Лідери ОУН-УПА!

Сидор Василь Дмитрович


Полковник УПА. Генеральний суддя ОУН. Командувач УПА-Захід. Крайовий провідник ОУН Карпатського краю. Псевдоніми: «Шелест», «Конрад», «Кравс», «Зов», «Лісовик», «Ростислав Вишитий».

Народився 24.02.1910 р. в селі Спасів, Сокальського району, Львівської області в селянській родині.
До 1928 р. навчався в Сокальській гімназії,
У 1931 р. закінчив гімназію уПеремишлі. Член «Пласту» Організації українських націоналістів (ОУН).
Проходив вишкіл у школі підхорунжих в польській армії, яку не закінчив через політичний конфлікт.
Був в'язнем польських тюрем у 1935 р. та з 1937 по 1939 рр.
З 1936 р. військовий референт Краєвої Екзекутиви Північно-Західних Українських Земель (КЕ ПЗУЗ). Оганізатор бойових груп ОУН «Вовки».
З 1940 р. військовий референт КЕ ЗУЗ. Викладач на військових курсахОУНуКракові.
У 1941 р. учасникДругого Великого Збору ОУН у Кракові.
Командир сотні201-го батальйону охоронної поліції (Schutzmannschaft Battailon 201)у ранзі поручника (1941 р. – 1942 р.).
Вів розвідувальну діяльність наЧернігівщині з метою розвідування можливостей базування сотень УПА.
УКиєві, Шелест убив радянського агента, який працював наGestapo, та у свою чергу вбив політичного діяча ОУН Дмитра Мирона-Орлика.
Влітку 1943 р. став членом крайового військового штабу (КВШ) УПА на ПЗУЗ,Головної Ради ОУНвідсерпняцього ж року.
08.07.1943 р. отримав звання майора УПА. Являвся також членомГоловного військового штабу УПА,
З 26.01.1944 по квітень 1949 рр. крайовий командувачУПА-Захід.
В 1945 р. був нагородженийСрібним Хрестом Бойової Заслуги другого класу.
В 1946 р. призначений Українською головною визвольною радою (УГВР) полковником УПА.
В 1947 р. член Проводу ОУН, крайовий провідник ОУН Карпатського краю, генеральний суддя ОУН. Заступник головного командира УПА.
Загинув 14 (за іншими даними 17) 04.1949р. разом із дружиною Надією Сидір -Романівою в бою з солдатамиНКВСу Перегінському районі (сьогодніРожнятівський район) наІвано-Франківщиніпонад річкоюЛімницябіля селаЯсень.

 

Негрич Дмитро

Командир «Березівської сотні УПА". Псевдоніми: «Мороз».

Народився 26.07.1909у селі Вижній Березів (тепер Косівський район Івано-Франківська область).

Командував «Березівською» сотнею УПА, яка входила до складу Тактичного відтинку -21 «Гуцульщина», Військового округу-4 «Говерла».

У липні 1941 р. його загін чинив опір угорським загарбникам.

Згодом організатор відділів Української Народної Самооборони (УНС) на Косівщині.

Наприкінці 1944 р. поранений у бою біля села Шепіт.

Загинув 19.09.1945 р. на хуторі Мерішир села Баня-Березів Косівського району.

 

Матвіїв Юліан Миколайович


Командир Коломийського куреня «Перемога». Окружний провідник ОУН Буковини. Псевдоніми: «Недобитий».

Народився в с.Білявці(м.Броди-?), Бродівського району, Львівської області в родині вчителів.
Навчався у державній гімназії ім.. Юзефа Коженьовського в Бродах.
З 1932 по 1937 рр. навчався в Люблінському університеті де вступив до ОУН. Працював адвокатом на Грубешівщині.
В роки першої більшовицької окупації (1939 – 1941 рр.) перебував в підпіллі.
З грудня 1941 р. по березень 1944 р. комендант Української допоміжної поліції Кутського району Станіславської області
На початку 1944р разом із товаришами вбили німецьких командирів та групою пішли до УПА. Там він став командиром чоти, сотні ім. Богуна, Коломийського куреня «Перемога», який входив до складу 21-го (Коломийського) тактичного відтинку «Гуцульщина».
20.10.1950 р. після загибелі окружного провідника ОУН Буковини Василя Савчака («Сталя»)став після нього окружним провідником Буковини.
Восени 1952р., через зраду окружного провідника Коломийщини Тучака Романа («Кірова»), був схоплений агентами КДБ.
Розстріляний 08.04.1953 р.в Лук'янівській в’язниців Києві разом із Білінчуком Дмитром («Хмара») та Михайлом Харуком («Вихор»).
Місце його поховання й досі невідоме. Його фотографії є на групових світлинах архіву, знайденого в с.Яворів, Косівського району.

 

Дуда Михайло Іванович

Старший лейтенант УПА. Командир «Залізної сотні» (Ударники-2). Псевдоніми: «Громенко», «Зиновій».

Народився 21.11.1921 р. у селі Сороки-Львівські (за деякими даними в сусідньому с.Муроване), теперПустомитівського районущо наЛьвівщині у простій інтелігентній та побожній сім'ї Івана Дуди.

Від раннього дитячого віку звик не марнувати даремно час. Уже в місцевій народній школі, відзначався здібностями і наполегливістю, дуже старанно й послідовно займався самоосвітою. Завдяки тому набув різнобічні знання з історії, географії і літератури. Найбільше захоплювався військовими формуваннями княжих і козацьких часів України, а з новітньої доби - бойовими діями арміїУкраїнської народної республікита Західноукраїнської народної республіки. Ідеалами воїнів - борців за національну незалежність були для ньогоУкраїнські Січові Стрільці.

За свідченнями його сестри Марії, він особисто знав головного провідника ОУН Степана Бандеру, який навчався уДублянахі час від часу бував у селі.

З 1937 р. членОУН.

В1939 р.направлений на диверсійну підготовку до Німеччини, де в1941 р.вступив до батальйону«Роланд» (Battalion Ukrainische Gruppe «Roland»).

В 1943 р. вступив доУПА, передусім як інструктор в унтер-офіцерській школі.

З червня1944 р.організатор УПА на Перемишльському Передгір'ї і у Бещадах. Восеницього ж рокувідділи УПА на цій же території були розформовані. Повторно були сформовані в серпні-вереснінаступного року, по початку примусових виселень українського населення доСРСР.

Зсерпня1945 р.призначений командиром сотні «Ударники-2» (95-й відділ).

22.10.1945 р.був тяжко поранений.

Незважаючи на брак харчів (у1946р. на Закерзонні майже не було українських сіл), командування УПА зоставалось на тих теренах і наганяло страх, як на поляків, так і на більшовиків. Польща, Чехословаччина і Москва уклали 07.04.1947р. пакт трьох - так званий трикутник смерті, для повного знищення УПА. Стан відділів УПА, без належного харчування, без своїх рідних був украй пригнічений. Щоденні бої виснажували вояків. Проти сотні Громенка, за польськими даними, воювали 8-а піхотна дивізія, частина 9-ї піхотної дивізії та 1-а дивізія Корпусу внутрішньої безпеки.

25.05.1947р. «Громенко», як 1 інші підпільники бойових сотень, одержав лист Проводу УПА зі словами: «Тепер жде Вас тяжке завдання, яке мусите виконати з честю. Відходити туди, куди велить наказ! ...Іти до вільного світу і роз'яснювати про боротьбу УПА і злочини комуни».

Його сотня стала однією з двох груп, рейдової частини (складом близько 500 бійців)Петра Миколенка («Байди») - одного з командирів оперативної групиУПА-Захід.

Опівночі17.06.1947р. сотня «Громенка» залишила терени Закерзоння і перейшовши Західну Лемківщину, просувалася важкодоступними долинами Великих Татр до Малих Татр. Тут їм заступили дорогу чехословацькі війська в складі стрілецької дивізії, курсантів старшинської школи і мобілізованих для боротьби з УПА колишніх чехословацьких партизанів.

«Громенко» обрав партизанську тактику – роз’єднав свою групу на дрібні відділи, які просувалися на Захід фронтом завширшки 50 км. Серйозними перешкодами на його шляху були ріки Ваг, Морава, Влтава та інші, які пильно охоронялись чехословацькими військами.

Через Чехословаччину і Австрію маршрутом Преров, Простейов, Требіг, Пісен, Пільзно, група «Громенка» пробилася до Баварії.

05.09.1947 р. на протязі 99 днів маршу, важких боїв, подолавши тисячі кілометрів, перші частини його сотні на чолі з командиромЛевом Фіталою («Лагідний») прийшли до Західної Німеччини щоб повідомити світові про збройну боротьбу вояків УПА проти загарбників.

10.09.1947 р.до Західної Німеччини дійшов і сам «Громенко». Ця дорога на Захід, описана в автобіографічній книжці «Громенка». У так званому «Великому Рейді», його сотня була єдина, яка прибула на захід як бойова одиниця, з усієї сотні дійшло - 60 вояків. Всього із Закерзоння пробралося близько 350 чоловік.

За даними дослідника УПА Петра Содоляпротягом 1947-1948 рр. до Західної Німеччини прийшли рейдом із Закерзоння усього 140 вояків із десятьох різних сотень, із-серед яких – 49 із сотні «Громенка». Після зустрічі з американцями, воїнам УПА було запропоновано пройти медичне обстеження. Серед тих, кому необхідно було підлікуватися, був і Громенко. Йому треба було залікувати п'яте поранення. В лікарні він отримав подяку від Проводу ОУН і особисто від Степана Бандери за успішний рейд.

З 1948 р. по 1949 р. являвся членомМісії УПА. В цей період з діаспори на рідні терени різними шляхами направлялися зв'язкові. Допомогти УПА на повоєнному етапі боротьби виявили бажання західні розвідувальні організації. Один з керівників англійської розвідки Кім Філбі організував перевезення літаками вояків УПА в Україну. Проте, як виявилось пізніше, Філбі співпрацював з Москвою і ця співпраця з КДБ спричинила багато жертв. Колишній шеф служби розвідки ЗЧ ОУНСтепан Мудрикстверджував, що вже з 1946 р. КДБ розробляв плани впровадження своїх агентів у Провід УПА. Можливо, цим пояснюється той факт, що 31.05.1950 р. «Громенко» полетів на зустріч з «Чупринкою» (Роман Шухевич) тоді, коли той загинув ще 05.03.1950р.

31.05.1950 р.група з чотирьох кур'єрів на чолі з «Громенком», була скинута на парашутах над територією УРСР біля селяТанява,Болехівського районунаІвано-Франківщині. Але пілот скинув зв’язкових далеко від місця умовлених зв’язкових пунктів, і при цьому трапився нещасний випадок. Парашут Дуди завис на дереві. Якраз в той час неподалік відбувалось весілля. Хтось зауважив спуск парашутистів і люди почала бігти, щоб подивитись. Дуда подумав, що це облава, перерізав стропи і впав на землю, зламавши ногу. Зв’язківці опинилися в критичній ситуації – вони були розконспіровані, мали важко пораненого, не мали зв’язку та погоню працівників МДБ.

Житель Таняви Кедик, який першим вийшов на парашутистів, розповів, що це була неділя, у селі - весілля. Десь близько третьої години ночі мотори літака приглушили веселі мелодії цимбал. І багато односельчан бачило, як один за одним четверо парашутистів плавно спускалися і ховалися за верхівки сосен. Кедик розповів, що найбільше контактували з парашутистами батько і син Макоти із Болехова, а також Катерина Бунек із хутора Криве, Сколівського району. Вони допомогли їм сховатися, доставляли ліки, харчі.

Для розшуку і ліквідації парашутистів була виділена добре озброєна і обізнана група працівників Станіславського і Дрогобицького управління МДБ при координації дій двох працівників міністерства Держбезпеки УРСР. Тому парашутистам і зв'язковим доводилося, майже щоденно, змінювати місця дислокації. Більше місяця парашутистам вдавалося уникати зустрічей з кадебістами.

07.07.1950 р. року «Громенко» з іще одним парашутистом «Юрком» та керівник Стрийського районного проводу ОУН «Лев» і його заступник «Крутий» (Кравець) були оточені. Відбиваючись до останнього набою, командир «Громенко» покінчив з життям. Так вчинили і його побратими, а «Крутий» потрапив в полон.

Обставини загибелі (доповідна записка Секретарю ЦК КП(б)У)

Цілком таємно

Секретарю Центрального Комітету КП(б)У тов. МЕЛЬНИКОВУ Л. Г.


Доповідна записка

B доповнення до мого повідомлення телефоном 24 червня 1950 р. доповідаю Вам про вжиті заходи з розшуку і ліквідації парашутистів, скинутих іноземним літаком 31 травня 1950 р. поблизу села Танява, Болехівського району, Станіславської області. Для розшуку і ліквідації парашутистів була виділена група більш досвідчених працівників Станіславського і Дрогобицького обласних управлінь МГБ при координації дій двох працівників Міністерства держбезпеки УРСР. Цією групою оперативними заходами були виявлені особи, що безпосередньо контактували з парашутистами: Пастух Кедик - житель села Танява Болехівського району, мисливець Макота і його син - мешканці міста Болехова і Бунек Катерина - мешканка села Кривець Сокальського району Дрогобицької області. Розробкою цих осіб було встановлено, що всі вони підтримували зв'язок з ОУН, особисто зустрічались з парашутистами і надавали їм допомогу a саме: Пастух Кедик першим 31 травня ц. р. побачив двох парашутистів і одному з них пораненому надав прихисток, a 3 червня ц. р. зв'язав їх зі станичним ОУН села Танява - Федунів. Бунек Катерина зв'язалась з парашутистами 2 червня 1950 р. До дня її затримання (19 червня ц. р) виходила на явки, забезпечувала продуктами харчування і медикаментами. Мисливець Макота - мешканець міста Болехова зустрів двох парашутистів 2 червня 1950 року в лісовому масиві поблизу міста Болехова, встановив з ними зв'язок, забезпечував їх продуктами і медикаментами до 2 липня ц. р., за що отримав від парашутиста наручний годинник. Піддані допиту вищевказані та інші особи назвали місця своїх зустрічей з парашутистами в лісовому масиві, розташованому в трикутнику населених пунктів Болехів - Моршин - Танява. У своїх показах Кедик, Бунек, Макота та ін. детально описали прикмети двох парашутистів, їх одяг і озброєння, вони вказали, що один з парашутистів - низького росту, віком 30-35 років, волосся руде, обличчя широке, губи товсті. Цей парашутист самостійно ходити не міг, так як він під час приземлення попав на дерево і отримав травму ноги, внаслідок чого весь час знаходився в шалаші лісового масиву і лікувався. Другий парашутист - середнього росту, волосся довге, злегка хвилясте, обличчя продовгувате. Цей парашутист весь час знаходився біля пораненого парашутиста, якого охороняв, лікував, переносив з одного місця на інше і називав його «Друже командир». Ці дані перекривались агентурою МГБ. Для ліквідації вищевказаних парашутистів був розроблений план чекістсько-військової операції, яка була почата 7 липня ц. р. У ході операції того ж дня вбито два парашутисти (фотокарточки № 1-2 і опис до них додаються). За показами арештованих, які раніше особисто зустрічалися з цими парашутистами, наявність у них нового озброєння американського походження, a також особистих речей англійського і американського зразка, наявність іноземної валюти та інших не викликає ніяких сумнівів, що це ті самі парашутисти, які були скинуті іноземним літаком 31 травня 1950 р. в районі населеного пункту села Танява Болехівського району Станіславської області. Разом з парашутистами вбитий керівник Стрийського районного «проводу» ОУН бандглавар за кличкою «Лев» (фотокарточка № 3 додається) і захоплений живим його замісник за кличкою «Крутий» за прізвищем Кравець, які в момент чекістсько-військової операції знаходились у парашутистів на зв'язку. Як встановлено «Лев» і «Крутий» організовували зв'язок парашутистам в керівний центр ОУН. Ha попередньому допиті «Крутий», розповів, що чотири парашутисти прибули в західні o6ласті України з американської окупаційної зони Німеччини з метою встановити зв'язок з членом центрального «Проводу» ОУН - Шухевичем і що крім цих двох убитих (які ним опізнані), ще два парашутисти з місцевим бандитом за кличкою «Полтавець» направились на зв'язок з керівником окружного «проводу» ОУН, маючи на увазі, що через окружного провідника вони доберуться до «Шухевича». Операція по ліквідації двох парашутистів, що залишилися, триває. Додаю додаткові фотознімки озброєння, одягу та інших речей убитих парашутистів (фотокарточки №4-11).

Секретар Станіславського обкому КП(б)У (M. Слонь) - ЦДАГО. Ф.1, оп. 24, спр. 31, арк. 148-149

Сам Михайло Дуда попри неймовірно важкі умови боротьби зумів залишити спогади про ці часи «У Великому рейді», які написав у 1949 р., коли вирішив повертатися до України, «щоби слава не пропала», як казав він. Його розповідь починається блокадою польськими військами теренів дій УПА у квітні 1947 р. і закінчується приходом сотні в окуповану військами США Західну Німеччину. Він обрав Зеновія Соколюка літературним редактором, бо поважав його, як політвихованця. Вони обидва провели немало часу на обробку різних деталей. Вони врахували також заслуги курінногоПетра Миколенка(«Байди»). Спогади появилися друком у 1952 р. у видавницві Місії УПА при ЗП УГВР в Мюнхені «До зброї». Проте не вийшли в світ бо Президія ЗП УГВР заборонила їх розсилку до читачів, не маючи даних про долю Михайла Дуди в Україні. Вони зберігалися на якомусь складі в Мюнхені і пропали безслідно, коли в 1967 р. помер шеф Місії УПА полковникІван Бутковський(«Гуцул»).

Про сотню Громенка було знято художній фільм: Залізна сотня (фільм)

На думку Гжегожа Мотики, Громенко був найздібнішим командиром УПА вЗакерзонському Краї.

Посмертно Михайло Дуда - «Громенко» був нагородженийЗолотим Хрестом Бойової Заслуги 1-го класу.

 

Коцьолок Ярослав


Поручник УПА. Командир сотень «Ударники-6», «Ударники-8» 26-го територіального відтинку «Лемко». Псевдоніми: «Крилач», «Сухий».

Народився у 1922 р. в селі Пикуличі, Перемиського повіту в Польщі.
Початкову школу проходив у своєму рідному селі.
В 1935 р. продовжив навчання уПеримишльській гімназії ім. Маркіяна Шашкевича, котру закінчив у 1939 р.
В 1941 р. став членомОрганізації українських націоналістів (ОУН).
В 1942 р., направлений до школи Української допоміжної поліції у Львів, після закінчення котрої служив у поліції в с. Нижанковичі,Паєнчанського повіту. В цей час активно займався розвитком українського підпілля.
Влітку 1944 р. пішов з поліції і вступив до лав Української повстанської армії (УПА).
Спершу чотовий у сотні «Стаха» («Ударники — 8»), пізніше протягом деякого часу і сотенний. Згодом очолював сотню «Ударники-6».
25.05.1947 р., за наказом заступника провідника ОУН на ЗакерзонніВасиля Галаси («Орлан»), сотні «Ударники-4», «Ударники-6» та «Ударники-7» об'єдналися в один курінь, під командуванням Володимира Щигельського.
Загинув 13.06.1947р. під час переходу на Захід, потрапивши в засідку поблизу гміни Устрики -Долішні,Підкарпатського воєводства.

 

Андрусяк Василь Васильович

Полковник УПА (посмертно). Командир сотні УНС «»Змії. Курінний куреня «Скажені». Командувач 22-го Станіславського територіального відтинку «Чорний ліс». Псевдоніми: «Чорний», «Грегіт», «Коваль», «Різун», «Різьбар».

Народився 11.01.1915 р. в містіСнятин, Станіславівської областів родині Василя та Євдокії Андрусяків. Був четвертою дитиною в сім'ї.

У Снятинській гімназії створив осередокОУН. Польська поліція вистежила групунаціоналістіві заарештувала його. Два роки відсидів уКоломийськійв’язниці.

Очолював спортивне товариство «Сокіл».Одночасно очолював повітовий провідОУНпід псевдонімом «Чорний».

У 1939 р. був заарештований НКВС,як керівник товариства «Сокіл» і повітовий провідник. Не маючи прямих доказів, через три місяці його відпустили.

В 1940 р., остерігаючись чергового арешту, перейшов кордон вПольщі, а звідти подався до Австрії.

На весні 1941 р. в Австрії вступає до українського легіону «Роланд».

В липні1941р. повертається до Снятина, де очолює окружний провід ОУН (псевдонім «Різьбяр»).

З 1941 по 1942 рр. повітовий окружний керівник ОУН,

З листопада 1943 р. член обласного військового штабу, командир сотніУНС«Змії».

На початку 1944 р. призначений курінним куреня «Скажені». Також отримав званняхорунжого.

09.07.1944 р. керував бойовими діями на горі Лопатаз німецькими та угорськими військовими частинами.

На січні 1945 р. в бою з чекістами, був важко поранений. Його оперував хірург Олексій Зеленюк («Пастер»). Після успішної операції «Різуна» перевезли до остаточного одужання у повстанську столицю - село Грабівку, Калуського району. Через дванадцять днів після поранення, він вже керував боєм біля села Глибоке, Богородчанського району.

25.04.1945 р. нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги 2-го класу та призначений командувачем 22-го Станіславського територіального відтинку «Чорний ліс». Згодом одержує четвертуСрібну зіркуза поранення.

11.05.1945р. одружився з членом ОУН, розвідницею і зв'язковою повітового проводу, пізніше медсестрою Євгенією Гуцуляк.

10.03.1946 р. у нього народився син, якого назвали на його честь.

Загинув 24.02.1946р. уЧорному лісіна Богородчанщині разом з політвихованцем 22-го територіального відтинку поручником (бунчужним) Когучем Б.Ф. («Бояном») та двома стрільцями у сутичці з енкаведистами — рейдовою групою 215-го стрілецького полку внутрішніх військ НКВС під командуванням старшого лейтенанта Євтухіна.Місце розташування «Різуна» та його охорони вороги оточили в п'ять рядів. «Боян» проривався до них з боєм, здолав чотири кільця оточення, а на п'ятому загинув. Бій тягнувся довго, було багато вбитих. Їхні тіла два тижні возили селами, аж поки люди їх не опізнали, потім в Богородчани і до Станіслава.

Посмертно нагороджений УГВР Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-го класута удостоєний звання полковника.

В селі Глибокому хтось із жителів зробив позначку на букові, під яким загинули герої. Щороку позначку поправляли. І коли Україна стала незалежною державою, це місце показали дружині «Різуна». Тепер тут висипана символічна могила, оскільки місце захоронення й досі невідоме, і кожного року у лютому на ній відправляють молебень за борців-героїв. Одну із таких відправ проводило 5 священиків. До могили йшов потік людей, їх підвозили 19 возів місцевих селян.

В рідному Снятині йому встановлено пам'ятник, його іменем названо музей визвольних змагань, а також крайові управи ОУН-УПА Снятинщини іКалущини.

За сприяння Львівської обласної організаціїВО «Свобода»та товариства пошуку жертв війни «Пам'ять», фольклорний театрОстапа Стахівазняв кліп на повстанську пісню «В Чорнім лісі», присвячену Василю Андрусяку.

 

З Че Геварою схожі

 

Дяченко Михайло Васильович


Член Української головної визвольної ради. Референт пропаганди Карпатського краю. Поет та головний ідеолог УПА. Редактор підпільного журналу «Чорний ліс». Псевдоніми: «Гомін», «Марко Боєслав».


Народився 23.03.1910 р. в селіБоднарів, Калуського району, Івано-Франківської області в селянській родині Василя та Марії Дяченків. Був четвертою і останньою дитиною.

У 1912 р. померла його мати.

У 1920 р. він залишився круглим сиротою. Батьків хлопцеві замінив старший брат Микола - слухачУкраїнської сільськогосподарської академіїуПодєбрадах. Його брат зіграв значну роль у житті Михайла - він ще у дитинстві помітив у ньому поетичне обдарування, став першим слухачем і шанувальником його віршів, привозив книжки зіЛьвовата Подєбрад. Завдяки братові, Михайло вступив до українськоїгімназії у місті Станіславові. Усе своє життя із вдячністю згадував брата, й присвятив йому вірш «Спомин», що увійшов до поетичної збірки «В хоробру путь» (1947 р.).

Був членом багатьох громадських товариств у рідному селі: читальні«Просвіти»,«Рідної школи», «Сільського господаря». Став членом«Пласту», захоплювався спортом. Очолив місцеве спортивно-патріотичне«товариство Сокіл».

У 1930 р. по закінченню Станіславівської гімназії, вступив на правничий факультетЛьвівського університету.

Під час навчання в гімназії, у нього прокидається потяг до літературної творчості. Перші поетичні збірки — «Іскри» (1936), «Юні дні» (1938), «Село» (1939). Дебют молодого поета відразу привернув до себе увагу критиків, які були неодностайні у своїх оцінках. Одні схвалювали, інші не приймали його творів. Найближчим товаришем і його приятелем в ті часи був його однокласник з гімназії Василь Чижевський із Бабина-Зарічного Калуського повіту (Боднарів на той час належав до Станіславівського повіту). Він був частим гостем у домі Дяченків, обидва були членами ОУН.

08.06.1935 р. до Праги в редакцію журналу «Пробоєм» з Боднарова були надіслані перші поетичні збірки його поезій. Відомостей про тодішнє празьке видання цієї збірки, що була попередницею «Іскри» (1936), не вдалося віднайти.

18.06.1936 р. виступив на змаганнях сокільських команд у Львові і посів друге місце з бігу на 100 метрів.

У 1937 році над Боднаровом та краєм нависли хмари передвоєнного лихоліття. Саме в цей час активізує свою діяльність пропольсько налаштована група жителів села, яка 27 травня цього ж року вчинила провокаційний напад на читальню місцевої «Просвіти» в результаті чого був тяжко побитий Михайло Дяченко. Ця подія набула широкого розголосу в Галичині (місцеві станіславівські та львівські газети подали інформацію про замах на Дяченка). Газета «Станіславівські вісті» навіть змусила посла сейму Біляка приїхати 6 червня до Боднарова, щоб на місці з’ясувати причини жорстокого нападу на активіста українських товариств. Проте візит посла не мав жодних наслідків для місцевої влади. Це розв’язало руки польській поліції і вже 17 червня вона провела в домі Дяченків та в районній молочарні обшуки, заарештувала Дяченка і, в кайданах, відправила до Станіславівської слідчої тюрми

У вересні 1937 р. будучи звільненим з-під варти повернувся в рідне село. За ним було встановлено нагляд польської поліції. Майже щотижня впродовж року дільничний поліцай посилав до повітової жандармерії донесення про його громадську та літературну діяльність в селі Боднарові і цілій окрузі (шифр таємної облікової картки на М. Дяченка – ІІІ, Д-31). Фіксувався кожен крок поета, його зустрічі з діячами «Просвіти», «Рідної школи», кооперативного руху та членами ОУН.

У жовтні 1938 р. виїхав до Львова на вищі торговельні курси.

Навесні 1939 р. за свою громадсько-політичну діяльність вдруге потрапляє до Станіславівської тюрми, в якій залишався аж до вересня цього ж року. Про своє тюремне ув’язнення він згадав у нарисі «Підполковник Михайло Ведмідь» (1947): „…аж ось налетів ураганом 1939 рік. Я в тюрмі в Станіславові. Монотонне пливуть дні між в’язничною братією -злодіями та батярами різнонаціональної суматори».

18.09.1939 р. перед вступом радянських військ до Станіславова вчинив втечу із залишеної поляками тюрми. Пізно увечері прибув у рідне село до свого брата, щоб переодягтися і захопити найнеобхідніші книги – Біблію, «Кобзар» Тараса Шевченка та власні збірки. Попрощавшись з братом і його сім’єю, він покинув рідне село і нелегально виїхав на Холмщину, рятуючись від нових репресій та переслідувань.

З вересня 1939 р. по листопад 1941 р. перебував на Холмщині. Саме цей період позначений появою віршів у періодиці та збірки поезій «Вони прийдуть», що вийшла у видавництві «Пробоєм» у Празі. Всю свою увагу й енергію зосередив на громадсько-просвітницькій діяльності в холмських селах Брусі, Волосковолі і містечку Володаві. Організував навчання сільських дітей, викладав рідну мову та історію України. Для молоді і дорослих у селі Брусі заснував драматичний гурток. Не полишив літературної і підпільної діяльності. Часто їздив до Кракова, де зосереджувався на той час центр української еміграції, в громадських і видавничих справах. Ймовірно, що в Кракові міг познайомитися з провідними діячами ОУН Олегом Ольжичем та Оленою Телігою.

23.11.1941р. одружився на Марії Савчук, з якою познайомився раніше під час вистави «Невольник» в селі Волосковоля.

З листопада 1941 р. по вересень 1944 р. жив у рідному селі Боднарові, куди переїхав із сім'єю після одруження. Працював у тимчасово відновленому «Сільському господарі» в Станіславові, керував роботою сільської читальні «Просвіти». В українських часописах «Дорога», «Наші дні» публікувалися його вірші, здебільшого ліричної та патріотичної тематики.

В осени 1944 р. розпочалося його підпілля, після невдалої спроби емігрувати за кордон. На такий відчайдушний крок він відважився тільки заради збереження сім’ї – дружини Марії і дворічного сина Святослава. Крім того невеличкою збіркою поезій «За волю» (1945 р.) розпочинається підпільна його творчість під літературним псевдонімом «Марко Боєслав». Ця книжечка-зшиток у 24 сторінки машинопису зовсім не відома сьогодні, її не згадують дослідники творчості поетів УПА в діаспорі Л. Полтава та Я. Славутич. У 4-5 числах журналу «Чорний ліс» (1948р.) було вміщенонарисМарка Боєслава - «ПідполковникМихайло Медвідь».

З початком 1945 р. працював в обласному відділі пропаганди ОУН. Одночасно редаґує підпільний часопис «Шлях Перемоги», що почав виходити з 01.05.1945 р. Свої вірші під літературним псевдонімом Марко Боєслав, вперше надрукував у цій же газеті.

У1946 - 1949рр. з-під пера Марка Боєслава вийшло чимало віршів на повстанську тематику, що склали такі збірки: «Непокірні слова», «Вітчизна кличе», «Протест», «В хоробру путь», «Із днів боротьби», «Хай слава луна» та інші. Свої статті підписував криптонімом М. Б. Писав такожпрозою. Йогоновели,оповідання, публіцистичні твори друкувалися у підпільних газетах та журналах «За Україну!», «На чатах», «Чорний ліс». Серед багатьох віршів, що писав поет у криївці чи в перервах між боями під відкритим небом Чорного лісу для підтримання бойового духу повстанців, зустрічаємо й ліричні та філософські поезії уже зрілого таланту, що становлять чи не найкращу частину його поетичної спадщини.

28.08.1948 р. за літературно-журналістську та пропагандистську діяльність УГВР був нагороджений Срібним Хрестом Заслуги.

Востаннє його бачила племінниця у жовтні 1951 р. за селомЗавадкабіляКалуша. У короткій розмові із нею він повідомив, що його загін рушає доЧехословаччини.

У 1951р. за кордоном вийшла його книжка «Непокірні слова», що зібрала всі відомі підпільні збірки.

Загинув 23.02.1952р. в бою з енкаведистами в селі Дзвиняч,Богородчанського району, що на Івано-Франківщині, вистріливши собі у голову. Могила поета не відома, а його тлінні останки спочивають десь далеко від рідних порогів, усупереч мріям, бажанню жити і бути похованим у рідному селі Боднарові.

У 1960р. вТурині вийшла в перекладііталійською мовоюкнижка вибраних підпільних поезій - «Сором за боягузливе покоління». Вірші переклавСильвестер Татух, а передмову написав літературознавецьАрмандо Капрі.

Досить цікавим фактом являється те, що пісню, яку вважають народною, «Рости, рости Черемшино» написав саме Марко Боєслав для своєї друкарки Свідрук Марти (псевдо: «Черемшина»).

Про Дяченка знято шестисерійний фільм під назвою «Сталеві струни Марка Боєслава» (режисер — краєзнавець Зіновій Бойчук).

На початку 2010р. на межі Галицького та Калуського районів розкопаний архів Михайла Дяченка. Про це повідомили 16 січня краєзнавець Зіновій Бойчук та правнук поета Михайло Ліщинський, які займалися пошуком і розкопками. Більшість матеріалу в архіві виявилася зашифрованою і потребує обробки. Серед речей знайдений «Збірник ідеологічно-вишкільних матеріалів» з власноручними виправленнями та коментарями Михайла Дяченка.

 

ЯКА ІРОНІЯ...
Я все віддав Тобі, Вкраїно,
Родину любу, рідний дім
І все, що дав мені у віно
Великий Бог: мій дух,
мій грім,
Що ломить катові ідеї
І юність горду, золоту,
І музи щедрої трофеї,
І всю любов мою святу,
А кат зове мене "бандитом"-
Ворогом народу!
Хто ж така
Ти, зграє, нашим хлібом
сита?
Я враг? Іронія яка!..


10.11.1949

Автор - МАРКО БОЄСЛАВ (Михайло Дяченко) із с. Боднари, район Калуш, Івано-Франківщина, член ОУН, в'язень польських тюрем, вчитель на Лемківщині, референт пропаганди Центрального проводу ОУН "Карпати", автор збірок віршів "На столі, на столі" (1945), "Непокірні слова" (1946), " В хоробру путь" (1947), "Хай слава луна" (1947), "Вітчизна кличе" (1948), " Із днів боротьби" (1948-1949), збірки вибраного "Непокірні слова" (1951). Загинув за Україну 23 лютого 1952 р. біля с. Дзвоняч, район Богородчани, Івано-Франківщина на 41-ому році життя.

СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!

 

ДУже сильний вірш, й досі ніхто з ворогів Українського народу не зумів написати такі рядки, адже тільки ті хто боровся за свободу України знали, що таке насправді воля, честь і сильне бажання жити у мирі!!!

 

Гринішак Лука Михайлович


Сотник УПА. Надрайонний провідник ОУН Надвірнянського надрайону. Командир куреня «Бескид» ВО-4 «Говерла». Псевдоніми: «Довбуш».

Народився у 1918 р. в селі Зелена, Надвірнянського району, Івано-Франківської області.

З його дитинства та юнацьких років взагалі нічого не відомо.

Був одружений на Ганні Михайлівні Попович («Ружа»), яка працювала на ОУН.

З 1949 р. призначений надрайонним провідником ОУН Надвірнянського надрайону, що включав в себе Надвірнянський, Солотвинський та Ланчинський райони. На цьому посту він замінив Дмитра Черева - «Променя» (1943 - 1949 рр.).

Відомо про факт нападу, бійцями СБ на лікарню в місті Надвірна з метою звільнення його дружини Ганни Попович, яка потрапила туди з тяжким вогнепальним пораненням, коли намагалась втекти від полону енкаведистів, і яку наступними було доставлено до лікарні та після операції була піддана численним допитам.

15.09.1951 р. був захоплений у полон. З пояснювальної довідки відділу 2-Н УМДБ по Станіславській області до захоплених документів ліквідованого в лютому 1952 р. референта пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН Михайла Васильовича Дяченка («Гомін») відомо, що: «Довбуш» - Гринішак Лука Михайлович, 1918 р.н., керівник СБ Надвірнянського надрайонного проводу ОУН, захоплений 15 вересня 1951 року. 3-го січня 1952 р. при проведенні чекістсько-військової операції здійснив втечу і знову перейшов на нелегальне становище…».

Після втечі увійшов до найближчого оточення одного з останніх великих керівників збройного підпілля ОУН Миколи ДмитровичаТвердохліба («Грім») - командираВО-4 «Говерла». Разом вони провели осінньо-зимовий період 1953-1954 років в бункері в важкодоступній місцевості Карпат.

Був нагороджений Бронзовим хрестом Бойової Заслуги.

У травні 1954 р. був відправлений Твердохлібом для відновлення зв'язків з підпіллям.

15.05.1954 р. був схоплений у селі Лоєва розвідувально-пошуковою групою в кількості 10 чоловік під комануванням оперуповноваженого УКДБ Станіславської області майора Ганженка та старшого групи старшого лейтенанта ВВ Жижина. Остерігаючись засідки, Довбуш запитав господинюобійстя (там де він де переховувався), де мала відбутися зустріч з підпільниками, чи не планується провокація. Жінка, котра нічого не знала про розроблену совітами операцію, відповіла, що прийдуть надійні люди. Однак сталося по-іншому: троє зрадників після короткої сутички зв'язали його і передали в руки енкавеесівців. Шокована такою підступністю, господиня в розпачі кинулася в криницю і загинула.

Його захоплення призвело до ліквідації 17.05.1954 р. командувачаВО-4 «Говерла»Твердохліба М.Д. («Грім»).

14-16.02.1956 р. у Станіславові пройшов відкритий суд над учасниками збройного підпілля ОУН, на якому він був засуджений до вищої міри покарання.

13.09.1956р. був розстріляний в м. Києві.

 

Кук Василь Степанович


Генерал-хорунжий УПА. Головнокомандувач УПА. 5-ий Голова проводу ОУНР. Голова Генерального секретаріату УГВР. Псевдоніми: «Василь Коваль», «Ле», «Юрко Леміш», «Медвідь».

Народився 11.01.1913 р. в селі Красне, Золочівського повіту, Тернопільського воєводства (нині Буського району, Львівської області) в сім’ї залізничника Кука Степана Матвійовича та селянки Парасковії Федорівни. Хрещений був лише через п’ять днів. Bci діти родини Куків були членамиОрганізації Українських Націоналістів. Двох братів Ілярійта Ілько були страчені поляками. За радянської влади всі члени родини були засуджені до позбавлення волі, все майно батьків було конфісковано.

З 1923 по 1932 рр. навчався в Золочівській класичній гімназії товариства «Рідна школа».

З 1927 р. належав до молодіжної організації«Пласт»куреня ім.Івана Богуна.

З 1929 р. член Юнацтва ОУН.

З 1932 р. член Золочівської повітової екзекутиви (Проводу) ОУН.

Після закінчення гімназії навчався вЛюблінському католицькому університетіна юридичному відділенні. Під час навчання організував і очолив студентську групу членів ОУН.

З 1932 по 1934 рр. виконував доручення крайової екзекутиви (КЕ) і як зв'язковий їздив доКраковата наВолинь, перевозив нелегальну літературу, зброю.

В 1934 р. був засуджений польським судом за революційну діяльність до двох років позбавлення волі.

В 1936 р.вийшов на волю й очолив Золочівський повітовий провід ОУН.

В травні1937 р., як золочівський повітовий провідник ОУН організував напад на польських поміщиків - подружжя Ясінських. Під час нападу, всупереч плану дій українських націоналістів, Ясінські були вбиті його братом Іларієм. Цього ж року Кук перейшов у підпілля. Проводив нелегальні нічні вишколи ремісничої молоді у Львові.

Восени 1937 р. переїхав доПідгаєцького повіту, де організував підпільну друкарню крайової екзекутиви (КЕ) ОУН «Мандоліна» і керував нею до жовтня 1939 р.

В березні1938 р. після арешту деяких учасників акції нападу на Ясінських, у Золочеві над ними відбувся судовий процес.

У 1940 р. за дорученням КЕ ОУН, перебуваючи уКракові, організовував нелегальні переходи кур'єрів і зв'язкових ОУН через радянсько-німецький кордон. У той час працював разом зРоманом Шухевичем.

Після II Великого Збору ОУН Головний провідник ОУН Степан Бандерапризначив його членом Проводу ОУН, у якому Василь Кук очолив організаційну референтуру (відділення). В той час він брав участь у діяльності військового штабу, відбував старшинські військові вишколи.

Навесні 1941 р. організував і очолив Центральний штабпохідних груп ОУНдля переходу усхідні області України, включно доКримуі в Кубань.

В червні 1941 р. очолив Львівську провідну похідну групу (близько 20 членів), яка прибула 30 червня доЛьвовай організувала Українські Народні Збори, на яких було проголошеноАкт відновлення Української Держави.

В липні-серпні 1941 р. організував і очоливКиївськупровідну похідну групу членів ОУН (близько 30 осіб), переважно зі східних областей таВолині, для повторного проголошення відновлення української державності в Києві.

31.08.1941 р. в містіВасилькові,частина членів групи, в тому числі і Кук, були заарештовані таємною державною поліцією (Gestapo). При конвоюванні групи до Львова, в місті Луцьку,йому разом із політичним діячем ОУН Дмитром Мирономта керівником боївок СБ Львівщини Тарасом Онишкевичемвдалося втекти з-під варти і добратися доЛьвова.

Навесні1942 р. очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях. Після загибелі Д.Мирона (липень 1942 р.) таарештуйого заступникаПантелеймона Сака,безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх українських центрально-східних іпівденнихземлях.

Навесні1943 р. очолив повстанські загони «УПА-Південь».

З 21 по 25.04.1944 р. керував силами УПА проти війська НКВС біля урочища Гурби на півдні Здолбунівського району і охопив частину сучасних Дубенського та Острозького районів Рівненщини і Кременецького та Шумського районів Тернопільщини. Бої закінчились тактичною перемогою радянських військ та виходом з оточення українських повстанців.

З1947 р. був заступником головнокомандувача УПА Романа Шухевича на всіх його посадах.

05.03.1950 р. після загибелі Р.Шухевича його було обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального СекретаріатуУкраїнської Головної Визвольної Ради. Одночасно являвся членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН-УПА, головою Наукового відділу Братства ОУН-УПА.

23.05.1954 р. його було заарештовано працівникамиКДБза допомогою завербованого колишнього підпільника Миколи Примаса («Чумака»), якого Кук добре знав особисто.

Утримувався в слідчих в'язницяхКиєватаМосквидо1960 р. Звільнений у зв'язку з новим курсом політики першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущоваз метою скомпрометувати його в очах українців.

В 1960р. написав так званий «Відкритий Лист Василя Кука до Ярослава Стецька,Миколи Лебедя,Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньохата до всіх українців, що живуть за кордоном!», у якому визнавав радянську владу в Україні, зрікався та засуджував засади та методи боротьби ОУН та УПА, а також закликав екзильні українські організації, які вели національно-визвольну боротьбу, до її припинення та визнання СРСР. Так закінчується цей лист: Антирадянська діяльність українських націоналістів за кордоном приречена на провал, бо немає сьогодні таких сил за кордоном, ані тим більше всередині Радянського Союзу, що могли б у якій-небудь мірі насильно змінити існуючий громадсько-політичний лад в СРСР, чи тільки в одній із радянських республік. Український народ, як і інші народи СРСР і країн народної демократії, всяку спробу повернення до старих порядків зустріне вороже і буде всіма засобами захищати те, що йому дала Радянська влада. Спроби активізувати підривну діяльність усередині СРСР при допомозі засланих для цієї цілі осіб кінчаються і в дальшому будуть кінчатися тільки провалом. Про це яскраво свідчить випадок з американськими літаками, про що вам відомо з радянської та чужинецької преси. Неусвідомлення цих фактів веде еміграцію до трагічних помилок, які в свою чергу призводять до ще трагічних наслідків. Друзі! Не зв'язуйтеся ні з якою діяльністю проти нашого народу, не дозволяйте себе далі обманювати і використовувати в чужих для вас самих і вашого народу інтересах. Усю свою діяльність в еміграції спрямовуйте на те, щоб не закривати собі шлях на батьківщину. Зі щирим привітом і повагою — B.Кук

Можливо цей лист, був вимушеним кроком з його боку, зроблений під тискомКДБСРСР, що не відображав справжньої позиції в питанні визнанняУРСР.

На початку 2000-х років, в кулуарах чергового Збору КУН, будучи запитаний членом КУН С. Павчаком, підписував він особисто чи ні вказаний «Лист», Василь Кук відповів йому (приватно), мовляв, «а що ви не знаєте, як тоді /за часів СРСР—С. П./ підписувались подібні документи?!» — без всяких дальніших детальніших пояснень. Таким чином рік (1960) підписання «Відкритого Листа» В. Кука можна уважати за умовну дату формального закінчення підпільного збройного опору ОУН-УПА (т. зв. «повстанчої боротьби», що фактично припинилась ще в середині 1950-тих рр.,орієнтовно після ХХ з'їзду КПРС у 1956 р.), оскільки він був останнім повноважним Головним Командиром УПА. Проте цікавим є той факт, що ще на ІІІ-тій конференції ОУН в лютому 1943 р. В.Кук підтримав М.Степаняка (члена Проводу, але колишнього «сільробівця» і «кпзу-шника», після захоплення також помилуваного комуністами), що пропонував обмежити повстанську боротьбу лише антинімецьким, а не і антирадянським (як уважав Р.Шухевич і ін. впливові діячі ОУН) фронтом…

Помер 09.09.2007 р. та був похований на батьківщині - в селіКрасне. Так заповідав покійний.

05.01.2013 р. сесія Винниківської міської ради присвоїла назву вулиці в честь видатного політичного діяча Василя Кука.

Василь Кук відомий також як підпільнийпубліцисттаісторик, серед найвідоміших його праць: «Пашні Буряки»(підручник із конспірації ОУН – 1938 р.), «Колгоспне рабство» (аналітичний огляд функціонуванняколгоспноїсистеми в Україні – 1952 р.), цикл нарисів про життя та творчістьАртема Веделя - відомого українськогокомпозитора(1970-1980-тірр.), біографічні нариси проСтепана БандерутаРомана Шухевича(1990-тірр.), фундаментальний збірник документів «Українське державотворення.Акт 30 червня 1941 року»,2001 р.

 

Більш точна біографія:

Кук Василь Степанович (11.01. 1913 р., с. Красне Буського р-ну Львівської обл. – 9.09.2007 р., Київ). – генерал-хорунжий УПА. Останній керівник руху опору ОУН та УПА у Західній Україні.
Псевдоніми: В.Коваль, Леміш (Ле), Юрко, Ведмідь, Кочегар, Безіменний, С-Вар, Каменяр (Кам), Василь Лиманич, 789/1, 11/315, 100.

З родини залізничника. Мав 7 братів і сестер. Закінчив Золочівську гімназію (1923-1932 рр.), був членом «Пласту», «Сокола», співпрацював з «Просвітою». Навчався на юрид ф-ті Люблінського ун-ту. Член Юнацтва ОУН з 1928 – 1929 рр., згодом – провідник юнацтва у гімназії та повіті. Від 1930 р. – член Золочівської повітової екзекутиви ОУН – референт юнацтва і організаційний референт. Виконував кур’єрські завдання між краківським і львівським осередками ОУН.

Політв'язень польських тюрем м.м. Золочів і Радом (1933 р. на півроку за поширення лситівок; жовтень 1933-1936 рр. за підозрою в підпалі польських маєтків). Звільнений за амністією. З 1936 р. повітовий провідник ОУН Золочівщини. З травня 1937 р. – на нелегальному становищі, організатор підпільної типографії крайового проводу «Мандоліна» у с. Угринів на Станіславщині (1937 р.), військових вишколів, автор посібника з питань конспіраці «Пашні буряки» (1938 р.; під псевдо «інженер-агроном Лука Лемішка»), підручника «Гранатний вишкіл». Вів пропагандистську роботу серед робітників Львова. 1939 р. викликаний до Кракова для звіту. Організовував нелегальні переходи через кордон для кур’єрів ОУН (1939—1940 рр.) в м. Сянок.

Брав участь у II (Краківському) Великому зборі ОУН(Б). Організаційний референт революційної ОУН (1940—1941 рр.). У 1940—1941 рр. брав активну участь у роботі Військового штабу ОУН (Б), проходив військові вишколи. Весною 1941р. очолив штаб Похідних груп ОУН.(Б). Учасник Львівської похідної групи, яка проголосила Акт відновлення Української держави (Я.Старух, Л.Ребет, І.Равлик, Д.Яців, Я.Стецько), де відповідав за організацію скликання Народних зборів.

Вніс пропозицію висунути Я.Стецька на голову УДП. Учасник окремої похідної групи на Київ (30 чол. в т.ч. Д.Мирон і П.Дужий), що мала оголосити Акт у столиці. 31.08.1941 р. у м. Василькові частину групу заарештували нацисти і відправили до Львова через Білу Церкву – Житомир – Луцьк. У Луцьку Д.Мирон, В.Кук і Т.Онишкевич утекли з-під варти і дісталися Львова восени 1941 р.

Із весни 1942-го - Крайовий провідник ОУН(6) Південно-Східних Земель України з центром у Дніпропетровську (після відходу попереднього провідника З.Матли в Галичину). Тут познайомився з майбутньою дружиною – У.Крюченко. У Дніпропетровську видавав себе за німця, оскільки добре володів німецькою мовою і мав фіктивні документи. Брав участь у розробці нової програми ОУН., спрямованої на демократизацію внутрішнього життя, державно-політичних і суспільно-економічних настанов руху ОУН та УПА. У кінці 1943 р. разом з проводом ПівдСУЗ переїхав до Умані, згодом – на Волинь.

Організатор і крайовий командир УПА-Південь (січень– серпень 1944 р.). У січні 1944 р. за переговори про нейтралітет з німцями ледь уникнув покарання СБ завдяки «великим особистим заслугам». Ініціатор створення і керівник НВРО у червні 1944 р. (у листопаді саморозпустилася). 1944 р. одружився з У.Крюченко. Йому було підпорядковано крім підпілля на ПдСУЗ ще й ПСУЗ (ОСУЗ). Краще за інших керівників ОУН знав Східну Україну, її людей, їхні настрої. У кінці 1944 р. виїхав у Галичину.

З осені 1944 р. організаційний референт Проводу ОУН(б). З грудня 1945 р. заступник ГК УПА й керівника підпільної мережі ОУН Р.Шухевича, з яким мав суперечності з тактичних і особистих причин, фактично контролював незалежно від нього підпілля підпорядкованих земель. Один з розробників післявоєнної тактики антирадянського руху опору, майстер конспіративних заходів. Автор низки підпільних видань «Про що говорить бюджет СССР на 1945—1946 рр.», «Колгоспне рабство» (1952 р.), в яких викривалася сутність політики сталінського режиму на землях Західної України.

Лицар Золотого Хреста заслуги (постанова УГВР від 26.08.1949, наказ ГВШ ч.3/49 від 15.10.1949). Від липня 1950 р. — голова Проводу ОУН(б) на українських землях, ГК УПА та голова Генерального Секретаріату УГВР. Підтримав курс УГВР на демократизацію програмних настанов і тактики націоналістичного руху, засуджував вождізм С.Бандери. МДБ на В.Кука завело оперативну справу «Борсук», відповідальність за яку покладено на 1-й відділ управління 2-Н МДБ УРСР, управління МДБ Тернопільскої і Львівської обл.

На початку 1950-х рр. вживає заходів з мінімізації збройних акцій підпілля та збереження кадрів для боротьби у нових умовах. 20.10.1952 р. іменований УГВР генерал-хорунжим (з датою страшинства 14.10.1952). Розгадав оперативну гру МДБ, що велася від імені захопленого 6.10.1952 р. кур’єра ЗП УГВР В. Охрімовича через що було зірвано оперативну комбінацію органів держбезпеки.

У серпні 1953 р. МДБ від його імені надіслало фальшиву радіограму на адресу ЗП УГВР про усунення С.Бандери від керівництва ОУН. Після захоплення В. Галаси 11.07.1953 р. залишився єдиним членом Проводу ОУН в Україні. 23.05.1954 р. захоплений спецгрупою КДБ УРСР «Закат» в Іванцівському лісі Львівської обл. разом з дружиною У.Крюченко. На момент арешту мав міокардіодистрофію, гіпопластичний гастрит, астенію нервоовї системи, виразку дванадцятипалої кишки.

Радянське керівництво мало «Міркування використання арештованого Кука Василя в інтересах Радянської держави» від 8.12.1954 р. для компрометації закордонних центрів ОУН і морального придушення залишків націоналістичного підпілля в УРСР, тому факт його аршету тримався в секреті. Утримувався у в'язницях КДБ Києва і Москви. На допитах подавав тільки ту інформацію, що була вже відома КДБ або яка стосувалася вже загиблих людей.

У лютому 1955 р. керівництво КДБ зрозуміло, що їм так і не вдасться одержати конкретні результати, що б допомогли знищити рештки підпілля в Україні. Тоді чекісти переорієнтувалися на пропагандистське використання В.Кука. Після вбивства С.Бандери було ясно, що ліквідація високого провідника лише більше сприяє антирадянським настроям серед еміграції, тому було вирішено випустити В.Кука на волю, щоб скомпрометувати його.

4.05.1955 р. написав «Декларацію про політичне визнання перемоги радяснької влади». Домігся звільнення від спецпоселення і таборів своїх і дружининих родичів. Для ідейного перевиховання В.Кука з дружиною возили по зразкових колгоспах, музеях, великих промислових підприємствах. За словами оперпрацівника Г.Санникова, який був приставлений для нагляду, В.Кук «так і не пішов на співробітництво з нами, залишився на своїх позиціях переконаного борця за «незалежну вільну Україну». Ми то знамо його добре – смілива людина».

За клопотанням КДБ СРСР 21.07.1960 р. Президією Верховної Ради СРСР Указом № 139/82 помилуваний і звільнений від кримінальної відповідальності. 19.09.1960 виступив з відкритим листом до лідерів закордонних центрів ОУН з засудженням діяльності націоналістичного руху проти радянської влади, щоб цим поінформувати еміграцію про розгром організованого підпілля в Україні і необхідність припинити засилання кур’єрів від ЗЧ ОУН і ЗП УГВР, які потрапляли відразу до рук КДБ. Закінчив екстерном історико-філософський ф-т Київського державного ун-ту ім. Шевченка (1964). З 1961 р. працював старшим науковим співробітником у Центральному державному історичному архіві УРСР. У 1969—жовтні 1972 рр. в.о. ст. наукового співробітника Ін-ту історії АН УРСР.

Працював над дисертаційним дослідженням («Роль крестьянского пореформенного банка в проведений аграрной стольшинской реформы на Украине»), яке не захистив через розбіжності з офіційною ідеологією. Автор низки наукових праць з історії козацько-гетьманської держави, української культури та освіти 18—19 ст., писав статті в Українську Радянську Енциклопедію. Через відмову від пропозиції КДБ написати «ідеологічно витриману» «Історію ОУН» 17.10.1972 р. звільнений із забороною працювати у наукових і освітніх закладах, була закрита і його дослідницька тема «Українське національне питання та українські політичні партії на западноукраинских землях. 1918-1941 рр.».

До пенсії (8.05.1986 р.) — рядовий працівник відділу постачання комбінату «Укрпобутреклама». Підтримував контакти з українськими дисидентами (зокрема, з В.Стусом), до 1988 р. перебував піднаглядом органів держбезпеки. Після 1991 р. бере активну участь у ветеранському русі ОУН та УПА, голова наукового відділу Всеукраїнського братства ОУН і УПА. Автор численних інтерв'ю та публіцистичних виступів, статей і брошур з історії та персоналістики національно-визвольного руху, , вів активну лекторську і наукову роботу, співпрацював з редакцією «Літопису УПА». Помер у Києві, похований згідно із заповітом у своєму рідному селі. 10.10.2007 р. його іменем було названо зірку в сузір’ї Оріон.

1946 р. у подружжя В.Кука і У.Крюченко народився син Юрій. До 1949 р. перебував у матері В.Кука Параски Кук і дядька Івана Кука. Проте 1949 р. їх репресували, а Юрка помістили до дитбудику ім. Крупської в м. Жданов (нині — Маріуполь), потім – у Петровський дитбудинок м. Сталіно (нині —Донецьк) під іменем Юрія Антоновича Чоботаря. Тільки будучи вже підлітком Ю. Кук із санкції КДБ познайомився з батьками в 1960 р. Здобув у 1960-х рр. за сприяння полковника держбезпеки Л.Дубиніна фах кібернетика і вступив у аспірантуру. Опікується тренажерним майданчиком в Гідропарку (Київ).

Всі брати і сестри Кука взяли участь у визвольному русі, загинули або зазнали репресій: брата Ілярія стратили поляки в 1938 р., Ілька – у вересні 1939 р., Филимон засуджений радянською владою на 8 років таборів у 1940 р. і ще на 10 – у 1949 р., сестра Єва вмерла в 1946 р., дядько Аксентій Постолюк і двоюрідний брат Ярослав у 1943 р. загинули від рук польських націоналістів.

Л-ра:
1.Веденеев Д. Одиссея Василия Кука. – Киев, 2007. (http://www.e-reading.org.ua/bookreader.php/102207/Ved..)
2.Вєдєнєєв Д., Биструхін Г. «Повстанська розвідка діє точно й відважно…». Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення ОУН та УПА. – Київ, 2006. – С.148—182,204—25.
3.Кентій А. Збройний чин українських націоналістів – Т.2. – Київ, 2008. – С.242
4.Манзуренко В.,Іщук О. Василь Кук – Головний командир УПА. – Рівне, 2008.
5.Марчук І. Командир УПА-Північ Дмитро Клячківський – «Клим Савур». – Рівне, 2009. – С.39.

http://vk.com/photo-28830041_265953139

 

Вітаю, цікавить інформація про час направлення в поліційну школу, і чи служив в Нижанковичах до - чи після школи. Щось вам відомо?

 

Загинув 22.02.1952 р. в бункері разом ще із 6 підпільниками за наведенням зрадника (але сам не знав, хто є в бункері). Могила ВІДОМА - похований в Солотвині Богородчанського р-ну в братській могилі.
Де можна подивитися фільм?

 

13-23 лютого
облава 15-го і 17-го загонів ВО МДБ (500 військовослужбовців, командири операції – представник МДБ СРСР полковник Кузнєцов, заступник начальника відділу 2-Н УМДБ-Станіслав капітан Чєлноков, начальник райвідділу МДБ-Солотвин майор Бондаренко, заступник командира 15-го загону ВО майор Макаров) на ОУН у Солотвинському районі Станіславської області:
18.02 – захоплення криївки СБ (4 бойовика) у лісі біля села Дзвиняч, відступ боївки по шосе Станіслав-Надвірна, зіткнення, у лісі біля села Тарновиця Лісова Ланчинського району у засідці поранені 2 військовослужбовця, інструктор-кінолог і службова собака, загинули бойовики райбоївки СБ-Солотвин Мирон Свідрук-Вільшенко-Пімста-Завзятий-24 роки і бойовик куща ?-Променя Микола Насадюк-Кисляк-28 років, прорвалися бойовик куща ?-Променя Василь Шваюк і бойовик райбоївки СБ-Солотвин Іван Ганзюк
19.02 – вийшов з повинною Василь Шваюк-22 роки
20.02 – у лісі біля села Гвіздь загинув у бою Іван Ган[д]зюк-Пісня-Левко-22 роки
23.02 – зіткнення пошукової групи 3-ї команди 1-го дивізіону 17-г загону ВО МДБ молодшого сержанта Єгорова з боївкою ОУН в урочищі Хубена у лісі біля села Дзвиняч Богородчанського району Станіславської області (поранений рядовий Струков, після тривалого бою застрелились крайреферент пропаганди ОУН-Карпати Михайло Дяченко-Марко Боєслав-42 роки, райпровідник ОУН-Солотвин Онуфрій Онуфрак-Деркач-Орест-25 років, сестра Вільшенко машиністка референтури пропаганди Марта Свідрук-Марійка-Настя Черемшина-24 роки, бойовики охорони Михайло Драгомирецький-Захар-22 роки, Йосип Семе[а]нів-Сміл[ив]ий-24 роки, Михайло Фесюк-Чумак-27 років, референт СБ райпроводу ОУН-Солотвин Михайло Янішевський-Яструб-Вихор-Мисько-25 [23?] років).
Офіційна радянська версія №1:
Усього виявлено, вбито або затримано 11 нелегалів ОУН, вилучені 11 одиниць зброї, 564 патрона, 2 радіоприймача, організаційні документи ОУН. За 1950-1951 роки згадана група здійснила як мінімум 11 акцій, під час яких убиті і поранені 15 осіб, у т.ч. 1 співробітник МДБ, 3 співробітника міліції, 2 військовослужбовця Радянської Армии, 3 місцевих активіста, 2 солдата МДБ, 4 бійця «группы охраны общественного порядка»
ГДА СБУ, ф.13, спр.372, т.56, арк.276; ГДА СБУ, ф.2, оп.110 (1954), спр.2, т.8. арк. 99-102, 108.
Офіційна радянська версія №2:
… Подразделениями 15 и 17 отрядов внутренней охраны МГБ Украинского округа с 13.2.52 г. в Солотвинском районе Станиславской области проводится операция. 23 февраля 1952 г. при проведении поиска в лесном массиве командиром отделения 3 команды 17 отряда мл. сержантом Егоровым по проталинам снега было обнаружено убежище со скрывавшимися в нем бандитами. При вскрытии нарядом люка убежища бандитами была выброшена граната. Осколком разорвавшейся гранаты ранен рядовой Струков. После этого бандитам было предложено сдаться, однако они продолжали оказывать огневое сопротивление. По приказанию руководства операцией убежище было забросано гранатами, в результате чего все 7 бандитов, укрывавшиеся в нем, были убиты.Среди убитых опознан руководитель так называемого карпатского краевого провода ОУН Дьяченко по кличке Гомин.
В этой же операции РПГ 5 команды 15 отряда под командой мл. сержанта Ильичева в с. Гвозд Солотвинского района захвачен один бандит. Всего в результате операции убито 7 бандитов и захвачен 1. Изъято 12 единиц огнестрельного оружия, боеприпасы, радиоприемник и оуновские документы.
Операция продолжается.
Операцией руководят заместитель начальника отдела УМГБ Станиславской области капитан Челноков и заместитель командира 15 отряда майор внутренней охраны Макаров.
Отличившиеся будут представлены к награждению медалью 'За отличную службу по охране общественного порядка'.
И. о. начальника внутренней охраны МГБ генерал-майор внутренней охраны Донсков
РГВА, ф. 38650, оп. 1с, д. 465, л. 374-375.

 

Есть ли еще фото командира Тараса Бульба Боровець??