. На порозі я зупинився і озирнувся на старого. Весняне сонце облизало моє обличчя. - Не сци малий – сказав старий і підморгнув.
Кожне оголошення станції голосом митця має закінчуватися : "І шоб порядок був, на@@@ а не то шо січас, б@@@@!")))
Ага і отаке буде казать коли двері зачинятимуться: "Надо двері якось закрутить – це ж не богадельня, шо вони все лізуть і лізуть!"
