"У 1933 році в графі "причина смерті" писали дуже просто "українець" - Ігор Кулик У вівторок, 17 листопада, в Національному музеї "Меморіал жертв Голодомору" відбулася прес-конференція, присвячена 82-річниці роковин Голодомору. На прес-конфернції також згадували "людей правди", чиї свідчення і дослідження зберегли факти голоду. - Про ці документи раніше архівісти не знали. Усіх цих людей засудили за антирадянську діяльність і заслали до Сибіру, - розповідає Gazeta.ua Ігор Кулик, директор Архіву СБУ. Хто переважно залишив спогади про Голодомор? Це дуже часто писали люди, які були інтелігентні, які чогось досягли. Щоб у 30-ті роки мати змогу користуватися фотоапаратом це треба було мати змогу купити фотоапарат, а він був дуже дорогим. Це треба було мати змогу його проявити. Це був середній клас або інтелігенція. Олександра Радченко – це була вчителька, яка навчала у школі. В 30-х роках в селі поважали 2 людей – священика й вчителя. Це були місцеві авторитети, до яких прислухалися. Думка цих людей була важливою. Коли говоримо про Заволоку, то він очолював спочатку колгосп, а потім магазин в селі під Києвом. Це була людина, яка чогось досягла. А іноземці залишили щоденники про події в Україні у 1933 році? Є щоденники, які зберігаються не в архіві СБУ, а зберігаються у Москві. Є дипломати, які у 1932-1933 роках працювали у Харкові, тодішній столиці України. Їхні щоденники можуть розповісти про події, які відбувалися. Є кілька іноземних міністрів, яким у Харкові вдавалося фотографувати людей, фотографувати трупи людей, голодних дітей. Відомо, що до України з візитом приїздив мер Ліона. Він теж залишив після себе замітки. Там є епізод, що перед ним їхала театральна група на чолі з енкаведистами. Вони мали показати життя селян, столи, що гнуться від наїдків і напитків. Він це все відобразив у своїх спогадах. Цікаво, що вже через кілька років ця трупа акторів і енкаведистів була вислана у Сибір і розстріляна. Які питання Голодомору нині досліджуються найактивніше? Коли ми говоримо про Голодомор, то говоримо про 3,5 чи 7 мільйонів, коли говоримо про Другу світову війну, то говоримо знову про мільйони. Однак нині ми намагаємося відновити поіменні жертви тих страшних подій, що відбувалися в Україні. В період з 2005-2010 років цим музеєм був спричинений пошук таких людей, були видані книги пам'яті по всіх областях. Всього було знайдено й ідентифіковано близько 800 тисяч осіб. Хоча мова йде про мільйони. Люди мають розуміти, що це не якісь ефемерні числа, а це ті люди, які були їхніми близькими родичами чи жили поруч з ними. Це не щось ефемерне, а щось конкретне, чого вони кожен день торкаються. У знелюднені села заселяли нових людей? Було таке поняття як "чорна дошка". Це колю брали у конгломерат декілька сіл, декілька районів. Їх обставляли кордонами з міліції й спецслужб. Це було зроблено так, щоб люди не могли обмінятися харчами, чи вийти туди, де Голодомору не було. З другого боку, це робили для того, щоб ніхто не міг до них прийти і принести якийсь хліб чи інші продукти. Дуже часто у цих "чорних дошках", у цих селах люди помирали масово, залишалися одиниці. Сюди завозили мешканців з інших країн Радянського Союзу, у тому числі й з Росії. Нові переселенці нічого не знали про Голодомор, нічого не знали про попередніх мешканців. Саме так створювалися гомо совєтікус. Так людей перетворювали на космополітів. Гаслом таких людей було: "Мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз". На вашу думку, скільки людей загинуло від Голодомору? Дослідження в основному полягали у вивчення слідчих справ у 2009-2010 роках. При підрахунку враховували ці дослідження, дані усної історії,дані українських та зарубіжних дослідників, висновок інституту демографії. Він показує не лише прямі втрати, а й те, що під час Голодомору загинуло дуже багато молодих людей, які могли залишити потомство. Враховуючи ці всі дані, реально говорити про 7-8 мільйонів загиблих. Кого було найбільше серед жертв Голодомору? Найбільше було селян, адже вони були носіями українських традицій. Селян принесли у жертву, що підняти індустрію, щоб провести індустріалізацію. Таким способом намагалися вбити двох зайців. З одного боку, придушити українське, а з другого боку – підняти Радянський Союз. Дуже цікаві джерела, які досі зберігаються в архіві Сумської області. У 1933 році, коли заповнювали акт про смерть, в графі "причина смерті" писали дуже просто "українець". Не голод чи вигадані якісь причини. Чи був Голодомор у містах? Так, був, але в менших масштабах. Міста до Другої світової війни у своїй переважній більшості були багатокультурними. Якщо села була переважно українські, то в містах українці не становили більшість. Коли ми говоримо про Харків, який був столицею України на той час, то тут також був голод. З одного боку там була партійна еліта, яку забезпечували по картках. В кого не було змоги дістати картки, мусив помирати голодною смертю. Автор: Наталія МІНЯЙЛО
Голодомор в Україні та його реальні історії Голодомор, що панував в Україні у 1932-1933 роках назавжди залишиться раною в народній памяті… З того часу минуло менше століття, однак здається, що між сучасною та минулою реальністю – ціла прірва. Український контент зібрав реальні свідчення очевидців голоду аби нагадати що відбувалося у ті часи в Україні. Нагадати, що подібне горе небувалого масштабу не має права на забуття. Пам’ятаємо… Буженик Ганна Олександрівна 1927 року народження, с. Деренковець, Корсунь-Шевченківський район, Черкаська область Спойлер Батько у лісі був лісником і його записали у комезами, щоб ішов до людей і трусив із горшків зерно, яке було сховано і здавали в колгоспну коморю. Батько тікав на ліс бо не хотів іти до людей грабить, вони приїхали дуже рано і захватили батька і поїхали до людей по хатах трусить зерно. Зайшли до одного чоловіка до хати і заставляли мого батька витрушувати зерно з горшків у мішки. Мій батько не хотів і сказав: «Я на голодну смерть кидать тих дітей не буду», а з печі виглядало 4 дітей. Батько повернувся до ікон перехрестився і каже: «На голодну смерть кидать їх не буду». І його відправили додому. А на другий день батька прийшли і забрали. Написали на батька 116 пудів хліба що не стягнув із людей. Тричі його судили в Корсуні і дали 3 роки тюремного заключення. Коли забирали батька, то він переказав жінці, щоб привела до нього дітей, бо він знав, що його засудять. Коли ми йшли до батька у сільраду то на дорозі лежав пухлий чоловік і волав: «Дайте мені їсточки трохи». Коли засудили батька то вислали його в город Читу. Але батько сидів 2 роки і 7 місяців, потім відпустили додому. Мій батько робив у лісі лісником і там ми присівали хліб і ховали його в ями, щоб не забрали. Був такий чоловік Кобилка, який їздив по хатах збирав мертвих людей і возив на кладовище, скидав у яму. Коли ще людина була жива, ще не дойшла, він її тягнув за одяг і казав: “Мені за тебе дадуть хліба”. Міцук Надія Єфиміївна 1924 року народження, смт Мрин, Носівський район, Чернігівська область Голод був страшний, в 33-му році вже весною стали собирать. Там була гнила картопля. Рослинки рости стали – нарвемо оце клівер. Домішували до муки, ну щоб такий хліб спекти. Цю муку використовували так аби зліпить якусь ліпьошку. І пекли вже її на сковородках і їли. Дак стали пухнуть от кліверу, дак тоді той клівер, да до листу, особливо з липи, рвали да перетирали да сушили. Дерева напівголі були, бо люди пооб’їдали. Добровільно мало йшли в колгосп, ну були такі, шо йшли добровільно, а багато таких, що не хотіли йти, от палили їх. Сараї палили і то, значить, мстили і вообще таке страшне життя було. Особливо в 33 році, люди даже по дорогах валялися. Ідем в школу, під тином лежали два человека, рядами воші лазять і вони вже пухлі. Ішли в школу, дивилися, а йшли назад, то їх вже не було, підібрали полуживими і закопали. Говорили десь за два кілометри, там якби мати дитя з’їла. Ну тоді ж говорили — Каганович приїхав і організував цей Голодомор і викачку оцю продуктів від селян. Не голодували родичі голови сільради. Компанець у нас був, Василь Йолович. Дак його родичі так жили, так, видно, не нуждалися. А так всі голодували, це у нас на кутку його родичі жили, вони закрито це все використали, ну, видно, шо людина не нуждається. Ірмоленко Зінаїда Іванівна 1925 року народження, с. Покровське, Троїцький район, Луганська область Хотіли Україну подушити. Такий був страшний 33-й рік. Люди падали на ходу. От підійдуть до хатини, бідні. А зерно у них повигрібали. Які вони куркулі: своя земля, своя робота, свій кінь, а уряд дав вказівку повигрібати. Вони з голодовки, хто виїхав, хто сховався, хто міг врятувався, хто в землю закопав — все було. Але все зробила влада. Сухомлин Марія Оксентіївна 1922 року народження, с. Людвинівка, Макарівський район, Київська область У 1933 році вмерли мої мати, батько, сестра, три братики, то всіх окремо ховали. Останній братик вмер, так вивезли, кинули як буряк до ями. У кожному будинку багато людей вмерли. У нашій хаті сім душ вмерло. Я одна залишилася. То ж їла і жива залишилася, Бог мене залишив. Ой, аби не дочекались були! У нас в селі залишилися три дівчинки і два хлопці з дітей. Сильно народ гинув. Павленко Катерина Степанівна, 1920 року народження, с. Чистоводівка, Ізюмський район, Харківська область Було в нашій сім’ї 5 дівчаток і 2 хлопці. Хліба мали небагато, але і той батько приховав у хліві на посів. А тут почали ходити по хатах бригади. Дійшла і до нас черга. Бригадири завалилися в хату і сказали батькові: «Є хліб захований — то признавайся, бо коли знайдемо, заберемо весь до зернини». Сім’я велика, ми всі плачемо, просимо. Батько відповідає: «Є трохи ячменю на посів». Коли батько показав, де в хліві яма і там трохи ячменю, а на горищі трохи пшениці, то вони забрали все і горище віником замели. Зачався голод. Ходили де в який гай, якісь ягоди шукали, а людей то більше, ніж ягід. Нічого не було. Траву і ту всю зірвали, що тут говорити, люди щодня вмирали. А у нас то сім’я велика. І зачали розходитися. Старшу сестру забрали родичі на шахту. Маленьку сестричку Варю віднесла мама і покинула біля дитячого будинку в місті Ізюм. Потім і мене відвезли до сестри до Донбасу. Сестра Параска вмерла в хаті, а Дмитро, 1912 року народження, пішов з хати кудись, що і досі не знаю, де він. А мати і батько вмерли вдома з голоду. Ткаченко Галина Іванівна 1925 року народження, с. Ровеньки, П’ятихатський район, Дніпропетровська область Нашу сім’ю скотомогильник рятував. Коли поздихає який кінь в колгоспі з голоду, батько примітять, коли відвезуть, а вночі до ями з братами підкрадуться, відрубають стегно з кінського трупа і несуть додому. Мама потім днів 2-3 вимочувала у воді, аби воно не пахло, а тоді вже їжу варили та й їли. Але і конина не рятувала: першими вмерли з цього страшного голоду наймолодші сестрички: Ганна, Люба і Ната, потім брат Михайло, а потім мама. В живих залишилися лише ми: старший брат Петро, батько і я. Батька стали заганяти в колгосп, змушували, аби він йшов в комісію відбирати останній хліб у людей. Він не хотів іти. Тоді його заарештували і посадили в сарай. Там його водянка і скосила. Залишилися ми з братом удвох. Ми б теж, напевно, вмерли, але нас забрали в дитячий будинок. Мовчан Наталія Силівна с. Чапаєвка, Монастирищенський район, Черкаська область Я вижила зі своєю матір’ю за рахунок того, що ходила у Сарне на радгосп садити висадки. Я брала маленькі буряки, обв’язувала навколо шиї хустинкою і так приносила додому. Вдома варили кашу і суп із буряків. На роботу йшли рано і намагалися іти гуртом. В чужому селі могли серед білого дня зловити і зарізати, щоб з’їсти. Коли закінчили садити буряки (буряки зберігалися зимою в ямах, викопаних на полі) на другий день біля пустих траншей лежало більше сотні людей з окружних сіл, які прийшли за буряками. Наївшись молодих пагонів, вони на місці помирали. Нас заставили вкинути в ями мертві тіла і навіть ті, які ще дихали, і загорнути ці траншеї. На селі після заходу сонця люди боялися виходити на вулицю, а дітей навіть вдень боялися випускати. У моєї матері померла дочка, зять, двоє дітей, а вона не могла нічим їм допомогти!
Макс Мясников Недавно спорили, - а что будет, если "будет"? Многие думают, что люди теперь цивилизованные, и как было в 30х - не будет. Не будет революционных матросов, воронков, тройки... Мир стал другим, расстреливать в подворотне в европейской столице уже не станут. Правители не позволят, и вообще, мировая общественность, все такое... Внизу на фото легендарный Георгий Жжёнов. Возможно, не все его узнают, но гугл в помощь. Так вот, он дважды репрессирован. В 38м и 49м. За то что ехал в одном купе на съемки "Комсомольска" с американским дипломатом. Шпионаж, и суммарно 13 лет в Норильлаге. К чему я это все? Да к тому что человек, который подписывал фотографию (1938й год), и соответсвенно, вёл дело - не умел писать букву "и". Не умел писать. Не умел писать букву. И где бы там в верхах у кого хватало ума и совести - двери выбивать, к стенке ставить и по этапу пускать придут те-же, не умеющие писать букву "и". Если вы понимаете о чем я.
СТАЛИНСКИЕ САМОВАРЫ, ИЛИ КАК ЗАЧИЩАЛИ ИНВАЛИДОВ ПОСЛЕ ВОЙНЫ В 1949 ГОДУ, ПЕРЕД ПРАЗДНОВАНИЕМ 70-ЛЕТИЯ ЮБИЛЕЯ ВЕЛИКОГО СТАЛИНА, В СССР БЫЛИ РАССТРЕЛЯНЫ ФРОНТОВИКИ, ИНВАЛИДЫ ВТОРОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЫ. Часть их расстреляли, часть вывезли на далекие острова Севера и в глухие углы Сибири с целью дальнейшей утилизации. Сообщает uainfo. Валаам – концентрационный лагерь для инвалидов второй мировой войны расположенный на острове Валаам (северная часть Ладожского озера), куда после второй мировой войны в 1950 – 1984 свозили инвалидов войны. Основан по указанию советского руководства в 1950 году. Находился в старых монастырских зданиях. Закрытый в 1984 году. Окончательное решение инвалидского вопроса в СССР было проведено за одну ночь силами специальных отрядов советской народной милиции. В одну ночь органы провели облаву, собрали бездомных инвалидов и централизованно везли на вокзал, грузили в вагоны теплушки типа ЗК и эшелонами отправили на Соловки. Без вины и суда. Чтобы они неприятным видом своих фронтовых обрубков не смущали граждан и не портили идиллическую картину всеобщего социалистического благоденствия советских городов. Существует мнение, что беспризорные инвалиды ВОВ, коих было после войны десятки тысяч, прежде всего вызывали злость у тех, кто действительно просидел войну в штабах. Ходили слухи, что эту акцию организовал лично Жуков. Инвалидов, например, вывезли не только из Киева, их вывезли из всех крупных городов СССР. «Зачистили» страну за одну ночь. Это была беспрецедентная по своим масштабам спецоперация. Рассказывали, что инвалиды пытались сопротивляться, бросались на рельсы но их поднимали и всё равно везли. «Вывезли» даже так называемых «самоваров» – людей без рук и ног. На Соловках их иногда выносили подышать свежим воздухом и подвешивали на верёвках деревьев. Иногда забывали и они замерзали. Это были обычно 20-летние ребята, покалеченные войной и списанные Родиной как отработанный и больше не приносящий пользу Родине человеческий материал. Многие из них калечились во время штурма Берлина в Марте-апреле 1945-го, когда маршал Жуков в целях экономии танков посылал солдат пехотинцев в атаку на минные поля – таким образом наступая на мины и подрываясь – солдаты своими телами разминировали минные поля, создавая коридор для войск, тем самым приближая Великую Победу. – Об этом факте товарищ Жуков с гордостью хвастался Эйзенхауэру, что зафиксировано в личном дневнике американского военачальника, который просто впал в ступор от таких откровений советского коллеги. Со всего Киева в тот раз вывезли несколько тысяч инвалидов. Инвалидов, которые жили в семьях не трогали. «Зачистка инвалидов» повторялась в конце 40-х годов. Но тогда инвалидов отправляли в интернаты, которые тоже напоминали тюрьмы, да и были эти интернаты в ведомстве НКВД. С тех пор на парадах ветеранов уже не было инвалидов. Их просто убрали, как неприятное упоминание. Таким образом Родина больше никогда не вспоминала об этой неприятной проблеме инвалидов, а советский народ мог дальше продолжать беззаботно наслаждаться советской благодатной действительностью без необходимости лицезреть неприятное зрелище тысяч просящих милостыню спивающихся инвалидов-обрубков . В небытие ушли даже их имена. Уже гораздо позже те инвалиды оставшиеся в живых, начали получать льготы и прочие блага. А те – одинокие безногие и безрукие мальчики были просто заживо похоронены на Соловках, и сегодня уже никто не знает их имён и их страданий. Так было произведено окончательное решение инвалидского вопроса в СССР.
1.Не за то что "ехал".Жжёнов в купе только познакомился,а потом продолжил встречи. До этого отказался ехать в ссылку в Казахстан. По половине срока переведён в агитбригаду(за что агитировал?) Потом работал в Магаданском муздрам театре(с 43-го года).Женился,родилась дочь. 2.В 49м он был сослан в Норильск,где проработал в Норильском театре драмы.Ни о каком лагере и речи не было. Там он снова женился,родилась опять дочь. С чего взяли то что в Норильлаге "суммарно 13 лет"? Вы неправильно посчитали.Около 4-ёх лет в лагере,где работал диспетчером в гараже. Кстати,в театре драмы он работал с Смоктуновским,который сам туда приехал,добровольно, как говорят за "длинным рублём". зы А с чего вспомнили покойного народного артиста СССР, лауреата Госпремии РСФСР, премии КГБ СССР, кавалера нескольких орденов? Его и при жзни не забывали: ""Свой 90-летний юбилей актер Георгий Жженов отметил в Белой гостиной Кремля за чашкой чая с президентом. Он рассказал Владимиру Путину о своей жизни и ролях. Разговор за чаем шел почти по-домашнему: в отличие от большинства кремлевских гостей Жженов президента не стеснялся. "Мы с вами не просто земляки по Васильевскому острову. Мне совсем недавно показали из моих окон: вон окна Владимира Владимировича на Второй линии", - рассказал актер.""
