Будні і побут копаря

добре, я налю тоді 1 літру, а куди він приїде? сцук я знав що нас двоє, отой перший чи другий весь хабар викопує і дарить все, а деж я тоді?

 

А ви де зібрались ночувати,бо ніч наступила десь в районі уральських гір....а у нас тіко 18 і до ночі ще можна протрезвіти.

 

Почитайте увальщину про мої краї .

" Дійовими особами цієї оказії стали мертві, живі і пара волів.

Всім вам, шановні читачі, відомо, що згідно історичних записів в нашій окрузі з кінця сімнадцятого століття і до 1788 року (вважайте цілих сотню літ) панствували великі польські магнати князі Любомирські.

Їхні маєтки і землеволодіння розтяглися від Балти – тепер місто в Одеській області – і далі на схід майже до самого Дніпра. В тодішньому Гуляйполі, що потім став Златополем, була одна із резиденцій названих князів. Але мова піде зовсім не про Любомирських, а про тих євреїв, яких магнати свого часу завезли з Польщі, і котрі так густо засіялися при Любомирських в місті Гуляйполі і по навколишнім селам.

В Гуляйполі було три кладовища. Одне – православне, знаходилося в північно-східній частині міста, функціонує і зараз. Друге кладовище, розміщене на південно-західній околиці, було для католиків. На ньому хоронили поляків, до того ж не лише місцевих, а й тих, що жили в населених пунктах різної величини неподалік. Кладовище це зруйнували в сімдесятих роках двадцятого століття.

А ось третій цвинтар був єврейським. Знаходився в південно-східному районі Гуляйполя. Цвинтар діє і тепер. Але поховання там
проводяться дуже рідко, оскільки євреїв у наших краях майже не залишилося. Єврейське кладовище має значні розміри. Згідно канонам, вірян – чоловіків та жінок – ховають не змішано, а по різні сторони: зліва і справа.

Померлих євреїв хоронити звозили з навколишніх сіл саме на це кладовище, адже на місцевих сільських кладовищах православні
священники не дозволяли хоронити іновірців.

Отож, щоб доправити тіло покійника до кладовища, рідня наймала якогось сільського чоловіка з волами та підводою і за договірну плату місцевий дядько чи дід завозив померлого до гуляйпільського кладовища з таким часовим розрахунком, щоб встигнути до заходу сонця тіло небіжчика, оповите простирадлом (так велить їхня традиція), опустити в могилу.

Так ми і підійшли до суті – до бувальщини.

В селі Водяному, що тепер знаходиться в складі Шполянського району, помирає корчмар Мортко. Рідня домовляється з дідом Іваном – тутешнім власником волів, щоб він своїм транспортом завіз покійника в Гуляйпіль на цвинтар.

На другий день Мортка поклали у віз і дід Іван потихенько рушив у напрямку місту. Дорога неблизька і далеко не скрізь рівна. Віз коли-не-коли гойдався зі сторони в сторону, і дід Іван, сидячи попереду, дрімав, або й геть гнувся від сну – роки своє беруть.

Тихий пасажир Мортко тим часом по слизькому сіну, яке завбачливо постелили на дно воза, підсовувався до візника і штовхав того ногами в бік. Дід мовчки відпихав Мортка назад і вони так само спокійно їхали далі. Такі нехитрі витівки Мортка траплялися разів три або і чотири.

Аж раптом дід прокинувся від того, що хтось штовхнув його у плече!

– А це що за трясця! Тру, т-р-у…

Волики стали. Дід неспішно почав обертатися назад і… свят, свят, свят… Рука з пужальном машинально хрестила отетеріле чоло.

Перед дідом на повен зріст стояв Мортко!

Бувалий візник ще кілька раз перехрестився правою рукою, а лівою так само перехрестив вишневим пужальном по голові і по плечах Мортка. Але хресні знамення на Мортка не діяли – небіжчик стояв, як вкопаний!

Тіло діда від страху терло і дерев’яніло. Розум і свідомість покидали немічну голову. Дід Іван упав додолу, закотився під віз, затих, захолов каменем.

Невідомо скільки часу минуло. Тепло поволі поверталося у тіло діда Івана. А разом з теплом поверталася і зовсім непевне усвідомлення того, що відбувається. Дід відірвав голову від землі і очима став зиркати навколо себе.

– Так, так. Ноги, ноги і ще раз ноги. З копитами?! Ага. Це ж воли. Колесо, колесо. Над головою віз. А чого це я під возом? Віз, віз. А на возі ж хто?!

Голова діда знову упала на землю. На спині виступив холодний піт. Страх знову танцював у голові.

– А на возі… А на возі стоїть Мортко! А хай йому трясця!

Пройшло ще трохи часу. Іван поволі таки приходив до тями. Став знову оглядатись навколо себе.

– Так. Ноги, ноги. Це воли. Колеса, колеса. Віз. Я під возом. Так знову ноги. Воли. Колеса. Віз. Колеса, колеса. Тут щось не так. Щось не так. А чого це одне колесо біле?

У голові діда щось шевелилось, кипіло. Шевелилось і на голові під брилем. Але нічого розумного, конкретного в голову так і не приходило. Раптом майнула дещо непевна, кульгава думка. Дід потихеньку викотився з під воза і, не підіймаючи погляду, щоб ненароком не побачити на возі Мортка, став обходити навколо. Колеса, колеса. Ось і це – біле.

– Ага! Так і є! Так і є, як я і подумав!

Дід не міг заспокоїтися. Все кляв і кляв біду, що трапилася з ним. Поволі відходив від воза в напрямі волів. Вийшов наперед. Вперся головою в ярмо і широко розкинувши руки, обійняв волів.

– Волики мої рідні! Волики мої милі, братики сивочолі! Давайте мої волики потроху назад.

Дід легенько постукав пужальном по ярмі. Воли поступилися назад. Раз, вдруге, а потім ще і ще. Переляканий Іван підняв голову, глянув поверх ярма на віз. Мортко поволі опускався і знову лягав на дно воза. Ось він уже і зовсім улігся.

Душа старого Івана ставала на місце. Він знову відчув свої руки і ноги. На голові під брилем чуприна хоч і змокла, але вже не шевелилася, і не стояла дибом. Дід попрошкував до того клятого четвертого, білого колеса.

Та сама невірна, але перша думка була дійсно істинною – коли Мортко совався по дну воза вперед і дід його відштовхував назад, мабуть, і розсотався на ногах Мортка вузол, яким було зв’язане біле простирадло, що огортало тіло покійника. Один край простирадла просунувся в щілину між дном воза і полудрабком, якийсь час ментилявся і терся об обід колеса, поки не зачепився за дерев’яну спицю чи за сам обід. В процесі руху колесо прокручувалося, край простирадла намотався на колесо, натягуючи все полотно тканини, тим самим тягнучи за собою і закутаного Мортка. До миті, аж поки Мортко не став на повний ріст.

Що залишалося дідові? Дід поволі звільнив край простирадла, знову щільно і міцно зв’язав ноги Мортка і поїхали вони далі: ледь живий, трохи не воскреслий і пара волів. Та дід Іван вже частіше оглядався назад, на всяк випадок мацав Морткові ноги.

Після полудня дід Іван зі своїми волами і Мортком таки дібралися Гуляйполя. У місцевих людей напитав старий, де ж той іудейський цвинтар. Біля воріт стояла горстка морткової рідні. Дід мовчки здав їм Мортка, мовчки рушив у зворотному напрямі.

Євреї ж на руках з Мортком підтюпцем побігли до розкопаної ями, поховали покійника, прочитали коротку молитву – час квапив. Кинули на прощання по жменьці землі і так само підтюпцем побігли за ворота кладовища. Там помили водою руки і направилися їсти круто зварені поминальні курині яйця (такий вже у них звичай).

Дід благополучно добрався додому. Мовчав. Нікому не промовив і жодного слова про свою пригоду. Але якимось чином все випливло на люди. Мовчав же тільки дід. А свідки? Свідками залишалися його ріднесенькі і милі волики. Що не трапляється, бувають же і такі випадки, коли воли між собою про людське-мирське гомонять. "

 

то ви в коматозному стані, пєте контрабандний віскі

 

Вітаю!
Наприклад, у СТХ 3030 дисплей і динамік гармонічного доповнюють один одного, тим самим дозволяють максимально ефективно використовуються технічні можливості металошукача.

 

Anatol_AA
Толік це ти,бач де здибались!

 

Вітя, привіт!
Світ тісний та і Земля кругленька...

 

А ти вже майлаб СЕ поміняв на СТХ,я свій на Деуса,правда знову з самою великою катушкою,хочу ще снайперку докупити.
Зараз такі часи настали що треба все лопатою перевіряти,а циферки теж говорять одне,а лопата потім інше.

 

То тримайте продовження
" Колорит легендарної Одеси – це жаргон, спосіб життя та світобачення її корінного населення. На жаль, Златопіль через травлю, яку десятиліттями вершили совєти, а потім окупанти-нацисти, втратив свій неповторний антураж: з єврейськими хатками-флігельками, представниками роду старозавітного, архінеординарного.

Але старожили, старожили залюбки пригадують анекдотичні випадки, що філігранністю гумору не поступляться одеському. Вашій увазі представляємо притчі во язице, котрі свого часу били рекорди популярності. Тепер же настав час обтрушувати з них давню пилюку.

Ізя Ямпольський епізодично вже ставав героєм матеріалу з єврейського циклу. Та виявляється, кількість словесних перлів буфетника захмарна.

«Люди добриє, ви посмотрітє на нєго! – Жалісливо горлав Ізя. – Рубль має і камедію ломає! Піви, піви ему (мається на увазі пиво) да аков (звук «р» зазвичай беручкому та заповзятливому Ізі давався не завжди, майже ніколи)! Тєбє, надоєдлівому такому, вместо акову да жарених гвоздей!». Не витримувала тонка натура Ямпольського витівок та забаганок клієнтів закладу. Ця історія досконала репліками та діями.

Місце подій: Златопольський кожевний завод. Персоналії. Зелінський Ушер Львович – директор заводу. Калиш Шіка Шльомович – працівник заводу. Час – кінець робочої зміни. Зелінський стоїть на воротах і візуально сканує працівників, які виходять із заводської території. Підходить Шіка.

Зелінський: Шіка, ти так располнєл в послєднєє врємя.

Шіка: Да, Ви прави Ушер Львовіч. Єсть нємного.

Зелінський: Шіка, пойді нємного похудай.

Шіка повертається в цех та відмотує схований під фуфайкою лист хрому (мається на увазі заготовка під хромові чоботи) і знову йде на прохідну.

Зелінський: Шіка, ето уже почті твоя фігура! Будь добр, пойді єщьо раз похудай і іді спокойно домой.

Повертаючись до героїв оповідок варто додати коротку історичну довідку. Ізя Ямпольський з часом переїхав радувати Кривий Ріг. Ушер Зелінський пов’язав свою комерцію з Кіровоградом. Могилу затятого златопольця Шіки можна провідати на єврейському кладовищі міста територіально та чисельно зовсім іншого – міста Новомиргорода. "

 

Так, тільки з'явився 3030 в магазині - відразу і взяв + снайперку до нього. Хороша "балалайка"! А SE-шку брату наподарував.

Та воно так завжди і було в нашому хоббі: довіряй приладу - але все рівно перевіряй лопатою.

 

Привіт.Радий тебе чути.Як поживаєш,я вреші перебрався до халупи,ще трохи роботи по фасаду і подвірїї залишилось.

 

і як зозо, рука невідпада, доводилось тримати в руках 2 з гаком кг. рахую що розпіарена балалайка як і деус.

 

Копав я там, чернях був корчма. Міста там знатні. З Вечіром будьте здорові!

 

Навзаєм!
Все імєния облаштовуєте))) Сусід твій теж весь в будівництві. Ви там часом не поруч маєтки маєте? Помирилися?

 

Згадав про єврейський цвинтар,і з свого життя.
В мому містечку нову школу в дусі соціалізму,на місці єв.цвинтаря.Ми як першокласники пішли в перший клас в нову школу,територія навколо була спланована бульдозерами,і всю зелень випало насаджувати школярам.Коли ми копали ямки під дерева чи квіти,майже завжди була така картина,спочатку появлявся череп,потім весь кістяк людини....
Справа в тім що в 18-19ст.хоронили їх сидячи,не знаю чи місця було мало,чи дорого за 1м2 тоді брали.
Отака байка від мене,і ще коли ми знаходили надробний камінь з зіркою,то думали шо то американці поховані,букви англійські (як були ще малими)бо тоді була холодна війна і нас постійно в противогазах в підвал гоняли по тривозі.

 

Прилад хороший, по вазі збалансований, тому рука, якщо порівнювати з покопушками SE-шкою, зер гут, тобто вері вел!
Основний і єдиний недолік зозо - його ціна. Все інше на +5.

 

Та то давно вже було))), в мене ще аська була, но міста там Поїхали чернях копати, а захватили і царізм і війну.

 

З Віталиком ми не сварилися,просто в нього свої інтереси,в мене інші....в нього там круте будівництво під свій бізнес.
Тиж теж якусь хатинку під дачу будував,вже закінчив чи ще в процесі.
Зараз рідко копаю,бобіка продав,десь біля тебе по столичних дорогах бігає.
Тепер все бусом,і заробляю і на коп.

 

Ох і живучі трапились.до хати доповзли.Мать приціл збивссі.курва його мамі.

 

То добре, що все добре!
Свій "домік в дєрєвнє" давно закінчив і тепер маю куди поїхати і відпочити.
Був у вересні у батьків і навіть на Литовєж заїхав подивитися, що там люди табунами 10 років копають. Копають!)))
Поспілкувався з місцевим колегою... ото фольклор, ото політ фантазії - байкарі відпочивають)))

 

Теж замітив таку особливість,як черняхи почали "удобряти"територію навколо де жили,то до сих пір там картопля родить!Люди во всі віка потім там старались селитись.....