Коп по війні І «О, перший монетос!» - вигукнув Сергій, витираючи землю з потемнілого від часу кругляшка. «“Рамочник”, вітаю», - заглянув йому через плече Саша. «Камради» розтягнулись полем і десь до години у кожного в «хабарниці» було по декілька знахідок. У всіх, крім Миколи, який то виходив на поле, то знову пірнав у ліс. «Коля, іди до нас! - крикнув Сашко. - Є трохи монет!». «Та зараз, я тут теж одну знайшов, «совєти», а також гудзик від форми «красноармєйца», а ще якийсь об'ємний сигнал, не можу викопати», - відповів Микола і почав лопатою рубати коріння дерева, яке заважало дістатись до знахідки. «Як хочеш», - знизав плечима Саша і товариші продовжили свої пошуки. День був сонячний, ставало все тепліше, свіжозоране на зиму поле радувало хоч і не цінними, але все ж таки знахідками. «Пацани, тут щось цікаве, схоже на якийсь ящик», - покликав від краю лісу Коля. Він стояв з лопатою в руках, важко відсапуючись, з-під розстебнутої куртки ішов пар. «Та ладно, розказуй», - розсміявся Сергій, але все ж цікавість узяла гору і він разом з товаришами пішов до лісу, щоб глянути на знахідку. Справді, біля вже немолодих дубів, у свіжовикопаній ямці, виднівся кут дерев'яного ящика, оббитого по краях залізом для міцності. Хлопці переглянулися і взялись до роботи. За пів години знахідку було викопано. Всередині знаходились залишки зітлілої форми, вицвілий блокнот, який розсипався в руках, копійка і пряжки від портупей із зірками, що очевидно теж згнили. «Фу… - витер лоба Сергій, знявши кепку, - стільки часу вгробили, а тут…». «А ти думав, там ящик з ППШ?» - глузливо запитав я. «Думав, якщо чесно». «Та ми всі так думали, - підсумував Сашко, - копали як чотири екскаватори…». Товариші розсміялася. Микола тим часом нишпорив по кишенях гімнастерки. «О, тут щось є», - він витягнув невеличку пляшечку, відкрутив корок, понюхав і скривився. «Спирт?» - запитав Сергій. «“Фігня” якась, ліками смердить», - Микола нюхав рукавицю, на яку пролився вміст пляшки. «Дай гляну», - попросив Саша. Друзі по черзі потримали в руках пляшку, дивлячись, чи немає яких написів, і коли вона повернулась до Колі, той пожбуртв її у кущі. «Нічого цікавого, але тут потрібно ще пошукати», - заявив Сашко і камради розійшлися лісом. Але крім куль, гільз і патронів знахідок більше не було. «Привал, пора обідати», - сказав Микола, виключив свій «deus» і почав діставати з рюкзака термос та ємність з канапками. Товариші також повимикали свої прибори, познімали рюкзаки і приєднались до трапези. Сергій витягнув чвертку коньяку, решта друзів схвально загомоніли, що «хоч хтось здогадався». Осіннє сонце ласкаво світило, коньяк приємно розливався «по тілу», гарячий чай парував у горнятах - вихідний вдався. По обіді друзі ще зо дві години походили з металодетекторами по лісі, але невдовзі вирішили повертатися додому, оскільки цікавих знахідок не було. Микола позрізав із зітлілих гімнастерок гудзики, забрав «бляхи», пообіцявши виставити їх на продаж на «Reibert», щоб відбити частину грошей, витрачених на бензин. ІІ З понеділка мене з головою поглинула робота, про наші пригоди на вихідних я вже й не згадував, тому для мене був несподіванкою телефонний дзвінок від Сергія: «Привіт, ти як там, нормально? Це добре. Коля серйозно захворів. Що з ним? Кашель, висока температура. Так, може під час виходу десь простудився, так, буває, ну гаразд, якось набери його, підтримай. Гаразд, щасливо». Було б правильно провідати хворого товариша, але через брак вільного часу Миколі того дня я не перетелефонував. Не телефонував і наступного, хоч часом і згадував що треба. Тому, коли одного ранку отримав від його дружини повідомлення на «Viber»: «Микола в реанімації, прошу за нього помолитися», довго сидів у ступорі, не розуміючи як така міцна і здорова людина могла так важко захворіти, і, роздумуючи, який я все ж таки негідник, що не зателефонував своєму другові швидше. В той день я таки зміг вирватися з роботи і заїхати до лікарні, де зустрів заплакану Катю, дружину Миколи. Оскільки, в реанімацію відвідувачів не пускають, все чим я зміг допомогти, це дати їй трохи грошей на лікування чоловіка і, вислухавши, що наші лікарі повні профани і навіть не розуміють, що з ним, і як лікувати, поїхав знову на роботу. Ввечері я зателефонував Сергію: ми довго розмовляли про хворобу Колі, рівень вітчизняної медицини, про політичну ситуацію в країні та на інші різні теми. Я був приголомшений подіями сьогоднішнього дня і навіть не звернув увагу на сухий надсадний кашель, що раз-по-раз лунав із трубки. Але саме він відразу згадався мені, коли я дізнався наступного дня, що Сергія у важкому стані забрала «швидка». Я був приголомшений. Два випадки - це вже не збіг, це вже система. І Микола, і Сергій були досить міцними хлопцями, важко було й згадати, коли хто-небудь з них хворів. Я взяв з полиці термометр. 37.5 «Я третій? Що то за хвороба, і де ми могли заразитися?». Випросивши на роботі декілька вихідних, я пішов до знайомого лікаря на прийом. Аналізи були в нормі, ознак якогось серйозного захворювання не виявилось, а фраза попити «калинки-малинки - все пройде» мене заспокоїла. На наступний день був черговий завал на роботі. Декілька раз набирав по телефону Катю, питав, чи не легше Миколі. «Не легше», - схлипувала щоразу вона. Ввечері я хотів перетелефонувати Сашкові, але телефонний дзвінок випередив мої наміри. «Саша теж у лікарні», - повідомила Катя. Я був більше, ніж приголомшений. Троє хворих, один у важкому стані. Але ж було тепло, і всі були адекватно одягнуті, і що ж це за місце таке, де ми копали, і чого так нестерпно болить голова? Про свіжозоране поле біля свого села розповів нам знайомий, що знав про наше хобі. Розповів, що ми можемо там покопати. Так, знайомий. Я взяв телефон і набрав номер. Після декількох загальних фраз почав розпитувати про його село. «Були давні поселення, билися з татарами, а так нічого цікавого. Ви знайшли військову форму червоноармійців? Дивно, я не чув, щоб біля села були інтенсивні бої. Але це війна, траплялося різне, так це цікаво, розпитаю, ну гаразд щось дізнаюсь розповім, бувай». Голова боліла все сильніше, я випив ліки і ліг трохи поспати. Мене розбудив дзвінок мобільного. Телефонував знайомий, який запросив нас на коп. І він розповів те, від чого я до ранку не міг заснути. Коли він розказав про наші пригоди своїй мамі, та порадили йому поговорити з бабцею, яка все життя прожила в хаті на краю села, біля лісу, і хоч була трохи «не в собі», могла щось знати. Товариш не полінувався і пішов до неї. Стара жінка виявилася напрочуд балакучою і розповіла, що біла села в лісі стояла спочатку німецька, а потім на її місці радянська частина. Одного разу «визволителі» зайшли в село до хати, в якій жила вдова з донькою. Червоноармійцям дівчина сподобалась, вони почали до неї чіплятися, а її маму, щоб та не заважала, закрили у погребі. Дівчина важко пережила наругу над собою і невдовзі закінчила життя самогубством, а її мати прокляла військових, і ніби то її прокльони не минули даром. Усі, хто були причетні, незабаром померли, а червоноармійців з того лісу відвели в інше місце базування. Я мав про що подумати. Як тільки вже під ранок почав дрімати, отримав повідомлення на мобільний, що і Сергій в реанімації, стан критичний. Сон як рукою зняло. Що ж це за прокляття таке, і чого воно зачепило і моїх друзів? І чого так «дико» болить голова, і так холодно в кімнаті? Я взяв термометр. 38 і 3. Щось негайно потрібно було робити. Я засів за інтернет, але жодної потрібної мені інформації так і не знайшов. Ситуація виглядала як критична. Двоє у реанімації, один у лікарні - я наступний? Видавалось, що часу для вирішення цієї проблеми обмаль. Небезпека загострює розум, і я пригадав, що Микола мав знайомого в історичному архіві, той колись допомагав нам із старими картами, а його номер зовсім випадково був і в мене. Іншого виходу не було, я вирішив телефонувати. Історик, на диво, уважно вислухав мою розповідь, не погрожував викликати бригаду «з дурки» після того, як я розповів про прокляття, а пообіцяв негайно щось пошукати в архівах і передзвонити. Я подякував і почав чекати. Час збігав неймовірно довго, секундна стрілка пробігала все наступне і наступне коло, і кожен її удар біллю відлунював у голові - жар не спадав, не дивлячись на випити ліки. Десь за годину пролунав телефонний дзвінок. Це був історик з архіву. «Тобі неймовірно пощастило, - сказав він, - бери ручку і записуй». Дійсно, в лісі біля села, де ми ходили з металодетекторами, стояла частина червоної армії. Один із бійців, що в ній служив, після війни оселився саме в нашому місті. Історик мав записаний номер телефону цього ветерана, оскільки той був учасником ветеранської організації, яка колись дуже плідно співпрацювала з місцевим краєзнавчим музеєм, де колись працював наш знайомий з архіву. «Пиши, це домашній. Записав? Михайло Федорович звуть, більше, ніж він, тобі не ніхто розповість. Ну, бувай, і удачі». Я набрав продиктований номер. «Доброго дня! Ви Михайло Федорович? Мені необхідно з вами зустрітися, це без перебільшення питання життя чи смерті»… ІІІ За півтори години я вже сидів на невеличкий кухні однокімнатної «хрущовки» і розповідав про наші пригоди. Федорович слухав дуже уважно, але коли я почав розповідати про дівчину, яку ніби то збезчестили бійці червоноармійці і про прокляття її матері, він голосно розреготався. «Та ну, не було такого, принаймні я не чув, щоб подібна історія відбувалася. Тут справа зовсім в іншому», - сказав він і почав розповідати. «Коли радянська армія почала наступ на місто, німці вирішили повністю евакуювати свої тилові частини, зокрема військовий шпиталь, який був досить великим. Але станція, з якої повинна була відбуватись евакуація, виявилась на той час сильно розбомбленою. Німецьке командування прийняло рішення вивозити поранених і речове майно автомобілями та возами до іншого населеного пункту. Тікаючи від передових танкових частин червоної армії, тилова колона зайшла в ліс поблизу села. Там ми її і захопили. А причиною хвороби серед червоноармійців став якийсь вірус». «Вірус?» - здивувався я. «Так. Розумієш, бійці серед захоплених у німців речей знайшли залишки медикаментів та інших речей зі шпиталю, і доки командування частини не дізналось і їх не конфіскувало, хлопці поховали у себе пляшечки з чимось, що на їх думку могло бути спиртом. Але то виявились якісь зразки із лабораторії. Через незнання декілька чоловік заразилися, а один навіть помер. Він був поранений і організм не мав сили боротися, але інші благополучно видужали, бо полонений німецький лікар, який до того вже встиг розчаруватися в нациській ідеології розповів, що серед захоплених нами ліків є і противірусний препарат, який допоможе. А прокляття - то все вигадки, не було такого», - підсумував свою розповідь Михайло Федорович. Віруси, німці, противірусні препарати - голова страшенно боліла від високої температури, «парацетамол» вже не діяв, лиш викликав нудоту. «Що ж робити?» - хаотично думав я. Єдиним вірним рішенням мені здавалось негайно все розповісти медикам, які лікували моїх товаришів. Я зателефонував Каті і попросив дати номер телефону лікаря Миколи. У голові думки сильно плуталися, і я почав досить сумбурно розповідати йому про німців, шпиталь і вірус з лабораторії, як лікар різко мене перебив: «Це не вірус». Я пробував щось заперечити, але той перервав мене вдруге: «Це не вірус, ми протестували на всі можливі, та й симптоми не ті. Не відволікайте мене на різні дурниці», - додав він і поклав слухавку. Я сидів нерухомо, і не знав, що далі робити. Михайло Федорович, який чув нашу розмову, скрутно хитав головою. «От би мені ті противірусні ліки, я б урятував своїх друзів», - зітхнув я. «Так у чому проблема? Ти ж маєш той свій… шукач, поїдь і знайди». «Що знайти?» - не зрозумів я. «Бачиш, - почав розповідати дід Михайло, - після того випадку наше командування прийняло рішення утилізувати всі медичні препарати з тих німецьких лабораторій від гріха подалі, а заодно і одяг хворих червоноармійців. Я тоді був наймолодший із загону, і якраз мені, разом з іншими військовослужбовцями, доручили закопувати ящики з тим всім майном». «І ви пам'ятаєте, де це все закопано?» - з підозрою запитав я. «Аякже, і можу показати», - сказав Михайло Федорович і підвівся. «Я буду готовий виїжджати за 10 хвилин», - крикнув він з кімнати. ІV Коли ми приїхали на те місце, звідки і почались наші неприємності, я почав розповідати, що ось тут ми викопали ящик, тут сиділи і обідали, а тут - палили багаття. Михайло Федорович обвів поглядом місцевість і впевнено заявив: «Це не тут». «Та як не тут? Тут! От ліс, свіжозарита яма, а ось тут ми обідали…». «Ні, не тут стояла військова частина», - знову перебив мене дід Михайло. Я замовк. Можливо, це прояв старечого маразму, може, і ніякої військової частини не було, а історія про німців з їх лабораторією - це вплив вікових змін на свідомість цього старого чоловіка, або ж фільмів, яких він з нудьги передивився? Думки в голові плутались, мене нудило, стан все погіршувався. «Треба повертатися до міста і їхати в лікарню», - подумав я. Аж тут Федорович заговорив: «Глянь на ці дуби. Як гадаєш, скільки років цим деревам?» - запитав він. Я підняв голову. А й справді, стовбури ще зовсім не товсті. «20-30 років?» - запитав я. «До 20, - відповів Федорович, - тут тоді було поле, ліс далі, - мовив він, - бери свій міношукач і ходім», - він показав пальцем на рюкзак і впевнено попрямував у лісову гущавину. Коли ми пройшли з кілометр, ліс кардинально змінився. Стовбури дерев стали товстіші, ліс менш густий, але більш темний, весь ніби порізаний ярами. Коли ми підійшли до чергового яру, внизу якого протікав струмок, Михайло Федорович мовив: «Задалеко», - і попрямував назад. Через метрів двісті повернув праворуч і за який час зупинився, вдивляючись у місцевість. Так він простояв хвилин з п'ять, а тоді почав розповідати: «Ось тут були палатки, в яких ми жили, тут стояла польова кухня, а тут був вибачте… туалет. А там, - він розвернувся в сторону пагорба, - ось там, за тим пагорбом ми закопали частину тих речей, які було потрібно захоронити». Ми піднялись на пагорб. «Туди», - показав рукою дід Михайло на яр. «Ще б визначити де саме копати», - видихнув я відсапуючись. «Так я і знаю, - посміхнувся Михайло Федорович, - я ж кажу: молодий був, того мене разом з іншими військовослужбовцями і відправили на роботу. А оскільки я був дужий, то носив аж на край яру оті ящики і там їх закопував. А далі діло за тобою — вмикай свій міношукач». Я взяв металодетектор і пішов за дідом Михайлом. У голові паморочилось, нудило, мій стан погіршувався. Я майже відразу знайшов об'ємний сигнал і почав копати. Із-під землі почали з'являтися контури дерев'яного ящика з металевими застібками. «От він», - полегшено зітхнув я. «Ні, не він», - відповів Федорович. «Як не він? Край яру, ящик, як Ви й говорили…». «Не цей», - перебив мене Михайло Федорович. «Це з-під зброї, у них ми захоронили форму тих бійців, щоб були хворі. Саме такий ящик ви з товаришами і знайшли. Очевидно, деякі з них закопували значно далі. А ми шукаємо менший і суцільно металевий». Я продовжив свої пошуки. Сигналів було багато, копати доводилось майже безперервно, але все, що попадалось було не тим. І коли я вже зовсім знесилився, почав думати про те, що всі ці пошуки марні і потрібно повертатися до міста, їхати чим скоріш до лікарні, металодетектор знайшов черговий об'ємний предмет. Я почав копати. З-під землі з'явився бік металевого прямокутника. «О, це вже більше подібно на те, що ми шукаємо», - Федорович в сутінках вдивлявся крізь свої окуляри на знахідку. «Копай!» - скомандував він. Через пару хвилин я вже тримав у руках невелику металеву скриньку. Змівши долонею з неї залишки землі і відчинивши її, я побачив серед аркушів пожовклого паперу, що, напевне, призначався для пом'якшення ударів під час транспортування, декілька скляних ампул. Їх було чотири. V Я мчав у напрямку міста так швидко, як тільки міг, порушуючи усі можливі правила дорожнього руху. Голова боліла нестерпно і паморочилась, серце калатало шалено від високої температури. Буквально залетівши у двір Михайла Федоровича, я зупинив машину біля під’їзду і в той ж момент відключився. Отямився в напівтемній кімнаті, де горів тільки нічник. Я лежав на ліжку накритий пледом. У голові гуло, у роті був неприємний присмак металу, але жар ніби спав. Піднявши голову, я побачив Михайла Федоровича, який куняв у м'якому кріслі, спершись на свою палицю. «Що сталося і як я сюди потрапив?» - запитав я. Федорович розплющив очі. «До лавки я тебе ще якось дотягнув, а далі мусив просити сусідських хлопців, щоб допомогли тебе занести. Сказав, що ти мій товариш, і що ти трохи перепив. Вони радо погодились. Розуміючи, що твій стан тільки погіршуватиметься, і що все це може закінчитись погано, я ризикнув і вколов тобі ампулу того препарату, що був у скриньці. Ти проспав цілу ніч, але жар спав», - закінчив Михайло Федорович. «Ви вкололи мені препарат, що пролежав більше 70 років у землі? Це якби то сказати, якось сильно ризиковано», - я був розлючений. «Вміст ампули потрібно було віддати на дослідження до лабораторії, вияснити що там, який вірус ним можна вилікувати, а тоді…». «Так воно так, але до кінця усіх цих досліджень ти міг би й не дожити…» - перебив мене дід Михайло. «Так, я ризикував, але все ж вийшло добре, - посміхнувся він, - а тепер телефонуй до лікарні і повідом лікарів, що ми маємо ліки від тієї хворі, якою занедужали твої друзі». Я взяв свій мобільний і набрав лікаря. Цього разу він вислухав мене не перебиваючи. «Це не вірус», - відповів він, коли я закінчив. «Те, від чого ваші друзі потрапили до лікарні - це сильний токсин, який ми не змогли ідентифікувати. Очевидно він попав вам на шкіру, коли ви розглядали пляшечку. Руки ви не помили, коли сіли обідати, і от результат. Те, що вам вкололи - не противірусний препарат, а антидот, або, так сказати протиотрута, що блокує дію токсину. Тому вам і полегшило досить швидко. Противірусний препарат діяв би значно довше». Лікар помовчав, про щось розмірковуючи. «Стан ваших друзів критичний. Диктуйте адресу, я пришлю за вами машину. І не забудьте ампули», - додав він. VI Через тиждень мене виписали з лікарні, а ще через два – Сергія, Сашка і Миколу. Лікарі сильно ризикували вводячи їм незнайомими препарат, але іншого виходу не було. Результат був позитивним, один за одним мої друзі приходили до тями і йшли на поправку. Десь через місяць після виписки ми вирішили з'їздити на те саме місце, де колись стояла військова частина, пошукати, чи не залишилося під землею ще чогось цікавого, звичайно дотримуючись усіх необхідних заходів безпеки. Запросили також Михайла Федоровича. Він погодився поїхати і, сидячи на стільчику, поспостерігати за нашими пошуками. Тим більше, що ми запланували шашлик і до нього пообіцяли ветерану фронтових 100 грам. А от лікар із реанімації на нашу пропозицію поїхати з нами на коп відповів, що ми придурки, що через це хобі будемо мати ще багато проблем і, побажавши нам ніколи більше до нього у відділення не попадати, поклав слухавку. Арсен Галюк 21.03.2020
