Бойові акції ОУН періоду 1939-1941 рр.

Как свидетельствовали захваченные НКВД УССР документы заместителя шефа референтуры связи К[раевой] Э[кзекутивы] Марты Грицай, к сентябрю 1940 г. движение сопротивления в регионе насчитывало около 5,5 тыс. активных членов, до 14 тыс. «симпатиков». В 1939 — июне 1941 гг. советская сторона захватила во время антиповстанческих операций 7 пушек, 200 пулеметов, 18 тыс. винтовок, 7 тыс. гранат.

Только в 1940 г. состоялось 95 боевых столкновений между пограничниками НКВД и боевыми группами ОУН (убито 82, ранено 41, захвачено 387 повстанцев, однако 111 сумело прорваться в УССР, а 417 — за границу).

Веденеев Д. Одиссея Василия Кука. - Киев, 2008. (http://www.gramotey.com/?open_file=1269049698)


с 1 января по 15 февраля 1941 г. в Западной Украине было ликвидировано 38 групп ОУН (273 участника), задержано 747 нелегалов, убито 82 и ранено 35 подпольщиков (при этом погибли 13 и получили ранения 30 оперработников госбезопасности).
Веденеев Д. Одиссея Василия Кука. - Киев, 2008. (http://www.gramotey.com/?open_file=1269049698)

 

Цікаво, чому в діаспорній книзі надруковано інший варіант ?

 

Ясно чому: хотіли показати себе ще кращими, ніж були. Мовляв, дивіться, в нас були відчинені двері для всіх: і для комсомольців, і для укапістів тощо.

 

По факту -- так і було.
Можна згадати Михайла Степаняка, Лейбу-Іцика Домбровського і Данила Шумука.

 

Так. От тому й підкоригували.

 

Д. Куп"як згадує про загибель совітського майора у зіткненні з підпільною групою ОУН, в перші дні радянсько-німецької війни :

"Для підпільників життя було важким і дуже небезпечним. Можна було переходити тереном лише групами і добре озброєними. Однієї ночі група підпільників переходила городами попри с. Милятин Старий і натрапила на кілька постатей, які посувались в їхню сторону. Раптово почули команду російською мовою: "Стій! Хто йде!?"... І відразу ж пролунало кілька пострілів у бік підпільників.
Притиснуті до землі, підпільники стріляють у москалів. Після короткої перестрілки напасники залишили вбитого майора спецвідділу і втекли."(с)
Д. Куп"як "Спогади нерозстріляного".

 

"Слона-то я и не приметил ..." (с)
Пантелеймон Сак-Могила - член КП(б)У
http://uk.wikipedia.org/wiki/Сак_Пантелеймон
Йосип Позичанюк-Шугай - член ЦК ЛКСМУ
http://uk.wikipedia.org/wiki/Позичанюк_Йосип_Іванович
Ну, й класика жанру про "штірліців" - Василь Савчак-Сталь - секретар ЛКСМУ школи і водночас провідник юнацтва ОУН

 

Ще один визначний діяч ОУН з радянською сторінкою в біографії :
"Кашуба Іван (1919р. село Дорогове, Галицького ройону Івано-Франківської обл. -- 1993, ФРН.) Псевдоніми : "Чад", "Пластун".
Закінчив народну школу (1933). Навчався у Львівському політехнічному інституті (1935-1939).
У 1940 р. -- курсант авіаційної школи в місті Енгельс (ось деякі відомості про цю авіашколу : http://ru.wikipedia.org/wiki/Энгельс_(авиабаза))
В 1942-44 роках , в"язень табору Освенцім." (с)
Цитата з книги Вєдєнєєва, "Двобій без компромісів".
Цікаво, як він потрапив до цієї авіашколи, уникнувши контролю "особістів" і чи завершив навчання пілота ?

 

Так само, як і Дмитро-Ярослав Вітовський, що скінчив ту саму школу, або як Петро Федун, що став офіцером - мобілізували, от і все. Про їхнє членство в ОУН чекістам було ще не відомо.

Кашуба Іван (1919, с. Дорогове Галицького р-ну Івано-Франківської обл. — після 1993, ФРН). Псевдоніми — «Чад», «Пластун».

Закінчив народну школу (1933), навчався у Львівському політехнічному ін—ті (1935 — 1939). У 1940р. — курсант авіаційної школи в м. Енгельсі. Співробітник СБ ОУН.

2.12.1942 р. заарештований Гестапо у Львові, тортурований гауптштурфюрером СС В. Вірзінгом. У жовтні 1943 — 1945 перебував в ув'язнені в німецьких концтаборах Освенцим, Маутхаузен, Ебензеє. Керівник розвідувального пункту СБ у Празі, референтури СБ територіального проводу в Нюренберзі. Від 1946 р. увійшов до керівної ланки СБ Закордонних частин ОУН, Після 1949 — заступник шефа СБ M. Матвієйка.

Безпосередньо відповідав за розвідку й контррозвідувальний захист таборів «переміщених осіб». Був безпосередньо причетний до фізичного знищення осіб, запідозрених СБ у співробітництві
з радянськими органами держбезпеки, нелояльних до бандерівців емігрантів. Після травня 1951 — керівник СБ 3Ч ОУН. У 1956 брав участь у підготуванні й закиді розвідувально-диверсійних груп до повсталої Угорщини. Займався розслідуванням обставин загибелі С. Бандери, якого попереджав про небезпеку замаху.

Високу оцінку К. як оперативному працівникові дав М. Матвієйко — «набув здібностей, яким можуть позаздрити розвідники і контррозвідники з закінченими академіями і довгим стажем роботи ... немалої величини розвідник і контррозвідник, при тому широкого діапазону, він великий любитель і майстер гри з ворожою агентурою... купити його за гроші не можна». Водночас, очолювана К. СБ виявилася неспроможною викрити оперативні ігри, що їх вели проти закордонних націоналістичних центрів та спецслужб окремих країн НАТО МДБ - КДБ Української PCP.

Вєдєнєєв Д., Биструхін Г. Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН і радянських сил спецопреацій. - К., 2007 - С.471

 

Влітку 1941 р. оунівець Йосип Губінський - "Залізняк" знищив радянський танк

АЦДВР — Ф. 12. — Т. 4.

http://avr.org.ua/getPDFasFile.php/arhupa/acdvr-12-4-002.pdf

 

У спогадах підпільниці юнацтва ОУН Віри Лемехи, є цікавий опис приходу "перших совітів". Є багато свідчень про радісну зустріч червоної армії, тут є цікавим спогад, як на прихід більшовиків реагували рядові націоналісти.

"В 1939 році почалася війна. Ми сподівалися, що прийдуть або німці, або мадяри. Мадярів ми боялися. І аж ніяк не думали, що прийдуть рускі.
А тут... З'явилися більшовики.
Не забуду день їхнього приходу. То був гарячий день. Ми мешкали на вулиці Шкільній -- недалеко від вулиці Галицької. Саме по цій вулиці, зі сторони Галича, в'їзжали більшовицькі танки. Разом з сестрою Оксаною вибігли подивитися на них. Таких танків ми ще не бачили. Бачили польські маленькі танки. А то було чорне металеве чудовисько з довгою люфою, баштою і відкритим люком, в якому стояв танкіст. Він був у чорному мундирі, в чорних рукавицях і шапці-будьонівці зі шпилем, на якій -- величезна червона звізда. Я не належу до лякливих, але тоді тої звізди настрашилася і сховалась за Оксану. Мені здавалося, що звізда щораз збільшувалась і що вона мене проковтне.
Більшовиків вітали з квітами в руках, але в основному, як я пам'ятаю, жиди.
Коли один танк зупинився і з нього вискочив воїн "визвольної армії", то перше запитання у нього було таке :
- А сало у вас есть ? А махорка у вас есть ?
Ми були шоковані тими питаннями. На вулиці Галицькій був торговельний центр -- магазин по обидва боки : м'ясарня (шинки, заяці, полядвиці і т. д.), цукорні, продуктові магазинчики. А сало -- внутрішнє сало, у нас ніхто не їв. Те, що вони називали салом, у нас називається солонина. Махорки теж ніхто не курив. Господарі набивали люльки тютюном, який садили самі і те курили... " (с)

Лемеха В. "Пильнуй, Україно, пильнуй!" Львів 1998 р. с 9-10.

 

Діяльність ОУН в 1939-1941 роках, добре описана в спогадах Богдана Казанівського, "Шляхом легенди"
Я в декількох постах викладу найбільш цікаві моменти. Ось наприклад, детальний опис переходу боївки ОУН через радянсько-німецький кордон у 1940 році, учасником якого був автор :

"Недалеко Кристинополя зв'язковий завів мене до одної селянської хати, де сиділо кільканадцять друзів. Більшість із них це були мої друзі, знайомі з польської тюрми, інших я вперше пізнав: Юрій Шпак, Зелений (Потягач), Іван Бойко з Бережанщини, Запісочний і мр Пшеничний Степан із Волині, наш провідник Першого Пробойового Відділу*. Знайомі друзі: Михайло Рудий, Рудник із Жовкви, Юрко Вінтонюк, Іван Шак, Іван Кублій, Шедловський, та ще двох, прізвищ яких тепер не пам'ятаю.

До хати ввійшов Іван Климів і Пшеничний зірвав нас на струнко, по-військовому зголосив число бойової групи: дванадцять і п'ятьох членів охорони через кордон.

Слава Україні! привітав усіх Іван Климів.

Героям Слава! як один, відповіли друзі.

Іван Климів коротко подав плян переходу кордону, призначив провідником групи Пшеничного, а комендантом охорони Запісочного, який мав під своєю командою ще чотирьох вишколених бойовиків. Бойовий наш виряд був такий: легкий скоростріл і кілька крісів, що ними користувалася польська кавалерія. Крім цього, кожний мав власний пістоль і по дві ручні ранати.

Іван Климів перевів особисту ревізію, щоб не було коло нас зайвих матеріалів, документів чи записок, які могли б нас компромітувати в руках НКВД. Кожному вручено фальшиві документи й посвідки місця праці. Це мало бути помічним у підпільній роботі в глибокому запіллі, а вразі небезпеки на кордоні говорила за нас зброя. На очах Климова кожний зашивав у взуття вартісну валюту, яка теж могла пригодитися. Рублі ми вклали в кишені.

Хтось із СБ зголосив, що німецькі пограничники перейшли і шлях відкритий.

Була приблизно 10 год. вечора. Ніч хоч зоряна, але місяця не було. Ми вийшли з хати в напрямі Буга. Климів мав перейти кордон другої ночі.

Ішли гусаком, за кілька хвилин маршу снігом по коліна задзвеніли кроки по замерзлому Бузі. Ми переступили дріт по німецькому боці, ще далі протяли кілька дротів большевицького кордону.

Був спокій, тільки чути було шарудіння кроків по снігу. Перед нами туманіла стіна лісу приблизно за півтора кілометра віддалі, де на нас мали чекати зв'язкові із санками. По боках чорніли менші й більші кущі, у яких свистів морозний вітер. Ми поволі, насторожені, як хорти, посувалися на схід у напрямі лісу.

Вся моя увага була спрямована на небезпеку з боку московських пограничників, але в думках настирливо зринали образки моїх переживань останніх днів: Провідник Степан Бандера, низького росту в зеленій куртці, прощальний вечір у Мінянах, то на зміну Славця й малий Богдан здалеку помахують руками мені вслід.

Долів! нагла як грім команда, поклала нас в одну мить на сніг. Ворога і жодної небезпеки я зовсім не бачив. Зате бистре око й чуйне вухо Запісочного, коменданта охорони, докладно знали, де крилася небезпека. З лівого боку посипалися на нас постріли, і ясні фосфорові іскри зачеркали по снігу.

Як гураган (так мені здавалося, це був мій перший відкритий бій на полі), затарахкав кулемет і загримали крісові сальви. Хвилина, дві і ворог замовк. Хтось мені показав темні плями на снігу, звідки падали постріли. В мене страх пройшов, я надіявся на ліс, як добрий захист, і на ті санки зі соломою

Ми приспішеним маршем ішли до лісу. Із правого боку, може на кілометровій віддалі загорілася червона ракета, а за нею в іншому місці інші. Це не ворожило нічого доброго.

Скоро ми таки досягли лісу, і в нас вступило відпруження. Ми щойно збилися докупи й хотіли порадитися щодо нашого положення та зайняти становище до нової ситуації, як почули підозрілий шерех у глибині лісу і розпорошилися на всякий випадок.

Нагло засвітила ясна ракета одна, друга і третя. Посипалися ворожі постріли. Ми залягли у снігу, розтягаючи якнайдовшу лінію й підпускали ворога, який, ховаючись за стовбурами дерев, зближався до нас. Ракети запалювалися одна по одній, було видно як удень. На команду ми відповіли вогнем із кулемета і крісів. Хтось кинув з нашого боку гранату, одну, другу Сильні детонації стрясали ліс

Переді мною зашипіли рештки спаленої ракети, й довкола ніч прибрала такої густої темряви, що в першій хвилині я не міг бачити навіть снігу. Ворог замовк, і в лісі запала тиша.

Не гаючи ні хвилини, ми взяли напрям направо і поспішним маршем гусаком подалися далі. Чолових ми міняли що кілька хвилин.

Не довго ми йшли в надії, що відв'язалися від ворога, бо знову напоролися на ворожу заставу, але тим разом далеко сильнішу за першу. Ми прийняли бій, скриваючись за стовбурами дерев, стріляли до ворога навіть із короткої зброї, ціляючи під світлом ракет. Відчуваючи перевагу по своєму боці, московські чубарики напирали на нас густою лавою. Амуніція скоро вичерпалася, ми використали решту гранат і їхні зриви присипали нас сніговим пилом.



Ми зривалися з місця, підбігали й кидали знову кілька гранат. Нагальний наступ збив ворога, й ми прорвалися через лінію. Та на полі бою залишилися найкращі наші друзі: провідник першого пробойового відділу мгр Пшеничний і комендант охорони Запісочний.

Ми знову скупчилися, щоб перевірити наш бойовий стан. Кублій і Михайло Рудий були поранені: Кублій у бік вище клуба, а Рудий у руку вище долоні. Не в одного була пошарпана одежа чи наплечник, а в мене дашок шапки. Амуніції і гранат уже не було, дехто мав лише по кілька набоїв до пістоля.

Ми вирішили по двох, по трьох розсипатися в лісі, бо таким чином були більші можливості рятуватися меншими, непомітними групами. Ми були свідомі того, що ввесь ліс оточили війська НКВД. Не було сумніву, що розвідка ОУН подала звіт із положення на кордоні з попереднього дня. Того ж дня, коли ми мали переходити кордон, несподівано надтягнув більший відділ війська для скріплення охорони на кордоні. Підозріння провокації чи всип відпадало через один важливий факт, а саме, що коли б ворог мав плян облоги лісу на засідку проти нашої групи, то напевно прикордонна охорона на першій лінії була б повідомлена про це. Вона й намагалася б пропустити нас без пострілів, щоб ми несподівано попали в засідку Постріли прикордонників, які перші почали до нас стріляти могли нас завернути назад, або непотрібно насторожити перед небезпекою заалярмованих інших частин при кордоні. Ми всі прийшли до переконання, що це був звичайний трагічний збіг обставин.

Ми попрощалися. По двох, по трьох розходилися в різних напрямках. Шедловський, Зелений (Потягач) і я викинули порожні пістолі й рушили просто на схід."(с)
Б. Казанівський "Шляхом легенди" - 2-ге вид., доп. - Львів : Кальварія, 2004 с120-123

* Перший Пробоєвий Відділ -- таку назву цій групі дав С. Бандера на зустрічі перед її відходом.

 

Богдан Казанівський у своїх спогадах дає цікаві відомості про бойовика-"одиночку", який діяв на власний розсуд, але корстався "брендом" ОУН.
Найбільш цікаві моменти я виділю жирним шрифтом.
Перший фрагмент автор відносить до того часу, як він сидів у Сокальській тюрмі 1940 року, за рейд, описаний у попередньому повідомленні :

"До камери кинули нового арештованого, якого я знав із Грубешівщини. Наше знайомство відбулося в досить неприємній ситуації. Мені Іван Климів доручив розшукати якогось «типа» з Бережанщини, який на власну руку робив багато революційного шуму на Холмщині і Грубешівщині та розправлявся з деякими польськими учителями в українських селах. Він удавав члена ОУН і тим дезорієнтував наше членство. З ним, за словами Климова, треба було зробити порядок.
Доручення було дорученням, і я його сумлінно виконав. По короткому часі я попав на слід того шибайголови, що кидався по терені, як вітер, і заводив свої порядки. Вдалося ствердити його прізвище – Бойко, ім'я мабуть Володимир, чого я не був певний. Вік приблизно 20 років, сильної будови, обличчя округле й чорне волосся.
До тієї справи я заанґажував моїх двох друзів: Ігора Вонса і Степана Савчука. За допомогою сітки ми застукали його в одному гайку, яким він переходив до с. Богородиці. Чемно з ним познайомилися, подаючи якісь видумані прізвища, й попросили віддати пістоль. Його темні очі заграли вогниками і я помітив, що маємо діло з відважною і бистроумною людиною, яка миттю може збагнути ситуацію і негайно на неї реагує.
Але Бойко вхопити за зброю не вспів, бо ми були до того приготовлені. Рад-не-рад він віддав пістоль.
Ми вияснили йому, що діємо в ім'я ОУН і він заспокоївся та почав говорити про себе.
Був він сином прокуратора, який працював у польському суді в Бережанах. Здому втік 1938 р. на Закарпаття і там брав участь у боях Січовиків. Членом ОУН не був, бо до нього не мали довір'я через те, що батько знаходився на державній посаді, був судовим урядником.
Він хотів теж брати активну участь у підпільній боротьбі за визволення України, тому сам робив різні бойові акції, підшиваючись під фірму ОУН, щоб таким чином надати більшого авторитету своїй роботі. На Холмщині постановив собі очистити українські села від польських учителів, які до українців були наставлені шовіністично. Він нікого не вбивав, тільки користувався тиском, наказуючи їм негайно опустити українські землі.
Ми йому гостро заборонили так поводитися з поляками, бо в нашому інтересі в той час не було починати боротьбу з польським населенням на українських землях. В ніякому разі йому не вільно діяти від імени ОУН.
Ми виявили зрозуміння до його бажань брати активну участь в ОУН і обіцяли допомогти йому включитися в ряди Організації. Та покищо він буде під постійним доглядом Служби Безпеки. За подібні випадки в майбутньому ми загрозили йому тяжкою карою.
Бойко обіцяв виконати наші бажання і ми розпрощалися досить офіційно, інформуючи його, щоб був обережний, бо за ним шукає Гештапо.
Незабаром я зустрів його випадково в Грубешові в Українському Комітеті. Хтось назвав мене правдивим прізвищем Тоді Бойко, підсміхаючись, пригадав мені, що колись у лісі я йому подав інше прізвище. З того я був дуже незадоволений, але на це не було ради.
Отже, коли Бойко ввійшов до нашої камери, він зразу пізнав мене, і я поспішив пояснити йому, що маю ще одно прибране прізвище. Я боявся, щоб він, бува, не проговорився, бо в камері було кількох посполитих в'язнів.
Бойко підморгнув значуще і тим дав пізнати, що мене зрозумів. На мій запит, як він попав сюди, відповів коротко. Його таки спіймали ґештапівці і посадили в тюрму, доказом чого було пострижене волосся й сорочка засмальцована порошком проти вошей, якого вживали німці по тюрмах і таборах.
Сидів він у якійсь провінційній в'язниці, і йому вдалося легко з неї втекти. Довго не роздумував, вирішив утікати в Україну, бо й тут, як він казав, може бути потрібний. На кордоні спіймали його пограничники й після початкових допитів привезли сюди.

Про Бойка Володимира я згадую тому, бо його особа відограла певну ролю в пізніших слідчих допитах у Львові. До справи Бойка я ще раз повернуся." (с)

Другий епізод автор датує початком 1941 року, коли вже сидів у львівській тюрмі, в тому часі цей одинак діяв під маркою сотника Карпатської Січі :

"Одного разу до кімнати увігнався слідчий Шевченко і відразу кинувся до мене із криком. А мав ту погану звичку, що коли говорив, або кричав, то з уст порскала слина в обличчя і самий запінювався аж по вуха. Тож тим разом, теж порскаючи мені просто в обличчя своєю поганою слиною, причепився, чи я знаю Климова-Леґенду й сотника Росоху. І то так настирливо, що я гадав, що прийдеться з його рук сконати. Прибігав кожного разу, і все торочив одне й те саме.
Врешті якось про Леґенду забув, але про сотника Росоху все дужче вимагав признання. Вкінці почав страшити, що зробить конфронтацію сотника Росохи зі мною, а тоді вже мені не жити. Я в житті жодного Росохи на очі не бачив, навіть і не чув про такого, розпитував у камері, чи хтось знає такого Росоху. Один друг із Брідщини мені вияснив, хто такий Росоха.
Це був молодий, сильно збудований, брюнет і надзвичайно бойовий повстанець. Він несподівано нападав на станиці НКВД, закидав їх гранатами, або автоматом вбивав кількох енкаведистів і, щезав, наче під землю провалювався. Таким чином у Брідському повіті знищив кілька станиць НКВД. Мав він велику симпатію серед населення, яке йому в усьому помагало.
Це був юнак, який нічого не мав спільного з ОУН, бив большевиків, де попало, тож члени ОУН його толерували, хоч знали місця його перебування. Кохався він у доньці священика, хтось доніс про це НКВД, і її заарештували та перевезли до Львова, в Замарстинівську тюрму. Самий Росоха ширив усюди вістку, що він має в лісах сильно озброєні відділи, які одержують підмогу з-закордону.
Одної ночі літав над лісом совєтський літак, Росоха використав ту обставину для себе й пустив нову вістку, що тієї ночі йому кинули з літаків нові відділи повстанців.
НКВД робило облави по лісах і селах, але Росохи не спіймало. Подавав він себе за сотника Росоху із Карпатської України.
Почувши таку історію, я був іще більше переконаний, що того Росохи зовсім не знаю. Та Шевченко так завзято і впевнено твердив, що я напевно його знаю, що врешті я зовсім щиро просив ставити мені того Росоху до очей.
– Таки приведу, – пінився Шевченко, – й то завтра, а тоді і тобі кінець.
Не пройшло кілька днів, як у дверях камери явився Шевченко й повів мене на допит, чого ніколи не бувало. Я відчував, що заноситься справа з Росохою, й обіцяна конфронтація буде здійснена. Запровадив мене в іншу кімнату, поставив між двома шафами з актами, одну із шаф почав підсувати так, що мене стиснув як пресом.
– Чекай так, – говорив, – зараз я приведу Росоху! – із тими словами вибіг з кімнати.
В невигідній позиції поміж шафами я терпеливо чекав приходу Росохи. Може за годину увійшов у кімнату Шевченко, але без Росохи. З бундючним виглядом й іронією на устах підійшов до мене й тицьнув під самий ніс фотографію.
– Знаєш Росоху? – крикнув із піною на устах. – Тепер тобі не обійдеться так сухо! – І почав мене обкладати п'ястуками по голові.
Я далі терпеливо зносив побої, бо що ж міг зробити іншого, стиснутий тяжкими шафами. Якось мені вдалося використати його коротку передишку і я сказав:
– Та дайте ж хоч приглянутися до фотографії, бо я її зовсім не бачив.
Шевченко знову підсунув мені її, і я відразу пізнав Бойка з Бережан, із яким колись на Холмщині ми мали «зустріч» та порадили йому залишити індивідуальні акції зі зброєю. Останньо я стрінув його в Сокальській тюрмі, ув'язненого за перехід кордону.
Фотографія, до якої я приглядався, була зроблена вже в тюрмі, найправдоподібніше в Сокалі, бо темна попеляста сорочка походила з того часу.
Я довго приглядався фотографії, думаючи, як відповісти. Врешті я прийшов до переконання, що НКВД твердило про моє знайомство з Бойком тільки з тюрми в Сокалі. Отже зі знайомства в тюрмі ні йому, ні мені не було жодної небезпеки.
– Так, – потвердив я, – знаю того чоловіка з тюрми в Сокалі, й він називав себе Бойком.
Шевченко скривився, покрутив головою й вийшов. За кілька хвилин я сидів у камері і подивляв характер Бойка, якого чомусь ОУН не могло взяти у свої рамці, щоб його бойову вдачу використати доцільно в організаційному пляні. Для мене було ясним, що Бойко-Росоха із Сокальської тюрми втік, бо за перехід границі нікого не звільняли. Невідомо тільки, чи Бойка-Росоху зловили в часі всіх його акцій у Брідському повіті, чи ні?
Від дивної «конфронтації» з фотографією Бойка кілька днів мене не викликали на допити. Я трохи прийшов до сил, кілька разів мав змогу бути на прогулянці. Ніяк не можна було нав'язати контакту з іншими камерами. На мої спроби стукання азбукою Морзе, нашим утаємниченим шифром, ніхто не відзивався, хоч там сиділи в'язні." (с)

Ось такий авантюрний сюжет. Чи є в когось більше інформацію про цю яскраву постать ???

 

У надзичайно цікавому інтервью звьязкової УПА Марії Пастух є такий цікавий фрагмент :

"У великодню п’ятницю 1940-го більшовики обступили подвір’я підпільника Дмитра Чорнія на псевдо «Циган». Полізли за ним на стрих. Він вистрілом убив одного енкаведиста й утік. Рік переховувався в сусідньому селі Беньківці. 22 квітня 1941 року його та ще кількох хлопців хтось видав. Родини тих підпільників вивезли в Казахстан. Через місяць «Циган» з іншими бандерівцями пострілялися з мельниківцями на Завадівці — присілку Дичок. З обох боків загинуло по двоє. Відкопували їхні тіла вже за німців, коли шкіра з костей почала сунутися. Поховали на цвинтарі у Фразі."(с)

Чи є в кого більше інформації про ті події ?

Повний текст інтервью : http://argumentua.com/stati/gann-du...-och-za-te-shcho-do-ne-zakhodiv-garn-zon-vets

 

є наказ Берії, де він лютує щодо неспроможності НКВС та міліції проти ОУН в 1939-1940 рр.

 

Десь є текст того наказу ?

 

в литописи УПА де сов документи здаэться жавненько його читав року 2005...

 

могли бути бергмани -вид нимцив та суоми польськоъ полициъ.

 

https://l.facebook.com/l.php?u=http...sizeapvsSuxUH4n2M99B3uKYQm8OPT55mJtDp-L0zWD-w

 

На стенді у краєзнавчому музеї міста Луцьк :