если повернуться к Донцу спиной,выходишь на ту высотку что немцы Е-верк называли, 165. кстати там такая штука присутствует: а в этом сопунчике вода булькает усердно,значит рабочая система колодец выложен из камня
А вот и то, что так долго ждали! 101 легкая в мае 1942-го. Отдаю переводчице, будем ждать!))))))))))))))
реверанс переводчице ожидаю 101 это очень интересно (хотя 1942 год) она рядом с нами получала да и давала( хотя это условно с моих слов) пилюлей
Оживлю немного тему.Попались такие воспоминания очевидца."БАРВІНКОВЕ У ВОГНІ".Тільки-но дочитав книгу Констянтина Бикова "Харківський "КОТЕЛ"1942" відразу ж в уяві постали травневі дні 1942 року.Як сьгодні пам`ятаю квітучі садки і неділю 17-го. Ясний сонячний день і неповторні запахи весни-ніщо не нагадувало про війну.Лише єдиний німецький літак-розвідник ,прозваний в народі "костилем",кружляв високо в небі над Барвінковим.Зенітки через значну висоту його не діставали ,й він спокійнісенько проводив аерофотозйомку наших позицій.Не турбували "стерв`ятника" і червонозіркові винищувачі,які в цей час були кинуті на північний захід у зону наступаючої на Харків 6-ої армії й кінно-механізованої групи генерала Бобкіна. Фронт на південному заході від міста проходив за 18-20 кілометрів (десь в районі Олександрівки) і майже за 40 кілометрів на південь (Голубівка,Слов`янського району).Ніяких пострілів ,а тим більше канонади від 24-х годинної артилерійської підготовки,начебто проведеної німцями напередодні оточення наших військ ,як пише у своїх спогадах Баграмян ,посілаючись на доповідь генерала Костенка,не було. Десь близько 11-ої години "костиль" зник з поля зору.Аж ось близько 11-ої до півдня з боку Майорської гори на горизонті з`явилася ціла армада двохмоторних німецьких літаків "Ю-88".Вони летіли нижче кілометрової висоти ,чітко вишикувані в бойовому порядку без прикриття винищувачів.Літаки стали скидати бомби,починаючи від залізничного переїзду й націлюючи основний бомбовий удар на склад боєприпасів,що знаходився в садку Івашинівської школи. Кілька бомб упало з перелітом ,або недолітом до цілі,в тому числі й одна тонка утопилася в боло ті,поблизу нашої садиби по вул.Шевченка 68.Під час бомбардування я з цікавості знаходився у дворі біля хати й взявся рахувати кількість ворожих літаків.Їх було рівно тридцять. Кожен з них скинув по 20 авіабомб.Щільність їх падіння щохвилини збільшувалася,я впав неподалік від хати,що мене ,мабуть,врятувало.Бо невдовзі величезним осколком відірвало кут будівлі. А над моєю головою прошкварчав ще один ,що пробив рублену стіну амбару,розпатрав кілька мішків із зерном і в дальньому кутку цього приміщення затих.(Потім я цей осколок,який важив кілограма два,взяв собі на згадку.)Від суцільного грому розривів я трохи оглух і не пам`ятаю вже,як опинився у погребі на купі напівгнилої картоплі.Нарешті бомби досягли своєї мети і влучили в склад.Від розриву бомб і снарядів зірвало ляду з погреба,і на мене посипалося різне сміття.Пам`ять назавжди зберегла події того дня,бо як тільки я хотів покинути своє укриття,послідував такої ж міці ще один наліт.Їх було три й проводилися вони один за другим з жорсткою послідовністю.Невдовзі на вулицях міста стало чутно й вибухи від артилерійських снарядів. У нас по сусідству квартирував полковник з ад`ютантом.Так,от вони не змогли навіть телефоном зв`язатися зі своїм підрозділом,тому що телефонні комунікації було перервано. Полковник послав свого підлеглого на відновлення лінії ,але той невдовзі повернувся й доповів,що німецькі танки вже захопили міст,який ворожа авіація не пошкодила.Що сталося з ними я не знав.Мимо моєї схованки спочатку промайнуло кілька ніг у солдатських обмотках ,а слідом -у німецьких чоботях.Я наважився виглянути з погреба і побачив ,як неподалік, на сусідній садибі,німецька кулеметна обслуга полиавє вогнем наших відступаючих бійців. Приблизно о 14-й годині місто вже було захоплене німцями. Хаотично відступаючи ,наші частини кинулися до Сухого Торця у тому місці ,де не було мосту й намагалися вплав разом з розпряженими кіньми досягти іншого берега,кидаючи гармати, польові кухні,вози й інше військове спорядження.Одна батарея дальнобійних гармат ,що відступала на тягачах через Холошу і Марусівку у напрямку Чайкиного мосту,спробувала виїхати на крутий насип залізничного полотна.З гарматами це зробити не вдалося.А отвідчепивши їх деякі з них успішно переправилися на інший берег Лукновахи.Через цей міст намагалися врятуватися й окремі бійці й командири червоноармійських підрозділів.Слід відзначити ,що і в цьому хаосі відступу знаходилися герої,яким вдавалося організувати точки відчайдушного опору. Так ,на лівому березі Сухого Торця хвилин сорок влучно била по німцях наша гармата ,обслугу якої складали,як виявилося пізніше ,два брати.Брати-артилеристи дали змогу переправитися через річку не одній сотні наших солдатів.Вони обоє загинули геройською смертю й були потім поховані жителями міста під насипом Великого мосту. Біля третьої години дня на нашу вулицю Шевченка заїхали німецькі вантажівки з причеплиними до них невеликими протитанковими гарматами,дещо схожими на наші "сорокоп`ятки".Обслуга швидко зіскакувала з машин ,відчіпляла гармати,встановлюючи їх між хатами стволами на північний схід.Неподалік розташувалася й польова кухня.Німецькі кухні складалися не з одного котла ,як у наших,а з трьох :для супу,каші й чаю.Наситившись ,німці забелькотіли наперебій ,мабуть,ділячись враженнчми від успішно проведеної операції по зайняттю міста ,цоьго важливого стратегічного об`єкту на шляху оточення величезного угрупування радянських військ.Ця автоколонна з гарматами очолила спільний рух танкової армади й мотопіхоти на Семиланне й Петрівське ,а інша-тільки танкова направлялася по Ізюмському шляху.А невдовзі бої загриміли на північному заході від Барвінкового.Про їх запеклість можна було судити лише по заграві в небі й нестерпній артилерійській канонаді.Невдовзі все стихло й через кілька днів по Петрівському шосе погнали довжелезні колони наших військовополонених.Їх гнали кілька днів без води і їжі.Супроводжували наших як піші ,так і кінні німецькі конвоїри. Виснажених ,поранених радянських воїнів фашисти підганяли окриками "Ап-ап!".І бачачи ,що в окремих випадках це даремно ,пристрілювали відстаючих на місці.На полонених було жалісно дивитися :обірвані,зарослі,у стоптаних черевиках в обмотках і без них,з напівпотухлими очима виснажені й безсилі. В одному місці біля самої дороги знаходився колодязь із журавлем й довгим коритом для випоювання худоби.Німці спробували було організувати водопій для полонених ,та вимучені спрагою й голодом люди кинулися до корита ,ламаючи загальний стрій.Конвоїри прикладами спробували навести порядок,та це їм не вдалося. Так в Барвінкове по косогору Петрівського шосе (нині це вулиця 50 років Радянської України) спустилося за добу кілька довжелезних колон військовополонених ,йшли вони в шерензі по шість чоловік.Одну з колон розмістили за колючим дротом на територїї колишнього зерносховища №17 навпроти церкви,куди й зібралися жителі з навколишніх вулиць. Хтось з барвінківчан приніс їжу :хліб,зелену цибулю ,варену картоплю,яку вони кидали через огорожу.Полонені жадібно хапали все це з землі ,інколи навіть вириваючи той харч одне в одного. Конвоїри сприйняли це,мабуть,як полегшення свого завдання з харчуванням такої кількості людей. А тому невдовзі почали пропускати жінок з вузликами за огорожу.Через деякий час ,деякі барвінківчанки почали обирати собі з натовпу нещасних вояків ,обіймали їх і пустивши сльозу ,жалібно причитаючи зверталися до насторожених німців:"Це мій чоловік,чоловік це мій!"Німецькі офіцери ,переглянувшись і щось пробелькотівши по-своєму ,відпускали щасливчиків за умови ,що вони вже назавтра стануть до роботи.Це,треба відзначити ,були поодинокі факти.Тоді на моїх очах "знайшли" свою рідню троє чи четверо полонених. Вищезгаданий концтабір з німецькою пунктуальністю вже за кілька діб ,було доведено до всіх вимог військового часу.Окрім колючого дроту по периметру стояло дві вишки з кулеметами. А охорона здійснювалася за допомогою вівчарок.Комендатура табору розміщувалася в одноповерховому цегляному будиночку поруч з колишнім кінотеатром "Зірка".Жива маса полонених у вицвілій уніформі лежала покотом на землі й тихо ворушилася.Один раз на добу їм давали черпак юшки з цвілої макухи та шматочок "хліба" з просяних відвійок.Від таких харчів через кишкові розлади почався повальний мор людей.Щодня з воріт табору полонені викочували повну гарбу кістлявих трупів і відвозили їх під охороною кудись на поховання. Трохи пощастило тим ,хто допомагав німцям рубати дрова ,носити воду на кухню ,в якості вантажників возити боєприпаси на двокінних підводах на передову.Їм видавалася якась додаткова їжа. А невдовзі в Барвінкове прибули високі військові чини.Напроти табору в міському парку біля церкви було споруджено високу трибуну ,обладнану гучномовцями ,на якій пихато стояли німецькі офіцери і якийсь запроданець у формі генерала.Йшла агітація військовополонених про запис у добровольчу армію.Бажаючих виявилося небагато.Їх одразу було звільнено з-за дроту й видане нове військове спорядження.Останніх полонених було загнано назад й кинуто на повільну загибель.Небагатьом вдалося вижити у цих нелюдських умовах. Кілька наших воїнів втекли з табору з моєю допомогою і таких же босоногих хлопчаків ,як я.Та про це окрема розповідь.
Воспоминания еще одного человека.Этот рассказ прислан Сергеем Бадаловым, чей дедушка Бадалов Гурген Семенович, по званию воентехник-интендант 2 ранга, в годы войны попал в плен. Это случилось под Харьковом в мае 1942 года. Вот этот рассказ. Дед не был кадровым военным, и после мобилизации попал на службу в Особый отдел 317 стрелковой дивизии. Дивизия, входила в состав 57 Армии, и в основном была сформирована в Закавказье. Осенью – зимой 1941 года и в начале 1942 дивизия участвовала в боях за Ростов, Таганрог, Ворошиловград, Изюм и Барвенково. В мае 1942 года дивизия в районе Харькова попала в окружение. Уцелевшие войска 6 и 57 армий были сжаты в районе Крутояровки (сейчас это дер. Крутоярка 5 км к сев-зап от пос. Лозовенька) и районе самих Лозовенек. Это был самый центр кольца окружения. Остатки 157 озад, которыми руководил их комиссар Гарамов Николай Аберисович, пытались вырваться из кольца. Дед присоединился к ним, но 27 мая он и Гарамов попали в плен. Их и остальных пленных направили в пересылочный лагерь в Барвенково. «На 4-й день у элеватора, куда нас гнали на работы из пересылочного лагеря, мы попытались убежать. Но были пойманы полицией, избиты и снова отправлены в лагерь. 8 июня 1942 года часть военнопленных отправили в лагеря города Новоэкономическое, а на следующий день отправили в лагерь в поселке Сергеевка Красноармейского района. В пути, у села Гришино удалось бежать, но на этот раз выдали местные жители. В конце июля 1942 года у одного нашего товарища – Оганеса Шариняна немцы при обыске нашли партбилет и тут же камнями и палками забили насмерть. Тогда я и Гарамов решили уничтожить наши партбилеты. Недалеко от села Сергеевка тыловая немецкая организация «Керстгольд и К» силами военнопленных строила шоссейную дорогу. И когда в ноябре 1942 года немцы стали эвакуировать лагерь, то часть пленных оставили на стройке. Среди них был я, Гарамов и Яков Бадалян. Нам выдали рабочие номера и справки и поселили в частных домах, но под наблюдением местной и немецкой полиции. Эти справки сохраняли нас от угона в Германию. А конце декабря Яков Бадалян смог сбежать. В начале февраля 1943 года в суматохе, когда отходили немецкие тыловые части, удалось достать оружие и я, Гарамов и Сергей Шевченко (житель села Сергеевка) пошли в сторону города Красноармейска и там перешли линию фронта. В Красноармейске нас поместили в помещение, где было еще человек 30, тоже перешедших фронт. Там мы провели ночь. Но утром стрельба усилилась, пули стали залетать в окно, а спустя час мы уже услышали немецкую речь. В соседней комнате тоже были люди. Это оказались арестованные местные полицейские и старосты. Немцы их освободили, а что делать с нами не знали. Сначала хотели расстрелять, но потом передумали и погнали нас в город Красногоровка для того, чтобы оттуда отправить в Германию. По дороге Сергей Шевченко хотел убежать, но его немцы убили. В Красногоровке нас содержали в здании Дон-зоотехникума. Примерно 26 февраля местные жительницы Зина Ткач, Зины Булатецкая и др. напоили охрану и смогли передать мне ключи от запасного выхода. Со мной вместе ушло около 200 человек. Первое время я и Гарамов скрывались в домах у родителей этих девушек. Когда немцы немного успокоились мы решили переходить линию фронта. Но по пути нас задержала немецкая дорожная полиция, а так как у нас были с собой справки, выданные «Керстгольд и К», то нас отправили в Сергеевку. В Сергеевке нас снова задержали и с еще 18-ю человеками отправили под конвоем в тюрьму города Красноармейска. Туда через некоторое время приехали руководители «Керстгольд и К» и снова забрали нас на работы в Сергеевку. Их уговорила сделать это переводчица фирмы Анна Гавриленко. Как я потом узнал ее настоящая фамилия Ратуш. Она была еврейка (немцы об этом конечно не знали) и до войны жила в Киеве. Окончательно мне и Гарамову удалось присоединиться к своим в сентябре 1943 года.» После плена дед проходил проверку и даже выезжал с представителем «СМЕРШ» на места описанных событий. А после проверки его перевили в действующую армию в качестве командира взвода. Он был награжден Орденом Красной Звезды. В июле 1944 года был тяжело ранен и после почти полугодовалого нахождения в госпиталях вернулся домой. Как не сохранившего партбилет деда исключили из партии. Почти все выше описанное я знаю из данных, которые предоставлены Омским УФСБ (туда были на хранение дела сотрудников Особых отделов НКВД) и объяснений, которые давал дед «по существу партийного дела». Видимо дед готовил его для какой-то партийной инстанции, но так и не отправил. В партии его, в отличие от Гарамова, так и не восстановили. Вот такая история
Вот еще ссылка на сайт ,где есть информация по "Барвенковскому Котлу".(http://www.polk.ru/forum/index.php?showforum=103).
Пошли гулять мои документы по сети))))))))))))))) Надо прекращать акции невиданной щедрости! ))))))))))))))
Это какие? Книга? Умойтесь. Сколько моих гуляет, вы столько просто не представляете, я только радуюсь, что люди имеют возможность что то почерпнуть. Хрень несете какую то.
Начнем с того, что эта карта не из книги. Это из ролла NARA. Продолжим тем, что я не против, что бы люди что-то почерпнули, для этого и тема, но почерпнули уже систематизированную информацию, карта - это всего лишь карта, и, что бы понять ситуацию к ней нужно еще много всего, и если Вы работаете с подобными документами, то должны это понимать, и следовательно, должны понимать, что эти, говоря Вашими словами, притязания, не такие уж и дешевые. Со своими документами, ровно как и со своими деньгами, можете делать все, что хотите. И напоследок, по поводу "потухнуть", отвечу понятным Вам языком: Следите за базаром! Ваши сообщения считаю обычным троллингом!
Привет, камрады! Сто лет тут не был... Привет земеля Плюхан! Уважаю, порядочный ты мужик - пробивал по своим каналам... Что б не думали , хлопцы, с Саней Изюмским разговаривал... Ну, а про него, по нашему району, и пацан любой скажет... Не опускайся, земеля, до оправдывания -----ни за что------ пусть хлопцы сами за базаром последят... И в "личку" пропиши - может, всё-таки срастётся выехать...вдвоём...поковыряться...
Как-то не заморачивался по этому поводу, хотя на всех кальках есть подобные обозначения. Просто не было нужды интересоваться этим вопросом, есть квадрат, есть масштаб, беру карту и накладываю кальку, в данном случае привязываю к реке, и вся картина как на ладони.