Поліцейські батальйони ОРПО "Шума"/ Schutzmannschaft Bataillone OrPo - "Schuma"

я имел ввиду, что в наведенной мной статье информация о 23 батальйоне СД полярно отличается от той, которую выложили вы; откуда ваша информация?

 

Инфа разница вроде бы по 1945 г. Это написано на основании различных источников, в основном посвященным спецчастям СС.

 

батальйон Муравйова (формувався на Волині) був включений в 30-ту дивізію, а 23-й батальйон СД (формувався в Києві, коли Муравйов вже був в Білорусії) - в "Тотенкопф"... мені здається, що обидва ці формування ніякого відношення один до одного не мали... треба ще поритись...

 

Посмотрите С.Дробязко "Под знаменами врага". с.579

 

в мене немає

 

ще таке давно цікавило - капелани в батальйонах "шума"...
чи був якийсь спец.наказ, який дозволяв їх присутність в цих формуваннях чи це просто власна ініціатива?
чи мали вони якісь відмінності в уніформі?

 

Nikoly pro kapelaniv ne chuv. Zreshtoju bil'shist' Shuma buly malymy viddilamy dislokovanymy v jakyhos' mistechkah - a v kozhnomu mistechku dumaju buv svij pip.

 

греко-католицький капелан І.-В. Дурбак в 201-му батальйоні "шума"...
в 31-му батальйоні СД була аж двоє православних капеланів - Іов Скакальський та Палладій Дубицький...
про інші такої інфи нема; можливо, це пов'язано з тим, що обидва батальйони були створені при співпраці з ОУН і їм було надано якісь привілеї в цьому плані...

 

інтерв'ю з Орестом Білаком, уродженцем м. Вижниці Чернівецької обл., учасником Буковинського куреня та 115-го батальйону "шума", в складі якого був включений до 30-ї дивізії Ваффен СС, після чого перейшов на бік фр. партизан, згодом перебував у фр. Іноземному легіоні, зараз громадянин Франції - http://www.molbuk.cv.ua/archive/2002/101/nez_1.html

- У липні - серпні 1941 року в умовах румунської окупації ми, очікуючи арешту або відправлення на примусові роботи, відгукнулися на заклик націоналістичного руху. Іншого й не могло бути, бо тоді всі наші відомі люди - доктори наук і професори, українські патріоти виробляли цю ідеологію. Дві групи - одна з Чернівців, а інша з Вижниці - перейшли на Галичину і домовилися зустрітися в Городенці. Там зібралися понад тисяча представників патріотичних організацій. Але одні раніше пішли у південну Україну, а на нашій базі сформували Буковинський Курінь, - розповідає Орест Білак.
- Ви відразу брали участь у боях?
- Ми були всі цивільні, не мали зброї і йшли за німецьким фронтом аж до Вінниці. Там зустріли українського генерала Омеляновича-Павленка, учасника визвольних змагань 1917-20 років. Він пообіцяв, що клопотатиме, аби нас одягли в українську військову форму. Свою обіцянку генерал виконав дуже швидко. Ми отримали сіре вбрання і мазепинки з тризубами. У Вінниці побачили, що німцям було далеко не до української справи, а прийшли вони, щоби якнайбільше людей вивезти до себе на примусові роботи. Двома поїздами наприкінці жовтня 1941 року понад 700 нас прибуло до Києва.
- Як вас зустріла столиця?
- Лише там довідалися, що Київ вже 40 днів зайнятий німцями. Там ми побачили невеселі речі. На вулицях розривалися міни і бомби, а потім почали вибухати будинки на Хрещатику. Ніхто нічого не розумів. Лише потім дізналися, що то радянські агенти все підривали за допомогою електричних зарядів. Вони зруйнували Хрещатик за декілька днів. Потім довго казали, що то німці робили. Вони могли це зробити у 1943-му, коли відступали, але перші руйнування зробили більшовицькі агенти.
- Яким було ставлення німців до вас?
- Німцям ми були зовсім не потрібні, і вже тоді вони почали думати, що з нами робити. До гестапо хтось доніс, що серед нас дуже сильний український національний дух. Тому в лютому 1942 року нас поділили на підрозділи і прислали поповнення з полонених червоноармійців, що на бориспільських полях потрапили у полон. Там було полонено десь зо шість тисяч людей, а відбирав їх до куреня сотник Захвалинський, вояк армії УНР з 1918 року, який прибув з Франції. Він наївно думав та розказував, що ми маємо бути військом майбутньої Української держави. Німці того не хотіли і фактично ліквідували наш Буковинський Курінь і назвали одну групу 115-м батальйоном, а другу – 118-м. Ці військові формування складалися з буковинців, галичан та військовополонених червоноармійців. Останні спочатку були дуже щирі, говорили про українську ідею, але серед них було багато політруків, які боролися проти українського духу ще за радянського часу.
- Як до вас потрапили радянські політруки, адже німці їх, як правило, роз-стрілювали?
- Коли німці захоплювали в полон червоноармійців, то ділили всіх за національностями і питали, хто є німецького роду. Прості солдати Червоної Армії нічого не розуміли, а з політруків багато хто знав німецьку мову. Вони й казали, що є німецького походження. Коли потрапляли у полон, то свою форму викидали, а брали солдатську, щоби німці не розстріляли. Німці в перші місяці війни не перебирали, а навіть раділи, що знаходили людей з німецьким корінням. Їм дали звання фольксдойче. Побачивши серед нас український націоналістичний дух, політруки доносили в гестапо.
- Тому не було потреби тримати вас у Києві?
- Так. Після реорганізації 115-й батальйон, де була більшість буковинців, відправили до Білорусії. Був у нас й особливий випадок, коли до батальйону прибули полонені червоноармійці-євреї. Вони не хотіли до полонених росіян, а тому причепилися до українців, бо середовище наше було значно культурнішим. У Білорусії у нашому батальйоні було 5 євреїв. Ми їх запитували: “Ми, українці, боремося за свою державу, а ви, євреї, за що?” Один з них відповів: “У даному випадку за казанок супу”. Посміялися ми з того. Після їх загибелі на могилах ми ставили хрести і синьо-жовті українські стрічки.
- А по селах за дівчатами бігали? Війна ж все таки, а чоловіки молоді…
- Коли ми в села приходили, то були такі хлопці, які за дівчатами бігали. Нікуди від цього не подінешся, багато хто бігав. Але щоби насильно, ніколи такого не було. За це дуже жорстоко карали. Офіцери ж нам часто пояснювали, що ми не маємо чіпати мирне населення, не дай, Боже, щоби дівчину образити. На нас же потім казали і тепер дехто каже, що ми людей стріляли, хати палили і дівчат гвалтували.
- Треба ж було й чимось харчуватися. Невже не “просили” місцеве населення?
- Партизани у селах забирали їжу, вози, коней, молодих хлопців. Були випадки, коли сільські хлопці утікали в міста або добровільно їхали до Німеччини на примусові роботи, щоби не йти до них. Серед партизанів були такі, що до війни нічого не робили, пиячили, хуліганили, а з початком бойових дій брали до рук автомата і йшли в ліси. Ми ж мали свою їжу – військову, а забирати у сільського дядька не можна було. На Великдень чи на Різдво ми замовляли і купували в них трохи чорного хліба, сала чи горілки. На всі свята ми купували чвертку горілки. Таких випадків було три-чотири на рік. Німці ж сала навіть не мали. Вони якщо брали сало, то топили його і мали право відправити додому три пляшки смальцю на місяць. Вони теж не на все мали право.
- Як потрапили до Франції?
- Коли німці зняли нас з фронту, то перевели в Прусію. На початку серпня 1944 року сказали, що перекинуть у Францію. Перше, що ми подумали, - треба втікати до УПА. Потім зрозуміли, що через дві лінії фронту ніхто живий не дійде. Було троє хлопців, які ризикнули, але лише один з них залишився живий - Андрій Тишак. За три місяці він прибув до Кракова, а потім перейшов до УПА, але його дуже швидко поранили, взяли в полон, засудили до смертної кари. Потім замінили її 15-річним ув’язненням та 25 роками заслання. Він вижив і був на святі Буковинського Куреня у Чернівцях у 1995 році.
- Французи добре сприйняли ваш перехід на їх бік?
- Коли ми прийшли до Франції, то сказали, що воювати не будемо, бо тут немає наших інтересів. Ми мали прикривати від партизанів дорогу з Німеччини через Швейцарію на південь, але перейшли до французів. Нас приймали тріумфально. Коли ми сказали, що готові воювати за Францію, на “Славу Україні!” французький майор вигукнув: “Слава Україні!”, хоча, може, й не знав, де вона є. Ми брали участь у дев’яти боях з німцями і втратили 12 людей. Коли підійшла регулярна армія, то приїхала радянська комісія - троє осіб на чорному авто. Один з них промовив: “Рєбята нада єхать на родіну, там ви будєтє щасліви”. Ми сказали, що поїдемо в Україну тільки на наших танках. Через тиждень прийшов наказ нас зняти з фронту, бо, за Ялтинською угодою, нас мали відправити додому. Нас вишикував французький майор і запитав, хто хоче до Радянського Союзу. Вийшли 116 бійців з 450. Багато хто втік ще тоді, коли побачив перших радянських представників.
- Чому ви опинилися на Західному фронті?
- 230 осіб, в тому числі і я, перейшли до Іноземного легіону, а решта опинилися хто де - помандрували до Італії, а потрапили в Австралію, Америку та Канаду. У легіоні були цілу зиму 1944-45 років. У березні нас відправили на фронт, а у квітні я був поранений на території Німеччини. Після госпіталю переїхав до Ліона, і там знайшов товаришів з нашого колишнього батальйону. Ми вже налаштувалися на мирне життя, хтось знайшов роботу, створив сім’ю, але радянські агенти не давали нам спокою. Радянська комісія мала одну казарму в центрі міста, видивлялася наших людей, виловлювала і відправляла додому. Французькі жандарми нічим не могли допомогти.
- Спокійно жити вам не давали й у мирний час?
- Бувало, що й з родин забирали. Одного нашого забрали від дівчини-українки, вночі з ліжка. Вся родина плакала і кричала. Дівчина від цього збожеволіла, три роки була в псих-лікарні і померла. Бувало, що хлопці працювали у селян, а їх видавали французькі комуністи. Траплялося, що ми чинили опір. Радянські агенти не раз заходили до кав’ярні, де наші збиралися, і заявляли, що заберуть нас живих чи мертвих додому. Одного разу ми дочекалися ночі й пристрелили двох таких. Припинилося це тоді, коли у Франції почалися великі страйки, а Радянський Союз був у тому замішаний. Франція заявила, щоби всі радянські організації з депортації були ліквідовані.
- Хотілося додому?
- Якби тридцять років тому було в Україні так, як зараз, то миттю би приїхали. Може, якби ми повернулися тоді, то допомогли б перебудувати політичну й економічну систему.

 

Любопытный документ - на бланке офицера связи литовских Schuma Каунаский исполком жил. хозяайством свидетельствует о проживании некой гражданки.

 

10 заповедей...
взято с http://ww2.ru/forum/index.php?showtopic=115973

 

Латышский шуцман. Фотография интересна (и редкая) тем, что боец с нарукавной повязкой, предназначеной для шуцманнов. На повязке указавалось - личный номер солдата и город в котором он служил.
Эта фотография наряду с другой фото (также из моей коллекции) литовского шуцмана дает полную картину черной униформы allgemeine -ss, модифицираванной для солдат шума.
Также обратите внимание, что литовец с ремнем офицера РККА, только с удаленной звездой на пряжке.

 

Хорошие фото

 

цвет выпушки на погонах

А действительно ли цвет выпушки зелёный был у рядовых, а серебристый у офицеров? Был ли свой цвет у пожарных? Незнаю почему, но считал, что у пожарных шума был ораньжевый.

 

Re: цвет выпушки на погонах

у пожарных был малиновый цвет, жандармерии - оранжевый, зеленый у обычной шумы

 

Dumaju tse dopomozhe:

Tablytsia rang i pagoniv dlia Shutzmanshaftiv





Tunik Ukr. Shumy z anglijs'koji kolektsii (medali je kopii)

 

На счет цветных петлиц меня терзают смутные сомнения...

 

- Ja videl original'nyje zelenyje petlichki. Jelsi byli zelenyje to dumaju chto nosili i durgih tsvetov.

 

Офицер шума-батальона В Белоруссии.

 

Вроде как белорусский знак на пилотке.
А вот откуда вы взяли, что это офицер?

 

http://bka.forum24.ru/?1-0-0-00000004-000-0-0-1248172280

 

Из журнала ARСHE -5 2008г. на белорусском языке. Надпись под фотографией: "Белорусский командир говорит с народом". Хотя тоже не уверен, что это офицер.

 

В надписях под фотографиями в этом журнале хватает неточностей