Російсько-Українська війна. Новини

@TarasChmut
А ще тут @olarhat мені підкинув фото - трал на базі КрАЗа!! Дуже потрібні машинки нам, чудово, що почали їх купувати! pic.twitter.com/G04ND1Vwg6

 

Фронт по Крещатику стал более явным. Хотя судя по действия армии хуйла все только начинается.

 

Зорян Шкіряк

Про Героїв та дезертирів...

Мабуть, те про що я скажу сподобається далеко не всім, бо моя точка зору сьогодні дуже не популярна. Втім, вибачте, наболіло. Останнім часом, читаючи повідомлення в ЗМІ та роздуми різних людей, ловлю себе на думці, що світ стає занадто рябим. Для мене очевидно, що відбувається неприхована підміна понять і поширюється пропаганда дезертирства.

Вертаючись думками до «іловайського котла», з болем згадую тих хто вже ніколи не вернеться і не буде поряд з нами. Серед загиблих, пропалих безвісти і полонених в цьому кошмарі, були й ті кого знав особисто… Чи можна було цього уникнути? Що стало головною причиною цієї трагедії? Зрада і дезертирство. Саме так, зрада і дезертирство. Порятунок одних за рахунок загибелі інших. .. Героїзм одних – втеча інших.

В силу певних обставин я знаю дуже багато і маю значний обсяг інформації, щодо «іловайського котла» і не тільки. Нам відомі номера частин, командирів секторів, підрозділів та точна кількість тих військовослужбовців, що без попередження покинули свої позиції, оголивши тили своїх побратимів, підставивши їх під масований удар і оточення ворога. Втім, я не збираюся нікому давати юридичну оцінку цим ганебним явищам. Нехай це робить ГПУ.

Я про людське.

Сьогодні, стало дуже популярним виправдовувати дезертирів, більш того, робити з них ледь не праведників, що втікаючи з полі бою зберегли життя солдат. Ні, друзі, за таких обставин, це не правильно. Так не годиться.

Батальйон ТО «Прикарпаття»… Вони, без узгодження і попередження, просто втекли з бойових позицій під Іловайськом і повернулися додому. «Які ж вони молодці!», - кричать звідусіль... Губернатор Івано-Франківщини, з квітами і оркестром зустрічає їх як героїв… Дякувати Богу, Президент вже звільнив цього голову ОДА. Всі в захваті від рішення командира, що банальною втечею врятував 400 чоловік. А чи задумався хтось яка ціна цієї втечі і такого «порятунку»? Чи задумався хтось, скільки наших хлопців полягло в результаті їхнього дезертирства? Адже, наші бійці залишилися неприкритим з тилу і навіть не знали про це. Хіба, у них не було матерів, дружин, сестер, дітей? Хіба, коли ви брали до рук зброю не знали, що йде війна? Хіба, ви не знали, що це ризик, а на війні вбивають? Напевно знали, але не були готові. То навіщо було йти? Я прекрасно розумію мотивацію цих людей і в той самий час, я просто не можу з цим змиритися. Для мене вони – дезертири! Крапка.

Саме тому, неприємно вразило, коли наші соратники з «Батьківщини», з пафосом і «фанфарами» «викупали» дезертира…
Одне питання: коли ви робите дезертирів героями, ви це робите по незнанню чи у пошуках дешевої популярності?

Всі, хто чогось не знає – приходьте до мене. Я вам покажу прізвища та імена наших загиблих Героїв, поранених, взятих у полон, пропалих безвісти. В тому числі, розкажу про їхні родини, що залишились без своїх годувальників.

Повірте, я добре знаю ціну героїзму і ціну зраді. Насправді, істина дуже проста: є воїни, що народжені і готові класти життя за Україну, є інші. Я також щиро переймаюся за хлопців, що не витримали і покинули свої позиції. Але не можна це робити ціною життя інших… Якщо є сумніви, краще сидіти вдома.

Ще в червні, в зоні АТО під Красним Ліманом, один бойовий генерал-нацгвардієць, сказав мені військову мудрість, котру я запам,ятав назавжди: «Якщо в підрозділі кожен готовий померти, то такий підрозділ обов,язково виконає завдання і виживе. А якщо у підрозділі є ті хто хоче вижити, то такий підрозділ ризикує стати приреченим ...». Ось так.

Рекламувати спасіння дезертира від покарання – це не гідність. Це зрада тих справжніх Героїв, що загинули в «іловайському котлі», у війні за визволення України…

Друзі, не можна гратися з такими речами і не бачити очевидного.

Героїв потрібно називати Героями! А дезертирів – дезертирами. Навіть тоді, коли ця теза зовсім не популярна. Дякую за розуміння.

 

Герой Андрій Вовкунович про вихід з оточення: Ми їли кукурудзу, насіння, пили дощову воду.

Герой Андрій Вовкунович про вихід з оточення: Ми їли кукурудзу, насіння, пили дощову воду

Капітан Андрій Вовкунович - командир одного з відділень 40-го батальйону територіальної оборони ЗСУ. Він вивів свою групу з оточення бойовиків з-під Савур-Могили. На вигляд йому до 35 років, але здається, він народився вдруге, бо понад два тижні зі своїми солдатами боровся за життя.

Історію, від якої стає моторошно, він розповідає буденно, як про звичайну роботу.

"Українська правда" зустрілася з Андрієм в аеропорту Маріуполя, де він разом з іншими бійцями чекав на нагородження від президента.


- Розкажіть, Андрію, як ви виходили? Що довелося пережити? З вами були поранені?

- Ні, не було, дякувати богу. Тобто група вийшла без 300, без 200.

Ми виходили без техніки, пішки, у формі зі зброєю. Вийшли обманним шляхом - зробили вигляд, що йдемо в один бік, а пішли в інший.

Йшли 16 днів, нас було 21 разом зі мною. Я пам'ятаю кожну хвилину, але розповідати доведеться це кілька діб.

Йшли полями, посадками, від джерельця до джерельця по карті. Вночі йшли, вдень відпочивали.

Уявіть собі: 21 людина без їжі і води. Вночі холодно. Спали просто на землі, рядком, притулившись один до одного - таким чином зігрівалися. Якщо хтось перевертався на інший бік, то всі 20 також переверталися.

- Коли ви відходили, місцеві допомагали чи навпаки?

- В одному у населеному пункті нас і здали. Нам не було що їсти, ми були на кукурудзяному полі. Хтось необдумано взяв і облущив кукурудзу і лишив її. А то ж зразу помітно.

От хтось з місцевих "ДНРівцям" і сказав, що є сліди. Вони прийшли вночі і обстріляли посадку. А нам довелося бігати із посадки в посадку

Не всі місцеві раді українським збройним силам. Загалом виходить 50 на 50: хтось радий, а хтось ні.

- А як ви виживали?

- Ми їли кукурудзу, насіння соняшників. Дощ йшов, то ми пили дощову воду. Брали плащпалатки, в них під час дощу набиралася вода, от її і пили.

А останні 5 днів сиділи без води і без їжі. Місцеві здали нас, тобто передали по ланцюгу інформацію про нас з села в село, і нам перекрили всі джерела.

Перекрили доступ до води - в тих місцях, де вона є, всюди сиділи їхні "секрети". Як тільки ми підходили - нас одразу обстрілювали.

- Вам було страшно?

- Страшно було. Тільки дурний не боїться. Було страшно, коли вперше під мінометний обстріл потрапив. А потім якось звикаєш. Поки відходили, неодноразово доводилось тримати бій. І на засідки наривались не один раз.

- На момент вашого виходу хтось з наших ще залишався у оточенні?

- Не впевнений, але мені здається, що ми останні. Принаймні я крім "ДНРівців" та росіян, нікого не бачив. Вночі бачив двічі колони російської техніки. Дві колони приблизно до 25 машин в кожній.

Коли виходили, я наших не бачив. Хоча, можливо, я не повністю володію інформацією.

Ми вийшли в 60 км від Маріуполя. Спочатку ми попросили води, бо дуже хотілося пити. А потім трішечки гарячого. Після п'яти діб голодування я сказав групі, що можна трохи гарячого, потім через три години знову трохи. А вранці більш менш нормально поснідали пацани.

Найсмачнішим був борщ. А ще я нарешті спав у наметі. Таке враження було, що це був п'ятизірковий готель.

А потім, щоб нас доправити в Маріуполь, командир того батальйону дав людину і машину. Нас сюди привезли, перевдягнули. Я нарешті поголився, помився, став схожим на людину.

Зараз у хлопців настрій бойовий. Тільки нам дадуть 10 діб перепочинку, бо ми у зоні АТО на Донбасі дуже довго. Найголовніше, що я живий і здоровий, що я повернуся у Львів до дітей, що вони тата побачать.

- Чи був у вас весь цей час зв'язок з керівництвом?

- Був. Вони не могли нас виводити, бо кільце замкнулося, коли бойовики відвоювали Амвросіївку. Ми самі йшли, наші не знали, де ми.

- Добровольчі батальйони весь час говорять, що їх зраджує командування. У вас є претензії до керівництва?

- Ніхто нікого не зраджував. Командування підтримувало нас, в телефонному режимі робило все, щоб нас витягнути. Але ми всі - дорослі люди і розуміємо, що вони - не боги, і чудес не можуть робити. Але жодного разу не було такого, щоб командування нас "кинуло". Дуже погано, що на той момент (момент виходу з оточення - УП), в Амвросіївці вже включили роумінг...

- Який роумінг? Російський?

- Так, звичайно. У мене за 2 дні 2 тисячі гривень з телефону роумінг з'їв.

- Як ви вважаєте, чи був сенс так довго тримати сектор Д?

- Утримуюсь від відповіді.

 

Все начиналось в общем-то весело. В начале февраля 2014 г. они погрузились в Ил-76 и вылетели из Пскова в Новороссийск.

Крайний справа на фото - Александр Осипов, 1993 года рождения, сержант из 104 ДШП Псковской дивизии. Александр - потомственный десантник, его отец Сергей Осипов - майор ВДВ.

Приехали в Новороссийск, там тепло.

Потом - в Крым. Ненадолго. Но зато медаль.

Потом в августе 2014 г. Александр Осипов и его полк попали в Донбасс. Но там оказалось все не так весело. 20 августа Александр был убит. Ребята из Пскова попали под "Град".

Его похоронили на деревенском клабище в селе Выбуты под Псковом 24 августа 2014 г. Без почестей, грузовик, 2 землекопа, пара венков с ленточками. А еще журналистка из "Новой газеты" Нина Белянова встретила на кладбище отца погибшего - майора Сергея Осипова. Майор был подавлен:

— Это у меня тут сын лежит, единственный, в моем полку служил, я сам его туда и отправил...

Потом повернулся к бойцу, стоящему рядом:

— Саня, это что получается, я сам его убил?

4 сентября 2014 г. Сергей Нарышкин, спикер Госдумы и член Высшего совета партии "Единая Россия" встречался к генсеком Совета Европы Т.Ягландом. После встречи была пресс-конференция, норвежский журналист спросил Нарышкина:

- Мы знаем, что на территории Украины погибли русские солдаты, вы — народный депутат, чтобы бы вы хотели сказать семьям погибших русских солдат?

- Я не знаю, о чем вы говорите, - ответил Нарышкин.

Майор Осипов был не прав, когда винил себя в гибели сына. Его сына убили те, кто голосовал за партию Нарышкина в 2011 г. и за Путина в 2012-м. Кто не вышел на Болотную с протестом против продления полномочий диктатора и его партии жуликов и воров. А теперь их дети будут воевать с Украиной, защищая путинские капиталы от майдана. Не свои капиталы (их нет), а правителей, которые боятся судьбы Януковича.
http://uainfo.org/blognews/392807-s...o-ubil-otec-o-rossiyskom-desantnike-foto.html

 

Кто там говорил о прекращении огня?...
Камуфляж осенний..

 

Ситуация по Мариуполю.

 

нарядить несколько сепаратистов в сс второй мировой, и сдать обсе.. а если серьезно, думать нужно, прежде чем на своих каска СС писать.

 

Peter Shuklinov
·
- еще раз. Воинствующая диванная сотня призывает срочно начать наступление и добить террористов и российскую армию. Но почему-то стоять в первых рядах не желает. Не интересует воинствующую сотню состояние украинской армии, о которой все вспомнили только сейчас. "За что гибли наши парни!?" - еще один аргумент. Отвечаю. За освобождение 70% Донбасса.

Это сотни и сотни тысяч человек. За оставшиеся 30% еще предстоит умереть. Наши герои, конечно, пойдут умирать и побеждать. Но российская артиллерия в любом случае не даст нам дойти до границы. Не дадут. У них просто больше пушек и специалистов. А, что? Техника у нас на складах? Ну, да. Вы эту технику видели? Читайте Бирюкова. Металлолом. Что я думаю. Наши парни в Донбассе сделали все, что могли. Дальше умирать нет смысла.

Я за всеукраинский референдум об отсоединении оставшихся нескольких районов. Дать им статус, остановить войну и через полгода провести плебисцит и попрощаться. Ничего не платить. Ни копейки дотаций. А если кто-то думает, что зараза, мол, поползет дальше - даже не сомневайтесь, да. Но Херсон, Запорожье, Николаев и другие города показали, что сепаратистов будут втаптывать в асфальт при первой возможности. А в Донецке и Луганске не втоптали.

Нужна новая линия Маннергейма. Нужно сделать упор на армию и каждый день готовить солдат к войне с Россией. У нас нет самолетов. Нет техники. Нужно все это быстро покупать и тренировать специалистов. Находить где-то деньги, чтобы платить нормально солдатам. А вот терпеть террористов нельзя. Нельзя мириться с тем, что будет происходить в районах со специальным статусом. Нельзя будет терпеть то, что оттуда поползет в Верховную Раду.

Так что если не можем избавиться от терроризма силой, нужно избавиться от него другими доступными методами. Не нужно мне навязывать сограждан, которые меня ненавидят. Надо отдать все деньги, за которые планировалось восстанавливать оккупированные районы, нашим, украинским переселенцам из этих районов и помочь с жильем и работой.

 

06.09.2014 - Бійцями батальйону "Харків-1", під час патрулювання міста Волноваха, було затримано терориста розвідгрупи організації ДНР, мешканця міста Горлівка Т.

При ньому було знайдено: карту України, детальну карту Донецької області та міста Маріуполь, три мобільних телефона, конспект з інформацією військового характеру, предмет схожий на пістолет Макарова та два магазина до нього. Затриманого, разом з вилученним матеріалом, було передано до слідчих органів

 

Чому Путін може поставити війну на "паузу" аж до 26 жовтня.

З точки зору звичайної логіки Путіну аж ніяк не вигідна ескалація війни на Донбасі під час виборчої кампанії в Україні, проте є певні сумніви, що Путін логікою користується
Перемир’я на Донбасі, нехай воно хитке і не надто «мирне», дозволило більш-менш спокійно розпочати передвиборчу кампанію. Проте ситуація на передовій залишається вельми напруженою і в будь який момент Володимир Путін може вдатися до чергової ескалації, що, безумовно вплине і на виборчий процес в Україні.
Спробуємо розібратися, чи потрібно Путіну прямо зараз повертатися до «гарячої» фази війни.
Цілком очевидно, що за нормальною людською логікою загострювати ситуацію на Донбасі до виборів російському президенту аж ніяк не вигідно, оскільки це поставить остаточний жирний хрест на перспективах потрапити до парламенту путінської п’ятою колони. Власне, і без цього шанси комуністів, над якими все ще висить дамоклів меч судової заборони, та перейменованих в «Опозиційний блок» регіоналів виглядають не надто оптимістично. Втрата великого шматка власного електорального поля у вигляді Криму та окупованої росіянами частини Донбасу (саме тієї частини де підтримка регіоналів була найвищою), певна переоцінка цінностей, що відбулася в значної частини суспільства внаслідок розстрілів на Майдані, анексії Криму та війни з Росією не додає регіоналам оптимізму.
Якщо ж Путін вирішить продовжити свою військову авантюру, то немає жодних сумнівів, що увесь проросійський електорат, що залишився, банально на вибори не піде. Він просто сидітиме вдома, і не висуватиметься, очікуючи чим же закінчиться війна. Це позбавить путінську п’яту колону останніх шансів на потрапляння до парламенту.
Отже, висновок цілком очевидний – Путіну зараз аж ніяк не вигідно порушувати перемир’я. Проте не потрібно забувати і про «загадкову російську душу» сусідського керманича, яка зазвичай означає просту ірраціональність. Власне, вся кримсько-донецька авантюра Путіна принесла в сухому залишку Росії більше втрат ніж здобутків. Єдиний зиск, що його отримав Путін, - це шалене, але тимчасове, зростання рейтингу через істерію навколо «Кримнаш», натомість російський президент має конфлікт з усім цивілізованим світом, санкції, напруженість у стосунках з партнерами по Митному союзу, остаточну втрату лояльності неокупованої частини України, бази НАТО в Прибалтиці і нову гонку озброєнь, яку має якось витримувати потерпаюча від санкцій російська економіка. Навіть «віджатий» в України Крим – це для Росії більше головний біль та витрати, ні якась раельна вигода.
Втім є й раціональна причина для чергової ескалації війни на Донбасі. Єдине, що може отримати Путін в разі порушення ним перемир’я, – це повний зрив виборів. Але для цього Росія має перейти в дуже потужний наступ, який не обійдеться без потоку «вантажів 200». Це й наступ має бути настільки сильним, що в Порошенка не буде іншого варіанту ніж оголосити воєнний стан та скасувати позачергові вибори.

ТАРАС КЛОЧКО

 

Держприкордонслужба: на Луганщину зайшла колона військової техніки РФ.

Через пункт пропуску "Ізварине" у напрямку м. Краснодон з Росії у середу, 10 вересня, зайшла колона з 12 танків, 48 БТРів, 20 "Уралів" з боєприпасами, 8 "Уралів" з особовим складом, 4 автомобілі протиповітряної оборони. Про це повідомляє прес-служба Державної прикордонної служби України.
"10.09.2014 з РФ на територію України через пункт пропуску "Ізварине" у напрямку м. Краснодон прослідувало 12 танків, 48 БТРів, 1 БРДМ, 20 автомобілів "Урал", завантажених боєприпасами, 8 автомобілів "Урал" з особовим складом, 4 автомобілі ПВО, 5 паливозаправників", - йдеться у повідомленні.
Разом з тим, до РФ виїхало декілька військових автомобілів КамАЗ, 6 "Уралів", три повнопривідних автомобілі та два паливозаправники.
Також зазначається, що в Білоярівці виявлено скупчення до 400 одиниць техніки. 10 вересня ввечері з Білоярівки через Амвросіївку на південному напрямку вирушила колона техніки, причому близько 76 одиниць під прапорами РФ.
Тиждень.ua

 

Полностью поддерживаю написанное выше, отделится от них и не тратить на них денег. Они нас ненавидят, пусть живут как хотят.... Мне лично не хочется за них гибнуть, и инвалидом остаться тоже не хочется. Видно нет столько патриотизма, знаю на личных примерах, что вата в их головах так и останется, их уже не исправить, а жить с ними будет тяжело, это постоянный гнойник, пожирающий бюджет страны.

 

Батальон Особого Назначения "Шторм", г. Одесса:

80% сказанного не вошло в новости, но... А если честно то уже так достали все начиная от "широкозадых пагонов", до создающих видимость участия заботливых "опекунов". А по факту ребят сняли с довольствия почти 2 месяца назад. В столовой их просто не кормят, нет финансирования... Одно время была договоренность с столовкой, что Шторм дает продукты и из них им готовят, а сейчас вообще поступали проще, время обеда - отпускали на обед, только средств на этот обед не выделяли!!! Шлемы мотоциклетные на проверку оказались 3,5 килограмовыми Сферами, но как по мне в 21 веке, когда есть кевларовые шлемы, пялить на голову 3,5 кг, это от какого большого ума? Да что это вашу мать такое? У нас в области один добровольческий батальон - один!!! Не на 300 и не на 500 человек, как в других областях, а принимающих участие в зоне АТО всего 104!!! Может далеко не бедная область свой батальон обеспечить и экипировать действительно по последнему слову, или только воздух будем сотрясать и отчитываться, что у Шторма на передовой все есть и полевая кухня и генератор? Правда? Кухня и генератор самое главное там, где грады? Форму пошили на заказ: серую городскую и в зеленку отправили, где ребята как тополя на плющихе были, какому больному мозгу такое могло прийти в голову? На каком этапе образовалась черная дыра, кто пилит деньги выделенные на Шторм может попытаемся разобраться? Осталось несколько дней, все еще можно успеть, но есть ли желание?

 

Ну так таких мразей и в другие части Украины выехало немерянно. Готовы к массовому восстанию этих зомбаков или думаете вас не коснется? Шо стоит повторить весенний сценарий? 5-10тыс организованных быдлотуристов путина. Только уже хорошо вооруженных, а некоторых с боевым опытом? Для многих Донбасс смотрю это гребанная копота и украинофобы. А я знаю другой Донбасс!!! Тот который в марте выходил 2-3тыс в Луганске за Украину, тот который выходил 10тыс в Донецке в марте. Там НАШИ люди!!! Не имеем права их бросать. Путин не остановится. Ему нужна вся Украина. Хватит тешить себя надеждой, шо кого то эта война не коснется. Просто готовтесь. А мразей потом ожидает массовое переселение в рашку. Лучше избавиться от гнили на нашей земле, чем от земли с гнилью.

 

Останній бій комбрига Кифоренка…

День 4 вересня став чорним для сотень українських воїнів-зв’язківців, які прощалися зі своїм другом, командиром, бойовим побратимом та Справжньою Людиною, комбригом полковником Борисом Кифоренком… Більше півтисячі людей того дня прийшли до Одеського гарнізонного Будинку офіцерів, аби провести в останню путь загиблого у бою під Іловайськом офіцера…

Борис Кифоренко, якрозповідають буквально всі, хто знав цю людину, був великимжиттєлюбом, веселим,доброзичливим такомпанійським чоловіком. А якофіцер, говорять його колишніпідлеглі та друзі, полковникБорис Кифоренко був вимогливим, але надзвичайносправедливим командиром.Ніхто, згадують у частині, хто бне звернувся до комбрига задопомогою, не уходив від ньогоз невирішеним питанням –командир допомагав усім…
Борис Кифоренко народився у Вінниці 11 квітня 1974 року. Ріс інавчався хлопчина у дужекрасивому мальовничому селіДемівка Чечельницкого районуВінницької області. Це –старовинне село, яке багаточого пережило протягом своєїпонад півтисячолітньої історії – імонголо-татарську навалу, ігайдамацький рух, і багато війн.Мати Бориса, Ірина Василівна,працює завучем у школі, тож із звитяжною історією рідного краю хлопець був знайомий добре.
Демівка розташована між селами Берізки-Чечельницькі та Ольгопіль поблизу соснового лісу та гори. Місцевість –краса неповторна! А у лісі, лише в 4 кілометрах від села, стояла ракетна частина. Можливо, ще й під враженнями відвигляду мужніх захисників Вітчизни хлопець вирішив обрати військову долю – після закінчення у 1991 році середньоїшколи він вступив до Київського вищого військового інженерного училища зв’язку.
У 1996 році молодий лейтенант Борис Кифоренко приїхав до Одеси й служив там 18 років, до самого початкуцьогорічної неоголошеної війни…
Служба Борису Борисовичу завжди подобалася, він знав службу й тому швидко ріс у кар’єрному плані. Судіть самі: у червні дев’яносто шостого новоспечений офіцер був призначений на посаду помічника начальника технічної частинипо засобах зв’язку полку зв’язку корпусу Військ ППО, а вже через 11 місяців доручили командувати телефонноюротою. Згодом – рота матеріально-технічного забезпечення полку зв’язку, а ще менше ніж за два з половиною роки – вже посада начальника штабу – першого заступника командира батальйону зв’язку рухомого командного пунктуполку зв’язку.
У 2004 році майор Борис Кифоренко закінчив факультет підготовки фахівців оперативно-тактичного рівняНаціональної академії оборони України та повернувся до Одеси, яка вже стала для офіцера рідною. За 10 років службиу Перлині біля моря після академії Борис Борисович виріс з начальника штабу – першого заступника командирателеграфно-телефонного батальйону полку зв’язку до начальника інформаційно-телекомунікаційного вузла окремогополку зв’язку Повітряного командування “Південь” Повітряних Сил Збройних Сил України. У квітні ж цього року він бувпризначений на посаду командира окремої бригади зв’язку оперативного командування “Південь”, що дислокується наДніпропетровщині.
Цей рік розпочався для Бориса Кифоренка невдало – захворів батько, сімдесятирічний Борис Миколайович, захворів і він сам. Вже відбулося призначення на посаду комбрига, а сам новопризначений комбриг знаходився у госпіталі, дейого прооперували…
Щойно лікарі дозволили йому повертатися до виконання службових обов’язків, офіцер кулею полетів у бригаду. Закілька днів прийняв справи та посаду та – на Донбас, у зону проведення антитерористичної операції…
– Нам довелося прослужити разом лише два з половиною місяці, та за цей незначний час я переконався: настількицілеспрямованих, грамотних та справедливих командирів раніше мені зустрічати не доводилося, – говорить прокомбрига його “комісар” – заступник по роботі з особовим складом підполковник Павло Хмарський. – Як офіцер-вихователь, я був просто у захваті від нового командира! Адже, між нами говорячи, Борис Борисович перебрав насебе значну частину моєї роботи – у бригаді навіть жартували, що відтепер в частині два “замполіти”!.. Життєрадісний,перспективний офіцер, прекрасна людина – всі бачили його вже в недалекому майбутньому генералом, та й він сам,мабуть, був упевнений в тому, що стане генералом! Все обірвала російська граната в сім тридцять ранку 29 серпняпід Іловайськом…
Велика колона техніки та особового складу відразу декількох різних військових частин та добровольчих батальйонів з Іловайська вийшла о шостій ранку й пішла на прорив з котла. А за півтори години українські вояки потрапили узасідку. Бійня була страшною, загинули й зазнали поранень не десятки - сотні людей. Хвилин 35 по колоні лупили згармат 2А42 – озброєння бойових машин піхоти БМП-2, гранатометів та стрілецької зброї, включаючи крупнокалібернікулемети. В уазик, у якому їхав комбриг Кифоренко, влучив постріл з гранатомета. Майор та капітан, які сиділи назадніх сидіннях, загинули одразу, а командира та водія, старшого солдата Павла Шапошникова, вибуховою хвилеювикинуло з машини. Водій отримав контузію та численні осколкові поранення кінцівок, а командирові перебило обидвіруки й ноги. Поранення були дуже важкими, хоча, напевно, якби б полковникові Кифоренку своєчасно надалимедичну допомогу, він, мабуть, і вижив би… Та допомоги від росіян, а саме вони, а не місцеві сепаратистиобстрілювали колону, чекати не доводилося…
Поранений водій підповз до свого командира та хвилин 15 вони ще розмовляли, поки до понівеченого уазика непід’їхала російська БМП-2. Усе – як має бути, десантники з російськими шевронами на рукавах, вони навіть ненамагалися приховати свого походження! Обом пораненим вони зв’язали руки скотчем та кинули напризволяще,поїхавши далі. У Павла, на щастя, поранення були легкими, а ось Борис Борисович по-справжньому стікав кров’ю. І так – ще довгих чотири години… А потім “легких” поранених росіяни забрали з собою, а “важких” залишили помиратипід спекотним серпневим сонцем. Це – у кращому випадку, в гіршому ж… Коли ворог завантажував на машини тих ізпоранених, які могли самі пересуватися, наші хлопці чули постріли й інакше ніж добиванням поранених природу йпричину цих одиночних пострілів та коротких, економних черг, хлопці пояснити не можуть. Причому, чули ціпостріли і Шапошников, і інші люди навіть з інших частин, яким пощастило тоді вціліти у розбитій колоні…
– Ховали Бориса у селі Авангард, передмісті Одеси, – із сумом розповідає друг загиблого, який довгий час служив ізним в Одесі, а зараз є заступником командира однієї з частин Вінницького гарнізону з озброєння, підполковник Валентин Шевчук. – Народу на похороні було – просто тьма! Щонайменше – півтисячі чоловік… Прощалися з Борисому гарнізонному Будинку офіцерів, причому міліція мусила перекривати дорогу – так людно було того дня біля ГБО…
Справжній український офіцер, справжній полковник і Справжня Людина, Борис Кифоренко загинув у самому розквіті сил, щойно зустрівши свою сорокову весну. А залишилися в нього молода тридцятидворічна вдова Ірина з двомадоньками на руках – старшій, Вероніці, виповнилося 13 років, а найменшій, Мариночці, лише півтора рочки… Хочетьсявірити, що друзі загиблого комбрига та його товариші по службі не залишать сім’ю, а його загибель не буде марною, інаша Україна вистоїть у цю годину лихоліття – вистоїть та зміцніє!

 

Может не совсем АТО, Но оцените фьючерсы на цены на нефть марки бреет на октябрь

 

Участниками АТО признают около 50 тысяч человек.

Статус участника боевых действий могут получить и волонтеры.
Глава Государственной службы по делам ветеранов войны и участников антитеррористической операции Артур Деревянко прогнозирует, что в единый реестр участников АТО могут войти около 50 тыс. человек.

«Приблизительно по нашим подсчетам это около 50 тыс. человек. И сейчас мы хотим сделать центральный реестр, чтобы это количество не увеличивалось в геометрической прогрессии, как это было с чернобыльцами», — сказал он на брифинге в четверг в Киеве.

Кроме того, статус участника боевых действий необходимо предоставить волонтерам, которые работают в зоне АТО. Деревянко отметил, что, по его мнению, предоставление такого статуса может происходить на основе путевого листа волонтеров, который может быть подписан командиром части, помощь которой они оказывали.

Также он отметил, что многие волонтеры рискуют жизнями, доставляя все необходимое подразделениям Вооруженных сил и Национальной гвардии. Несмотря на это, волонтеры сейчас не имеют какой-либо социальной защиты, и ее мог бы предоставить им статус участника боевых действий.

В то же время Деревянко добавил, что на данный момент нормативная база, которая бы определяла предоставление такого статуса для волонтеров не разработана.