Російсько-Українська війна. Новини

Теперь придет "гуманитарная помощь" с ракетами, бомбами и авиационным керосином в комплекте с пилотом. Ну а через некоторое время начнется клонирование подобное "Ноне"....

 

Я один не понимаю - почему до сих пор не занята Саур-Могила? Это же стратегическая высота...

 

Потому-что мы не "раша" и до их уровня опускаться не будем...

 

Лучше так и не забыть спеть Ла-Ла-Ла..

 

до речі там і мирних жителів немає, можна .влупити дивізіоном град чий кількома ,о 4 ранку і зразу піти в наступ мотопіхотою

 

Семен Семенченко

Спасибо за книги. Хлопцы, приезжайте еще. Тем друзьям кто хочет почувствовать атмосферу того что тут происходит- очень рекомендую почитать пост Борис Гуменюк.

Борис Гуменюк
Час на війні - це щось таке, що йде зовсім по-іншому. Він не вимірюється ані годинником, ані календарем. Бодай тому, що вимірюється життям твоїх товаришів. Оцих матюкливих, іноді трохи зляканих, але таких, таких, таких пацанів, що кожного з них хочеться собою прикрити.
Зрештою, чорт забирай, він вимірюється твоїм власним життям.
Та що там час - мить все вирішує у цій столітній війні. Мить вирішує, хто стріляє першим, хто житиме.
Вирушаємо з Києва до Артемівська, бо війна, бо там наші побратими з батальйону «Донбас» кожен день під обстрілом, тримають передову, бо так треба.
Збираємося виїжджати зранку, але то те, то се. То делегації, то волонтери, то добровольці, «коли нас візьмете із собою на передову, коли дасте нам зброю, ви не дивіться, шо я старий, малий, кривий, я не буду вам обузою, а якщо доведеться загинути, то не одного кацапа візьму з собою», то священники, то матері - і усім мусиш вкраяти свого часу, наче нарізати смужку життя; легше врізати і віддати пальця.
Тактично неправильно, час не любить такого легковажного поводження з ним. Вирушаємо коло полудня.
Полтаву, Харків пройшли за сонця, в Ізюмі сонце стало червоним, скільки не підживлюй його світлом фар, в Слов’янськ - наче висадилися на невідомій планеті - зайшли глибокої ночі.
Марсіанські пейзажі, декорації для зоряних війн, усюди відчувається, що тут побували чужі, Стівену Спілбергу це сподобалось би. Моторошно. Моторошно. Моторошно. Невже це наша планета, наш час, невже це з людьми зробили люди.
Між Ізюмом і Слов’янськом 5 блокпостів. Наші. А покажіть документи, вийдіть з машини, відкрийте багажник, а тримайте руки так, щоб я їх бачив, мета поїздки, зброя є, немає зброї, а якщо я пошукаю, спробуй, поїдеш далі з нами, в багажнику. Це на першому блокпості з боку Харкова. А сам весь такий чистенький, випрасуваний, відгодований, з шевроном із зображенням птаха і ненависним для кожного майданівця написом. А зброя - ми від заздрості дар мови втратили. Мрія натівця. От би нашим пацанам таку на передову, а не цим бикам в тилу нею красуватися. Ледве стрималися від спокуси здійснити захват. Просто нас троє, а їх десяток.
Чим ближче до передової, тим ближчі люди. Тим більше наші наші.
П'ятий блокпост, околиця Слов’янська. Не партеся, хлопці, своїх впізнаємо на дух, у нас вата не розмовляє українською, тим паче, з галицьким акцентом. От блін, а шо, так помітно, 25 років у Києві. У мене слух. Як у снайпера. Як у вчителя української мови і літератури з двадцятилітнім стажем. Та ну. Ти звідки, брате. З Борислава. А я з Тернополя. Обнімемося, брате. А він теж має відношення до мови і літератури. Це наш Влад, Ніженський Робін Гуд. Письменник - каже, якщо не бреше. Хлопці, ану бігом сюди, подивіться, хто до нас приїхав - герой майдану, леніноборець і комбат Микола Коханівський, сер Робін (не футболіст) Гуд і Гуменюк - письменник. Блін, досить приколюватись.
Ви куди зараз. В Артемівськ. До Семена. Ага. Бля. У них там жорстко. Кожен день м’ясорубка. Я б на ніч не радив. Треба. А шо по зброї. Три коротких ствола. Херня. Були у нас трофейні. Дали б вам 2-3 калаша. Вчора повіддавали. Тут від Слов’янська до Артемівська реально нікого нема. Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка - нічийна земля. Особливо вночі різні групи шаряться. За півгодини перед вашим приїздом була пальба - з калашів і кулемета, якраз із того боку, куди ви збираєтеся. Блядство.
Патрон в патронник, кожної секунди будьте готові до того, що вас можуть обстріляти, швидкість 200, педаль до поляка - і газу, газу. Рації у вас нема. Ви з Маріуполя. Ви тут типу чужі. Йобане керівництво, про шо воно думає. Пиши телефон. Якщо приймете бій - дзвони, поможемо.
Ну шо, обнімемося, брате. Бережіть себе. І ви себе бережіть. З Богом.
Легко сказати «200 - і газу». Бетонні блоки впоперек дороги, шини, повалені дерева, обірвані дроти, вирви, залишки блокпостів, напівзруйновані кулеметні гнізда, бліндажі, спалена техніка, швидкість руху почасти нульова, загальна - 40 кілометрів.
Один раз мало не злетіли у воду, прогледіли, що попереду підірваний міст. Один раз нас обстріляли - на виїзді зі Слов’янська, здається, свої, у місцині, яку тутешні називають «на каналі». Таке буває. Це нормально. Залишили серед поля, серед лісу десяток другий срочників-пацанів, насипали пару відер набоїв і - як хочете, так до ранку відбивайтеся. Вранці поміняємо. А ви знаєте, що таке в двадцять років пережити на війні одну ніч? Один сивіє, другий кличе маму, третій молиться, четвертий Бога проклинає. Я ж проклинаю усіх, хто розкриває пащу на цих пацанів, усіх жирних пацюків, які окопалися в тилу і обсуджують, як погано воює наша пацанва, наші батальйони і наша армія. Чуєте? Я вас проклинаю, підарасти обидвох статей.
У Слов’янську не зустріли жодної людини, жодного авта, жодного світла у вікні. Страшно. Страшно. Заледве вирулили з цього цвинтаря розстріляних ілюзій. Заледве знайшли іншу дорогу на Артемівськ. Заправка. Десь на півдорозі між Слов’янськом і Краматорськом. Дивина. Працює. Пошарпана, потрощена, пограбована, попалена, але - працює! Заправщик сам один біля своєї заправки, як біля своїх вулканів Маленький принц. Вступає в розмову, до болі рідний, милий вуху суржик, радіє, що бачить людей, ще більше радіє, що, заправившись, платимо гроші. Бо ті заправлялись за будь здаров, хто ті, ну ті, озирається, чужі погані люди.
В центрі Краматорська дорогу перегородила жінка. Точніше – людина, скажемо так, не дуже твереза і не дуже жінка. Рєбята, подвєзіте. Куда. Здєсь нєдалєко. Три кеме. Розмова не заладилася. Окрім неї, нікого більше не цікавив інтим, підвезли, довезли, висадили, повідкривали вікна, щоб вивітрився перегар, та й шо там тих три кілометри. Тішить те, шо й тут живуть люди. Якось живуть. Якось люди.
В Артемівськ, на базу батальйону «Донбас», дісталися за опівніч.
Майже у воротях зіткнулися з розвідувальною групою, яка поверталася із завдання.
Половина облич знайомі, всі пройшли через майдан, з другою половиною спільні знайомі, друзі.
Обнялися. Обмінялися новинами з фронтів. Ну, шо у вас тут? А шо у нас тут? Війна. Воюємо. 5 днів тут стоїмо. Жодної ночі спокійної. Кожної ночі обстрілюють наш гуртожиток. Тільки в’їхали, тільки вклалися спати, нараз – бабах! – постріл із «джмеля». Добре, що в стіну попав, а не у вікно, всі вікна посипались із першого по п’ятий поверх. Потім другий постріл – бабах! – потім третій. Позалягали біля вікон, повибігали в коридор, зайняли кругову оборону, відкрили вогонь, відбилися. На ранок пішли прочісувати місцевість, знайшли місця, звідки вівся вогонь; якщо й поклали когось, то вони забрали своїх двохсотих. Люди повиходили на вулиці, відкрилися магазини, їздять автівки, жінки з колясками, кажуть, вперше за багато тижнів. Наступної ночі – снайпер. Тільки бах-бах, бах-бах - то в одне вікно, то в інше вікно. Засікли його в тепловізор, вальнули, а він, гад, поміняв позицію, і знову бах-бах і бах-бах. І так цілу ніч - він на нас полює, а ми на нього, профі. А вчора під’їжджає беха, зупиняється он там, водій не глушить, сидить за кермом, а пасажир з гранатомета - бабах! - розкурочив дах, зняв шифер. Пацани на посту давай поливати його з калашів, а тут дерева, мандраж, відстань, а наш старий афганець, той, в якого радикуліт, приліг за бруствер і одиночними з калаша бах-бах, бах-бах - і посипалися в бесі вікна. А тут таксист приїхав, якраз за бехою, сам бачиш, через ці гори щебеню там вузький проїзд, перекрив нашим зону обстрілу. Довелося припинити, щоб не покласти цивільного. Беха рвонула з місця, водій може поранений, може, ні, а пасажиру-стрільцю, здається, кришка. А де ти його будеш шукати? Без номерів. Місцеві приходять, приносять їсти, розказують - той був, той був, той колорад, але лише окопи рив, подивитися на нас, доторкнутися рукою, свої ж бо. А таксист вчора приходив, каже - дякую, хлопці, шо врятували мені життя, дякую, що не стріляли, хоча мали на це повне право, бо так, як воно вчора виглядало все, ви мали право подумати, що я з ними заодно і прикриваю їхній відхід. Була така думка.
Сьогодні один з наших блокпостів отут, за містом, кілометрів 2-3, атакувало дві групи. Перерізали їх вогнем. Просто нам повезло, шо вони закидали гранати нам за спину. Більше десятка гранат - і всьо перельот, ні разу не влучили. А ми їх накосили. Коли все закінчилося, ми оглянули місце, де вони стояли, покидали рпг, свд, інше залізо, всюди кров, бачу - рукавиця, о, думаю, зараз, якщо іншу знайду, буду мав, а там в рукавиці кисть руки, ще тепла, прикинь? Закопали, а шо робити? Якщо вночі буде виїзд, візьмете нас з собою. Візьмемо. Чого ж. Але краще най не буде.
Пару днів тому ше не те було. Стоять пацани на посту, чують - лазить хтось, мінує чи розтяжки ставить. Стой, хто ідьот! Ні звуку. Ну, влупили чергу. А зранку знаходимо чеченця. Розтяжки ставив. Шо робити? Ворог. А ворог він живий, а це – мертвий, а з мертвими ми не воюємо. Нехай Бог з ним розбирається, чи хто в них там. Закрили очі, викопали могилу тут-таки в полі, поклали йому в могилу його зброю, засипали, прочитали отче наш. Все. Спочивай з миром.
Вкладаємося спати. Ось вам кімната, ось вам матраци, світло не вмикайте, у вікнах не маячте, хочете жити – у вікнах не куріть, зброю напоготові, шо ще? Може, ви приїхали нам на фарт і хоч би цю ніч буде спокій. Ага. Якщо почнеться обстріл, якщо почнеться кіпіш, ви краще сидіть в кімнаті і в коридор не йдіть, наші пацани вас не знають, ше хтось подумає, шо ворог вдерся на поверхи, і влупить чергу. Суттєве зауваження. Головне – розумне. Добраніч, хлопці. Добраніч, хлопці.
Вранці розбудило сонце і горобці, які, здається, нічого не знають про війну, у яких на дереві за нашим вікном якісь там свої гороб’ячі клопоти.
Вийшли у двір, бійці збираються на патрулювання, на блокпости, обступили, купа знайомих, а шо там в Маріуполі, а шо там у Києві, а доки це все. Зав’язалася розмова, обмінялися телефонами, пофоткалися.Семен Семенченко, без балаклави - звичайний хлопець, звичний український пацан, як будь-який інший з Харкова, Львова чи Житомира.
Їдете? Їдемо. А шо у вас? Два пееми і тете. Мало. Та мало, а попробуй проїдь пів-України з калашом і доведи кожному мусору, шо ти не ворог. Візьміть трійко гранат, негусто, та все ж, все, шо можемо.
Все, що можемо, - це не тільки про Добровольческий батальон территориальной обороны Донецкой области "Донбасс" чи Батальйон спеціального призначення "Азов" чи Батальйон "Азов-Січ". Це про всіх, хто сьогодні на передовій.
Все, що можуть, роблять сьогодні наші бійці на передовій, і те, що не можуть, – теж роблять. Хтось мусить це робити. Бо хто це зробить?

 

Орудие - говно. Ничего оно уже не пробивает. Это каменный век. Не истерите.

 

Кстати можно вспомнить об опыте вермахта в создании засад из самоходок естественно с хорошей артиллерийской разведкой.Мобильные засады против колонн противника как по мне самое то..

 

Хорошая новость и вертолет отличный.

 

Не он ли бомбы на российской территории бросал?

 

а озброєння ?
треба СУО підганяти під наші ракети і тд,
а може і гідру 70 почати випускати , в неї до речі дальність 8 км а в наших нурсів 4 ((

 

http://www.google.com.ua/imgres?img...t=rc&uact=3&dur=447&page=11&start=216&ndsp=23 вот так их сегодня транспортировали, не могу понять что за орудие

 

Да никто там ничего не бросал. Был бы у них захваченный штурмовик действительно - лайфньюс уже бы весь облазили, каждый топливопровод изнутри перефоткали. Даже если бы он российский был, все равно облазили бы.

 

Ее постоянно и так обстреливают уничтожая террористов. Если ее захватить, террористы туда больше не будут никого посылать. Зачем же терять такую прекрасную возможность уничтожать их издалека и там где они не прикрываются мирными?

 

Ополчение вокруг Донецка роет окопы...Окоп универсальный - боец может вести огонь, а потом прилечь и отдохнуть....

 

Ребята успокойтесь. Нет и не было ( за исключением музейного СУ-25 возле луганского АРЗ) никаких самолётов. Информационный вброс с целью посеять панику.

 

Юрий Бутусов

Очень тяжелая обстановка в районе КПП "Должанский" и самой границы с Россией. Группа наших бойцов отрезана от снабжения. Прямо к позиции примыкает зеленая зона, из которой при любом движении днем на наших бойцов обрушивается град управляемых ракет и снайперский огонь. Диверсионные группы противника приходят на ротацию из России. Огонь также ведется зачастую с российской территории. Корректировку минометного огня осуществляют российские беспилотники и вертолеты. Над позициями каждый день по несколько раз осуществляются облеты российских вертолетов. Сразу после этого следует точный минометный обстрел. Четверо убитых, много раненых. Наши пограничники позиции не сдают. К героическому отряду присоединилась добровольно группа армейских связистов - это просто удивительные и бесстрашные люди.

Мое мнение:

1. Группу на расстрел сдавать нельзя. Ребят надо оттуда забирать - парни отличные и стойкие, все достойны награды. Обстановка невыгодная - мы не можем подавить огневые точки с российской стороны, не можем бить по базам террористов в России, не можем сбивать российские вертолеты, которые ненадолго залетают на небольшую глубину на нашу территорию.
2. По зеленке надо нанести артиллерийский удар. Одна-две гаубицы, но огнь постоянный по реперам в течение всего дня. Чтобы отбить желание там находиться для снайперов.
3. Ребят выводить ночью всех сразу.
4. Подходы к господствующим высотам минировать ночью. Мирные жители там давно не ходят, а прикрыть себя от российских диверсионных групп - необходимо.
5. Обращаюсь к военному руководству - идет война, Россия открыто ведет боевые действия против Украины. Поэтому нельзя базировать войска в зоне досягаемости с российской стороны. Враг не церемонится.

 

Вот еще про одного героя новороссии:

Стрелков Игорь Иванович:

Бабай жив и здоров. Дезертировал вместе с большей частью "крымских казаков" сразу после оставления Краматорска. Сначала они отказались выполнить приказ и отправиться на Донецк (долго "митинговали" и "пыжились": типа "город не оставим!"), а потом вдруг все разом сорвались и "нашлись" уже на самой границе. Честь далее отстаивать Новороссию они предоставили местным ополченцам и тем своим товарищам-добровольцам, которые руководствуются столь ненавистным современному "козачеству" понятием "воинская дисциплина".

 

Высоту сдавать нельзя. просто нужно провести ротацию, посадать там 2 усиленные механизированные роты с ЗУ-23-2 и побрить ими "зелёнку". Ну и провести дистанционное минирование ( можно с помощью РСЗО 9П140 "Ураган") подступов к высоте.

 

Еще оттуда:

Защитники Донбасса попали в засаду во время переезда с одной позиции на другую.

Три ополченца погибли, попав под обстрел украинской диверсионной группы в лесополосе недалеко от одного из блокпостов ополчения на въезде в город Снежное в Донецкой области. Обстрел вёлся из пулемета. Трое ополченцев попали в засаду и были расстреляны украинской армией. В состав группы защитников Донбасса входил, в том числе, командир одного из подразделений ополченцев.

Обстрел произошёл в районе 17–18 часов 12 июля. Два автомобиля защитников Славянска передвигались с одной позиции на другую по проселочной дороге. Между машинами была дистанция. Всего в машинах находилось трое бойцов. Один из них был ранен и пытался укрыться от обстрела в лесопосадке, однако впоследствии скончался.

 

Сергій Риженко

За два дня к нам в @MechnikovaBoln доставили 27 тяжелых раненых. Думал, что видел все... Пулевые ранения по сравнению с последствиями "работы" установки "ГРАД" - "детский лепет". Кожа, кости и плоть лопаются как битое стекло Очень трудно лечить.

Затишье, отпускаю передохнуть начмедов и докторов до следующего борта...

 

Согласен, они свой утиль за большие деньги по всему миру продают. Например несколько лет назад был большой шум в польской общественности, по поводу покупки правительством старых самолетов по цене новых. В долг!